Поетика інтертекстуальності історичної прози Ю. Мушкетика

Оригінальним у доробку письменника є органічне поєднання історичних подій та казкових елементів, що надає його творам певної фантастичності. У більшій мірі, казковість притаманна роману «Погоня», в якому через казкові засоби передаються епізоди про три загадки чорта та три дороги. Так, вибір Семеном Білокобилкою подальшого напряму своєї подорожі будується за принципом казкового тридоріжжя: «На перехресті притримав на мить: дорога ліворуч вела до матері, праворуч до Мальви, пряма - в Кагарлик. Я поїхав прямо» [28, 321]. Три дороги символізують не просто важливе життєве рішення чоловіка, але й моральний вибір, від якого залежить життя інших людей.

Ю. Мушкетик нерідко випробовує персонажів, тому можна сказати, що кожен текст має ознаки твору - випробовування. Образи людей історичної прози митця проходять перевірку владою («Яса», «Ніч без світання», «Семен Палій», «Гайдамаки», «На брата брат»), а у зв'язку із цим - і совістю. Відношення до влади є тим лакмусовим папірцем, який показує суть людини, її приховану від інших внутрішню глибину. Крім того, своєрідним випробуванням для деяких характерів стає володіння правдою, істиною (маємо на увазі літопис про події Коліївщини («Прийдімо, вклонімося…»)), потрапляння у складні ситуації життєвого вибору («На брата брат», «Останній гетьман»), пізнання світу (історія Дорофія Ружі як одна із сюжетних ліній роману «Яса»), далека та небезпечна дорога («Погоня», «Гетьманський скарб») тощо.

В основу сюжетів творів «Погоня» та «Гетьманський скарб» покладений образ дороги, це дає всі підстави охарактеризувати їх як романи-подорожі. Так, під час виконання доручених завдань Семен Білокобилка, проїжджаючи те чи інше село, потрапляє у різні пригоди. Дорога, після звістки про заручини Уляни з Петром Толстим, стала для Івана Сулими своєрідним способом життя: «Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене…» [22, с. 123]. Впродовж мандрівки Іван зустрічає велику кількість людей зі своїми болями та радостями, саме в дорозі він познайомився з Пилипом Милею, який став для нього не тільки попутником, але й справжнім товаришем. Завдяки прийому подорожі можливе поєднання побутової та інтелектуальної манер спостереження над дійсністю, що, у свою чергу, дозволяє порівняти різні системи цінностей [50, с. 71].

Твори Ю. Мушкетика про минуле глибиною свого змісту звернуті у майбутнє. Вони, віддзеркалюючи досвід минулого, ніби орієнтують читача у складних лабіринтах сучасності. Саме через історичні події, приклади з життя персонажів письменник повчає, закликає майбутні покоління до єдності, до збереження історичної пам'яті свого народу, шанобливого ставлення до своєї історії, культури, мови, традицій, розважливості у вчинках тощо. Основними формами повчання в романах та повістях автора є позасюжетні елементи: авторські відступи ліричного, філософського характеру, вставні епізоди, які більше притаманні «Ясі» (притча про хату, життєва історія Дорофія Ружі), а також монологічне мовлення персонажів, яке відтворює їхні рефлексії про життя та смерть, владу, майбутнє країни та нації. Тож, елементи дидактизму (не просто виховання, повчання як у творах давньої української літератури, а виховання історією, правдою про далекі часи, красою рідного краю) проявляються в історичній прозі митця.

Роман Ю. Мушкетика «Прийдімо, вклонімося…», основною сюжетно-композиційною особливістю якого є поєднання різних часових пластів, що допомагає авторові якнайдетальніше розглянути тему історичної пам'яті, є своєрідним містком між минулим та сучасним. Дослідниця М. Кондратюк називає аналізований твір як роман «зв'язку часів» [13, с. 146]. До цього жанру належить ще одна повість Ю. Мушкетика - «Морок». Тож, автор продовжує традиції П. Загребельного («Диво») та Р. Федорова («Єрусалим на горах»), створюючи текст з такою ж архітектонічною специфікою. Однак від зазначених текстів роман Ю. Мушкетика відрізняється тим, що окремою сюжетною лінією у ньому є хронологічно окреслений літописний звід про події Коліївщини.

Літературознавці Ф. Кейда та А. Гуляк стверджують, що «Прийдімо, вклонімося…» «…є вдалою спробою створення історико-політичного роману…» [7, с. 79]. Погоджуючись із цією думкою, варто зауважити, що історико-політичний характер притаманний більше сучасній лінії, у якій основна увага зосереджена на особливостях суспільного життя та культурно-наукового розвитку в радянські часи. До того ж сюжетна лінія про Данила Засядька, яка також пов'язана з історичною пам'яткою, має всі ознаки детективного роману: напруженість дії, динамічність сюжету [20, с. 595] тримають читача у невідомості та цілковитій інтризі: «Крутилися розігріті до червоного диски телефонних апаратів, крутилися колеса автомобілів, крутилося все емґебе, плануючи акцію по захопленню двох агентів невідомої ворожої держави. Запитання летіли з району в область, з області до Києва, а звідти - поради та накази: категоричні, надзвичайні, грізні» [29, с. 74]. Хоча заздалегідь відомо, кого розшукують і що є об'єктом пошуку, проте все одно вражає оперативність дій органів слідчої комісії («За півтори години приїхали оперативники. Наказ з Москви категоричний: захопити тільки живими; було укладено кілька планів проведення акції.» [29, с. 74-75]), особливості розслідування («Все відбувалося за планом: зігнутий, витіпаний страхом Коробченко, у якого тремтіли руки і ноги, хрипко покашляв,

Надзираєв і ще двоє піднялися по драбині, а далі план полетів шкереберть, - з горища пролунав постріл…» [26, с. 75]) та допиту в тоталітарній державі [29, с. 88-89; 170, с. 102-103]. Творові «Прийдімо, вклонімося…» також притаманні ознаки автобіографічного роману. Ю. Мушкетик пройшов увесь шлях наукового пошуку свого персонажа - Олега Зайченка, - тому в образі молодого аспіранта Олега, «…який працює над кандидатською дисертацією про Коліївщину, - легко вгадується сам автор. Прозаїк цього й не приховує» [41, с. 68], однак автобіографічне підґрунтя роману не є домінуючою жанровою ознакою аналізованого твору.

Серед різноманітних інтертекстуальних відношень, виокремлених в історичній прозі Ю. Мушкетика, важливе місце займають також інтертекстуальні смисли на рівні художнього тропу або стилістичної фігури. У більшості випадків, це порівняння чи епітет із зазначенням власної назви, яка відразу відправляє читача до певного тексту для встановлення міжтекстового зв'язку. Персонажі романів та повістей письменника порівнюються з героями усної народної творчості, імена яких є «.концентрованим «згустком» сюжету тексту.» [46, с. 150]. Так, Дорофій Ружа («Яса»), зустрівшись з рідними братами, порівнює себе з найменшим із трьох братів (дума «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі») [31, с. 217]. Як і найменший брат з народної думи, так і Дорофій, опинившись у скрутному становищі, не відчув братерської допомоги, а лише їхню жорстокість та недоброзичливість, хоча ні тіні осуду, ні каплі обурення не було у його лагідному та благородному серці. З Яремою та Хомою, персонажами народної пісні, порівнює Кайдан Лавріна Перехреста та Марка Ногайця:

«- Хто з нас Ярема, а хто Хома? - запитав Марко.

- Нема одміни, - одказав Кайдан.

Одначе сам одміну знав добре. Він немало дивувався їхній дружбі…» [31, с. 232]. Дійсно, юнаки були, мов брати рідні, проте на заваді їхній дружбі став егоїзм та чорна заздрість Марка. З героєм народних переказів, козаком Мамаєм, який, крім того, став головним персонажем роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», порівнює Мокій Сироватка в'язня, якому вдалося втекти з в'язниці, перехитривши охорону: «Коли б дістатися до стелі. - Думав Сироватка. - Але до неї - три чи чотири сажні. Ні, той в'язень, що втік, мабуть, справді був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетів на ньому крізь стіну, як козак Мамай» [31, с. 384]. У творі і сам Мокій вдався до хитрощів, намалювавши на стелі приміщення, де його утримували, коня та вилізши через щілину. До такого самого способу втечі звернувся і Семен Білокобилка. Такий інтертекстуальний зв'язок у змалюванні епізоду втечі Сироватки та Білокобилки дає авторові право опосередковано поставити цих персонажів на один щабель із козаком Мамаєм, як уособленням безсмертного народного духу, його витривалості, розсудливості та волелюбності. До того ж у романі «Погоня» для реалізації інтертекстової моделі на рівні художнього тропу Ю. Мушкетик використовує, крім уснопоетичного, також і біблійне джерело. Так, побратим Семена, Пукавка, порівнюється з Хомою невірним: «Пукавка - Хома невірний. Нікому й нічому не вірить, усіх має за брехунів» [28, с. 153]. Таке словосполучення використовується для характеристики людини, яка постійно «.сумнівається, не вірить у що - небудь.» [42, V, с. 266], а основа цього фразеологізму закладена у відомій євангельській легенді про апостола Хому, який не повірив у воскресіння Ісуса Христа.

На думку дослідника В. П'янова, «Юрію Мушкетику не властиве замикання на певних, вивірених на власному досвіді, художніх прийомах чи, як ото буває, шаблонах. Навпаки, він постійно шукає все нових і нових для себе засобів розкриття творчих задумів» [38, с. 103]. Стосується це не лише сюжетно-композиційної організації історичних творів митця, особливостей поетикальної парадигми або часово-просторового континууму, але також і специфіки характеротворення. Тому міжтекстова взаємодія на рівні художнього тропу, а саме порівняння, допомагає створити довершені образи персонажів, підкреслити їхню фольклорну основу, а також сприяє деталізації, виокремленню та укрупненню тих їхніх індивідуальних рис, на яких письменник не прямо, а опосередковано акцентує увагу.

Важливим елементом типології інтертекстуальних зв'язків дослідниці Н. Фатєєвої є поетична парадигма, сутність якої полягає в тому, що «…кожен поетичний образ існує не сам по собі, а в ряді інших,… схожих образів - і разом з ними реалізує певний закон, модель, правило… - парадигму» [35, с. 7]. Так, певна «загальна ідея» закладена в образи Лавріна та Марка. У змалюванні доль зазначених персонажів відчувається інтертекстуальна спорідненість із фольклорними традиціями. Марко сам себе порівнює з Марком Проклятим, фольклорною особою, яка є також персонажем однойменного твору О. Стороженка: «Про свою зраду думав день і ніч, носив її, як отой проклятий Марко торбу з душами загублених грішників. Й не раз спливала думка про того Марка, бачив у тому лихе провіщення долі» [32, с. 265]. Категорія совісті, яка об'єднує ці два характери, є більш глибшою в образі Марка Проклятого: «Совість тяжкая, важкая, невсипущая, що не дає мені спокою, гризе мене і день і ніч, вже більше як піввіку ношуся з нею і до кінця світу, до страшного суду буду носитися, поки не зробиться вона легенька, що й мала дитина її підніме.» [44, с. 314]. Постать Марка Проклятого - трагічна, він тяжко карається за свій вчинок. Окреслена автором єдина мить у житті Марка - момент вбивства матері та сестри - вражає своєю глибиною та масштабністю. Вона асоціюється з певною межею, бар'єром та прірвою, тому що за нею - безчасся та вічність. Докори сумління Марка Ногайця є хвилинним розкаянням персонажа, адже, зрадивши один раз, через деякий час він знову йде на зраду, тоді як О. Стороженко підводить читача до думки, що персонаж його повісті стоїть на правильному шляху, коли пропонує козаку Кобзі та його товаришам провести їх на острів Зміїний, на якому «…осадився зі своїм загоном переяславський козак Кроивоніс…» [44, с. 364], щоб виступити разом проти шляхти. Маркові «.не раз доводилось уже на ньому бувати. Там теперечки і народу чимало зібралось. Порадимось, пора підійматися.» [44, с. 365], тобто служіння Батьківщині, рідному народові дає головному персонажу роману сили та наснагу рухатися далі та полегшувати своє становище, хоча це може тривати і цілу вічність.

Лаврін Перехрест, побратим Ногайця, перебуваючи у турецькій неволі, був жорстоко страчений: його «.нахромили одразу на два гаки, вмуровані в сіру похмуру стіну» [32, с. 379]. Схожою смертю загинув відомий герой історичних пісень Байда Вишневецький. На такий інтертекстуальний шар творення образів Лавріна та Марка звернув увагу академік Л. Новиченко [34, с. 157]. Отож, зазначені персонажі через загальновідомі образи Байди та Марка, з якими читач порівнює їх на підсвідомому рівні, утворюють поетичну парадигму, яка ґрунтується на двох протилежних антиноміях: в образі Лавріна закладене поняття самопожертви, а в образі Марка - ідея зрадництва як своєрідного прокляття.

Досліджуючи специфіку міжтекстової взаємодії, літературознавець Н. П'єге-Гро зауважує, що однією із найважливіших функцій інтертекстуальності «.є характеристика персонажів; завдяки інтертексту вона набуває достовірності….коли в розповіді міститься вказівка на коло… читацьких інтересів, це дозволяє уточнити, наприклад, особливості. психіки, змалювати предмет. постійних турбот.» [37]. В історичній прозі Ю. Мушкетика спостерігаємо неодноразове зазначення автором назв книг, творів письменників різних епох. Так, Іван Виговський був зацікавлений творчістю Е. Роттердамського («На брата брат»), а книгу цього філософа «Похвала Глупоті» аналізував Іван Сулима з роману «Гетьманський скарб», гетьман Іван Мазепа читав «Монарха» Н. Макіавеллі («Семен Палій»), Юрась Хмельниченко («Ніч без світання») захоплювався творами Гомера, Цицерона, Юлія Цезаря, Г. Смотрицького, Лазаря Барановича тощо. Як бачимо, в основному, це книги філософського характеру, через які вони намагаються пізнати істину, закони світобудови, закономірності людської екзистенції. Крім того, назви книг, майстерно введені автором в сюжетно-композиційну канву повістей та романів, допомагають також осягнути філософсько-художню концепцію кожного його твору окремо та історичного доробку в цілому.

Тож, жанрові модифікації творів на історичну тему помітно розширили спектр поетикального аналізу на рівні інтертекстуальних відносин. На думку науковця Н. П'єге-Гро, «.інтертекстуальність є вираженням турботи про підтримку традиції і збереження пам'яті про минуле.» [37], тобто інтертекстуальність орієнтована на зв'язок з національним та світовим культурно-історичним надбанням.

Висновки. Як бачимо, історичну прозу Ю. Мушкетика визначає взаємопроникнення різноманітних текстів та мотивів на рівні імпліцитної та експліцитної цитатності, алюзійності, архітекстуальності, паратекстуальності та поетичної парадигми, що надає їй не просто асоціативності, а подвійності смислу та певної закодованості зображуваних подій у тісному взаємозв'язку із традиціями минулого. Найпоширенішим інтертекстуальним компонентом у творах письменника є цитата, тематичними джерелами якої є фактичний матеріал (історичні документи), фольклор (історичні, козацькі та чумацькі пісні, паремія), художня література (поетична спадщина Т. Шевченка, вітчизняні автори та праці античних філософів) та Біблія, а також алюзія. У романах та повістях помітне й запозичення загальновідомих літературних (мотив про євшан-зілля («Яса»), фаустівський мотив («Погоня»)) та біблійних мотивів (легенда про Каїна та Авеля («Яса», «На брата брат», «Ніч без світання»), легенда про Павла та Петра, про Блудного сина («Гетьманський скарб»)). Інтертекстуальний зв'язок творів митця з іншими художніми текстами передається також за допомогою алюзії. Так, окремі епізоди повісті «Ніч без світання» пов'язані з романом П. Загребельного «Я, Богдан», роману «Яса» - з оповіданням Дж. Лондона «Любов до життя», роману «Погоня» - з повістю Г. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма» та романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу», у творі «Прийдімо, вклонімося…» відчутний вплив роману І. Багряного «Сад Гетсиманський» тощо.

Для створення образів персонажів романів та повістей автор звертається до фольклору: порівняння Дорофія Ружі з найменшим з трьох братів з народної думи «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», Лавріна та Марка - з Хомою та Яремою, Сироватки та Білокобилки - з козаком Мамаєм тощо. У романі «Яса» спостерігаємо поетичну парадигму, згідно з якою в характерах Лавріна Перехреста та Марка Ногайця закладено дві абсолютно протилежні ідеї (добро, самопожертва та зло, зрада), які реалізуються в народних образах Байди Вишневецького та Марка Проклятого.

Ознаками, які конкретизують жанрову специфіку історичної романістики митця, є психологізм, філософічність, автобіографічність, дидактичність, притчевість, авантюризм тощо. Так, риси роману-спогаду та роману-подорожі мають твори «Гетьманський скарб» та «Погоня». Так, риси роману - спогаду та роману-подорожі мають твори «Гетьманський скарб» та «Погоня». Крім того, «Ясі» та «Гетьманському скарбу» притаманні ознаки роману-літопису, а також історико-пригодницького роману. Що стосується «Погоні», то у ньому простежуються елементи авантюрно - пригодницького, химерного романів. У зв'язку з художньою трансформацією легенди про братів Каїна та Авеля у творах «На брата брат», «Яса», «Ніч без світання» відчуваються риси притчі - посилення філософічності та метафоричності зображуваного. Оригінальним у жанровому відношенні є роман «Прийдімо, вклонімося…» - це історико-політичний роман «зв'язку часів» з елементами автобіографічності та детективності. До того ж усі історичні романи та повісті Ю. Мушкетика мають ознаки творів-випробувань з елементами дидактизму (виховання історією). Як бачимо, архітекстуальність (жанровий зв'язок текстів) та полівалентність жанрового насичення аналізованих художніх текстів митця є беззаперечною, історія у них виступає своєрідним фоном, на якому відбувається розгортання сюжетних ліній, колізій, розв'язання конфліктів.

Отже, інтертекстуальні відношення історичної прози Ю. Мушкетика позначені глибиною та багатоаспектністю: поняття ціннісного характеру тісно взаємопереплетені з поетикальним аналізом в цілому та типологічним, текстологічним і психологічним дослідженнями творів митця.

Список використаних джерел

художній інтертекстуальність проза мушкетик

1. Андреев Ю. Революция и литература. [2-е изд., доп.]. Москва: Худ. лит., 1975. 448 с.

2. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000. Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.

3. Барт Р. От произведения к тексту. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Москва: Прогресс, 1989. С. 413-423.

4. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. Москва: Советский писатель, 1963. 363 с.

5. Гречанюк Ю. Проблеми історизму і традиції в літературі XIX-XX ст. Чернівці: Рута, 1997. 123 с.

6. Гриця С. Міграція фольклору. Фольклор українців поза межами України: [зб. наук. статей]. АН України. Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Ін-т української археології. Київ: Б.в., 1992. С. 20-40.

7. Гуляк А. Концепція героя в романах Юрія Му шкетика про гайдамаччину. Київська старовина. 2004. №2. С. 74-85.

8. Гуменний М. Поетика романного жанру Олеся Гончара: проблеми типологій: [монографія]. Київ: Акцент, 2005. 240 с.

9. Дзюба І. Несходимі стежки минувшини: Пригодницькі мотиви в історичній прозі. Київ. 1986. №10. С. 86-95.

10. Ільницький М. Голос героя - голос автора. Жовтень. 1985. №4. С. 110-118.

11. Ільченко О. Твори: у 2-х т. Київ: Дніпро, 1979. Т. 1: Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа Молодиця. 692 с.

12. Квітка-Основ'яненко Г. «Конотопська відьма», «Сватання на Гончарівці» та інші твори. Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. 416 с.

13. Кондратюк М. Жанрова специфіка українських романів зв'язку часів. Вісник Житомирського педагогічного університету. Житомир: РВВ Житомирського педагогічного університету імені І. Франка, 2004. Вип. 15. С. 146-149. (Серія: Філологічні науки).

14. Кононенко П. Стиль прози Ю. Мушкетика. Проблеми. Жанри. Майстерність: [літературно-критичні статті]. Київ: Рад. письм. Вип. V. С. 116-135.

15. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: [монографія]. Львів: ПАІС, 2005. 368 с.

16. Кораблева Н. Интертекстуальность и интертекст (роман А. Битова «Пушкинский дом» в зеркале постмодернизма). Язык и культура: третья международная конференция: [тезисы докладов]. Київ: Collegium. 1994. С. 239-240.

17. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог, роман. Вестник МГУ. 1995. №1. С. 87-115. (Серия: Филология).

18. Лексикон загального і порівняльного літературознавства / [за ред. А. Волкова, О. Бойченка, І. Зварила, Б. Іванюка, П. Рихла]. Чернівці: Золоті литаври, 2001. 636 с.

19. Літературознавчий словник-довідник / [за ред. Р.Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка]. Київ: ВЦ «Академія», 2007. 752 с.

20. Лондон Дж. Твори: у 2-х т. Т. 2: Оповідання. Київ: Дніпро, 1986. 583 с.

21. Мушкетик Ю. Гайдамаки: [роман]. Мушкетик Ю. Твори: у 5 т. Київ: Дніпро, 1987-1988. Т. 1: Смерть Сократа. Суд над Сенекою. Гайдамаки. Жовтий цвіт кульбаби. 1987. С. 110-483.

22. Мушкетик Ю. Гетьманський скарб: [роман]. Харків: Фоліо, 2007. 415 с.

23. Мушкетик Ю. На брата брат: [роман]. Харків: Фоліо, 2007. 317 с.

24. Мушкетик Ю. Ніч без світання. Київ. 2011. №6. С. 81-126.

25. Мушкетик Ю. Ніч без світання. Київ.2011. №7-8. С. 48-87.

26. Мушкетик Ю. Останній гетьман: [роману. Мушкетик Ю. Останній гетьман. Погоня. Харків: Фоліо, 2011. С. 5-136.

27. Мушкетик Ю. Павло Полуботок. Літературна Україна.1990. №20. 17 травня.

28. Мушкетик Ю. Погоня: [роман]. Мушкетик Ю. Останній гетьман. Погоня. Харків: Фоліо, 2011. С. 137-373.

29. Мушкетик Ю. Прийдімо, вклонімося…: [роман]. Сучасність. 1996. №7-8. С. 15-114.

30. Мушкетик Ю. Семен Палій. Мушкетик Ю. Твори: у 2х т. Київ: Дніпро, 1979. Т. 2: Жорстоке милосердя: [роман]. Семен Палій: [історична повість] (Перевидання). С. 223-519.

31. Мушкетик Ю. Яса: [роман]: Розд. 1-17. Харків: Фоліо, 2006. 415 с.

32. Мушкетик Ю. Яса: [роман]: Розд. 18-33. Харків: Фоліо, 2006. 415 с.

33. Неклюдов С. Авантекст в фольклорной традиции. Живая старина. Москва: «Московская правда», 2001. №4. С. 2-4.

34. Новиченко Л. Ця наша неласкава Кліо…: Про роман Ю. Мушкетика «Яса». Вітчизна. 1988. №10. С. 151-159.

35. Павлович Н. Язык образов. Парадигмы образов в русском поэтическом языке. Москва, 1995. 491 с.

36. Пастушенко К. Монолог як засіб психологізму у романі Ю. Мушкетика «Гетьманський скарб». Історико-літературний журнал. Одеса: Астропринт, 2008. №15. С. 92-100.

37. Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности; [пер. с фр.] / [общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова]. Москва: Издательство ЛКИ, 2008. 240 с. URL: http://bukvo.net/science/philology/14510-vvedenie-v-teoriyu - intertekstualnosti.html

38. П'янов В. З високих вершин: Штрихи до портрета Юрія Мушкетика. Вітчизна. 2001. №9-10. С. 87-116.

39. Ромащенко Л. Жанрово-стильовий розвиток сучасної історичної прози: Основні напрями художнього руху: [монографія]. Черкаси: Вид-во Черкаського державного університету ім. Богдана Хмельницького, 2003. 388 с.

40. Слабошпицький М. Повернення Івана Сірка. Вітчизна. 1988. №10. С. 164-166.

41. Славинський М. Мушкетик Ю.: «Ми втратили ще одне Слово…», чотирма ченцями писане. А переписав один - Квач. Віче. 2008. №15. С. 68-70.

42. Словник української мови: в 11 т. / ред. кол.: І. К. Білодід (гол.) [та ін.]. Київ: Наук. думка, 1970-1980. Т. 1-11.

43. Сокол Л. Гіпертекст і постмодерністський роман. Слово і час. 2002. №11. С. 76-80.

44. Стороженко О. Марко Проклятий. Оповідання. Київ: Дніпро, 1989. 618 с.

45. Фатеева Н. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов. Москва: Агар, 2000. 280 с.

46. Федоровська Л. Народ із жита і вишень. Вітчизна. 1988. №10. С. 151-166.

47. Цивьян Т. Модель мира и ее роль в создании (аван) текста. URL: http://www.ruthenia.ru/folklore/tcivian2.htm

48. Шпиталь А. Історична проза Юрія Мушкетика. Київська старовина. 1999. №3. С. 46-54.

49. Dictionary of biblical imagery: [general editors: L. Ryken, J. Wilhoit]. USA: Inter varsity press, 1988. 3291 p.

50. Niedzielski Cz. O teoretycznoliterackich tradycjach prozy dokumentarnej (Podroz-powiesc-reportaz). Torun, 1966. S. 209.

Размещено на Allbest.ru