Міжнародна торговельна політика України

Міжнародна торговельна політика України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Тарифні методи регулювання торгівлі

1.1 Імпортне (ввізне) мито

1.2 Експортне (вивізне) мито

Розділ 2. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

2.1 Кількісні обмеження зовнішньої торгівлі: квотування та ліцензування

2.2 Добровільне обмеження експорту (ДОЕ)

2.3 Експортні субсидії. Компенсаційне імпортне мито

2.4 Демпінг. Антидемпінгові заходи

2.5 Економічні санкції і торговельне ембарго

Розділ 3. Міжнародна торговельна політика України

3.1 Економічна інтеграція

3.2 Експортно-імпортні операції України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В умовах бурхливого розвитку України як економічно активної держави актуальним стає питання торгівельної політики держави та подальшого розвитку експортних та імпортних операцій.

Під торговельною політикою розуміють державну політику, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та прямі обмеження на експорт або імпорт.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) -- це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, підвищувати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму в торгівлі переважають в періоди економічного падіння, послаблення експортного потенціалу. Елементи вільної торгівлі переважають в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни.

Незважаючи на те, що зовнішня торгівля призводить до зростання економічного добробуту всіх країн -- як експортерів, так і імпортерів, - на практиці вона ніде не розвивалась дійсно вільно, без втручання держави.

Інструменти, які використовує держава для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні (що ґрунтуються на застосуванні митних податків) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо).

Розділ 1. Тарифні методи регулювання торгівлі

1.1 Імпортне (ввізне) мито

Найпоширенішим способом обмеження торгівлі є імпортне мито -- податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни [10]. При запровадженні митного податку вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни.

Існує три основних види митних податків:

* адвалерне мито -- запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару. При застосуванні адвалерного мита внутрішня ціна імпортного товару (Рd) складатиме:

де tav -- ставка адвалерного мита;

Рim - ціна, за якою товар імпортується (митна вартість товару);

* специфічне мито -- визначається у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, обсягу і т. ін.). Внутрішня ціна імпортного товару (Рd) після застосування специфічного митного податку дорівнюватиме:

де Тs - ставка специфічного митного податку;

* комбіноване мито -- визначається як поєднання ставок адвалерного та специфічного мита.

Для того щоб зрозуміти економічний вплив імпортного мита на споживача, вітчизняного виробника, на добробут нації в цілому, застосуємо апарат кривих попиту і пропозиції.

Імпортне мито та інтереси виробників.

Запровадження митного податку на імпорт відповідає інтересам вітчизняних виробників товарів, які конкурують з імпортом. З одного боку, вони можуть розширити обсяги реалізації, оскільки імпортні товари стають дорожчими і споживачі "переорієнтовують" попит па продукцію вітчизняного виробництва. З іншого боку, як це зазначалося раніше, зростання ціни на імпортні товари дає змогу вітчизняним виробникам теж підвищити ціни і отримати додатковий виграш [10].

Так, у нашому прикладі внаслідок запровадження ввізного мита на цукор внутрішня ціна підвищується з РW до РD, що дає можливість аргентинським виробникам цукру збільшити обсяги виробництва і реалізації з S0 до S1 . Надлишок виробників, який з економічної точки зору визначається як різниця між виручкою від реалізації товару та витратами на його виробництво, а з геометричної точки зору є площею, що обмежена кривою внутрішньої пропозиції та лінією ціни, зростає. Розмір цього додаткового виграшу виробників у галузі, яка конкурує з імпортом, відповідає площі області й (рис.1).

Таким чином, виграш вітчизняних виробників від запровадження ввізного мита (область а) є значно меншим, ніж втрати споживачів (область a+b+c+d). Причина проста: виробники виграють за рахунок підвищення цін лише на вітчизняні товари, а споживачі змушені платити однаково високу ціну за товари як вітчизняного, так і імпортного виробництва.

Імпортне мито як доход держави.

Крім того, що ввізне мито впливає на інтереси споживачів і виробників, воно також є важливим джерелом доходів для державного бюджету. Розмір цього доходу визначається як добуток ставки імпортного податку на обсяг імпорту, який підлягає оподаткуванню: tM1. Графічно це передається областю с на рис. 1.

Важливо, проте, підкреслити, що ввізне мито буде лише тоді давати доход державі, коли воно є обмежувальним, тобто не настільки високим, щоб повністю перекрити дорогу імпортним товарам. Заборонне мито доходу державі не дає [2-4,10].

Потрібно пам'ятати, що, запроваджуючи імпортне мито, держава водночас і витрачає певні кошти, пов'язані з розробкою самого тарифу, оформленням відповідної документації, утриманням митної служби тощо. Іншими словами, доходи від мита частково "поглинаються" самою тарифною системою, а тому чистий ефект для держави буде дещо меншим від очікуваного.

Рис. 1. Наслідки запровадження Імпортного мита.

Чистий ефект для країни від запровадження імпортного мита.

Проведений вище аналіз показав, що внаслідок запровадження ввізного мита виграють виробники та державний бюджет, а програють споживачі. Це означає, що імпортне мито призводить до перерозподілу доходів від споживачів на користь державного бюджету та виробників у галузях, які конкурують з імпортом.

Разом з тим ми бачимо (рис. 1), що сукупний виграш виробників і держави, який дорівнює (а+с), насправді є меншим, аніж втрати споживачів (a+b+c+d).

Таким чином, імпортне мито призводить до чистих втрат добробуту нації, які геометричне визначаються площею області (b+d). Для того щоб кількісно оцінити ці чисті втрати, потрібно знати розмір ввізного мита, а також скорочення обсягу імпортних надходжень (ДМ=М0-М1) або цінову еластичність попиту на імпорт.

Втрачений із запровадженням імпортного мита виграш від вільної зовнішньої торгівлі складається з двох частин:

* область d, яка має назву "ефект споживачів": це втрата, оскільки продукція стає дорожчою і споживачі змушені скорочувати обсяги її споживання;

* область b, яка називається "ефект виробників": це також втрата, оскільки розширюються обсяги виробництва у недостатньо конкурентних вітчизняних фірм з вищим рівнем витрат, що негативно впливає на ефективність розподілу ресурсів.

Фактичний рівень митного захисту. Вплив митної системи на величину доданої вартості одиниці продукції.

Запровадження ввізного мита, як було показано вище, захищає інтереси виробників продукції, яка конкурує з імпортом. Проте, об'єктивно оцінюючи рівень такого захисту, потрібно пам'ятати, що різні виробництва можуть бути технологічно взаємопов'язаними. Це значить, що, захищаючи імпортним податком одну галузь, держава водночас захищає і пов'язані з нею галузі виробництва (наприклад, ті, які використовують її продукцію як сировину, напівфабрикат для подальшої обробки тощо). Тому фактичний рівень митного захисту, яким користується та чи інша галузь, може суттєво відрізнятися від того номінального рівня митного податку, який стягується з оподатковуваного імпорту [2,10].

Розглянемо для наочності такий приклад. Нехай в умовах вільної торгівлі ціна на цукор на внутрішньому ринку Аргентини дорівнює 300 дол. за 1 т, з яких 200 дол. складають матеріальні витрати (вартість сировини, обладнання і т. ін.), а 100 дол. -- це додана вартість, яка створюється власне при виробництві цукру. З метою захисту національних виробників Аргентина запроваджує ввізне мито, у відповідності з яким митні ставки на різні товари є різними. Припустімо, що імпорт цукру оподатковується 20%-им адвалерним митом, а податкова ставка на імпорт необхідних для виробництва цукру елементів матеріальних витрат складає лише 10%. Яким буде за таких умов фактичний рівень митного захисту виробників цукру?

Номінальний рівень митного захисту галузі складає 20%. Ціна на цукор на внутрішньому ринку ("піднімається до 360 дол. (світова ціна плюс мито), вартість матеріальних витрат збільшується на 10% і дорівнює 22,0 дол. на 1 т цукру. Це означає, що додана вартість (ціна мінус матеріальні витрати) складатиме тепер 140 дол. (360 дол. -- 220 дол.). Таким чином, доход виробників цукру, який вони отримуватимуть від реалізації одиниці продукції, внаслідок функціонування всієї тарифної системи зростає зі 100 до 140 дол., тобто на 40%. Це і є фактичним рівнем митного захисту галузі.

Отже, фактичний рівень митного захисту окремої галузі визначається як величина (у відсотках), на яку зростає створена в цій галузі додана вартість одиниці продукції:

де V0, V1, -- додана вартість одиниці продукції відповідно за умов вільної торгівлі та після впровадження ввізного мита.

Фактичний рівень митного захисту тієї чи іншої галузі збігатиметься з номінальним рівнем митного податку тоді, коли в матеріальних витратах цієї галузі немає імпортних компонентів або коли ставка ввізного мита на кінцеву продукцію галузі і на компоненти матеріальних витрат однакова.

Фактичний рівень митного захисту перевищуватиме номінальний, коли ставка ввізного мита на кінцеву продукцію більша, ніж на імпортні компоненти матеріальних затрат.

Нарешті, варто підкреслити, що можлива ситуація, коли фактичний рівень митного захисту виявиться від'ємним, незважаючи на те що галузь захищена ввізним митом. Це може трапитися тоді, коли податкові ставки на компоненти матеріальних витрат значно перевищуватимуть митну ставку на кінцеву продукцію.

1.2 Експортне (вивізне) мито

Митний податок, як правило, запроваджують для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Проте інколи держава йде на обмеження експорту. Запровадження вивізного мита може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт перебуває під адміністративним контролем держави і утримується на рівні, нижчому за світовий, завдяки тому, що виплачуються відповідні субсидії виробникам. У такому випадку обмеження експорту є необхідним заходом на підтримку достатнього рівня внутрішньої пропозиції і запобігання надлишкового експорту субсидійованого продукту. Звичайно, держава може бути зацікавленою в запровадженні вивізного мита і з точки зору збільшення надходжень до бюджету [10].

Вивізне мито використовують в основному країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Промислове розвинені країни використовують його рідко, а в США оподаткування експорту взагалі заборонене конституцією.

Припустімо, що Бразилія є експортером цукру, але уряд країни прагне підтримати внутрішню ціну на цукор на рівні, нижчому за світовий, і з цією метою запроваджує вивізне мито. На рис. 2 зображено наслідки такої зовнішньоекономічної політики.

Коли внутрішня ціна дорівнює світовій (РW), то обсяг експорту складатиме (S0-D0). Запровадження вивізного мита робить експорт цукру менш прибутковим, тому виробники збільшують обсяги реалізації на внутрішньому ринку. Це призводить до падіння внутрішньої ціни на величину вивізного мита, до рівня РD. Зменшення внутрішньої ціни стимулює зростання внутрішнього споживання цукру з D0 до D1, але водночас вітчизняні виробники скорочують обсяги виробництва з S0 до S1. Скорочуються і обсяги експорту до величини X1=S1-D1. Який же вплив вивізного мита на добробут? Споживачі в Бразилії виграють від зниження цін і збільшення споживання цукру (область а+b). Виграє також і держава, отримуючи в бюджет доходи від експортного мита (область d). Проте бразильські виробники цукру, сплачуючи фактичний податок за експорт, зазнають великих втрат (область a+b+c+d+e). В цілому чисті втрати країни від запровадження вивізного мита дорівнюють області (с+е). Таким чином, експортний податок є ніби дзеркальним відображенням імпортного мита, з тією лише відмінністю, що тут основні втрати мають не споживачі, а виробники.

Рис. 2. Наслідки запровадження вивізного (експортного) мита.

Розділ 2. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Митні тарифи залишаються найважливішим інструментом зовнішньоторговельної політики, проте в останні роки їхня роль суттєво зменшилася. Але це не значить, що послабився ступінь впливу держави на міжнародну торгівлю. Навпаки, він фактично навіть посилився завдяки значному розширенню форм і методів нетарифних торговельних обмежень. За оцінками, їх нині існує не менше ніж п'ятдесят. Особливо активно нетарифні методи регулювання торгівлі використовують промислове розвинені країни. В середині 90-х pp. приблизно 14% товарів, які імпортуються країнами ЄС, США та Японією, підпадали під основні нетарифні обмеження: імпортні квоти, добровільне обмеження експорту та антидемпінгові заходи. Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надають урядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певну невизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступова заміна кількісних обмежень, або так звана тарифікація їх (заміна кількісних обмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами) [10].

2.1 Кількісні обмеження зовнішньої торгівлі: квотування та ліцензування

Найпоширенішою формою нетарифного обмеження є квота, або контингент. Квотування - це обмеження в кількісному чи вартісному вираженні обсягу продукції, яку дозволено ввозити до країни (імпортна квота) чи вивозити з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє не ліцензовану торгівлю.

Ліцензії можуть мати і самостійне значення, як інструмент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якому-небудь імпортерові завозити товари без обмеження або лише із зазначених країн (так звана генеральна ліцензія) [5,8-10]. Існує також практика автоматичного ліцензування, коли для ввозу чи вивозу певних товарів потрібно одержати ліцензію, що дає змогу державі здійснювати спостереження за торговельними потоками і в разі необхідності швидко запроваджувати обмежувальні заходи.

Рис. 3. Наслідки запровадження імпортної квоти.

Розглянемо як приклад наслідки запровадження квот на імпорт. Припустімо, що країна є імпортером зерна (рис. 3, де DD -- попит на зерно в даній країні, а SD - внутрішня пропозиція зерна). За умов вільної торгівлі внутрішня ціна на зерно не відрізнятиметься від світової ціни і дорівнюватиме РW. За такої ціни вітчизняні виробники не можуть забезпечити весь попит, і обсяг імпорту складатиме M0=D0-S0. Якщо уряд має намір обмежити обсяг імпорту і запровадити квоту в розмірі Q, то загальну пропозицію зерна на внутрішньому ринку з урахуванням імпортних надходжень можна зобразити кривою SD+Q. Тепер за світовою ціною виникає розрив між попитом і пропозицією: внаслідок кількісного обмеження імпорту залишається "непокритою" частина попиту на зерно, і це призводить до підвищення внутрішньої ціни до РD. Вищий рівень внутрішньої ціни стимулює вітчизняне виробництво зерна до S1, але водночас попит скорочується до D1.

Ми можемо тепер оцінити вплив квотування імпорту на добробут нації. Споживачі внаслідок підвищення ціни зазнають втрат (область a+b+c+d+e). Вітчизняним виробникам запровадження квоти дає додаткові вигоди - вони нарощують обсяги виробництва і реалізують свою продукцію за вищою ціною. Графічно розмір додаткового виграшу виробників передається областю а. Область (c+d) - то є або доход держави, якщо ліцензії продаються, або ж додатковий виграш імпортерів, якщо вони отримують ліцензії безкоштовно. За будь-яких умов цей виграш розподіляється між тими, хто видає ліцензії, і тими, хто їх отримує.

Отже, внаслідок запровадження імпортної квоти виникають чисті втрати для країни в цілому, які вимірюються площею області (b+е), тобто наслідки впливу квоти і тарифу на рівень добробуту ідентичні. Цей висновок, безперечно, буде справедливим лише за умови, коли обсяг ліцензованого імпорту менший, ніж попит на імпорт на внутрішньому ринку (Q<M0). Різниця між цими двома інструментами зовнішньоторговельної політики полягає лише в тому, що при запровадженні ввізного мита держава завжди отримує додатковий доход, а при використанні квоти цей доход повністю або частково може дістатися імпортерам [10].

Чому ж тоді держава з метою обмеження імпорту часто надає перевагу саме квотам? По-перше, квота -- це гарант того, що. обсяг імпорту буде суворо обмежений і не перевищуватиме певної величини. А це означає, що іноземний конкурент, навіть зменшуючи ціни, не зможе розширити обсяги реалізації на ринку. Ввізне мито такої гарантії не дає. По-друге, квотування є гнучкішим та оперативнішим інструментом політики, оскільки зміна тарифів, як правило, регламентується національним законодавством та міжнародними угодами. По-третє, використання квот робить зовнішньоторговельну політику більш селективною, бо, розподіляючи ліцензії, держава має змогу надавати підтримку конкретним підприємствам.

Разом з тим використання імпортних квот може призводити до додаткових негативних ефектів. З одного боку, обмежуючи цінову конкуренцію і гарантуючи вітчизняним фірмам певну частку національного ринку, квота може сприяти монополізації економіки. З іншого боку, сам розподіл ліцензій рідко відбувається на відкритих аукціонах, в умовах чесної конкуренції імпортерів, а тому може призводити до розвитку корупції.

Положення ГАТТ/СОТ дозволяють запроваджувати кількісні обмеження імпорту у випадку різкої незбалансованості платіжного балансу.

2.2 Добровільне обмеження експорту (ДОЕ)

З початку 70-х pp. великого поширення набула особлива форма кількісного обмеження імпортних надходжень -- добровільні обмеження експорту (ДОЕ), коли не країна-імпортер запроваджує квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в певну країну [10,18-19]. Звичайно, на практиці такі експортні обмеження є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або під політичним тиском країни-імпортера, або ж під впливом погроз застосувати жорсткіші протекціоністські заходи (наприклад, почати антидемпінгове розслідування).

У принципі, добровільне експортне обмеження є, по суті, тією ж квотою, але запроваджує її не країна-імпортер, а країна-експортер. Проте наслідки застосування такого інструменту регулювання зовнішньої торгівлі для економіки країни, яка імпортує, мають ще негативніший характер, ніж при використанні митного податку чи імпортної квоти. Якщо імпорт у дану країну внаслідок угоди з торговельними партнерами про ДОЕ дорівнює величині Q. (рис. 4), то внутрішня ціна підвищується, попит скорочується, пропозиція з боку вітчизняних виробників зростає і т.д. Проте, замість того щоб отримати доход від ввізного мита або від продажу імпортних ліцензій на аукціоні, держава тепер ніби віддає частину вигод зарубіжним експортерам (область c+d).

Окрім цього, навіть після введення ДОЕ звичайно зберігається ввізне мито, яким раніше оподатковувався імпорт даного товару (на мал. 10.4 РW - світова ціна, РT - внутрішня ціна з урахуванням ввізного мита, РD - внутрішня ціна після запровадження ДОЕ) [10]. Оскільки імпорт скорочується, то скорочується й доход держави від імпортного мита (область f+g).

Чому ж тоді, незважаючи на додаткові втрати, країни-імпортери часто наполягають на тому, щоб їхні торговельні партнери вводили ДОЕ? Основною причиною, напевне, є те, що цей досить дієвий інструмент кількісного обмеження імпорту і захисту внутрішнього ринку раніше формально не заборонявся положеннями ГАТТ. Сьогодні в рамках ГАТТ/СОТ поставлене завдання відмінити ДОЕ до 2000 року.

Рис. 4. Наслідки запровадження добровільного експортного обмеження.

2.3 Експортні субсидії. Компенсаційне імпортне мито

Для захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).

Наслідки надання експортної субсидії зображено на рис. 5. Виробникам, які отримують субсидію, стає вигідніше експортувати, ніж продавати товар на внутрішньому ринку. Але для того, щоб збільшити поставки на зовнішній ринок, вони повинні знизити експортні ціни [11]. Субсидія покриває втрати від зменшення цін, і обсяги експорту зростають. Разом з тим, оскільки збільшуються обсяги експорту і менша кількість товару надходить на внутрішній ринок, його внутрішня ціна зростає з РW до РD. Підвищення ціни обумовлює зростання пропозиції з S0 до S1, і скорочення внутрішнього попиту з D0 до D1. В результаті споживачі втрачають (область а+b), а виробники мають додатковий виграш (область a+b+c+d+e). Та, щоб оцінити наслідки надання експортної субсидії для добробуту країни в цілому, потрібно врахувати витрати на субсидію із державного бюджету. Для цього треба розмір субсидії на одиницю експортного товару помножити на новий обсяг експорту X1=S1-D1. Навіть коли припустити, що ціна зросте на величину субсидії (що можливе за умови нескінченно великої еластичності попиту на імпорт на світовому ринку), то затрати держави будуть дорівнювати (b+c+d+e+f). Проте реально ці витрати будуть ще більшими. Еластичність попиту на імпорт у країнах-імпортерах, очевидно, не є нескінченно великою, тому внутрішні ціни в країні-експортері зростуть на величину меншу, ніж надана субсидія. І тоді, відповідно, бюджетні витрати будуть більшими, ніж площа прямокутника (b+c+d+e+f).

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонене. Якщо ж вони все-таки використовуються, то країнам, які імпортують, дозволено запроваджувати протекціоністське компенсаційне ввізне мито. Воно завдає шкоди країні, яка його впроваджує (див. наслідки введення імпортного мита), але в цілому для світового господарства комбінація експортних субсидій та компенсаційного мита вигідна, оскільки залишає сукупний добробут у світі без змін [10].

Рис. 5. Вплив експортних субсидій на економічний добробут.

2.4 Демпінг. Антидемпінгові заходи

Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг -- міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-небудь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (найчастіше вітчизняному).

Демпінг може спричинятися, по-перше, державною зовнішньоторговельною політикою, коли експортер отримує субсидію (див. попередній параграф). По-друге, демпінг може бути наслідком типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли фірма-експортер, яка займає монопольне становище на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує доход, підвищуючи ціни, тоді як на конкурентному закордонному ринку при достатньо еластичному попиті вона досягає максимізації доходу шляхом зменшення ціни та розширення обсягу продажів.

Припустімо, що фірма займає монопольне становище на внутрішньому ринку (рис. 6, де МС -- крива граничних витрат фірми, DD -- крива внутрішнього попиту на продукцію фірми, a MRD -- крива граничного доходу від продажу на внутрішньому ринку). До тих пір, поки фірма не постачає товар на зовнішній ринок, вона максимізує доход за умови, коли граничні витрати дорівнюють граничному доходу. В цьому випадку ціна на внутрішньому ринку встановиться на рівні РM. Нехай на зовнішньому ринку попит на цей товар є еластичнішим (для спрощення припустімо, що він абсолютно еластичний, і, відповідно, крива попиту й одночасно крива граничного доходу є горизонтальною лінією на рівні світової ціни РW). У цьому випадку фірма може збільшувати випуск продукції та експортувати її, збільшуючи свій доход, доти, поки її граничні витрати не зрівняються із світовою ціною РW тобто до рівня QT. При такому обсязі виробництва обсяг продажів на внутрішньому ринку, який максимізує доход, дорівнюватиме QD, ціна на внутрішньому ринку підніметься до РD, і обсяг експорту дорівнюватиме (QT-QD). Таким чином, на зовнішньому ринку фірма реалізуватиме свій товар за нижчою ціною у порівнянні з внутрішньою, тобто матиме місце демпінг.



Рис. 6. Демпінг як форма цінової дискримінації.

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може запроваджувати антидемпінгове мито. Це стає можливим за умови, коли спеціально проведеним дослідженням вдається довести сам факт демпінгу [11-13]. Проте часто фірми, які виробляють імпортозамінну продукцію, ініціюють антидемпінгове розслідування, коли насправді демпінгу немає, а низькі ціни імпортних товарів пояснюються нижчим рівнем витрат у іноземних конкурентів. У цьому випадку існує небезпека зловживання антидемпінговим законодавством і перетворення його в чисто протекціоністський інструмент, що може призвести до підвищення ціни імпортних товарів та обмеження конкуренції на внутрішньому ринку.

Запровадження антидемпінгового мита, як і звичайного ввізного мита, підвищує внутрішні ціни і призводить до втрат у добробуті країни. Проте, якщо введення антидемпінгового мита примусить фірму, яка здійснює демпінг, ще більшою мірою знизити експортну ціну, то країна-імпортер зможе отримати додатковий виграш.

2.5 Економічні санкції і торговельне ембарго

Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торговельне ембарго -- заборона державою ввозу до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів. Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.

Рис. 7. Ембарго та його вплив на добробут країн.

Із теорії зовнішньої торгівлі очевидно, що наслідком запровадження ембарго є економічні втрати як для країни, котра його вводить, так і для країни, проти якої воно вводиться. Але, для третіх країн, які не приєдналися до ембарго, з'являється можливість отримати додатковий виграш [10].

Ефект від запровадження ембарго зображено на рис. 7, де SE -- експортна пропозиція із країни, котра вводить ембарго; SN -- експортна пропозиція із країн, які не приєдналися до ембарго. В умовах вільної торгівлі рівновага перебуватиме у точці F при ціні Р0. Після запровадження ембарго крива SE зникає, і пропозиція імпортної продукції буде представлена лише кривою SN. У країні, котра вводить ембарго, ціна падає (оскільки тепер більша частина продукції реалізується на внутрішньому ринку), а в країні, проти якої вводиться ембарго, ціна, навпаки, зростає і обсяг імпорту скорочується до величини М1. Зміна внутрішньої рівноваги (перехід із точки F у точку Е) призводить до таких наслідків: область а -- втрати країни, котра вводить ембарго; область (b+c+d) -- втрати країни, проти якої вводиться ембарго; область b -- виграш інших країн; область (a+c+d) -- сукупні втрати від запровадження ембарго.

Метою введення ембарго, проте, є не прагнення отримати економічні вигоди, а бажання здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей [10]. З цієї точки зору успіх ембарго найімовірнішим буде тоді, коли: по-перше, країна, котра вводить ембарго, має високу еластичність експортної пропозиції, тобто може досить безболісно скоротити обсяги свого експорту; по-друге, у країни, протії якої уводиться ембарго, низька еластичність попиту на імпорт, тобто вона надто сильно залежить від зовнішньої торгівлі; по-третє, якщо санкції є масштабними і вводяться без попередження, зненацька.

Розділ 3. Міжнародна торговельна політика України

3.1 Економічна інтеграція

Найбільшого розвитку процеси інтеграції набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного співтовариства, або "Спільного ринку". Спершу це було об'єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), які підписали "Римський договір" 1957 p., що набрав чинності з 1.1.1958. У 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. -- Греція, у 1986 p. -- Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП) [17,19]. До ЄАВТ, яка була створена в I960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія, Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських країн, у ЄС -- 15.

Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 p. і Маастрихтським договором 1991 p. було утворено Європейський Союз із загальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи.

Головними органами ЄС є Рада Міністрів (до якої входять представники країн-членів на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов'язкові і входять до національного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), яка виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626 депутатів, які здійснюють законотворчу діяльність і контролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.).

Колишній голова Комісії ЕС Жак Делор підрахував в 1992 р., що за 33 роки свого існування ЕС пережив 10 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладені основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогосподарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів [6]. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. Так, з 1993 р. будь-який банк-резидент має право на здійснення всіх банківських операцій у будь-якій країні ЄС. У 1999 р, створено Центральний Європейський банк, який разом із центральними банками інших країн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона буде запроваджена в 2003 р.).

Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зекономить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5--5% щорічно; темпи зростання економіки підвищаться на 4,5--7%; на 1,8--5,7 млн. збільшиться кількість робочих місць. Для досягнення цього уже нині формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро.

Крім економічної, ЄС проводить єдину соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

Але економічна інтеграція супроводжується й значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 р. буде вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, в той час як у країнах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 р. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35--36 годин та ін.

Економічна інтеграція не може не супроводжуватися політичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Сьогодні ЄС -- це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов'язкових для держав-членів цього товариства рішень з багатьох питань [6-8,17]. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестовської, транспортної політики та у сфері зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Згідно з рішеннями Маастрихтського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Водночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Згодом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про те, що "розвиток співтовариства з часу його утворення може розглядатися як поступ до створення федеративної системи". Якщо інтеграція, на його думку, пошириться й на сферу безпеки, то це співтовариство стане федеративною державою.

Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тих функцій, які добровільно делегують їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися законам всього співтовариства і не повинна виникати проблема їх пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного Європейського акта в разі конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається праву співтовариства.

Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у країнах. Для того, щоб воно набрало чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такого права, крім названих, буде єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтеграції у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету Міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання обрання президента, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах [19].

У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох суперечливих тенденцій. Перша з них -- тенденція до утворення моноетнічних держав. Так, за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 р.) на планеті з'являться ще майже 100 нових держав. Друга тенденція -- створення економічних угруповань багатьох країн конфедеративного і федеративного типу.

Роль економічної реформи в інтеграції України у світову економічну систему

Міжнародний досвід переходу економіки в нову якість показує, що практично завжди у випереджальному режимі запроваджуються економічні реформи, а потім відбуваються зміни в політичній надбудові. В Україні, як, до речі, і в інших державах, що утворилися після розпаду СРСР, така логіка реформування порушена, оскільки тут свого часу економічні перетворення не просто недооцінювались, а й запізнились і відірвалися від політичної сфери через специфіку утворення нових держав на терені колишнього СРСР.

Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків має ґрунтуватися передусім на кардинальних змінах у структурі національної економіки України. Однак зовнішньоекономічні зв'язки -- не пасивний елемент в еволюції національної економіки, вони можуть активно впливати на її розвиток. Для цього необхідно сконструювати гнучкий і динамічний механізм, який регулював би інтеграцію економіки України у світовий ринок, зробив би її відкритою для зовнішнього світу. Зрештою, без інтеграції економіки України у світову економічну систему неможливо досягти високого рівня добробуту народу [13-14]. Розв'язуючи проблему інтеграції економіки України у світове господарство, необхідно мати на увазі, що роль вертикальної ієрархії управління у світі невпинно зменшується за одночасного зростання значення горизонтальних зв'язків у процесі створення нової системи виробництва та благ.

Основними характеристиками нової системи виробництва благ є: зменшення чисельності зайнятих у промисловому виробництві найрозвинутіших країн; широке використання фірмами і корпораціями нових форм фінансової діяльності як ефективних інструментів досягнення необхідного балансу між інвестиціями і заощадженнями; інформаційна революція, яка все більше поширюється і зможе змінити виробничі ресурси.

Дослідники функціонування "швидких" економік високорозвинутих країн помітили, по-перше, зменшення потреби в багатьох традиційних видах масової сировини; по-друге, збільшення кількості підприємств, які працюють за "швидким циклом", коли процеси проектування і випуску продукції поєднуються, а можливості скорочення запасів сировини і устаткування різко зростають; по-третє, інвестування значних коштів в електронну інфраструктуру [1].

"Швидкі" економіки мають змогу збільшувати темпи свого розвитку не стільки за допомогою нових виробничих технологій, скільки завдяки оперативнішому здійсненню всіх управлінських операцій і скороченню часу для прийняття рішень, обробки інформації та всього обсягу знань і проходження їх через економічний механізм.

Отже, для України, як і для інших колишніх республік СРСР, перспективнішим є вихід на світовий ринок у своїй державно-економічній цілісності з наступною інтеграцією в світову економіку. Звичайно, що при цьому ніяких гарантій наздогнати "швидкі" економіки ніхто дати не може, проте "підтягнутися" до них є можливість.

Назвемо принаймні три можливих напрями ефективної адаптації України до міжнародного поділу праці:

1) участь у загальноєвропейському економічному просторі, який починає формуватись. Перехід до ринкової економіки зумовить приєднання країн європейської частини колишнього СРСР до європейського економічного простору. Отже, доцільно визначитися, які галузі й виробництва становитимуть профіль міжнародної спеціалізації України. Стимулювання цих галузей і виробництв методами ринкової економіки одночасно окреслить пріоритетні зміни в народному господарстві України;

2) визначення специфічних сфер співробітництва з країнами інших континентів, які становитимуть взаємний інтерес;

3) підключення до загальносвітового співробітництва на галузевій основі, особливо у науково-технічній, енергетичній, продовольчій, екологічній сферах. Опрацювання перспективної програми вибіркової спеціалізації українського експорту на нових конкурентоспроможних на світовому ринку виробах можна пов'язати з конверсією ВПК (з урахуванням принципу розумної достатності), що стане підґрунтям для розвитку експортної спеціалізації наукоємних галузей.

Уже сьогодні Україна спроможна будувати свої зовнішньоекономічні відносини на взаємовигідних умовах. Актуальним є здійснення переговорів з метою визначення статусу України як країни, що розвивається, та вироблення її власної чіткої позиції у Міжнародному валютному фонді, Світовому банку реконструкції та розвитку, Генеральній угоді по тарифах і торгівлі -- Світовій організації торгівлі та Міжнародній організації праці, адже ці чотири організації є ключовими в міжнародному фінансовому, торговельному і соціальному регулюванні [13]. Ефективна участь у них збільшить можливості України щодо залучення іноземного капіталу, фінансових ресурсів, отримання певних торговельних пільг, збереження тарифних засобів захисту національної індустрії та сільського господарства тощо.

3.2 Експортно-імпортні операції України

Україна є однією з держав-фундаторів СНД, що визначили Алматинську угоду 1991 p. як основу для «м'якого» переходу від єдиного народногосподарського комплексу СРСР до формування збалансованих національних економік суверенних країн із використанням взаємовигідного та рівноправного співробітництва між ними. Концептуальними засадами політики України стосовно СНД завжди були пріоритет економічних підвалин функціонування Співдружності, зверхність національних правових норм при вирішенні спільних проблем, орієнтація на двосторонні зв'язки, за допомогою яких можна ефективніше враховувати специфічні умови партнерів, особливо на сучасному складному етапі докорінної трансформації національних економік.

Виходячи із цього Україна вибрала модель асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах СНД, у тому числі в радах Голів урядів та Голів держав, і разом з тим дистанціюватися від тих органів та рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам України чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій. Таку ж позицію відносно СНД займає Туркменістан, значною мірою її поділяють Азербайджан, Молдова, Грузія, Узбекистан.

Разом із тим Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще в 1993 p. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білоруссю, які, на жаль, не були цілком утілені в життя, в основному внаслідок позиції цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Країни СНД залишаються тим основним регіоном світу, з яким Україна здійснює торговельно-економічні відносини, хоча їхня частка в торговельному балансі за останнє п'ятиліття суттєво знизилася. Якщо в 1991 р. 85% українського експорту припадало на інші республіки колишнього СРСР, то в 2001 р. частка країн СНД та Балтії у вивозі України дорівнювала 35%, в тому числі 33% -- до країн Співдружності [13-14]. При цьому головним торговельним партнером України залишається Російська Федерація (23,0% загального експорту та 48,1% імпорту за даними Мінстату), обсяг товарообороту з якою перевищує не тільки рівень обміну з будь-якою іншою країною, але й з таким великим інтеграційним об'єднанням, як Європейський Союз.

Галузева структура зовнішньої торгівлі України з членами СНД переважно збігається із загальними показниками її експорту та імпорту (табл. 1). Основними експортними товарами виступають продукція чорної металургії (при меншій її частці у вивозі до країн Співдружності порівняно з поставками до інших країн внаслідок традиційно високої насиченості ринку СНД власними металургійними продуктами), АПК, хімічної індустрії, машинобудування. При цьому умови проникнення українських товарів на ринок СНД постійно погіршуються -- як через посилення прямого захисту цими країнами власних виробників, так і через низьку конкурентоспроможність виробів українських підприємств порівняно з високотехнологічними товарами західних фірм або дешевими товарами з Китаю та країн Південної Азії, через відсутність належної товаропровідної мережі, реклами, сервісної служби тощо. Як наслідок Україна поступово втрачає цей традиційний ринок збуту товарів, лібералізація якого широко відкрила його досвідченим у конкурентній боротьбі транснаціональним корпораціям та іншим великим трейдерам.

Послаблення позицій України на ринку СНД особливо згубне для неї внаслідок високої потреби в імпорті енергоносіїв та відсутності до цього часу альтернативних (порівняно з СНД) джерел отримання нафти й газу. Частка цієї товарної групи в імпорті є унікальною у світовій практиці і пов'язана з нераціональною структурою національної економіки та екстенсивним характером її функціонування. Залежність України від постачальників енергоносіїв є тим більш тісною, оскільки майже всю нафту вона отримує з Росії, а газ -- із Росії та Туркменістану (з 1997 р. згідно з укладеними угодами поступово зростають поставки також з Азербайджану та Узбекистану). Висока частка енергоносіїв в імпорті є основною причиною від'ємного торговельного балансу; вона до мінімуму скорочує кошти для закупівлі на зовнішньому ринку інших товарів (зокрема устаткування та технологій для модернізації національної економіки), посилює заборгованість міжнародним фінансовим інституціям, іноземним державним та приватним кредиторам [19].

Таблиця 1 Галузева структура зовнішньої торгівлі України

	1995	2000
	млн. дол.	%	млн. дол.	%
Експорт
Неблагородні метали та вироби з них	4190	36,2	5336	39,0
Продукція хімічної промисловості	1125	9,8	1735	12,6
Продукти харчової промисловості	979	8,4	1379	10,1
Машини, устаткування та механізми	1360	11,8	1721	12,6
Мінеральні продукти	1221	10,6	1023	7,5
Інші товарні групи	2691	23,2	2505	18,2
Імпорт
Мінеральні продукти (паливо, нафта тощо)	6281	55,4	6170	37,9
Машини, устаткування та механізми	1689	14,5	3172	19,5
Продукція хімічної промисловості	614	5,4	1821	11,2
Продукти харчової промисловості	273	2,4	1052	6,5
Інші товарні групи	2478	22,3	3439	21,1

У регіональному розрізі СНД та ЄС є двома найбільшими чинниками існування пасивного сальдо в торгівлі України, яке частково покривається активом у відносинах з іншими країнами (особливо КНР, Індією, Туреччиною, США). Іншим важливим джерелом зниження дефіциту торговельного балансу є позитивне сальдо у сфері послуг -- за даними 2000 р., воно становило 2,4 млрд. дол., у тому числі 2,0 млрд. припало на відносини з країнами СНД (понад 98 % на РФ) стосовно послуг із транзиту вантажів, зв'язку, ділових послуг та інших видів співробітництва в цій сфері. Однак у цілому наведені дані не забезпечують повного покриття пасивного сальдо у торговельних відносинах України з країнами Співдружності та й усім світовим ринком, яке становить в останні роки 1,1--1,4 млрд. дол. (табл. 2 та рис. 8) [19].

Таблиця 2 Регіональна структура зовнішньої торгівлі України в 2000 р., %

	Імпорт	Експорт
Країни СНД	56,4	33,3
Європа	31,5	29,8
Америка	5,1	6,8
Азія	6,0	23,7
Інші регіони	1,0	6,4

Особливістю торговельних відносин України з країнами СНД є висока частка такої малоефективної форми, як бартерні (товарообмінні) операції. Питома вага таких операцій за 1995--2000 pp. знизилася в українському експорті з 26,9 до 7,5%, а в імпорті -- з 21,4 до 7,1%. Однак частка бартеру залишається ще великою у вивозі до Росії та Туркменистану, тоді як за свої поставки енергоносіїв ці країни вимагають сплати у ВКВ та лише частково -- зустрічними поставками продовольчих товарів з України, а також наданням транспортних та інших послуг (табл. 3).

Рис. 8. Торговельний баланс України в 2000 р., млрд. дол.

Кризова ситуація в промисловості змушує Україну використовувати й таку форму торговельних зв'язків, як операції з давальницькою сировиною (обробка на українських підприємствах сировини та напівфабрикатів іноземних фірм з наступним поверненням виготовленої з них продукції). РФ є основним партнером України в пій формі торгівлі, використовується вона також у відносинах з білоруськими, молдавськими та узбецькими партнерами. Та все ж на країни СНД припадає лише п'ята частина операцій з давальницькою сировиною, решта є результатом угод з англійськими, ірландськими, німецькими, швейцарськими та іншими фірмами й підприємствами, яким до вподоби порівняно низька оплата кваліфікованої робочої сили в Україні.

Отож можна констатувати, що торговельні відносини України з країнами СНД мають складний та суперечливий характер. Українські експортери не спромоглися забезпечити собі стабільне місце на ринку Співдружності, ефективність зв'язків із більшістю партнерів є невисокою. Але відсутність навіть таких позицій в інших регіонах світу спричиняє збереження пріоритетності СНД як основного напряму зовнішньоекономічної політики України. Це -- найважливіший сектор вивозу вітчизняної продукції та головне джерело отримання товарів так званого критичного імпорту (енергоносії, запасні частини для раніше поставленої техніки тощо), без яких неможливі функціонування національної економіки та підтримка соціальної сфери, навіть в умовах їх скорочення під час кризи. Підвищення ефективності відносин із СНД та забезпечення альтернативних напрямів співробітництва з іншими регіонами світу є двома взаємопов'язаними найважливішими завданнями зовнішньоекономічної стратегії України.

Найбільш драматично розвиваються економічні відносини з провідним партнером -- Росією. Починаючи з різкого підвищення цін на енергоносії, керівництво РФ проводить політику «вибіркового» тиску на Україну, маючи на увазі не лише економічні, а й політичні цілі (стосовно поділу Чорноморського флоту, різниці позицій відносно НАТО, інтеграційних процесів у Співдружності тощо). Дві угоди між Україною та РФ про вільну торгівлю 1993 та 1995 pp. містили істотні застереження на користь Росії, яка завдяки цьому щорічно додатково отримувала близько 1,1 млрд. дол. від взаємного обміну товарами. Подальші роки характеризувалися посиленням вибіркового захисту російського ринку від українських товарів, загрозами оголосити Україну державою-банкрутом, уведенням додаткових податків та квот на імпорт українського цукру, горілчаних виробів тощо [19].