Особливості регулювання витрат на робочу силу та їх вплив на соціальний захист населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИТРАТ НА РОБОЧУ СИЛУ

1.1 Витрати на робочу силу та вартість робочої сили: сутність, значення

1.2 Соціальний захист працюючих: сутність, складові, методи регулювання

1.3 Особливості регулювання витрат на робочу силу та їх вплив на соціальний захист населення

РОЗДІЛ ІІ. ОЦІНКА ВИТРАТ РОБОТОДАВЦЯ НА РОБОЧУ СИЛУ ТА ЇЇ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ ПРАЦЮЮЧИХ В УКРАЇНІ

2.1 Аналіз та оцінка витрат на утримання робочої сили в Україні та ЄС

2.2 Стан соціального захисту працюючих в Україні та його зв'язок з витратами на робочу силу

2.3 Стан регулювання нормативно-правового забезпечення витрат на робочу силу та його взаємозв'язок з соціальним захистом працюючих в Україні

РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ВИТРАТ РОБОТОДАВЦЯ НА РОБОЧУ СИЛУ ТА ЇЇ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ ПРАЦЮЮЧИХ В УКРАЇНІ

2.1 Напрямки покращення витрат на утримання робочої сили в Україні та ЄС

2.2 Перспективи покращення соціального захисту працюючих в Україні та його зв'язок з витратами на робочу силу

2.3 Напрямки розвитку нормативно-правового забезпечення витрат на робочу силу та його взаємозв'язок з соціальним захистом працюючих в Україні

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

захист соціальний працюючий витрата

ВСТУП

Актуальність курсової роботи. Важливим чинником, що впливає на процес відтворення робочої сили, є її фактична вартість, що складається з витрат роботодавця на її утримання. Україна перейшла на нові міжнародні показники обліку й звітності,одним із яких є витрати на утримання робочої сили. Швидке зростання кількості приватних підприємств і приватного сектору України викликало зростаючий попит на інформацію про те, яку частину прибутку роботодавець повинен вкладати у розвиток персоналу свого підприємства, якою повинна бути частка його витрат на утримання робочої сили у загальних витратах на виробництво.

Цей показник служить основою під час переговорів між соціальними партнерами для укладання договорів по найму, а також забезпечення порівняльного аналізу вартості фактичних витрат на робочу силу на підприємстві з середньою величиною цього показника у відповідній галузі національного господарства або в інших галузях економіки або видах економічної діяльності. Крім того, цей показник використовується для забезпечення порівняльного аналізу вартості робочої сили на міжнародному рівні.

Метою курсової роботи є дослідити теоретичні аспекти витрат на робочу силу, оцінити й розробити пропозиції по удосконаленню витрат роботодавця на робочу силу та її взаємозв'язок з соціальним захистом працюючих в Україні

Відповідно до поставленої мети основними завданнями курсової роботи є:

· розкриття сутності поняття «витрати на утримання робочої сили» та «вартість робочої сили»;

· розкриття сутності поняття «соціальний захист працюючих», її складові та методи;

· визначення особливостей регулювання витрат на робочу силу та його вплив на соціальний захист населення;;

· проведення статистичного аналізу витрат на робочу силу в Україні та в країнах ЄС;

· формулювання шляхів удосконалення витрат роботодавця на робочу силу та її взаємозв'язок з соціальним захистом працюючих в Україні.

Об'єктом дослідження курсової роботи - є процес регулювання витрат на робочу силу в Україні.

Предметом дослідження курсової роботи - є регулювання витрат роботодавця на робочу силу та її взаємозв'язок з соціальним захистом працюючих в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові принципи проведення комплексних досліджень, загальна теорія систем.

Інформаційною базою дослідження є чинні законодавчі та нормативно-правові акти Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, офіційні дані Державної служби статистики України та міжнародних організацій; монографії та наукові статті провідних вітчизняних і зарубіжних учених у галузі соціального захисту.

РОЗДІЛ І

ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИТРАТ НА РОБОЧУ СИЛУ

1.1 Витрати на робочу силу та вартість робочої сили: сутність, значення.

В умовах ринкової економіки робоча сила є предметом купівлі-продажу на ринку праці, її ціна, подібна іншим економічним благам, схильна до впливу основних економічних законів, і в першу чергу законом вартості. Суть, цього закону полягає в тому, що виробництво та обмін масово відтворюваних товарів повинні відбуватися відповідно до суспільно необхідного рівня витратами праці, який визначається середніми умовами виробництва.

У ринковій економіці застосовується показник витрат роботодавців на робочу силу. Для нашої економіки це не лише відносно новий показник, але і відносно нове поняття, що вимагає теоретичного осмислення.

Можна погодитися з тими авторами, які вважають, що витрати на робочу силу - зведене поняття. Вони обґрунтовують це тим, що по своїй економічній природі такі витрати представляють ту частку новоствореної вартості, яка утворює фонд життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили в конкретних соціально-економічних та історичних умовах.

Витрати на робочу силу є витратами упродовж усього життєвого циклу людини, які забезпечують нормальну життєдіяльність працівників і членів їх сімей. Вони включають витрати на харчування, одяг, предмети домашнього вжитку і житло, культурно-побутове і медичне обслуговування, освіту і професійну підготовку, працевлаштування і міграцію робочої сили, задоволення соціальних потреб працівників у період трудової діяльності та після її закінчення, в тому числі витрати на утримування дітей, пенсіонерів, непрацездатних, безробітних громадян. Як відомо, основним джерелом відшкодування сукупних витрат на відтворення робочої сили є витрати роботодавців.

Крім того, на ці цілі витрачаються кошти з бюджетів різних рівнів (державних, місцевих), призначені на соціальні програми, будівництво житла, освіту, охорону здоров'я і т. п., а також кошти громадян на формування і розвиток здібностей до праці. Вартість робочої сили формується на ринку товарів і послуг шляхом порівняння результативності і корисності праці з витратами на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, що узгоджує граничну продуктивність праці, або цінність послуг праці для наймача-роботодавця, з витратами, які потрібні для відтворення робочої сили.

Слід розрізняти поняття «вартість робочої сили» і «вартість витрат на утримання робочої сили для роботодавця». За Карлом Марксом вартість робочої сили є вартістю життєвих засобів, необхідних для підтримки життя його власника. Іншими словами, вартість робочої сили зводиться до вартості певної суми життєвих коштів.

У міжнародній практиці, згідно з резолюцією, прийнятою Міжнародною конференцією зі статистики праці, вартість робочої сили визначається як розмір фактичних витрат роботодавця на утримання робочої сили. Безперечно, витрати на утримання робочої сили для роботодавця - це тільки частка загальної або повної (сукупної) вартості робочої сили або вартості життя.

Під робочою силою Карл Маркс мав на увазі в основному робітників, їх здібності до праці, тобто переважно фізичну працю. Сьогодні здібності до праці вчителя, ученого, конструктора, технолога і представників багатьох інших професій високоінтелектуальної праці навряд чи доречно відносити до робочої сили. Це означає, що термін «робоча сила» морально застарілий і використовується швидше за звичкою. У цьому відношенні вдалішим терміном можна вважати термін «людський капітал». Він включає здібності як робітників, так і працівників розумової праці. Працівника як суб'єкта трудових відносин слід розглядати не просто як носія робочої сили, а як носія людського капіталу [4].

Робоча сила ? це сукупність фізичних і духовних здібностей людини, що використовуються нею в процесі праці. Робоча сила ? основна продуктивна сила суспільства.

Вартість товару «послуги робочої сили, яка відповідає його суспільній оцінці, має встановлюватися на рівні, який узгоджує граничну корисність праці (цінність послуг для покупця - роботодавця) з умовами відтворення послуг робочої сили. Знаючи одночасно умови і попиту (корисності), і пропозиції (витрат), можна визначити вартість послуг робочої сили. Вона є усередненим еквівалентом життєзабезпечення типового представника асоційованої групи людей, об'єднаних спільністю інтересів і цілей, умов проживання та результатів праці, рівнів інтелектуального й культурного розвитку. У процесі визначення вартості послуг робочої сили неприпустимою є недооцінка як витрат на відтворення робочої сили (потреб працівників), так і результатів (корисності послу). Іншими словами, розв'язуючи проблему формування вартості послуг робочої сили, не можна ігнорувати інтересів ані найманих працівників, ані роботодавців [2].

Важливим чинником, що впливає на процес відтворення робочої сили, є її фактична вартість, що складається з витрат роботодавця на її утримання.

Визначення вартості робочої сили, а також структури витрат на її утримання є предметом вивчення в країнах з ринковою економікою. Рівень та динаміка витрат на робочу силу є важливими факторами конкуренції в країні та за її межами, а також у міжнародній торгівлі. Інформація також використовується для цілей соціального захисту працівників, зокрема, профспілками під час укладення колективних угод висуваються вимоги перед роботодавцями щодо збільшення витрат на робочу силу як шляхом підвищення заробітної плати, так і надання соціальних пільг.

Витрати роботодавця на утримання робочої сили характеризують не вартість робочої сили, а суму коштів, в яку обходиться підприємству конкретний працівник. Такий персоніфікований облік відзеркалює витрати на «придбання працівника», оформлення його на роботу, підготовку до участі у виробничому процесі, поточні витрати на утримання тощо. Тобто до витрат на робочу силу мають відноситися лише витрати, що мають безпосереднє відношення до людини, спрямовані на збільшення його здатності до праці, на підвищення продуктивності за рахунок професійної кваліфікації, мотивації трудової діяльності тощо.

Необхідність щодо збору країнами зазначеної інформації не рідше ніж раз на п'ять років закріплено Конвенцією про статистику праці № 160, прийнятою Генеральною конференцією Міжнародної організації праці (далі - МОП) у 1985р. У 1991р. Верховна Рада України ратифікувала зазначену Конвенцію і доручила уряду виконання взятих зобов'язань.

Показники витрат на утримання робочої сили розроблені у відповідності з Резолюцією, прийнятою 11-ю Міжнародною конференцією зі статистики праці (1966р.) (далі - Резолюція).

Згідно з Резолюцією витрати на утримання робочої сили - це витрати роботодавця, пов'язані з утриманням робочої сили, які включають оплату за виконану роботу та невідпрацьований час, премії та винагороди, вартість харчування, напоїв та інших видатків у натуральній формі, витрати на забезпечення житлом, соціальне страхування, професійне навчання, культурно-побутове обслуговування тощо, а також податки, що відносяться до витрат на утримання робочої сили.

Міжнародна стандартна класифікація витрат на утримання робочої сили, що міститься в Резолюції, включає такі групи:

1. Пряма оплата праці.

2. Оплата за невідпрацьований час.

3. Премії та винагороди.

4. Харчування, напої, паливо та інші видатки у натуральній формі.

5. Витрати на оплату житла працівників, які бере на себе роботодавець.

6. Витрати роботодавців на соціальне забезпечення.

7. Витрати на професійне навчання.

8. Витрати на культурно-побутове обслуговування.

9. Інші витрати на утримання робочої сили.

10. Податки та відрахування, що відносяться до витрат на утримання робочої сили [3].

Характерно, що в жодній зі статей Кодексу Законів про працю України і в проектах Трудового Кодексу України навіть немає згадки про вартість праці або робочої сили, її визначення. В Україні для забезпечення єдиного методологічного підходу до визначення структури витрат на робочу силу розроблено Інструкцію по визначенню вартості робочої сили, затверджену Наказом Міністерства статистики України від 29.05.1997 № 131, яка однак втратила чинність 09.04.2019.

Витрати, відображені в пунктах 1-4, за визначенням МОП, є «прямими витратами на робочу силу», витрати пунктів 5-10 належать до «непрямих витрат на робочу силу».

Слід зазначити, що українські органи статистики розпочали здійснювати та оприлюднювати повномасштабне обстеження витрат на робочу силу, починаючи з 2010 року, а періодичність його проведення - раз на чотири роки.

Зміст основних витрат роботодавця на утримання робочої сили розкрито в Додатку А. [9, 12].

1.2 Соціальний захист працюючих: сутність, складові, методи регулювання

Згідно із чинним законодавством соціальний захист визначається як система державних гарантій щодо забезпечення прав громадян на соціальну допомогу і підтримку у зв'язку з постійною та тимчасовою непрацездатністю, хворобою, безробіттям та в інших випадках, які передбачені законами України.

Соціальний захист забезпечується шляхом організаційних та фінансових заходів, що здійснюються безпосередньо державою, або сприяння здійсненню таких заходів громадськими та іншими недержавними організаціями.

Таким чином, поняттям «соціальний захист» охоплюються соціальні права людини. Право на працю, на освіту, на житло, на відпочинок, на безпечне довкілля, на охорону здоров'я, на достатній життєвий рівень, на безпечні умови праці, на заробітну плату, не нижчу мінімально встановлених стандартів та ін.

Основні принципи системи соціального захисту закладені в Конституції України, яка «гарантує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття від незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення».

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом [2].

Соціальний захист забезпечується соціальною допомогою і соціальним страхуванням.

Економічна категорія «соціальний захист» - це система відносин між державою, господарськими структурами з одного боку, та з громадянами з іншого боку, у процесі яких за рахунок частини ВВП утворюються й використовуються фонди фінансових ресурсів для матеріального забезпечення та обслуговування окремих категорій і груп громадян.

Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

На шляху розвитку України до європейського рівня життя необхідно забезпечити достатній рівень соціального захисту населення. Сьогодні Україна вибрала політику спрямовану на прийняття європейських норм в українське законодавство, що дозволить стабілізувати економіку, створити умови нормативно-регуляторної бази та змінити соціальну захищеність громадян, створивши високий рівень якості життя в країні.

Поліпшення соціального захисту населення шляхом впровадження ефективних програм, сприяє поліпшенню життєдіяльності населення і стабілізує суспільство. Соціальний захист має системний характер - у вигляді законодавче встановлених постійних грошових виплат, компенсацій з державного або місцевого бюджетів і періодичний - у вигляді одноразової грошової або матеріальної допомоги з різних фондів або окремих осіб, тощо.

Велике значення має соціальний захист товаровиробників, які своєю працею створюють споживні вартості для розвитку добробуту країни.

Розвиток України в сучасних умовах потребує орієнтуватися на європейські стандарти, будувати соціально - економічну політику держави та дії уряду її реалізації спрямований на покращення рівня життя. Соціальний захист в якому населення надійно захищено, це впевнений крок для досягнення процвітання країни та її суспільства. Питання соціального захисту населення на шляхах розвитку євроінтеграційних процесів є дуже актуальним, від нього залежить рівень життя та добробуту суспільства, духовне, матеріальне, соціальне благо, які впливають та підбурюють до зайнятості населення.

Структура соціального захисту:

· держава;

· юридичні особи;

· громадяни.

Відповідно до призначення заходів формується структура системи соціального захисту.

З правової точки зору Міністерство соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, соціального захисту, волонтерської діяльності, з питань сім'ї та дітей, оздоровлення та відпочинку дітей, усиновлення та захисту прав дітей, запобігання насильству в сім'ї, соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, зокрема забезпечення їх психологічної реабілітації, санаторно-курортного лікування, технічними та іншими засобами реабілітації, житлом, надання освітніх послуг, організація поховання, соціальна та професійна адаптація військовослужбовців, які звільняються, осіб, звільнених з військової служби, та учасників антитерористичної операції.

Основною метою соціального захисту є захист людини від різного роду соціально-економічних ризиків з метою створення умов для життєдіяльності людини у соціальному, культурному та економічному середовищі.

До суб'єктів соціального захисту відносять:

· індивіда;

· домогосподарство;

· державу (в особі різноманітних її органів);

· підприємства, установи та організації (незалежно від форми власності);

· громадські об'єднання (у т.ч. благодійні організації);

· міжнародні організації, діяльність яких спрямована на забезпечення соціального захисту.

Об'єктом соціального захисту є все населення країни.

Таким чином, соціальний захист здійснюється на різних рівнях: індивідуальному, колективному та державному.

Соціальний захист працюючих включає в себе такі напрямки:

· створення безпечних умов праці, які б давали можливість заробляти кошти для гідного існування та виключали отримання травм і професійних захворювань працівників на виробництві;

· запровадження необхідних заходів щодо охорони праці та соціального захисту громадян у випадку професійних захворювань та нещасних випадків, доступ громадян до національних систем охорони здоров'я, реабілітації та професійної освіти;

· забезпечення працівників та членів їх сімей прожитковим мінімумом матеріальних засобів у разі безробіття, втрати або зниження доходу внаслідок хвороби, народження дитини, нещасного випадку в побуті, виробничої травми або професійного захворювання, інвалідності, старості, втрати годувальника.

На сьогодні для України проблема створення здорових і безпечних умов праці, забезпечення протиаварійної стійкості народного господарства має особливе значення. За даними статистичних досліджень рівень виробничого травматизму в Україні за останні 15 років збільшився в 5-8 разів, порівняно з такими ж показниками в інших промислово розвинених країнах. Витрати на пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах у розрахунку на одного працюючого майже у 2 рази перевищили витрати на профілактику нещасних випадків і професійних захворювань. Статистика нещасних випадків свідчить, що в даний час на підприємствах України щоденно травмується в середньому 200 людей, із них 30 стають інвалідами, 22 - отримують професійні захворювання, а 5 гине.

Створення безпечних умов праці та забезпечення життєдіяльності людини - проблема комплексна і її слід вирішувати постійно як на загальнодержавному, регіональному, так і на місцевому рівнях. Тому питання соціального захисту громадян повинні реалізовуватися за рахунок трьох джерел - державного бюджету, місцевих бюджетів і коштів підприємств.

Безпосередньо методи фінансового забезпечення в Україні реалізуються через три основні форми соціального захисту:

· соціальне страхування;

· соціальне забезпечення;

· соціальна допомога.

Сам процес фінансового забезпечення можливо умовно поділити на два етапи:

1) формування фінансових ресурсів;

2) використання фінансових ресурсів.

Основним джерелами фінансування соціального захисту населення у більшості країн світу є:

1) внески, які сплачуються працівниками та роботодавцями в обов'язковому або добровільному порядку у державні чи приватні фонди соціального страхування;

2) податкові надходження, які складають частину загальних державних доходів;

3) інвестиційні доходи від розміщення акумульованих коштів державних або приватних фондів соціального страхування на фінансових ринках;

4) приватні кошти.

Основним елементом соціального захисту, незалежно від його національної приналежності завжди виступає соціальне страхування. Його провідна роль у системі соціального захисту, полягає в тому, що: по-перше, в цій формі з самого початку закладені принципи та зосереджені механізми, які дають змогу забезпечити дотримання інтересів всіх суб'єктів трудових відносин (працівника, держави та роботодавця); по-друге, соціальне страхування вирішує цілий ряд важливих завдань, які відповідають цілям соціально-орієнтованої ринкової економіки: компенсація втраченого доходу внаслідок настання страхового випадку, захист від бідності, мотивація працівників до самозахисту тощо; по-третє, соціальне страхування дає змогу зберігати та підтримувати основні характеристики ефективної заробітної плати (справедливість відносно: цін зовнішнього і внутрішнього ринків праці, цін ринку споживчих товарів і послуг тощо).

Соціальне забезпечення - це організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців

Основні напрями діяльності держави у сфері соціального забезпечення.

· реформа системи соціального страхування;

· реформа пенсійного забезпечення;

· реформа системи соціальної допомоги;

· удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці;

· соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф;

· удосконалення системи охорони здоров'я.

Відповідно до цього, у будь-якому суспільстві соціальний захист виконує дві головні функції:

1.Зменшує негативні наслідки бідності шляхом надання короткотермінової допомоги малозабезпеченим верствам населення.

2.Запобігає бідності шляхом створення умов для участі громадян у соціальному страхуванні в працездатний період.

Ці функції перебувають у певній суперечності, тому перевага надається тій чи іншій з них залежно від економічної ситуації в країні. У кризові періоди пріоритет належить першій функції, яка є характерною для сучасного стану економіки і соціального захисту в Україні.

Створення ефективної системи соціального захисту на підприємствах є невід'ємною умовою розвитку всякого суспільства, особливо в умовах ринку, виступає необхідною платою суспільства та бізнесу за соціальний мир, стабільність соціальної системи та можливість нормальної господарської діяльності. В умовах сучасного виробництва окремі приватні заходи щодо поліпшення умов праці, для попередження травматизму є неефективними. Тому здійснення їх повинно проходити комплексно, створюючи в загальній системі управління виробництвом підсистему керування безпекою праці, спрямованої на збереження здоров'я та працездатності людини. Розвиток цивілізованої держави може здійснюватись тільки разом з дією соціального захисту населення.

1.3 Особливості регулювання витрат на робочу силу та їх вплив на соціальний захист населення

Сучасний стан в Україні характеризується переважно негативними тенденціями: скорочується чисельність зайнятих осіб, триває процес закриття підприємств, зокрема через звуження сфери підприємницької діяльності, прогресує міграція найбільш активної частини населення за кордон, значно збільшується рівень внутрішньої, в тому числі вимушеної міграції населення. У країні спостерігається погіршення економічної ситуації, загострення фінансової кризи, скорочення доходів та видатків державного бюджету, загострення соціальної нерівності, дискредитація права.

Для України в сучасних умовах розвитку характерними є наступні тенденції:

· високий рівень смертності працездатного населення, особливо чоловіків;

· низький рівень якості соціальних послуг;

· невисокий рівень достатку населення.

Вартість робочої сили характеризується певними специфічними особливостями. По-перше, її величину визначають суспільно необхідні затрати на відтворення не лише самої робочої сили, а й членів сім'ї працівників. А по-друге, на вартість робочої сили впливають такі фактори, як моральні, біологічні, соціальні, глобалізацій ні та технологічні.

Фактори формування вартості робочої сили:

· необхідні витрати - витрати на відтворення робочої сили нормальної якості та відтворення сім'ї працівників.

· біологічні витрати полягають у зростанні фізичних, духовних та інших потреб людини, її здібностей, для відтворення яких необхідно вивчати дедалі більшу сукупність матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

· соціальні фактори полягають у впливі на вартість робочої сили профспілок, громадських і політичних рухів, стану навколишнього середовища, вартості послуг освіти, охорони здоров'я.

· глобалізаційні фактори це вплив міграції та закордонної освіти на вартість відтворення робочої сили.

· технічний прогрес змінює вимоги до кваліфікації робочої сили, її навиків, що змінює витрати на відтворення.

· морально-етичні фактори - вартість робочої сили визначаються гідністю, самоповагою людини [6].

До необхідних для відтворення робочої сили життєвих засобів входять засоби, що задовольняють як природні потреби (їжа, одяг, житло), так і ті, що задовольняють духовні запити робітника (газети, радіо, телебачення), а також засоби, що необхідні для підтримування працездатності людини, її професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сімї і виховання дітей.

Потреби людей не є вродженими, а є продуктом суспільного розвитку. Обсяг життєвих потреб і їх структура, а також способи їх задоволення залежать від економічного і культурного рівня розвитку певної країни, а також певною мірою від того, за яких умов і у зв'язку з якими життєвими засобами сформувався її робочий клас. (Так, обсяг потреб робітників розвинених країн значно перевищує обсяг потреб робітників у країнах, відсталих в економічному відношенні). Таким чином визначення вартості робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент.

До вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили включається вартість засобів існування дітей робітників. Оскільки безперервне виробництво потребує постійного заміщення робочих сил, які зникають з ринку внаслідок зношування організму й смерті робітників, а ринок праці може поповнюватись насамперед за рахунок дітей робітників. Таким чином необхідність утримання сім'ї робітника визначає збільшення вартості робочої сили. Витрати на набуття робітниками досвіду, навичок, знань з тієї чи іншої галузі праці (тобто на освіту, навчання) також входять у вартість робочої сили.

На вартість робочої сили також впливають результати праці власника робочої сили.

Вартість робочої сили формується на ринку шляхом порівняння результативності, корисності праці із затратами на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, які потрібні ля відтворення робочої сили.

З розвитком капіталізму вартість робочої сили зазнає змін в результаті того, що діють фактори, які зумовлюють як зниження так і підвищення її вартості.

До факторів, що знижують вартість робочої сили належать насамперед:

· зростання продуктивності суспільної праці (внаслідок чого вартість засобів існування робітника знижується);

· залучення у виробництво членів сім'ї робітника - жінок і дітей (оскільки в цьому разі утримання сім'ї забезпечується вже не лише за рахунок вартості робочої сили її голови, а й усіх членів сім'ї, що раніше не працювали);

· міграція робочої сили.

· До факторів, які підвищують вартість робочої сили належать:

· зростання кваліфікації робітника і розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства;

· підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і нервових сил;

· збільшення втрат на житло, транспортних витрат, на інші життєві засоби [4].

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить про те, що вартість робочої сили має тенденцію до зростання. Це пояснюється тим, що темпи зростання вартості робочої сили через включення в неї маси вартостей нових товарів та послуг значно більші, ніж темпи зниження їх внаслідок зменшення вартості предметів споживання під впливом підвищення продуктивності праці.

РОЗДІЛ ІІ

ОЦІНКА ВИТРАТ РОБОТОДАВЦЯ НА РОБОЧУ СИЛУ ТА ЇЇ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ ПРАЦЮЮЧИХ В УКРАЇНІ

2.1 Аналіз та оцінка витрат на утримання робочої сили в Україні та ЄС

Одним з найважливіших напрямів досліджень у статистиці праці та зайнятості є вивчення рівня, структури та динаміки витрат на робочу силу, що мають велике значення при визначенні політики заробітної плати, при укладенні тарифних угод та вирішенні інших завдань.

Витрати на робочу силу можуть вивчатися у двох напрямах: витрати підприємства у зв'язку з використанням найманої праці та витрати на робочу силу на рівні економіки в цілому. У першому випадку основна увага приділяється вивченню тих витрат на робочу силу, які несе безпосередньо роботодавець. У другому - до уваги беруться і витрати держави на фінансування соціального забезпечення, пенсійних та інших програм. У статистичній практиці перевага віддається концепції витрат роботодавця на робочу силу. Разом з тим для міжнародних порівнянь дані про витрати роботодавців на робочу силу мають доповнюватися інформацією про участь держави у фінансуванні цих витрат.

Згідно з міжнародними стандартами вивчення витрат на утримання робочої сили проводиться на основі спеціальних виборчих обстежень один раз на два роки. Для періоду спостереження вибирається календарний рік, з тим щоб урахувати всі витрати на робочу силу - регулярні (щомісячні) та нерегулярні. Програма таких обстежень дає змогу пов'язати витрати на робочу силу з видом діяльності, галуззю або сектором економіки, рівнем рентабельності, фондоозброєності та іншими характеристиками підприємства.

Розглянемо структуру витрат підприємств на робочу силу за регіонами у 2018 році (Додаток Б) [9, 12].

За даними Державної статистики України за 2018 рік найбільша частка виплати прямої оплати 70,8% припадає на Київську область, найменша частка - в Луганській області (65,6%). Витрати на соціальне забезпечення працівників складають найбільшу частку в Дніпропетровській області (19,2%), найменшу в м. Києві (16,8%). Частка премій та нерегулярних виплат є незначною. Негативною тенденцією у формування вартості робочої сили є скорочення витрат на оплату житла і навчання працівників, на культурно-побутове обслуговування; сумарна частка цих витрат по Україні у 2018 році складала лише 2,4%.

Велике значення мають виявлення і порівняльний аналіз сучасних тенденцій витрат на утримання робочої сили в Україні. Інтерес становить співвідношення структурних елементів витрат українських підприємств на утримання робочої сили. Динаміку цих елементів подано в таблиці 2.1.

Статистичний аналіз вартості робочої сили в Україні показав, що у структурі витрат на робочу силу близько 67% становить пряма оплата праці (табл.1) [8,9] .

Ваговими у формуванні вартості робочої сили в Україні є витрати на соціальне забезпечення працівників (18,2%) основним фактором зростання яких є ЄСВ. Частка премій та нерегулярних виплат є незначною та збільшилась порівняно з 2014 роком до 4,9%. Щодо заробітної плати у натуральній формі, то зниження її частки у витратах на робочу силу є свідченням позитивних тенденцій у розрахунках між суб'єктами ринку праці. Негативною тенденцією у формування вартості робочої сили є скорочення витрат на оплату житла і навчання працівників, на культурно-побутове обслуговування; сумарна частка цих витрат у 2018 році складала лише 0,6% (у 2014 році - 0,9%).

Таблиця 2.1

Структура вартості робочої сили на ринку праці України 2014-2018 рр.

Вартість робочої сили за елементами	Середньомісячні витрати на одного штатного працівника
	2014 р.	2018 р.
	грн.	%	грн.	%
Загальна сума витрат на одного працівника	5 297,0	100,0	11 268,0	100,0
у тому числі:
1.Пряма оплата праці	3 188,0	60,2	7 663,0	67,7
2.Оплата за невідпрацьований час	316,0	6,0	696,0	6,2
3.Премії та нерегулярні виплати	191,0	3,6	548,0	4,9
4. Заробітна плата в натуральні формі, пільги, послуги,допомоги в натуральній і грошових формах	9,0	0,2	21,0	0,2
5. Оплата житла працівників	4,0	0,1	5,0	0,04
6.Соціальне забезпечення працівників	1 438,0	27,2	2 052,0	18,2
7.Витрати на професійне навчання	6,0	0,1	14,0	0,1
8.Витрати на культурно-побутове обслуговування	39,0	0,7	57,0	0,5
9. Інші витрати (включаючи податки, що належать до витрат на робочу силу)	105,0	2,0	213,0	1,9

Джерело: [9, 12].

З урахуванням того, що зарплата разом з відрахуваннями на соціальне страхування становить левову частку витрат на утримання робочої сили, можна стверджувати, що це і є та вартість, в яку оцінює робочу силу роботодавець. Проте вона не відображає реального стану справ через наявність тіньової заробітної плати, значення якої в українських умовах є дуже великою. За даними експертів, в Україні 40-45% заробітної плати виплачується «в конвертах». Тому навряд чи можна покладатися тільки на дані «офіційної» заробітної плати.

Порівняння даних вибіркового обстеження вартості робочої сили в Україні з інформацією аналогічного дослідження в країнах ЄС свідчить про подібність структури витрат та водночас значно нижчу її вартість. Головною причиною низьких зарплат є низька продуктивність української економіки, яка є неконкурентоспроможною і виробляє мало продукції. За розрахунками на основі даних Державної статистики України, у 2018 році ВВП на душу населення (за методом паритету купівельної спроможності) в Україні менше, ніж у Польщі і Естонії - у 3,1 рази, Словаччині - в 3,3 рази, Чехії - в 3,4 рази, Франції - в 4,7 рази, в Німеччині - в 5,3 рази, США - в 6,3 рази [10].

Майже 96% у витратах на робочу силу складають витрати, гарантовані законодавством, і лише близько 4% становлять негарантовані витрати, що свідчить про надзвичайно низьку соціальну відповідальність бізнесу України. Крім того, статистичні дослідження засвідчили, що вартість робочої сили в Україні визначається масштабами підприємницької діяльності. Так, чим більшу кількість працівників має підприємство, тим вище його витрати на робочу силу у розрахунку на одного працюючого. Крім того, частка негарантованих витрат є більшою саме для великих та середніх суб'єктів господарювання. Тобто малий бізнес, як правило, має досить обмежені фінансові можливості для реалізації соціального пакета понад його гарантовану складову.

Отже основою вартості є витрати на робочу силу, сукупність яких умовно можна поділити на гарантовані і негарантовані (добровільні). Тенденція до зростання вартості робочої сили, що спостерігалась протягом 2014-2018 рр., в основному пов'язана зі збільшенням законодавчо гарантованих витрат. Водночас добровільні витрати на робочу силу скоротилися. З огляду на це, для стимулювання роботодавців до збільшення вартості робочої сили у частині добровільних витрат доцільно вивести останні з переліку виплат, що є базою нарахування ЄСВ. В Україні є тим більшими, чим вищий рівень економічного розвитку регіону, галузі, та підприємства. Тому зростання вартості робочої сили необхідно забезпечувати в рамках програм стимулювання економічного розвитку регіонів (галузей).

Вартість робочої сили, визначена на основі науково обґрунтованих норм харчування, одягу, житла, відпочинку тощо, не знаходить суспільного визнання в країні. Більшість населення не задовільна офіційно встановленим обсягом необхідних життєвих засобів, вважаючи його недостатнім, а держава - не підйомним для бюджету. Водночас сьогодні відбуваються такі процеси, як інфляція, тобто зростання цін на споживчі товари, а також розширення надання платних послуг у сфері освіти чи охорони здоров'я тощо. Завдяки таким явищам вартість робочої сили дещо зростала. На жаль, непрофесійні для уряду держави протягом багатьох років стримували процес зростання вартості товару робоча сила, адже щороку розрив між заробітною платою та вартістю робочої сили ставав дедалі більшим. Відповідно, це негативно вплинуло на відтворення робочої сили та стан добробуту населення, що призвело до міграції працездатного населення.

Крім того, пересічний працівник в Україні недоотримує оплату праці у порівнянні з витраченими трудовими зусиллями та продуктивністю праці. Така ситуація веде до надмірної експлуатації праці, тобто нееквівалентного обміну праці на її оплату. іншого боку, роботодавці в Україні економічно зацікавлені використовувати саме дешеву працю, не прагнучі до модернізації робочих місць, а інколи до заміни застарілого обладнання чи впровадження нових ресурсозберігаючих технологій. Низька оплата праці, у свою чергу, зумовлює низьку продуктивність праці. І навпаки, без підвищення продуктивності праці неможливо створити підґрунтя для зростання реальних доходів зайнятого населення. Одним із найефективніших джерел підвищення продуктивності праці на вітчизняних підприємствах в сучасних умовах є впровадження інноваційної діяльності. Якщо ж їхня інноваційна активність і надалі буде залишатися на низькому рівні, то в умовах глобалізації економіки це унеможливить просування нашої країни на шляху ринкових перетворень.

В рамках нашого концептуального підходу вартість робочої сили представляється як фактор, що впливає на заробітну плату і виражає її певну об'єктивну нижню межу. Важливо відзначити, що через специфіку робочої сили як фактору виробництва та підлеглого, з боку працівника, характеру соціально трудових відносин дана межа величини заробітної плати не є суворою, і в короткостроковому періоді можливе певне зменшення заробітної плати нижче цієї межі. Однак, в середньостроковому (а тим більше в довгостроковому) періоді подібне зниження призводить до деградації людського потенціалу, масового відтоку робочих кадрів і в кінцевому підсумку - до руйнування соціально-виробничої системи.

Парадокс сучасних українських реалій, особливо це яскраво проявляється в депресивних регіонах, полягає в тому, що заробітна плата значної частини найманих працівників тривалий час знаходиться нижче величини, яка визначається вартістю робочої сили. Шляхом введення в науковий обіг поняття компенсаторів низької заробітної плати (доходи від особистого підсобного і домашнього господарства, вторинна зайнятість, соціальні трансферти і т.п.) можна пояснити тривале існування подібного феномена. Дані компенсатори, на наш погляд, є певними механізмами адаптації власника робочої сили і дозволяють забезпечувати відтворення робочої сили навіть в умовах тривалої невідповідності величини заробітної плати мінімальної межі вартості робочої сили [1] .

Статистика витрат на утримання робочої сили є ієрархічною системою багаторічних, квартальних і річних статистичних даних, покликаних забезпечити всебічну і детальну картину рівня, структури і короткострокової динаміки затрат на утримання робочої сили в різних секторах економічної діяльності в Європейському Союзі і деяких інших країнах.

Важливе значення має виявлення місця України серед країн ЄС за показником витрат на робочу силу в середньому на одного працівника. Статистика свідчить, що спостерігаються значні відмінності в рівнях витрат на робочу силу в середньому на одного працівника як в Україні і країнах ЄС, так і між країнами ЄС.

Європейська статистика щороку публікує дані за такими основними показниками, як середньомісячна вартість робочої сили, середня погодинна вартість робочої сили, структура трудових затрат, детальні результати щорічного обстеження витрат праці, а також квартальні дані індексу вартості робочої сили та рівнів витрат праці.

Інформація про витрати на утримання робочої сили потрібна для розроблення економічної та грошово-кредитної політики, проведення переговорів між соціальними партнерами щодо заробітної плати та економічного аналізу ефективності виробництва (робіт, послуг). Останніми роками відомості про витрати на утримання робочої сили використовуються також з метою забезпечення аналізу затрат роботодавців і доходів найнятих працівників для оцінювання ефективності підприємництва, стимулювання останніх, конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості окремих регіонів і видів економічної діяльності [10] .

Витрати на робочу силу в середньому на одну оплачену годину по країнах ЄС у 2018 році викладена у табл. 2.2

Категорія витрат на робочу силу «заробітна плата», наведена в таблиці 2,2 згідно з методологією Євростату включає пряму оплату праці працівників, оплату за невідпрацьований час, премії та нерегулярні виплати, заробітну плату у натуральній формі, оплату житла працівників та витрати на культурно-побутове обслуговування.

Найбільше на робочу силу в ЄС витрачають роботодавці у Норвегії - 50,0 євро на годину (заробітна плата - 40,6 євро, інші витрати - 9,4 євро), а найменше у Болгарії - 5,4 євро (заробітна плата - 4,5 євро, інші витрати - 0,9 євро).

Таблиця 2.2

Витрати на робочу силу в середньому на одну оплачену годину по країнах ЄС у 2018 році

Країна	Загальні витрати, євро	У тому числі	Структура витрат, %
		Заробітна плата	Інші витрати на робочу силу	Заробітна плата	Інші витрати на робочу силу
Австрія	34,0	24,9	9,1	73,2	26,8
Бельгія	39,7	30,4	9,3	76,5	23,5
Болгарія	5,4	4,5	0,9	83,8	16,2
Греція	16,1	12,6	3,5	78,1	21,9
Данія	43,5	37,4	6,1	85,9	14,1
Естонія	12,4	9,2	3,2	74,0	26,0
Ірландія	32,1	27,2	4,9	84,6	15,4
Ісландія	42,5	33,8	8,7	79,6	20,4
Іспанія	21,4	16,0	5,4	74,5	25,5
Італія	28,2	20,2	8,0	71,6	28,4
Кіпр	16,3	13,5	2,8	82,7	17,3
Латвія	9,3	7,2	2,1	78,1	21,9
Литва	9,0	6,3	2,7	70,8	29,2
Люксембург	40,6	36,0	4,6	88,9	11,1
Мальта	14,7	13,8	0,9	93,9	6,1
Нідерланди	35,9	27,3	8,6	76,0	24,0
Німеччина	34,6	26,9	7,7	77,8	22,2
Норвегія	50,0	40,6	9,4	81,3	18,7
Польща	10,1	8,3	1,8	81,6	18,4
Португалія	14,2	11,3	2,9	79,9	20,1
Словаччина	11,6	8,5	3,1	73,3	26,7
Словенія	18,1	15,2	2,9	84,0	16,0
Сполучене Королівство	27,4	22,5	4,9	82,0	18,0
Угорщина	9,2	7,3	1,9	80,2	19,8
Фінляндія	33,6	26,5	7,1	79,2	20,8
Франція	35,8	24,1	11,7	67,4	32,6
Хорватія	10,9	9,3	1,6	84,8	15,2
Чеська Республіка	12,6	9,2	3,4	73,1	26,9
Швеція	36,6	24,8	11,8	67,7	32,3
Україна1	2,3	1,8	0,5	80,2	19,8

¹ Дані по Україні перераховано на євро згідно національному курсу станом на 18.10.2019.

Джерело: [10].

Статистика охоплює робочі місця в промисловості та сфері послуг, виключаючи державну службу.

Найбільші витрати на робочу силу несе бізнес у Норвегії - 50,0 євро на годину, Люксембурзі - 40,6 євро на годину та Бельгії - 39,7 євро на годину. Трохи менше платять підприємства у Швеції - 36,6 євро на годину) та Франції - 35,8 євро на годину. Найменші затрати на працівників у Болгарії - лише 5,4 євро на годину, а Україна - 2,3 євро на годину.

Причинами такого відставання України є енерговитратна структура національної економіки, недостатня частка наукоємних виробництв, низька продуктивність праці, високий рівень тінізації доходів, неефективність державної політики в частині стимулювання зростання заробітних плат.

Отже, вартість робочої сили видається нами як фактор, що впливає на заробітну плату і теоретично виражає її якусь об'єктивну нижню межу. Необхідно відзначити, що процес відтворення робочої сили здійснюється у рамках сім'ї (домогосподарства), для якої характерно різноманіття видів доходів, що надходять. Можна виділити трудові доходи працездатних членів сім'ї, пенсії, одержувані старшим поколінням, стипендії, які виплачуються студентам і аспірантам, матеріально-грошові та натуральні доходи від ведення особистого підсобного і домашнього господарства і т.д. Причому важливо зазначити, що в умовах невідповідності матеріально-грошових надходжень домогосподарства необхідному рівню потреб сім'ї відбувається залучення певних механізмів адаптації, що дозволяють існувати домогосподарству в умовах стихійного характеру ринкової економіки. Так, досить поширеним явищем сьогодення є зайнятість найманою працею пенсіонерів і студентів. Однак, на наш погляд, тривале існування подібної практики, безумовно носить вимушений характер, не тільки не дозволяє забезпечити повноцінне відтворення доброякісної робочої сили, а й загрожує серйозною деградацією трудових ресурсів і значними негативними соціальними наслідками. Тому ми вважаємо, що єдиним виходом із ситуації може бути тільки істотне підвищення загального рівня заробітної плати найманих працівників, такі як саме цей вид матеріально-грошових надходжень домогосподарства відіграє провідну роль в процесі відтворення робочої сили в умовах недеформованою ринкової економіки.

2.2 Стан соціального захисту працюючого в Україні та його зв'язок з витратами на робочу силу

Тенденції розвитку соціально-трудових відносин на підприємстві, зокрема, низький рівень виконання положень колективних договорів, погіршує соціальне становище працівників підприємства та певною мірою зменшує їх впевненість у майбутньому. Одним із шляхів ефективного забезпечення соціального захисту працівників підприємства є надання їм можливості отримати належну професійну підготовку та перепідготовку за рахунок коштів підприємства. Крім того, з метою мотивації персоналу до професійного навчання підприємство може розробити систему доплат та винагород за самостійне проходження працівниками курсів підготовки та перепідготовки, освоєння ними нового програмного забезпечення, вивчення іноземних мов тощо.

Подальшого удосконалення професійної освіти, з урахуванням потреби економіки в робочій силі, на сьогодні потребують працівники підприємств всіх галузей господарювання України, оскільки вони часто страждають від невідповідності їх рівня підготовки тій роботі, яку вони виконують. Це, в свою чергу, забезпечило б працівникам конкурентоспроможність на ринку праці та отримання доходів відповідно до їх професійного рівня. Враховуючи рівень доходів населення, окремо взятий працівник не може собі забезпечити необхідну перепідготовку. Тому постійно зростає роль підприємств в забезпеченні таких можливостей своїм працівникам.

Безперервне відновлення і розвиток фізичних та інтелектуальних здібностей працівника, формування його знань і навичок до праці, підвищення кваліфікації шляхом отримання відповідної освіти, періодична професійна підготовка та перепідготовка в залежності від потреб виробництва, яке змінюється під впливом науково-технічного прогресу та розвитку соціально-економічних відносин, отримало назву відтворення робочої сили. Цей процес вимагає понесення витрат з боку підприємства. З метою виявлення та групування витрат, пов'язаних із відтворенням робочої сили на підприємстві, а також встановлення порядку їх обліку доречно виділити основні його види.

Відповідно до участі підприємства у відтворенні робочої сили працівників, останнє можна поділити на активне відтворення і пасивне. Для кожного виду структура та обсяг витрат, а також порядок їх нарахування будуть різними.

Так, до активного відтворення можна віднести наступні заходи: оплата проходження підготовки та перепідготовки персоналу; оплата навчання працівників підприємства у вищих навчальних закладах; оплата спеціальних курсів для працівників підприємства (курсів іноземних мов, водіїв, користувачів ПК) та ін. З цією метою підприємство також буде нести витрати на відрядження, оплату навчальної літератури, посібників, програмного забезпечення, необхідного для навчання працівників підприємства; оплата вартості участі працівників підприємства в семінарах та тренінгах; оплата праці працівників, залучених до підготовки та перепідготовки працівників, а також амортизація обладнання, використаного для цього та інші. Для обліку таких витрат та з метою зменшення навантаження на підприємство, доцільним є створення фондів або забезпечень витрат на підвищення кваліфікації персоналу шляхом нарахування витрат за відповідними видами діяльності протягом року.

До пасивного відтворення, в свою чергу, відносяться встановлені на підприємстві доплати та надбавки працівникам за самостійне (без участі підприємства) отримання нових професійних знань та навичок, вивчення іноземних мов, отримання сертифікатів про проходження спеціальних курсів тощо. В цьому випадку витрати підприємства будуть складатись із суми додаткової заробітної плати, виплаченої працівнику підприємства, а також суми відрахувань до фондів соціального страхування. В бухгалтерському обліку операції з такими виплатами будуть відображатися у складі витрат діяльності підприємства, в якій беруть участь конкретні працівники.

Основний зміст як активного, так і пасивного відтворення підприємством робочої сили, полягає в тому, щоб забезпечити інтелектуальне та професійне зростання працівників. Такі заходи підприємства мають не тільки економічне значення для самого підприємства, але й соціальне, що виражається в забезпеченні безкоштовного або пільгового отримання працівниками нових знань та вмінь, що можуть знадобитися їм в майбутньому та приносити економічну вигоду.

З метою створення для працівників підприємств рівних можливостей відтворення власної робочої сили за рахунок коштів підприємств доцільно передбачати серед інших положень колективних договорів і такі, які б регулювали порядок проходження працівником професійної підготовки та перепідготовки, а також систему винагород за свідоме підвищення працівником власного професійного рівня.