Поетика інтертекстуальності історичної прози Ю. Мушкетика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет

Поетика інтертекстуальності історичної прози Ю. Мушкетика

Павлюк Н.Л.

Вступ. Осягнення глибинних пластів минулого, осмислення доленосних моментів української історії стає об'єктом опрацювання не лише науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники, пишучи твори на історичну тему, які мають потужний вплив на піднесення національної свідомості, гідності, патріотичності, історичної пам'яті, проникають у далекі та тернисті епохи, щоб зрозуміти явища минулого в їх тісному взаємозв'язку із сьогоденням.

Злам XX-XXI століть позначився певними глобальними змінами масштабного та локального характерів. Ці зміни торкнулися абсолютно всіх складових цивілізації. Не оминули вони, в певній мірі, і літературу. Письменники шукають нових форм, засобів художнього вираження об'єктивної дійсності, порушують загальноприйняті канони. Це стосується українського історичного роману та повісті, які пройшли довгий шлях становлення, і впродовж їхньої еволюції з'явилися певні жанрові ознаки, сформувалася множинність прикмет, які виявляють їхню родово-жанрову характеристику. Звичайно, ця сукупність - динамічна, адже світогляд автора, вимоги часу, пластичність самого романного жанру вносять в історичний роман та повість усе нові й нові ознаки, сприяючи їхнім різноманітним модифікаціям.

Відкритість художнього тексту зумовлює його взаємозв'язок з іншими текстами через різноманітні цитати, алюзії, епіграфи, ремінісценції тощо, що складають основу інтертекстуальності. Поняття інтертекстуальності, зміст та сутність терміну, особливості типології інтертекстуальних зв'язків та відношень є предметом зацікавлення вітчизняних

та зарубіжних дослідників (Л. Біловус, Ж. Женетта, О. Жолковського, Н. Корабльової, Ю. Крістевої, З. Мітосек, І. Смірнова, Н. Фатєєвої тощо). Загальновідомо, що ця дефініція була введена дослідницею Ю. Крістевою у результаті обґрунтування та синтезування структурної семіотики Ф. де Соссюра та концепції діалогізму М. Бахтіна [17, с. 99]. Твердження літературознавця Н. Корабльової з приводу того, що будь-який текст - «…частина загального культурного тексту…», який «.є результатом засвоєння та трансформації іншого тесту» [16, с. 239], науковця Л. Сокол, як присутності «.у письмовому тексті великої кількості раніше створених текстів, які можуть існувати й поза волею автора» [43, с. 79] тощо ґрунтуються на концепції інтертекстуальності французького ученого Р. Барта: «Кожний текст виступає як інтертекст; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш чи менш пізнаваних формах… <…>…бо завжди до тексту й навколо нього існує мова» [3, с. 415]. Як бачимо, інтертекстуальність - явище багатогранне, в основу якого покладена взаємодія великої кількості текстів на імпліцитному та експліцитному рівнях.

Виклад основного матеріалу. Жанрові модифікації історичного роману та повісті XX - початку XXI ст. вплинули на розширення не лише зовнішніх, але й внутрішніх можливостей художнього тексту історичного характеру. У зв'язку з цим у прозі Ю. Мушкетика спостерігаємо аналізований вище феномен міжтекстової взаємодії.

Твори Ю. Мушкетика у контексті історичної прози XX ст. досліджувалися з точки зору особливостей характеротворення, системи зображально-виражальних засобів (О. Проценко), виявлення нових форм вираження хронотопу та принципів й засобів конструювання художніх образів (Л. Ромащенко), своєрідності композиції та сюжету (М. Кондратюк), проблемно-тематичного аналізу, жанрової специфіки (Л. Даниленко), етноментальних параметрів (Н. Ляшов), однак питання поетики інтертекстуальних відношень творів на історичну тему митця є актуальним та малодослідженим.

Перші історичні твори митця - повість «Семен Палій» та роман «Гайдамаки» - відрізняються від інших романів та повістей специфікою викладу історичного матеріалу, співмірністю домислу та вимислу, особливостями ідейно - філософської основи, а також і на поетикальному рівні. Так як ці твори були учнівськими, можна сказати, стартовими, то інтертекстуальні відношення у них майже не простежуються, за винятком цитат з народних пісень, що підтверджують їхнє фольклорне підґрунтя та допомагають розширити семантику зображуваних автором історичних подій. Хоча варто зауважити, що у романі «Гайдамаки» Ю. Мушкетик продовжив традиції Т. Шевченка (історико-героїчна поема «Гайдамаки») та М. Старицького (роман «Останні орли», який був першим прозовим твором про події Коліївщини в українській літературі) у відтворенні широкої картини народної боротьби, у возвеличенні непересічного подвигу борців за волю та правду, однак автор зобразив усю історію гайдамаччини: від причин, які призвели до повстання, до жорстокої розправи його учасників, чого не зробили його попередники. З цього приводу слушною є думка дослідника П. Кононенка, що Ю. Мушкетик «…творчо розкриває кращі традиції української національної прози від М. Коцюбинського, В. Стефаника до А. Головка, О. Гончара, залишаючись при тому самобутнім майстром» [14, 134].

Проблема класифікації інтертекстуальних елементів є досить актуальною у зв'язку із постійним ускладненням міжтекстових зв'язків. У літературознавчій науці розповсюджені типології інтертекстуальних відношень Ж. Жанетта, Н. Корабльової, Н. П'єр-Гро, Н. Фатєєвої та

інших учених. Однак найбільш поширеною все ж таки є класифікація дослідниці Н. Фатєєвої, яка вирізняє: цитатність (цитати, алюзії, центонні тексти); паратекстуальність (цитати - заголовки, епіграфи); метатекстуальність (інтертекст-переказ, дописування «чужого» тексту, мовна гра з претекстами); гіпертекстуальність (висміювання та пародіювання); архітекстуальність (жанровий зв'язок текстів); інші моделі інтертекстуальності: інтертекст як троп чи стилістична фігура, інтермедіальні тропи та стилістичні фігури, звуко - складовий і морфемний типи інтертексту та запозичення прийому; поетична парадигма [45, с. 120-160].

Одним із найпоширеніших інтертектуальних зв'язків в історичній романістиці Ю. Мушкетика є цитата - «дослівний уривок з іншого твору, вислів, що наводиться письмово чи усно для підтвердження або заперечення певної думки…» [19, с. 722]. Цитата, на думку дослідниці Н. Фатєєвої, «. активно націлена на «опуклу радість впізнання», проте ця заданість може бути як експліцитною, так і імпліцитною» [45, с. 122], тобто цитати можуть супроводжуватися вказівкою на автора або бути без неї, коли чужий текст вливається в інший таким чином, що його важко розпізнати.

В історичному доробку письменника можна виокремити чотири тематичні джерела міжтекстової взаємодії на рівні цитати: фактичний матеріал, фольклор, художня література та Біблія. Найбільшу групу цитувань, спричинену жанровою специфікою романів та повістей прозаїка, становлять прямі та опосередковані цитати з різноманітних історично - документальних та конкретно-історичних джерел, які виконують функцію своєрідних історичних коментарів та довідок, що підтверджують фактологічну правдоподібність відтворюваного.

Духовна атмосфера відображуваної історичної епохи розкривається також через надбання усної народної творчості, адже саме фольклор є найбільш «…вираженим суб'єктивним фактором творчості.», який формує та впливає на «.сюжетно-композиційну структуру і проблемно-тематичну своєрідність» творів на історичну тему [5, с. 61]. На інтертекстуальному рівні суперечливим є питання міжтекстової взаємодії художнього тексту та тексту, першочергово збереженого в людській пам'яті. У зв'язку із засвоєнням фольклорного різноманіття дослідник С. Неклюдов зауважує: «Авантекстові компоненти фольклору належать традиції в цілому, а не даному конкретному тексту й навіть не самому твору.» [33, с. 2-3]. Проте, як стверджує літературознавець Т. Цив'ян, «.фольклорний авантекст як попередня стадія тексту продуктивний і легко реалізується в текст / тексти ще й тому, що базується не лише на збереженні в пам'яті носія окремих елементів чи фрагментів традиції, а й тому, що в пам'яті носія МС (моделі світу - Н.П.) закладені певні основи, певні правила монтажу вихідних елементів» [47]. Тобто фольклорне надбання є важливою складовою частиною культури народу, а також своєрідним джерелом, яке збагачує художні твори героїкою минулих часів, любов'ю до рідного краю, гуманістичним пафосом та ліризмом.

У зв'язку із козацькою тематикою творів Ю. Мушкетика найбільше прямих цитат спостерігаємо з козацьких пісень, тобто фольклоризм є важливою стильовою домінантою історичного доробку митця, адже, на думку літературознавців Ю. Гречанюка та А. Нямцу, «.саме фольклор у поєднанні з історико-документальними джерелами став основою художнього осмислення минулого» [6, с. 61]. Крім того, твори українських письменників на історичну тему (П. Куліша, І. Нечуй-Левицького, М. Старицького) тісно пов'язані з народно-поетичними традиціями. Фольклор є своєрідним підґрунтям народнопоетичної образності, символічності, ліричності та афористичності їхніх текстів.

Ю. Мушкетик також майстерно вводить у тексти повістей та романів цитати фольклорного походження. У першу чергу, це історичні, козацькі та чумацькі пісні, а також рядки із жартівливих пісень, пісень про кохання, про чумацьке життя, про події суспільно-політичного характеру, паремія - все це допомагає якнайвірогідніше передати атмосферу тогочасного історичного періоду: «Козаки як діти, розчулити їх співом нічого не варто, козак може заплакати із спочуття і до наймолодшого з трьох братів, які втікають з турецької неволі, і до старої неньки, що споряджає в далеку дорогу сина, і пройнятись мукою вдовиці, яка в самоті оре свою ниву» [31, с. 264]. Подвиги історичних осіб - Морозенка («Ой, Морозе, Морозенку, Преславний козаче, / За тобою, Морозенку, / Вся країна плаче» [26, с. 46]), Палія («Годі, коню, в стайні спати, / Пора ляхів налякати! / В луччім чині з креммя збита, / Гасне, іскра з-під копита - / То Палій, то Палій» [26, с. 45]), Нечая (»… Ой над сином, над Нечаєм / Чорний ворон кряче. / Ой не дбали вражі ляхи / На козацькую вроду, - Рвали тіло по кавалку, Пускали на воду» [26, с. 45]) - є безсмертними, вони увіковічені в народній пам'яті, а їхня сила духу надихає наступні покоління на рішучі патріотичні дії. Крім того, рядки з історичної пісні «Ой з-за гори високої», головним героєм якої є хоробрий козак Нечай, об'єднують романи «Останній гетьман», «Гетьманський скарб» та повість «Ніч без світання». Цитування Ю. Мушкетиком рядків зазначеної пісні у ряді творів підтверджує важливість самовідданого подвигу козака у процесі становлення історичної та національної самосвідомості українців.

В основу пісень, які Ю. Мушкетик вводить у сюжетну канву творів, покладено мотиви проводів козака на Запоріжжя чи в далекий похід (» Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, - / Завтра мороз буде; / Ой да убирайся, молодий козаче, / Скоро похід буде» [23, с. 27]) або його загибелі («Ой

на горі огонь горить, / А в долині козак лежить, / Порубаний - постріляний, / Китайкою накриваний» [27, с. 37]), запеклого бою з турком («<…> Ой там козак з турком воювався, / Там козаченько розгулявся, / А під ним коник розігрався, / У синєє море увігнався» [32, с. 217]), драматичної зустрічі або сумного розтавання з коханою («Я дівчину люблю. / І Бог про те знає; / Карай, Боже, того, / Хто нас розлучає.» [22, с. 61-62]).

Творам Ю. Мушкетика притаманне змалювання життя у всіх його проявах, гостроконфліктність зображуваних подій, психологізм, документалізм, художня типізація, глибокий соціально-психологічний аналіз та «.глибоке художнє пізнання й відтворення реально існуючої дійсності, її внутрішніх та складних. взаємозв'язків.» [1, с. 188]. У перших історичних творах Ю. Мушкетика «Семен Палій» та «Гайдамаки» спостерігаємо соціальний поділ персонажів на панів та людей їм підвладних, яких гірше, «…ніж за скотину мають, катують з усякого приводу» [21, с. 199]; які ніби «…народилися. з зігнутими долу плечима, мовби сама недоля повтоплювала так глибоко їхні очі» [30, с. 299]. У зв'язку з цим відрізняються і їхні життєві принципи: пани прагнуть утримати владу у своїх руках, а пригноблені усіма силами намагаються скинути з себе кайдани неволі. Непереборне бажання волі та справедливості стало об'єднуючою силою, яка згуртувала безправних на повстання під проводом Семена Палія, яке було своєрідним поштовхом до грандіозного народного повстання 1768 року - Коліївщини. Тож, що стосується перших історичних творів митця, об'єктом зображення яких є соціальна несправедливість та боротьба з нею, то відповідного тематичного спрямування є й міжтекстова взаємодія: нещасне життя дівчини-наймички («Чи я в лузі не калина цвіла? / Чи я в лузі не зелена цвіла?.» [21, с. 224]), життя людей за часів панщини («По цім боці в гетьманщині / Гетьман волю косить, / Іде люд весь на панщину, / Іде та голосить» [30, с. 314]). Перераховані мотиви козацьких та народних пісень тематично споріднені не тільки з окремими епізодами, але й історичними творами письменника в цілому. У романі «Останній гетьман», в якому зображена тяжка доля українців, вимушених жити при царському дворі, представлено досить широку групу історичних пісень, пов'язаних з подіями Коліївщини та Хмельниччини. Як бачимо, пісня супроводжує всіх персонажів творів автора, вона є одним із домінантних засобів характеротворення, який сприяє багатограннішому та глибшому відтворенню їхнього духовного світу.

Крім того, через пісню та введення в канву творів образу кобзаря, доля якого - «…ятрити рани, а не гоїти їх» [30, с. 282] відбувається здійснення автором гносеологічного процесу. У цьому спостерігаємо традиції А. Метлинського, Л. Боpовиковського, Є. Гpебінки, Т. Шевченка, П. Куліша. Пісні, які виконують прості люди з народу, узагальнюють не тільки життєвий, але й історичний досвід народу, віддзеркалюють доленосні події історії рідного краю, прославляючи справжніх героїв та засуджуючи зрадництво, відступництво та віроломство. Самі кобзарі, мандруючи по світу, є своєрідними носіями важливої інформації («Побачивши Залізняка, Петрик сказав про це дідові (кобзареві Сумному - Н.П.), й вони сіли край дороги. <…> Дід розповідав недовго: в місті війська небагато, воно стоїть у замку. Конфедерати майже всі виїхали з Черкас» [21, с. 306]), духовними наставниками народу (кобзар, розмовляючи з Ю. Хмельниченком, сказав, що світ «…широкий, а жити в ньому тяжко. Надто нашому люду. Піввіку ляхи з нас крови пили, а тепер і москалі питимуть» [24, с. 112]), виразниками його волелюбних прагнень, правди, що «ріже» гетьманам вуха та очі. Одним із таких моментів, що найточніше підкреслює зазначене вище, є епізод з повісті «Семен Палій», коли гетьман Мазепа, почувши кобзареву пісню: «По цім боці в гетьманщині / Гетьман волю косить, / Іде люд весь на панщину, / Іде та голосить», - наказав: «- Візьміть харцизяку…», і свиснув «…у повітрі нагай, жалібно задзвеніла обірвана струна, покривши тихий кобзарів зойк» [30, с. 314]. Тож, кобзарі особистим життям, творчістю, в якій відбита історія народу, думками, сповненими мрій про щастя та правду на рідній землі, наставляли на шлях істинний і козаків, і гетьманів, і повсталих людей.

Ще одну групу інтертекстульності на рівні цитати в історичній прозі Ю. Мушкетика становить цитування з творів художньої літератури. У більшості випадків, це поодинокі цитати з текстів вітчизняних письменників, давньоримських поетів, відомих філософів. Так, в історичному доробку Ю. Мушкетика відчутний взаємозв'язок з поетичною спадщиною Т. Шевченка. Наприклад, роман «Прийдімо, вклонімося.» насичений прямими цитатами з творів Кобзаря, які виголошує Василь Чорний. Рядки з творів поета є болючим, пророчим підтвердженням подій сучасних: «Зненацька спливли на думку Шевченкові рядки: «Та до того й історію нашу нам розкаже.». Колись ці рядки пропливали, неначе незнайомі краєвиди за вікном поїзда. Нині зайнялися пожежею в рідному домі. Як він, Тарас, усе бачив і передбачив, один він розумів усе до кінця. Нашепотіли нам нашу історію, розказали її.» [29, с. 64-66].

Крім того, однією із наскрізних цінностей у романах та повістях письменника, як і у творчій спадщині Т. Шевченка, є родина, яка розкривається через образ дому, який, крім свого основного функціонального навантаження, виступає особливим символом, означеним глибоким філософсько-духовним сенсом. Це відбувається шляхом транформації поширеного в слов'янській культурі образу дому в символ дому-держави, адже зв'язок із рідним ґрунтом для українця має особливий сенс, бо він «асоціюється із синдромом вічного страдництва за відсутності рідної хати - своєї держави» [6, с. 20]. Вперше в українській літературі осмислення України як рідної хати з'явилося у творчості Т. Шевченка. Можна сказати, що Ю. Мушкетик продовжує справу Кобзаря, співвідносячи образ хати з Україною, чим самим митець створює своєрідну модель дому-України. «Дім - держава - це Житло, що захищає народ, націю від хаосу небуття, а нація, народ теж повинні захищати його своєю присутністю…, оживляти його, не дати йому стати мертвим» [2, с. 98], і у цьому спільному домі кожна людина має думати не лише про себе, про свої інтереси та потреби, а про загальний добробут, щастя всього народу. У плані висвітлення мотиву заклику до єдності, поетизації волі та формуванні історичного мислення особистості Ю. Мушкетик також продовжив Шевченкові традиції. Тож, для Ю. Мушкетика Т. Шевченко є духовним наставником, у його поезіях романіст знаходить для себе народну мудрість і невпинно повторює його нетлінні слова, втілюючи їх у сюжети історичних творів.

У повісті «Ніч без світання» спостерігаємо непряме цитування філософських позицій Аристотеля, Платона, Бекона та морально-естетичні засади творчості Горація тощо. Цитати такого плану вводяться письменником без лапок, але з вказівкою на автора тих чи інших слів, та виконують функцію окреслення філософських та літературних зацікавлень персонажів: «Аристотель казав, що світ - це боротьба двох начал, двох первенів» [24, с. 110]; «.Ми - тільки порох і тінь, сказав колись Горацій» [24, с. 120] тощо. Тож, інтертекстуальна асиміляція художніх творів на рівні цитати є менш поширеною у романістиці Ю. Мушкетика, однак ті посилання, які митець майстерно вводить у контекст творів, допомагають глибшому розкриттю художньої дійсності, осмисленню людських взаємовідносин у філософському і психологічному ключах та осягненню доленосних проблем української історії.

Помітно, що духовність, тобто те, що пов'язане з глибинами внутрішнього світу людини та її мораллю, як одна із найфундаментальніших ознак українського менталітету, займає вагоме місце у творчості прозаїка, саме тому його романи та повісті насичені цитатами з Святого Письма. Крім того, автор шляхом введення у них образів людей із світобаченням теологічного характеру намагається прикладом їхнього життя настановити на правильний шлях персонажів, які порушували заповіді Господні. Так, Дорофій Ружа, пізнавши всі труднощі та випробування життя, неодноразово замислюється:

«- Ми всі щиро молимося по Євангелію - і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, - повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?» [32, с. 142]. Так само болюче сприймає недотримання божих заповідей і протагоніст роману «Гетьманський скарб» Іван Сулима [22, с. 220]. Інші персонажі історичної прози Ю. Мушкетика - Семен Білокобилка та Олег Зайченко, - натрапивши на слова із Біблії: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» [28, с. 193]; «У Євангелії сказано - «ми живемо не для себе і помираємо не для себе» [29, с. 69], одночасно замислюються над найзагальнішими проблемами власної екзистенції та людського буття взагалі. До того ж завдяки інтертекстуальним зв'язкам біблійного характеру досягається повнота відтворення романістом історичної епохи, передається специфіка світосприйняття особистостей зображуваного періоду, морально-етична площина суспільства XVII-XVIII століття та духовний портрет того часу.

У творах Ю. Мушкетика досить поширеним також є звернення автора до алюзії («запозичення певних елементів претексту, за якими відбувається їх впізнавання в тексті - реципієнті, де і здійснюється їх предикація» [46, с. 128]), особливість якої «…полягає в непрямому відсиланні до літературних текстів, що особливим чином змушує працювати пам'ять читача» [37]. Функцію наслідуваного елементу може виконувати сюжет, образ, мотив іншого твору. Тобто алюзія - це своєрідний натяк, відсилання до певного літературного твору чи іншого культурного надбання. Ю. Мушкетик творчо інтерпретує загальновідомі мотиви біблійного та літературного характерів.

Так, художня рецепція біблійної легенди про братовбивство є досить поширеною в українській літературі. Вона покладена в основу творів І. Франка «Смерть Каїна», О. Кобилянської «Земля», Ю. Яновського «Вершники», О. Забужко «Казка про калинову сопілку», О. Ірванця «Брати» тощо. Однак Ю. Мушкетик не «дописує» загальновідомий сюжет, а переосмислює його в контексті історичних подій періоду Руїни. У листі до Івана Самойловича кошовий отаман Сірко, дорікаючи гетьманові, згадує про трагічний момент у житті Авеля та Каїна: «Так, власний ти є погубитель… сьогобічної України… <…> Хто тільки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися з приязню і зичливістю? І якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землі до Бога про помсту Каїнові, то що гадаєш, скількох і скількох братів наших, православних християн, пролитая по твоїй причині кров не буде на тебе скаржитися і в Господа-Творця свого, судії праведного, просити справедливості?» [31, с. 333]). Ці слова є своєрідним криком душі Івана Сірка, і адресовані вони не лише Самойловичу, а всім тим, хто сіяв насіння розбрату серед українців.

Зображуючи історичні події періоду Руїни у романі «На брата брат», Ю. Мушкетик продовжує традиції М. Старицького. Словосполучення афористичного змісту «брат на брата» М. Старицький вживає у романі «Руїна» (1899) для характеристики історичного періоду кінця XVII ст., позначеного загостренням міжгетьманських міжусобиць, тоді як Ю. Мушкетик прагне поглибити ситуацію у творі «На брата брат», у якому події початку XVII ст. відтворені на більш ширшому соціальному ґрунті (на прикладі долі двох братів). У романі «На брата брат» [23, с. 5] і в повісті «Ніч без світання» [25, с. 51] зустрічаємо відгомін старозавітного сюжету про Каїна та Авеля. Алюзія на біблійну легенду в зазначених текстах є своєрідним узагальненням діяльності гетьманів, а образ Каїна, з ім'ям якого асоціюються поняття гніву, вбивства та непокори [49, с. 482], автором ні на кого конкретно не накладається, тому що він лише констатує факт злочину проти України та українців, що породжує багато філософських, національних, політичних та онтологічно-аксіологічних питань. Як бачимо, Ю. Мушкетик майстерно вплітає мотив братовбивства у площину сімейно - побутових стосунків («На брата брат») та історичних подій («Яса», «Ніч без світання»).

В основу «Гетьманського скарбу» покладено трансформований прозаїком біблійний мотив про Павла та Петра. Так, чернігівський полковник Павло Полуботок та російський цар Петро I названі апостольськими іменами, проте вони є носіями різних ідей: «…стояли вони один насупроти другого, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою» [22, с. 104]. Контраст у змалюванні зазначених образів підсилюється протистоянням їхньої діяльності та зображенням мученицької смерті Полуботка під протекцією російського царя. Крім того, у сюжетній лінії Івана Сулими, особливо починаючи з моменту його подорожі у світ широкий, відчувається натяк прозаїка на біблійний мотив про Блудного сина шляхом введення у канву роману назви картини: «На лавах - сукняні налавочники, на стіні картина «Блудний син». В цю мить я позаздрив блудному синові: він свої митарства вже відбув… А моя путь - вся попереду…» [22, с. 135]. Шлях протагоніста був тернистий, сповнений різноманітних випробувань, труднощів та пригод.

Запозичення мотиву про євшан-зілля помітне в одному з епізодів роману «Яса», коли під час нападу на Туреччину Мокій Сироватка випадково зустрів зрадника Марка Ногайця. Проте Ю. Мушкетик знову ж таки оригінально інтерпретує загальновідомий сюжет: тютюновий дим, виконуючи функцію євшан-зілля, викликає в пам'яті Марка найболючіші спогади та допомагає письменникові тонко розкрити душевну сутність персонажа: «Солодкий запах диму залоскотав Маркові ніздрі, він глибоко вдихнув його в груди, аж похилився. І враз з тим димом ввійшло щось болюче, до щему близьке, й він заплющив очі. В голові гули трагічні дзвони, й синя хвиля плинула перед зором пам'яті. Він міцно стиснув зуби, аби не закричати, і вже не почув сліз, що котилися з очей і губилися в густій чорній бороді. Вперше після татарського полону текли з його очей щирі сльози» [32, с. 233]. Описаний момент у творі є своєрідним межовим психологічним напруженням у розкритті образу Марка, боротьбою двох його сторін: морально деградованої особистості та людини ще спроможної на розкаяння.

Діалог між текстами різних культур відчуваємо у «Погоні» на рівні конструювання одного з епізодів роману на основі відомого фаустівського мотиву, коли людина за якусь цінність (кохання, вічна молодість, багатство тощо) заключає парі з нечистою силою. У творі за щасливе, багате життя («Палац, варта, виїзди, полювання…» [28, с. 360]) чорт прагне заволодіти не душею Семена, як Мефістофель із роману Й. Гете «Фауст», а його ідеєю, сенсом його життя - бути запорожцем, оберігати рідний край: «Та це ж… більше за все. - Говорить Білокобилка. - За мене, за мою душу. За всіх нас» [28, с. 361].

Проаналізовані вище інтертекстові смисли є алюзіями з атрибуцією, тобто в них легко впізнаються закодовані, навіть, інколи трансформовані автором загальновідомі сюжети та мотиви. Проте історична проза Ю. Мушкетика також насичена імпліцитними натяками на інші твори на сюжетно - композиційному, тематичному та образотворчому рівнях. Варто звернути увагу на ще декілька асоціативних зв'язків творів митця з іншими художніми текстами. Так, на початку повісті «Ніч без світання» під час зображення передсмертних хвилин життя Б. Хмельницького подано його монолог з приводу пройденого складного життєвого шляху. У цьому епізоді проглядається співвіднесення з романом П. Загребельного «Я, Богдан», який написаний у вигляді монологу-сповіді Хмельницького на передсмертному одрі.

Проблема боротьби з тоталітарною системою, яка змальована Ю. Мушкетиком у романі «Прийдімо, вклонімося…», інтертекстуально споріднена з твором І. Багряного «Сад Гетсиманський», проте розгортання конфлікту, зображення образів головних персонажів - Олега Зайченка, який, потрапивши під коліщата радянського режиму, зламався та відступив, та Андрія Чумака, який зумів протистояти системі ціною власного життя, - опозиційно різняться. Використанням хронотопу дороги у побудові сюжетної основи оповіді романів «Гетьманський скарб» та «Погоня» налаштовує читача на продовження традиції П. Куліша («Чорна рада»), М. Старицького («Руїна»), В. Будзиновського («Пригоди запорозьких скитальців»), В. Малика («Таємний посол»), П. Загребельного («Смерть у Києві»), Л. Костенко («Маруся Чурай»), у яких образ дороги відіграє важливу сюжетно-композиційну роль.

У «Погоні» зображено екзекуцію над жінкою Мальвою, яку вважали відьмою: «Я зупинив коня й розглядався. Мене охопили подивування й тривога. На вигоні чинилося щось несосвітенне. Під тополями стояв обкладений кулями очерету й хмизом віз, на возі сиділа жінка в чорній, насунутій на очі хустці…<…> Баба несла в черепочку жар. І ось уже чоловік у літнику вихопив у неї черепок, підсунув під очерет…<…>

- За віщо це її? - запитав чоловіка., але він відвернувся, натомість відповіла молодиця.

- Відьма. Скрізь ідуть дощі, а в нас хоч би капнуло. Сама бачила, як тримала у церкві свічку вогнем униз. І звізди з нема знімає, під коробку мучну кладе» [28, с. 241]. Цей момент роману Ю. Мушкетика інтертекстуально наближений до тексту повісті Г. Квітки-Основ'яненко «Конотопська відьма», у якій сотник Забрьоха, за намовлянням писара Пістряка, дав згоду перевірити відьом водою, тому що вони «.затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю.» [12, с. 168]. Зазначені епізоди творів відрізняються глибиною соціального конфлікту: якщо у повісті «Конотопська відьма» розправа над відьмами зумовлена егоїстичними, користолюбними намірами писаря Пістряка скинути з посади сотника Забрьоху та зайняти його місце, то у романі «Погоня» знищення відьми є відлуння міфологічного світобачення людей. На цій міжтекстовій взаємодії наголошує і Л. Ромащенко, зазначаючи: «Химерність роману Ю. Мушкетика своїм корінням сягає «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. Рівночасно тут можна помітити зв'язок із традицією «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ'яненка.» [39, с. 249]. Фантастичність, яка у М. Гоголя виражається через народні повір'я, мотиви, казкові події, в історичній прозі Ю. Мушкетика, у першу чергу, конкретизується розповідями про нечисту силу («Ніч без світання», «Яса») або безпосередніми зустрічами з нею («Погоня»). У «Погоні» чорт є другорядним персонажем, він неодноразово з'являється у складні моменти подорожі Семена Білокобилки. «Він був понурий, мабуть, через те, що старий. Борода сива, цапина, а пика майже людська. Очі знову ж таки свинячі… І роги. Не роги, а паничі, як у найкращого цапа, ще й із загогулинами. Жупан на ньому тузинковий, шаровари шовкові, чоботи шеврові, нові, жовті. <.> Хвоста не видко, мать, заховав його у шаровари» [28, с. 194], - такий опис чорта подає Ю. Мушкетик у романі, хоча на сторінках твору він виглядає то дідичем, то панком. Насичений текст роману, як і текст повісті М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», й іншою нечистою силою (відьми, біси): «Дві загонисті відьми з реготом спускалися на голих сідницях по м'якій моховій подушці з високої клуні, й реготу того не було чути, а два хвацькі голі біси ловили їх унизу, й старий дідько для чогось колотив тичиною в криниці, а поруч, на вузенькому стовпчику, підібравши під себе ноги, сидів котик не котик, з хвостиком, з китичкою на кінці» [28, с. 302]. Інтертекстуальна спорідненість творів простежується на рівні створення образів фантастичних персонажів, наявність яких впливає на специфіку світосприйняття образів людей.

Крім того, протагоніст твору Семен Білокобилка, на думку дослідниці Л. Ромащенко, «.є ніби літературним двійником козака Мамая з роману О. Ільченка. «Козацькому роду нема переводу» [39, с. 250]. Дійсно, описи зовнішності Білокобилки («У полотняній, розхристаній сорочці, яка відкривала міцні, гейби бронзові груди., міцний, наче врослий у землю дубовий корч, крутоплечий, крутоголовий, з лисиною на всю голову, довкруж лисини - густа щітка темнорусого чуперу., а ще - гострі, неначе ножі, брови, й під ними сірі, пронизливі, трохи хитруваті, трохи небезпечні, темні в зіницях очі, які свідчили - чоловік побачив світа, побував на коні й під конем. У лівому вусі блищала срібна сережка» [28, с. 140]) та козака Мамая (»… зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок - у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець - козацька чуприна» [11, с. 54]) споріднені наявністю сережки, доторкнувшись до якої у персонажів «.і туга відлітає, й прибуває сили» [28, с. 171]. Семена, як і Мамая, побратими вважають характерником, якому «.й смерть не страшна - заговорить будь-яке ядро, будь-яку кулю» [28, с. 157]. Ю. Мушкетик у романі «Погоня» продовжує традиції О. Ільченка, створюючи образ мандрівного запорожця, який, як і Козак Мамай, є своєрідним втіленням українського характеру, волелюбності, стійкості та невмирущості народу [11, с. 83].

Опис зустрічі з вовком зближує роман «Яса» Ю. Мушкетика на рівні інтертексту з оповіданням Дж. Лондона «Любов до життя». Лаврін Перехрест, сам-на-сам опинившись з вовчою зграєю, розумів, що «.він - їхня здобич і вже не втече. Холодні мурахи побігли Лаврінові по спині, вище, вище, по шиї, вже ворушилися на голові, й чуб спинався корчами. Але це були не тільки мурахи страху, а й злості, відчаю останньої боротьби. Він ішов просто на вовків» [31, с. 408]. Неймовірна жага до життя, нереальна сила волі змушують персонажів творів боротися до останнього: «Ікла злегка стиснулись, потім здушили руку дужче, вовк зібрав усю силу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здушила вовчу щелепу. <.> Хвилин через п'ять чоловік усією вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись прокусити її. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий

струмочок» [20, с. 129-130]. Ю. Мушкетик, як і Дж. Лондон, який зображує боротьбу знесиленого золотошукача та хворого вовка, використовує художній засіб гіперболи, щоб показати сміливість юнака, його силу, зумовлену страхом: «…він відчув у руці таку силу, такий запал, що вже не стримався, ступив уперед, нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя відринула, завила. А на снігу лишилася велика чорна лапа й кривава стрічка аж до вовчого клубка» [31, с. 409]. Тож, непереборне бажання жити допомагає персонажам творів Ю. Мушкетика та Дж. Лондона кинути виклик смерті.

Архітекстуальність, жанровий зв'язок текстів, у романістиці Ю. Мушкетика проявляється на рівні поєднання ознак психологічного, філософського, химерного, пригодницького романів, роману-випробування, роману - сповіді, роману-подорожі тощо та історичного роману і повісті в одне художнє полотно. Інтертекстуальні відношення такого типу виникають на вимогу часу та у результаті постійного розвитку історичної прози, тому що жанр «…відроджується і оновлюється на кожному новому етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі цього жанру» [4, с. 142]. Хоча варто пам'ятати, що історичні різновиди роману та повісті мають свою жанрову матрицю - «генетично зумовлений комплекс найбільш усталених ознак, що залишаються атрибутивними впродовж всього історичного життя жанру» [18, с. 199].

Історична основа, реальні історичні події та особи, часова дистанція, достовірність, певний відсоток вимислу та домислу тощо - найхарактерніші риси, притаманні історичному роману та повісті. Однак завдання Ю. Мушкетика - не лише художньо осягнути сторінки історії, митець, у першу чергу, намагається осмислити плин історичних подій, винести з них важливий урок для

наступних поколінь, показати глибину внутрішнього світу персонажів, заглянути у найпотаємніші куточки людського серця. Це стає можливим завдяки тому, що історичний роман та повість вбирають у себе певні ознаки інших різновидів романного та повістевого жанрів. Тобто історія стає своєрідним фоном, сюжетно-композиційним стрижнем, навколо якого розгортається драма людського життя, драма роду, нації, держави.

Так, починаючи з повісті «Семен Палій» (хоча «…назвав автор свій твір повістю, за всіма жанровими ознаками це справжній роман», - уточнює жанр твору літературознавець А. Шпиталь [48, с. 48]), Ю. Мушкетика цікавлять настрої, спогади, переживання та психічні реакції персонажів. Письменник звертається до різноманітних засобів психологізму, серед яких переважають ретроспекція, самоаналіз, портретна деталь, пейзаж. Саме тому твори Ю. Мушкетика можна назвати історико-психологічними.

Домінантним художнім засобом проникнення у глибини людської сутності в історичній прозі Ю. Мушкетика є ретроспекція, яка є визначальною у творчості кожного прозаїка, що писав твори на історичну тему, - П. Куліша, І. Нечуй-Левицького, В. Малика, П. Загребельного тощо. Хоча історичний текст - це суцільна ретроспекція, але повернення у минуле на фоні загального минулого використовується Ю. Мушкетиком, у більшості випадків, з метою психологічного аналізу: для того, щоб заглибитися у внутрішній стан персонажів, а також, щоб читач більше дізнався про їхні життєві історії. Варто зауважити, що повернення у минуле відбувається на асоціативному рівні: коли одна якась річ, дрібниця викликає цілий згусток спогадів. Переважно це стосується згадування дитинства як часово-віддаленого минулого. Так, гетьманові Самойловичу спогади дитинства навіюють різні запахи: «Десь приглушено

голосила під молотком на бабці коса, полини над кручею пахли далеким дитинством і молодістю» [31, с. 105-106]. Теплою хвилею накривають спогади і Юрія Хмельницького: «У пітьмі сіріла церква - батькова, Богданова. Спомини тислися до голови… Отамо була конюшня, отамо три криниці» [25, с. 75]. Як бачимо, спогади дитинства навіюють у персонажів творів Ю. Мушкетика почуття ностальгії.

Крім поодиноких епізодів пригадування минулого, автор також подає розлогі «ретроспективні блоки» [15, с. 180]. Так, наприкінці роману «Яса» письменник описує життєвий калейдоскоп подій отамана. Сірко безперестанку згадує своє життя, роздумує над ним, ніби підводить своєрідний підсумок пройденого життєвого шляху. У романі «Останній гетьман» у формі ретроспективного блоку, тільки вміщеного майже на початку твору, письменник розповідає про дитячі роки Олексія в Лемешах, про те, як він пас корови, як навчався у дяка, як забрали його в хор до Петербурга, як познайомився з Єлизаветою. Аналогічно описані й життєві пригоди протагоніста «Погоні»: як «…на Синій колодязь напали татари й полонили всіх сельчан…» [28, с. 184], як чотири роки Семен «.веслував велетенським веслом на турецькій торговій галері, перевеслував усе Чорне море…» [28, с. 184]. Крім того, перші історичні твори є не просто психологічними, вони - соціально-психологічні. Деякою мірою ознаки соціально-психологічного роману мають й історичні романи «Яса», «Погоня», «На брата брат», «Гетьманський скарб», однак, у порівнянні з першими творами, у цих текстах автор не акцентує увагу на соціальній нерівності, а говорить про це побіжно, декількома штрихами змальовуючи життя простих людей. До того ж «Ясу» та «Гетьманський скарб» літературознавці М. Слабошпицький та Н. Черченко класифікують як романи-літописи [40, с. 166; 257, с. 127].

Своєрідною є жанрова специфіка роману «Гетьманський скарб», який визначають, як роман-роздум, роман-сповідь (Л. Ромащенко) [39, с. 168], роман-монолог, монолог-оповідь (К. Пастушенко) [36, с. 93-94]. Літературознавець Л. Ромащенко підкреслює, що дія роману «…представлена як оповідь, точніше літопис очевидця…» [39, с. 83]. Тобто «Гетьманський скарб» - не просто історичний роман, який має ознаки психологічного роману, а твір, у сюжетній основі якого домінує монологічне мовлення очевидця зображуваних подій. У зв'язку із використанням автором сюжетотворчих можливостей хронотопу, зверненням до засобів ретроспективи (спогади, роздуми), що дозволяє розширити хронологічні рамки творів, показати характери не статично, а в процесі їхнього формування, «Гетьманський скарб» можна визначити як історичний роман з елементами роману-спогаду.

Для історичних творів письменника характерне включення у сюжетну основу романів та повістей різноманітних спогадів персонажів, авторського повістування та снів ретроспективного характеру. За допомогою сну - спогаду у романі «На брата брат» автор розповідає про один із моментів з дитячих років братів Журавок: «Брати поснули, й снився їм один сон: широкий луг у жовтих кульбабах, і сірий у яблуках кінь…, вони обоє - одному п'ять літ, другому сім - сидять на коневі., батько веде коня за повід, ступає поважно й трохи гордовито - гожих має синів, славних кохає козаків на заздрість сусідам і на страх ворогам» [23, с. 12]. Цей сон ніби спрямований у майбутнє: мужніми козаками стали Супрун та Матвій, але розвела їх доля по ворожих таборах. Сни-спогади також мають важливе значення у загальній побудові роману «Погоня». Через сонні візії, які показують еволюцію формування характеру, світогляду Семена Білокобилки, Ю. Мушкетик розповідає про дитинство головного героя, про вагоме у його житті знайомство з

Пивом [28, с. 181-183]. Крім того, роздуми, як і спогади, стають невід'ємною частиною життя всіх персонажів історичних творів митця. У романі «Яса» роздуми набувають філософського відтінку у зв'язку з тим, що з образом головного героя - отамана Сірка, - «…сусідить задума» [34, с. 154]. Дійсно, перед читачем кошовий постає постійно зануреним у світ власних думок: «Річки текли вспак, несли свої темні вони повільно і тихо. Й так само вспак текли отаманові думки. Не спалося» [31, с. 291]. Роздуми персонажів переростають у розлогі внутрішні монологи.

Крім того, в авторську розповідь реалістичного характеру нерідко вкраплюються елементи імпресіонізму, адже особистісні враження та спостереження персонажів, які стали на шлях пізнання навколишньої дійсності, у поєднанні з миттєвими відчуттями та переживаннями хвилюючого трепету першого кохання, болю втрати, відчаю, зневіри, хвилин щастя та радості, надають творам митця філософського насичення та ліричного звучання. Так, у творі «Прийдімо, вклонімося…» майстерно поєднані елементи потоку свідомості персонажів, їхні роздуми та, сповнені душевного болю, спогади. Митець, майстерно відтворюючи хвилини марення Дениса, його передсмертні міркування («Ніколи не думав, що буде так важко помирати. Мав себе за дужу людину, і ось. Помирати отак. У чужому краю, в чужому лісі, чужий усім.» [29, с. 28]); моменти непереборної жаги до знань Олега («І враз несподівана думка стрілою пройняла мозок: чому Василь Гордійович не прислав знайдені сторінки, «клапті», а переписав їх? Навіщо?» [29, с. 50]); дикого страху Якима («І думка - думка гаряча немов розжарений прут: «А може, зараз, поки в маячні? Злодій, бандит. Ніхто не знатиме». В горлі шерхло. Затрусився, неначе пес» [29, с. 38]); приступів хвороби Іполита («Сьогодні мені було зовсім погано. Задихався. Кашляв усю ніч, залив кров'ю простирадло. До цього я не так боявся смерті. А тепер…?» [29, с. 95]), використовує внутрішній монолог, насичений різними стилістичними фігурами (риторичні питання, інверсії, три крапки). У романі «На брата брат» надзвичайно тонко та душевно передано автором психологічний стан Матвія Журавки у момент поховання брата: «Колюча удавка стискала горло. Все дужче й дужче. Вже темніло в очах. <…> Під горлом закипіли сльози, він міцно до болю стиснув зуби - не показати печалі та хвилювання, аби ніхто не дізнав, що в цьому рову засипають його рідного брата» [23, с. 275]. Письменник у зазначеному тексті уникає «.прямих авторських характеристик, ставить.» персонажів «.у ситуації, де їхні розум і серце промінилися всіма барвами» [14, с. 100]. Помітно, що Ю. Мушкетик врахував досвід психологічного аналізу у попередніх творах («Семен Палій», «Гайдамаки», особливо «Яса» та «На брата брат»), так як психологізм текстів «Гетьманський скарб» та «Прийдімо, вклонімося.» виходить на новий рівень: «Гетьманський скарб» побудований у формі монологу ретроспективного характеру, а у канву другого роману автор вводить елементи потоку свідомості.

Переживання, миттєві відчуття протагоністів розкриваються через сприйняття образів природи. Аналізуючи поетику романів О. Гончара, літературознавець М. Гуменний наголошує, що пейзаж у його творах - «.психологічно насичений. Переживання, тривоги, роздуми героїв, їхні душевні порухи розкриваються певною мірою саме через природу» [8, с. 60]. Продовження пейзажотворчих традицій Гончара-психолога знаходимо й в історичній прозі Ю. Мушкетика. Так, перед походом мінорний настрій оповив не тільки козаків, але й навколишній світ: «Сумно погойдувалася корогва на отамановому човні, скорботно співала півча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег і плавні…» [31, с. 300]. Серед усього розмаїття історичної прози Ю. Мушкетика вирізняється роман «На брата брат», у якому переважають психологічно насичені пейзажі. Природа у творі використовується з метою підсилення драматизму зображуваного: Матвій після прокльонів брата Супруна як «.сновида вийшов з хати. Сірий світ гойдався перед ним: сіро цвів мак у городі, сірий крокіс вився по драбині, сірий півень сидів на ворині й стріпував сірими крильми. Сіра блискавиця спалахувала по краю важкої сірої хмари. Сірі коні під'їжджали до двору» [23, с. 171], - сірий колір навколишньої дійсності передає душевний стан протагоніста, його розгубленість, підкреслює неочікуваність братової поведінки. В аналізованому романі вражає неабияке вміння автора у створені лаконічних, драматично-напружених пейзажних картин, тоді як у попередніх творах, маємо на увазі «Ясу» та «Гетьманський скарб», помітна розлогість, поетичність образів природи, що свідчить про те, що майстерність Ю. Мушкетика зростала з кожним наступним твором.

Домінантною ознакою ідіостилю письменника є філософічність, яка позначилася на жанровій специфіці, художній концепції, системі образів творчості митця. Помітною є і морально-етична наповненість кожного його твору, в основу якої, можна сказати, покладений художній прийом контрасту. Ю. Мушкетик зіставляє та протиставляє не лише образи людей, але й відтворювані ситуації, а також пріоритетні для них загальнолюдські цінності. У результаті дослідження спостережено, що автор спонукає персонажів самостійно аналізувати раціональний та моральний бік своїх вчинків. Так, наприклад, Семен Білокобилка, відволікаючись від свого основного завдання, розуміє, що «…ниньки кожна прогаяна днина це мовби надгорілий фітіль до бочки з порохом, на якій сидиш. Я дедалі дужче втрачав спокій, і вчувалися мені ревиська гармат, і скрегіт шабель, і крики та стогони. Що про мене думають побратими!» [28, с. 211]; «…я злочинець, чорний злочинець, який запродує товариство і його святі заповіді…» [28, с. 253]. Підсилення цих монологічних висловлювань протагоніста відбувається шляхом постійного введення автором у контекст роману переліку боєприпасів, що залишилися у козаків: «Куль до гаківниць лишилася одна бочка, залізних - півбочки, ядер - п'ятнадцять, куль олов'яних, куль до шмагівниць, шроту залізного не лишилося зовсім» [28, с. 253]. Цей своєрідний звіт із кожною сторінкою твору все більше напружує оповідь, адже із зменшенням запасів зменшуються і шанси обложених на порятунок.

В історичній романістиці «…уже з достатньою повнотою проявила себе тенденція, коли художній задум базується на умовно-притчевій основі з опорою на філософську багатоплановість образу, на вихід за межі конкретних хронологічних рамок, на концепцію життєвого матеріалу і ту цілісність сприймання світу, що скристалізувалася в образі символі чи фольклорній притчі» [10, с. 113]. Зазначену тенденцію спостерігаємо й у творчості Ю. Мушкетика. Саме як роман-притчу охарактеризував науковець Л. Новиченко сюжетну лінію роману «Яса» про товаришів-запорожців Лавріна Перехреста та Марка Ногайця [34, с. 157]. На нашу думку, ознаки роману-притчі простежуються у всьому романі «Яса», а не лише в його окремій сюжетній лінії, а також і у таких творах митця, як роман «На брата брат» та повість «Ніч без світання», в основу яких покладена легенда про братів Каїна та Авеля для художнього поглиблення теми Руїни (у більшій мірі, на цій легенді ґрунтується роман «На брата брат», про що вже свідчить сама назва тексту). Отож, психологічно-філософський струмінь позначився не лише на стильовій манері письма Ю. Мушкетика, але й на жанровій специфіці його творів.

Важливим компонентом сюжетно-композиційної будови історичної прози письменника є пригодницький елемент, у цьому відчувається традиція архітектоніки творів на історичну тему О. Дюма, В. Скотта, П. Куліша, В. Малика. Літературознавець І. Дзюба щодо історико-пригодницького жанру пікреслює: «Історичний герой - завжди герой дії, руху; звідси динаміка сюжету в багатьох історичних романах. Але це ще не та специфічна естетична якість, що робить твір історико-пригодницьким. Жанр цей має свою умовність. Вона полягає в тому, що сюжетна інтрига, витворена часто-густо всупереч безпосередній правдоподібності, стає основою структури роману чи повісті і підпорядковує собі всі інші компоненти: водночас в усьому багатстві сюжетних перипетій «простежується» досить сталий набір типових традиційних мотивів (помилка, непорозуміння, несподівані зустрічі й розминання, підміна, невпізнання і пізнавання, викрадення, потрапляння в безвихідні становища й чудесні порятунки тощо). Але ця умовність не повинна ані відлякувати, ані розчаровувати. Вона може не відходити від правди і реальності історії, а по-своєму вести в її глибини, суттєві закономірності» [9, с. 95]. Саме такі «типові традиційні мотиви» притаманні деяким романам Ю. Мушкетика: «Яса» (сюжетна лінія Марка та Лавріна), «Гетьманський скарб», «Погоня», де незвичайні ситуації, в які потрапляють персонажі, не просто динамізують сюжет, але й є своєрідними випробуваннями, що загартовують характери персонажів, допомагають авторові зобразити їх з різних ракурсів. Крім того, у «Погоні» помічаємо елементи авантюрно-пригодницького та химерного романів. Підтвердженням цьому є введення у канву твору зустрічей протагоніста Білокобилки з нечистою силою, в основному, з чортом: «В цю мить я побачив його… Справжній болотяний чорт. У нього з рота смерділо, аж мені сперло подих» [28, с. 265]. Білокобилка йде на різноманітні авантюри, які загартовують його силу духу: він кидає виклик і розлюченому натовпу, і долі, і невідомості, що чекає на нього попереду, і нечистій силі, і, навіть, самій смерті.

Твори митця на історичну тему пройняті національною ідеєю (незалежність території рідного краю, його добробут): всі «…народи, - подумав гірко (Сірко - Н.П.), - мають право на щастя, та, скільки віку, в мого народу хтось намагається одібрати його долю. Вже ніби нічого й не лишилося, вже ніби й боротись ні за що, а серце не примиряється. Воно знає: сонце має рівно світити всім народам на землі» [32, с. 74-75]. Змальовуючи образи козаків, гетьманів, митець не ідеалізує їх, у різноманитних ситуаціях він зображує їх такими, якими вони були насправді. Так, Юрась Хмельниченко - «розтривожений, з потовченою, пошарпаною душею.» [24, с. 92], Іван Сулима, ніби «очеретинка.», у нього «ніжна душа, чуле серце. Ще й стражденне.» [22, с. 9], Павло Полуботок - жорстокий (сцена з козачком на початку твору [22, с. 9]), користолюбивий, прагне до примноження своїх багатств [22, с. 51] тощо. Автор здійснює значне художнє узагальнення, створюючи тип козака, якому властиві найкращі риси - патріотизм, вірність, жертовність. Однак романтичний струмінь вносить у твори митця незвичайність обставин та випробувань, які випадають на долю персонажів. У романі «Погоня» спостерігаємо метаморфози Білокобилки, Мальви, Ливона; у цьому відчувається «.відгомін міфологічного світосприйняття.» [19, с. 143], гіперболізацію сил Лавріна під час першого бою під Ладижином: «Лавріна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, він би і його не злякався» [31, с. 244], порівняння кошового отамана Сірка з драконом.