Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз системи управління ресурсами

Зміст

• Вступ
• 1. Теоретико-методичні основи дослідження управління ресурсами підприємства
• 1.1 Сутність процесу управління ресурсами підприємства
• 1.2 Види управління ресурсами підприємства
• 2. Аналіз системи управління ресурсами КП "Івано-франківськводоекотехпром"
• 2.1 Загальна інформація по підприємству
• 2.2 Аналіз особливостей функціонування підприємства
• 2.3 Вдосконалення системи менеджменту підприємства
• 2.4 Розрахунок ефекту від впровадження запропонованих заходів
• Висновки
• Використана література

Вступ

Менеджмент повинен забезпечувати успішне функціонування організації, результатом діяльності якої є прибуток, а також певні гарантії для її майбутнього, оскільки нагромадження прибутку у вигляді різноманітних резервних фондів дає змогу обмежувати й долати ризики, зумовлені змінами ринкової ситуації. Це передбачає необхідність надання менеджерам достатньої свободи й самостійності у господарській діяльності, без чого неможливо оперативно реагувати й адаптуватися до змінних умов, тобто досягати мети менеджменту.

Мета менеджменту - забезпечення прибутковості чи дохідності діяльності організації на основі раціонального налагодження виробничого процесу і процесу управління, розвитку матеріально-технічної і технологічної бази, ефективного використання кадрового потенціалу, власних та залучених коштів.

Прибутковість організації свідчить про ефективність її виробничо-збутової діяльності, яка досягається внаслідок мінімізації витрат (на сировину, матеріали, енергію, оплату праці, фінансування) і максимізації доходів від результатів виробництва - випуску продукції та подання послуг.

Досягнення мети неможливе, якщо її не конкретизувати й не деталізувати у формі завдань для працівників управління.

Завдання менеджменту - конкретизований у просторі й часі зміст мети менеджменту для окремих структурних підрозділів виконавців відповідно до їх функціонального призначення.

Найважливішим завданням менеджменту є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів на основі наявних матеріальних та людських ресурсів і забезпечення рентабельної діяльності організації, її стабільного становища на ринку. Із цього основного завдання витікають інші:

- автоматизація виробництва й залучення висококваліфікованих працівників;

- стимулювання працівників шляхом створення належних умов праці й установлення відповідної заробітної плати;

- постійний контроль ефективності діяльності організації;

-- постійний пошук і освоєння нових ринків.

До завдань менеджменту належать також деталізація цілей розвитку організації; встановлення їх пріоритетності, черговості й послідовності вирішення; розроблення стратегії розвитку організації, господарських завдань і шляхів їх здійснення; розроблення системи заходів для подолання проблем; визначення необхідних ресурсів і джерел їх постачання; контроль за виконанням поставлених завдань. Завдання менеджменту безперервно ускладнюються із зростанням масштабів виробництва.

Зміст завдань менеджменту залежить від стадій його здійснення. Залежно від видів і послідовності діяльності у структурі менеджменту виокремлюють такі стадії: стратегічний менеджмент; оперативний менеджмент; контроль.

Актуальність теми роботи полягає в тому, що від якісного управління ресурсами підприємства залежить ефективність діяльності підприємства його розвиток і довголіття.

Метою кваліфікаційної роботи є дослідження управління ресурсами на ДП "Івано-Франківськ водоекотехпром"

Завданням визначити існуючі методи управління та виявити можливі шляхи покращення управлінням ресурсами.

Об'єктом дослідження є ДП "Івано-Франківськ водоекотехпром"

1. Теоретико-методичні основи дослідження управління ресурсами підприємства

1.1 Сутність процесу управління ресурсами підприємства

Суб'єкт управління -- це органи або особа, яка здійснює управляючі дії. Суб'єктами управління є органи законодавчої та виконавчої влади.

Цілі, функції і зміст процесу управління передбачають систему методів управління, використання яких спрямоване на об'єкт для забезпечення ефективної діяльності служб з постачання і використання матеріальних ресурсів.

Методи управління матеріальними ресурсами - не поєднання різних способів, прийомів, дій на окремих працівників, на колектив у цілому для досягнення конкретної мети в процесі управління виробництвом.

В теорії та практиці управління застосовують такі методи управління матеріальними ресурсами:

* адміністративні;

* економічні;

* соціально-психологічні.

Організаційні методи реалізують мотиви примусового характеру. Зміст регламентуючих методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень та відповідальності членам організації, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Адміністративні методи управління -- це комплекс способів та прийомів впливу на людей, які ґрунтуються на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Всі адміністративні методи управління поділяються на регламентуючі та розпорядчі.

Адміністративні методи на рівні держави застосовуються в сферах, які не охоплюються ринком, але залежать від нього: використання національного багатства, боротьба з монополізмом, розв'язання проблем екології, гарантований захист національних інтересів у зовнішньоекономічних зв'язках, забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитної діяльності.

Розпорядчі методи управління охоплюють поточну оперативну організаційну роботу, тобто визначення і розподіл конкретних завдань виконавцям, контроль за їх виконанням, проведення нарад тощо.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший -- це управління, орієнтоване на використання створеного на державному рівні економічного сегмента загального зовнішнього середовища. Зміст цього аспекту, зокрема, складає:

* формування системи оподаткування;

* визначення амортизаційної політики;

* формування митної політики;

* визначення мінімального рівня заробітної плати.

Другий аспект пов'язаний з управлінням, орієнтованим на використання різноманітних економічних категорій, таких, як податки, ціни, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, відсотки, амортизація, бюджет, резерви, програми, пільги, державні замовлення, субсидії, мито. Проте ніякі економічні методи не зможуть існувати без організаційно-адміністративної дії, яка забезпечує чіткість, дисциплінованість, порядок роботи колективу. Важливо визначити оптимальне поєднання, раціональне співвідношення організаційно-адміністративних та економічних методів.

Організаційно-адміністративні методи чітко визначають права і обов'язки, регламентацію дії керуючої системи. їх конкретним проявом є накази, розпорядження, інструкції, правила, положення, методичні рекомендації.

Управління - це цілеспрямована діяльність управлінського апарату в соціально-економічних системах, пов'язана з виконанням специфічних функцій (планування, організація, мотивація і контроль). Воно характеризується науковістю, тобто використанням найновіших досягнень у науці управління, економічних науках при побудові системи управління та організації управлінських процесів.

Ефективність управління -- успіх у досягненні мети при оптимальних затратах для одержання відповідного результату.

Таким чином, адміністративні методи базуються на системі законодавчих актів, системі нормативно-директивних і методичних документів підприємств і вищестоящих організацій, систем і планів, програм, завдань.

В систему законодавчих актів України входять закони, укази, постанови, положення, інструкції, методики, а також нормативні акти, стандарти.

Економічні методи базуються на основі економічних важелів нормативів, елементів податкової та кредитно-фінансової системи, системи матеріального заохочення та відповідальності за якість і ефективність роботи. Правильне використання всіх методів дозволить ефективно вирішувати проблеми управління як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

Управління - це процес, тому що робота по досягненню цілей за допомогою інших людей - це сукупність безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі також є процесом, мають назву управлінських функцій. Процес управління є загальною сумою всіх функцій. А.Файоль, який вперше розглянув управління як процес, вважав, що управління включає в себе функції прогнозування і планування, організації, розпорядження, координації та контролю. Різні спеціалісти по менеджменту розглядають такі функції управління як планування, організацію, розпорядження (або командування), мотивацію, керівництво, координацію, контроль, комунікацію, дослідження, оцінку, прийняття рішень, підбір персоналу, представництво та проведення переговорів або укладання угод. К.Кіллен дає визначення: "Управління - це процес планування, організації, керівництва, мотивації та контролю роботи і робітників організації, що забезпечують досягнення її цілей". Мескон, Альберт та Хедоурі розглядають керівництво (лідерство) як самостійну діяльність.

У цьому розділі стисла характеристика функцій управління приведена відповідно до визначень К.Кіллена, а в подальшому, в зв'язку із значним об'ємом матеріалу, керівництво виділене в окремий (четвертий) розділ.

Функція планування дозволяє визначити цілі організації, а також те, що повинні робити члени організації, щоб досягти цих цілей. Вона фактично відповідає на три наступних питання:

1) що являє собою організація в даний момент? Керівники повинні оцінити сильні і слабкі сторони організації в таких важливих сферах, як фінанси, маркетинг, виробництво, науково-дослідні роботи, трудові ресурси;

2) куди організація хоче рухатися? Оцінюючи можливості і загрози у зовнішньому середовищі, такі як конкуренція, клієнти, закони, політичні фактори, економічні умови, технологія, постачання, соціальні і культурні зміни, керівництво визначає, якими повинні бути цілі організації і, що може перешкодити організації досягти цих цілей;

3) як вона збирається це робити?

Необхідність планування пояснюється двома причинами:

- тривалістю існування організації;

- постійною невизначеністю майбутнього. По причині змін в оточуючому середовищі або помилок в міркуваннях, події можуть розвертатися не так, як передбачало керівництво при розробці плану. Тому плани необхідно переглядати.

ОРГАНІЗАЦІЯ. Організувати - це означає створити певну структуру. Елементи, які необхідно структурувати: робота, конкретні завдання організації, такі як будівництво житла, збирання машин тощо; процес управління: люди добираються згідно з конкретною роботою, пов'язаною із здійсненням певних функцій (структури управління організаціями тощо).

КЕРІВНИЦТВО - використання комунікацій і особистого впливу з метою орієнтації дій підлеглих на реалізацію планів організації. Ця функція передбачає використання менеджерами різних стилів поведінки та різних форм влади і впливу.

МОТИВАЦІЯ - це спонукання працівників до активної трудової діяльності. Завдання функції мотивації полягає в тому, щоб члени організації виконували роботу відповідно до делегованих їм обов'язків і згідно з планом. В стародавні часи для мотивації слугували батіг, погрози і нагороди. Школа наукового управління вважала, що мотивування -- це просте питання, що полягає тільки у виплаті великої суми грошей при виконанні великих об'ємів робіт. В наш час керівники усвідомили, що мотивація с результатом складної сукупності потреб, які постійно змінюються.

КОНТРОЛЬ. Менеджер планує досягти мети в певний час. Але протягом планового періоду багато що може змінитися: працівники можуть відмовитися виконувати свої обов'язки відповідно до плану, можуть змінитися закони, або виявитися, що при плануванні була зроблена помилка. Ці непередбачені обставини примусять скоригувати цілі, сформульовані планом. І якщо керівництво виявиться нездатним знайти і виправити ці відхилення від первісного плану, перш ніж організації буде нанесена серйозна шкода, досягнення нею цілей, а можливо, навіть саме її виживання, буде поставлене під загрозу.

Рисунок 1.1. Функції управління

Контроль - це процес забезпечення того, що організація дійсно досягає своїх цілей. Ось чому па рис. 1.1. стрілки, що виходять від контролю, йдуть до планування.

ПОЄДНУВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ. Названі вище функції управління мають дві загальні характеристики: всі вони вимагають прийняття рішень, а для цього необхідна комунікація. Оскільки ці характеристики пов'язують всі загальні управлінські функції і забезпечують їх взаємозв'язок, комунікацію і прийняття рішень називають поєднувальними процесами.

ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ. Щоб організація була здатна чітко працювати, менеджер повинен робити серію правильних виборів із кількох альтернативних можливостей. Вибір однієї з альтернатив -це рішення. Отже, прийняття рішення - це вибір того, як і що планувати, організовувати, мотивувати, контролювати. В самих загальних рисах саме це складає основний зміст діяльності менеджера. Основною вимогою для прийняття вірного рішення є наявність адекватної інформації. Коефіцієнт адекватності характеризує відповідність інформації властивостям і відношенням процесів, що потребують управління, а також їх елементів:

де т_к - кількість параметрів керованого об'єкта, що контролюються;

fk - фактична частота збору даних про параметри;

М_іF_і - кількість параметрів і частота їх виявлення, що характеризують істинний стан об'єкта.



Рисунок 1.2. Взаємозв'язок коефіцієнта адекватності інформації з її вартістю (S_і і втратами в процесі виробництва (З_і)

Зниження величини коефіцієнта адекватності інформації, зменшує її вартість (лінія 5, на рисунку 1.2), але підвищує втрати, що пов'язані з неефективними управлінськими рішеннями внаслідок неповної, невірної або несвоєчасної інформації (лінія Зі на рисунку 1.2). Оптимальним є такий коефіцієнт адекватності, при якій сума витрат на інформацію і втрат виробництва мінімальна. На рисунку 1.2 зона оптимального коефіцієнта адекватності інформації заштрихована.

Професор Ш. Латман (Швейцарія) вважає, що в системі управління є одна ведуча функція, якій підпорядковані всі інші. До Другої світової війни такою функцією був, наприклад, бухоблік, особливо облік і контроль витрат виробництва. В перші 20 років післявоєнного періоду, коли західне суспільство було чітко зорієнтоване на зростання об'ємів виробництва, ця роль перейшла до планування. Проте його методи, що грунтуються на принципах екстраполяції, виявилися неспроможними в умовах нестабільності і непередбачуваності, що було пов'язано з нафтовою кризою 1973 р.

Для менеджмента фірми це означає втрату перспективи. Горизонти планування суттєво звузилися. Замість дотеперішньої довгострокової орієнтації, звичайною стала практика управління "від випадку до випадку", коли в основі будь-якої акції підприємства лежали спеціальні оцінки і рішення. За таких умов потрібен пошук нових шляхів до уявлення всієї діяльності підприємства. В результаті, виникла нова функція менеджменту -- розробка і реалізація стратегії підприємства. Був розроблений ряд засобів і процесів, які слугують специфічним цілям стратегії фірми. Серед них, в першу чергу, слід відзначити наступні:

- стратегічне планування, що має характер загальної орієнтації і визначення рамкових умов. Положення, на яких воно базується, повинні суворо дотримуватися, тому що за допомогою їх оцінюються зміни, які можуть мати місце в дійсності;

- використання сценаріїв в плануванні. За оптимістичним варіантом робиться спроба визначити максимально сприятливий, а за песимістичним - найбільш несприятливий хід майбутніх подій. Такий підхід повністю охоплює можливі результати. Як правило, буває достатнім розробити один із двох варіантів як бази рамкового планування;

- розробка системи ранішнього попередження.

Перехід до ринкової економіки викликає кардинальні зміни орієнтирів в діяльності підприємств. У підприємства повинні бути тільки економічні цілі - підвищення ефективності виробництва, максимізація прибутку в довгостроковій перспективі, завоювання нових ринків. Суттєво підвищується відповідальність за стан справ і повноваження підрозділів підприємства.

Відмова від централізованого плану різко підвищує роль внутрішньовиробничого планування, розробки стратегії та тактики поведінки підприємства на ринку. Все це потребує зусиль всіх економічних служб, підрозділів по збуту та маркетингу, прогнозування і розробки стратегії розвитку, підвищення рівня внутрішньої організації виробництва і, разом з тим, нової якості кадрів керівників, швидкої реорганізації системи економічної освіти для наближення її до практичних потреб.

Майбутнє багатство (благополуччя) колективу підприємства прямо пов'язане з майбутнім рухом готівки до проекту, прийнятого до виконання. Людина заощаджує тільки тому, що існує для цього мотив. Стимулом є те, що майбутнє споживання стає більш привабливим (більш цінним), ніж сьогоднішнє споживання. Недоліком всіх наших економічних реформ та експериментів була їх нездатність забезпечити такий стимул. Нагородою для сьогоднішнього зберігання і, таким чином, перенесення споживання на майбутнє, забезпечується ринком капіталу і, головним чином, ставкою (нормою) процента.

Головною умовою виробництва в будь-якому суспільстві є робоча сила, під якою розуміють сукупність фізичних та духовних здібностей, якими володіє людина і які вона проводить в дію кожного разу, коли виробляє певні споживчі вартості.

1.2 Види управління ресурсами підприємства

Трудові ресурси - частина населення країни, що має здатність до суспільно-корисної праці в народному господарстві. Трудові ресурси - це найбільш активна в економічному відношенні частина населення, яка бере безпосередньо участь у розширеному відтворенні суспільного продукту. До трудових ресурсів відносять:

1 Населення в працездатному віці, тобто чоловіків від 16 до 60 років, жінок від 16 до 55 років ( за винятком непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї групи і пенсіонерів, які одержують пенсії за віком на пільгових умовах);

2 Населення, старше або молодше працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві.

Вирішальну роль в трудових ресурсах відіграє працездатне населення в працездатному віці. Працездатне населення - це сукупність осіб переважно працездатного віку, здатних за своїми психофізіологічними даними до участі в трудовому процесі. В кожному суспільстві працездатне населення складається з двох груп: економічно активного та економічно неактивного населення, співвідношення між: якими залежить від соціальних, політичних та демографічних умов.

Економічно активне населення - це частина населення, яка зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить його дохід. Частина економічного активного населення залежить від частки населення працездатного віку, а також від рівня зайнятості окремих вікових груп.

Головною умовою виробництва в будь-якому суспільстві є робоча сила, під якою розуміють сукупність фізичних та духовних здібностей, якими володіє людина і які вона проводить в дію кожного разу, коли виробляє певні споживчі вартості.

Як об'єкт управління трудові ресурси виступають одночасно і виробниками, і споживачами матеріальних та духовних благ. У зв'язку з цим в міру поглиблення розподілу праці функція управління трудовими ресурсами безперервно ускладнюється.

Суб'єктом управління трудовими ресурсами виступають як промислові підприємства та організації різних форм власності, так і організації невиробничого характеру (центр зайнятості). Головною метою управління трудовими ресурсами на рівні підприємства ї задоволення потреб підприємства в кадрах, забезпечення їх раціональної розстановки, професійно-кваліфікаційного і посадового просування та ефективного використання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів: соціально-економічні, організаційно-технічні, природнокліматичні умови функціонування суспільної праці, професійно-кваліфікаційні характеристики трудових ресурсів, рівень її загальної і спеціальної освіти, тривалість стажу роботи і об'єм здобутого виробничого досвіду, дисципліна праці, поєднання морального і матеріального стимулювання.

Одним з найважливіших якісних показників ефективного використання трудових ресурсів є продуктивність праці, що характеризує ефективність використання праці в процесі виробництва, підвищення зарплати і реальних доходів працюючих, розміри зниження собівартості продукції і збільшення накопичень.

Ефективність виробництва передбачає посилення економічних методів управління трудовими ресурсами, оскільки вони дозволяють досягти найбільш гармонійного поєднання суспільних, колективних, особистих інтересів, забезпечити раціональне використання робочої сили.

Як об'єкт управління трудові ресурси виступають одночасно і виробниками, і споживачами матеріальних та духовних благ. У зв'язку з цим в міру поглиблення розподілу праці функція управління трудовими ресурсами безперервно ускладнюється.

Суб'єктом управління трудовими ресурсами виступають як промислові підприємства та організації різних форм власності, так і організації невиробничого характеру (центр зайнятості). Головною метою управління трудовими ресурсами на рівні підприємства ї задоволення потреб підприємства в кадрах, забезпечення їх раціональної розстановки, професійно-кваліфікаційного і посадового просування та ефективного використання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів: соціально-економічні, організаційно-технічні, природнокліматичні умови функціонування суспільної праці, професійно-кваліфікаційні характеристики трудових ресурсів, рівень її загальної і спеціальної освіти, тривалість стажу роботи і об'єм здобутого виробничого досвіду, дисципліна праці, поєднання морального і матеріального стимулювання.

Одним з найважливіших якісних показників ефективного використання трудових ресурсів є продуктивність праці, що характеризує ефективність використання праці в процесі виробництва, підвищення зарплати і реальних доходів працюючих, розміри зниження собівартості продукції і збільшення накопичень.

Ефективність виробництва передбачає посилення економічних методів управління трудовими ресурсами, оскільки вони дозволяють досягти найбільш гармонійного поєднання суспільних, колективних, особистих інтересів, забезпечити раціональне використання робочої сили.

Трудові ресурси, як складова соціально-економічна категорія є невід'ємними важливими елементами процесу виробництва, від ефективного використання якого залежить виробничо-господарська діяльність підприємства.

Фінансова політика -- це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона виявляється у формах і методах накопичення фінансових ресурсів та використання їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення; у фінансовому законодавстві; практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями.

Фінансова політика держави залежить від зовнішніх та внутрішніх факторів.

До зовнішніх факторів варто віднести: залежність держави від імпортних поставок сировини, матеріалів, інших видів природних ресурсів; рівень обміну технологіями; експортні можливості самої держави та ін.

Внутрішніми факторами, які суттєво впливають на фінансову політику, є: форма власності на основні засоби виробництва; структура економіки; соціальний склад населення; стан розвитку економіки і організація грошового обігу; стабільність грошової одиниці; розвиток форм кредитування.

Фінансова політика держави базується на таких загальних принципах:

1) постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення;

2) мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій (освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та ін.);

3) вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів.

Залежно від тривалості періоду фінансову політику поділяють на:

1) фінансову стратегію;

2) фінансову тактику.

Фінансова стратегія -- довготерміновий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною та соціальною стратегією. У процесі її розробки прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, розробляються принципи організації фінансових відносин. Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства.

Стратегія і тактика фінансової політики взаємопов'язані. Стратегія створює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

У складі фінансової політики як самостійні чинники існують: податкова політика, бюджетна, грошово-кредитна та митна.

Податкова політика реалізує інтереси держави. її головне призначення -- вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби та перерозподілення цих коштів через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

-- джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

-- пріоритетних напрямів видатків бюджету;

-- допустимих меж розбалансованості бюджету;

-- джерел фінансування бюджетного дефіциту;

-- принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Під грошово-кредитною політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції й курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві та в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії та розміщення державних і корпоративних цінних паперів та регулювання їх дохідності.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику, основним завданням якої є примноження золотовалютних резервів держави.

Завдання фінансової політики реалізується через фінансовий механізм. Фінансовий механізм -- це сукупність форм, методів і важелів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування і прогнозування, управління фінансами, фінансовий контроль, фінансове забезпечення, фінансове регулювання, фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули і санкції, фінансове законодавство.

За допомогою фінансового механізму здійснюється розподіл і перерозподіл створеного в державі ВВП відповідно до основних положень фінансової політики.

На стадії фінансового планування визначаються можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки і соціальної сфери.

Фінансовий механізм характеризують узагальнюючі та індивідуальні показники. Узагальнюючими показниками є загальний обсяг фінансових ресурсів, що створені в державі; обсяг доходів та видатків бюджету тощо. Індивідуальні показники -- це величина витрат бюджету на одного мешканця; розмір податків, що сплачуються одним працюючим тощо.

Важливі елементи фінансового механізму -- фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви та стимули. Нормативи характеризують певний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів. Ліміти -- це певні обмеження на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина. Резерви повинні нейтралізувати дію непередбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому. Фінансові стимули передбачають застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій. До стимулів належать заохочувальні фонди, які утворюються з прибутку; бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (у т. ч. дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки); фінансування за рахунок державних коштів державних програм, структурної перебудови економіки, підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів.

Фінансовий контроль повинен забезпечувати відповідне формування та використання грошових фондів на макро- та мікрорівні.

Складовими фінансового механізму є фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних фінансів (бюджетний механізм, механізм функціонування позабюджетних фондів).

3. Фінансове планування

Однією зі складових фінансового механізму є фінансове планування. Фінансове планування -- це діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів

господарювання, їх корпоративних об'єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць, країни загалом.

Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВВП, а результатом -- різні види фінансових планів і прогнозів.

Основними завданнями фінансового планування є:

-- визначення джерел і обсягів грошових ресурсів, необхідних для розширеного відтворення, та їх розподіл між виробничою та невиробничою сферами;

-- зосередження в руках держави централізованого фонду грошових ресурсів, необхідного для успішного виконання державних функцій;

-- забезпечення необхідних пропорцій у розподілі та використанні грошових ресурсів;

-- стимулювання найбільш ефективного використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів, зниження собівартості продукції й виявлення внутрішньовиробничих резервів.

Виконання цих завдань реалізується через:

1) основний фінансовий план держави -- Державний бюджет і бюджети усіх рівнів;

2) кредитний і касовий плани Національного банку і комерційних банків;

3) баланси і звіти підприємств;

4) кошториси установ, які фінансуються з бюджету.

Формування фінансових планів і прогнозів базується на двох основних принципах:

1) принципі наукової обґрунтованості;

2) предметно-цільовому підході.

Наукова обґрунтованість планування передбачає економічну обґрунтованість фінансових показників, відображення реальних процесів економічного і соціального розвитку, збалансованість фінансових ресурсів.

Предметно-цільовий підхід передбачає конкретне цільове призначення фінансування.

Фінансове планування здійснюється з використанням трьох основних методів:

1) методу коефіцієнтів;

2) нормативного методу;

3) балансового методу.

Метод коефіцієнтів базується на застосуванні відповідних коефіцієнтів щодо результатів певного проміжку часу. За цим методом здійснюється індексація.

Суттєвим недоліком цього методу є те, що він не стимулює виявлення резервів і не сприяє впровадженню режиму економії коштів.

Нормативний метод ґрунтується на використанні прогресивних норм і нормативів. При цьому враховуються особливості галузей виробничої й невиробничої сфер, а також відповідні зміни у попередньому періоді.

Цей метод дає можливість об'єктивно оцінити потреби галузей у фінансових ресурсах, створити реальні умови зацікавленості в ощадливому й ефективному використанні фінансових ресурсів. Але його ефективність залежить від певних факторів, а саме:

-- узгодженості методик визначення норм і нормативів на всіх рівнях у різні роки;

-- своєчасного коригування норм і нормативів.

Балансовий метод дає змогу збалансовувати джерела ресурсів зі запланованими витратами, встановлювати взаємозв'язок виробничих і фінансових показників, створювати фінансові резерви.

Найбільш оптимальним при здійсненні фінансового планування є поєднання нормативного і балансового методів.

4. Управління фінансами

Управління державними фінансами -- це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

Управління державними фінансами включає об'єкт і суб'єкт управління. Об'єктом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів. Суб'єкт управління -- фінансовий апарат, що зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, підприємств і організацій державної форми власності, податковій адміністрації, контрольно-ревізійному апараті. Усі зазначені підрозділи фінансового апарату держави мають свої функції, сфери впливу на фінансові відносини в державі.

До загальних функцій управління фінансами належать: фінансове прогнозування, регулювання, стимулювання, контроль.

Центральне місце в управлінні фінансами посідає прогнозування. У процесі прогнозування здійснюється оцінка стану фінансів у державі, виявляються можливості збільшення фінансових ресурсів, напрями їх найефективнішого використання, скорочення непродуктивних втрат.

Фінансове регулювання як елемент управління застосовується для підтримання оптимальної структури виробництва і розподілу. Воно базується на різноманітних інструментах впливу, до яких відносять податки, дотації, різноманітні виплати, за допомогою яких держава досягає поставлених цілей.

Стимулювання в системі управління дозволяє забезпечити розвиток тих явищ і процесів, які мають на даному етапі пріоритетне значення. Використовуючи фінансові методи, держава, передусім, через пільги, податки та пільгове кредитування створює сприятливі умови для їх розвитку.

Контроль як елемент управління здійснюється в процесі прогнозування, регулювання, стимулювання. Він дає змогу виявити відхилення фактичного використання фінансових ресурсів від запланованого, а також виявити резерви зростання фінансових ресурсів, спрямувати їх використання в найбільш раціональному напрямку.

Частиною загального управління фінансами є автоматизовані системи управління (АСУ), які базуються на використанні економіко-математичних методів та ЕОМ. Автоматизована система управління -- це система, яка забезпечує автоматизований збір і обробку інформації, необхідної для оптимізації управління, зокрема, фінансами.

5. Фінансовий контроль

Фінансовий контроль -- одна з найважливіших функцій державного управління. За своєю сутністю фінансовий контроль -- це комплекс заходів, які здійснюються державою з метою успішного досягнення поставлених нею цілей у сфері фінансів. Об'єктом фінансового контролю є всі господарські операції, які здійснюються з використанням коштів для економічного і соціального розвитку. Державні органи контролю, насамперед, перевіряють використання фондів фінансових ресурсів, які знаходяться в розпорядженні державних органів, тобто перевіряють дотримання вимог законодавства, які регулюють фінансові взаємовідносини різних суб'єктів господарювання з державою, взаємовідносини між господарськими суб'єктами, між державою і населенням. Важливим напрямом фінансового контролю є своєчасне і повне виконання фінансових зобов'язань юридичними і фізичними особами перед бюджетом, дотримання ними податкового законодавства.

Фінансовий контроль можна поділити на три види:

1) державний;

2) відомчий;

3) контроль місцевих органів самоврядування.

Державний контроль здійснюється на рівні центральних органів державного управління. Сюди варто віднести Верховну Раду, яка виконує фінансовий контроль, розглядаючи та затверджуючи бюджет, а також звіт щодо його виконання. Контроль здійснюється через комісії та комітети Верховної Ради.

Від уряду контроль здійснює Міністерство фінансів -- його центральний апарат і контрольно-ревізійна служба та податкова адміністрація.

Відомчий фінансовий контроль здійснюють фінансові служби міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ державної форми власності. Об'єктом контролю тут є виробничо-фінансова діяльність виробничих структур.

Фінансовий контроль органів місцевого самоврядування здійснюється через відповідні комісії місцевих Рад народних депутатів і місцеві фінансові органи. Об'єктом фінансового контролю є місцеві бюджети, позабюджетні фонди, фінансово-господарська діяльність підприємств і організацій комунальної власності.

За формами проведення розрізняють:

-- попередній контроль;

-- поточний контроль;

-- наступний контроль.

Попередній контроль здійснюється на стадії складання, розгляду і затвердження бюджетів, фінансових планів і кошторисів витрат. Його мета -- попередження неправильного і нераціонального використання коштів.

Поточний фінансовий контроль застосовують у процесі виконання бюджетів, фінансових планів і кошторисів. Він дає змогу виявити і попередити незаконні витрати, порушення фінансової дисципліни, забезпечити дотримання норм витрат.

Наступний контроль виконують після завершення звітного періоду або фінансового року. Його завданням є перевірка доцільності витрачання державних фінансових ресурсів, законності здійснення фінансових операцій, ефективності витрачання коштів.

За методами проведення фінансового контролю розрізняють:

1) перевірки;

2) обстеження;

3) аналіз;

4) ревізії.

Перевірки влаштовують для дослідження певних питань фінансово-господарської діяльності за звітними даними та іншими документами, що підтверджують здійснення операцій.

Обстеження, на відміну від перевірки, виконують у більш широкому обсязі. Його мета -- визначити стан, що склався в окремих напрямах господарської діяльності об'єкта, що обстежується, і визначити перспективи його поліпшення і розвитку.

Аналіз, як правило, здійснюється регулярно по всьому колу запитань діяльності господарського суб'єкта. Його мета -- виявити резерви додаткового одержання коштів, скорочення витрат, поліпшення фінансового стану.

Ревізії є найважливішим методом фінансового контролю. Ревізуючи, за бухгалтерськими документами перевіряють діяльність об'єкта за повний звітний період. Ревізії бувають повні, часткові, тематичні та комплексні. За ступенем залучення інформації розрізняють ревізії загальні та вибіркові.

На практиці застосовують різні способи ревізії: інвентаризацію, зустрічні перевірки, експертизи, лабораторні аналізи. За результатами ревізії складають акт, який є основою для прийняття відповідних управлінських рішень.

6. Правове регулювання фінансових відносин.

Фінансове право -- це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері формування, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування коштів з метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій.

Фінансове право регулює певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни.

Предметом регулювання фінансового права є:

1) бюджетна система України та порядок розподілу доходів і видатків між її ланками;

2) порядок складання, прийняття і виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

3) система оподаткування, види, розміри та терміни сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету;

4) засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

5) надання фінансових послуг та функціонування фінансових установ;

6) порядок державного фінансування та кредитування;

7) утворення та погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу;

8) статус національної валюти та статус іноземних валют на території України;

9) порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи.

Фінансово-правові відносини можуть виникати між державою загалом та її адміністративно-територіальними утвореннями; між центральними та місцевими органами виконавчої влади й місцевого самоврядування; між державними фінансовими органами та підприємствами, установами і організаціями; між державними фінансовими органами та населенням.

Фінансове право тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної системи і політичної організації суспільства, принципи діяльності держави та ії органів у всіх галузях, у т. ч. й у галузі фінансів. Норми фінансового права конкретизують державно-правові норми в сфері фінансів.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, повноваження органів виконавчої влади у сфері фінансово-кредитних відносин, закріплює права і обов'язки посадових осіб фінансових і кредитних органів.

Керуючись положеннями адміністративного права, норми фінансового права запроваджують організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру фінансових органів.

Як і всі галузі права України, фінансове право поділяють на загальну та особливу частини.

До загальної частини фінансового права включають норми, які закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності, а також норми, які регулюють відносини в сфері фінансового контролю.

До особливої частини фінансового права належать певні групи правових норм, які регулюють однорідні фінансові відносини, пов'язані між собою як самостійні відокремлені підгрупи. Це правові норми, які регулюють надходження в бюджет обов'язкових платежів, податкове право.

менеджмент споживач рентабельність управління

2. Аналіз системи управління ресурсами КП "Івано-франківськводоекотехпром"

2.1 Загальна інформація по підприємству

КП "Івано - Франківськводоекотехпром" створено у червні 2005р. на базі виробничого управління водопровідного господарства та Державного концерну "Екотепром"

КП „Івано-Франківськводоекотехпром" є міським комунальним підприємством, що надає послуги водопостачання та водовідведення мешканцям Івано-Франківська, Україна.

Схема існуючої на сьогоднішній день системи водопостачання та територія надання послуг подані на рис. 1.1. Джерелами централізованого водопостачання м. Івано-Франківська є поверхневі води річок Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської.

Водозабір на р. Бистриці Надвірнянській з проектною продуктивністю 50 тис. м³/добу, збудований у 1977 р. і розташований на віддалі 8 км від міста.

Водозабір на р. Бистриці Солотвинській проектною продуктивністю 40 тис. м³/добу, збудований у 1985 р. і розташований на віддалі 20 км від міста.

Сумарна продуктивність обох водозаборів становить 90,0 тис. м³/добу. Загальний обсяг піднятої та поданої у мережу води у 2006 р. становив 76,6 тис. м.³/добу (за звітними даними).

Вода від водозабору на р. Бистриці Солотвинській гравітаційно надходить на комплекс водоочисних споруд Черніївської водоочисної станції (ЧКВС), розміщеної на території с. Черніїв.

Від водозабору на р. Бистриці Надвірнянській, при необхідності, вода подається за допомогою „Берегової" насосної станції на комплекс водоочисних споруд, і на поповнення додатково збудованих на цьому комплексі водосховищ - відстійників. Призначенням водосховищ - відстійників є акумулювання запасу води на період проходження паводків. Під час паводків вода забирається із водосховища насосною станцією „Кругла" і подається на комплекс водоочисних споруд.

Комплекс водоочисних споруд Черніївської водоочисної станції (ЧКВС) складається із: контактних камер, відстійників, фільтрів та реагентного господарства. Після водоочисної станції вода гравітаційно надходить в резервуари насосної станції ІІІ-го підйому „Ботанічна" і насосної станції „Хриплин". Насосна станція ІІІ-го підйому „Ботанічна" забезпечує подачу води в розподільчу мережу. Для створення необхідних тисків в окремих житлових масивах використовуються насосні станції IV-го підйому ВНС-4 і „Каскад".

В системі водопостачання використовуються 8 резервуарів чистої води із збірного залізобетону загальним об'ємом 36 400 м³, що становить 48% добової подачі води у мережу. Загальна довжина трубопроводів у системі водопостачання складає близько 511,4 км.

Схема системи каналізації та територія надання послуг подані на рис. 1.2. Система водовідведення переважної частини міста - загальносплавна (до 70%), і складається із самопливних колекторів, невеликих каналізаційних насосних станцій з короткими напірними трубопроводами та каналізаційних очисних споруд (КОС). На території КОС розташована головна каналізаційна насосна станція №2 (ГКНС-2).

Стічні води самопливними колекторами надходять до ГКНС-2. Тільки близько 6% загальної кількості стоків, невеликих басейнів каналізування перекачуються вісьма каналізаційними насосними станціями в систему головних колекторів. ГКНС-2 перекачує стічні води на каналізаційні очисні споруди. Після очисних споруд стічні води скидаються у річку Бистриця.

Загальна довжина каналізаційних мереж - 259,1 км, з них напірних трубопроводів - 6,8 км і самопливних колекторів - 252,3 км.

Загальна пропускна спроможність каналізаційних очисних споруд становить 145,0 тис. м³/добу.

Будь-яка формальна організація в сфері суспільного виробництва існує як підприємство.

Підприємство -- основна ланка в системі продуктивних сил, виробничих і соціальних відносин, у якій відбувається первинне, безпосереднє поєднання робочої сили з засобами виробництва і здійснюється самостійний кругообіг коштів у процесі розширеного відтворення.

Статус підприємства визнається, регламентується і гарантується у всіх країнах державним законодавством. У багатьох країнах підприємство не є суб'єктом права (господарським утворенням, що володіє відокремленим майном, має власний баланс і права юридичної особи). Воно трактується як певний майновий комплекс, утворений з матеріальних і нематеріальних елементів, який є об'єктом права. Він належить підприємцю (індивідуальному чи об'єднанню підприємців), який розпоряджається його майном. Законодавство цих країн не визнає за підприємством самостійної правосуб'єктності і повної відокремленості від іншого майна підприємця. Українське законодавство визнає його основною ланкою народного господарства, самостійним господарюючим суб'єктом, який має право юридичної особи та здійснює свою діяльність задля отримання прибутку (Закон України "Про підприємства в Україні").

Попри різні організаційні форми підприємства мають єдину природу і відіграють єдину роль в економічних процесах у суспільстві, що дає змогу об'єднати їх в одну категорію.

Передусім підприємство об'єднує людей та різні засоби (матеріальні, нематеріальні і фінансові) для виробництва та збуту продукції чи надання послуг. Часто поєднання виробництва і збуту вважають основним у визначенні підприємства. Вітчизняні нормативно-правові акти організацію визнають як підприємство лише тоді, коли вона може приймати самостійно рішення. Це дає змогу відрізнити підприємство від його виробничого підрозділу.

Другою спільною рисою для всіх підприємств є збільшення вартості освоєних ресурсів. Створення вартості можливе завдяки існуванню двох взаємодоповнюючих видів діяльності підприємства: основної діяльності та операцій підготовки (другорядних операцій).

Основна діяльність охоплює всі етапи процесу виробництва від придбання ресурсів до гарантійного обслуговування виробів і відбувається безпосередньо на підприємстві. Для її здійснення необхідні певні засоби. Окремі з них використовують безпосередньо в процесі виробництва, наприклад складське, виробниче обладнання. Є й такі, що використовують для окремих операцій або доповнюють інші засоби. Вони належать до інфраструктури (інформаційні системи, бухгалтерський облік тощо) і повинні фінансуватися. Але під час основної діяльності підприємство не виробляє власних ресурсів. Тому першочерговим завданням інфраструктури є забезпечення фінансування всіх видів діяльності підприємства.

Підприємство є досить складною організацією, його діяльність не обмежується лише виробництвом і збутом.

Комплекси елементів, які виконують функції управління і керування, та їх взаємозв'язки розглядають як відокремлені підсистеми. При цьому вважають, що підприємству як єдиній системі властива декомпозиція на керуючу і виконавчу (керовану) підсистеми. У конкретній системі часто важко виділити керуючі і виконавчі елементи (органи). Такої проблеми нема при групуванні елементів за змістом. Наприклад, інформацію можна однозначно відрізнити від машин та інших елементів фізичної природи.

Функції управління і виконання взаємопов'язані. Кожний орган може бути частково віднесеним і до керуючої, і до керованої підсистеми. Наприклад, директор підприємства, виконуючи доручення вищих інстанцій, одночасно керує підпорядкованими йому підрозділами. Розмежування верхніх і низових рівнів управління часто відбувається за домовленістю. Однак подібне розмежування не завжди можна вважати методологічно обґрунтованим.

Це свідчить, що на підприємстві не можна чітко розмежувати рівень управління та рівень виконання. Трактування їх відносне і залежить від того, яке явище досліджують. Процес управління відбувається тоді, коли предметом праці одного з елементів системи є інформація і він своєю діяльністю визначає поведінку інших. Перший із цих елементів завжди є керуючим, другий -- керованим, відносини між ними -- відносинами управління, а в системі загалом розглядають відносини управління як управлінську діяльність. Побудова і функціонування керуючих систем базується на принципі ієрархічності і принципі зворотного зв'язку.

1. Принцип ієрархічності. Забезпечує стійкість функціонування всієї системи. Він полягає у побудові багатоступеневої системи управління, в якій управління первинними виробничими системами здійснюється складною багатоступеневою структурою органів на основі розподілу між ними повноважень. Кожний вищий рівень задає нижчому певну цільову установку, не регламентуючи конкретних засобів досягнення цілі. Спеціалізація кожного рівня управління на виконанні властивих йому завдань є головною умовою ефективного розвитку системи загалом. Орган управління повинен задіяти наявні в системі внутрішні сили або засоби, які дають змогу перевести систему в новий, оптимальний для неї за існуючих умов стан. Вплив повинен здійснюватися на систему загалом, а також на технічну, економічну, соціальну, організаційну підсистеми, існуючі всередині них зв'язки і взаємозалежності. Чим глибший цей вплив, тим вищий ефект від управління системою.

2. Принцип зворотного зв'язку. Забезпечує постійний контроль за наслідками функціонування системи. Керуюча підсистема каналами зворотного зв'язку має змогу безперервно перевіряти реакцію керованої системи на управлінський вплив і коригувати свої команди. У свою чергу, керована підсистема у зворотному зв'язку спонукає керуючу впливати з глибиною і силою, які забезпечують ефективне функціонування системи в цілому.