"Вогнем і мечем" Генрика Сенкевича в українській критиці к. ХІХ - поч. ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ВОГНЕМ І МЕЧЕМ» ГЕНРИКА СЕНКЕВИЧА В УКРАЇНСЬКІЙ КРИТИЦІ К. ХІХ - ПОЧ. ХХ СТОЛІТТЯ

Васьків М.

Анотація

У статті аналізується рецепція роману Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» в українських наукових і літературно-критичних публікаціях к. ХІХ - поч. ХХ ст., а також у відгуках на ці публікації українських, польських і російських дослідників, публіцистів і журналістів.

Провідну роль у формуванні загальноукраїнського сприйняття твору відіграла стаття Володимира Антоновича в «Киевской старине» (1886 р.), в якій стверджувалося, що «Вогнем і мечем» є негативно упередженим щодо українців романом і ця неґація зумовлена історичними, етнографічними, топонімічними тощо неточностями. Більшість українських рецензентів статті Антоновича та відомий російський науковець О. Пипін повністю підтримали українського історика.

Спробував знайти компроміс між польською інтерпретацією роману «Вогнем і мечем» та українським його тлумаченням у дусі В. Антоновича Ольґерд Ґурка (1934), спираючись на «достовірні» історичні джерела та однаково доброзичливе ставлення до поляків і українців. Намагався бути нейтральним у визначенні здобутків і недоліків роману Г. Сенкевича харківський професор Лев Шепелевич (1904). Компілятивним був одеський збірник про життя і творчість польського романіста (1904). Натомість всуціль негативними були оцінки роману «Вогнем і мечем» та творчості Сенкевича загалом у статті москвофіла Лева Буреніна («Галичанин», 1904).

Більшість дослідників відзначали антиукраїнську ідейну заанґажованість роману «Вогнем і мечем», яка компенсувалася емоційністю, сюжетною інтригою твору та високою художньою майстерністю автора.

Ключові слова: Генрик Сенкевич; літературні й культурні українсько-польські взаємини; рецепція; історичний роман; історичність/ художність.

Annotation

Vas'kiv M.

“WITH FIRE AND SWORD” BY HENRYK SIENKIEWICZ IN UKRAINIAN CRITICISM OF LATE XIX - EARLY XX CENTURY

The article analyzes the reception of Henryk Sienkiewiczs novel "With Fire and Sword" in Ukrainian scientific and literary-critical publications end XIX - beg. XX century, as well as in the responses to these publications by Ukrainian, Polish and Russian researchers, publicists and journalists, who determined for more than a century the attitude of Ukrainians to the Polish writer and his work.

The leading role in shaping the all-Ukrainian perception of the work was played by Volodymyr Antonovychs article in “Kiyevskaya starina" (1886), which stated that “With Fire and Sword" is a novel negatively prejudiced against Ukrainians and this negation is due to historical, ethnographic, toponymic, etc. inaccuracies. Most Ukrainian reviewers of Antonovychs article (unknown author in “Dilo", I. Novytskyi in “Slovo", unknown author in “Bukovyna") and well-known Russian scholar A. Pypin supported the main provisions of the article by the Ukrainian historian. On the basis of these publications, a tradition was established to evaluate the novel “With Fire and Sword" through the prism of history, a “true"/“false" reproduction of the events of the past and, as a result, to avoid the novel by silence through the negative portrayal of Ukrainians, Cossacks and its leaders attributed to H. Sienkiewicz.

He tried to find a compromise between the Polish chauvinistic-xenophobic interpretation of the novel “With Fire and Sword" and its Ukrainian interpretation in the spirit of V. Antonovych Olgerd Gorka (1934), relying on “reliable" historical sources and his equally benevolent attitude towards Poles and Ukrainians, which he attributed to the Polish writer. Kharkiv professor Lev Shepelevych (1904) tried to be neutral in defining the achievements and shortcomings of H. Sienkiewiczs novel in an article about the writer for the Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary. The collection on the life and work of the Polish novelist (1904), initiated by the well-known Odessa lawyer, literary critic and collector Alexander Femelidi, in which the author was not mentioned and which combined the repetition of the main provisions of the works of V. Antonovych, A. Pypin and, especially, L. Shepelevich, was initiated compilative. Instead, extremely negative were the assessments of the novel “With Fire and Sword" and Sienkiewiczs work in the article by the Moskvophile Lev Burenin (“Galichanin", 1904), who chose the devastating criticism of universally recognized authoritative writers as a way of self-affirmation in science and journalism.

Most researchers noted the anti-Ukrainian ideological bias of the novel “With Fire and Sword", which was compensated by the emotionality, plot intrigue of the work and high artistic skill of the author.

Keywords: Henryk Sienkiewicz, literary and cultural Ukrainian-Polish relations, reception, historical novel, historicity/artistry.

Постановка проблеми

Від початку ХХ ст. українське літературознавство і перекладацтво до часу створення Незалежної держави відбувалося фігурою умовчання щодо роману Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», а відтак і всієї «Трилогії». Жодного видання твору українською мовою до 1990-х років, жодного наукового дослідження, ба навіть згадки про нього не було, попри те, що новели Г. Сенкевича та роман «Хрестоносці» в українському перекладі мали високий попит серед читачів. У радянські часи звернення до «Вогнем і мечем» було доволі дражливим, швидко могло заводити на поле «націоналізму», тому дослідники вважали за краще оминати неминуче можливі небезпечні моменти аналізу цього твору та його рецепції в українській спільноті.

Проте й науковці напередодні й під час Української революції 1917-1921 рр., українські дослідники за межами СРСР в період міжвоєнного двадцятиріччя, в роки Другої світової війни та після неї не майже не згадують про романістику Г. Сенкевича, інколи принагідно лише зазначаючи, що «Трилогія» підливала олії у вогонь польсько-українського протистояння у ХХ столітті. Пояснити це можна хіба тим, що в науковій і суспільній думці утвердилося переконання: в перші десятиліття після публікації «Вогнем і мечем» були вироблені чіткі й аргументовані оцінки роману та творчо-ідеологічних настанов автора. Оцінки ці були негативні, переконували в антиукраїнській налаштованості Г. Сенкевича в час написання твору, що закономірно вилилося в антиукраїнську тенденційність роману «Вогнем і мечем».

Довгі десятиліття аргументи науковців, насамперед В. Антоновича, і денникарів к. ХІХ - поч. ХХ ст. видавалися настільки беззаперечними й повними, що таке переконання в антиукраїнськості польського письменника і його роману ніхто не ставив під сумнів, не пробував піддати ревізії публікації, які визначали ставлення українців до Г. Сенкевича та його твору. В 1990-ті роки ідеологічні обмеження у висвітленні проблем міжнаціональних і міжлітературних взаємин, тому закономірно постало запитання: а чи справді через сто років нічого не змінилося в українській (як і польській) рецепції Сенкевичевої «Трилогії» та її оцінці дослідниками-співвітчизниками того часу?

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Уперше об'єктом аналізу українські літературно-критичні й літературознавчі праці кінця ХІХ століття, присвячені роману Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», стали в дисертації М. Васьківа «Творчість Г. Сенкевича в контексті українсько-польських літературних взаємин» (1997), результати якої й лягли в основу теперішньої статті. Потреба актуалізації дисертаційних положень зумовлена тим, що й досі більшість із них залишилася поза увагою літературознавців, істориків, журналістикознавців. Так, українські науковці в ХХІ ст. зосередилися на аналізі окремих праць про роман Г. Сенкевича, про які вже йшлося у згаданій дисертації, однак жодної згадки про неї чи посилань на неї не наводили.

У 2005 р. Ростислав Радишевський в «Українській полоністиці» опублікував статтю «Література та історія в романі «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича» [5], в якій зосередився на праці Володимира Антоновича 1886 року «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»)» [1]. Ґрунтовно проаналізувавши статтю В. Антоновича, Р. Радишевський цілком слушно прийшов до думки, що публікація класика української історичної науки й літературознавства більше ніж на століття визначила ставлення української наукової спільноти до твору Генрика Сенкевича. Крім того, сучасний український дослідник коротко викладає біографію та творчий шлях Г. Сенкевича і його спонуки до написання роману «Вогнем і мечем» і усієї «Трилогії» загалом.

Тарас Гриневич за об'єкт дослідження обрав монографію О. Ґурки 1934 р., про яку також ґрунтовно йшлося в дисертації М. Васькова. У 2009 році науковець надрукував статтю «Ольгерд Ґурка і дискусії довкола історії Хмельниччини в польській міжвоєнній історіографії» в «Архівах України» [7], однак означена дисертаційна робота в поле зору молодого дослідника не потрапила. Вже з назви публікації можна здогадатися, що Т. Гриневич зосередився на монографії О. Ґурки як на історичній праці та її рецепції й зроджені цією рецепцією полеміки серед польських істориків. Цікавий для нас аспект - літературознавчий аналіз романів Сенкевича, насамперед «Вогнем і мечем, - залишився поза увагою дослідника.

Мета нашої статті полягає в аналізі української рецепції «Вогнем і мечем» у перші десятиліття після публікації твору, що визначила подальше ставлення українців до роману Г. Сенкевича та його автора. Мета зумовила відповідні завдання: 1) зібрати й систематизувати рецензії та статті про роман «Вогнем і мечем» українських авторів чи в українських часописах, а також відгуки на них із боку українських, польських і російських дослідників межі ХІХ-ХХ століть; 2) проаналізувати основні положення статті В. Антоновича як наукової праці, яка сформувала ставлення українців до роману Г. Сенкевича на наступне сторіччя; 3) схарактеризувати дослідження Л. Шепелевича анонімної праці у видавництві О. Фемеліді як спроби нейтрально-об'єктивного ставлення до «Вогнем і мечем» та творчості Сенкевича загалом; 4) визначити специфіку москвофільсько-неґативістського ставлення до польського письменника в публікації В. Буреніна.

Виклад основного матеріалу

Роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», який зробив письменника відомим і популярним не лише на польських теренах, а й далеко за їх межами, публікувався протягом 1883-1884 років частинами, у двох журналах одночасно - «Czasie» і «Siowie». Твір отримав широкий розголос, тому привернув увагу багатьох читачів і критиків ще до того, коли вийшов повним єдиним текстом в одному окремому виданні. Здавалося, що дослідники не могли дочекатися, коли ж нарешті можна буде висловити власні міркування про твір. Стосується це й української літературно-критичної думки. Тон в оцінці роману «Вогнем і мечем» з боку українців задав В. Антонович, опублікувавши чи не перший розлогий відгук на твір поза межами польської спільноти. Це була стаття «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича “Огнем и мечом”)» [1] в травневому числі «Киевской старины» за 1886 рік (Вираз «польско-русские» має на увазі польсько-українські, «польсько-руські» відносини. Питання російсько-польських взаємин В. Антонович у своїх роботах не піднімав ніколи).

Очевидно, що В. Антонович одночасно подав текст статті до «Киевской старины» та до львівської газети «Діло», де та й була оперативно надрукована ще в 1885 році, а публікація в київському журналі затрималася в часі. Цим пояснюється й те, що відгуки на дослідження Володимира Боніфатійовича у львівських «Ділі» та «Слові» датуються тим самим 1885 роком. Однак у подальшому російські критики-літературознавці й польський науковець О. Ґурка спиралися на друк статті в «Киевской старине», тому за базову сприйматимемо саме цю публікацію праці Антоновича.

Стаття В. Антоновича набула широкого розголосу, на неї було опубліковано кілька відгуків, про які йтиметься у нашій публікації. Тому до аналізу буде залучено й розлогу статтю - відгук на працю Антоновича - російського науковця Олександра Пипіна. (Рецензію петербурзького москвофіла Віктора Буреніна на перші розділи роману залучено до статті, оскільки вона публікувалася у львівському, теж москвофільському, «Галичанине» й побічно зачіпала проблеми українсько-польських взаємин. Значною мірою друк монографії Ольґерда Ґурки, польського науковця єврейського походження, позитивно налаштованого до українців, серед яких він десятиліттями мешкав на Східній Галичині, був спровокований статтею Антоновича, тому теж потрапив до об'єкту аналізу в нашій статті.)

Хоча це не зовсім була оцінка роману з не-польського боку, оскільки Володимир Боніфатійович Антонович був вихідцем із польських етнічно-культурних кіл.

Матір'ю В. Антоновича була польська гувернантка Гурська-Антонович, яка походила з роду князів Любомирських. Тому в свідоме життя Володимир Боніфатійович вступив як поляк і католик. Та вже під час навчання на медичному факультеті Київського університету він захопився вивченням етнографії й історії України, що призводить до переходу його в православ'я в середині 50-х років минулого століття. Захоплення українською історією значно зростає з переведенням його на історико-філологічний відділ. Антонович усе більше переконується в ненормальності зверхнього, погордливого ставлення поляків-шляхтичів до українського селянина, який століттями годував їх своєю працею. У кінці 50-х років Володимир Антонович переходить повністю у табір так званих хлопоманів, разом із групою однодумців-поляків із Правобережжя. Із поляка-католика він став православним українцем.

Пізніше у «Сповіді» В. Антонович дав пояснення своєму вчинку. «Головні думки “Сповіді” такі. Поляки на Україні мають дві точки до виходу: полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, вернутися до народності, покинутої їхніми предками, і роботою у користь того народу виправити те лихо, якого наробили тому народові їхні предки, або, коли у них на те не стане сил, переселитися у Польщу, у землю, заселену польським народом, - інакше не позбудуться вони ніколи закиду, що вони колоністи, які живуть із праці чужих рук, які загороджують дорогу до розвитку народу, в хату якого вдерлися непрошені. Антонович рішився на перше, бо легше йому було зректися шляхетських звичок, серед яких зріс, ніж покинути народ, між яким виховався, біду якого пізнав, який полюбив більше за шляхетські звички» [18, с. 7]. Повністю порвавши з поляками, Антонович давав різку відсіч будь-якій спробі, як йому здавалося, перекручення української історії. Так сталося й у випадку з романом Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». Та через зазначені причини В. Антонович не зумів до кінця залишатися об'єктивним, час від часу верх беруть суб'єктивні емоції.

На початку своєї статті В. Антонович заявляє стосовно роману «Вогнем і мечем»: «Автор вивчив описувану ним епоху доволі прискіпливо; великих фактичних неточностей і помилок він уник, і з цього боку критика зобовязана віддати йому повну справедливість» [1, с. 44]. Здається, об'єктивний тон оповіді. Та потім автор забуває, що перед ним художній твір, а не історична праця, і забуває свої ж власні слова, щойно процитовані. Більша частина статті присвячена вивченню дрібних неточностей історичного, мовного чи етнографічного характеру. Певною мірою це мало сенс. В. Антонович був одним із перших істориків, які з наукової позиції відтворювали минуле України. Широкому загалу це минуле було просто невідоме, тому стаття Антоновича в «Киевской старине» мала також просвітницьке значення. Намагання сказати правду про минуле України, все ж, призводить до певної ідеалізації цього минулого, що суперечило вже й тогочасній історіографії.

В. Антонович критикував Г. Сенкевича за часте зображення Богдана Хмельницького за чаркою, показ його як людини, що постійно перебуває в сумнівах. Антонович уважав, що це не відповідає історичній дійсності. Та ось що читаємо в М. Костомарова: «В його характері стало проявлятися щось дивного: він то постив і молився, то віддавався пиятиці і співав думи свого утвору; був ласкавий і одинакий в поводженні з усіма, то знов ставав строгий і гордий; то молився Богу, то радився з чарівницями» [10, с. 274]. І далі: «<...> та потім за обідом, в розмові з Кисілем і його товаришами, підпивши собі <...>» [10, с. 275].

Довгий час вважалося, що ледь не єдиними історичними джерелами для Г. Сенкевича при роботі над «Вогнем і мечем» були праці польського історика Л. Кубалі. Кубаля був одним із родоначальників романтичної школи в польській історіографії. Він не просто подавав історичні факти, а й давав їм яскраву емоційну оцінку, яка могла бути далекою від наукової, об'єктивної точки зору. Стиль його робіт імпонував Г. Сенкевичу, романи письменника багато в чому нагадували цей стиль. Це й призвело до думки про «однобічність» історичної підготовки Сенкевича. Насправді це не зовсім так.

По-перше, навчався Генрик Сенкевич на філологічно-історичному відділі Варшавської Головної Школи, де серйозно студіював історію, особливо XVII століття. Крім того, за свідченням самого письменника, головним історичним джерелом для нього була «Книга мемуарів» Якуба Міхаловського, яка являла собою зібрання листів, документів, записок і щоденників. У роботі над романом «Вогнем і мечем» Сенкевич користувався не лише польськими дослідженнями. Опрацьовував письменник і роботи українських авторів: «Літопис» Самійла Величка й «Історію об'єднання Русі» П. Куліша, а також «Опис України» Г. Боплана. Був знайомий автор і з роботами вчених краківської історичної школи, яка характеризувалася винятковим спиранням на факти [24, с. 105]. Тому знаходимо в Костомарова підтвердження думки Сенкевича про неоднорідність повстанської маси, про суперечності між козаками й селянством. У вже згадуваній книзі Костомаров веде мову про жорстокість повстанців у ставленні до поляків і євреїв, хоча Антонович заперечує це у своїй статті. Більше того, в українських джерелах знаходимо навіть часткове підтвердження думки Сенкевича про дикість значної маси повстанців. «Із лісів і ущелин прибігали в Січ хлопи-втікачі, які жили під назвою луговиків, степовиків і гайдамак на берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки, в землянках, одягнуті у звірячі шкури, задоволені бідною тетерею, та зате вільні, як вітер» [10, с. 254].

У більшості зауваг усе ж Антонович має рацію, коли вказує на невеликі історичні, етнографічні чи топографічні неточності в романі «Вогнем і мечем». В. Антонович перелічив цілу низку неточностей у романі Сенкевича при вживанні українських слів, топоніміки, народних пісень тощо. Та ближчим до істини Володимир Антонович був, коли писав не про неточність історичних фактів, а про тенденційність їх висвітлення, наприклад, зображення баталій. Сенкевич приділяє кілька рядків великим поразкам поляків і в той самий час розлого описує битви, де поляки одержали невеликі перемоги або ніби одержали їх. Це положення Антонович так і не розвинув, не звернувши уваги на художню, а не наукову специфіку роману «Вогнем і мечем». Український історик навіть пробував заперечувати художню вартість цього роману: «<...> ми докладемо зусиль відтворити коротко основні публіцистичні положення автора, якими він і підкупив на свою користь значно більше, ніж художніми здобутками свого твору» [1, с. 47]. Публіцистичністю можна було пояснити популярність твору в Польщі, але «Трилогія» Сенкевича знайшла свого читача по всій Європі саме завдяки художнім достоїнствам. Чому ж В. Антонович так наполягав на публіцистичному характері роману «Вогнем і мечем»?

Як зазначено в підзаголовку до його статті, Антоновича цікавив не стільки минулий, скільки сучасний стан українсько-польських взаємовідносин. Ставлення поляків до української проблеми було в XIX столітті досить складним, заплутаним. Найпоширенішими в масах були погляди консервативної частини шляхти. У XIX ст. Польща переживала один із найважчих періодів у своїй історії. У 1794 р. вона втратила державну незалежність, польські землі були розділені між Росією, Пруссією й Австро-Угорщиною. Незважаючи на жорстокий національний гніт із боку завойовників, поляки постійно мріяли про звільнення з неволі й відновлення національної державності. Але в межах Росії й Австро-Угорщини відбувався дивний процес. Поляки зазнавали національного гніту з боку росіян і австрійців, але в той самий час були часто гнобителями для українців і білорусів. Шляхта в переважній своїй більшості хотіла не просто повернення собі незалежності, а відновлення держави «від моря до моря», де Литва, Україна й Білорусія були би провінціями цієї держави.

Польща не була виключенням, для Східної Європи того часу було характерним у колосальних імперіях існування націй, які домагалися власної незалежності й одночасно пригноблювали інші народи. Приклад - угорці. «Тривалий час європейська громадськість аплодувала ліберальним пориванням угорської аристократії, її то революційній, то парламентській боротьбі проти абсолютизму Габсбургів, і, нарешті, її повному тріумфу <...> визнанню угорської національності в імперії. <...> Це ліберальне суголосся, однак, часом порушувалося страдницьким зойком, що долинав зі шпальт якоїсь сербської або чеської газети або з уст депутата парламенту, чи то у Відні, чи в Пешті» [9, с. 187]. Меншість становила демократично настроєна частина польського суспільства, яка стверджувала, що національне відродження можливе тільки при підтримці руху за незалежність інших націй. Значна кількість поляків з такими поглядами відбувала покарання з українцями на засланні й каторзі. Й реакційна, і демократична точки зору побутували не тільки в політичному житті Польщі, а й у літературі. Це стосується й історичних творів.

Різка поляризація поглядів на українсько-польські взаємини пройшла після повстання 1863-1864 років. У цьому повстанні активну участь брала велика кількість українців, яких притягували обіцянки поляків допомогти отримати незалежність. Та по ходу розвитку повстання все частіше звучали голоси, що Україна має бути польською, і це врешті-решт призвело до того, що поляки з легкою совістю відправляли на смерть повстанців-українців. Думки про Польщу з Литвою, Білоруссю й Україною у своєму складі ще довго непокоїли голови польської шляхти після повстання.

Саме це набагато більше схвилювало Володимира Антоновича, ніж роман Сенкевича. Антонович часто веде мову не про «Вогнем і мечем», а про те, яке враження він справив на польську суспільність.

«<...> повість Г. Сенкевича, за прийомом, наданим йому в польському суспільстві, й за враженням, яке вона справила на це суспільство, є безсумнівно виразником сучасного стану історичного самопізнання польської інтелігенції, останнім словом його патріотичних, національних і суспільних поглядів» [1, с. 45]. Те, як зустріла роман значна частина польского суспільства, Антонович переносить на сам роман. Цю тезу український історик проводить через усю статтю.

«Ми повинні зі скорботою констатувати, що величезна більшість польської інтелігенції, зважаючи на прийом, наданий повісті Г. Сенкевича, поділяє його погляди й переконання - явище, як нам видається, дуже сумне й таке, що не передбачає швидкого повороту на краще як морального й розумового розвитку, так і тісно з ним пов'язаної реальною долею польської інтелігенції» [1, с. 78]. Повз увагу В. Антоновича не пройшов той факт, що роман «Вогнем і мечем» викликав у польської критики неадекватну реакцію. Поряд із необмеженим захопленням прозвучали різко негативні голоси.

«Врешті з почуттям задоволення ми можемо відзначити й симптоми прогресу. Серед польської інтелігенції знайшлася, щоправда нечисленна, меншість, яка опротестувала думки й міркування, висловлені в повісті “Вогнем і мечем”, і мала достатньо громадянської мужності для того, щоби на шпальтах чотирьох періодичних видань висловити у стриманій, але цілком ясній формі незгоду з поривами шовінізму й ретроградного спрямування, висунутими Г. Сенкевичем. Протест цей, оснований на ширших гуманних поглядах, з'явився в той саме час, коли захоплення твором Г. Сенкевича перебувало в повному розпалі та коли довелося пливти проти рвійної течії майже всього польського суспільства. Ми вважаємо, що подальший інтелектуальний розвиток польського суспільства або припиниться зовсім, або піде шляхом, накресленим цією меншістю, чого, звичайно, ми щиро бажаємо на користь людського прогресу, який однаково близький для кожної мислячої людини, в якій би він галузі не виявлявся» [1, с. 78].

Роман Сенкевича ще під час друкування в періодичній пресі викликав бурю захоплених відгуків, особливо на Галичині. У

Львові та Кракові проводилися публічні читання роману, у тому таки Кракові ставили живі картини на теми «Вогнем і мечем». Очевидно, була якась політична підстава для такого сприйняття твору саме на Галичині, де співіснували поляки й українці, причому поляки були в привілейованому становищі в Австро-Угорщині, більше того, безпосередніми гнобителями українців.

І все ж головною в такому захопленні романом «Вогнем і мечем» була не політична, а художня причина. Могутні, яскраві образи твору заполонили уяву читачів. Ось як про це пізніше згадував сучасник: «Колись у спогадах, може, і в історії літератури, згадуватися буде, що коли виходив “Вогнем і мечем”, не було розмови, яка би з цього не розпочиналася й на цьому не закінчувалася, що про героїв роману говорилося й думалося, як про живих людей, що малі діти в листах до батьків після здоров'я свого та своєї рідні доповідали про те, що зробив Скшетуський чи що Заглоба сказав, що коли молоді панянки писали або хотіли писати до автора, щоби на милість божу не вбивав Скшетуського, то матері й бабусі сиві у благословеннях своїх зі сльозами просили, аби сини їх синів мали таку, як він, душу. Як легенда виглядати будуть оповідання про ту паню, яка на запитання при вітанні, чи їй не сталося чого поганого, що така сумна, відповіла: “Бар взятий!”, про ту молитву, яку хтось (Генрик Водзіцький) замовив за душу Підбийп'ятки й аж в половину згадав, що то вигадана смерть і вигадана душа. А це все щира правда, одначе, і щирий тільки доказ, що ми з персонажами цього роману живемо і наскільки вони опанували наші уяву й серця» [26, с. 29-30]. Це свідчення наводиться майже в кожній монографії про Сенкевича і також стало своєрідною легендою.

Зустрів роман «Вогнем і мечем», однак, і цілу серію критичних стріл. В. Антонович явно заретушував дійсність, коли назвав їх «незначительным меньшинством». Ю. Крижановський наводить цілу групу рецензій негативного характеру: Ю. І. Крашевського в «Kiosach», Т. Т. Єжа в «Przegl^dzie Tygodniowym», А. Свентоховського в «Prawdzie», Б. Пруса в петербурзькому «Kraju» і З. Качковського в «Gazecie lwowskiej» і у «W^drowcu» [24, s. 112]. Кожен із авторів рецензій мав на той час досить гучне ім'я, щоби до їх голосу прислухалися читачі.

Усі рецензенти сходилися в тому, що Г. Сенкевич не зумів відтворити дійсної історичної картини, причин і перебігу українсько-польської війни 1648-51 років. Найбільше це стосувалося образів історичних осіб - Вишневецького і Хмельницького. На невдалий вибір Яреми Вишневецького одним із головних героїв указували й представники консервативного табору, які в цілому з захопленням приймали роман. «3 обережних застережень Тарновського видно, що Ярема Вишневецький як політичний герой твору шокував навіть консерваторів)» [25, с. 112].

Стаття В. Антоновича була викликана не тільки і не стільки антиукраїнськими настроями в польському суспільстві. Історик у завуальованій формі полемізує з опонентами в Україні, насамперед із Пантелеймоном Кулішем. Це стосується його поглядів на українсько-польські взаємини, зокрема на їх характер у XVII столітті. На початку 1880-х років, коли симпатії П. Куліша до поляків досягли апогею, у листі до Ю. Крашевського він, тим не менше, наводить прислів'я про споконвічну ворожнечу двох народів: «Поки світ світом, Русин полякові не буде братом». У 1881 р. П. Куліш публікує свою «Историю Южной Руси». Ідеї цієї праці письменник втілив у художній формі у збірці поезій «Крашанки русинам і полякам на Великдень». Під час перебування у Львові Куліш мав часті зустрічі з представниками польської шляхти й інтелігенції. Здавалося, письменник і поляки знайшли компроміс у розв'язаних українсько-польського питання. В історичній праці й «Крашанках» автор висловлює своєрідну думку, що українське козацтво відіграло швидше регресивну, ніж прогресивну роль в історії, оскільки воно зовсім не відповідало європейському шляху розвитку. Шляхом цивілізації український народ, на думку автора, повела польська держава.

Куліш мав для цього підстави, бо саме польська культура була посередником, через якого українці прилучалися до надбань усієї європейської культури епохи Відродження й бароко. Але письменник закрив очі на те, що це «прилучення до цивілізації» проводилося в дуже жорстоких формах і аж ніяк не ставило перед собою завдання просвіти українців. Проте П. Куліш виправдовує жорстокість поляків, бо все це робилося нібито в інтересах держави, а для ХVП століття зміцнення держави, на думку автора, було значним кроком на шляху прогресу. Відповідно, повстання 1648-54 років було антипрогресивним, бо підірвало сили Польської держави.

Протягом століть польська шляхта переводила економіку й становий поділ українців на західноєвропейський зразок. «Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та поляків» [19, с. 79]. Широкими темпами йде колонізація українців. Найшвидше з польською змикається шляхта. Згодом іде ополячення й окатоличення міщан. Усе більше витісняється православ'я, українська мова, відбувається обмеження в правах тих, хто іменує себе українцем.

Негативну оцінку козаччини й Хмельниччини П. Кулішем викликала подальша страшна у своїх результатах Руїна. Козацька анархія, на думку письменника, призвела до економічного й культурного занепаду, а згодом ледь не до втрати національного обличчя. Тільки Пантелеймон Куліш не врахував того, що польське «цивілізаторство» загрожувало українцям втратою національної ідентичності. «<...> з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності» [19, с. 78].

Володимир Антонович у статті про роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» постійно виступає проти ідеї цивілізаторської місії Польської держави. Погляди Куліша зазнають у статті Антоновича різкої критики, але історик прямо не називає імені П. Куліша. Він приписує погляди українського письменника Генрику Сенкевичу, вважаючи, що роман «Вогнем і мечем» - це заклик до всіх станів примиритися з чинними державними структурами. Антоновича обурює «<...> особливе благоговіння, висловлене Г. Сенкевичем перед державною ідеєю» [1, с. 48]. У своїх поглядах В. Антонович виходить з того, що козацтво несло в собі староукраїнські громадські основи, які визначали багато в чому національну своєрідність українського народу.

Для характеристики поглядів визначного українського історика на цю проблему М. Слабошпицький використав слова Д. Дорошенка: «В працях В. Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст українського життя на Правобережжі від другої половини ХVІ в., нині знайшла собі вперве наукове освітлення... Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у “Сповіді”, присвічували йому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити в формах, чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини, - в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Речі Посполитої» [цит. за: 3, с. 223-224].

Інвективи В. Антоновича із приводу державно-цивілізаторської місії Польської держави були справедливими стосовно теорії П. Куліша, але мало стосувалися Генрика Сенкевича. Уже йшлося про те, що «Вогнем і мечем» писався окремими розділами. Це породжує певну «нерівність» роману, яка стосується й «державної» теорії. Кожному читачеві одразу кидається у вічі невизначеність Сенкевича, кому віддати перевагу: королю чи магнатерії. Об'єктивно автор розумів, що зміцнення держави можливе лише зі зміцненням королівської влади, її абсолютизацією. Ця думка декілька разів випливає з окремих розділів. Але це не більше, ніж украплення. Основне тло роману зовсім інше: апологетика шляхти, її рівності королю, возвеличення сеймового устрою й принципу «liberum veto». Автор, а з ним і герої вбачають велич Речі Посполитої в тому, чим вона відрізнялася від усієї Європи.

Шляхта, на переконання письменника, не визнавала чіткої, строгої ієрархії, але була високопатріотичною і войовничою. Інтуїтивно Сенкевич все-таки відчував, що шляхетська вольниця має мало спільного з державними інтересами. Суперечності між королем і шляхетством автор намагався зняти образом сильного вождя-магната, який віддає себе служінню Речі Посполитій повністю, - образом Яреми Вишневецького. Заради загальної справи готовий кинути все, навіть кохану, головний герой роману Скшетуський. Це саме стосується образів Підбийп'ятки, Володийовського і навіть значною мірою Заглоби, який постійно вихваляє шляхетську рівність і вольницю.

Складається враження, що головні герої були виключенням серед великої маси шляхти, яка своїми чварами розривала тіло держави. Державницький принцип устрою Речі Посполитої у Сенкевича стає провідним пізніше, у «Потопі», «Пані Володийовському», коли автор змінює під впливом критики роману «Вогнем і мечем» своє ставлення до магнатства. На зміну ідеальному Вишневецькому приходять непривабливі образи ворогів короля і держави - братів Радзивіллів і Любомирського, значної ідеалізації зазнає образ короля Яна Казимира.

Серед джерел для роботи над «Вогнем і мечем» Г. Сенкевич, як уже йшлося, називав історичну працю П. Куліша. Саме тоді польські історики піднімали на щит ідею цивілізаторства Польщі у ставленні до Литви, Білорусі й України. Але в романі Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» ці нотки якраз звучать слабко, насамперед через акцентування уваги на шляхті. Можна адресувати Кулішу, але зовсім мало стосується Сенкевича закид, що у нього «держава <...> посягала на велику культурну місію» [1, с. 47]. Навпаки, польські дослідники вказують на «антиінтелектуальну тенденцію, яка легковажить значенням культури» [25, с. 106] в романі.

Як наслідок, склалися парадоксальні висновки статті В. Антоновича: роман «Вогнем і мечем» відтворив справжні історичні факти, але дуже спотворив історичну дійсність через свою тенденційність. А тенденційність полягала або в топонімічних неточностях, або в тому, що роману Сенкевича взагалі не стосувалося.

До речі, Генрік Сенкевич уважно прочитав статтю Антоновича, у наступні видання роману сумлінно вніс виправлення всіх неточностей, на які вказав критик, але від цього для українських читачів «Вогнем і мечем» не став менш тенденційним та антиукраїнським.

Суб'єктивно Генрик Сенкевич не мав на меті якихось антиукраїнських випадів у романі «Вогнем і мечем». Але стаття Антоновича надовго визначила ставлення українців до історичної романістики польського письменника. І все ж не ця стаття мала вирішальне значення. Поза суб'єктивними замірами автора об'єктивно роман справляв враження антиукраїнського. Це не дуже кидалося у вічі, поки Сенкевич писав роман частинами. Окремі негативні риси козаків сприймалися як контрастне тло для поляків - захисників батьківщини.

Та в сукупності ці риси складали повний образ невдячного, дикого, підступного українця, хоча при ближчому розгляді можемо відзначити певні симпатії автора до Богуна як представника козацтва. Тільки сучасники Сенкевича і в Україні, й у Польщі не дуже вдавалися у тонкощі аналізу роману «Вогнем і мечем», а брали те, що лежало нібито на поверхні, або й приписували роману своє бачення проблеми, видаючи бажане за дійсне. Це зумовлювалося гостротою українсько-польських відносин у другій половині XIX століття. Порох ненависті двох народів зберігався, потрібна була тільки іскра приводу. Такою іскрою став роман «Вогнем і мечем». Один роман не міг посварити поляків і українців, він тільки виніс на поверхню те, що чаїлося в глибині.

Ось як про це згадував Богдан Лепкий. «Серед молоді в нижчій гімназії окремого зацікавлення політикою не було. А все ж таки в класі не раз посварився котрийсь із наших з товаришем поляком за якесь зневажливе слово, а то й почубилися, як молоді когути. Але за годину-дві мирилися, бо треба було позичити завдання до відпису або просити ворога, щоб добре відповідав. Щойно поява Сенкевичевого “Вогнем і мечем” знівечила дотеперішню ідилію. Тієї хлоп'ячої щирості, що перше, вже не було. Від Богдана і від Яреми лягали поміж нас великі, чорні тіні» [11, с. 499].

До проблеми відповідності роману «Вогнем і мечем» та історичної дійсності XVII ст. після В. Антоновича в Україні фактично більше не звертався ніхто. У кількох реченнях тільки йшлося про спотворення реальної історії в романі Г. Сенкевича. Натомість з'явилися художні відповіді-полеміки І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, А. Чайковського О. Соколовського. Якщо до роману Г. Сенкевича зверталися критики чи літературознавці з українців, то не інакше як через призму статті Володимира Боніфатійовича Антоновича. Тому ці звернення стосувалися не роману «Вогнем і мечем», а історії українсько-польських взаємин.

За рік до появи статті Антоновича в «Киевской старине» вона перекладається галицьким літературним наріччям в газеті «Діло» (Чч. 57-62). У 70-у числі «Діла» знаходимо «Додаток до критичного погляду Володимира Антоновича...» невідомого автора, де повторюються висновки відомого історика: «Хоч польска публіка повість п. Сінкевича “Ogniem і mieczem” приняла с одушевлєнієм і часописи польскі под небеса єї превозносили, то однако критичний погляд п. Володимира Антоновича оцінив єї по справедливості і доказав основно, які блудні погляди висказав автор так на ідею державну як і на Козаков, не бачучи бути шляхти, гнету хліборобів і жестокості, с якою придавлювано каждий протест <...> сфальшував історію, так що тая повість на пасквіль виглядає» [8].

Далі наводяться розгорнуті цитати з «Літопису» С. Величка (його чудово знав і Г. Сенкевич, навіть вказує на це в примітках), де наводяться високі, пієтичні оцінки козаків польськими королями Владиславом після Хотина, Яном Казимиром на сеймі 1663 року і Яном Собєським 1686 року, тоді як Сенкевич самих козаків «так огидно, так мерзко в своій повісті отмалював». Натомість польська шляхта XVII століття і століття XIX-го (повстання 1846 року мазурів у Західній Галичині) була надзвичайно жорстокою, що породжувало відповідну жорстокість із боку народних мас (автор посилається на «Спогади» поляків Пасека і Охоцького).

У тому самому році (1885-му) ще в одній львівській газеті - у москвофільському «Слове» - з'явилася рецензія чи то на роман

Г. Сенкевича, чи то на статтю В. Антоновича. Її автор, І. Новицький, фактично говорить про те саме, що й автор статті у «Ділі». Він, зокрема, запевняє, що В. Антонович «<...> викриває всю історичну й логічну неспроможність вузенької тенденційно-вульгарної ідейки, закладеної в основу роману, і подає у справжньому освітленні головну виразку сучасного польського суспільства, що захопилося “витвором” свого “геніяльного письменника!”» [13]. Хоча напади на тенденційність роману поєднуються зі здоровими думками про шляхи порозуміння між двома народами. «Ні, не історичних пересмикувань, ні дитірамбів чистоті шляхетської крові очікуємо ми, а визнання безсумнівних чеснот у інших національностях і, взагалі, безпристрасного ставлення до найкращих народних прагнень, бо лише за таких умов можливе бажане примирення <...>» [13].

У більшості своїх оцінок користувався висновками «із чудової статті відомого історика південної Русі, В. Б. Антоновича» [14, с. 670] визначний російський науковець О. М. Пипін, який називає «Трилогію» «серією казково-історичних романів», «памфлетів», указує на «брак історичного реалізму». Як і Антонович, Пипін залишався істориком, а не літературознавцем. Тому його міркування - це лише перефразування того, що ми вже читали в «Киевской старине» чи в «Ділі»: «Питання про стосунки Польщі та Малоросії постає тут (у Польщі. - М. В.) й зараз цілком так само, як воно поставало два з половиною століття тому» [14, с. 669]. Хоча інколи висновки робляться надто радикальні.

«До південно-руського народу автор роману намагається розбудити ненависть і презирство, за уявною дикістю цього народу й нездатності до культури; автор не вміє поставитися до цього народу не лише об'єктивно, а й навіть пристойно, і картина постає памфлетом <...>» [14, с. 677]. Українці часто змальовані на сторінках роману Генрика Сенкевича непривабливими, однак це навряд чи було свідомою авторською інтенцією.

До В. Антоновича, його статті та романів Г. Сенкевича українські публіцисти зверталися тоді, коли відбувалося різке загострення стосунків між поляками й українцями. Так було у 1904 році, коли у друкарні НТШ набирають статтю Антоновича у перекладі українською мовою секретарем Наукового товариства ім. Шевченка Володимиром Гнатюком [2]. У газеті «Буковина» виходить рецензія на цей переклад у рубриці «Наука, штука і мистецтво», яка нічим не відрізняється від рецензій 1885 року в «Ділі» чи «Слове»: «Як пише Д. Гнатюк, “думки висловлені в ній не то що не перестаріли ся, але навпаки супроти подій останніх літ набрали ще більше значіня <...>”.