Українська еміграційна література як історико-культурний феномен: проблеми, напрями та перспективи дослідження

Размещено на http://allbest.ru

Українська еміграційна література як історико-культурний феномен: проблеми, напрями та перспективи дослідження

В.С. Василенко*

Анотація

Статтю присвячено основним проблемам, напрямам і перспективам дослідження української еміграційної літератури ХХ століття. Зокрема, розглянуто історію її вивчення як окремої наукової проблеми, проаналізовано основні напрями, акцентовано на найважливіших наукових здобутках у її дослідженні.

На основі аналізу праць українських літературознавців і критиків - як еміграційних, так і материкових, - присвячених різним аспектам дослідження еміграційної літератури (історико-літературним, теоретичним, методологічним), висловлено деякі зауваги про особливості її розвитку, відмінності від інших - діаспорної, експатріантської літератур, а також співвідношення цих близьких за змістом, та не тотожних між собою понять.

Проаналізовано риси, які внутрішньо зближують еміграційний і материковий літературні процеси, підкреслено їхні розбіжності й моменти взаємодії, акцентовано на складності й суперечливості цієї взаємодії.

Висловлено думку про доцільність розгляду взаємин материкової й еміграційної літератур як метрополії та периферії й водночас як конкурентних культурних монополій. Один з аспектів розвідки присвячено питанню про переваність і спадкоємність еміграційної літератури як такої, що розвивається не через зміну поколінь, як література материкова, а через "хвилі", які впливають на її зовнішні контури та внутрішній рух.

Наголошено на значущості того історико-культурного, морально-етичного й естетичного досвідів, які українська еміграційна література внесла в історію й канон загальнонаціональної, ідейно, жанрово та тематично розширивши їх.

Обґрунтовано важливість теоретичної й історико-літературної концептуалізації української еміграційної літератури ХХ ст., потребу комплексного наукового підходу, який став би теоретичною підвалиною для майбутніх досліджень.

Ключові слова: література, літературний процес, еміграція, діаспора, літературне зарубіжжя, метрополія, периферія.

Abstract

Ukrainian emigration literature as a historical and cultural phenomenon: problems, directions and perspectives of research

Vasylenko V. S.

The paper is devoted to the main problems, directions and prospects of the study of Ukrainian emigration literature of the 20^th century. In particular it studies the history of its research as a separate scientific problem, analyzes the main directions of its research, and marks the most important scientific achievements in its development. Based on the analysis of the works of Ukrainian literary scholars and critics - both emigration and mainland - devoted to the problem of studying emigration literature (historical-literature, theoretical, methodological), some comments are made about the peculiarities of its development, difference from others - diaspora, expatriate, as well as the relationship of these closely related but not identical concepts. The article analyzes features that internally unite emigration and mainland literary processes, as well as their differences and moments of interactions, it emphasizes the complexity and inconsistency of this interaction. An opinion is expressed on the opportunity to consider the relation between mainland and emigration literatures as a metropolis and the periphery and, at the same time, peculiar cultural monopolies. One aspect of the study concerns the issue of the discontinuity and functioning of emigration literature as developing not because of the change of generation, as mainland literature, but through "waves" that influence its external contours and internal movement. The article notes the significance of historical, cultural, moral and aesthetic experience, which Ukrainian emigration literature brought to history and the canon of national literature, expanding them ideologically, genre and thematically. The paper substantiates the importance of the theoretical and historical-literature conceptualization of Ukrainian emigration literature of the 20^th century, the need for an integral scientific approach, which would become the theoretical basis for future research.

Keywords: literature, literary process, emigration, diaspora, literary abroad, metropolis, periphery.

Вступ

Постановка наукової проблеми. Появу української еміграційної літератури як явища та факту дослідники пов'язують з історією першої української політичної еміграції ("мазепинців"), та, можливо, її хронологія ще давніша. Дехто виводить її початки з кінця XV ст. -часу виходу в Римі астрологічного памфлету Ю. Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 року". Твори, написані українськими авторами на чужині в XVII та XVIII ст., інспіровані двома важливими - релігійним та політичним - чинниками. Конфесійні конфлікти, поглиблені ухвалою польського сейму 1658 р. про примусове навернення всіх протестантів у католицизм, спонукали до виїзду за межі України окремих представників української інтелектуальної еліти й розвитку явища полемічної літератури. Зразки мемуарного, епістолярного, публіцистичного жанрів залишили представники "мазепинської" політичної еміграції (йдеться передусім про твори П. Орлика "Діярій подорожній", "Замітки про Україну й козаків, про яких Європа мало що знає", "Вивід прав України" та ін.). Про статус емігранта дослідники говорять, аналізуючи елементи біографії й риси творчості Т. Шевченка як автора центрального в історії української літератури. Зокрема, стверджуючи, що "Шевченкові взаємини з його батьківщиною були сформовані обставинами зовсім іншими, ніж у сучасних українських еміграційних поетів", Б. Рубчак у статті "Шевченко як еміграційний поет" (1990) доводить, що "втілення батьківщини в мові його (Шевченка. - В. В.) поезії навіть більшою мірою залежить від його периферійного становища як емігранта, ніж його ставлення до країни перебування" [24: 30], себто Росії. Яскравими зразками еміграційної літературної й громадсько-політичної думки стали напрацювання М. Драгоманова, як-от його чи не найвідоміша праця "Література українська, проскрибована урядом російським" (1878). "Проскрибована", зазначає Л. Ушкалов, у цьому сенсі означає "заборонена" й "вигнана" водночас: "українська література насправді була не лише “заборонена”, але й “вигнана” за кордони Російської імперії. Так само, зрештою, як і Драгоманов". І додає: цією працею і винесеним у її назву словом "вигнанець Драгоманов іще міцніше пов'язував свою долю з долею “вигнаної” української літератури" [21: 328].

Утім, як окремий тип словесності з власними ідейно-тематичними, жанровими й стильовими діапазонами, суспільно-політичними, емоційно-психологічними та соціокультурними характеристиками українська еміграційна література сформувалася в ХХ ст., яке, без перебільшення, можна назвати століттям еміграції. Упродовж усього цього сторіччя вона розвивалося як своєрідний "двійник" материкової, який, попри зовнішню, як у дзеркальному відображенні, подібність, був носієм інакших тем, ідей і смислів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми обсягу, структури й змісту українського еміграційного письменства ХХ ст. нині належно не досліджені, навіть більше - не сформульовані як окремі літературознавчі й методологічні проблеми. Серед учених, які зверталися до тих чи тих аспектів взаємозв'язку літератури й еміграції, - еміграційні (Ю. Шерех, Л. Рудницький, Г. Костюк, Б. Рубчак, М. Павлишин та ін.) і материкові (І. Дзюба, Ф. Погребенник, Р. Гром'як, Ю. Барабаш, Л. Тарнашинська та ін.) літературознавці й критики, праці яких і стали об'єктами цього дослідження.

Мета дослідження. Пропонована розвідка покликана розкрити основні напрями й проблеми вивчення української еміграційної літератури ХХ ст., зокрема: установити зміст понять еміграційної, діаспорної, експатріантської літератур, з'ясувати особливості їхнього співвідношення, знайти відповіді на питання про зв'язок еміграційного й материкового літературних процесів, перерваність і спадкоємність еміграційної літератури.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів

"Вростання" української еміграційної літератури ХХ ст. у "тіло" материкової розпочалося на початку 1990-х, хоча випадки "проникнення" тих або тих імен і творів через "залізну завісу" траплялися й раніше. Де-факто вони ніколи не припинялися, проте з відродженням української незалежності набули іншого, системного й послідовного, характеру. Сьогодні це "вростання" здається фактом доконаним, хоча повернення багатьох знакових імен і творів іще триває, і воно далеке від завершення: не всі твори еміграційних письменників ХХ ст. відомі сучасним дослідникам, деякі з них іще лишаються малодоступними, а ті, що на початку 1990-х і в 2000-х роках передруковували, потребують нового, суголосного часу та його вимогам аналітичного осмислення, визначення їхньої ролі як в історичному контексті, так і в сучасному літературному процесі.

Початок вивчення української еміграційної літератури як історико-культурного феномену збігся в часі зі змінами гуманітарної й творчої парадигм: цьому сприяли відкриття архівів, перевидання "вирізаних" і заборонених тоталітарною цензурою імен і текстів, уведення їх до наукового й освітнього обігу. Це вивчення відбувалося нелінійно та нерівномірно, або, як зауважив, діагностуючи його "больові точки", Ю. Барабаш, рухалося "від повного незнання до повільного, фрагментарного узнавання, від обережного, крадькома заглядання через бар'єри - до ривка поверх бар'єрів, на фактологічний простір далі - до спроб освоєння та осмислення" [2: 4]. За понад тридцять років виокремилося кілька напрямів, що, розгортаючись на шляху до освоєння й осмислення еміграційного письменства не послідовно та не ізольовано один від одного, відобразили поступове переформатування українського літературознавчого простору.

Перший (науково-популярний) пов'язаний з ознайомленням материкового читача з еміграційною літературою як явищем і фактом: підготовкою текстів, написанням коментарів, вступних статей до окремих видань, відгуків та оглядів творів еміграційних письменників, які видавали в Україні (здебільшого вперше), спробами пояснити необхідність таких видань, їхню художню й суспільну значущість. Перші кроки на шляху до осягнення цього незнаного і, здавалося, неосяжного літературного світу були доцільними саме в такому напрямі: материкові читачі відкривали для себе нові пласти літератури (постаті, тексти, угрупування).

Завдання другого (систематичного) напряму полягало в збиранні й упорядковуванні еміграційного текстового масиву в антологіях, складених за різними (жанровим, хронологічним, стильовим та ін.) принципами Серед найважливіших: Поза традиції. Антологія української модерної поезії в діяспорі. Вст. ст. Б. Бойчука. Київ - Торонто - Едмонтон - Оттава: Вид.-во Канадського ін- ту укр. студій, 1993.473 с.; Близнята ще зустрінуться: антологія драматургії української діяспори. Упоряд. Л. Залеська- Онишкевич Київ: Б. в.; Львів: Час, 1997. 640 с.; Срібні сурми. Поети Празької школи: Антологія. Упоряд. і передм. М. Ільницького. Київ: Смолоскип, 2009. 916 с.; 25 українських поетів на вигнанні. Упоряд. М. Слабошпицький. Київ: Ярославів Вал, 2012. 720 с.; Проза Мистецького українського руху: тексти та інтерпретації. Упоряд. С. Ю. Шліпченко. Київ: Книга, 2013. 576 с., уведенням тих або тих імен і тем до освітніх програм та наукових планів. Так з'явилися окремими книгами поезії Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Клена, О. Ольжича, О. Теліги, М. Ореста, О. Зуєвського та ін., прозові твори В. Винниченка, У. Самчука, Т. Осьмачки, В. Барки, І. Багряного, Д. Гуменної, Ю. Косача, І. Костецького, Л. Мосендза,Королевої та ін., літературно-критичні й літературознавчі праці Ю. Шереха, В. Державина,Д. Чижевського, І. Кошелівця, Ю. Лавріненка, Г. Костюка, Качуровського та ін. Загалом за цей час низка чільних імен і текстів дійшла до вітчизняного читача в більш або менш репрезентативному вигляді, виконавши своє перше призначення - заповнити штучно утворені прогалини й цензурні лакуни в уявленні про українську літературу ХХ ст. і відтворити її у необхідній повноті відсутніх доти історико-літературних фактів і художніх явищ.

Попри проблематичність цих праць (як-от: неповноту й фрагментарність осмислення тих або тих літературних явищ; перенесення вже напрацьованих еміграційними літературознавцями та критиками схем аналізу; підміну наукових підходів емоційно чи ідеологічно забарвленими оцінками, а естетичних критеріїв - суспільно-політичним, зокрема національним, пафосом; різнорідність оцінок, що репрезентують не так системні, оперті на аналіз конкретного історико- літературного матеріалу погляди, як тенденційні чи ситуативні, зумовлені тим або тим аспектом дослідження, відповідним контекстом, випадки), індивідуальні й колективні зусилля українських науковців виявилися доволі продуктивними.

З огляду на проблематичність і продуктивність спроб наблизитися до феномену української еміграційної літератури, усе ж варто зауважити: чимало тем, проблем, періодів і явищ, визначальних для розуміння її суті, ще не стали об'єктами аналізу. Крім того, жоден із визначених напрямів сьогодні не завершений цілком. Незавершеною, та, можна сказати, заледве чи початою є й фахова дискусія про стан і перспективи вивчення українського еміграційного письменства, про його місце в загальнонаціональному літературному каноні. Останнє особливо важливе з огляду на диспропорції, які існують у репрезентації літературних напрацювань материка та еміграції, применшення здобутків еміграції, як, наприклад, в "Історії української літератури ХХ століття" (1993; 1998), основну увагу в якій звернено на іноді малозначущих материкових авторів й обійдено знакових особистостей, які реалізували власний талант на еміграції (серед них: О. Ізарський, Л. Лиман, О. Веретниченко, О. Смотрич, О. Тарнавський, І. Качуровський, С. Гординський, В. Лесич та інші письменники, творчі доробки яких потребують окремих вдумливих досліджень). Свого часу, відгукуючись на антологію "Українська мала проза ХХ століття" (2007), Б. Бойчук назвав таку нерівномірність (чи, сказати б, несправедливість) вибору імен і текстів "каноном із переламаним хребтом", ставлячи на карб упорядниці цієї антології "наскрізь ненауковий підхід" [3: 31], що виявився в тенденційному поділі письменників і явищ (зокрема, двоподілі української літератури на "повноцінну", тобто "вітчизняну", і побічну, тобто еміграційну), спробі завершити історію "вітчизняного" модернізму конкретною датою - смертю М. Хвильового, без уваги до західноукраїнського й еміграційного контекстів, а еміграційний інваріант українського модернізму обмежити недовготривалим періодом МУРу. Тема репрезентації (зокрема, й у формі національного канону) знакових імен і текстів еміграційного письменства й пов'язані з нею проблеми (передусім критерію вибору) сьогодні особливо актуальні, до того ж упродовж останніх десятиріч усталений канон виявив свою хиткість і нерідко хибкість (як-от підміну естетичного чинника ідеологічною кон'юнктурою).

Щодо української літератури, яка розвинулася поза Україною, насамперед варто визначитися з тим, як цю літературу називати. Відповісти на це питання, здавалось би, нескладно, оскільки йдеться про письменників, які емігрували з України, і про літературний процес, що розгортався в інших країнах і на інших континентах. Утім, на позначення й цих письменників, і цього процесу дослідники вживають різні за змістом терміни: еміграція, діаспора, експатріація, літературне зарубіжжя, українська зарубіжна література та ін. За цими поняттями, сприймаються як дещо формальні, стоять відмінності в підходах до аналізу літературного дискурсу, до того ж деякі вчені, залежно від ракурсу дослідження й від того, на чому саме вони прагнуть наголосити, послуговуються різними поняттями водночас чи ототожнюють їх, уживаючи їх як взаємозамінні. Хоча окремих теоретичних праць, присвячених проблемі визначення цих понять, бракує: ідеться радше про принагідні, зумовлені різною мірою досвіду та компетенції ідеї й судження, запропоновані дослідниками визначення (еміграційної, діаспорної, експатріантської та інших літератур, пов'язаних із темою міграції) та способи аргументації цих визначень (зокрема, спроби провести демаркаційні лінії між ними) показують складність і неоднозначність наукових пошуків.

Прикметно те, що українські письменники, які після Другої світової війни опинилися за межами України, рідко послуговувалися словом "діаспора", воліючи вживати на позначення власного статусу й творчості інше - "еміграція". Указуючи на недоречність терміна "діаспора" як некоректного й такого, що не відображає реальності історичної ситуації, на початку 1990-х Ю. Шерех сприймав його як своєрідну термінологічну опозицію поняттю "еміграція", пов'язуючи останнє з питанням самовизначення й розглядаючи його як певну парадигму світо- й самосприйняття. Зокрема, говорячи з позицій власного досвіду та досвіду своїх "співподорожників", він зазначав: "Такою самою брехнею (вибачте, олжею) став термін діяспора в застосуванні до тих людей, яких були десятки й сотні тисяч. Не спіткало нас розсіяння (справжнє значення вислову), а свідомо вибраний був шлях поза межі батьківщини, себто - коли називати речі й явища своїми іменами - політична еміґрація". І далі, коментуючи суть цього вибору, продовжував: "Певна річ, ми не шукали ізоляції від свого народу, від його культури й долі. Ми тільки не могли й не хотіли жити в тій політичній системі, яка була його долею. Але та політична система потурбувалася про те, щоб така ізоляція стала фактом" [22: 23]. Ця позиція Ю. Шереха важлива ще й тому, що його праці, можливо, більше, ніж будь-кого з його сучасників, уплинули на формування уявлень про еміграційну літературу як альтернативну форму національної.

Подібну думку, хоч і з іншою аргументацією, обстоював Б. Рубчак, уживаючи замість терміна "діаспорна" "еміграційна" та вважаючи за необхідне наголосити: "я не вважаю ці два терміни за синоніми" [14: 89]. Таку позицію Б. Рубчак пояснював і складним становищем письменника-емігранта, віддаленого від "вітчизняного центру", і труднощами його самовизначення - не як особи "переміщеної", а як "зміщеної", а отже, децентралізованої. Указуючи на особливий - проміжний - статус еміграційної літератури, її суть Б. Рубчак визначав через співвідношення з материковою, подібне до співвідношення периферії й центру. Зокрема, він писав: "Між Васильченком і Кобилянською в прозі, чи між Чупринкою та Карманським у поезії легко встановити співвідношення, що будуть дуже подібні до співвідношень між еміґраційними й “материковими” письменниками. Єфремов критикує Кобилянську точно так, як “центр” звичайно критикує еміґраційні тексти. Отже, про центр української літератури чи про центральну українську літературу можна говорити тільки умовно" [14: 92]. Таке перевизначення українського літературного процесу певним чином резонувало з дискурсом децентралізації, а також із категорією Іншого, яка набула власних змісту й значення в дослідженнях еміграційних і діаспорних літератур Дещо про це: Вознюк О. Еміграційна візія Іншого: теоретичний аспект. Вісник

Львівського університету. Серія «Філологічні науки». 2008. Вип. 44. Ч. 1. С. 178-184.. український еміграційний література письменство

Загалом Б. Рубчакові йшлося про цілий комплекс зв'язків поета з батьківщиною, історією, мовою, традицією (зокрема, літературною), про складність письменницької творчості в еміграції, і щоб підкреслити цю складність, він указував на диференціації всередині самої еміграційної літератури, накреслюючи лінії взаємоперетину й взаємовідштовхування авторів, які, за його висловом, "перебувають нібито в одному просторі, але стоять на різко відмінних ступенях наближування чи віддалювання" [14: 90]. Поета, який перебуває в еміграції, Б. Рубчак ототожнював із постаттю Іншого, а еміграційну літературу - з тим, що він називав периферією: "Еміґраційний поет стоїть на тій периферії, де стоять інші майже прозорі, але на диво міцні постаті, де стоїть Інший. У відношенні до батьківщини, він стоїть на віддаленій та проблематичній периферії Іншости української літератури та культури" [14: 99]. Водночас, підкреслюючи переваги ситуації іншості як можливості виходу за власні межі й периферії як своєрідної оптики бачення, Б. Рубчак зауважував, що за певних обставин перебування на периферії може бути не менш, а навіть більш сприятливим для творчості, ніж у центрі: "Притому слід не забувати, що вже сама присутність Іншости - навіть коли вона прозора й мовчазна - сама вже присутність відмінности, різниці, самий вже погляд із периферії - сьогодні необхідні тим центрам, які хочуть залишитися в живих" [14: 99]. Невдовзі, погоджуючись із цим висловлюванням Б. Рубчака, В. Моренець зауважував щодо його тези про "погляд із периферії" таке: "Рубчакове обґрунтування сенсу життя поета, а ширше - митця поза вітчизною цілком зрозуміле і в суто людському, і в пізнавальному, і в естетичному планах, ба більше - правдиве. Позиція “між” (вітчизною і світом) справді часом відкриває можливості особливого бачення. Але це зовсім не означає, що таке особливе бачення є бенкетом душі і розуму, що тільки таким - з позиції “між” - і має бути бачення сучасного інтелектуала. Сказане Рубчаком не є апологією цього “між”!" [10: 21]. Зрозуміла з контексту його власних рефлексій над проблемою національно-культурної ідентичності, ця заувага В. Моренця сприймається як нагадування, що позиція периферії, попри всі її переваги, - не може претендувати на універсальну (як зрештою, і позиція центру). Озвучена Б. Рубчаком проблема співвідношення "вітчизняного центру" й "еміграційної периферії" все ще належно не досліджена ні в теоретико- методологічному, ні в текстологічному аспектах, хоча, за твердженням сучасної літературознавці, "саме такий усталений ракурс центральності/ периферійності, попри відчуття розірваності й дискретності літературного процесу, дає уявлення про “фігури” й “конфігурації” на національному літературному полі, хоча й дещо “зміщені” (у формулюванні Б. Рубчака)" [19: 360].

Зовсім інакше, як "літературу з місією" (зокрема, з "місією втримання й плекання духовних вартостей української культури" [15: 41]), трактував еміграційне письменство Л. Рудницький, наділяючи його певними "специфічними завданнями" (ідейно-політичними) й групуючи, відповідно до цих "завдань", і твори авторів-емігрантів (за жанрово- тематичним принципом). Саме у виконанні цих "завдань" (або принаймні в їх формулюванні) Л. Рудницький і вбачав сутність еміграційної літератури (зокрема, прози), сприймаючи її як своєрідний контекст для спостереження за тим, як розвиваються окремі жанри й теми.

Уживаючи поняття "еміграційна" щодо поезії, створеної "у суворій реальності чужорідних культур", Г. Грабович окреслював умову, за якої, на його думку, цей термін доцільний, - "виразне відчуття приналежности до континууму української поезії". Певною мірою ця думка контрастувала з висловленою Б. Рубчаком, хоча водночас і резонувала з нею: якщо Б. Рубчакові йшлося про нерівність взаємин еміграції з материком, то Г. Грабович наголошував на важливості цього зв'язку, сприймаючи художнє втілення еміграції (зокрема, через категорію "голосу") як демонстрацію письменником своєї належності до певної «літературної культури». "Саме в такому сенсі, і аж ніяк не через пристосованість або брак успіху в новому, західному середовищі, ми можемо й повинні говорити про цю поезію як еміграційну.

Простіше кажучи: тільки залишаючись еміграційною, тобто зв'язаною з літературною культурою, вкоріненою в Україні, ця поезія продовжувала бути високою поезією" [4: 391], - зазначав він. І продовжував: "Альтернатива полягала б у приєднанні до цілком відмінного лінгвістичного й культурного середовища (а відтак і в перетворенні на, скажімо, американську або канадську поезію, позначену лише характерними особливостями перспективи й досвіду) чи, - якщо все ще писати українською, - у перетворенні на популярну етнічну літературу, що, хоча й не є вже еміграційною, але, як правило, також не набагато краща від графоманії чи, в ліпшому разі, - так званого “фольклору”" [4: 391-392].

Зі схожої позиції термін "еміграційна" на позначення української літератури поза Україною обстоює М. Павлишин, говорячи про "емігрантську самосвідомість у просторі культури". Зокрема, досліджуючи розвиток української літератури в Канаді, він розглядає її як "різноманітну й внутрішньо динамічну цілісність", а щодо української літератури в Австралії стверджує, що вона "носить на собі очевидний знак еміґрації" і її "можна схарактеризувати за допомогою метафори переміщення, бо вона займається передусім фактом еміґрації й не намагається вмістити себе в новий контекст - наприклад, у літературний процес країни поселення чи української еміґрації в цілому" [11: 350].

Як окрема наукова проблема та повноправний об'єкт історико- літературного аналізу українська еміграційна література постала перед материковими дослідниками в ранні 1990-ті, зумовивши появу низки проблем термінологічного плану. Чим власне є література еміграції: "відхиленням" від національного канону чи доповненням до нього, черговою теоретичною проблемою (чи навіть викликом), окремим і багато в чому відмінним од материкового світом чи частиною одного цілого? Зрештою, що споріднює її з материковою, що відрізняє від неї та чи є сенс у такому розрізненні (двоподілі) загалом? Чи можна говорити про специфічну поетику української еміграційної літератури і, якщо так, що визначає цю специфіку? До цих та інших роздумів спонукали й нові суспільно-політичні реалії, і спроби зустрічі-діалогу з еміграційним Іншим, зокрема спільні наукові заходи (як-от конгреси україністів), що відбувалися за участі письменників і літературознавців з України та з українського зарубіжжя.

Започатковуючи в 1991 р. на сторінках "Слова і Часу" рубрику "Діаспора" з визначенням "література, наука, мистецтво, культура, творені українською зарубіжною діаспорою", В. Дончик пояснював вибір цього терміна так: "Саме слово “діаспора”, за звучанням своїм, нам у редакції,не дуже подобається. Іншомовне, для назви рубрики можна було б знайти якийсь питомо український, в стилі інших рубрик, вислів (напр.: Родина)". І продовжував: "Але, по-перше, поняття це вже усталилося, вживається давно, скрізь і всіма, а по-друге, - хай існує як виклик-нагадка про отой ганебний вербоцид, про поділ навіть слів на “благонадійних” - і “неблагонадійних”!" [7: 22]. Неприйняття іншомовного слова, замасковане під "поблажливість", - "хай існує", відображало загальний стан пострадянського літературознавства після зустрічі з новими, зокрема термінологічними, викликами.

Дончикова згадка про "вербоцид" відсилала до доповіді Ю. Шереха "У довгій черзі: проблема реабілітації", озвученій на І Конгресі Міжнародної Асоціації Україністів, зокрема до одного з її аспектів - мовної цензури. Загалом редактору "Слова і Часу" йшлося не лише про вибір та обґрунтування терміна, а й про легітимацію того осяжного, та малознаного літературного материка, який ховався під цим терміном. Як політично нейтральне, а отже, позбавлене "негативного" відтінку, поняття "діаспора" було, звичайно, історично не коректним, проте "зручним", бо вміщувало в себе хронологічно, ідеологічно та естетично різні явища.

Хоча окремих розвідок, присвячених назрілій термінологічній проблемі так і не з'явилося, однак із вибору понять - "еміграція" чи "діаспора", якими користувалися материкові літературознавці, відбувалося розмежування явищ, конкретизовано їхній зміст. Зокрема, порушуючи проблему взаємозв'язку еміграції та літератури, Ф. Погребенник у доповіді на згаданому І Конгресі МАУ, а згодом у статті "Еміграція і література" (1991) наголошував на важливості "питання про справедливу оцінку діяльності української еміграції, її ролі в розвитку науки, культури, зокрема літератури", і необхідності "включення всього того цінного духовного надбання, що вона створила поза межами рідного краю, у загальнонаціональну скарбницю" [12: 28]. Накладаючи на явище еміграції й сам процес еміграції, Ф. Погребенник розширював її хронологічні межі до початку XVIII ст., обґрунтовуючи тим самим архетипну парадигму української політичної еміграції, а про "духовні надбання" говорив в останню чергу як про літературу, підкреслюючи їхні політичні та соціологічні змісти. Загалом його розвідка відобразила основну в материковому літературознавстві тенденцію, що ґрунтувалася на стереотипному уявленні про відцентровий рух еміграції та її неминуче, зумовлене логікою історичного розвитку "входження" в центр.

Поняття "еміграційна" на визначення української літератури, яка розвинулася поза Україною, уживав і Р. Гром'як, стверджуючи, що "фактор еміґрації став однією з найвагоміших причин гетероґенічності української літератури" [5: 248].

Цікаво, що літературознавець співвідносив поняття "зовнішньої" еміграції з еміграцією "внутрішньою", застосовуючи його передусім до творчості шістдесятників і розглядаючи в категоріях суспільно- політичних, а не психологічних чи естетичних. Зокрема, він писав: "Своєрідність творчості зовнішніх і внутрішніх емігрантів може бути осягнена, охарактеризована й описана тільки у взаємозіставленні бо вони одні на одних орієнтувалися, ведучи прихований чи відвертий діалог. Однак фактором, який зумовлював способи розробки тем, постановки проблем і засоби втілення їх у художні тексти, була позиція митця стосовно можливих і реальних репресій" [5: 250]. Звісно, на рівні поетики та психології творчості між еміграціями "зовнішньою" і "внутрішньою" (як дещо завуальованою альтернативою "зовнішній") є зв'язок, сутність якого можна визначити через поняття відчуження чи марґінальності. Наголошуючи на багатогранності феномену еміграційної літератури й необхідності диференційованого розгляду проблем "література в діаспорі", "еміграція і художнє слово", Р. Гром'як апелював до досвіду польського літературознавства (праць Є. Чаплієвича, Е. Касперського), за аналогією до якого пропонував виокремлювати такі жанрово- тематичні напрями, як в'язнична, табірна творчість, література Ді-Пі.

Сумніви щодо того, чи може таке "історично перевантажене" поняття, як діаспора, перебувати в теоретичному інструментарії сучасного літературознавства, висловила Л. Тарнашинська. Хоча дослідниця не сформулювала однозначної позиції щодо того, який із термінів, що їх вона сприймала як альтернативні (еміграційна, експатріантська літератури), більш відповідний і чому, проте наголосила на неточності терміна "діаспора" для визначення творчості письменників українського зарубіжжя й необхідності наукової дискусії, спрямованої на потенційний перегляд уживаних без застережень термінів "еміграція" та "діаспора" щодо літератури. Зрештою, вона запропонувала відмовитися від поняття "діаспора" як від такого, що побудоване на дихотомії, воліючи, натомість, "говорити про цілісний літературно-мистецький процес світового українства, який був історично розполовиненим, кажучи умовно, на материковий та позаматериковий, прагнучи надати йому статусу цілісного потоку художнього оприЯвлення нації' [20: 426]. Потребу цілісного дослідження української літератури вчена озвучила і в іншому дослідженні, говорячи про різні моделі "відсутньої присутності" еміграційних письменників у материковому літературознавстві й уважаючи, що досягти такої цілісності можна "за умови відмови від територієцентричності (коли ми зримо бачимо одне ціле, проте розділене навпіл) та дослідження національної культури як відкритої текстуальної метасистеми з різними рівнями національної ментальності <...>" [19: 366].

Потреба (і теоретична, і практична) відмежувати поняття еміграційної літератури від інших, суголосних, одначе не тотожних із ним (діаспорної, експатріантської, іммігрантської та інших), змушувала українських дослідників до пошуку власних, іноді дискусійних, рішень. Зокрема, визначаючи відмінності між еміграційною та експатріантською творчістю, основним критерієм розрізнення Г. Сиваченко вважає чинник індивідуально-біографічний, підводячи до думки, що "вигнання" стосується людини, яка змушена покинути батьківщину, остерігаючись переслідування чи з інших мотивів, але за певних обставин готова повернутися, тоді як еміграція не передбачає повернення.

Як аргумент вона наводить рядки В. Ходасевича з його статті "Література у вигнанні" (1930), де еміграцію потрактовано як вчинок, який повинен бути виправданий і "внутрішньо", на рівні свідомості, а постать емігранта визначено - не без романтичної конотації - за допомогою таких понять, як місія, послаництво, пророцтво тощо.

Подаючи як "зразкові" біографії таких експатріантів, як Дж. Джойс, Т. С. Еліот, Е. Йонеско та ін., літературознавиця зауважує: "експатріант - це передовсім певний специфічний погляд на культуру і власне місце в ній" [16: 107].

У площині ідейно-естетичній відмінності між емігрантською літературою і творчістю авторів-експатріантів дослідниця вбачає в тому, що "перша зорієнтована на відродження деформованої національної традиції, а друга - на її трансформацію аж до заміни, в крайньому випадку на щось інше. Якщо емігрантська література сповідувала виключно реалістичний тип художньої творчості, то експатріантська тяжіла до модерністських форм виразу" [15: 11]. Звісно, зв'язок між статусом (позицією, вибором) письменника, сповідуваною ним ідеологією та художньою практикою вельми умовний, а розрізнення емігрантської й експатріантської літератур за напрямами "консервативність - модернізація", "реалізм - модернізм", принаймні без належної аргументації, контроверсійне.

Очевидно, що проблема термінології, зокрема й у межах сучасного академічного слововжитку, ще не розв'язана, і та кількість термінів, якими оперують дослідники (еміграційна, діаспорна, експатріантська, література українського зарубіжжя та ін.), хоча і вносить різнобій у потрактування явища, проте урізноманітнює цей слововжиток і спонукає до нових дискусій. Нерозв'язаними є й питання про специфіку еміграційного літературного процесу, його відмінності від материкового, про єдність української літератури ХХ ст. загалом.

Досліджуючи зв'язок еміграційної літератури з материковою, їхню несхожість, літературознавці-емігранти часто визначали цей зв'язок через проти- й зіставлення основних векторів літературного процесу (в еміграції та метрополії), не помічаючи інших, окрім ідейно-тематичного репертуару, жанрово-стильових особливостей, відмінностей між ними. "Це розгалуження у двох протилежних напрямках, ця розбіжність шляхів розвитку позначується передусім в ідеологічних і тематичних розходженнях і противностях", - писав у своїй "Історії української літератури" (1956) В. Радзикевич. І продовжував: "Коли у формальних засобах і досягненнях і є подекуди взаємна обміна, так в ідеології й тематиці - різниці, протилежності, контрасти" [13: 110].

Далі літературознавець стверджував: "Коли, отже, східню галузь української літературної творчости характеризує тепер крайня обмеженість тематики, однобічне насвітленням життя, неволя думки, реміснича робота по приписам, вказівкам і диктатам, - західня галузь має можливості розвиватись в атмосфері дійсної демократії, при повній свободі у виборі тем, підході до них і їх насвітленні, при повній свободі творчої думки" [13: 110-111].

Ця думка загалом типова для еміграційного літературознавства того часу: у своїх цілях літературна еміграція прагнула утвердитися як реальний і репрезентативний взірець національної культури, з яким пов'язувалися й перспективи її розвитку. Протиставляючись материковій як "відхиленню" від "традиції" або такій, що втратила її, література, створена на еміграції, сприймалася як продовження "традиції" (дарма що в кожного з літературознавців і критиків, залежно від їхніх поглядів, уявлення про цю "традицію" були різними, а культивування "традиції" часто оберталося творчим "гальмуванням" і консервацією літературної позиції). Основне, що ставили еміграційні критики на карб письменника материковим, особливо якщо йшлося про постаті першого ряду, як-от П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана та ін., було те, що вони начебто відійшли від загального напряму української літератури. Звісно, еміграційні літературознавство й критика були в більш сприятливому становищі, ніж материкові, і мали змогу досліджувати літературний процес і зовні, і всередині, тоді як творчі напрацювання еміграції для материка тривалий час були "забороненою територією".

Відмінностей, що виявилися неминучими при "зустрічі" еміграційної периферії з материком, у пострадянському літературознавстві, за деякими винятками, не помічали або ж, попри всю їхню очевидність, ставили під сумнів. Нова галузь досліджень "зарубіжна україністика", що зародилась на початку 1990-х і стала однією з магістральних ліній українського літературознавства, загалом зводилася до двох взаємопов'язаних тенденцій: важливості "повернення" літературного доробку авторів-емігрантів і його "входження" в літературу материкову та сприйняття еміграції як такого дискурсивного поля, у якому зберігалися й розвивалися ті аспекти національної культури та свідомості, що були витіснені, знищені чи заборонені в метрополії, а їхнє збереження сприймали як основну, а може, і єдину функцію еміграції, як вищий сенс її діяльності. Такі національно-об'єднувальні тенденції були, звичайно, не новими, а повторювали рецепції еміграційних дослідників, яким ішлося про потребу подолання "двоколійності" розвитку української літератури ХХ ст. Наприклад, іще наприкінці 1960-х Г. Костюк обстоював ідею про органічну єдність двох - материкового й еміграційного - напрямів літературного розвитку, сподіваючись, що в результаті "довготривалий процес української еміґраційної літератури ввіллється в єдине могутнє річище вільної української літератури" [8: 442]. В іншій статті, характеризуючи умови розвитку національної літератури в різних політичних системах і географічних координатах, учений дотримувався думки, що "український загальнолюдський естетичний світ єдиний і неподільний. При всіх умовах і режимах" [9: 509]. Очікувано, що ця ідея, до того ж у різних варіаціях і часто без урахування тих історико- культурних і суспільно-політичних умов, за яких вона з'явилася, мігрувала в праці материкових дослідників.

У сучасному літературознавчому просторі трапляються окремі, зазвичай принагідні думки, які порушують питання одновимірності чи бінарності літературного процесу, зокрема в контексті співвідношення еміграційного й материкового письменств. Так, розмірковуючи, "чи слід розглядати українську зарубіжну літературу відокремлено від української “материкової” літератури", Л. Скорина відповідає на нього досить однозначно, аргументуючи це, крім академічної зручності, тим, що "літературі зарубіжжя" притаманні "свої специфічні характеристики, що істотно відрізняють її від літератури, що творилася в межах Радянської України" [17: 9]. Хоча літературознавиця і не пояснює, що це за "специфічні характеристики" та які, окрім образно-тематичних, як можна здогадатися зі спроб її аналізу, між цими літературами відмінності, проте ця думка, звісно, має свій сенс.

Полемізуючи зі згаданою дослідницею, Ю. Барабаш ставить під сумнів ідею про розрізненість еміграційної й материкової літератур, стверджуючи, натомість, що наявність у кожного з двох явищ власних специфічних характеристик не потребує того, щоб розглядати їх відокремлено. До того ж, наголошує він, окрім специфічних, існують і деякі загальні характеристики, які дають підстави якщо не для комплексного, то для порівняльного аналізу або хоча би для порівняння. На його думку, замість двоїстості українського історико-літературного розвитку, доцільно "говорити про українську літературу як про явище багатоскладове, суперечливе, але при всьому тому, зрештою, цілісне, єдине, як про літературу загальнонаціональну" [2: 9]. Підважуючи тезу про відокремленість "двох літератур", Ю. Барабаш обстоює ідею єдності, що ґрунтується на низці спільних "констант", котрі, на його думку, зближують літератури еміграції та метрополії, як-от: "імператив рідної мови", "національна ідея", яку він ототожнює з "ідеєю свободи", "християнська традиція", від Іларіона й "Богогласника" починаючи.

Формулюючи в одній із своїх статей 2000 р. доволі контроверсійне питання: "Скільки українських літератур у світі?", Ю. Барабаш уважає єдність літератури фактом онтологічним, зазначаючи: "у прагматичному, профанному аспекті, тобто з погляду повсякденного існування і функціонування національного слова у різних соціоетичних та ідеологічних контекстах, про єдність української літератури, її духовну цілісність справді можна говорити як про щось доволі проблематичне, натомість в контексті буттєвому, наважуся сказати - сакральному ця єдність є онтологічним фактом" [1: 56].

Досить прикметно, що й Л. Скорина, згадуючи про "специфічні характеристики" еміграційної літератури, і Ю. Барабаш, обстоюючи думку про "єдність української літератури", наводять висловлювання Ю. Шереха про "двох українських “ми”", вбачаючи в цій формулі літературознавця своєрідне підтвердження власних думок. Шерехове розмежування "двох українських “ми”", або, як він це визначив, "України української" та "України позаукраїнської" чи "другої України", озвучене в передмові до його "Поза книжками і з книжок" (1998), умовно-символічне й історично- конкретне водночас. Прагнучи визначити зміст Шерехової формули про "двох українських “ми”", Ю. Барабаш зазначає, що в ній "зашифрована національна драма", і "Шерех дає характеристику основних рис цієї драми, проводить порівняльно-історичний та порівняльно-типологічний аналіз політичних, ментальних, поведінкових, навіть орфографічних факторів, що визначили очевидну та глибинну несхожість, навіть більше - антиномічність двох частин творчої та інтелектуальної еліти. Його висновок із цього аналізу сформульовано в стриманій, умовній манері, але, по суті, він досить виразний і глибоко песимістичний" [2: 13].

Зауважуючи про існування «двох українські ми - одного на Україні, другого поза її кордонами», а також про складність "діалогу" між ними й перетворюючи власний текст в інструмент художньої та філософської рефлексій, Ю. Шерех визначає історично зумовлену своєрідність кожного з двох "ми", а також безумовну складність і суперечливість їх взаємодії, "витворення того надвищого українського, великими літерами, МИ", вважаючи це справою умовною, проблематичною й загалом ледве чи здійсненною в майбутньому. Зокрема, він констатує: "А насправді є в сучассі два малі ми - одне на Україні, друге поза нею. Статистично ці два ми, скажімо ми1 і ми2, не співмірні, це слон і цуцик, але в сенсі культурних вартостей ця нерівність меншає. Позаукраїнські-бо українці мали більший відсоток інтеліґенції й вільного таланту і створили більшу на одиницю людности суму культурних вартостей. Так, отже, маємо два ми і одне МИ в ідеалі, не створене ще, не осягнене і, може, недосяжне" [22: 24-25].

Займенник "ми", використаний Ю. Шерехом для позначення двох різних соціокультурних світів, відіграє важливу роль, хоча питання про те, ким саме є його "МИ", написане великими літерами, відкрите. Передусім авторове "МИ" - це історичний і просторовий контекст його власних висловлювань. По-друге, цей займенник означає таку спільноту, якої ще не існує, бо вона лише витворюється, й обидва "ми" сприймаються як її невід'ємні частини. Зближення двох українських "ми", важливість якого усвідомлювали й творці еміграційного літературного процесу, і його дослідники, здавалося Ю. Шереху можливим завдяки знайомству "материкового" читача із здобутками "того малого ми2", і саме через це зближення, прогнозував він, і відбудеться "усвідомлення факту відмінності двох малих ми і усвідомлення того, в чому ця відмінність насамперед лежить" [22: 25]. Важливо те, що Ю. Шерех говорить про творення "великолітерного МИ" з перспективи "того малого ми2", сущого поза Україною, і оптика його бачення зумовлена саме його позицією.

Реагуючи на коментар Ю. Барабаша з приводу формули Ю. Шереха про "двох українських “ми”", а також на його спробу відповісти, "скільки українських літератур у світі", І. Дзюба звернувся до іншої, написаної на два десятиріччя раніше статті Ю. Шереха під назвою "Оглядаючися назад". У цій статті, що стала передмовою до його "Другої черги" (1964), Ю. Шерех замислювався над тим, який зв'язок між еміграційним і материковим літературними процесами, що розвиваються й рівнобіжно, і паралельно, а також намагався знайти основу, з якої ці процеси виростають. Він писав: "Без перебільшення, всі посутні процеси, що змінюють і формують душу української людини, знайшли свій вираз в еміґраційній літературі сорокових і п'ятдесятих років. Майбутній історик, може, здатний буде встановити, чи це були процеси ПАРАЛЕЛЬНІ, чи література еміґрації справді ВПЛИНУЛА на духовість і літературу України. А може, справа тут у тому, що і тут, і там література і ідеологія живилися життєдайними соками українського задавленого, але не забутого відродження двадцятих років" [23: 7]. Література українських 1920-х, яка здавалася Ю. Шереху мірилом естетичних вартостей, звісно, позначилася на художніх практиках авторів-емігрантів (і чимало творців еміграційної літератури - вихідці з покоління 1920-х, які дебютували чи реалізувалися як творчі особистості до еміграції), однак вона була далеко не єдиним (і можливо, навіть не основним) джерелом, що живило творчі практики різних за світоглядами, художніми пріоритетами письменників на еміграції.

Питання, чи становить українська література єдність, - одне з основних у його творчості, а також про причини та наслідки роз'єднання й те, як її, цієї єдності, досягти, І. Дзюба розглядає в контексті історії еміграційної літератури ХХ ст. у першій частині тритомника "На трьох континентах" (2013). За дужками залишається питання: що вважати в цьому випадку єдністю? Прикметно, однак, те, що І. Дзюба не протиставляє еміграційної літератури материковій, прагнучи зберегти єдиний - синтетичний - підхід, який полягає в тому, аби в ситуації "розірваності української культури" побачити тенденції, фактори й свідчення, що вказують на спільність [6: 5]. Очевидно, що цей підхід доволі тенденційний (іще не поставивши питань, дослідник дає на них відповіді), а настанова про те, що український літературний процес ХХ ст. потрібно розглядати як цілісну взаємодію обох літератур - материкової й еміграційної, наштовхується на потребу аргументів, які засвідчували би реальні, предметні й доказові, а не риторичні вияви такої взаємодії Здається, існує значно більше підстав, щоб говорити про відштовхування (з дедалі більшими розходженнями), ніж про зближення материкової й еміграційної літератур, і такий підхід краще пояснює логіку культурних, зокрема й літературних, проєктів, які реалізовувалися паралельно й еміграцією, і метрополією як конкурентними культурними монополіями (створення енциклопедій, історій літератури, встановлення пам'ятників та ін.). Розвиток цих паралельних проєктів принагідно.

Міркуючи про співвідношення між "вітчизняним центром" та "еміграційною периферією" й водночас проводячи розмежувальну лінію між поняттями еміграційної та діаспорної літератур, Б. Рубчак зазначав, що "в складних умовах нашого розсіяння еміґраційна література стала відмінною від сучасної літератури в Україні" [14: 89]. Й уточнював: "Відмінні тут не так окремі риси як такі (адже багато різних поетів пише, приміром, про самотність і відчуження, отож визбирування таких образів у еміґраційних текстах нічого не дає), а скоріше кількість певних специфічних прикмет і, що найголовніше, їх особливі групування чи конфіґурації в певних специфічних контекстах. Такими особливими конфіґураціями прикмет українська еміґраційна поезія з'єднується так із еміґраційними, як із “центральними” літературами інших народів, аж ніяк не втрачаючи характер “українськості” <...>, хоч багато в чому змінюючи її. У своїх глибинних структурах еміґраційна література знов пошлюблюється з українською літературою як такою, але вже в складних, опосередкованих наближуваннях" [14: 89]. Важлива в цьому висловлюванні Б. Рубчака думка про те, що риси, які зазвичай творять "еміграційну поетику" й текстуально виявляються в різних варіаціях (образних, сюжетних, тематичних), не визначають сутності еміграційної зауважує І. Дзюба, згадуючи історію створення еміграційної "Енциклопедії українознавства" і її радянської альтернативи - "Української радянської енциклопедії", а також "боротьбу за Шевченка" і "протистояння двох шевченкознавств", у якому, на його думку, "може, більше, ніж у чомусь іншому, виявилася вся фантасмагорійність накиненого українцям розбрату, що став мало не нашим кревним національним добром" [6: 77]. І кількість, і масштаб таких культурних паралелей, звичайно, більші, проте істотне тут інше: розгортаючись за принципом антитези, такі проєкти виконували - за тих умов, у яких це було можливо, - конкретні культурні завдання.

поезії (а навпаки, зближують її з материковою, як і з іншими центральними літературами). Ця сутність визначається через відповідний контекст, а також, якщо розвинути цю думку далі, через такий тип досвіду, що недоступний метрополії, а отже, через інші, зумовлені цими контекстом і досвідом, моделі осягнення своєї ідентичності (зокрема, і національної).

Дихотомії "центр - периферія", "єдність - роздільність" певною мірою пов'язані з тим, що українська література ХХ ст. ще не осмислена у своїй повноті як материк, а не архіпелаг окремих островів, кожен із яких є відокремленим, але водночас пов'язаним і з іншими островами, і з материком мовно, культурно й історично. У цьому сенсі дослідники говорять не про одну, еміграційну, а про низку літератур, які, розвинувшись за межами України, набули власних унікальних рис (канадську¹¹, австралійську Наприклад: Гай-Головко О. Українські письменники в Канаді. Вінніпеґ: Волинь, 1980. Т. 1. 191 с.; Славутич Я. Українська література в Канаді. Едмонтон: Славута, 1992. 336 с.; Руснак І. Українська література Канади і формування національної свідомості канадських українців. Снятин: Прут-Принт, 1999. 128 с.; Пресіч О. Українська проза в Канаді. Проблемно-тематичні і жанрово- стильові пошуки. Київ: К. І. С., 2018. 286 с. Про це: цикл статей М. Павлишина в розділі "Переміщена муза. Українська література і культура в Австралії" з його "Канону та іконостасу", зокрема: "Аспекти української літератури в Австралії", "Переміщена муза: українська поезія в Австралії", «Гумор і сатира в українській літературі Австралії» та ін., американську Хоча поняття української американської літератури ще не оформлене теоретично, можна погодитися з думкою М. Сороки, який, говорячи про англомовну творчість української діаспори у США, твердить: "На мою думку, це нове літературне явище можна назвати українською американською літературою. Якщо є українські американські письменники, то, природно, є й українська американська література, яку вони творять" [18: 18]. та ін.). Одначе про таку саму роздільність можна говорити й у контексті материкової літератури, адже навіть якщо сприймати її як певну (вельми умовну) цілісність, то неможливо заперечити наявність паралельних літературних процесів: офіційного (легального) радянського й підцензурного (зокрема, у формі самвидаву), що розвивалися хоч і в одному просторі, та відокремлено один від одного як різні грані української художньої культури.