Аналіз методів прогнозування

16

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНАЛІЗ МЕТОДІВ ПРОГНОЗУВАННЯ

Зміст

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ВПЛИВ ПРОГНОЗУВАННЯ НА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА 7

РОЗДІЛ 2. АЛІЗ МЕТОДІВ ПРОГНОЗУВАННЯ 16

РОЗДІЛ 3. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОГНОЗУВАННЯ В УКРАЇНІ 30

3.1 Сутність і основні принципи прогнозування 30

3.2 Основні функції прогнозування ,класифікація прогнозів 34

3.3 Організація прогнозування в Україні 35

ВИСНОВКИ 38

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 40

ВСТУП

Тема моєї курсової роботи «Сутність прогнозування, його методи та вплив на життєдіяльність підприємства», є досить актуальною в наш час. Оскільки прогнозування - це метод, в якому використовується як накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення стосовно майбутнього з ціллю його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом стане картина майбутнього, яку можна використовувати основу для планування.

Передумовою планування є прогнозування. Останнє являє собою виявлення об'єктивних (реальних) тенденцій, станів розвитку бізнесу в майбутньому, а також альтернативних шляхів розвитку і термінів їх здійснення. Прогноз повинний дати бізнесмену уявлення про напрямок розвитки, про засоби досягнення цілі, про результат його дій. Успіх майбутнього визначає не тільки сьогодення, але і минуле. Прогноз неможливо відокремити від планування, він його органічна частина. Це положення стосується не тільки народногосподарської структури в цілому, але і кожного суб'єкта, що хазяйнує.

Необхідність в управлінській діяльності виникла фактично на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були якось будувати свою діяльність. Так, під час полювання, пошуку рослинної їжі виникала необхідність створити групи мисливців, шукачів плодів тощо. Тому виникала потреба в перших, поки що примітивних, управлінських функціях (розробка плану полювання на мамонта, розміщення мисливців при полюванні на хижаків, розбирання туші і т.д.). Але ця управлінська діяльність здійснювалась непослідовно (кожний раз мала різний характер) та непродумане -- (не застосовувались єдині принципи та підходи, не враховувались закономірності та попередній досвід). Тому не можна говорити про те, що наука про менеджмент зародилась ще у первісні часи. Навіть з розвитком людського суспільства (рабовласницький лад, феодалізм тощо) певних обгрунтованих підходів та механізмів не було створено. З подальшим розвитком виробничо-господарської діяльності людей врешті-решт виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак у кожному випадку застосовувались свої особливі підходи в управлінні, які не базувались на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.

Потреба в науці про менеджмент виникла в кінці XIX -- на поч. XX ст. і пов'язана з появою великого машинного виробництва. Саме в цей період формуються великі підприємства, на яких працюють десятки, сотні і навіть тисячі людей. Постають проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи формування зацікавленості працівників в результатах роботи, розробки технологічних процесів, проведення точного обліку з метою забезпечення контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва поставив перед економістами та технологами питання про необхідність дослідження закономірностей в управлінні людьми, виявлення тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу розробки стандартних положень, інструкцій тощо. Так, в цей період з'явились перші наукові дослідження у сфері управління [3, с. 92].

Сучасна теорія управління в світі операється на дві основні теорії управління організаціями: вони були названі системним та ситуаційним.

Планування являє собою процес визначення цілей, яке підприємство передбачає досягти за певний період, а також засобів, шляхів та умов її досягнення.

Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає усім процесам однонаправленість і скоординованість, що дозволяє найбільш повно і ефективно використовувати ресурси, комплексно, якісно та швидко вирішувати різноманітні завдання.

Під плануванням розуміють вид управлінської діяльності, який визначає перспективу та майбутній стан організації. З допомогою планування створюється орієнтир майбутньої діяльності організації.

Загальна мета внутрішньої координації діяльності підприємства скласти уяву про дійсний стан справ на підприємстві, визначити власні сильні та слабкі сторони і досягти бажаного результату.

Фахівці ринкової економіки виділяють такі позитивні результати формального планування:

- воно примушує керівників перспективно мислити;

- змушує чітко визначити свої завдання;

- робить підприємство більш підготовленим до ринкових змін;

- дає можливість застосувати контроль.

Система планування на підприємстві складається з розробки й застосування як перспективних так і поточних планів. Існує прямий зв'язок між успіхом підприємства і плануванням їхньої діяльності.

Світова практика бізнесу свідчить, що коли внаслідок стратегічних чи тактичних прорахунків збанкротує одне дрібне або середнє підприємство, соціальні наслідки можуть бути незначними. Але коли таке трапиться з індустріальним велетнем, який забезпечує роботою тисячі і десятки тисяч громадян, проблема набуває національного характеру.

Для того, щоб функція "Планування" досягла цілей, вона повинна

Грунтуватися на таких принципах;

- а) принцип повноти.

Планування повинне охоплювати всі галузі діяльності підприємства, усі дії та операції управління. Якщо при плануванні щось випаде з сфери уваги менеджера, то неминуче виникнення зривів неузгодженості;

- б) принцип точності.

При плануванні потрібно максимально досягти високої точності в кількісних та якісних показниках.

- в) принцип безперервності.

Планування досягає поставлених цілей тоді, коли воно здійснюється безперервно.

- г) принцип масовості.

Обґрунтовані плани можуть бути розроблені тільки при залученні до процесу планування співробітників, які виконуватимуть ці плани. Розрізняють два види планування:

- стратегічне планування;

- планування реалізації стратегії.

Стратегічне планування включає встановлення місії і цілей організації, аналіз середовища та стану організацій, оцінку стратегічних альтернатив та вибір стратегії.

Стратегічне планування полягає в розробці стратегії.

Стратегія являє собою детальний всеохоплюючий комплексний план, що розробляється на перспективу, і повинен сприяти досягненню місії організації та досягненню її цілей. Стратегія розробляється та формулюється вищим керівництвом, а її реалізація передбачає участь всіх рівнів управління, а інформаційне забезпечення для затвердження стратегії створюють продукції чи працівники, що надають роботи чи надають послуги.

Стратегічний план повинен розроблятися з точки зору перспективи усієї організації, а не якогось окремого її представника.

Стратегія планування здійснюється у спеціальному плановому відділі з невеликою чисельністю (близько 5-10 чоловік) і приймається на нарадах вищого керівництва один раз в рік [3, с. 95].

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є прогнозування. Метою даної роботи є аналіз сутності та методів прогнозування. При написанні даної роботи я ставлю перед собою наступні завдання:

- охарактеризувати теоретичні засади прогнозування в Україні;

- проаналізувати методи прогнозування;

- дослідити вплив прогнозування на життєдіяльність підприємства.

РОЗДІЛ 1. ВПЛИВ ПРОГНОЗУВАННЯ НА ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Підприємство (фірма) - „відкрита система". Основні передумови її успіху не внутрішні, а зовнішні. Успіх пов'язується з тим, наскільки вдало підприємство (фірма) вписується у зовнішнє середовище (економічне, науково-технічне, соціально-політичне) та пристосовується до нього. Ситуаційний підхід до управління означає, що внутрішня побудова системи управління є відповіддю на вплив зовнішнього середовища. Організаційний механізм пристосовується до виявлення нових проблем і вироблення нових рішень. Маневрування при розподілі ресурсів оцінюється вище, ніж пунктуальність при витрачанні їх, а керівники-підприємці виявляються потрібнішими за технократів. Втіленням нового підходу до управління стало стратегічне управління, яке передбачає доповнення планування потенціалу підприємства (фірми) плануванням стратегії на основі прогнозів майбутнього стану середовища. Зміна ситуації зумовлює зміну можливостей та стратегії. Передбачаються спеціальні заходи для зменшення опору цим змінам.

Нова стратегія управління потребує нових установок персоналу, нової управлінської культури (прагнення до радикальних змін, готовність до ризику, орієнтації на створення нових можливостей та ін.).

Стратегічне управління - одна з найсучасніших модифікацій управління підприємством (фірмою). Найбільшого поширення ця управлінська стратегія набула в американських компаніях.

У сучасних умовах конкурентоспроможний той, хто швидко реагує на зміни обставин, не боїться ризику, займається інноваційною діяльністю і сприймає нові технічні та економічні рішення Він виграє тоді, коли йде в ногу з часом, нарівні з технічним прогресом.

Аналізуючи роль цих факторів та, зокрема, їх вплив на поведінку менеджера, дослідники визначають такі інноваційні напрями стратегічного управління:

- традиційне - фірма не прагне ні до чого іншого, крім підвищення якості продукції, яку випускає. При цьому є повна гарантія, що в довгостроковій перспективі ця фірма відстане техніко-технологічно та економічно;

- опортуністичне - фірма зайнята пошуками такого продукту, який не потребує великих витрат на дослідження та розробки, але з яким вона протягом певного часу одноосібне присутня на ринку. Пошук та використання „щілин" передбачає не тільки глибоке знання ринкової ситуації, високий рівень техніко-технологічного розвитку та адаптаційні здібності, а й високий рівень ризику втрати монопольного становища;

- імітаційне - нову технологію купують за ліцензіями. Це дешевше, швидше та надійніше, ніж власні розробки і винаходи. Проте для адаптації винаходу та створення на його основі оригінального продукту необхідна висока спеціальна кваліфікація та комплекс заходів щодо підтримання досягнутого рівня;

- оборонне - у фірмі дослідження та розробки провадяться без претензій на зайняття провідних позицій, їх мета - не відставати від інших у іехнічному розвитку та підвищувати технічний рівень вироо-ництва Це стратегія, яка не усуває ризику втрати фірмою позицій;

- залежне - великі корпорації передають для виробництва нової продукції метод її виготовлення дрібним фірмам;

- наступальне - прагнення фірми до першості на ринку. Це потребує високої кваліфікації та організаторської праці, але результати себе виправдовують. Для цього необхідно: організований, ефективний інноваційний процес; наявність новаторів, творців; не традиційно мисляче керівництво, здатне до нових ідей; можливість розподілу ризику; добрі знання ринку, маркетингова організація [7, с. 27]. На початковому етапі розвитку підприємство (фірма), як правило, не може вибирати наступальний напрям. Реальним є напрям традиційного типу. Потім вже від розвитку фірми, від її керівництва залежить, як вона зуміє перейти від становища емітатора, що використовує чужі результати технічного розвитку, до наступальної поведінки, грунтується на власних творчих можливостях.

Отже, вибір моделі управління, напрям інноваційної діяльності - це є вибір управлінської стратегії на той чи інший період функціонування та розвитку підприємства (фірми). Процес цей не простий, індивідуальний, потребує знань, досвіду, ретельної підготовки та відповідальності

Органи фірми та її менеджмент

Залежно від організаційної структури фірми та вибору управлінської стратегії на основі засновницьких документів (статуту, договору) формуються органи управління. Фірма самостійно визначає структуру управління і встановлює штати з урахуванням вимог її виробництва, обсягів робіт та послуг. Якщо підприємство (фірма) функціонує у малому бізнесі, то найвищим органом управління є збори колективу, а виконавчі функції бере на себе директор (керівник, управляючий) підприємства (фірми).

Тривалий час успіх функціонування таких фірм будувався, по суті, на особистій майстерності та ентузіазмі управляючого. В сучасних умовах одного ентузіазму на досить. У 90-х роках одним з основних факторів, що призводить до розорення малих фірм, стала нестача управляючих. Життєздатними сьогодні виявляються ті малі фірми, які впроваджують форми та методи управління, що грунтуються на стратегії заповзятливості Успіх діяльності таких фірм забезпечують систематичні інновації у сфері продукції та послуг, що дають змогу створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Стиль управління в таких фірмах спрямований на пошук, залучення всіх працівників фірми у цей процес. Управляючий стає „творцем команди", поширювачем досвіду, а не контролем, що стоїть над людьми. Такі фірми відрізняються демократичним стилем управління, відсутністю жорстких регламентацій, неформальним спілкуванням, взаємною довірою і розумінням. Саме такі малі фірми досягають успіху нині.

Багато підприємств (фірм) є партнерами, особливо середніх та великих. Органи управління і менеджмент фірми визначаються Законом України „Про господарські товариства" та засновницькими документами. Таке управління здійснюється поєднанням прав власників з господарського використання майна та самоуправління трудового колективу, повноваження якого визначаються колективною трудовою угодою. Відносини з працівниками регулюються контрактною системою, законодавством України про працю і статутом фірми.

Найвищим органом управління підприємств (фірм), заснованих на партнерстві (товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства), є збори засновників (учасників, акціонерів). У зборах мають право брати участь усі засновники незалежно від їх вкладу в статутний фонд. Порядок скликання найвищого органу, його періодичність і система голосування визначаються згідно із статтями 43, 44, 45 Закону України „Про господарські товариства" та процедурою, передбаченою засновницькими документами фірми.

Функції управління найвищого органу і його компетентність визначаються статутом фірми. Збори повноважні вирішувати питання, якщо на них присутні учасники, які мають (у сукупності) більш як 60 % голосів, а з питань, що потребують одностайності, - всі учасники.

Виконавчим органом є дирекція (правління або інший орган, передбачений статутом фірми). До її компетенції належать питання поточної діяльності товариства як з організації внутрішньої роботи, так і зовнішньоекономічної діяльності. Роботою виконавчого органу керує директор (генеральний директор, голова правління, управляючий), який вибирається (призначається) зборами на строк повноважень, визначених засновницькими документами.

Контролюючим органом є ревізійна комісія, що вибирається зборами і підзвітна їм. Порядок діяльності та компетентність ревізійної комісії визначаються положенням про її роботу, затвердженим зборами.

Спостережна рада - здійснює контроль за роботою виконавчого органу. Відповідно до статуту або зборів їй можуть делегуватися й інші функції, зокрема, координація діяльності фірми, проблеми перспективного розвитку.

прогнозування життєдіяльності фірми. Членами спостережної ради не можуть бути члени виконавчого органу. До складу спостережної ради можуть входити й працівники, якщо це передбачено засновницькими документами. Очолює спостережну раду її голова.

За рішенням найвищого органу (зборів) можуть бути створені й інші ланки (органи) управління [7, с. 29].

Менеджмент фірми будується з урахуванням залучення до роботи професіоналів - управляючих (менеджерів). Участь персоналу в процесі управління не суперечить теорії та практиці менеджменту. Навпаки, вона робить виробничий процес більш демократичним, знижує рівень конфліктних ситуацій, страйків, є стимулом до підвищенння якості праці, зміцнення виробничої дисципліни. Однак не можна забувати, що добре все, що в міру. Кожний повинен займатися своєю професійною справою, інакше негативних наслідків не уникнути. Добираючи персонал для участі в управлінні, необхідно звертати увагу насамперед на рівень кваліфікації працівників, їх націленість на вирішення виробничих, інноваційних, збутових проблем. Не треба забувати, що коли у прийнятті рішень беруть участь надто багато осіб, то життєвий цикл вирішуваної проблеми надто подовжується. Розширення масштабів участі персоналу в управлінні може призвести до виникнення угрупувань та конфліктів між ними, а також знизити активність і відповідальність управляючих (менеджерів). Можливі й інші негативні наслідки, зумовлені не тільки виробничими, економічними, а й політичними міркуваннями, носіями яких можуть бути представники персоналу фірми. Все це потрібно прогнозувати.

Отже, менеджмент фірми передбачає пошук „золотої середини", при якій позитивні фактори переважатимуть. Все це без сумніву лягає на плечі менеджера, який виступає головною особою, управляючим не тільки процесом виробництва, а й соціальними процесами.

Менеджер як фактор виробництва та управління бізнесом

Менеджер - головна фігура в управлінні фірмою. Це насамперед людина, яка організує конкретну діяльність підлеглих йому працівників і одночасно сама виконує певний обсяг управлінських функцій.

Менеджером можуть виступати: генеральний директор і управляючий, заступники директора, завідуючі відділами і керівники структурних підрозділів. Це ті службовці, які працюють у виконавчих органах підприємницьких структур і від яких значною мірою залежить ефективність функціонування виробництва. В Україні інститут менеджерів почав впроваджуватися в останні два роки і в основному на підприємствах бізнесу.

В індустріальне розвинених країнах поняття „менеджер" часто ототожнюють з поняттям „бізнесмен11. Проте бізнесмен і менеджер - це не одне і те саме. Бізнесмен - той, хто „робить гроші11, власник капіталу, що перебуває в обороті та приносить доход, чи великий власник, який не займає ніякої постійної посади в організації, але є власником акцій і може бути членом її правління. Менеджер - обов'язково займає постійну посаду, у нього є підлеглі.

Окремий вид бізнесу - підприємництво. Воно є елементом бізнесу і разом з тим має самостійне значення як підприємницький бізнес. Основний його відмінний комерційний хід. Інакше кажучи, підприємець - людина неординарна До того ж, неординарність грунтується на конкретних знаннях у тій сфері, де він працює. Поява нині на ринку „підприємців", які не є такими, дискредитує саму суть ринкових відносин [1, с. 369].

Відмінності між менеджерами та підприємцями очевидні. Підприємець націлений на пошук нових можливостей, на оперативне прийняття рішень. Він не може дозволити собі нескінченно чіплятися за ідею, яка не зуміла довести свою життєздатність. Менеджер - напроти, неохоче береться за нову справу, але якщо рішення прийнято - не звертає з обраного шляху.

Аналогічна відмінність спостерігається і щодо форми залучення (придбання) ресурсів. Оскільки заробітна плата менеджера залежить від реальних коштів, він заінтересований у накопиченні фондів, уникає оренди та інших форм тимчасового залучення ресурсів.

Для підприємця ж ситуація - прямо протилежна: довічний брак грошей, небажання використовувати обладнання, яке може пережити ідею, потреба виявляти гнучкість та йти на ризик змушують його широко користуватися орендою або вдаватися до інших форм тимчасового залучення ресурсів. Менеджер має справу, як правило, з організаційною структурою, що склалася, має ієрархічну природу, потребує чіткого розподілу повноважень та відповідальності. Підприємець надає перевагу горизонтальній структурі, яка грунтується на формальних зв'язках, і хоча підприємництво та менеджмент -два різних види діяльності, насправді це двоєдина функція, яку можна назвати підприємницьким менеджментом. Особливо це характерно для малого та середнього бізнесу, де функції менеджера, часто виконують самі підприємці

Сучасне підприємство бізнесу характеризується тим, що на ньому зайнято

оскільки без досвідчених менеджерів капітал сам по собі не може бути вигідно застосований.

Значущість менеджменту була чітко усвідомлена в 30-ті роки. Вже тоді стало очевидним, що ця діяльність перетворилася на професію, галузь знань, самостійну дисципліну, а соціальний прошарок (менеджери) - на досить впливову силу.

Для того щоб вже сьогодні працювати в умовах ринкової економіки, необхідно мати відповідні кадри менеджерів. Підприємства (фірми) та їх керівництво повинні здійснювати усі заходи, щоб забезпечити наявність такої чисельності кваліфікованих менеджерів, яка необхідна для успішної роботи підприємства у перспективі. Менеджерів потрібно готувати. І передусім тих, хто займається виробничим менеджментом, який має на меті задоволення матеріальних і соціальних потреб суспільства через ринкові відносини. Проте ефективність виробничого менеджменту не може визначатися лише рівнем повноти задоволення потреб. Не менш важливий економічний підхід - ціна задоволення цих потреб. Інакше кажучи, про діяльність менеджера можна реально робити висновок тільки за економічними показниками успіхів чи невдач. Тут і відбувається злиття менеджменту-науки з менеджментом-практикою. А практика пред'являє менеджеру ряд професійних вимог, серед яких основними є:

концептуальність - здатність представляти діяльність фірми в цілому та адаптувати її до умов, які змінюються, навичками стратегічного планування, вміти масштабно мислити;

оперативність - передбачає кваліфікацію на рівні рішення що приймається. Він повинен уміти вибрати найоптимальніший варіант з кількох

здатність до адміністративних рішень, що передбачає набуття навичок вирішення організаційних та процедурних питань;

комунікативність - вміння передавати свої ідеї та розробки як усно, так і письмово;

комунікабельність - здатність працювати з людьми, будувати свої стосунки у спілкуванні як всередині фірми, так і за її межами [1, с. 370].

Крім того, менеджер повинен мати певний рівень економічних, психологічних, технологічних, технічних знань, включаючи специфічні знання, необхідні для постановки і вирішення управлінських завдань та ін.

В умовах створення ринку менеджер повинен постійно „заглядати у майбутнє". Іншими словами, вивчаючи ринок, менеджер повинен не тільки відчувати його поточну динаміку (за допомогою обліку, статистики), а й прогнозувати його перспективний розвиток (тут не обійтися без інформатики, математики та ряду інших дисциплін). Більше того, він повинен сприяти створенню нового ринку. Для цього потрібно володіти маркетингом (у всьому його обсязі) і проектувати інновації, що потребує цілого комплексу різноманітних знань.

Без менеджерів сьогодні виробництву не обійтися, вони такий самий його атрибут, як засоби виробництва, сировина, матеріали, робоча сила, тобто основні фактори виробництва Особливістю менеджера є його динамічність, інтуїція, тип мислення, певні знання, організаторський талант, здатність працювати з людьми. Чим вищий рівень підготовки менеджера, тим ефективніше працює виробництво.

Отже, наявність досвідчених менеджерів стає вирішальним фактором бізнесу, від якого залежить не тільки функціонування підприємницьких структур.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ МЕТОДІВ ПРОГНОЗУВАННЯ

прогнозування бізнес стратегічний планування

Технологія прийняття рішень передбачає певну послідовність управлінських операцій і процедур. Це діагностика проблеми; визначення можливих способів її розв'язання; оцінювання варіантів; вибір найвигіднішого варіанта.

1.Методи вивчення проблеми (діагностування). Передбачає застосування методів, що дають змогу достовірно і повно описати проблему і виявити чинники, що призвели до неї. Важливе місце належить методам накопичення, оброблення та аналізу інформації, факторного аналізу, порівняння, аналогії тощо. Вибір методів залежить від характеру та змісту проблеми, термінів і коштів, виділених для її вивчення. Зокрема, значного поширення набули дві групи методів: методи економічного аналізу та прогнозування, їх застосовують з метою об'єктивного оцінювання поточного стану фірми і передбачення «що буде далі, якщо нічого не змінювати». Ці методи опираються на статистичний матеріал минулих періодів у певній сфері діяльності.

2. Методи економічного аналізу. Ґрунтуються на вивченні аналітичних залежностей, що визначають співвідношення між умовами і результатами

вирішення задачі, поданих у вигляді формул, графіків, діаграм (наприклад, залежність між ціною на товар та попитом на нього; залежність рівня продуктивності праці від кваліфікації персоналу або рівня оплати праці тощо). Кожен керівник має набір таких залежностей, які він вивів на основі власних спостережень чи отримав у процесі навчання. Знання сталих аналітичних залежностей дає змогу менеджеру швидко прийняти правильне рішення.

Розрізняють кілька способів та прийомів економічного аналізу.

Метод абсолютних, відносних та середніх величин. Аналіз показників, економічних явищ, процесів, ситуацій починається з визначення абсолютних величин. їх використовують як базу для розрахунку середніх та відносних величин. Відносні величини застосовують при аналізі динаміки явищ; вони характеризують зміну показника, явища в часі. Середні величини узагальнюють відповідні сукупності типових однорідних показників явищ чи процесів; зручні при порівнянні досліджуваного фактора за різними сукупностями, дають змогу абстрагуватись від випадковості окремих коливань.

Метод порівняння. Ґрунтується на зіставленні явищ, виділенні в них спільного та відмінного. Порівнюються звітні і планові показники, кращі та середні дані тощо. В результаті відповідних порівнянь можуть бути виявлені відхилення від заданих показників плану чи показників за минулі періоди від середніх показників по підприємству та висунуті пропозиції щодо їх поліпшення.

Метод групувань. Дає змогу виявити і вивчити взаємозв'язки та взаємозалежності різних економічних явищ, найбільш суттєві фактори, закономірності і тенденції, що властиві цим явищам. На основі простих (за однією ознакою) та комбінованих (за декількома ознаками) групувань будуються відповідні групові таблиці, зручні для аналізу [5, с. 251].

Індексний метод. Базується на відносних показниках, які відображають відношення рівня даного явища до рівня його в минулому або до рівня аналогічного явища, який розглядається як базовий. Метод застосовують для дослідження складних явищ, окремі компоненти яких не вимірювані. Він дає змогу розкласти за факторами відносні та абсолютні відхилення узагальнюючого показника, виявити вплив на досліджуваний показник різних факторів.

Балансовий метод. Використовують за існування балансової узгодженості між показниками; у факторному аналізі -- для перевірки правильності визначення впливу факторів на результативний показник. Загальне відхилення за результативним показником дорівнює сумі результатів впливу всіх факторів.

Способи елімінування (виключення). Передбачають виключення впливу всіх факторів, крім одного, вплив якого необхідно визначити. Використовують у факторному аналізі, коли існує відповідна залежність між результативним показником і факторами, що на нього впливають. У економічній літературі розглядають такі форми зв'язку між результативним показником та факторами впливу:

адитивна (результативний показник визначається як сума значень двох факторів);

--мультиплікативна (результативний показник визначається як добуток значень факторів);

--кратна (результативний показник визначається як частка від ділення значень факторів);

--змішана (поєднує попередні форми).

До способів елімінування відносять:

1) спосіб ланцюгових підстановок. Використовується за мультиплікативної та адитивної форм; дає змогу отримати ряд проміжних значень узагальненого показника шляхом послідовної заміни базисних значень фактора на фактичні;

2) спосіб абсолютних різниць. Передбачає заміну величини базового фактора не повною величиною фактичного, а лише алгебраїчною величиною відхилення звітного показника від базового. Використовується тоді, коли відомі абсолютні відхилення за значеннями факторів, які аналізуються;

3) спосіб відносних різниць. Базується на визначенні різниць між відповідними показниками за процентним співвідношенням фактичних значень показників до базових. За цього способу не обов'язково мати значення всіх факторів, вплив яких визначається, але мають бути відомі темпи зростання за показниками, що перебувають у певній залежності від досліджуваних факторів;

4) інтегральний спосіб. Використовують для визначення впливу факторів на зміну результативного показника при мультиплікативному та кратному зв'язках між показниками. Враховує одночасний вплив усіх факторів на результативний показник.

Для підприємства важливим є прийняття рішення щодо оптимального з точки зору прибутку обсягу та асортименту продукції. Значну роль у процесі оптимізації відіграє аналіз беззбитковості [5, с. 253].

Аналіз беззбитковості. Цей метод дає змогу визначити, за якого співвідношення обсягів продукції та її ціни підприємство може здійснювати свою діяльність беззбитково. При його проведенні використовують поняття

сума покриття», яка розраховується як різниця між виручкою від реалізації і змінними витратами і використовується для відшкодування (покриття) умовно-- постійних витрат:

Виручка від реалізації - Змінні витрати = Величина покриття Величина, що залишається після покриття умовно-постійних витрат, становить прибуток підприємства.

Для визначення того обсягу виробництва, який дає можливість підприємству працювати у «зоні беззбитковості», будують графік беззбитковості й розраховують «точку нульової рентабельності» або точку беззбитковості. Точку беззбитковості (критичний обсяг у натуральних одиницях) розраховують за формулою:

Уцш = Суп/ (Цод - В,,,), [5, с. 254]

де Суп -- умовно-постійні витрати підприємства, грн., Цод -- ціна одиниці продукції, грн.; Взм -- змінні витрати на одиницю продукції.

Аналіз беззбитковості дає змогу підприємцям приймати обґрунтовані рішення щодо визначення ринкової стратегії підприємства: встановленні! ціни на запланований до виробництва продукт, визначення необхідного обсягу його виробництва і реалізації, вибору стратегії просування товару на ринок.

Методи прогнозування. Передбачають використання накопиченого досвіду, поточних припущень щодо визначення перспектив організації. їх поділяють на кількісні та якісні.

Кількісні методи прогнозування. Застосовують, коли діяльність організації в минулому мала певну тенденцію, яку можна розвинути у майбутньому, і коли наявної інформації достатньо для виявлення статистично достовірних тенденцій або залежностей. До цих методів, зокрема, належать аналіз часових рядів та казуальне моделювання.

-- аналіз часових рядів -- заснований на припущенні, що події, які відбулись у минулому, дають можливість прогнозувати події у майбутньому.

Цей метод аналізу часто застосовують для оцінювання попиту на товари та послуги, оцінювання потреб у матеріальних запасах, прогнозування структури збуту, що характеризується сезонними коливаннями, потреби в кадрах. Застосування його недоцільне в ситуаціях з високим рівнем мінливості або коли у середовищі господарювання відбулися значні зміни. Для виконання аналізу часових рядів необхідно проводити розрахунки з використанням сучасних математичних методів;

-- казуальне (причинно-наслідкове) моделювання -- прогнозування того, що відбудеться в подібних ситуаціях у майбутньому через дослідження статистичної залежності між досліджуваним фактором та іншими змінними. Найскладніший математичний метод прогнозування; потребує потужних комп'ютерних розрахунків.

Якісні методи прогнозування. Передбачають прогнозування майбутнього експертами:

-- думка жюрі -- поєднання та узагальнення думок експертів у релевантних (англ. relevant -- доречний, істотний) сферах;

-- спільна думка працівників збуту -- досвідчені торгові агенти вміють передбачати майбутній попит, оскільки тісно співпрацюють зі споживачами;

модель очікування споживачів базується на результатах опитування клієнтів організації щодо майбутніх потреб, нових вимог [4, с. 62]

Менеджери у своїй управлінській діяльності застосовують ті методи прогнозування, які є найпридатнішими для використання за умов існуючих обмежень і відповідають ситуації, що склалася на підприємстві.

Методи визначення способів розв'язання проблеми (генерація ідей). На цьому етапі відбувається накопичення інформації і змінюється підхід до її аналізу. Замість пошуку причин, що зумовили проблему, відшукується інформація, яка могла б допомогти її вирішити. Для цього можна скористатися різними джерелами: від спеціальних наукових досліджень і розробок -- до інформації, що надходить від споживачів або є результатом аналізу діючих фірм. Зокрема, у споживачів часто виникає ідея щодо нового продукту чи послуги.

Тому організаціям слід виробити методику зворотного зв'язку, виявляючи думку споживачів щодо їх товару чи товарів-аналогів. Ідеї щодо вдосконалення технології виготовлення продукту можуть з'явитися в процесі ретельного моніторингу дій конкурентів та інших фірм на ринку.

Джерелом нових ідей може бути і діяльність урядів та законодавчих органів країн, у яких організація здійснює свій бізнес. Наприклад, введення російським урядом нових митних тарифів на імпорт української карамелі послужило імпульсом для розроблення нових її видів, що не підлягають дії цього мита (зокрема, карамель, яка містить какао).

Важливим джерелом ідей є результати власних або запозичених досліджень і розробок. Власні розробки використовують зазвичай фірми-лідери, а запозичені --- фірми-послідовники.

Інформацію, що надходить з названих джерел, менеджер може опрацьовувати індивідуально або із залученням фахівців з відповідних галузей знань. В обох випадках для знаходження нетривіального рішення доцільно використовувати творчий (евристичний) підхід до генерації ідей.

3. Евристичні методи. Це сукупність логічних прийомів, методичних правил дослідження, пошуку істини, способів реалізації творчого потенціалу особистості. Ці методи активізують та інтеїрують мислення, знання, ерудицію, творчі начала, фантазію особистості, тому їх називають активізуючими. Вони можуть бути індивідуальними або груповими.

Індивідуальні евристичні методи. До них відносять методи ключових запитань, інверсії, ідеалізації, вільних асоціацій, морфологічного аналізу тощо.

Метод ключових запитань. Доцільно застосовувати для накопичення додаткової інформації в умовах проблемної ситуації. Вони підказують напрям пошуку та шляхи розв'язання проблеми. Прикладами ключових запитань можуть бути такі: На якому сегменті ринку треба сконцентрувати зусилля? Яка прийнятна частка ринку в кожному регіоні? Чому споживачі надаватимуть перевагу нашому товарові? Якими мають бути асортимент товарів та якість? Якою має бути цінова політика на товар? Яка інформація потрібна для організації рекламної кампанії? Яких даних не вистачає? Які вигоди принесе рішення щодо виходу на новий ринок? Які негативні наслідки воно може мати? Який можливий ризик та ін.

Метод інверсій. Передбачає використання нестандартних підходів до вирішення нової проблеми. Наприклад, подивитись на функції об'єкта з іншого боку, перевернути об'єкт «догори ногами» тощо. Прийом інверсії (зворотного руху) широко використовують на практиці. Що таке конвеєр, винайдений Г. Фордом? Це коли об'єкт праці рухається до робітника, а не навпаки.

Така ж схема реалізується в «мережному маркетингу», коли продавець «біжить» за покупцем. Робота на конкретного покупця, на задоволення його потреб -- це теж прийом інверсії. Його можна використовувати і для розширення асортименту послуг: від умов фізичного комфорту (зокрема, системи підтримки характеристик і складу повітря для конкретного працівника) -- до особливих умов творчого розвитку особистості (наприклад, системи індивідуального навчання) [4, с. 64].

Метод ідеалізації. Ґрунтується на уявленні про ідеальний спосіб розв'язання проблеми. Прикладом його використання у менеджменті є система контролю за якістю виконуваних робіт американського менеджера Лі Якокки. Проектуючи систему контролю, важливо досягти позитивних результатів за умови мінімізації витрат на її створення та функціонування. Якокка вирішував проблему якості продукції, довіряючи самим робітникам відповідати за неї. Це означає, що він об'єднав систему виробництва і якості -- і фактично використав принцип ідеальної моделі: органу контролю немає, а функції виконуються.

Метод вільних асоціацій. Використовується, коли проблема не може бути вирішена в межах існуючого переліку рішень. У цьому разі слід її пере формулювати. Наприклад, вибрати якесь слово, поняття, спробувати «викликати» певний образ, який може стати стимулом для несподіваних вільних асоціацій, що сприятимуть виникненню ідеї вирішення проблеми.

Метод морфологічного аналізу. Це метод психологічної активізації творчого процесу. Його сутність полягає в об'єднанні в систему методів виявлення, підрахунку і класифікації всіх обраних варіантів певної функції досліджуваного об'єкта. Він проводиться за такою схемою:

--формулювання проблеми;

--постановка завдання;

--складання списку всіх характеристик обстежуваного продукту чи операції;

--формування переліку можливих варіантів рішення за кожною характеристикою у вигляді багатомірної таблиці («морфологічної шухляди»).

Групові евристичні методи: «розумова атака», «конференція ідей», метод Дельфи та ін.

Метод «розумової атаки». Є найпоширенішим із методів групової роботи. Полягає у наданні кожному учасникові права подавати найрізноманітніші ідеї вирішення проблеми, незалежно від їх обгрунтованості та здійснимості. Всі пропозиції фіксують без їх критики. Аналіз та оцінювання здійснюють по

завершенні генерування ідей за критеріями та обмеженнями, що влаштовують організацію.

Метод «конференції ідей». Відрізняється від методу «розумової атаки» тим, що допускає доброзичливу критику у формі репліки чи коментарю: існує думка, що така критика допоможе поліпшити ідею.

Експертні методи. В їх основі -- системність і цілісність знань експертів щодо проблеми, явища, яке досліджують. Експертні оцінки розглядаються як особливий вид кількісних і якісних характеристик окремих сторін соціально-економічних і психологічних явищ і процесів. Визначаються на основі індивідуальних або колективних суджень, висловлених експертами.

Метод номінальної групової техніки. Побудований за принципом обмеження міжособистісних комунікацій; усі члени групи на початковому етапі свої думки щодо способу розв'язання проблеми викладають письмово. Відтак кожен учасник доповідає про суть свого проекту, після чого запропоновані варіанти оцінюються усіма (також письмово) методом ранжирування. Ідею, що отримала найвищу оцінку, приймають за основу рішення.

Цей метод вимагає дотримання певних вимог:

-- до роботи у групі запрошують експертів, що добре вирішують проблеми, але раніше разом не працювали;

--учасники в процесі спільної роботи можуть генерувати власні ідеї, але можуть їх переглядати з урахуванням позиції колег;

--склад групи -- не більш 12--15 осіб (мінімум --6-8);

--експерти не мають бути пов'язані службовими відносинами;

--тривалість роботи групи -- не більше 5 год.;

--у процесі роботи відбувається взаємне доповнення думок експертів.

Метод Дельфи. Використовують за умови, коли групу експертів неможливо зібрати разом. Це багаторівнева процедура анкетування з повідомленням результатів кожного туру учасникам, що працюють окремо один від одного. Експертам пропонують питання і формулювання відповідей без аргументації. Наприклад, у відповідях можуть бути числові оцінки параметрів. Отримані оцінки обробляють з метою одержання середньої і крайньої оцінок. Експертам повідомляють результати першого туру, вказуючи оцінки кожного. За відхилення оцінки від середнього значення експерт її аргументує.

У наступному турі експерти можуть змінити свою оцінку, пояснюючи причини коригування. Результати опрацьовують і повідомляють експертам знову. Тури повторюють, доки оцінки не стануть стабільними. Ітерактивна (лат. iteratio -- повторення) процедура опитування з повідомленням результатів оброблення та їхньою аргументацією спонукує експертів критично осмислювати свої судження. При опитуванні зберігається анонімність відповідей експертів, що виключає конформізм [4, с. 82].

Логіко-формалізовані методи прийняття рішень. Найчастіше їх використовують для обгрунтування рішень, пов'язаних з інвестуванням коштів у певний проект, що може мати різні альтернативи технічного чи організаційного вирішення. До них належать метод побудови «дерева рішень», платіжна матриця, аналіз чутливості, метод Монте-Карло та ін.

Метод побудови «дерева рішень». Ефективний для типових управлінських завдань, коли відомі умови реалізації та прогнозні результати. Дає змогу охопити всі можливі варіанти вирішення проблеми. Його доцільно поєднувати з експертними методами, оскільки деякі його етапи потребують оцінювання фахівцями у відповідних галузях. В основі методу -- модель процесу, що може розгалужуватися залежно від умов реалізації. Добудову «дерева рішень» здійснюють у такій послідовності:

1. Визначають усі можливі альтернативи (напрями дій або стратегію, вибрану особою, що приймає рішення, наприклад, освоєння нового продукту) та стани природи (ситуації, на які особа, яка приймає рішення, не може впливати, наприклад, рівень попиту).

2. Визначають вузли рішень (з яких може бути вибрана одна чи кілька альтернатив) та вузли стану природи (у яких можуть мати місце певні умови, що впливатимуть на реалізацію рішення). Символ вузла рішень -- квадрат, символ вузла природи -- коло.

3.Будують «дерево рішень» за його розгалуженнями у вузлах рішень та вузлах стану природи. Всі можливі виходи та альтернативи на ньому показують за їх логічною послідовністю.

4. Розраховують очікувану грошову віддачу (ОГВ) для кожної гілки «дерева рішень» з урахуванням ймовірності настання певного стану природи і вибирають найприйнятніший варіант рішення.

При використанні обох варіантів важливо правильно врахувати міру невизначеності зовнішнього середовища (вірогідність стану природи), що впливає на величину очікуваної грошової віддачі. Чим точніше визначена ймовірність настання певного стану природи, тим ближчими до оптимальних будуть вибрані рішення.

Аналіз чутливості. Це техніка аналізу проектного ризику, яка показує, як зміниться значення чистого дисконтованого доходу (або чистої теперішньої вартості -- ЧТВ) при заданій зміні вхідної змінної за інших умов.

Використовується, коли рішення приймають в умовах невизначеності та ризику. Метод передбачає:

--визначення ключових змінних, які впливають на значення ЧТВ;

--встановлення аналітичної залежності ЧТВ від ключових змінних;

--розрахунок базової ситуації -- встановлення очікуваного значення ЧТВ при очікуваних значеннях ключових змінних;

--зміну однієї із вхідних змінних на потрібну величину; при цьому всі інші значення фіксовані; проводиться послідовно для всіх вхідних змінних;

--розрахунок нового значення та його зміни в % ;

--розрахунок критичних значень змінних проекту та визначення найчутливіших з них; критичне значення показника -- це значення, при якому чиста теперішня вартість дорівнює нулю (ЧТВ = 0);

--аналіз отриманих результатів і визначення чутливості ЧТВ до зміни вхідних параметрів.

Аналіз чутливості простий у практичному застосуванні, однак має і недоліки. Він розглядає окремий вплив кожної змінної на результуючу величину. Але на практиці всі змінні впливають на результати реалізації проекту одночасно, погіршуючи або поліпшуючи результуючу величину.

Метод Монте-Карло. Це метод імітаційного моделювання. Сутність його полягає у поєднанні аналізу чутливості та ймовірності розподілу факторів моделі. ЕОМ генерує множину можливих комбінацій факторів з урахуванням їх імовірного розподілу. Кожна комбінація приймається як значення ЧТВ, і в сукупності керівник отримує імовірний розподіл результатів проекту.

4. Теоретико-ігрові методи. Дають змогу дещо спростити картину зовнішнього середовища. До них, зокрема, відносять теорію ігор, метод сценаріїв, моделі «чорної дошки» [5, с. 278].

Теорія ігор. Використовується для знаходження оптимального рішення деяких ігрових завдань (наприклад, прогнозування реакції конкурентів на зміну цін, пропозиції додаткового обслуговування, модифікацію старої і освоєння нової продукції тощо). Передбачається, що гра складається з ходів, які виконуються гравцями почергово або одночасно. Сукупність ходів гравців від початку і до закінчення гри називають партією. У таких іграх використовують принцип «мінімаксу» -- отримання максимуму з того мінімуму, який залишає супернику антагоністично налаштований супротивник. Завданням гри є розроблення рекомендацій для раціональних дій учасників конфлікту.

Метод сценаріїв. Використовують при обґрунтуванні багатоходових складних управлінських рішень. Передбачає прогноз розвитку подій за трьома сценаріями: оптимістичним, песимістичним і найвірогіднішим. Усі сценарії обґрунтовуються за їх наслідками. Обмеженістю методу є вивчення лише декількох варіантів розвитку подій.

Моделі «чорної дошки». Базуються на регламентації процесу обговорення альтернатив, поступовому обґрунтуванні рішення з урахуванням постійної зміни інформації з даної проблеми та відображення цього на умовній «дошці» для всіх учасників, що беруть участь у підготовці рішення. Спеціалісти з менеджменту вважають, що ця модель розвивається насамперед завдяки впровадженню ефективних засобів оброблення та колективного використання даних, використання мультимедійних документів у режимі відеоконференцій.

Оскільки керівники не завжди ознайомлені із сучасними методиками економічних розрахунків, у процес обґрунтування вводиться моделювання за допомогою інформаційної системи забезпечення підтримки управлінських рішень. З її допомогою розробляються варіанти уточнених дій, що дає змогу коригувати модель системи управління після кожного сеансу гри.

Методи оцінювання варіантів рішення. Передбачають формування критеріїв вибору, за якими здійснюватиметься оцінювання запропонованих проектів. Якщо проблема структурована і може бути вирішена за допомогою математичного програмування, то найчастіше критерієм вибору є цільова функція, яку слід оптимізувати (наприклад, мінімум часу, максимум доходу). Цей метод є ефективним лише за наявності чітко сформульованої мети.

Для оцінювання варіантів слабо структурованих рішень застосовують систему зважених критеріїв, тобто оцінювання здійснюється у три етапи. На

першому етапі відбираються найважливіші критерії. Альтернативні варіанти рішень за цими критеріями поділяють на три групи:

а) ті, що відповідають вимогам;

б) ті, що не відповідають вимогам;

в) сумнівні.

Методи реалізації рішення. Використовують після прийняття та схвалення рішення. Методом доведення рішення до виконавців найчастіше є план реалізації, який передбачає систему заходів для досягнення поставлених цілей. Часто такий план має вигляд мережевого графіка. У ньому вказано послідовність виконання робіт і їх тривалість, що дає змогу оптимізувати витрати часу на реалізацію управлінського рішення. Але такі графіки доцільні лише для складних рішень, до реалізації яких залучено багато учасників. Реалізація простих рішень забезпечується методами прямого адміністрування, розпорядництва та економічними методами (через винагороду).

Вагоме значення в реалізації управлінського рішення має застосування методів контролю. З їх допомогою можна своєчасно виявити відхилення від наміченого плану дій або недоліки самого рішення і внести необхідні корективи. Залежно від змісту рішення доцільними є методи фінансового контролю, оперативного контролю за виробництвом, контролю якості тощо.

Отже, менеджери повинні добре знати переваги та недоліки різних методів прийняття рішень, вміти комбінувати їх, виділяти типові управлінські завдання і застосовувати при їх вирішенні структуровані методи прийняття рішень, а також збагачувати арсенал методів власними розробками [5, с. 280].

РОЗДІЛ 3. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОГНОЗУВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Сутність і основні принципи прогнозування

Ринок регулює економічні відносини на короткий період. Для здійснення функцій державного регулювання економічними процесами необхідно знати майбутнє багатьох економічних явищ з тим, щоб прийняти правильне рішення у теперішньому. Це породжує необхідність прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом - розуміють науково обгрунтоване судження про можливий стан об'єкта у майбутньому. Він ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різних економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору і обгрунтування економічної політики, яка б ураховувала виявлені об'єктивні сторони пізнаних закономірностей і процесів.

Об'єктом економічного і соціального прогнозування виступає економічний і соціальний потенціал України (регіону, галузі, підприємства): сукупність трудових ресурсів; розвіданих, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії;

науково-технічний потенціал; промислово-виробничий потенціал; сільськогосподарський потенціал; потенціал соціального розвитку -- потенціал таких галузей, як охорона здоров'я, культура і мистецтво, спорт, туризм, загальна і професійна освіта.

Суб'єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічні служби органів місцевого самоврядування, а також економічні служби підприємств та організацій різних форм власності.

Практична діяльність суб'єкта стосовно об'єкта прогнозування полягає у тому, щоб певними методами і з використанням певного інструментарію вивчити інформацію про об'єкт або систему і перетворити її в інформацію про майбутнє об'єкта або системи.

Прогнозування - це метод планування, в якому предсказання 3майбутнього спирається на накопичений досвід та поточні пропозиції відносно майбутнього.

Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню і його завдання полягає в науковому передбаченні розвитку виробництва, а також у пошуку рішень, які забезпечать розвиток виробництва та його частин в оптимальному режимі.

Прогнозування - це метод, в якому використовується як накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення стосовно майбутнього з ціллю його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом стане картина майбутнього, яку можна використовувати як основу для планування.

Передумовою планування є прогнозування. Останнє являє собою виявлення об'єктивних (реальних) тенденцій, станів розвитку бізнесу в майбутньому, а також альтернативних шляхів розвитку і термінів їх здійснення. Прогноз повинний дати бізнесмену уявлення про напрямок розвитки, про засоби досягнення цілі, про результат його дій. Успіх майбутнього визначає не тільки сьогодення, але і минуле. Прогноз неможливо відокремити від планування, він його органічна частина. Це положення стосується народногосподарської структури в цілому, але і кожного суб'єкта , що хазяйнує.