"Вогнем і мечем" Генрика Сенкевича в українській критиці к. ХІХ - поч. ХХ століття

А які се наслідки викликає, се свідчать хочби нинішні польсько-руські відносини, до чого сей роман не мало причив ся, бо, приміром, в Галичині читають його обов'язково по середніх школах. Такий “альтруруїзм” вщіплюють там в молодечі серця! Розвідка д. В. А.-а дуже цікава своїм змістом і єї повинен перечитати кождий, тим більше, що она написана нашим звісним істориком проф. Антоновичем, який безпристрасно і критично розбирає твір Сенкевича» [16].

Аналогічна ситуація повторилася в 1917 році. Питання самовизначення народів поставало досить гостро, необхідно було дати відсіч польським зазіханням на Східну Галичину. Тому емігрантський уряд ще не існуючої України - Спілка Визволення України (СВУ) - знову видає у Відні український переклад статті В. Антоновича.

Ця традиція триває й досі. Мова може йти про події Другої світової війни, виселення лемків із етнічних земель на південному сході Польщі й фактичне знищення їх там як етносу, але й тут згадується роман «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича та стаття В. Антоновича про цей роман [5, с. 9-10; 22, s. 11].

Після бурхливої полеміки про рівень відтворення історичної дійсності в романі «Вогнем і мечем» між сучасниками Сенкевича до цієї проблеми довгий час у Польщі теж не зверталися. З новою силою дискусія розгорілась після публікації в 1934 році книги Ольґерда Ґурки «“Ogniem і mieczem” a rzeczywistosc historyczna». Ольґерд Ґурка народився у 1887 році в Раві-Руській, на території теперішньої Львівщини. Панівне становище у політиці, економіці й освіті цього краю посідали поляки, але основну масу населення становили українці. Уже самими умовами проживання пояснюється зацікавлення Ґурки українсько-польськими взаєминами і високий рівень історичної об'єктивності його досліджень. Нейтральність у міжнаціональній ворожнечі забезпечувало й те, що Ольгерд Ґурка не належав етнічно до жодної ворогуючої сторони, оскільки за національністю був євреєм.

У 30-ті роки XX століття ситуація була докорінно відмінною від тієї, коли публікувався роман «Вогнем і мечем». Сенкевич намагався підняти національний дух поляків у важкі для них часи, коли тіло їхньої держави було розірвано на три шматки, і відновлення Польщі здавалось далекою, нездійсненною мрією. Після 1918 року становище різко змінилося. Використавши внутрішні труднощі колишніх гнобителів, Польша нарешті відновилась у своїх історичних і навіть позаісторичних кордонах. Ті внутрішні труднощі, які переживала Польша і взагалі уся Європа в 20-30-ті роки, уряд Пілсудського значною мірою намагався розв'язати за рахунок українців і білорусів. Національний гніт у цей час значно посилюється.

Одним із приводів для гноблення українців був роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». Населенню Польщі посилено нав'язували думку, починаючи зі шкільних років, що у «Вогнем і мечем» показано справжній, непривабливий, образ українця. Оскільки українець здавна був ворогом поляків, але сам відзначався дикістю, темнотою, невдячністю, то вважалося закономірним пригнічувати й утискати його. Це було характерним для того часу виправданням зверхності однієї нації над іншою (у завершеній формі такі теорії постали в німецькій доктрині вищості арійської раси).

Саме в цих умовах писалася й публікувалася робота О. Ґурки. Погляди польського історика значно відрізнялися від підходу до роману Г. Сенкевича, яким керувався В. Антонович. Український історик оцінював роман «Вогнем і мечем» як історичну працю. Ґурка вже розумів, що це насамперед художній твір, хоча й на історичну тематику. Тому Ольґерд Ґурка розмежовує історичні, художні й ідейні аспекти роману Г. Сенкевича.

Глибина художнього таланту Генрика Сенкевича вражає Ґурку, він називає цей талант «lwim pazurem», який залишає глибокі сліди у свідомості читачів. Тому немає підстав пояснювати популярність «Трилогії», як це робив О. Брюкнер, тим, що автор звертається до XVII століття, в якому багато в чому вирішувалася доля Польщі. Адже історія Польщі від XIV століття була багата і яскравішими сторінками. Не можна пояснювати велич Сенкевича й достовірністю його історичних творів. «Знання епохи п. Коссак-Щуцької в романі “Золота воля” є незрівнянно вищою, ніж у Сенкевича, коли розпочинав “Вогнем і мечем”, але левовий пазур безсумнівно менший» [21, c. 111]. Особливу любов польського читача до «Трилогії» автор пояснює саме «lwim pazurem» художнього таланту Генрика Сенкевича.

Вплив Сенкевича на польського читача відзначається передовсім широтою аудиторії. Твори його були не менш популярні за твори Міцкевича чи Словацького. Певною мірою «Трилогія» відіграла свою роль у відродженні польської державності. Майже кожен воїн Легіонів Польських за ідеал визнавав героїв романів Сенкевича, багато хто з них обирали собі псевдоніми з його творів. Картини боротьби за Річ Посполиту будили бойовий дух воїнів, які відновили Польщу в 1918 році. «Відчув цей вплив, урешті-решт, автор статті на самому собі, коли читання опису атаки під Махновкою, образ хоругви гусарської під проводом Скшетуського стали для нього назавжди найпотужнішим художнім переживанням, з якого випливало одне зверхнє над усім прагнення, щоби стати колись польським кавалеристом» [21, c. 35]. Важко переоцінити роль «Трилогії» Г. Сенкевича у пробудженні бойового духу й національної самосвідомості поляків.

Але ситуація змінилася, а Сенкевичу й далі продовжували приписувати тенденції, яких у його романах насправді не було. На відсутність політичної тенденційності в «Трилогії» вказувала ще в 1887 році Марія Конопніцька. «Сенкевич не ставить жодної тези, жодної доктрини не боронить. Твори його не полемікою, але красою виросли і стоять» [23].

На такій позиції в основному стояв і Ольґерд Ґурка. Тільки він уважав, що від «Вогнем і мечем», не з вини Сенкевича, суб'єктивно складалося враження негативного ставлення до України й українців. О. Ґурка мав за свій обов'язок розвіяти це враження й розбити ті теорії, які насильно прив'язували до романів Генрика Сенкевича. Ґурку непокоїла могутня хвиля шовінізму, яка затоплювала польське суспільство. Передовсім хвилювала його доля молодого покоління. Молодь завжди прагне правди й знань. Тому необхідно дати їй і знання, і правду, щоб уберегти від шкідливого почуття нетерпимості й неприязні до інших народів. Як історик, Ольґерд Ґурка вирішив розпочати просвітництво молоді з роману «Вогнем і мечем».

Уже зазначалася могутня сила художнього впливу Сенкевича. Ґурка вважає: чого б не торкнулося перо визначного письменника, воно би врізалося у свідомість із такою самою глибиною, як і фабула «Вогнем і мечем». «Маю глибоке переконання, що коли би так Сенкевич своїм лев'ячим пазуром, без лакування оптимістичного чи з тим лакуванням, описав хоча б один сейм чи один день сейму польського колишньої Речі Посполитої, цілий народ польський знав би цю справу більше, ніж із усіх пересудів краківської школи» [21, с. 110]. О. Ґурка ніби передбачав те, що буде з його дослідженням: епоху вивчали не за історичними працями, зокрема і його працею, а за романами Г. Сенкевича.

Не є провиною Сенкевича те, пише Ґурка, що він не зумів відтворити історичні події в усій правдивості. У цьому він, насамперед, бачить «заслугу» сучасної для Сенкевича польської історіографії. О. Ґурка помилково вважав, що ледь не єдиним історичним джерелом для письменника були роботи Л. Кубалі. На таку думку наводила і стилістична подібність праць Кубалі до роману «Вогнем і мечем». На відміну від історичних праць, роботи цього вченого відзначалися поєднанням наукового й художнього елементів, характеризувалися яскравістю, емоційністю, образністю. Вони, як і «Трилогія» Сенкевича, відіграли свою позитивну роль у самоусвідомленні поляків себе як незалежної нації. Тільки праці Л. Кубалі не позбавлені численних фактичних помилок і перекручень.

О. Ґурка хоче відновити історичну правду. Його об'єктивності (чи тому, що він уважає об'єктивністю) у цій справі сприяло те, що Кубаля був викладачем історії й навчав Ґурку, який потім із удячністю згадував емоційні розповіді свого вчителя. Ольґерд Ґурка наводить численні факти історичних неточностей і в роботах Кубалі, та насамперед його цікавить невідповідність фактів у романі «Вогнем і мечем». Таких невідповідностей у творі багато. Це й перебільшення кількості козацьких і татарських військ, і повне розходження реальної біографії Івана Богуна з тією, якою «наділяє» його Сенкевич, й ідеалізація Вишневецького, якого насправді не боялися ні Хмельницький, ні Кривоніс і який не був таким уже вірним слугою Речі Посполитої, навпаки, вів таємні переговори з українським гетьманом.

Щоправда, часто й Ґурка в намаганні відтворити істину впадає у перебільшення. З того факту, що реальний Скшетуський був православним, польський історик робить висновок, що він був українцем. Насправді Скшетуський - поляк. До теперішнього часу залишається тільки однією з гіпотез твердження Ґурки, що Кривоніс був шотландцем за походженням.

Усе ж не в цьому основний недолік роману «Вогнем і мечем». Ґурка розуміє, що художній твір неможливий без вигадки, певної зміни перебігу, історичних подій заради якихось сюжетних, композиційних чи ідейних побудов. Історик до «Вогнем і мечем» підходить із позицій естетики класичного реалізму й історизму в розумінні Вальтера Скотта. Важлива в історичному романі не стільки точність окремих деталей, скільки відповідність загальної картини твору до зображуваної епохи. У зв'язку з цим Ґурка порівнює «Вільгельма Телля» Шиллера з романом Сенкевича.

Вільгельм Телль є такою самою вигадкою, як і герої роману «Вогнем і мечем», але історія боротьби Швейцарії за незалежність від Австрії давала численні прототипи для такого образу. У результаті кожна дитина у Швейцарії може розповісти про Вільгельма Телля, показати місця, де він прославив своє ім'я. Такої міфологічної підоснови не мали історичні особи - Вишневецький, Хмельницький - не вигадані герої роману “Вогнем і мечем». «Хоч Вільгельма Телля й Рютлі не існувало, були справжні Морґартен і Сампах, були справжні енергійні сокири спраглих волі швейцарських селян, які розбили переможно позолочені лати австрійських лицарів. Тому була в реальності можливість Вільгельма Телля, хоч би потім і сфабрикованого історично Тшуді, в той самий час, коли героїчні, жертовні, мислячі тільки про інтереси Польщі козацько-молдавський князь Ярема і його героїчні, безсумнівно віруючі в його польську ідею товариші й підлеглі не лише не існували, а навіть - усупереч положенням фантазій Сенкевича про Польщу середини XVII ст. - існувати не могли» [21, s. 33]. На думку О. Ґурки, Генрик Сенкевич талановито відтворив тільки те, що йому «підсунув» у своїх «Szkicach» Кубаля. Насправді ми вже знаємо зі слів самого Сенкевича, що його знання епохи не було таким однобоким: крім Л. Кубалі, він знав й інші історичні праці та джерела.

Трактування «Вогнем і мечем» у шовіністичному дусі ніколи не мало позитивного значення, тим паче шкідливим воно стало для розвитку польського, а частково й українського, суспільства після 1918 року. «Ми прийшли <...> з цілим балансом віруваннь <...> які для душі колишньої Польщі могли бути творчими, а для душі теперішньої стали гальмівними. До цієї сфери належить також факт - залишаючи на узбіччі справу руську чи українську, - що оцінка ролі “Вогнем і мечем” у Польщі розборів не може бути мірою чи аргументом для оцінки, які наслідки повинно виносити чи виносить читання “Вогнем і мечем” підростаючою молоддю» [21, с. 36]. Для встановлення істини, вважає Ґурка, треба відновити правду в історичних працях.

У цілому робота Ольґерда Ґурки була значним кроком уперед. Ми вже відзначали, що порівняно з В. Антоновичем польський історик певною мірою врахував художню специфіку роману «Вогнем і мечем». А найважливіше те, що він вніс вагомі аргументи проти того шовінізму, який культивували навколо твору Сенкевича. Погляди О. Ґурки спиралися на тверді факти, тому відмахнутися від них, як від виступів позитивістів, було неможливо. З ними треба було рахуватися, і це викликало цілу бурю історичних, літературознавчих праць, у яких одні погоджувалися, інші полемізували з Ольґердом Ґуркою.

Та був у роботі польського історика й суттєвий недолік. Відчувалося, що вона все-таки дає історичний, а не художній аналіз твору. Найбільше, на що спромігся автор, - це з позицій класичного реалізму врахувати певну специфіку літературного твору, тобто повторив, у принципі, підхід до роману Пруса, Свєнтоховського й інших позитивістів. Це неодноразово відзначала польська критика. «Хоча найбільше розголосу в громадській думці наробили виступи Бжозовського і Ґурки, потрібно ствердити, що жоден із пізніших антагоністів Сенкевича не повідомив, власне кажучи, нічого нового у порівнянні з тим, що вже у 1884 році написали Качковський, Єж, Свєнтоховський, а особливо Прус <...>» [27, с. 435].

Щоправда, були думки стосовно Ґурки й зовсім критичні. Стверджували, що Ґурка не дав жодного аргументу фальшивості «Вогнем і мечем» (Т. Йоделка). Довгий час до голосу Ольґерда Ґурки ніхто не дослухався. Національна нетерпимість, ворожнеча до українців побутували довгий час і в соціалістичній Польщі. Досить згадати лихої слави операцію «Вісла», коли в перші повоєнні роки 600 тисяч українців було силоміць переселено зі східних регіонів Польщі на захід і північ.

Мало в чому змінилося було ставлення до націоналістично-історичного трактування роману «Вогнем і мечем» та «Трилогії» в цілому. Ще 1960 року А. Ставар відзначав: «<...> широка аудиторія схилялася до сприйняття міфологізаційного. Це стосується не лише пересічного читача. Розповідали мені недавно, що на з'їзді молодих полоністів під час дискусії навколо реферату про драму Марії Домбровської “Сирітський геній” виявилося, що більшість дискутантів черпали свої відомості про епоху саме з “Трилогії”. Праці Ґурки були взагалі невідомі» [22, с. 93].

Лише останнім часом становище докорінно змінюється. «Вогнем і мечем» вивчається у шкільному курсі польської літератури, завжди включається до програми вступних іспитів. Але тепер уже ніхто не веде мови під час аналізу роману про будь-яку історичну його достовірність і цінність. Більше того, твір Сенкевича найчастіше навіть не розглядають як історичний роман. Основний акцент робиться на пригодницькому характері цього роману, оцінюють його як «вестерн». Це дає можливість донести читачам усю художню цінність роману, його високопатріотичний зміст і одночасно вберегти від неправильної оцінки історичних подій, які були сюжетною канвою «Вогнем і мечем». Через довгий час, у відкоригованій формі, але думки Ольґерда Ґурки все-таки досягли свого. Польська педагогіка позбавилася шовіністичних тенденцій ще на одній ділянці. Ця ділянка - вивчення «Трилогії» Генрика Сенкевича.

Щодо старої української, чи квазі-української, критики, то дещо окремо стоїть стаття В. Буреніна «Новый роман Генрика Сенкевича» [4], надрукована 1904 року в «Галичанине». «Галичанин» був одним із рупорів москвофільства в Австро-Угорщині. Москвофіли, повністю орієнтуючись на царський уряд, часто існуючи за рахунок його фінансових подачок, фактично були зрадниками українського народу. На їх думку, українців узагалі існувати не повинно. Уже тоді москвофіли на галицьких землях плекали ідею «единой, неделимой Руси», у якій «малоросы» будуть лише невіддільною часткою великого російського народу. Тому важко назвати статтю В. Буреніна одним зі складників української критичної думки, хоча «Галичанин» був усе-таки львівським часописом. Незважаючи на всю нібито відстороненість від політики при розгляді творів Сенкевича, стаття Буреніна є типовим прикладом москвофільського підходу.

Варто сказати декілька слів про самого Віктора Петровича Буреніна. У літературу він увійшов у 60-х роках XIX ст. як один із найбільш прогресивних критиків, «<...> проте із плином часу все більше й більше виявлялися негативні аспекти його позиції; вирішальну роль при оцінці книг почало відігравати ставлення критика до особи автора, позалітературних аспектів його життя й діяльності» [17, с. 366]. Від 1890-х років Буренін у російській літературі сприймається як закоренілий реакціонер, багато часописів відмовляють у публікації його статей. Більшість критичних матеріалів і фейлетонів його друкуються в «Новом времени», але навіть редактор цього журналу О. Суворін уважав ці публікації занадто реакційними і скандальними. Ось такому яскравому представникові «жовтої преси» надав свої сторінки для друку «Галичанин».

Приводом для написання статті «Новый роман Генрика Сенкевича» стала публікація нового твору польського письменника «Na polu chwaiy» («На полі слави»). Цікавість ситуації полягає в тому, що твір спочатку друкувався російською мовою, й лише після цього дійшов до читача польською. Були опубліковані лише перші розділи цього роману, але Буренін узяв на себе сміливість охарактеризувати на їх основі весь твір, який, можливо, ще не був завершений у задумах самого автора.

Стаття складається з двох частин. Перша з них присвячена характеристиці попередніх історичних романів Г. Сенкевича. Автор статті одразу нагадує, що ім'я письменника надзвичайно популярне в Польщі, знаний письменник і європейському читачеві. Та одразу ж Буренін підсовує ложку дьогтю. Світова слава Сенкевича - результат популяризації католицьким духовенством його роману «Quo vadis?», «оскільки в романі бринить явна ультрамонтанська тенденція» [4]. Все-таки Буренін дає високу оцінку цього роману в художньому плані. Та знову не може обійтися без дьогтю. Тому возвеличує «Quo vadis?» на тлі інших історичних романів Сенкевича, зокрема «Трилогії». І ця тактика буде характерною для цілої статті. Позірні похвали змінюються прихованими «шпильками», і ці «шпильки» покликані звести нанівець наведені вище дифірамби.

Кожен критик, який звертався до роману «Вогнем і мечем», так чи так торкався проблеми польсько-українських взаємовідносин. На перший погляд здається, що Буренін становить приємний виняток. Він декларативно відмовляється від будь-якої політичної чи тенденційної оцінки «Трилогії», повністю зосередившись на художньому аналізі романів. Тільки така аполітичність, не властива для Буреніна, має своє глибоке коріння. Автор статті не зачіпає національних взаємин, оскільки йому були глибоко нецікаві інтереси українського народу. Не робить він цього ще з однієї причини. З окремих фраз у романі «Потоп» вимальовується образ росіянина, російського воїна набагато неприємнішим, безпораднішим у військовому відношенні, ніж образ українського козака. Тому Буренін не хоче мусувати небажаних думок. Він уважає за краще визнати, що «й ці романи написані зі скрупульозним вивченням побуту й звичаїв того часу, який відтворюється в них» [4].

Натомість виникає сподівання, що при розгляді художніх особливостей роману «Вогнем і мечем», нарешті, буде дана відповідна оцінка твору, тим паче, що ми вже відзначали відсутність будьяких тенденцій у романі Сенкевича, у тому числі шовіністичних. Звідси єдино правильним, очевидно, вважатиметься винятково філологічний підхід. Чи вдалося Віктору Буреніну знайти правильний ключ до розкриття художніх секретів Сенкевича?

Російський критик покладався лише на свій особистий естетичний смак, а був цей смак досить своєрідним. Він «він лише те й робить, що вишукує, чим би людину образити, приписавши їй щось вульгарне» [12, с. 533]. Приблизно таку саму оцінку Буреніну давали П. Чайковський, С. Надсон та інші. Ми вже зазначали, яку тактику обрав Буренін у даній статті: за видимою похвалою підспудна дискредитація автора і його твору. Основним недоліком романів Г. Сенкевича критик уважає надмірну тенденційність (?!). Далі йде цілий перелік недоліків художнього плану, викликаних цією тенденційністю.

«<...> багато фігур героїв цих романів, хоча написаних дуже жваво й типово, але знадмірно вже грубо, надмірно яскраво й різко, надмірно “піднесено”, я би сказав навіть лубочно, якби не боявся застосувати такий неприємний вислів до писань прославленого автора <...>» [4]. (Хоча боявся, але застосував. Не без іронії вживаються Буреніним слова «писання прославленого автора». - М. В.). Сенкевич «через “громадянські” міркування ґвалтує свій талант і смак, нехтуючи вимогами художньої правди й дотримуючись приписів “внутрішньої політики”». «<...> Не легше тим читачам, які мають смак і яких дратує кожна свідома “піднесеність” у мистецтві. У крайньому разі, каюсь, на мене особисто завжди впливав дуже неприємно грубий, тенденційний бік історичних романів Сенкевича.

Я розумію лубочну картину, що зображає вождів і богатирів, котрі відрубують одним помахом меча кілька ворожих голів. Ніколи не зрозумію, яким чином художник-романіст може зображувати такого самого лубочного героя» (Знову те слово, якого так «боявся» Буренін. - М. В.). «Я ніколи не зрозумію, як можна зображати не лише криваві, а навіть кровожерливі жахи війни з таким смакуванням, яке ми знаходимо в Сенкевича. Як у цьому аспекті відрізняється геній «великого письменника землі російської» від першого письменника польського! Сенкевич у своїх поглядах на війну відстає від Толстого у крайньому разі на три, на чотири століття» [4]. Із-під аполітичності раптом все-таки вилазить політика. Мовляв, у нас і таланти набагато вищі, ніж деінде. Для цього незрозуміле порівняння Толстого та Сенкевича й незрозуміле возведення останнього в ранг «первого писателя польського».

Ті самі недоліки В. Буренін переносить і на новий роман Сенкевича «На полі слави», точніше на перші розділи цього роману, додаючи до них ще звинувачення в шаблонності й запозиченнях - ледь не плагіаті - з Вальтера Скотта. Щоби враження від статті не було таким неприємним, гнітючим, автор у кінці вирішив сказати декілька схвальних слів на адресу Генрика Сенкевича. «Зрештою, незважаючи на рутинне компонування в цілому й у деталях, незважаючи на різкість і грубу ефективність барв, початок роману виблискує звичним талантом Сенкевича. Всі фігури життєві й типові, звичаї епохи скрупульозно вивчені й побутові картини накидані рукою майстра» [4]. Чи не правда, ці фрази ми вже зустрічали на початку статті? Нічого нового в похвалу Сенкевичу Буренін сказати не зміг.

Ключем до загадки, якою є «Трилогія» Генрика Сенкевича, можуть бути оцінки Лева Шепелевича, який не впадає в односторонні крайнощі, а намагається розглянути твори польського письменника об'ємно, в сукупності позитивних і негативних моментів. Лев Юліанович Шепелевич навчався на історико-філологічному факультеті Харківського й Новоросійського (Одеського) університетів, побував у науковому відрядженні за кордоном (Німеччина, Австрія, Італія). Згодом працював професором Харківського університету, вважався одним із найкращих знавців сучасної польської літератури, зокрема творчості Сенкевича, друкувався в польських часописах «Ateneum» і «Wisia».

Історичний аспект не закрив для Л. Шепелевича аспекту літературознавчого при розгляді «Трилогії»: «Романи з польської історії можуть бути названі переважно патріотичними <...> Особливий успіх, майже небувалий, випав на долю «Вогнем і мечем». Роман написаний захоплююче; події викладаються відповідно до польських історичних джерел, зрештою, безумовно авторитетних; фактичних помилок у романі майже немає (це відзначає і проф. В. Б. Антонович, в чудовому этюді про цей роман). Але роман не з'ясовує, який був соціальний стан України, які були причини кривавих зіткнень, майже стихійної боротьби. Фарби покладені нерівномірно; зображення польської сторони вийшло значно яскравішим і рельєфнішим, ніж зображення козаків. Героєм роману став Єремія Вишневецький, який отримав чималу популярність і серед поляків, і серед козаків. Сенкевич іде слідами польської літературної традиції. Ідеалізм, який становить у Сенкевича характерну рису його героя, є недоречним у Вишневецькому навіть у тому вигляді, в якому романіст його зобразив. Найяскравішою та справді чудовою фігурою роману може вважатися “польський Фальстаф” - Заглоба. Роман “Потоп” і за технічними прийомами, і за розумінням сенсу подій вищий за “Вогнем і мечем”, хоча польська публіка та критика зустріла його з меншим ентузіазмом» [20, с. 528], - читаємо у статті «Сенкевич», написаній харківським професором для словника Брокгауза і Євфрона.

У 1904 році в Одесі вийшла перша книга серії «Художники и мыслители разных времен и народов. Их литературные эпоха, жизнь, труды и мисли», укладачем якої був відомий одеський юрист, колекціонер, бібліограф і літературознавець Олександр Фемеліді, грек за походженням. Серед перших мали вийти книги про В. Гюго, Г. Гейне, Й.-В. Ґете, В. Шекспіра, Дж. Ґ. Байрона, Л. Толстого й І. Тургенева. Але слава Сенкевича, Нобелівського лауреата, була на той час настільки голосною, що першою з перших (і, видається, єдиною) з'явилася книга саме про нього [6]. Другу частину видання становили афоризми й висловлювання Г. Сенкевича на різні теми. Перша ж мала назву «Литературная эпоха, жизнь и труды Г. Сенкевича», де відповідно йшлося про польську літературу XIX століття, життя і творчість Сенкевича.

Творчий доробок письменника характеризується на основі робіт Л. Шепелевича, тому про роман «Вогнем і мечем» в одеській книзі зустрічаємо багато вже відомого нам: «Роман написаний дуже захоплююче, й події викладені відповідно до польських історичних джерел. Щоби посилити цікавість до роману, Сенкевич удається іноді до надмірних і штучно розрахованих ефектів. Центральними фігурами постають Скшетуський, якого письменник намагався звеличити на п'єдестал, але який, усупереч його волі, вийшов із-під пера дещо нежиттєвим, і князь Єремія Вишневецький, дещо ідеалізовані Сенкевичем. За всіх своїх беззаперечних художніх і літературних чеснот, роман просякнутий тенденційністю. Так, наприклад, зображення поляків вийшло яскравішим і рельєфнішим, ніж зображення козаків; із сутичок і битв описані переважно ті, в яких залишалися переможцями поляки, а про битви, менш щасливі для польської зброї, згадується побіжно; крім цього, в романі недостатньо чітко схарактеризовано соціальний стан України в XVII столітті й не зазначено причини правових сутичок поляків із козаками» [6, с. 35]. Як бачимо, проблеми плагіату й коректного посилання на першоджерела були вкрай актуальними не лише для сучасності, а й щонайменше для початку ХХ століття.

Висновки й перспективи подальших досліджень

Одразу після публікації роману Сенкевича «Вогнем і мечем» українська критика доволі оперативно, як на ті часи, відгукнулася на вихід твору. Передусім ідеться про ґрунтовну статтю-рецензію Володимира Антоновича й кілька відгуків на неї, один із яких - авторитетного російського історика й літературознавця Олександра Пипіна - розрісся до окремої розлогої статті. Публікація В. Антоновича й відгуків на неї визначив більше ніж на століття негативне ставлення українців до роману Генрика Сенкевича й до самого письменника, які вважали за доцільне замовчувати роман, усю «Трилогію» й автора «Вогнем і мечем».

В. Антонович підходив до «Вогнем і мечем» передусім як історик, уважав роман Г. Сенкевича тенденційним, негативно налаштованим до українців. Як аргументи, він наводить невідповідність між текстом твору й окремими історичними працями, на які він спирається, цілий перелік мовних, етнографічних, топонімічних помилок і неточностей, розлоге відтворення польських перемог і дуже короткі згадки чи й замовчування козацьких перемог тощо. Однак більшість зауваг мало стосувалася роману, а основна причина неґації до «Вогнем і мечем» і маркування його антиукраїнським полягала в тому, що В. Антонович розглядав твір крізь призму сучасних для нього українсько-польських взаємин («в современной польской призме»), що характеризувалися гострим протистоянням, і під кутом зору особистого етнічно-ментального самовизначення. Галицькі критики й О. Пипін майже повністю підтримали Антоновича, що й зумовило беззаперечний авторитет і диктат положень українського критика на подальше століття.

На початку ХХ ст. Лев Шепелевич в енциклопедичній статті дає об'єктивізовану, політично нейтральну, філологічну оцінку роману «Вогнем і мечем», згадуючи, проте, й контраргументи В. Антоновича проти твору Сенкевича, вважаючи значну їх частину слушними. Ініційована до друку відомим одеським нотаріусом і любителем літератури Олександром Фемеліді монографія невідомого автора зібрала думки попередніх дослідників творчості Г. Сенкевича, інколи дослівно їх повторюючи, характеризувалася компілятивним характером, тому якогось особливого впливу на читацьку й наукову спільноту не мала. Зрештою, так само як і принагідна публікація петербурзького москвофіла Віктора Буреніна у львівському «Галичанине», який за методологію своїх статей обрав гостро критичне несприйняття творів авторитетних письменників, прижиттєвих класиків, що зумовило необ'єктивну оцінку творчості Г. Сенкевича.

Ольґерд Ґурка спробував примирити українських і польських читачів та науковців, переконуючи в монографії, що Генрик Сенкевич спирався на значний масив історичних досліджень, повно, правдиво та яскраво відтворив період Хмельниччини. Однак у романі немає антиукраїнських інтенцій, навпаки, він написаний із симпатією до «русинів», які були вірними підданцями Речі Посполитої (наприклад, за історичними працями О. Ґурка доводив, що Скшетуський - русин-православний). Натомість антиукраїнську тенденційність зроджувало українсько-польське протистояння, яке тривало й до моменту написання монографії (1934), а сучасність, її гуманістичне наповнення вимагають міжнаціонального примирення, культурної співпраці. Дослідження Ґурки не справило особливого враження ні на українців, ні на поляків, спровокувавши хіба полеміки та протистояння, але вже винятково наукові. Однак постать О. Ґурки, широкий спектр його наукових досліджень і орієнтація на мультикультуралізм вимагають сучасного перепрочитання і його монографії про роман Г. Сенкевича.

Попри те можемо констатувати, що абсолютна більшість дослідників відзначала високий художній рівень роману «Вогнем і мечем», що сприяло великій його популярності серед читачів. Із великої кількості різноманітних поглядів і суджень, нарешті, вимальовується нечітка загальна картина: зміст роману «Вогнем і мечем» страждає тенденційною упередженістю щодо українців, але це компенсується його художньою майстерністю, емоційністю і пластичністю.

Література

1. Антонович В. Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом») // Киевская старина.1886. Т. 12, май. С. 44-78.

2. Антонович В. Польсько-руські взаємини XVII століття в сучасній польській призмі / Переклад з російської: Володимир Гнатюк. Львів: Українська видавнича спілка, 1904. 66 с. (серія «Літературно-наукова бібліотека», Ч. 86)

3. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро, 1991. 238 с.

4. Буренин В. Новый роман Генрика Сенкевича // Галичанин. 1904. 1(14) сентября.

5. Гвозда І. Сучасна ситуація лемків в Польщі на тлі кількох історичних прикладів відношення поляків до українців // Аннали Лемківщини. Т. ІІІ. Нью-Йорк, 1982. С. 9-25.

6. Генрик Сенкевич. Т. 1 и 2. Одесса: Акционерное южнорусское общество печатного дела, 1904. 214 с.

7. Гриневич Т. Ольгерд Ґурка і дискусії довкола історії Хмельниччини в польській міжвоєнній історіографії // Архіви України. 2009. № 3-4. С. 5-20.

8. Додаток до критичного погляду Володимира Антоновича о польсько-руських взаєминах XVII віку // Діло. 1885. Ч. 70.

9. Драгоманов М. Русько-українські селяни під угорськими лібералами // Всесвіт. 1991. № 12. С. 187-190.

10. Костомаров М. Український гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький // Костомаров М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. Київ: Україна, 1991. С. 235-314.

11. Лепкий Б. Твори в двох томах. Т. 2. Київ: Дніпро, 1991. 696 с.

12. Лесков Н. Собрание сочинений: в 11-ти томах. Т. 11. Москва: Художественная литература, 1956-58. 635 с.

13. Новицкий И. Ogniem i mieczem (Роман Генрика Сенкевича) // Слово. 1885. Ч. 74.

14. Пыпин А. Н. Новые романы Сенкевича // Вестник Европы. 1888. Февраль. С. 665-686.

15. Радишевський Р. Література та історія в романі «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича // Українська полоністика. 2005. Вип. 2. С. 132-148.

16. Рецензія на: Вол. Антонович. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі. Перекл. Володимир Гнатюк. Львів, 1904 (Друк. НТШ) // Буковина. 1904. Ч. 123 (15 (28) жовтня).

17. Русские писатели. 1800-1917: биографический словарь. Т. 1. Москва: Советская энциклопедия, 1989. 691 с.

18. Симович В. Про життя та діяльність Володимира Антоновича // Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро, 1991. С. 5-16.

19. Субтельний О. Україна: історія. Київ: Либідь, 1991. 512 с.

20. Шепелевич Л. Сенкевич Генрик // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. 58. СПб., 1900. С. 528-530.

21. Gorka О. “Ogniem і mieczem” a rzeczywistosc historyczna. Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1986. 263 s.

22. Karaczko L. Krotki zarys tragicznych dziejow polsko-ukrainskich // Аннали Лемківщини. Т. IV. Нью-Йорк, 1984. Ss. 7-33.

23. Konopnicka M. “Pan Wolodyjowski” Sienkiewicza // Gazeta Polska. 1887. № 283.

24. Krzyzanowski J. Henryk Sienkiewicz: Kalendarz zycia і tworczosci. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1956. 356 s.

25. Stawar A. Pisarstwo Henryka Sienkiewicza. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy,1960. 376 s.

26. Tarnowski S. Henryk Sienkiewicz. Krakow, 1897. 388 s.

27. Wyka K. Sprawa Sienkiewicza // Trylogia Henryka Sienkiewicza: studia, szkice, polemiki. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1962. Ss. 435-437.

References

1. Antonovych V. Polish-Ruthenian relations of the XVII century in the modern Polish prism (On the story of H. Sienkiewicz “With Fire and Sword”) [Pol'sko-ruskiye otnosheniya XVII v. v sovriemiennoy prizmie (Po povodu poviesti G. Sienkiewicza “Ogniom i mieczom”]. Kiyevskaya starina, 1886, v. 12, May, pp. 44-78.

2. Antonovych V. Polish-Ruthenian relations of the XVII century in the modern Polish prism [Pol's'ko-rus'ki vzayemyny XVII stolittia v suchasniy pol's'kiy pryzmi]. Lviv, Ukrayins'ka vydavnycha spilka, 1904, 66 p.

3. Antonovych V. About Cossack times in Ukraine [Pro kozats'ki chasy na Ukrayini]. Kyiv, Dnipro, 1991, 238 p.

4. Burienin V. A new novel by Henryk Sienkiewicz [Novyi roman Genrika Sienkiewicza]. Galichanin, 1904, 1(14) Sehtember.

5. Hvozda I. The current situation of the Lemkos in Poland against the background of several historical examples of the attitude of Poles to Ukrainians [Suchasna sytuatsiya lemkiv v Pol'shchi na tli kil'kokh istorychnykh prykladiv vidnoshennia poliakiv do ukrayintsiv]. Annaly Lemkivshchyny, v. 3, New York, 1982, pp. 9-25.

6. Henryk Sienkiewicz. V. 1&2 [Genrik Sienkiewicz. T. 1 i 2]. Odessa, Aktsioniernoye yuzhnorusskoye obshchestvo piechatnoho diela, 1904, 214 p.

7. Hrynevych T. Olgerd Gorka and Discussions on the History of Khmelnytsky Period in Polish Interwar Historiography [Olgerd Gurka i dyskusiyi dovkola istoriyi Khmel'nychchyny v pol's'kiy mizhvoyenniy istoriohrafiyi]. Arkhivy Ukrayiny, 2009, № 3-4, pp. 5-20.

8. Appendix to Volodymyr Antonovych's critical view on Polish-Ruthenian relations of the XVII century [Dodatok do krytychnoho pohliadu Volodymyra Antonovycha o pol's'ko-rus'kykh vzayemynakh XVII viku]. Dilo, 1885, № 70.

9. Drahomanov M. Ruthenian-Ukrainian peasants under Hungarian liberals [Rus'ko-ukrayins'ki seliany pid uhors'kymy liberalamy]. Vsesvit, 1991, № 12, pp. 187-190.

10. Kostomarov M. Ukrainian Hetman Zinoviy-Bohdan Khmelnytsky [Ukrayins'kyi het'man Zynoviy-Bohdan Khmel'nyts'kyi]. Kostomarov M. Istoriya Ukrayiny v zhyttiepysakh vyznachnishykh yiyi diyachiv, Kyiv, Ukrayina, 1991, pp. 235-314.

11. Lepkyi B. Works in two volumes [Tvory v dvokh tomakh], v. 2, Kyiv, Dnipro, 1991, 696 p.

12. Lieskov N. Collected works: in 11 volumes [Sobraniye sochinieniy: v 11-ti tomakh], v. 11, Moskva, Khudozhestviennaya litieratura, 1956-58, 635 p.

13. Novitskiy I. Ogniem i mieczem (Novel by Henryk Sienkiewicz) [Ogniem i mieczem (Roman Genrika Sienkiewicza)]. Slovo, 1885, № 74.

14. Pypin A. N. Sienkiewicz's New Novels [Novyye romany Sienkiewicza]. Viestnik Yevropy, 1888, February, pp. 665-686.

15. Radyshevs'kyi R. Literature and history in the novel “With Fire and Sword” by Henryk Sienkiewicz [Literatura ta istoriya v romani “Vohnem i mechem” Henryka Senkievycha]. Ukrayins'ka polonistyka, 2005, Release 2, pp. 132-148.

16. Reviewed by: Vol. AntonovHch. Polish-Ukrainian relations of the XVII century in modern Polish prism [Retsenziya na: Vol. Antonovych. Pol's'koukrayins'ki vidnosyny XVII st. v suchasniy pol's'kiy pryzmi], L'viv, 1904 (Print. house of SSS). Bukovyna, 1904, № 123 (15(28) Oktober).

17. Russian writers. 1800-1917: A Biographical Dictionary [Russkiye pisatieli. 1800-1917: biograficheskiy slovar'], v. 1, Moskva, Sovietskaya rntsyklopiediya, 1989, 691 p.

18. Symovych V. About the life and work of Volodymyr Antonovych [Pro zhyttia ta diyal'nist' Volodymyra Antonovycha]. Antonovych V. Pro kozats'ki chasy na Ukrayini, Kyiv, Dnipro, 1991, pp. 5-16.

19. Subtelny O. Ukraine: A History [Ukrayina: istoriya], Kyiv, Lybid, 1991, 512 p.

20. Shepielievich L. Sienkiewicz Henryk [Sienkievich Genrik]. Entsyklopiedichieskiy slovar' Brokgauza i Efrona, v. 58, SPt., 1900, pp. 528-530.

21. Gorka О. “Ogniem і mieczem” a rzeczywistosc historyczna. Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1986. 263 s.

22. Karaczko L. Krotki zarys tragicznych dziejow polsko-ukrainskich // Аннали Лемківщини. Т. IV. Нью-Йорк, 1984. Ss. 7-33.

23. Konopnicka M. “Pan Wolodyjowski” Sienkiewicza // Gazeta Polska. 1887. № 283.

24. Krzyzanowski J. Henryk Sienkiewicz: Kalendarz zycia і tworczosci. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1956. 356 s.

25. Stawar A. Pisarstwo Henryka Sienkiewicza. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy,1960. 376 s.

26. Tarnowski S. Henryk Sienkiewicz. Krakow, 1897. 388 s.

27. Wyka K. Sprawa Sienkiewicza // Trylogia Henryka Sienkiewicza: studia, szkice, polemiki. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1962. Ss. 435-437.

Размещено на Allbest.ru