Теоретико-методологічні підходи мотиваційного забезпечення розвитку творчого потенціалу

Зростання значущості творчого потенціалу вищої школи обумовлюється також тим, що продуктом науково-педагогічної праці стають нові емпіричні і творчі знання, нові матеріальні і духовні цінності, інновації, що стосуються як наукових розробок, так і навчального процесу. В умовах появи конкуренції на ринку освітніх послуг роль творчого потенціалу колективу ВНЗ (і зокрема потенціалу його окремих представників) об'єктивно підвищується. Виникає гостра потреба в мотиваційному регулюванні розвитку творчого потенціалу, яка дозволить наблизити інтереси суспільства, адміністрації ВНЗ, трудового колективу і окремих працівників у динамічному, цілеспрямованому розвитку творчого потенціалу, забезпечити стійкі мотиви до творчості.

Аналіз інформації із наукових джерел засвідчує, що регулювання мотивації взагалі, і мотивації розвитку творчого потенціалу зокрема, є досить складною задачею. Її розв'язання турбувало мислителів ще до нашої ери: збереглися дані про те, що за 400 років до н.е. в Персії цар Кір висував ідею щодо необхідності дослідження причин мотивації людей ,С.12. Засоби мотивації (покарання, нагорода тощо) завжди були пов'язані з рівнем розвитку виробництва, потреб, культури, трудовими традиціями, особливостями національного трудового менталітету, релігією. Усвідомлене, суто наукове дослідження питань мотивації відноситься, на наш погляд, до ХХ-го - початку ХХІ сторіччя, хоча витоки наукової думки обґрунтовано пов'язують з іменем А. Сміта, який провідними мотивами діяльності людини вбачав економічний інтерес, прагнення до вигод, а також з іменем Р. Оуена, який у XVIII ст. намагався вирішувати проблеми мотивації за рахунок поліпшення умов праці, її гідної оцінки, надання житла для працівників власної фабрики.

Уявлення про мотивацію до праці і перелік методів мотивації змінювалися в залежності від уявлень про саму людину, її потреби і прагнення, відбувалися в тісному зв'язку з розвитком виробничих сил та виробничих відносин. Нижче пропонуємо періодизацію наукової думки про мотивацію до трудової діяльності (табл. 1.2) за ознакою розвитку наукових уявлень про “бідність (обмеженість)” потреб працівника або їх “багатство” (широкий перелік потреб), які відповідно пов'язуються зі змістом методів мотивації.

Дані таблиці 1.2 дозволяють дійти висновку, що уявлення про структуру потреб з часом збагачувалися, відповідно змінювалися уявлення про роль людини у трудовому процесі (від пасивного суб'єкта до ключового фактора виробництва), про сутність та ієрархію мотивів трудової діяльності, одночасно з усвідомленням ролі людського фактора на тлі розвитку економіки, НТР більш різноманітними ставали методи мотивації, поряд з матеріальними стимулами в мотивації зростає роль нематеріальних стимулів - соціальних, моральних, творчих, соціально-психологічних тощо, складовою мотивації до трудової діяльності стає мотивація до творчої праці.

Таблиця 1.2 Розвиток наукових уявлень про мотивацію до творчої діяльності

Узагальнюючи наукову думку, звернемося до понятійного тезаурусу. До визначення сутності терміну “мотив” є декілька підходів. Більш поширеним є трактування “мотиву” як причини, сенсу діяльності (від лат. moveo - рухаю - спонукальна причина, сенс діяльності . Відомим є визначення В. Магуна: “Мотив, що спонукає людину до трудової діяльності, являє собою образ бажаного блага, яке прийде замість потреби за умовою виконання певних трудових дій” . З урахуванням першого і другого підходів, мотив до творчості можемо визначити як прагнення індивіду до розвитку та використання творчих здібностей, знань, вмінь, можливостей творити, досягати у праці творчої самореалізації.

З урахуванням інших поглядів , С. , мотив може визначатися також як сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність трудових дій і спрямованість трудової поведінки. Проте такі погляди, з нашої точки зору, є більш прийнятними для тлумачення саме мотиваційного процесу, а не терміну “мотив”, демонструючи, що формування творчих мотивів у значній мірі залежить не тільки від усвідомлених внутрішніх спонукань, а й від зовнішнього впливу.

Зауважимо, що трудовий мотив характеризується певною силою, яка тим більша, чим актуальнішою є та чи інша потреба для працівника.

Рис.1.4 Зміст мотиваційного процесу

Виходячи з того, що мотиваційний процес структурно охоплює декілька послідовних стадій (рис. 1.4), які беруть початок з виникнення потреб, важливо зосередити увагу на змісті та особливостях потреб науково-педагогічних працівників, що впливають на силу мотивації до реалізації творчого потенціалу, а потім - на можливих шляхах їх задоволення в межах ВНЗ.

Потреби працівників ВНЗ можна класифікувати наступним чином:

економічні потреби: потреба в гідному матеріальному заохоченні праці та розвитку власного творчого потенціалу; потреби в об'єктивній і адекватній оцінці творчих зусиль та результатів науково-педагогічної творчості, професійної діяльності;

творчі потреби: потреба займатися науково-дослідницькою роботою і досягати бажаних результатів; потреба безперервно навчатися на місці роботи, підвищувати свій рівень кваліфікації; потреба у творчій свободі, відносно самостійному прийнятті рішень стосовно розробки інновацій у науковому та навчальному процесі;

інформаційні потреби: потреба у необмеженому доступі до сучасних джерел інформації, матеріально-технічному і інформаційному забезпеченні науково-педагогічної творчості;

соціально-психологічні потреби: потреби у морально-психологічній підтримці творчості з боку керівників кафедр, факультетів, університету (інституту); потреба в розширенні і оновленні наукових, трудових, ділових контактів; потреба у визнанні і заохоченні досягнень науково-педагогічного працівника (в т. ч. потреба в досягненні наукового статусу), сприйнятті викладача як творчої особистості; потреба у підвищенні соціального престижу і соціальної підтримки з боку керівництва навчального закладу; потреби у службовому зростанні за умов досягнення творчих успіхів у науково-педагогічній діяльності; потреба в причетності до високої суспільно значущої справи, приналежності до трудового колективу вищої школи.

Задоволення відповідних потреб працівника у тісному зв'язку з результатами праці (наприклад, адекватне матеріальне заохочення прояву творчої активності працівника) сприятиме закріпленню ціннісних орієнтацій на розвиток творчого потенціалу; і навпаки, неуважне ставлення до потреб працівника з боку керівництва закономірно гальмуватиме його творчу активність, ініціативу, прагнення до саморозвитку, професійного вдосконалення. Наприклад, відсутність матеріальної винагороди за творчі розробки і досягнення буде слугувати “антистимулом” , С.47, і знизить мотивацію працівника до творчості. Урахування особливостей потреб працівників ВНЗ дає змогу систематизувати відповідні чинники сприятливого і несприятливого впливу на розвиток їх творчого потенціалу.

Так, в залежності від типу потреб, можна виокремити стимули економічного характеру, що пов'язані з потребами в одержанні заробітної плати, потребами в забезпеченні можливостей зростання заробітної плати протягом усього періоду трудової діяльності, матеріального заохочення прояву творчої активності; потреби у творчості, духовному та інтелектуальному розвитку вимагають, відповідно, творчих стимулів, створення умов для самореалізації працівника і творчого прояву працівника. Морально-психологічні стимули спонукають працівників до творчості через задоволення потреби у визнанні творчих досягнень авторів нових ідей і розробок, уважному ставленні керівництва до прояву творчої активності працівників, сприяють створенню творчої атмосфери у навчальному закладі. Соціальні стимули, у свою чергу, пов'язані із залученням науково-педагогічних працівників до участі в управлінні навчальним закладом, членством в творчих організаціях, присвоєнням певного статусу тощо.

Розвиваючи підходи М. Іванова, С. Колупаєвої, Г. Кочеткова систематизуємо чинники позитивного і негативного впливу на розвиток творчого потенціалу науково-педагогічних працівників (табл. 1.1.). Максимальне скорочення дії чинників негативного впливу у ВНЗ створює підстави для формування творчого клімату, заохочення розвитку творчого потенціалу викладачів. Отже, виникає необхідність мотиваційного регулювання творчої праці у вищій школі.

Слід підкреслити, що ефективність науково-педагогічної праці і мотивація тісно пов'язані між собою. Питання мотивації викладачів вищої школи уявляються значно складнішими, ніж для інших сфер діяльності, адже розумова, творча діяльність не піддається жорсткій регламентації.

Для мотивації науково-педагогічних працівників є абсолютно неприйнятною “система вижимання поту”, розроблена американським інженером-дослідником Ф. Тейлором . Труднощі мотивації розвитку творчого потенціалу науково-педагогічних працівників в значній мірі визначаються складністю оцінки їхньої праці, важкістю нормування; неприйнятністю жорсткого адміністративного контролю, візуальних спостережень за процесом праці.

Оскільки науково-педагогічна праця містить в собі поєднання двох видів праці - наукову і педагогічну, то серед мотивів вибору професії викладача ВНЗ присутні як мотиви вибору педагогічної, так і наукової діяльності. Тому особливості мотивації наукової діяльності справедливі та доцільні для застосування для викладачів вищої школи при дослідженні особливостей мотивації до розвитку їх творчого потенціалу. Що стосується мотивації до наукової діяльності, то дослідження літературних джерел засвідчують велику роль такого чиннику як прагнення до самореалізації, розкриття своїх творчих потенцій при виборі особистістю професії науковця.

Підходи А. Маслоу стосовно виокремлення провідних мотиваційних чинників в залежності від поступового задоволення потреб в їх ієрархії також не спрацьовують в повній мірі для всіх працівників. Люди починають шукати своє місце в суспільстві задовго до того, як будуть задоволені повністю їх фізіологічні потреби або потреби у безпеці (якась потреба завжди домінує, проте діяльність стимулюється не лише нею).

Відомі факти, коли потреби в творчості і духовному самовдосконаленні не втрачають провідного значення навіть тоді, коли повністю не задоволені первинні потреби (в їжі, одязі, житлі, безпеці), тобто людина знаходиться на межі виживання (в Україні, як показав аналіз у ІІ розділі дисертації, такі факти - реалії трудового життя багатьох наукових та науково-педагогічних працівників).

Загальновідомо, що первинні потреби зазвичай задовольняються за допомогою грошей. Проте виключно гроші спонукають активно працювати (за оцінками західних спеціалістів) лише 30-50% працівників. Інших спонукає до дій присутність високих потреб: в знаннях, творчості, авторитеті.

Таблиця 1.3 Чинники позитивного і негативного впливу на розвиток творчого потенціалу викладачів ВНЗ

Люди керуються моральними ідеалами, високою метою, традиціями, власними переконаннями, національною ідеєю, патріотизмом, особистим потягом до творчості, самоствердження. Саме ці фактори нерідко мають вагоме значення для науково-педагогічних працівників лише поряд з чинниками суто матеріальними.

Про силу потреб у творчості можна судити за біографією видатних вчених і художників. Багатьом з них заради можливості творити приходилося відмовлялися від благополучного існування. Архімед і Д. Шостакович створювали видатні твори в облозі. Двадцятирічний Е. Валуа в тюремній камері розроблював основи сучасної алгебри: напередодні дуелі, яка завершилася для нього трагічно, він писав математичну статтю . Разом з тим, такі приклади в історії одиничні, применшувати роль грошей не варто. Як свідчить і вітчизняний, і зарубіжний досвід, коли заробітна плата надмірно низька і складає незначну частку прожиткового мінімуму, мотиви до творчості у більшості працівників гальмуються. На нашу думку, суто творчі, духовні фактори мотивації відіграють, як правило, значущу роль лише для вузького кола працівників вищої школи. Проте аналіз джерел засвідчує, що таку позицію слід вважати дискусійною.

Так, Д. Мак-Клелланд вважає, що основним мотивом до високопродуктивної роботи вченого є “мотив досягнень”, тобто потреба у розкритті власного творчого потенціалу, визнанні цінності його творчості суспільством, прагнення досягти поваги, суспільного престижу. З цього приводу відомий французький психолог, дослідник проблем праці і профорієнтації А. П'єрон зазначав , що специфіка мотивів до розвитку творчого потенціалу науковців обумовлюється, передусім, прагненнями до пізнання і створення нового, невідомого: потребою в реалізації своїх природних можливостей творити; інтересом до певної науки чи якогось конкретного питання; бажання принести користь за допомогою свого відкриття людству; досягнення певного соціального статусу (отримання вчених звань і наукових ступенів); прагнення до слави, визнання, знаменитості, бажання виокремитись з більшості за допомогою престижної наукової роботи. Вагому роль відіграють схильність до “кабінетної роботи”, можливість отримання високої посади, різних матеріальних благ.

Вплив цих мотивів на ефективність наукової праці, на думку самих вчених, є різним. Так, наприклад А. Сент-Д'єрді скептично розглядав високі устремління як безпосередні стимули до наукової творчості. Головним стимулом до реалізації своїх можливостей творити видатний американський біохімік вважав пізнавальну потребу, допитливість. Інший, не менш відомий іспанський вчений С. Рамон-і-Кахаль , вважав, що не особливі інтелектуальні здібності відрізняють дослідників від інших людей, а мотивація, яка об'єднує дві пристрасті: любов до істини і жадоба слави.

За переконанням В. Іноземцева, найбільш принциповий мотив творчої діяльності - це намагання індивіда реалізувати себе у вільній, незалежній від зовнішніх матеріальних умов активності . На відміну від його позиції Б. Генкін наголошує, що цей мотив, безперечно, існує, проте не відображує сутності і значення творчості, адже “мета творчості полягає не стільки в самовираженні, скільки в створенні нових ідей, образів, методів, уявлень... і ця мета не може бути не залежною від зовнішніх матеріальних умов” . З такою точкою зору не можна не погодитись: відсутність матеріального заохочення авторів нових ідей негативно відбивається на бажанні творити, їх творчій активності та результативності творчого процесу.

Аналіз наукових думок свідчить про різноманіття поглядів авторів стосовно провідних мотивів творчої та наукової діяльності. Пояснення слід шукати в тому, що різні люди мають неоднакову структуру ціннісних орієнтацій, і як результат, серед науково-педагогічних працівників можна виокремити декілька груп, які мають різну спрямованість і силу мотивації, зокрема мотивацію до творчості. Така думка повністю підтверджується результатами наукових пошуків відомого російського соціолога В. Ядова. Він визначив декілька груп вчених, виходячи з специфіки їх типів мотивації. Першу групу утворюють справжні ентузіасти, вчені класичного типу, для яких сам процес пізнання є цінністю і способом реалізації. Друга група, за ствердженням В. Ядова, найбільш поширена, це так звана “фракція” цілком професійних і компетентних працівників, які тверезо дивляться на життя і організацію науки, її функції в суспільстві; вони досить реалістичні, намагаються поєднувати наукову творчість із прагненням до матеріальних благ, які повинні стимулювати ефективну працю вчених. Ця переважно інструментальна мотивація цілком відповідає ставленню до праці як до засобу досягнення інших життєвих цілей, а не як до самоцінної діяльності. Третя “фракція” наукового товариства в класифікації вченого утворюється з числа честолюбних, ініціативних і достатньо прагматичних вчених, які переймаються досягненням високого становища в офіційній структурі. Останнє, само по собі не осудно, проте, справедливо підкреслює В. Ядов, відомо чимало прикладів деформованої мотивації цього типу з прагненням до монопольного становища в науці, використання “позанаукових” методів досягнення особистих цілей , С. 4-5. На наш погляд, така класифікація не втратила актуальності і сьогодні, в розробці дієвого механізму регулювання розвитку творчого потенціалу її доцільно враховувати.

Дещо близькі, але специфічні ідеї простежуються в науковій думці Г. Хаєта і А. Єськова, які виділяють три мотиваційні типи викладачів ВНЗ: “вчені”, “наставники” і “біоцентристи” , С. 156. Для першої групи викладачів, згідно запропонованої класифікації, найбільше значення має власне процес пізнання і самореалізації, їх цікавить перш за все наукова діяльність. Для “наставників” характерним є інтерес до виховної і викладацької діяльності, робота над методичним забезпеченням процесу навчання. Науково-педагогічні працівники третього типу найбільше значення надають, передусім, власному добробуту і стабільності, а не розвитку особистих творчих здібностей і самореалізації.

Неоднозначний вплив на розвиток творчого потенціалу викладачів і мотивацію до творчості у вищій школі відіграв радянський період розвитку українського суспільства. Радянська система вищої освіти мала численні переваги в якості навчання, традиціях вищої школи, разом з тим відношення до творчих особистостей, їх особистого та самостійного розвитку було антистимулюючим. Освіта виступала інструментом перевиховання населення в слухняних громадян існуючого державного режиму шляхом стандартизації мислення. Творчість витіснялася ідеологією масової освіти, а як відомо інтенсивна масова освіта з дотриманням суворих стандартів - прямий шлях до руйнації нетрадиційного, оригінального мислення.

Ідеологія більшовизму відводила творчій інтеліґенції другорядну роль “прошарку”, усіляко принижувала її роль у досягненнях економіки: вважалося, що інтеліґенція не може бути самостійною і цілком залежить від класу, який вона обслуговує. Тому частина інтелігенції, яка відкрито виступала проти влади, була знищена, або вислана за кордон, іншу частину схиляли до відкритого конформізму з владою. Дослідження засвідчують, що періодика 20-х років часто звинувачувала науково-педагогічну інтеліґенцію у “безхребетності”, “двоїстості”, “нерозумінні епохи”. Зрозуміло, що це знищувало стимули до зростання творчої активності працівників вищої школи, розкриття їх потенційних можливостей .

Поряд з тим, у системі мотивації науково-педагогічної праці в умовах планової економіки були і позитивні моменти. Оплата праці освітян у середині ХХ ст. досягала рівня оплати праці працівників промисловості. Статус доцента, професора вищого навчального закладу у радянський період високо цінувався, пристойний рівень оплати праці забезпечував суспільний престиж професії викладача вищої школи. Водночас, вважати ці, безперечно, позитивні тенденції у стимулюванні праці викладачів вищої школи економічним успіхом радянської влади вряд чи має сенс, адже наприкінці XIX ст. оплата праці освітян була у 2,3 рази вище порівняно з оплатою праці у промисловості , С. 173 .

Що стосується стану стимулювання працівників ВНЗ в сучасних умовах, то його детальна оцінка наведена далі, у другому розділі дисертації. Проте попередньо зазначимо, що різка зміна економічної ситуації в Україні, формування ринкових відносин, економічна криза неоднозначно вплинули на систему цінностей і відношення до праці у сфері науки і освіти. Виникнення нових і більш широких можливостей поряд з фактами злиденності і бідності завжди призводить до збільшення ролі грошей. Це, очевидно, не могло не вплинути на сукупність мотиваційних установок науково-педагогічних працівників, їх трудовий вибір, ціннісні орієнтації, призвело до ситуації, коли професійні та наукові інтереси багатьох працівників часто поступаються місцем заради задоволення потреб матеріальних.

Розглянемо механізм мотивації науково-педагогічних працівників у ВНЗ детальніше. Приймаючи за основу міркувань підходи Семикіної М.В. , С. 199, вважатимемо, що мотивацію викладача формує сукупність об'єктивних (зовнішніх) та суб'єктивних (внутрішніх) чинників. Вони комплексно впливають на працівника, обумовлюють мотивацію певної спрямованості і сили. Іншими словами, мотивація працівника до трудової, зокрема творчої діяльності, уявляє собою єдність внутрішньої і зовнішньої мотивації. Зовнішня мотивація (стимулювання) науково-педагогічних працівників в сучасних умовах виступає у формі матеріального, морального, статусного та адміністративного спонукання до праці. Внутрішню мотивацію (самомотивацію) визначає, передусім, зміст і соціальна значущість праці.

МОТИВАЦІЯ РОЗВИТКУ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВИКЛАДАЧІВ ВНЗ

Рис. 1.5. Схема мотивації розвитку творчого потенціалу викладачів ВНЗ

Останнє, на нашу думку, має вкрай важливу роль у мотивації викладачів вищої школи до творчості, адже цікава і соціально визнана праця представляє інтерес для викладачів вищої школи, дозволяє реалізувати природні здібності і нахили, і безумовно, є само по собі сильним мотивом до прояву творчої активності, важливою передумовою результативної творчості. Корисність, висока соціальна значущість науково-педагогічної праці також є суттєвим внутрішнім мотивом. Запропонована схема (рис.1.5) відображує структуру мотивації до розвитку і нарощування творчого потенціалу викладачів вищої школи.

Таким чином, особливості науково-педагогічної праці обумовлюють виключно важливу роль мотивації до творчості у вищій школі. Умовою для застосування тих чи інших стимулів до розвитку творчого потенціалу науково-педагогічних працівників є врахування специфіки їх трудових потреб. Зведення до мінімуму дії негативних стимулів, що гальмують творчу активність працівників ВНЗ, є завданням регулювання дії економічних, соціальних, організаційних та інших важелів. У цьому зв'язку має бути корисним вивчення зарубіжного досвіду стосовно залучення творчого потенціалу працівників та регулювання його розвитку.

3. Зарубіжний досвід регулювання творчої активності персоналу вищих навчальних закладів

У зв'язку з дослідженням питань оцінки і стимулювання розвитку творчих можливостей вітчизняного науково-педагогічного потенціалу, має сенс провести аналіз зарубіжного досвіду регулювання творчої активності викладачів вищої школи.

Вищі навчальні заклади за кордоном, передусім університети, є основними науковими центрами більшості країн. Деякі з них перетворилися нині в провідні науково-дослідні організації національного, і навіть міжнародного масштабу.

Роль і значення вищої освіти, вузівської науки, особливо в країнах - лідерах сучасної світової економіки, все з більшою мірою визначає їх конкурентні переваги, можливості і ступінь раціонального використання матеріальних, фінансових і людських ресурсів для вирішення життєво важливих проблем добробуту, розвитку освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і культури своїх народів.

За останні два десятиріччя намітилися певні зміни в системі державного фінансування науки у вищих закладах освіти зарубіжних держав. Незважаючи на те, що держава продовжує збільшувати асигнування на науково-дослідну діяльність, разом з тим комерціалізація наукових досліджень в цілому, широке використання малих форм інвестиційної діяльності (в першу чергу створення ризикових, венчурних фірм) диверсифікують джерела фінансування науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів. Цьому також сприяє державна політика стимулювання створення технополісів і технопарків, які в більшості своїй створюються на базі університетів, наукових лабораторій, центрів и т.д.

Шляхом спрямування бюджетних асигнувань і заохочення інвестицій в нову науково-технічну інфраструктуру США, країни Європейського Союзу, Японія проводять цілеспрямовану стратегію, яка має на меті:

органічно об'єднати зусилля вищої школи і приватного, корпоративного сектора у прискоренні науково-технічного прогресу;

створити найбільш сприятливі умови для інтеграції науки і виробництва з використанням ринкового механізму і тісної взаємодії фундаментальної науки (яку представляють передусім університети) і прикладної науки переважно приватних промислово-фінансових компаній;

використовувати науковий потенціал у військовому секторі економіки (головним чином відкриття і технології подвійного призначення) для потреб цивільного виробництва і конверсії мілітаризованого наукового потенціалу у зв'язку із закінченням “холодної війни” і скороченням державних асигнувань на військові витрати.

Слід підкреслити, що в загальному обсязі державного фінансування вищої школи, пріоритетне місце відводиться саме витратам на наукові дослідження.

Серед низки заходів, що складають державну систему регулювання творчої активності науковців широкого розповсюдження набула система державних грантів і спеціальних фондів на проведення наукових досліджень у вищій школі. Вона культивується не лише в США, Великобританії, Німеччині, але й в нових індустріальних економіках, таких як “чотири маленьких азійських дракона”: Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг . Наукові дослідження у вищій школі цих країн були спеціально підпорядковані інтересам прискореного промислового розвитку, зокрема експортно зорієнтованих галузей. Створювались спеціалізовані вищі навчальні заклади і наукові центри при них, присуджувались особливі стипендії за проведення досліджень в аспірантурі, стимулювались наукові дослідження студентів і їх наукових керівників - викладачів. Дослідницька робота у вищих навчальних закладах стала престижним і поважним видом діяльності.

Подібні явища ставали своєрідною ознакою часу. Для задоволення мінливих і складних потреб сучасного суспільства владні структури намагаються зробити вищу освіту і наукову в університетах більш доступними в економічному і соціальному планах.

Університетський бум 60-х, і особливо початку 70-х років супроводжувався різким збільшенням числа аспірантів. Так, кількість осіб, які захистили дисертації і отримали науковий ступінь доктора наук в США, майже вдвічі перевищила кількість бакалаврів (тобто випускників з дипломами після 4-х річного навчання), а в Японії - майже в чотири рази . Цей феномен спостерігався в усіх промислово розвинутих країнах - членах Організації економічної співдружності і розвитку.

Витрати держави на фінансування науки у вищій школі (зокрема післядипломної освіти в аспірантурі) різко збільшились протягом останнього десятиріччя. В США науковий ступінь доктора наук (доктор філософії) щорічно отримують близько 40000 осіб (для порівняння: в Росії за рік у ВНЗ захищається менше, ніж 3000 дисертацій, в Україні - менше 400). За останні роки в американських вищих навчальних закладах кількість післядокторських посад у сфері фундаментальних і технічних наук (крім суспільних наук) збільшилася з 13,8 тис. до 23,1 тис. В той же час кількість осіб, які захистили дисертації у вказаній області знань склало 17,8 тис осіб.

Обмеженість ресурсів по фінансуванню науки у вищій школі змушує уряди провідних країн світу урізноманітнювати джерела отримання вищими навчальними закладами додаткових (позабюджетних) коштів, в першу чергу, за рахунок асигнувань приватних фірм, банків, страхових компаній, різноманітних фондів, а також за рахунок регіональних і місцевих бюджетів. При цьому слід мати на увазі, що в США більша частина (до 30%) коштів на фінансування вищих навчальних закладів надходить з бюджету штатів. В структурі бюджетних асигнувань США на вищу освіту частка коштів, що виділяються на фінансування науки, зберігалася на рівні 8-10%. В останні роки в абсолютних розмірах державні асигнування на вищу освіту значно зросли, однак частка фінансування наукових досліджень у вищих навчальних закладах не лише не зросла, а навіть знизилась (за деякими оцінками до 7% в 1996 році). Одна з причин - різке зростання асигнувань приватного сектора. Уряд США відводить особливу роль “дослідницьким університетам”, оскільки саме вони визначають рівень як наукових досліджень, так і освіти.

В сучасній системі наукових установ і закладів, які виконують дослідження в США, вищі навчальні заклади відіграють вагому роль. Слід підкреслити, що майже половину всіх фундаментальних досліджень у галузі фізичних і технічних наук Міністерство оборони США проводить саме на базі відповідних навчальних закладів . При цьому управління науковими дослідженнями, вирішення питань науково-технічного і матеріального забезпечення науково-технічних кадрів здійснює адміністрація вузу.

Велике значення для стимулювання розвитку творчого потенціалу має система державних заходів, спрямованих на надання пільгового податкового режиму для дослідницьких організацій, різного роду позик, дотацій, цільове фінансування досліджень, пільгова митна політика.

Суттєву роль серед них відіграє податкова політика. В США, наприклад, для винахідників - приватних осіб максимальні податкові ставки знижені з 50% до 28%, для університетів, що проводять творчі наукові дослідження та корпорацій, що впроваджують інновації - з 46% до 34% .

У Франції, Швеції, Японії визнано доцільним створення таких структур, які б надавали науковцям університетів субсидії на всіх етапах творчого процесу. Такі системи створені в Швеції (Регіональний фонд розвитку), у Франції (Національне агентство сприяння науковим дослідженням), завданнями яких є сприяння створенню і використанню винаходів шляхом надання з державних коштів фінансової допомоги, в основному університетам та створеним при них малим дослідницьким фірмам і окремим незалежним вченим і винахідникам.

Серед заходів державної підтримки творчого потенціалу вищої школи значне місце займає конкурсне цільове фінансування розробки найбільш перспективних творчих ідей, що здійснюється урядовими міністерствами техніки, торгівлі і промисловості. Кошти, що отримуються за рахунок призових винагород, дозволяють покрити 50-75% затрат на розробку творчої ідеї, впровадження і збут нововведення .

Крім цих заходів державного фінансування в деяких країнах університетам і невеликим інноваційним компаніям, що створені за участю університетів надається допомога в патентній діяльності. В США, наприклад, за рахунок бюджетних коштів таким чином оплачується до 50% всіх видатків, пов'язаних з отриманням охоронних документів. Подібні дії є серйозним стимулом до зростання творчої активності науковців - на відповідних фінансових умовах в країні видається 25% усіх патентів . Серед заходів, що складають державну систему регулювання творчої активності науково-педагогічних працівників, важливе місце належить встановленню пільгового порядку сплати мита в залежності від важливості творчої ідеї і статусу винахідника. В США застосовується 50-ти відсоткове зниження мита для незалежних підприємців, університетів і малих інноваційних фірм .

Важливе значення для розвитку творчого потенціалу науковців вищої школи в США має система науково-дослідницьких центрів, які створюються на регіональному рівні спільними зусиллями місцевих університетів і промислових фірм. Фінансування досліджень і наукових розробок проводять фірми, а університети забезпечують наукові центри висококваліфікованими кадрами. Таке взаємовигідне поєднання спільних інтересів наукового дослідження і виробництва сприяє, з одного боку, кращій підготовці наукових кадрів, а з другого, - дозволяє залучити до інноваційної діяльності значне коло висококваліфікованих фахівців та швидко запровадити результати досліджень у виробництво.

Зауважимо, що в більшості таких центрів послаблюється адміністративний характер методів впливу на вчених, їм надається ряд прав і свобод. Система управління містить такі методи впливу на вчених, як культивування позаслужбового і міждисциплінарного спілкування, різноманітні форми нематеріального заохочення (навчання, консультації, лікування, медичне страхування, відгули, привселюдна похвала), забезпечення можливостей самореалізації. Нерідко науковцям дозволяється обирати місце і час роботи, безпосередньо звертатись до керівництва вищого рівня.

Таким чином, “делікатна” підтримка науковців з боку керівництва проявляється у всебічному заохоченні персоналу до творчості, створенні і підтримці атмосфери довіри і співробітництва, своєчасному і відповідальному прийнятті рішень з урахуванням думки спеціалістів, заохочення працівників до впровадження інновацій. Отже, сприяння розвитку творчого потенціалу досягається через прояв підвищеної уваги до соціально-психологічних факторів впливу на викладачів, вчених, винахідників.

Інший підхід до залучення творчого потенціалу науковців у розв'язанні інноваційних проблем мікрорівня проявився в практиці внутрішньофірмового ризикового підприємництва (інтрапренерства). Сутність інтрапренерства полягає в тому, що працівнику компанії, який має потенціальну цінну науково-технічну ідею, яка знаходиться поза основною сферою діяльності фірми, надається практично повна свобода в розпорядженні ресурсами, підборі групи однодумців, самостійному виході на ринок.

Методи стимулювання, які реалізуються в системі управління науковими дослідженнями враховують в основному два типи мотивації науковців - на професійне зростання і службове підвищення, заняття управлінською діяльністю. Це знайшло своє відображення в концепції “подвійних сходів кар'єри”. Інтрапренерство дає можливість реалізувати третій тип мотивації. Якщо для науковця, зорієнтованого на професійне зростання, тобто на “просте” накопичення знань і кваліфікації, є обтяжливим виконання адміністративних функцій (оскільки для нього важлива лише оцінка його дійсної кваліфікації, зроблена такими ж професіоналами, як і він), то наукові працівники, зорієнтовані на зростання, схильні до управлінської праці і цікавляться в основному оцінкою їх діяльності в якості керівників.

Серед працівників наукової сфери існує і третій тип - ті, які надають перевагу роботі як такій. Для них головним є рух від однієї проблеми до іншої, участь у великих цікавих проектах, здобуття конкретних результатів, а не просто накопичення знань. Саме інтрапренерство дає змогу для самореалізації науковців такого типу.

У США однією з форм активізації творчого потенціалу науковців, науково-технічних працівників є міжкорпораційні кооперативні науково-технічні підприємства, тобто дослідні інститути, переважно галузевого профілю, які створюються за програмно-цільовою ознакою. Їх характерною рисою є відмова від проведення необхідних робіт власними силами і залучення для цього на контрактній основі потенціалу зовнішніх виконавців, в тому числі промислових фірм. Декілька великих корпорацій однієї галузі, будучи зацікавленими в спільному проведенні етапів інноваційних процесів, організують на паях інститут, виділяють йому довгострокову програму досліджень, створюють орган управління.

У багатьох країнах розвиненої ринкової економіки у зв'язку з можливістю корегування джерел фінансування, підвищенням частки корпоративного фінансування, велике розповсюдження отримала ідеологія самофінансування вищих навчальних закладів та їх окремих підрозділів. За рахунок побічної виробничої та торгівельної діяльності вищі навчальні заклади отримують додатковий доход, який використовується на розвиток матеріально-технічної бази і стимулювання творчої активності викладачів. В ході організації навчального процесу вищі навчальні заклади виконують поліграфічні роботи, практикують на платній основі приймання позапланових іспитів і заліків, консультацій, організацію практики і стажування, тиражування навчальних матеріалів. Найважливішою статтею доходу є наукові дослідження, що здійснюються вищими навчальними закладами і окремими кафедрами на замовлення урядових органів і фірм. За рахунок платності низки послуг, в тому числі наукових розробок, кафедри (наприклад деяких університетів Німеччини) виплачують своїм співробітникам приблизно 60% їх загального заробітку, закуповують спеціальну літературу для навчальних цілей, видають свої щомісячні кафедральні журнали, оплачують роботу студентів по веденню каталога навчальної літератури, підтримання порядку в бібліотеці кафедри, продажу карток на право тиражування навчальних матеріалів на технічних засобах кафедри тощо.

Важливо акцентувати увагу на тому, що в останнє десятиріччя розвиток вищої школи в країнах розвиненої ринкової економіки все більше підлягає регулюванню з боку держави, всебічному реформуванню з урахуванням вимог науково-технічного прогресу, необхідності активізації творчості викладачів і студентів, забезпечення неперервності освіти, стимулювання участі працівників вищої школи в інноваційної діяльностів останнє десятиріччя. Уряди демократичних держав все більше усвідомлюють, що досягнення студентами високих результатів у навчанні при наявності сучасної матеріально-технічної бази і професійного рівня викладання матеріалу неможливе без відповідної зацікавленості викладачів вищої школи у досягненнях студентів, їх щирого вболівання за результативність навчання.

Одним з ефективних стимулів справедливо вважається належне заохочення і забезпечення педагогічної творчості викладачів вищої школи. Тоні Блер у виступі на конференції 1998 р. зазначив, що “освіта має бути пріоритетною галуззю в політиці держави. Держава має краще винагороджувати високопрофесійне викладання, визнаючи його провідну роль у підвищення стандартів та якості освіти”. Крім того, “необхідно змотивувати творчу діяльність викладачів, залучити до навчального процесу професіоналів, відданих своїй справі... та оновити систему їхньої підтримки”.

Характерно, що в розвинутих країнах ринкової економіки в останнє десятиріччя держава прагне зберегти свою домінуючу роль в управлінні вищою освітою та у визначенні пріоритетів науково-технічної стратегії. Зменшення частки бюджетного фінансування науки у вищих навчальних закладах свідчить не про зниження його ролі, а про зміну форм впливу державної політики щодо НДДКР. При цьому слід відмітити, що функція регулювання надходить не лише від центральних федеративних органів, але й регіональних, що свідчить про подальший процес децентралізації і делегування повноважень в державних структурах. Це можна відстежити на прикладах реформ вищої школи Франції, Іспанії, Японії та інших країн .

Варто зазначити, що зміни, які відбуваються у вищих навчальних закладах зарубіжних країн, стосуються також і посилення державного контролю за ефективністю наукових досліджень, їх практичною результативністю. Законом 1984 р. у Франції введена система багаторічних (як правило, чотирьохрічних) контрактів між державою і університетами, згідно за якими останні зобов'язуються розвивати освітні і дослідницькі структури.

Незважаючи на те, що три чверті японських вищих закладів освіти є приватними, згідно з рекомендацією Національної ради освітніх реформ (дорадчий орган при прем'єр-міністрові), була створена рада університетів, яка з урахуванням урядових пріоритетів розробила особливу стратегію розвитку і ефективного використання унікальних досягнень у сфері освіти і наукових досліджень в вищих навчальних закладах. Ці, так звані унікальні ВНЗ, є експериментальною базою удосконалення всієї системи вищої школи. Серед них - дослідницькі ВНЗ, саме вони в першу чергу отримують бюджетні кошти на здійснення унікальних наукових програм. У такий спосіб Японія досить ефективно стимулює розвиток науки у вищих навчальних закладах.

У Великобританії витрати університетів на 80% покриваються з державного бюджету. Їх наукова діяльність фінансується приблизно на половину. Держава намагається виділяти кошти з державного бюджету переважно для проведення наукових досліджень, пов'язаних з етапом впровадження новітніх досягнень у промисловість, в той час як раніше більша увага приділялася проведенню теоретичних і лабораторних досліджень (до етапу виготовлення дослідних зразків). Характерною рисою сформованої на початку 90-років загальної схеми передачі технологій у Великобританії стало створення консорціумів промислових компаній, освітніх установ і наукових лабораторій для проведення спільних наукових досліджень. На рубежі 90-х років міністерство торгівлі і промисловості надавало підтримку більш як 100 подібним установам у різних галузях техніки і нових технологій. Основні задачі подібних організаційних структур - установлення зв'язків між університетами, науковими лабораторіями і зацікавленими промисловими компаніями, а також поширення інформації про нові перспективні технології.

Досвід Німеччини цікавий тим, що в цій країні активно розвивається мережа спеціалізованих інформаційно-консультативних центрів з питань науки і техніки, технологічної освіти, які залучають до активної співпраці науковців вищої школи та підприємців - малих та середніх підприємств. Створюються також демонстраційні центри з пріоритетних напрямів НТП. Слід підкреслити, що суттєвий внесок у сприяння розвитку творчого потенціалу педагогів вищої школи належить державним органам влади. Для стимулювання інноваційної діяльності в Німеччині практикуються такі заходи як безоплатні патентні послуги, звільнення від сплати мита, зниження державного мита для індивідуальних винаходів, створення фондів упровадження інновацій з урахуванням можливого ризику. Функції технологічних посередників між лабораторіями, університетами і промисловими фірмами беруть різні наукові товариства і спільні дослідницькі асоціації в промисловості. Значну участь в передачі технологій беруть місцеві органи влади, передовсім уряду земель. Зокрема, вони роблять великий внесок у створення наукових парків та інноваційних центрів, розглядаючи цю діяльність як один з найважливіших напрямів у розв'язанні проблем регіонального розвитку.

Франція традиційно сповідує доктрину активного впливу держави на технологічний розвиток національної промисловості та на технологічний трансфер. Уряд і влада на місцях приділяють багато уваги процесу стимулювання творчої активності викладачів вищої школи, зокрема через мережу наукових парків (технополісів), які уявляють собою форми інтеграції науки і виробництва і об'єднують навчальні, науково-дослідні установи і виробничі структури. Передумовою для створення технопарків слугувала наявність науково обґрунтованих нових технологій та інвестиційних фондів для розвитку виробничих структур, які, у свою чергу потребують переструктуризації на “кінцевий продукт”, тобто на замкнений цикл виробництва. Основні засади в організації та діяльності науково-технологічних парків у Франції: територіальна й економічна відокремленість, державна підтримка у вигляді валютних асигнувань, фінансових і податкових пільг; переважно експортна орієнтація; зосередженість на розробці принципово нових технологій, матеріалів і товарів; формування на базі наукових центрів університетів.

Ізраїль широко використовує створення науково-технічних інкубаторів при вищих навчальних закладах. Їх метою є надання ефективної підтримки підприємствам, що прагнуть опанувати високотехнологічну продукцію, яка розроблена вченими вузу у формі надання наукових консультацій, дослідної та лабораторної бази, обчислювальної техніки. Рішення уряду про створення найпотужнішого в Ізраїлі технопарку Кир'ят-Вайцман, який об'єднав понад 40 зареєстрованих інноваційних структур, дозволило забезпечити сприятливі умови для ефективної творчої праці вчених. Увага уряду до науки, освіти дала свої результати: країна, яка майже не забезпечена ні природними, ні земельними ресурсами, посіла своє місце в світовій економіці, середньогодові темпи приросту обсягів виробництва перевищили 7% . Характерною рисою науково-інноваційної сфери Ізраїлю є велика кількість невеликих інноваційних фірм, де власниками стали висококваліфіковані фахівці. Ці фірми забезпечують високий рівень науково-технічних розробок в галузі побутової техніки.

У Китаї вагому роль у використанні науково-дослідних і конструкторських розробок відіграють технопарки , які уявляють собою технологічно орієнтовані підприємства. Діяльність цих структур полягає в наданні економічних послуг підприємцям у вигляді оцінки і пошуку сфер застосування інновацій, маркетингових досліджень, аналізу реальності проектів, що сприяє швидкому промисловому освоєнню нової продукції.