Перший законодавчий акт - Акт Шермана, що об'явив незаконним монополізацію торгівлі, явні та таємні згоди про її обмеження, було прийнято у 1890р. Однак, формування закону були не достатньо чіткими, у ньому не було визначення монополії та вільної конкуренції, що позбуджувало у суді багато чисельних справ у надії хоча у якійсь мірі уточнити зміст його положень. Як зазначає П. Самуельсон у своєму підручнику, Акт Шермана був прийнятий майже без обговорення і не привернув до себе великої уваги. Постанови ж судових органів були настільки суперечливі, що не змогли завадити розвитку крупного бізнесу. У 1914 р. був прийнятий зручний антитрестівський закон - Акт Клейтона, у якому робилась спроба більш чітко визначити незаконну діяльність корпорацій.

У цьому ж році конгрес прийняв Акт про Федеральну торгову комісію, який доповнював Акт Клейтона, об'являючи у широкому розумінні нелегальними нечесні методи конкурентної боротьби у торгівлі.

Однак, як образно пише американський дослідник Б. Селигмен, комісія лише “ляскала по руках” корпорації, але її з самого початку призначалась другорядна роль.

Характеризуючи цей період антитрестового законодавства, П. Самуельсон пише у своєму підручнику:

“На протязі 20-х років антитрестова діяльність трохи ослабла, а з наступом депресії початку 30-х років людей перестало хвилювати питання про підвищення цін. Від підприємців, особливо від дрібних стали надходити у законодавчі органи вимоги утримати ціни від падіння, а не від підвищення [47].

Тільки у 1936 р. в Акт Клейтона була внесена поправка у вигляді Акта Робінсона - Петмана, що посилювала закон по відношенню до цінової дискримінації і передбачала кримінальну відповідальність за політику хижацьких цін. Нове пожвавлення антитрестівської політики відноситься до післявоєнного періоду, коли у 1950р. під впливом боротьби малого бізнесу було прийнято нове доповнення до Акту Клейтона - Акт Селлера - Кефовера про злиття шляхом купівлі будь-яких активів підприємств. Віднині кожне злиття крупних фірм стало об'єктом урядового розгляду.

Розглянуті основні антитрестовські закони лежать в основі і нині діючих в США антимонопольних законів. Отже, можна зробити такі висновки:

По-перше, антитрестовське законодавство виникло у результаті протиріччя що намітилося у кінці минулого століття в середині класу буржуазії, між крупним та малим бізнесом. У тих умовах держава намагалась обмежити занадто бурхливе виникнення картелів та трестів і показати, що воно виступає на боці слабих підприємців, щоб захистити їх від підпорядкування більш сильнішим.

По-друге, хоча антитрестовські закони і надавали деякий утримуючий вплив, але результатом їх стала поява нових форм концентрації та монополізації. Так, закон Шермана, що забороняв злиття підприємств однієї галузі викликав до життя появу холдингових компаній. Після прийняття закону Селлера про заборону всіляких горизонтальних та вертикальних зливань крупні фірми пішли шляхом диверсифікації та конгломеративних зливань, що не підпадали під дію антитрестовського законодавства.

Серед вчених немає єдиної думки про необхідність боротьби проти монополізму, але більшість з них виступає за підтримку свободи конкуренції тому антитрестовське законодавство представлялось, на нашу думку, як засіб захисту малого та середнього бізнесу від монополій і було першим кроком в формуванні регуляторної політики підприємництвом в західних державах.

Революцією в галузі регулювання малого бізнесу стала концепція франчайзингу. Історія виникнення франчайзингу, його визначення і навіть сам термін та походження тлумачаться вченими неоднозначно як в західній, так і в вітчизняній літературі.

Розглянемо походження самого терміну. Деякі вчені вважають, що слово “франчайзинг” французького походження. У своїх роботах авторами відзначається, що даний термін походить від французького слова “franchise”, що перекладається, як пільга та відповідає сутності системи, що розглядається. У книзі ж Ніколаса Сірополіса стверджується, що даний термін перекладається від французького дієслова “franchir”, що перекладається як “звільняти”, що раніше означало “звільняти від рабства” [56], тоді, виходить, що система франчайзингу з'явилась задовго до капіталізму. На думку заслуженого професора Московського університету ім. М.В. Ломоносова, В.А. Рубе, правильніше використовувати перший варіант [43].

У спеціальній роботі, що присвячена франчайзингу у малому бізнесі, британські економісти Джон Стенворд та Брайан Сміт вбачають прототип франчайзингу у британській системі “пов'язаних будинків” і в американській системі, що використовувала компанія “Зінгер” з виробництва швейних машин [59].

Обидві системи з'явилися у 1800 рр. Перша з них пов'язана з наданням ліцензії пивоварам на продаж продукції тільки на постоялих дворах, оскільки влада була занепокоєна широким розповсюдженням та доступністю алкогольних напоїв. В обмін на це володарі постоялих дворів повинні були дотримувати їх у відповідності до вимог влади. Стосовно компанії “Зінгер”, то після закінчення Громадянської війни в Америці в середині 1800 рр., вона розгорнула серійне виробництво швейних машин і, оскільки не могла централізовано їх обслуговувати, продавала ці права незалежним фірмам в межах визначної території.

Деякі вчені пов'язують розвиток франчайзингу з появою підприємств швидкого харчування “Макдональс” у 1950 рр., але це вже інша більш розвинена форма франчайзинга.

У літературі існує багато різноманітних визначень цієї системи, але передусім зазначимо, що у вітчизняній літературі ще немає сталих термінів, що характеризують дану систему, тому перекладачі використовують англомовні терміни в українській транскрипції, що приводить до великого різночитання.

Найчастіше зустрічаються такі терміни: Крупна фірма - це головна компанія у англійських термінах - фірма-франчайзер, просто франзайзер, франшизодавець. Мала фірма - компанія оператор, фірма-франчайзі, просто франчайзі, франшизоотримувач.

Міжнародна франчайзингова асоціація (IFA) надає таке визначення франчайзинга:

“Франшиза являє собою постійні взаємовідношення між франшизером та франчайзі, в результаті якого усі знання, образ, успіх, виробничі та маркетингові методи надаються франчайзі за зустрічне задоволення інтересів” (цит. по [57]).

Як роз'яснює професор Рубе В.А., це означає, що система франчайзинга уявляє собою взаємовигідні відносини між головною фірмою та малим підприємством з використанням усіх зазначених методів співробітництва.

У західній літературі багато уваги приділяється перевагам та недолікам системи франчайзинга для головної компанії, операторів (тобто підприємств малого бізнесу) та споживачів.

Наприклад, Е. Долан відзначає, що у операторів набагато більше рівень мотивації, що пов'язано з почуттям “хазяїна” своєї справи, добровільним підвищенням інтенсивності праці результати чого, частково дістаються і крупному бізнесу. Це можна порівняти з управлінням фірмою менеджером, що отримує фіксовану зарплату, і володарем, доход якого залежить від розвитку фірми. Для головної фірми з'явилась можливість здійснювати економію за рахунок масштабів виробництва, направляючи на ці цілі кошти, що можуть бути зекономленими на відкритті філіалів, а також відсутності трудових конфліктів, оскільки малі фірми (оператори) не є для головної фірми найманими робітниками [44].

Російський професор Рубе В.А. вказує на такі переваги для операторів, тобто підприємств малого бізнесу, які можуть бути одержані від роботи у системі франчайзинг. Насамперед, він отримує можливість розпочати свою справу, використовуючи добре відому і престижну торгову марку, не витрачаючи час та гроші на просування товару на ринок, рекламу, маркетингові дослідження, отримуючи все це у готовому вигляді від головної компанії. Іншими словами він отримує головну нішу і йому потрібно тільки у короткі терміни розгорнути свою справу.

По-друге, якщо він не має відповідної кваліфікації, то головна фірма бере на себе навчання його самого та його персону.

По-третє, вважається, що оператору потрібно менше капіталу для розпочатку справи, ніж незалежному підприємцю, та легше його дістати, оскільки головна фірма надає йому фінансову допомогу, а до того ж обладнання, сировина та матеріали для виробництва кінцевого продукту продаються йому дешевше ніж на відкритому ринку.

По-четверте, оператор має можливість використовувати прогресивну технологію.

По-п'яте, оператор заощаджує на організаційних витратах, оскільки часто головна компанія бере на себе ведення бухгалтерського обліку та комерційних розрахунків.

Розглянемо основні причини, що підштовхнули уряди західних держав створити систему франчайзинга. Це насамперед:

зростання купівельної спроможності населення США та інших країн, швидка зміна смаку споживачів, збільшення частки роздрібної торгівлі та сфери послуг в економіці;

зростання числа осіб, бажаючих відкрити свою справу, з одного боку, та наявність великих фірм, що шукають більш ефективні шляхи використання окремих сегментів ринку, - з іншого;

система франчайзинг виявилась вигідною для усіх учасників - великих та малих підприємств та споживачів.

В результаті система франчайзинг зробилась невід'ємною та динамічною частиною економіки не тільки в США, але і в інших розвинутих країнах. Щорічно з її допомогою створюється значна кількість підприємств, робочих місць, нових видів послуг, нових експортних можливостей.

Британські вчені Дж. Стенворт та Б. Сміт у своїй роботі “Франчайзинг у малому бізнесі” спеціальний розділ присвятили майбутньому франчайзинга не тільки у Великобританії, але й у всьому світі [60].

Насамперед, вчені відмічають, що існує тенденція стрімкого росту франчайга у всьому світі і вона буде продовжуватися. Автори пов'язують такий ріст з двома причинами. Перша - це зменшення частки традиційного виробництва і витіснення його сектором послуг, для якого якнайкраще підходить франчайзинг, оскільки він здатний охопити більшість географічно розкиданих точок, що обслуговують локальні ринки. У цьому зв'язку автори також вказують на розвиток комерційних послуг. Ці послуги у значному ступені надаються малими франчайзинговими торговими точками, та їх клієнтами є як крупні фірми, що не хочуть цим займатися, так і більшість дрібних та середніх фірм, які не можуть собі дозволити тримати відповідних спеціалістів.

Друга причина росту франчайзинга, на думку британських вчених, це загальний ріст популярності індивідуальної трудової діяльності. Уряди більшості західних країн розглядають індивідуальну трудову діяльність і малі підприємства як важливе джерело майбутніх робочих місць. Разом з тим, британські спеціалісти висловлюють і побоювання відносно того, що частина франчайзингових систем попадає під вплив іноземного, в основному американського капіталу.

На сьогодні більше 350 головних підприємств франчайзингової системи управляють не менш як 30 тисячами операторів у більшості країн світу на підставі генеральних ліцензій на створення франчайзингової системи на території окремих країн. Найбільша концентрація американських франшиз сьогодні зосереджена у Канаді, Японії, континентальній Європі та Великобританії не лишаються без уваги і постсоціалістичні країни. Все це ми спостерігаємо на прикладі надходження і в Україну таких франчайзингових систем, як “Макдональдс” та інші.

Ще одна негативна сторона франчайзингової системи, що широко обговорюється в західній літературі, це незалежність малих підприємств, що працюють за франчайзингвою системою. Нещодавно суди Німеччини та Данії визнали, що умови конкретних франчайзингових контрактів були настільки жорстокими, що практично перетворювали підприємця у найманого робітника. Протистояти цьому можуть вже діючі міжнародні та національні франчайзингові асоціації, що існують у багатьох країнах і підтримують справедливі відносини з учасниками франчайзингових угод.

В цілому ж, як було вже зазначено раніше, концепція франчайзингу стала революцією у сфері малого бізнесу.

Отже світовий досвід і практика господарювання показують, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Найбільш динамічним елементом структури народного господарства, що постійно змінюється, є малий бізнес. Малий бізнес - це самостійна, систематична господарська діяльність підприємств будь-якої форми власності та громадян-підприємців (фізичних осіб), яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку. Практично, це будь-яка діяльність (виробнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб'єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економічного інтересу [32].

Суть та значення малого бізнесу полягає у тому, що він є провідним сектором ринкової економіки, складає основу дрібнотоварного виробництва, визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику валового внутрішнього продукту (ВВП), здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживацькими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Питанню, що пов'язане з критеріями малих та середніх підприємств, приділяється багато уваги як в зарубіжній, так і у вітчизняній літературі, хоча вчені так і не прийшли до єдиної думки. Але перш ніж перейти до критеріїв, розглянемо терміни, якими позначається сам сектор малого та середнього підприємництва. У англомовній літературі прийнятий термін “Small business”, що перекладається у нас як малий бізнес (дрібний плюс середній).

У європейських країнах та Японії прийнятий термін “дрібні та середні підприємства”. У французькій літературі існує загально прийнята аббрівіатура - PME (petites et moyennes entreprises), яка вживається навіть у щоденній періодичній пресі. Але сьогодні все більше і в західноєвропейській літературі вживається термін “Small business” в англійській транскрипції.

Можна виділити два критерії малих та середніх підприємств - кількісні та якісні. Кількісні показники - це такі статистичні показники, як численність зайнятих на підприємстві, оборот, активи, капітали, прибуток тощо. Але офіційна зарубіжна статистика постійно використовує лише один показник для малих та середніх підприємств - це чисельність зайнятих. Як раз цей показник і є співставленим для усіх країн.

Всі інші показники у національній статистиці розвинутих країн відсутні, їх можна отримати лише з наукової або ділової преси, а також з підсумків різноманітних опитувань, що проводять податкові органи, банки або професіональні організації малого бізнесу. Ці данні, як правило не є співставленими не тільки по різних країнах, але часто і між собою, що викликає великі труднощі аналізу цього сектору.

Серед вчених не має однієї думки з приводу цього питання, хоча існують і офіційні визначення статусу малих та середніх підприємств.

Наприклад, у США Адміністрація у справах малого бізнесу (АМБ) вважає бізнес малим, якщо він домінує у своїй області (галузі) діяльності і разом з відділеннями наймає не більше 500 чоловік.

Але адміністрація застосовує також достатньо повну класифікацію галузей за розмірами для визначення того, чи відноситься компанія до малого бізнесу. Так, у машинобудуванні за схемою АМБ є 41 підгалузь, з яких у 18 малим вважається підприємство з числом зайнятих менш ніж 250 чоловік, у 12 підгалузях - малим є таке, де число зайнятих до 500 чоловік, а у 6 підгалузях - мале підприємство наймає до 1000 чоловік [45].

У Франції Всезагальна конференція малих та середніх підприємств надає наступне визначення: “До малих та середніх підприємств відносяться такі, у яких власник має у своїй власності більшу частку капіталу, забезпечує особисте керівництво своїм персоналом та здійснює з ним постійний та прямий контакт” [35]. Кількісні критерії у Франції наступні: від 10 до 50 найманих робітників - мале підприємство; від 50 і до 500 - середнє і від 500 чоловік - велике.

У Німеччині прийнято термін “міттельштанд” (Mittelstand), що перекладається як середній прошарок, але фактично включає малий і середній бізнес. Його кількісні критерії такі ж як і у Франції (малі підприємства - 1 - 49 чоловік, середні - 50 - 499 чоловік).

Проте як у Франції та і в Німеччині офіційне визначення малого бізнесу відсутнє. Вищевказані критерії визначення малого бізнесу є неофіційними.

В Італії офіційне визначення малого бізнесу існує лише для сектора ремесел. Кількість працюючих у цих компаніях не повинна перевищувати 20 чоловік.

Міністерство промисловості Італії у своїх оцінках використовує такі критерії:

кількість працюючих - до 300 чоловік

чистий інвестований капітал менший 9,5 млн. екю; [33]

В Греції офіційного визначення малого бізнесу не існує. Банк Греції визначає малі виробничі підприємства за такими критеріями:

середній оборот за останні три роки не перевищує 1,34 млн. екю;

середня кількість працюючих за останні три роки менше 50 чоловік;

власник компанії бере активну участь у виробничому і управлінському процесах.

Що до останнього критерію, то американський вчений Стейлі у книзі “Розвиток малої промисловості” пропонує до малих підприємств відносити такі фірми, що мають хоча б дві з приведених нижче характеристик:

особисте керівництво підприємництвом, що відносно мало спеціалізоване;

прямий особистий контакт поміж вищими органами керівництва і виробничими робітниками, клієнтурою та постачальниками;

неможливість отримати доступу до ринків капіталу та часті труднощі, пов'язані з отриманням короткострокових кредитів;

відсутність сильних позицій для ведення переговорів про купівлю-продаж;

відносно вузьке об'єднання в місцевий колектив, до якого належать власники та керівники, та деяка залежність від ближніх ринків та джерел постачання.

Роль і місце малого бізнесу у національній економіці найкраще проявляється в притаманних йому функціях, поєднанні позитивних та негативних сторін.

Позитивними рисами малих підприємств є:

гнучкість і мобільність в управлінні та організації виробництва;

повніше використання робочої сили та устаткування, менший рівень запасів (тоді як на крупних підприємствах залишаються не завантаженими в середньому 75 % виробничих потужностей);

раціональна організаційна структура підприємства;

швидка адаптація до кон'юнктури ринку, місцевих умов, запитів споживачів, оперативне оновлення асортименту продукції;

можливість швидкого впровадження значної частки нових ідей, проектів і створення нових взірців продукції;

невисокі експлуатаційні витрати;

відносно невеликий капітал для створення таких підприємств;

можливість зменшення витрат виробництва за рахунок вузької спеціалізації, економії та управлінських витрат та ін.

Основними недоліками діяльності малих підприємств можна назвати:

нижча продуктивність праці (у більшості випадків) порівняно з крупними підприємствами;

нездатність впроваджувати важливі капіталомісткі досягнення науки і техніки у виробництво;

вища інтенсивність праці за рахунок тривалішого робочого дня

економія на умовах праці та техніці безпеки;

обмеженіша можливість підвищувати кваліфікаційний рівень найманих працівників;

значні труднощі з фінансуванням, отриманням кредитів, недостатність оборотних засобів, заборгованість, тощо;

обмеженість у впроваджені найпрогресивніших форм та методів організації виробництва [55].

Однак, навіть просте зіставлення позитивних та негативних сторін діяльності малих підприємств, які є суперечливими в межах єдиної системної сутності, свідчить про домінування позитивних рис.

Перші економічні роботи, спеціально присвячені малому бізнесу, вийшли у 1965 році. Це книги Ю. Кочевріна “Малий бізнес в США” [28] та В. Рамзеса “Дрібні та середні підприємства у повоєнній Японії” [42].

Ю. Кочеврін у своїй роботі робить спробу розглянути малий бізнес як частину економіки у рамках співвідношення монополії та конкуренції, тобто на сучасній мові крупного та малого бізнесу. Автор вказує на місце малого бізнесу у післявоєнний період в економіці США в цілому та в окремих його галузях, а також його положення на монополістичному ринку.

В. Рамзес, характеризуючи швидке відновлення японської економіки після війни, показує велику роль малих та середніх підприємств у досягненні високих темпів росту, отримавши назву “Японське економічне чудо”. Особливість японської економіки, на думку автора, у її подвійній структурі, в співвідношенні крупного та малого бізнесу. Малі і навіть найдрібніші підприємства тут не вилучались з виробництва, а навпаки залучалися у виробничий комплекс крупного капіталу.

Монографія І.І. Разумновой “Дрібні фірми в США. Економіка та управління” [41] знайомить з розвитком нової тенденції у сучасному суспільному виробництві США - швидким зростанням кількості і зростанням ролі малих підприємств. Розглянуті малі підприємства у промисловості та сфері послуг, вплив науково-технічного прогресу на малий бізнес, державна підтримка його розвитку.

Отже, аналіз наукових праць та світового досвіду свідчить, що практично в усіх розвинутих країнах держава бере активну участь у формуванні та розвитку підприємницької діяльності, підтримці найбільш доцільних і ефективних її напрямків. Навіть у таких країнах, де склалися вікові традиції приватного підприємництва, малий бізнес потребує такої підтримки і одержує її на основі державних програм підтримки підприємництва.

Про значення малого підприємництва у національній економіці свідчить досвід промислово розвинутих країн, де на малий бізнес припадає до 40 - 60 % виробництва у валовому внутрішньому продукту (ВВП). Ці країни змогли врахувати у своїй економічній політиці те, що малий бізнес є антимонопольним по своїй природі і допомагає утвердженню, зміцненню конкурентних відносин, які є невід'ємною частиною вільної ринкової економіки.

Серед розвинених країн найбільша кількість малих підприємств зосереджена в США, Японії, Італії.

Місце малих та середніх підприємств в економіці зарубіжних розвинутих країн показано в таблиці 1.2.1 [46].

З табл. 1.2.1 видно, що кількість малих та середніх підприємств у всіх цих країнах достатньо велика.

Своєрідний “резонанс” малого бізнесу почався з розгортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію, на інтелектуальні види продукції - нові ідеї, “ноу-хау”, роль малих підприємств як експериментаторів тощо. Таким чином, мале підприємство не тільки реагує на зміни кон'юнктуру ринку, а й сприяє підвищенню науково-технічного прогресу. Це могли застосувати у своїх економічних системах такі країни, як Великобританія, США, Японія тощо. Відомо, що у США на сектор малого бізнесу припадає близько 50% науково-технічних розробок. Тому не випадково що тут широкого розвитку набули ризикові (або венчурні) підприємства, які працюють над втіленням у виробництво певної ідеї, чи проекту, беручи на себе ризик нововведень тощо.

Таблиця 1.2.1. Показники малого бізнесу у зарубіжних розвинених країнах (2003р.)

Країна	Кількість МСП, тис.	Кількість МСП на 1000 мешканців	Число зайнятих на МСП, млн. чоловік	Частка МСП в загальному числі зайнятих, %
США	19300	74,2	70,2	54
ЄС	15770	45,0	68,0	72
Великобританія	2630	46,0	13,6	49
Німеччина	2290	37,0	18,5	46
Італія	3920	16,3	16,3	73
Франція	1980	35,0	15,2	54
Японія	6450	49,6	39,5	78

Примітка: Таблиця побудована автором

Державна підтримка венчурних підприємств широко розповсюджена на заході. Нині можна виділити чотири типи венчурних компаній. Передусім це малі інвестиційні компанії, які поєднують приватні капітали та державні фонди і вкладають їх у нові або новостроєні малі фірми. Цим малим інвестиційним компаніям надають податкові пільги і державні субсидії.

Наприкінці 60-х років виникали дрібні приватні венчурні компанії партнерського типу. Звичайно це були товариства з обмеженою відповідальністю. Водночас з'явився ще один тип компаній - відділення венчурного капіталу при великих корпораціях, або так звані внутрішні венчури.

Іншим типом венчурних компаній є регіональні фонди венчурного капіталу. Венчурні компанії лише управляють фондами венчурного капіталу. Власниками цих фондів переважно є банки, пенсійні фонди, великі корпорації, місцеві органи влади, інвестиційні фонди тощо.

Перевагою ризикового бізнесу малих фірм є його гнучкість, здатність мобільно переорієнтуватися, змінити направлення пошуку, швидко відшукувати й апробувати нові ідеї. Ризикове (венчурне) підприємство виконує як би зв'язкову роль між фундаментальними та прикладними дослідженнями, з одного боку та масовим виробництвом нового виду продукту промисловості - з іншого.

Фірми ризикового фінансування почали з'являтися в США у 70-х р.р. і вже до 90-х р.р. їх налічувалось близько 125 на федеральному і близько 500 - на регіональному рівнях. Більшість цих фірм за формою власності - партнерства, до яких входять 3 - 4 основних учасника, а також асоційовані члени. Мета таких підприємств - одержання коштів від крупних фінансових інститутів, тобто створення інвестиційних фондів та інвестування їх у нові швидко зростаючі венчурні фірми. Близько 80 % капіталу надходить у новітні галузі науково-технічного прогресу.

Те що, малий бізнес працює більш ефективно у сфері наукових досліджень та розробок, сьогодні вже ні у кого не викликає сумніву. Відомо, що у США на сектор малого бізнесу припадає близько 50 % науково-технічних розробок. За допомогою малого підприємництва розвинені країни вирішують проблему зайнятості, бо саме мале підприємництво здатне створити нові робочі місця.

Досвід, який набули країни, що пройшли етап формування економічних систем на ринкових засадах, свідчить про те, що мале підприємництво повинно бути завжди під ретельною увагою держави, яка повинна створювати сприятливі умови для його розвитку.

Розвиток системи малого підприємництва, підтримка його в найефективнішому стані передбачає, на думку вітчизняних та західних вчених, гнучку систему втручання держави в економічні процеси, шляхом здійснення регулюючої функції.

Робота Н.І. Зяблюка “Держава та малий бізнес США” [27] присвячена соціально-політичним аспектам державної політики США у відношенні малого бізнесу. Розглянута законодавчо-правова база, форми та методи державного регулювання діяльності малого бізнесу, специфіка політичних відношень підприємницьких спілок дрібної та середньої буржуазії з державою.

На наш погляд питання створення гнучкої системи втручання держави в підприємницьку діяльність є сьогодні найактуальнішим і для України.

Зазначимо, що державне регулювання малого бізнесу у виробничій сфері здійснюється через державні органи.

У більшості країн - членів Європейського Союзу (ЄС) визначення національної політики у відношенні малого та середнього бізнесу є прерогативою федеральної влади, а конкретні заходи реалізуються на рівні регіонів.

Очевидно, що політика загальнодержавної та регіональної влади повинна бути збалансована, щоб не знищувати конкурентоспроможності підприємств.

Так, в Іспанії протягом останніх років виникло ряд проблем, що пов'язані з узгодженням функцій та дій властей різного рівня. Особливу гостроту вони набули після появи тут фондів ЄС з підтримки малого підприємництва, більша частина яких була задіяна в регіонах без відому у ряді Іспанії.

Як правило, у країнах ЄС справами малого та середнього бізнесу відають міністерства економіки та (або) міністерства промисловості та торгівлі [36]. Германія та Нідерланди, наприклад, мають відділи малого та середнього бізнесу в Міністерстві економіки. У Франції відповідний відділ створений у міністерстві промисловості. У Великобританії існує Міністерство малого підприємництва.

Що стосується програм розвитку малого та середнього бізнесу, то вони розробляються у розрахунку на участь зразу декількох міністерств, що знову-таки потребує координації зусиль.

Державне регулювання малого бізнесу в США входить в компетенцію спеціальної державної організації - Адміністрації з справ малого бізнесу (АМБ), що створена Конгресом США у 1953р. при президенті США. АМБ надає різноманітну допомогу і підтримку малим та середнім підприємцям у цілях збереження та зміцнення “вільної конкуренції”.

Президент США щорічно доповідає Конгресу про стан малого бізнесу, на підставі чого американські законодавці розробляють різноманітні програми допомоги малим підприємствам. Подібні програми складають також різноманітні урядові відомства (міністерство торгівлі, сільського господарства та ін.).

Велике значення сприянню малому підприємництву в США приділяється на регіональному рівні. Так, у 1983р. при Уейнському університеті штату Мічіган було створено Центр розвитку малого бізнесу, який вивчає проблеми малого бізнесу в системі, надає правовий захист дрібним фірмам.

У 80-ті р.р. під егідою АМБ стали створюватись програми партнерства крупних промислових фірм, університетів, Федеральних відомств та малих і середніх фірм для розвитку дрібного інноваційного бізнесу.

Таким чином, виходячи з світового досвіду, питання регулювання малого підприємництва нерозривно пов'язані з питаннями формування сприятливих умов для його розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємство виступає сектором економіки, найбільш вразливим щодо таких несприятливих факторів, як циклічності коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, надмірні податки, невизначеність результатів багатьох нововведень за конкуренції великих державних структур або корпорацій змішаного державно-приватного типу.

Основними напрямками підтримки малого підприємництва є:

фінансово-кредитна підтримка інноваційної діяльності;

забезпечення державними замовленнями;

кадрове та інформаційне забезпечення;

податкова політика;

створення ефективної законодавчої бази.

Адміністрація у справах малого бізнесу у США не має власних коштів, вона лише розподіляє їх від імені уряду. Так, в середині 90-х років щорічний бюджет АМБ становив 350 млн. дол. [37]. Переваги при фінансуванні АМБ надає:

а) ризиковим проектам інноваційного характеру, займи на це видаються на конкурсній основі у три етапи:

перший етап - 50 тис. доларів для доведення переваг у порівнянні з іншими проектами, другий етап - 500 тис. доларів на два роки для подальшої розробки проекту; третій етап - підключення приватного капіталу для завершення роботи над проектом;

б) фінансуються ті направлення, за які не береться крупний бізнес, наприклад обладнання та прибори для контролю за станом навколишнього середовища;

в) фінансуються підприємства, що створюються в зубожілих районах з високим безробіттям.

Вибірковий характер надання кредитів малому бізнесу з боку АМБ проявляється у здійсненні спеціальних програм з кредитування підприємців. Н. Сірополіс наводить перелік 15 програм АМБ, здійснених у 1989 р.:

кредити, що надаються під гарантію;

кредити на розвиток зовнішньої торгівлі;

прямі позики;

кредити витісненим підприємствам;

кредити для приведення малих підприємств у відповідність із вимогами законодавства;

кредити на програми енергозбереження та користування сонячною енергією;

кредити компаніям, що займаються розвитком на місцевому рівні;

кредити підприємствам, що належать жінкам;

кредити та заходи з захисту навколишнього середовища;

кредити у підтримку підприємців з фізичними або іншими недоліками [58]

Згідно з Законом про підприємницьку діяльність жінок від 1988 року та Законом про розвиток підприємницької діяльності жінок від 1991 року АМБ може розробляти демонстраційні проекти для забезпечення довготривалої підготовки та консультування жінок, а також здійснювати програму гарантованих позик обсягами не більше 50 тис. доларів. АМБ також заснувало Національну раду з проблем жіночого підприємництва, яка кожного року повинна давати Президентові та Конгресу рекомендації щодо того, яким чином надати жінкам-підприємцям більш широкі можливості, і розробляти довгострокову стратегію підтримки таких підприємств [34] .

Уряд Німеччини також надає допомогу малим та середнім підприємствам у вигляді кредитів та субсидій. Ще у повоєнній Німеччині використовувалась оригінальна модель кредитних гарантій для малого бізнесу. У 1948р. було створено Банк кредитних гарантій для управління грошовими коштами, що надходили за планом Маршала відновлення Європи. Одночасно були створені і регіональні кредитні корпорації. Сьогодні Банк кредитних гарантій є одним з десяти ведучих банків Німеччини й об'єднує 24 регіональних заклади (5 на території колишньої НДР). Капітал банку є повністю державним, причому 80 % належить федеральній адміністрації, а останні 20 % - адміністрації земель. Що стосується регіональних кредитних заходів, то вони знаходяться у руках приватного капіталу і мають форму акціонерних товариств. Прибуток цих компаній звільнено від податку, враховуючи важливу суспільну роль, що вони відіграють. За час існування ця система надала малим та середнім підприємцям більш як 100 тис. гарантій на загальну суму 10 млрд. марок, завдяки яким було реалізовано комерційних кредитів, лізингових контрактів та венчурного фінансування на суму 14 млрд. марок [44].

Головна особливість, що лежить в основі державної підтримки малого та середнього бізнесу у Німеччині - це стимуляція самореалізації економічного потенціалу цих підприємств, створення для них рівних умов з крупними фірмами, підвищення їх конкурентоспроможності.

Велику роль західні держави відіграють у забезпеченні підприємств державними замовленнями.

Виконання державних замовлень має цілу низку переваг: це і фінансова підтримка, і позики, і забезпечення дефіцитною сировиною, та інші пільги. У США багато організацій борються за участь малого бізнесу у розподілі державних замовлень, але найбільш ефективно це робить Адміністрація з питань малого бізнесу. З відкриттям кордонів Європейського Союзу у 1993р., дуже швидко постало питання про ринки збуту державних замовлень, обсяг яких щорічно сягає близько 600 млрд. екю [43].

В межах Європейського Союзу, крім специфічних національних програм, створена також програма фінансування інноваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослідницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні підприємства, які працюють передусім над втіленням певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, невиплати відсотків, але передання інвесторам усіх запатентованих інновацій, “ноу-хау”.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консультації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та значна кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовка працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом та ін.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності в західних країнах відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямків діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу). Серед них у США виділяють виробників нових товарів, тих, хто надає ділові послуги та інноваційні фірми. Такі центри діють під контролем муніципалітетів, крупних корпорацій, університетів і покликані сприяти економічному розвитку регіонів, формувати підприємницькі мережі та ін.

Одним з найважливіших напрямків державної підтримки малого підприємництва є сприятлива податкова політика щодо інвестицій витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), створення робочих місць. Так, у Франції для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50 % впродовж перших п'яти років, не оподатковується реінвестований прибуток, в Японії не оподатковується сума річного доходу індивідуальних товаровиробників до 100 млн. ієн, знижено ставки місцевих податків та ін.

Оподаткування залишається однією з головних проблем так званої “гармонізації” єдиного європейського ринку. Офіційна політика ЄС в сфері оподаткування, полягає в тому, щоб деякою мірою уніфікувати податкові системи країн - членів ЄС як з точки зору методики, так і з точки зору ставок оподаткування. Згідно з положеннями творців “економіки продукції” (А. Лаффера, М. Фельдстайна, Дж. Гілдера, Дж. Еванса) надто високий рівень податків пригнічує підприємництво. Головним, на їхню думку, виступає пропозиція факторів виробництва, а не попит на них. Зменшення податків неминуче веде до зростання заощаджень, які викликають капіталовкладення ринку товарів. Так званий ефект Лаффера полягає в тому, що з перевищенням певного рівня ставок податків відбувається зниження державних податків, деформуються ціни, що стимулюють інфляцію [55].

Як свідчить досвід податкових реформ у США, державному регулюванню економіки США за допомогою податкової політики досить характерна кон'юнктурна спрямованість. Кризові явища, спади або “перегрів” ринкової кон'юнктури викликають негайну реакцію. На допомогу залучаються традиційні заходи-економічне стимулювання за рахунок скорочення податків і прискорення амортизації або фіскальне підвищення податків і збільшення внесків на соціальне страхування.

Отже податкове регулювання підприємництва є дійовим інструментарієм регуляторної політики західних країн у сфері підприємництва.

Нажаль в Україні, регуляторна політика ще не оцінена належним чином ні владою, ні самими підприємцями [29]. Тому автором і зроблена спроба ще раз привернути увагу до актуальності питання проведення регуляторної реформи в Україні в сфері підприємництва зосередившись саме на секторі малого бізнесу.

Нижче більш детально розглянемо стан і перспективи малого бізнесу в Україні.

1.3 Організаційні структури управління виробничим підприємством

Поняття “організація” походить від давнього грецького слова, яке позначає знаряддя або інструмент. Виросла організація із людських потреб в кооперації зусиль для досягнення своїх особистих цілей у зв'язку з наявністю цілого ряду фізичних, біологічних, психологічних і соціальних обмежень.

Нині поняття "організація" широко вживається в багатьох науках (філософії, математиці, економіці, соціології та ін.) і в практичній діяльності. Це поняття багатозначне. Найчастіше воно означає: внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних елементів цілого (системи); сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілей системи; об'єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалізацію встановлених програм на основі певних правил і процедур. Таким чином, це поняття може означати об'єкт, властивості об'єкта та діяльність (процес) і вживається для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як впорядковуючи та свідомо координуючої діяльності (динаміка).

Організація близька за змістом поняттю "система". Загальним для усіх систем, включаючи організацію, є структура, сукупність основних елементів (керуючий орган, керований об'єкт, прямий зв'язок, зворотний зв'язок) і інформація, що підлягає переробці. Згідно системним підходам, організація розглядається як складний комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих змін, а член організації - як одна із змінних величин у системі.

Кожна організація може характеризуватися своїм змістом, структурою, зв'язками і особливою процедурою прийняття рішень. Метою організації є створення ефективного зв'язку між окремими компонентами системи, щоб вони складали єдине ціле і різнорідні зусилля працівників спрямовувались по одному руслу, що давало б можливість досягати поставлених цілей.

Будь-яка організація складається з елементів (відділів, служб, груп, окремих виконавців), їхніх ролей і відносин, визначених ієрархією, поліархією, писаними і неписаними правилами (кодексами) поведінки. Ці ролі, відносини й кодекси можуть мати офіційні та неофіційні аспекти, або офіційну і неофіційну структури.

Протягом багатьох років вітчизняна наука і практика головну увагу приділяла формальній стороні організаційних систем, структурам, створюваним за офіційними нормами, правилами, інструкціями. Офіційну (формальну) структуру становлять ділові зв'язки і відносини, що виникають між працівниками при виконанні службових функцій і мають офіційний характер. Канали комунікації використовуються виключно офіційні, що пов'язують працівників у вертикальному (командна інформація зверху) і горизонтальному (розподіл робочих операцій, послідовність операцій і т. ін.) напрямах. Формальна структура колективу, таким чином, є відображенням офіційного (формального) розподілу робіт між членами колективу й тих службових зв'язків та відносин між її членами, які виникають у процесі трудової діяльності.

На відміну від офіційної структури, неофіційна (неформальна) структура виникає спонтанно, в результаті об'єднання працівників за певними позаслужбовими уподобаннями (спорт, художня самодіяльність тощо), встановлення різних неформальних статусів. Неформальні групи можуть утворюватися на основі виробничих стосунків, дружніх відносин, професійного вміння, давніх зв'язків у періоди навчання у школі, вузі, за національним походженням, релігійними віруваннями та іншими спільними інтересами. Такі неформальні об'єднання створюють в усіх сферах, вони доповнюють і розвивають офіційну структуру.

В організації менеджменту важливе значення має ієрархія. Організація вважається ієрархічною, якщо відносини між начальником і підлеглими мають ланцюговий характер. Із збільшенням ієрархічності зростає кількість підлеглих, які в той же час є начальниками. Таким чином, утворюється "потік" влади й відповідальності, що "спускається" по неперерваній лінії від вищих рівнів влади до нижчих. Цю лінію можна назвати "порядком підлеглості", або "порядком влади".

Сутність ієрархічних відносин становлять відносини між вищою службовою особою або підрозділом та підлеглими. Чисельність підлеглих характеризує "розмах" влади, або розмах управління. Чим ширший цей розмах, тим більше ліній влади відгалужується від начальника. Загальна чисельність людей, підлеглих вищій владі в організації, може бути збільшена або розширенням розмаху, або подовженням лінії влади, або поєднанням першого і другого способів.

Поліархія - це різновид горизонтальної координації, за якої взаємодіють працівники, які не підпорядковані один одному і стоять на одному ієрархічному рівні або мають однакове звання (посаду). Поліархічні відносини є основою офіційної структури з великими можливостями і досить гнучкої, оскільки не підлеглі одна одній особи в той же час розподілять між собою відповідальність за розв'язання одного й того ж завдання. Поліархічні відносини проявляються насамперед у діяльності органів колективного чи колегіального управління (збори, ради, правління, комісії та ін.).

Багаторічний досвід господарювання свідчить, що нечіткий розподіл обов'язків, прав і відповідальності між структурними підрозділами та окремими працівниками в умовах постійного ускладнення їх зв'язків і відносин створює передумови для виникнення різних організаційних недоліків (нечіткості дій, дублювання окремих функцій, знеосібки в роботі тощо). Звідси система організації управління повинна передбачати чітку регламентацію функціональних прав, відповідальності, обов'язків усіх керівників і спеціалістів, а отже, й сувору субординацію у функціональних зв'язках і підлеглості. Роз-межування обов'язків і встановлення особистої відповідальності за визначені функції привчають працівників до свідомої дисципліни, порядку, діловитості.

Формою здійснення в організації функцій і ефективним механізмом саморегулювання та координації діяльності працівників є організаційна структура. У широкому розумінні поняття "структура" означає міцний, відносно стійкий зв'язок і взаємодію складових частин (елементів) цілого (явища, процесу, соціальної системи).

Структура управління організації або організаційна структура управління - це упорядкована сукупність взаємозв'язаних елементів системи, що визначає поділ праці і службові зв'язки між структурними підрозділами і працівниками апарату управління щодо підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами (працівниками) і регламентує потоки інформації в системі управління. Свій конкретний вираз структура управління знаходить у схемі, штатному розписі, певному співвідношенні структурних підрозділів і працівників апарату управління, положеннях про відділи і служби, системі підпорядкованості і функціональних зв'язків між персоналом управління.

Науково обґрунтована структура є організаційною базою системи управління. У ній закладені об'єктивні передумови зменшення втручання управлінських працівників у виконавчі процеси. Структура організаційно регламентує виконання управлінських функцій, виконує роль мережі каналів, по яких рухаються потоки інформації, необхідної для забезпечення комунікативності між керівниками і підлеглими, між працівниками, що знаходяться на одному ієрархічному рівні. Чим раціональнішою с структура управління і вищим рівень її досконалості, тим ефективніше функціонує вся система управління, що є ключовим елементом організації менеджменту.

Ефективні організаційні структури повинні відповідати таким параметрам:

- відображати цілі і стратегію розвитку підприємництва;

- оптимальний поділ праці між органами управління і окремими працівниками;

- достатній об'єм повноважень менеджерів;

- головні аспекти зовнішнього і внутрішнього середовища;

- організаційна структура повинна бути укомплектована відповідними людьми.

Структуру управління по горизонталі складають окремі ланки, а по вертикалі - ступені. Ланки управління являють собою організаційно відокремлені структурні підрозділи (відділи, служби, групи). Кожна ланка в ієрархії управління виконує визначену сукупність завдань згідно з вимогами функціонального поділу праці та її кооперації при розробці, прийнятті і реалізації рішень. Ланки управління взаємозв'язані прямими і зворотними зв'язками по горизонталі та по вертикалі. Ступінь (рівень) управління - це сукупність управлінських ланок відповідного ієрархічного рівня управління з визначеною послідовністю їх підлеглості знизу доверху. Сукупність ланок управління (структурних підрозділів), об'єднаних за ознакою подібності виконуваних функцій, утворює службу управління (економічну, диспетчерську службу, комерційну службу тощо).

Властивості структури управління визначаються за такими системними ознаками, як оперативність, централізація, периферійність, живучість, обсяг, ентропія.

Особливості структури управління можуть бути розкриті при розгляді характеру існуючих лінійних і функціональних зв'язків, що об'єднують різні частини системи в єдину і за допомогою яких відбувається обмін діяльністю між ланками управління.

Аналіз організаційних схем управління свідчить, що управлінські зв'язки і відносини можуть набувати вертикального або горизонтального характеру. В основі вертикальних управлінських відносин лежать відносини субординації між вищими і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв'язки донизу) або функціональні відносини між спеціалістами вищого і нижчого рівнів управління, а також між функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки.

Горизонтальні зв'язки можуть розглядатися як службові (професійні) відносини між ланками (працівниками) одного рівня господарської ієрархії. У цьому випадку кожний структурний підрозділ (працівник) підтримує зв'язки з іншими підрозділами, але розпорядження одержує лише зверху.

Відмінність поєднання форм диференціації функцій та елементів субординації зумовлює формування в підприємствах (об'єднаннях, асоціаціях і т. ін.) різних типів структур управління - лінійної, функціональної, лінійно-функціональної тощо.



Рис. 1.1. Лінійна структура управління

Лінійна структура управління передбачає прямий вплив на керований об'єкт (відділ, службу, окремого виконавця) і зосередження в одних руках усіх функцій керівництва.

Поділ праці між керівниками здійснюється за принципом розподілу не функцій, а об'єктів управління.

Відносини між керівництвом і підлеглими побудовані так, що функції управління здійснюють керівники всіх ступенів, а кожний працівник підпорядковується і одержує вказівки лише від безпосереднього керівництва (рис. 1.1).

Заслуговують на увагу такі переваги лінійної системи, як простота і чіткість у взаємозв'язках, відповідальність кожного працівника за свою роботу, можливість швидкого реагування на прямі розпорядження.

До недоліків цієї системи можна віднести наявну тенденцію до зволікання у вирішенні невідкладних питань, можливість перекручення інформації при кількісному збільшенні рівнів ієрархії, імовірності перевантаження центрального апарату управління, значну потребу в менеджерах широкого профілю.

Функціональна структура управління передбачає дроблення функцій управління не за об'єктами, а за спеціальностями.

Управлінські функції зосереджуються в руках кваліфікованих спеціалістів, кожен з яких керує діяльністю всіх працівників у межах своєї компетенції (планування, бухгалтерський облік, інженерне обслуговування і т. ін. (рис. 1.2).

Функціональна структура усуває недоліки лінійної, оскільки питання вирішуються більш компетентне, від функціональних керівників не вимагається знання всіх сторін менеджменту.

Водночас порівняно з лінійною структурою кількість вертикальних зв'язків (лінійних і функціональних) збільшується вдвічі-втричі, ускладнюються також службові зв'язки, можлива множинність у підпорядкованості, дублювання або суперечливість розпоряджень різних спеціалістів, існує тенденція до централізації в організації управлінського процесу.

Як лінійна, так і функціональна структури управління в чистому вигляді у менеджменті практично не існують, а найчастіше поєднуються в різних комбінаціях.



Рис. 1.2. Функціональна структура управління

Нині превалює лінійно-функціональна (лінійно-штабна) структура управління, при якій лінійна підлеглість з усіх питань, пов'язаних з управлінням даного об'єкта, поєднується з функціональним управлінням (рис. 1.3).

Ця структура ґрунтується на розподілі сфер повноважень і відповідальності за функціями управління, а по вертикалі - за підлеглістю нижчих ланок вищим.

Загальна кількість зв'язків майже така ж, як при функціональній структурі, але характер зв'язків інший. Лінійно-функціональна структура забезпечує ефективне поєднання лінійного керівництва з консультаційним обслуговуванням з боку функціональних (штабних) служб без порушення прав і обов'язків лінійних керівників.