Інвестиційна стратегія підприємства та шляхи її розвитку

План

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи стратегічного управління інвестиціями

1.1 Сутність і роль стратегічного менеджменту в розвитку підприємства

1.2 Стратегічне управління -- сучасний варіант реалізації цільового підходу

1.3 Інвестиційна стратегія як програма розвитку підприємства

Розділ 2. Принципи та процес розробки інвестиційної стратегії

2.1 Принципи розробки інвестиційної стратегії

2.2 Процес розробки стратегії реального інвестування

2.3 Процес розробки стратегії фінансового інвестування

Розділ 3. Інформаційні системи як інструмент підвищення ефективності управління реальними інвестиціями

3.1 Інформаційні системи в процесі управління реальними інвестиціями

3.2 Програмні засоби управління реальними інвестиційними проектами

3.3 Порівняльна характеристика сучасних програмних засобів управління інвестиційною стратегією

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Тема є актуальною тому, що сьогодні від ефективності інвестиційної стратегії залежать стан виробництва, положення і рівень технічної оснащеності основних фондів організації, можливості структурної перебудови економіки, вирішення соціальних і екологічних проблем.

Мета курсової роботи дослідити інвестиційну стратегію підприємства та шляхи її удосконалення.

Основні завдання курсової роботи:

Розкрити теоретичні основи стратегічного управління інвестиціями;

Описати принципи та процес розробки інвестиційної стратегії;

Знайти шляхи підвищення ефективності управління реальними інвестиціями.

Робота складається з трьох розділів, висновку, списку літератури та додатків.

В розділі 1 розкривається сутність і роль стратегічного менеджменту в розвитку підприємства, а таокож передумови виникнення стратегічного управління організацією в теорії та практиці менеджменту. У пункті 1.2 представлений сучасний варіант реалізації цільового підходу до стратегічного управління. Інвестиційна стратегія як програма розвитку підприємства представлена у пункті 1.3.

В розділі 2 увага приділяється принципу та процесу розробки інвестиційної стратегії, а саме основним принципам розробки інвестиційної стратегії і процесам розробки стратегій реального та фінансового інвестування. Процеси розробки інвестиційної стратегії поділено на етапи. Тому що розробка стратегії це покроковий процес і важливо приділяти увагу кожному етапу розробки.

В розділі 3 вказаний шлях підвищення ефективності управління інвестиціями завдяки інформаційним технологіям.



Розділ 1. Теоретичні основи стратегічного управління інвестиціями

1.1 Сутність і роль стратегічного менеджменту в розвитку підприємства

Беручи до уваги обставини, які сприяли виникненню стратегічного менеджменту, його трактують як діяльність, що полягає у виборі напряму дій для досягнення цілей організації в умовах нестабільного зовнішнього середовища.

Розгорнуте тлумачення стратегічного менеджменту можна дати, звернувши увагу на низку принципових моментів. До запровадження цієї системи управління, організації планували свою діяльність, виходячи з того, що оточення не буде суттєво змінюватись. Стратегічне управління в конкретний момент визначає, як організація має діяти в сучасних умовах, щоб досягти бажаної мети в майбутньому, виходячи з того, що оточення змінюватиметься. Тобто при стратегічному управлінні оцінюється сучасний стан, виходячи з майбутнього. При цьому не тільки прогнозується бажаний рівень у майбутньому, але й виробляється здатність відповідно реагувати на зміни в зовнішньому середовищі для досягнення цілей.

При нестратегічному управлінні розроблення програми дій починається з аналізу внутрішніх можливостей та ресурсів організації. При такому підході може виявитися, що організація не в змозі досягти мети, тому що її реалізація істотно залежить від бажань і потреб клієнтів, а також від поведінки конкурентів. Все, що організація визначить на основі аналізу своїх внутрішніх можливостей, -- це те, яку кількість продукту може виробити і яких витрат при цьому зазнає, а кількість реалізованої продукції та її вартість визначить ринок. Починати планування з аналізу внутрішніх ресурсів та можливостей їхнього раціонального використання без урахування інших чинників означає на практиці повністю відмовитися від розроблення стратегії розвитку організації.

Отже, стратегічне управління базується на таких передумовах: чітке визначення того, що організація хоче досягти в майбутньому; усвідомлення, що основні проблеми криються у зовнішньому середовищі; вміння своєчасно розпізнавати проблеми та володіти механізмом їх вирішення або зменшення негативного впливу; прийняття управлінських рішень з урахуванням відповідності між можливостями, які перебувають поза організацією, та її сильними сторонами; налаштування поточного управління на конкретизацію стратегічного.

Сформулювати поняття, яке б задовольняло усі перелічені умови, доволі складно. Аналіз спеціальної літератури свідчить, що єдино правильне тлумачення стратегічного менеджменту відсутнє. Існують різні визначення, в яких автори роблять акцент на певних аспектах і особливостях стратегічного менеджменту, що призводить до невизначеності його меж. Можна констатувати, що зміст означення "стратегічний" є звуженим і це зводить стратегічний менеджмент до одного з напрямів управлінської діяльності, можливих і доступних будь-якому суб'єкту господарської діяльності. Тому доцільно простежити розвиток підходів до трактування "стратегічний менеджмент".

Особливий інтерес теоретиків і практиків до поняття і змісту стратегій, а також процесів їх здійснення виник на початку 60-х pp. XX ст. Саме тоді з'явилася відома праця А. Д. Чандлера "Стратегія і структура", в якій він зазначав, що стратегія -- це визначення основних довгострокових цілей організації, адаптація дій та розміщення ресурсів, необхідних для їх досягнення. Ним зроблено спробу пояснити, яким чином процеси розроблення та впровадження стратегії обумовлюють необхідність організаційних змін[1]. Це спонукало до розгортання теоретичних досліджень, становлення даної галузі знань.

Невдовзі з'явились книги І. Ансоффа, Ж. Бовера, К. Ендрю та інших. І. Ансофф у книзі "Корпоративна стратегія" (1965 p.), яку багато авторів оцінює як першу наукову працю з стратегічного менеджменту, запропонував модель і ряд систематизованих схем, за допомогою яких виділено етапи прийняття та виконання стратегічно важливих для організацій рішень[2]. Він так визначив зміст стратегічного менеджменту: "Діяльність, пов'язана з постановкою цілей і завдань організації та підтриманням взаємовідносин між організацією й оточенням, які дають змогу їй досягти своїх цілей, відповідають її внутрішнім можливостям і забезпечують її пристосованість до зовнішніх умов".

Загалом у науковій літературі до середини 70-х pp. XX ст. успіх організації пов'язували з наявністю трьох основних умов: розроблення внутрішнього несуперечливого набору цілей та функціональних політик, виявлення сильних і слабких сторін організації та співставлення їх зі сприятливими чи несприятливими чинниками зовнішнього середовища; створення, нарощування та ефективне використання ключових факторів успіху. Тобто, визнаючи необхідність розроблення стратегії, не особливо звертали увагу на її впровадження. Показово, що І. Ансофф у вступі до другого видання своєї книги "Нова корпоративна стратегія" (1988 р.) вказує, що термін "стратегічний менеджмент" включає три основні компоненти: аналітичне формулювання корпоративної стратегії, розвиток управлінських здібностей та управління змінами[3]. Отже, стратегічне планування -- аналітичний процес (відповідає на запитання "що робити?"), а стратегічний менеджмент -- організаційний ("як робити?" і "хто це буде робити?").

Поява книги М. Портера "Стратегія конкуренції" (1980 р.) дала новий поштовх для розгляду та тлумачення стратегії, яка розглядається в контексті конкурентного середовища, тобто будь-який досягнутий організацією результат обумовлений вибором стратегії для забезпечення конкурентної переваги та виконаним позиціюванням[4]. Відповідно стратегічний менеджмент все частіше почали розглядати як управління на основі конкурентних переваг та адекватного реагування на зміни зовнішнього середовища.

За визначенням голландського вченого X. Віссеми: "Стратегічне управління -- це стиль управління (мотивований споживачами, орієнтований на майбутнє, спрямований на конкуренцію) та методи комунікації, передачі інформації, прийняття рішень і планування, за допомогою яких апарат управління й лінійні керівники своєчасно приймають і конкретизують рішення щодо цілей підприємницької діяльності. Стратегічне управління передбачає стратегічну орієнтацію всіх працівників і синхронізацію планів підрозділів, які відповідають за реалізацію цілей компанії". Узагальнюючи розглянуті особливості стратегічного менеджменту і наведені визначення, сформулюємо поняття:

Стратегічний менеджмент -- це діяльність, яка забезпечує створення та підтримання стратегічної відповідності між цілями організації, її потенціалом і можливостями у зовнішньому середовищі.

З метою поглиблення розуміння суті стратегічного менеджменту його розглядають у таких перерізах:

елементному, як сукупність елементів, взаємодія між якими забезпечує формування і досягнення цілей під час реалізації стратегії розвитку організації;

процесному, як цикл розроблення та впровадження стратегії, націлений на досягнення стратегічної відповідності між організацією та зовнішнім середовищем;

функціональному, як галузь наукових знань про прийоми та інструменти, методологію прийняття стратегічних рішень і способи їх практичної реалізації.

Очевидно, що між цими напрямами існує тісний взаємозв'язок. Стратегічний менеджмент, як галузь знань, пов'язаний з практичною діяльністю та має реалізувати досягнення інших наук. Водночас рівень розвитку цієї науки визначається досягненнями інших галузей знань, а також вимогами практики. Існує і зворотний зв'язок: стратегічний менеджмент може сприяти розвитку інших наук, появі нових методів та інструментарію дослідження[20].

1.2 Стратегічне управління -- сучасний варіант реалізації цільового підходу

З 1970-х років найбільшого поширення «цільовий підхід до управління» набув у формі стратегічного управління, яке продемонструвало свою ефективність на процвітаючих підприємствах різного типу в усьому світі. Визначення концепції стратегічного управління передбачає формування системи управління певного (стратегічного) типу з визначення мети як відправної точки стратегічних дій. Орієнтація стратегічного управління на визначення, обґрунтовування та реалізацію довгострокових цілей організації розробкою відповідних стратегій дозволяє стверджувати, що стратегічне управління є однією з форм реалізації цільового підходу. Це виявляється у принципах стратегічного управління.

Принципи стратегічного управління (СУ) -- теоретичний фундамент, на базі якого формуються основні його характеристики (властивості), що втілені у загальні правила та положення, регулювальні процеси застосування варіантів СУ; а також норми поведінки організації в цілому та окремих її членів, якими керуються власники та менеджери у процесі розробки та реалізації стратегічних рішень у конкретних умовах, сформованих у середовищі[3].

До основних принципів СУ належать:

· цілеспрямованість,

· безперервність;

· теоретико-методологічна обґрунтованість форм і методів СУ;

· системний, комплексний підхід до розробки стратегій та системи СУ в цілому;

· наявність необхідної послідовності етапів;

· циклічність;

· унікальність систем стратегічного управління конкретними підприємствами;

· використання невизначеності майбутнього як стратегічних можливостей;

· гнучка адекватність систем стратегічного управління змін і умов функціонування організацій;

· результативність та ефективність.

Розглянемо сутність окремих принципів.

Цілеспрямованість -- орієнтує будь-яку створену систему стратегічного управління на визначення обґрунтовування, мети як вихідного етапу будь-якого управлінського впливу. Мета у стратегічному управління зорієнтована на довгострокову перспективу, що визначає певні методичні прийоми щодо її формування та реалізації за допомогою стратегій різних типів як альтернативних способів досягнення цілей. Цілеспрямованість СУ на досягнення цілей організації (підприємства) -- необхідна передумова балансування (досягнення непротирічності) цілей організації та цілей системи СУ[18].

Безперервність -- характеризує динаміку взаємодії між суб'єктом та об'єктом управління: об'єкт управління безперервно здійснює свою діяльність, тобто функціонує, розвивається (або занепадає), вимагаючи від суб'єкта управління безперервності у власних діях. Це означає, що система стратегічного управління теж має безперервно розвиватися, адаптуватися до вимог середовища сама та здійснювати такий управлінський вплив на об'єкт, щоб і він відповідно змінювався, забезпечуючи існування організації у довгостроковій перспективі.

Теоретико-методологічна обґрунтованість форм і методів застосування СУ -- визначає необхідність використання широкого спектра наукових методичних прийомів формування систем стратегічного управління, які за своєю природою потребують поєднання різноманітних елементів, причому таке поєднання має створювати умови для досягнення не тільки короткострокових, а насамперед, довгострокових цілей. Теоретико-методологічна обґрунтованість дозволяє здійснити вибір таких форм і методів управлінського впливу, що застосовуються у стратегічному управлінні, які були б адекватними внутрішньому та зовнішньому середовищу організації у всій його складності та перспективам розвитку.

Системний, комплексний підхід у розробці стратегій та СУ в цілому відбиває місце системного підходу у стратегічному управлінні. У будь-якій організації є необхідним досягнення цілей різного змісту та рівня, а це означає, що для кожної з них можуть розроблятися різні заходи з її досягнення. Щоб об'єкт (організація) мав взаємозв'язок цілей (оскільки мова йде про одну й ту ж саму організацію), постає потреба формувати несуперечливу систему не тільки цілей, а й стратегій, способів їх досягнення. Щоб об'єкт (організація) мав змогу розвиватися стратегічно, усі стратегії, які охоплюватимуть комплекс визначених цілей та альтернативних варіантів їх досягнення, повинні мати системні характеристики з моменту розробки до їх виконання.

Наявність необхідної послідовності етапів -- полягає ось у чому: кожен з етапів стратегічного управління має для здійснення широкий спектр перевірених практикою методичних прийомів (інструментів), варіантів компановки послідовності операцій. Вибір їх (варіантів) залежить від специфіки ситуації, у якій знаходиться підприємство. Це знаходить вираз у певних витратах часу, грошей, вимагає залучення фахівців різної кваліфікації. Вони ж відіграють роль обмежень, які впливають на перелік, обсяги та глибину доступних конкретному підприємству обґрунтувань. Однак для отримання результату від стратегічної діяльності треба додержувати загального порядку проходження необхідних етапів: аналіз, діагноз, прогноз, цілевстановлення, розробка та вибір стратегій, формування планів (планування), забезпечення їх виконання, контроль. Оскільки стратегічне управління є системою з певними організаційними характеристиками, можна стверджувати, що проходження окремих етапів може здійснюватися паралельно, однак загальна спрямованість, а також наявність складної системи зворотних зв'язків -- загальний принцип, порушення якого призводить до негативних наслідків.

Циклічність характеризує постійно відтворювану послідовність етапів процесу стратегічного управління. Стратегічне управління передбачає трансформацію організації (підприємства) із наявного стану до бажаного, що означає необхідність постійних змін (коригування) усіх елементів системи як реакцію на зміни в середовищі. Зміна параметрів середовища вимагає повторення проходження етапів стратегічного управління, тобто циклу, результатом якого буде або -- підтвердження раніше встановлених настанов, або зміна (уточнення) цілей, стратегій, планів, механізмів управління тощо.

Унікальність систем стратегічного управління конкретними підприємствами базуються на твердженні про неможливість застосування однакових систем стратегічного управління для різних організацій; мова може йти тільки про загальні характеристики: певний набір принципів, методів, форм, механізмів, тобто такого інструментарію стратегічного управління, який не суперечить сутності такого типу управління. Під час побудови СУ певного підприємства здійснюється вибір з цього арсеналу (у чому виявляється мистецтво управління). Специфічні особливості середовища, цілей, розвитку та відповідних стратегій вимагають будувати системи СУ з урахуванням цих особливостей. Відомо, що суб'єкт та об'єкт управління -- дві частини одного цілого, тому характеристики об'єкта та суб'єкта управління взаємозв'язані і зрештою створюють свою неповторну, не схожу на інших систему СУ.

Використання невизначеності майбутнього як стратегічних можливостей орієнтує керівників організацій до переходу від управління власним виробництвом (операційною системою) до управління взаємодією організації із зовнішнім середовищем. Такий підхід вимагає, з одного боку, дослідницького підходу до прийняття стратегічних рішень, які не тільки реагуватимуть на зміни у середовищі, а й у запобігаючому режимі дозволятимуть «готуватися до того, про що інші організації почнуть думати потім»(створюючи стратегічні конкурентні переваги). Це означатиме, до деякої міри, змогу впливати (формувати) на середовище

у відповідності до власних потреб та цілей. З другого боку -- невизначеність як можливість треба розглядати в контексті інноваційного підходу до впровадження нововведень, їхніх елементів та НТП у цілому.

Гнучка адекватність систем стратегічного управління зміні умов функціонування організацій вимагає від систем стратегічного управління постійного вдосконалення, оскільки ця система, створюючи умови для розвитку організації не може не розвиватись сама, набуваючи потрібних характеристик за вимогами середовища. Відсутність реакції на зміни гальмує розвиток організації, як об'єкту управління, висвітлюючи застарілість системи управління. В іншому випадку, коли система стратегічного управління своєчасно та адекватно вдосконалюється, вона виступає «потягом» для своєї організації, дозволяє зайняти належне місце в середовищі.

Результативність та ефективність спрямовує систему стратегічного управління на досягнення високих результатів, причому -- не будь-яким, а найбільш ефективним способом. Відповідність цьому принципу передбачає також оцінку ступеня досягнення критеріїв, які встановлено для окремих цілей та стратегій. Вони можуть визначатися економічними, соціальними, організаційно-технічними, екологічними показниками (наприклад продуктивності, якості та конкурентоспроможності продукції, технічного та організаційного рівня виробництва, рівня забруднення навколишнього середовища тощо) [19].

Наведені принципи є теоретичною базою стратегічного управління і знаходять вираз в окремих його складових, а саме: у принципах стратегічного планування, концептуальних основах побудови та забезпечення раціонального взаємозв'язку організаційного, фінансово-економічного, соціального та іншого забезпечення стратегічного управління СУ.

Як вже наголошувалося у попередніх розділах, кожна організація -- унікальна матеріально-речовинна, соціально-економічна система, що має специфічне оточення, із яким вона більш або менш ефективно взаємодіє. Поєднання специфічних особливостей організації з різноманітністю форм та організаційно-економічних механізмів стратегічного управління виявляється у специфічних рисах систем забезпечення функціонування організацій у стратегічному режимі: стратегічного планування варіантів організаційного, фінансово-економічного, соціально-психологічного та інформаційно-аналітичного забезпечення, у вигляді відповідних взаємозалежних підсистем. Об'єктами впливу стратегічного управління при цьому є елементи внутрішнього, проміжного і, до деякої міри, зовнішнього середовища. Саме на цьому базуються переваги стратегічного управління, оскільки воно дає можливість забезпечити довгострокове функціонування організації у динамічному невизначеному середовищі за рахунок механізмів впливу на нього з метою зменшення невизначеності і своєчасної реакції.

Спільні складові стратегічного управління будь-якого типу такі: цілі, взаємозв'язок з середовищем, стратегії, способи їх виконання та коригування. Спрощену схему стратегічного управління зображено на Рис 1.



Рис 1. Схема процесу стратегічного управління

Різниця в окремих елементах пояснюється своєрідністю рішень, що приймаються відповідно до їхнього змісту.

Наприклад, цілі розвитку підприємства можуть бути різними за змістом, методами розробки та реалізації, однак етап цілевстановлення спостерігається в кожній з відомих моделей стратегічного управління. Відмінності існують і у виборі елементів, з яких потім формується система стратегічного управління. Фактори, що формують особливості систем стратегічного управління, розглядатимуться далі.

1.3 Інвестиційна стратегія як програма розвитку підприємства

Питання про розроблення стратегії розвитку підприємства, а особливо інвестиційної стратегії є досить актуальним на сьогодні. Оскільки, інвестиційна діяльність є найважливішою складовою частиною підприємницької діяльності. Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії підприємства на окремих етапах розвитку.

Слід зауважити, що питанню формуванню ефективної інвестиційної стратегії підприємства присвячено велику кількість наукових праць. Базовими є праці вітчизняних та закордонних науковців, таких як: С. Покропивний, О. Терещенко, І. Ансофф, І.Віханський, М. Портер, М. Книш[21].

На сучасному етапі інвестиційна діяльність підприємства зводиться не тільки до задоволення їхніх поточних інвестиційних потреб, а й до передбачення напрямів і форм цієї діяльності на перспективу. У конкурентних умовах підприємства вимушені на основі наукової методології здійснювати перспективне управління інвестиційною діяльністю, ефективним інструментом якого виступає інвестиційна стратегія. Доктор економічних наук Хрущ Н.А., розглядає інвестиційну стратегію як еластичну, узагальнену модель перспективного розвитку суб'єкта господарювання, яка містить у собі визначені довгострокові стратегічні цілі, технології, ресурси і систему управління , що забезпечує її конкурентну дієздатність і адаптацію до реальної економічної ситуації.

Дослідивши поняття інвестиційної стратегії хочеться зазначити своє бачення з даного приводу. Розглянемо інвестиційну стратегію як систему довгострокових цілей інвестиційної діяльності підприємства, обумовлений загальними задачами його розвитку й інвестиційною ідеологією, а також вибір найбільш ефективних шляхів його досягнення. «Візитна картка» інвестиційної стратегії подана в табл.1.



«Візитна картка» інвестиційної стратегії компанії Табл.1

Сутність	Інвестиційна стратегія - це комплекс рішень, планів і заходів, пов'язаних із ефективним управлінням інвестиційними потоками.
Призначення	Підтримка корпоративної, ділової й функціональних стратегій підприємства при управлінні матеріальними, супутніми інформаційними й фінансовим потоками, в тому числі інвестиційними
Головне завдання	Формування зв'язку між стратегіями корпоративного, ділового й функціонального рівня для ефективного у правління матеріальними, супутніми інформаційними й фінансовими потоками
Об'єкт	Інвестиційний потік
Складові	1.стратегія реального інвестування 2. стратегія фінансового інвестування 3. стратегія інноваційного інвестування
Спрямованість	Переміщення інвестиційного потоку з оптимальними витратами

Отже, інвестиційна стратегія підприємства є системною концепцією, яка пов'язує і спрямовує розвиток її інвестиційної діяльності.

Існує два види інвестиційної стратегії. Активна інвестиційна стратегія забезпечує зростання прибутковості до середньогалузевого рівня вкладень та передбачає відбір і реалізацію різних інноваційних проектів. За такої стратегії інвестор оцінює альтернативні інвестиційні проекти, проводить їх техніко-економічне обґрунтування, селекціонує їх, відбирає найперспективніші й формує відповідний інвестиційний портфель. Пасивна інвестиційна стратегія передбачає підтримку незмінного рівня розвитку підприємства. Реалізуючи цю стратегію, інвестор прагне зберегти вже досягнутий ним рівень показників своєї господарської діяльності за рахунок інвестицій[17].

Розробка інвестиційної стратегії є творчим процесом, що включає постановку цілей інвестиційної діяльності, визначення її пріоритетних напрямків і форм, оптимізацію структури інвестиційних ресурсів і їхнього розподілу, вироблення інвестиційної діяльності.

Систематизувавши існуючі підходи до побудови механізмів формування стратегій, ми вважаємо, що загальний організаційний механізм формування інвестиційної стратегії підприємства має містити в собі довгострокові інвестиційні цілі, технології, ресурси й систему управління, що забезпечує конкурентну дієздатність до реальної економічної ситуації:

- загальне резюме (короткий опис інвестиційної стратегії);

- цілі (визначення стратегічних цілей інвестиційної діяльності);

- обґрунтування ресурсів (опис витрат на реалізацію стратегії);

- обґрунтування корисності (обґрунтовується корисність розробки реалізації інвестиційної стратегії у сформованих умовах).

Розробка інвестиційної стратегії відіграє зачну роль у забезпеченні ефективного розвитку підприємства. Л.С. Селіверстова зазначає такі положення, що характеризують роль розроблення інвестиційної стратегії.

- забезпечує механізм реалізації довгострокових загальних та інвестиційних цілей майбутнього економічного та соціального розвитку підприємства в цілому й окремих його структурних одиниць.

- дозволяє оцінити інвестиційні можливості підприємства.

- забезпечує можливість швидкої реалізації нових перспективних інвестиційних можливостей, які виникають у процесі динамічних чинників зовнішнього економічного середовища.

- враховує заздалегідь можливі варіації розвитку неконтрольованих підприємством чинників зовнішнього інвестиційного середовища і дозволяє звести до мінімуму їхні негативні наслідки для діяльності підприємства.

Ми вважаємо, що розробка інвестиційної стратегії можна розглядати у більш ширшому значенні. Адже, вона також відображає переваги підприємства в інвестиційній діяльності порівняно з його конкурентами; забезпечує чіткий взаємозв'язок стратегічного, поточного й оперативного управління інвестиційною діяльністю підприємства; забезпечує реалізацію відповідно менталітету інвестиційної поведінки в найбільш важливих стратегічних інвестиційних рішеннях підприємства; відбувається формування значення основних критеріальних оцінок вибору реальних інвестиційних проектів і фінансових інструменті інвестування; є однією з передумов стратегічних змін загальної організаційної структури управління й організаційної культура підприємства.

В умовах ринкової економіки існують різноманітні можливості для інвестування. Разом з тим будь-яке підприємство може мати обмежені фінансові ресурси, доступні для фінансування. Тому потрібно діяти, дотримуючись власної інвестиційної стратегії в цілому, а також враховувати позиції інвестиційної політики.

Отже, при розробці стратегії підприємства та її адаптації в сучасному інвестиційному середовищі, інноваційний принцип розвитку повинен логічно поповнювати існуючі засади функціонування, посісти щільне місце в системі управлінських підході[21].



Розділ 2. Принципи та процес розробки інвестиційної стратегії

2.1 Принципи розробки інвестиційної стратегії

Під інвестиційною стратегією розуміють формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення.

Слід відмітити, що процесі стратегічного управління інвестиційною діяльністю компанії, тобто розробки її інвестиційної стратегії, одержує свою подальшу конкретизацію в процесі тактичного управління цією діяльністю шляхом формування інвестиційного портфелю компанії. На відміну від інвестиційної стратегії формування портфелю є середньостроковим управлінським процесом, який здійснюється в межах стратегічних рішень і поточних фінансових можливостей компанії. У свою чергу, процес тактичного управління одержує своє детальне розкриття на стадії оперативного управління реалізацією окремих інвестиційних програм. Таким чином, розробка інвестиційної стратегії є лише першим етапом процесу управління інвестиційною діяльністю компанії.

Формування інвестиційної стратегії є доволі тривалим і творчим процесом. Воно базується на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності (інвестиційного клімату) і кон'юнктури інвестиційного ринку в цілому та в розрізі окремих його сегментів. Складність цього процесу полягає в тому, що здійснюється постійний пошук і оцінка альтернативних варіантів інвестиційних рішень, найповніше відповідаючи іміджу компанії. Певна складеність є і в тому, що стратегія не є незмінною, потребує постійного корегування з врахуванням зміни зовнішніх умов та нових можливостей росту компанії[17].

Передумовою формування інвестиційної стратегії є загальна стратегія економічного розвитку компанії. Відносно неї інвестиційна стратегія має підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею по цілях та етапах реалізації. Інвестиційна стратегія в цьому випадку розглядається як головний фактор забезпечення ефективного розвитку компанії у відповідності із обраною нею загальною економічною стратегією

Оцінка розробленої інвестиційної стратегії відбувається за наступними критеріями:

- узгодженість інвестиційної стратегії з загальною стратегією економічного розвитку компанії;

- внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії - тобто узгодженість між собою окремих стратегічних цілей і напрямків діяльності, а також послідовність їх виконання;

- узгодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем - відповідність прогнозованим змінам економічного розвитку і інвестиційного клімату країни та кон'юнктурі інвестиційного ринку;

- реалізуємість інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу - можливість формування інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел, кваліфікація персоналу та технічна озброєність підприємства;

- прийнятність рівню ризику, пов'язаного з реалізацією стратегії;

- результативність інвестиційної стратегії[15]

2.2 Процес розробки стратегії реального інвестування

Процес розробки стратегії реального інвестування здійснюється в кілька етапів.

Аналіз стану реального інвестування в попередньому періоді.

В процесі аналізу вивчається і оцінюється:

динаміка загального обсягу інвестування капіталу в приріст реальних активів, відносна частка реального інвестування в загальному обсязі інвестицій підприємства в попередньому періоді;

ступінь реалізації окремих інвестиційних проектів і програм, рівень використання запланованих ресурсів по об'єктам реального інвестування;

рівень закінченості початих раніше реальних інвестиційних проектів і програм, необхідний обсяг інвестиційних ресурсів для повного їх закінчення.

Визначення загальних обсягів реального інвестування в запланованому періоді.

На цьому етапі розробки стратегії визначаються загальні потреби в інвестиційних ресурсах, необхідних для забезпечення запланованого обсягу приросту основних засобів підприємства, а також нематеріальних і оборотних активів, які потрібні для розвитку його виробничо-комерційної діяльності. Обсяг приросту необхідно уточнити з урахуванням динаміки обсягів незакінченого капітального будівництва.

Вибір об'єктів і форм реального інвестування.

В ході цього етапу розробки інвестиційної стратегії:

вивчається поточна пропозиція на інвестиційному ринку;

відбираються для вивчення окремі реальні інвестиційні проекти, які найбільш повно відповідають напрямкам діяльності підприємства;

розглядаються можливості і умови придбання окремих активів;

проводиться ретельна експертиза можливих об'єктів інвестування (галузі, підприємства).

При оцінці інвестиційної привабливості галузі (чи окремої сфери діяльності) необхідно врахувати:

важливість галузі - особливості та значення продукції, частка галузі у валовому внутрішньому продукту, частка експорту, залежність від імпорту, основні споживачі продукції;

характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, перспективність галузі;

рівень державного регулювання розвитку галузі (низький, середній, значний) - державні капітальні вкладення, податкові пільги, можливість прискореної амортизації тощо;

фінансові умови функціонування галузі - рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача від інвестицій, оборотність і середня ліквідність активів;

соціальне значення галузі: кількість робочих місць, середня заробітна плата, діяльність профспілок, регіональне розташування виробництва, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них.

При оцінці інвестиційної привабливості підприємства вивчаються:

загальна характеристика виробництва: характер технології, наявність сучасного устаткування, у тому числі іноземного; екологічна шкідливість виробництва; складське господарство; наявність власного транспорту; географічне розташування; наближеність до транспортних комунікацій;

характеристика технічної бази підприємства: технології, вартість основних фондів, коефіцієнт зношення;

номенклатура продукції, що випускається: обсяг виробництва; експорт; імпорт сировини та матеріалів; зв'язки з іншими підприємствами; постачальники та споживачі; оцінювання стабільності збуту (попиту);

виробнича потужність, можливість нарощування виробництва;

місце підприємства в галузі, на ринку; рівень монопольності стану підприємства;

характеристика дирекції; схеми управління; чисельність персоналу, його структура, заробітна плата;

статутний фонд; власники підприємства; номінал і ринкова ціна акції, розподіл пакета акцій;

структура витрат на виробництво (у тому числі за основними видами продукції), рентабельність;

обсяг прибутку та його використання за звітний період;

фінансовий стан підприємства;

склад дебіторської та кредиторської заборгованості; її аналіз за часом виникнення та характеристикою боржників;

показники фінансової стабільності та ліквідності;

аналіз платоспроможності;

оцінка прибутковості.

Після цього робиться загальний висновок про інвестиційну привабливість підприємства.

4. Розробка бізнес-планів реальних інвестиційних проектів

Для невеликих інвестиційних проектів, які фінансуються підприємством за рахунок внутрішніх джерел, розробляється скорочений варіант бізнес-плану. До його змісту входять такі розділи і показники:

мета здійснення інвестиційного проекту;

основні параметри інвестиційного проекту;

обсяг необхідних фінансових ресурсів;

показники ефективності інвестицій, що здійснюються;

календарний план реалізації інвестиційного проекту.

Бізнес-плани середніх і великих інвестиційних проектів, реалізація яких здійснюється за рахунок зовнішніх джерел, повинні бути повністю обґрунтованими і складатися з наступних основних розділів:

стисла характеристика проекту (резюме);

передумови і основна ідея проекту;

аналіз ринку і концепція маркетингу;

сировина і постачання;

місцезнаходження проекту, будівельна дільниця, зовнішнє середовище;

проектування і технологія;

організація управління;

трудові ресурси;

планування реалізація проекту;

фінансовий план і оцінка ефективності інвестиції.

5. Оцінка ефективності окремих реальних інвестиційних проектів.

Від об'єктивності та якості проведеної оцінки значно залежить термін повернення інвестованого капіталу, варіанти альтернативного його використання, рівень прибутку підприємства.

При оцінці окремих реальних інвестиційних проектів аналізуються наступні показники:

А) чистий приведений прибуток - різниця між сумою чистого грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту і сумою інвестиційних витрат на його реалізацію. Інвестиційний проект, по якому показник чистого приведеного прибутку дорівнює нулю, чи менше нуля, повинен бути відхилиним.

Б) індекс (коефіцієнт) прибутковості - співвідношення обсягів інвестиційних витрат з майбутнім чистим грошовим потоком по проекту; розраховується по формулі:

ІП= ЧГП /ІВ (1)

де ІП - індекс прибутковості по інвестиційному проекту;

ЧГП - сума чистого грошового прибутку за весь період експлуатації проекту;

ІВ - сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

Якщо значення індексу прибутковості менше одиниці чи дорівнює їй, інвестиційний проект повинен бути відхилений, тому що він не приносить додаткового прибутку на інвестовані ресурси.

В) індекс (коефіцієнт) рентабельності - відіграє в процесі оцінки ефективності інвестиційного проекту допоміжну роль і розраховується по формулі:

ІР=ЧП/ІВ (2)



де ІР - індекс рентабельності по інвестиційному проекту;

ЧП - середньорічна сума чистого інвестиційного прибутку за період експлуатації проекту;

ІВ - сума інвестиційних витрат на реалізацію інвестиційного проекту.

Г) період окупності інвестиційного проекту, розраховується по формулі:

ПО=ІВ/ЧГП (3)

де ПО - період окупності інвестиційних витрат по проекту;

ІВ - суми інвестиційних витрат на реалізацію проекту;

ЧГП - середньорічна сума чистого грошового потоку за період експлуатації проекту (при короткострокових проектах цей показник розраховується як середньомісячний).

Д) рівень інвестиційного ризику, зв'язаного з неблагоприємними змінами кон'юнктури інвестиційного ринку, погіршенням зовнішнього інвестиційного середовища;

Е) міра ліквідності - період інвестування до початку експлуатації проекту (виходячи з того, що здійснений інвестиційний проект, який приносить реальний чистий грошовий потік, може бути проданий у відносно коротший термін, чим проект незакінчений)[15].

Формування портфелю реальних інвестицій (переліку об'єктів реального інвестування)

Відібрані в процесі оцінки ефективності реальні інвестиційні проекти підлягають подальшому розгляду з урахуванням наступних основних критеріїв:

прибутковості, яка визначається збільшенням доходів за рахунок зростання вартості об'єкта інвестування (портфель зростання), чи регулярних високих дивідендів на інвестований капітал (портфель доходу);

терміновості досягнення інвестиційних цілей, тому що високі темпи реалізації кожної інвестиційної програми сприяють: прискоренню економічного розвитку підприємства в цілому; швидкому формуванню додаткового грошового потоку у вигляді прибутку і амортизаційних відрахувань; скороченню термінів використання позичкового капіталу;

ступеню ризику, який визначається показником вірогідності недосягнення необхідного рівня прибутковості чи взагалі втрати інвестованих коштів. Інвестиційний портфель визначається як консервативний при мінімальному ризику втрати інвестованого капіталу, в разі значного інвестиційного ризику портфель називається агресивний.

відповідності фінансових ресурсів, які є або мають бути залучені інвестором[19].

Реалізація стратегії реального інвестування

Для забезпечення реалізації стратегії реального інвестування розробляються капітальний бюджет і календарний графік реалізації кожного інвестиційного проекту.

Капітальний бюджет розроблюється на період до одного року і відображує всі надходження і витрати ресурсів, зв'язані з реалізацією конкретного проекту.

Календарний графік реалізації інвестиційного проекту визначає періоди часу проведення окремих видів робіт і відповідальних виконавців[13].

2.3 Процес розробки стратегії фінансового інвестування

Формування стратегії фінансового інвестування підприємства проводиться в кілька етапів.

Аналіз стану фінансового інвестування в попередньому періоді.

В процесі аналізу:

вивчаються загальні обсяги інвестування капіталу у фінансові активи;

визначається динаміка обсягів і відносної частки фінансового інвестування в загальному обсязі інвестицій підприємства;

вивчаються структура, динаміка і відносна вага конкретних фінансових інструментів в загальному обсязі фінансового інвестування;

оцінюється рівень прибутковості окремих фінансових інструментів і фінансових інвестицій в цілому ( як відношення сум прибутків від окремих фінансових інструментів до сум інвестованих в них коштів), який потім порівнюється із середнім рівнем прибутковості на фінансовому ринку і з рівнем рентабельності власного капіталу.

Визначення обсягів фінансового інвестування в запланованому періоді.

Обсяги фінансового інвестування визначаються розміром вільних фінансових коштів, які раніше накопичувалися для здійснення реального інвестування чи інших витрат. Позичкові кошти підприємств до фінансового інвестування не залучаються (за виключенням періодів, коли рівень прибутковості цінних паперів значно перевищує рівень відсоткової ставки за кредит).

Вибір стратегії фінансового інвестування

В межах запланованого обсягу фінансових ресурсів можуть бути обрані такі варіанти стратегії фінансового інвестування, як розміщення капіталу в статутні фонди спільних підприємств, розміщення капіталу на депозитні рахунки комерційних банків, вкладення капіталу в прибуткові види фондових інструментів (акцій, облігацій, казначейських зобов'язань тощо).

Оцінка інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів

Оцінка інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів зводиться до оцінки їх реальної вартості, яка забезпечує одержання запланованої норми прибутку по ним.

Розглянемо особливості оцінки основних видів фінансових інструментів.

Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство у ньому і гарантує участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими і простими.

При оцінці ефективності акцій як фінансових інструментів інвестування враховують вихідні показники: а) суму дивідендів, яку передбачають одержати в конкретному періоді; б) очікувану курсову вартість акцій в кінці періоду їх реалізації (при використанні акцій протягом визначеного періоду); в) очікувану норму валового інвестиційного прибутку (норма прибутковості) по акціям; г) кількість періодів використання акцій.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної сум грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фіксованого відсотка. Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються або з обмеженим обігом.

Облігації корпорацій - це боргові зобов'язання, що випускаються під заставу майна або активів з метою залучення позичкового капіталу. Облігації випускаються під фіксований відсоток на певний строк (до 10-30 років), після закінчення якого вони мають бути погашені. На практиці можуть використовуватися облігації з відкликанням, що дає корпорації право погасити їх раніше обумовленого терміну.

Муніципальні облігації випускаються місцевою владою з метою мобілізації коштів, необхідних для фінансування суспільних проектів: реконструкції кварталів, будівництва доріг, мостів, аеропортів тощо. В деяких країнах, наприклад, у США, відсотки за муніципальними облігаціями не оподатковуються. Тому інвестори охочіше купують облігації, а муніципальна влада сплачує менший відсоток, що вигідно для обох сторін.

Казначейські зобов'язання і казначейські облігації уряду є надійними і високо ліквідними фінансовими інструментами. Казначейські зобов'язання випускаються на строк від одного до 10 років, а казначейські облігації уряду - на строк від 10 до 30 років. Відсотки за казначейськими цінними паперами оподатковуються невисокі порівняно з іншими зобов'язаннями і найстабільніші у часі.

При оцінці ефективності облігацій як фінансових інструментів інвестування враховуються: номінал облігації; сума відсотку, що сплачується по облігації; очікувана норма валового інвестиційного прибутку (норма прибутковості) по облігації; кількість періодів виплат до строку погашення облігації.

Оцінка інвестиційних якостей фінансових інструментів є основним критерієм вибору варіанту стратегії фінансового інвестування. Разом з цим, в процесі прийняття таких управлінських рішень можуть бути врахованими і інші фактори: рівень активності обігу різних фінансових інструментів на ринку, умови емісії цінних паперів, галузева чи регіональна належність підприємства тощо.

5.Формування портфелю фінансових інвестицій

Портфель фінансових інвестицій (фондовий портфель, портфель цінних паперів) - сукупність фінансових інструментів підприємства, призначених для реалізації стратегії фінансового інвестування.

Головною метою формування інвестиційного портфелю є забезпечення реалізації обраного варіанту стратегії фінансового інвестування шляхом підбору найбільш прибуткових і безпечних фінансових інструментів.

Основними критеріями ефективності портфелю фінансових інвестицій є забезпечення:

високого рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоду;

значних темпів приросту інвестованого капіталу в довгостроковій перспективі;

мінімізації рівня інвестиційних ризиків;

необхідної ліквідності інвестиційного портфелю;

мінімізації податків у процесі фінансового інвестування.

Перелічені критерії в значній мірі є альтернативними, виходячи з них підприємство може сформувати такі типи портфелю фінансових інвестицій:

- портфель прибутку чи портфель зростання;

- агресивний (спекулятивний), помірний (компромісний), чи консервативний портфель.

Перелік типів інвестиційного портфелю може бути розширеним за рахунок їх проміжних варіантів, наприклад: агресивний портфель прибутку, помірний портфель зростання, консервативний портфель прибутку тощо.

Виходячи із обраного типу інвестиційного портфелю можна переходити до його безпосереднього формування шляхом включення до нього відповідних фінансових інструментів.

Згідно сучасної портфельної теорії процес формування портфелю фінансових інвестицій підприємства проводиться в такій послідовності:

А) оцінка інвестиційних якостей окремих видів фінансових інструментів, по результатам якої визначається їх співвідношення в інвестиційному портфелю;

Б) прийняття рішень про включення до портфелю індивідуальних фінансових інструментів інвестування на основі вивчення їх пропозиції на фондовому ринку, оцінки вартості, рівню прибутковості та ризику по кожному фінансовому інструменту;

В) оптимізація портфелю, спрямована на пониження ступеню його ризику при заданому рівні прибутковості. Одним із основних методів пониження рівня ризику є диверсифікація фінансових інструментів інвестування. Чим більша кількість фінансових інструментів входить до портфелю, тим нижче буде рівень портфельного ризику при постійному рівні інвестиційного прибутку.

В умовах розвинутого фондового ринку для достатньої диверсифікації інвестиційного портфелю до нього необхідно включити не менше 10-12 фінансових інструментів. В умовах нерозвинутого фондового ринку цей показник може бути меншим[14].

Оперативне управління портфелем фінансових інвестицій

В процесі оперативного управління портфелем фінансових інвестицій здійснюється його реструктуризація з метою підтримки заданих параметрів його формування.

Розділ 3. Інформаційні системи як інструмент підвищення ефективності управління реальними інвестиціями

3.1 Інформаційні системи в процесі управління реальними інвестиціями

Широка інформатизація всіх сфер діяльності нашого суспільства принципово зміцнює роль інформації та інформаційних технологій. Особливо актуальні ці питання для економічних об'єктів: виробничих підприємств, інвестиційних організацій, фірм, компаній, фінансових, банківських, податкових, торгівлі, маркетингу, державних та інформаційних органів управління.

Управління названими об'єктами - постійний процес переробки значних обсягів різнобічної інформації, для якого характерно:

зростаюча потреба в інформації, яка являється основою для прийняття рішень в управлінні;

значний обсяг інформації та складні інформаційні зв'язки між показниками, динамізм даних, які використовуються в управлінні;

велика кількість обчислювальних та логічних операцій, які виконує управлінський персонал;

можливість формалізації переважної більшості задач як в типових ситуаціях, так і при рішенні проблем в слабо структурованих або неструктурованих проблемах.

якість управління та прийняття рішень в економіці тісно пов'язана з використанням сучасних засобів комп'ютерної техніки та інформаційних технологій. Основним підходом до їх використання являється створення та застосування інформаційних систем (ІС) у менеджменті

За змістом автоматизовані системи (АС) -- це система, яка складається з персоналу і комплексу засобів автоматизації його діяльності та реалізує інформаційну технологію виконання установлених функцій[6].

Призначення автоматизованих систем (АС) в економіці -- це автоматизація розрахунків, під якою розуміють людино-машинне АСУ являє собою систему управління, яка орієнтована на широке й комплексне використання технічних засобів і економіко-математичних методів для розв'язування інформаційних завдань управління.

Інформаційні системи можуть значно різнитися за типами об'єктів управління, характером та обсягом розв'язуваних завдань і рядом інших ознак.

Загальноприйнятої класифікації АС у даний час не існує. Пропонується класифікація АС наступними ознаками 1:

1. За рівнем або сферою діяльності - державні, територіальні (регіональні), галузеві, об'єднань, підприємств, технологічних процесів.

2. За рівнем автоматизації процесів управління -- інформаційно-пошукові, інформаційно-довідкові, інформаційно-керівні, системи підтримки прийняття рішень, інтелектуальні АС

3. За ступенем централізації обробки інформації -- централізовані АС, децентралізовані АС, інформаційні системи колективного використання.

4. За ступенем інтеграції функцій -- багаторівневі АС з інтеграцією за рівнями управління (підприємство -- об'єднання, об'єднання -- галузь і т. ін.), багаторівневі АС з інтеграцією за рівнями планування і т. ін. [7].

Сучасний етап розробки інформаційних систем в економіці країни характеризується створенням АС нового покоління, до яких належать :

Інформаційно-пошукові системи (ІСП) орієнтовані на розв'язування завдань пошуку інформації. Змістова обробка інформації в таких системах відсутня.