Екзистенціяльна парадигма лірики Михайла Ситника і Ганни Черінь (художньо-біографічний дискурс)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екзистенціяльна парадигма лірики Михайла Ситника і Ганни Черінь (художньо-біографічний дискурс)

І.П. Василишин, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка»

EXISTENTIAL PARADIGM OF LYRICS BY MYKHAILO SYTNYK AND HANNA CHERIN (ARTISTIC AND BIOGRAPHICAL DISCOURSE)

Igor P. Vasylyshyn, Lviv Polytechnic National University (Ukraine)

The article highlights the poetic legacy of the war and postwar years of Ukrainian artists Mykhailo Sytnyk and Hanna Cherin, united not only by the Muse but also, albeit for a short time, by marriage. The creative tandem of poets lasted until the end of the 1940s, in the 1950s their lives diverged in the United States, but there remained works that united artists in their common life and artistic destiny.

The aim of the article is to comprehend the existential paradigm of the lyrics of M. Sytnyk and H. Cherin in the artistic and biographical discourse. Materials of scientific research, in particular the texts of some poems, have been published in Ukraine for the first time and make it possible to cover the little- known pages of the life and work of M. Sytnyk and H. Cherin in the 1940s in Europe. The article is written with the maximum preservation of the cited materials, which are important historical and literary sources in the study of the biography and work of Ukrainian artists, the disclosure of their biographical and creative discourse.

To achieve this goal, several methods were used - primarily from biographical with the study of authentic sources, cultural-historical, philological, intertextual to phenomenological and hermeneutic analysis, which allow distinguishing and analyzing artistic and biographical discourse in the lyrics of M. Sytnyk and H. Cherin to explore the existential paradigm of their poetry. Elements of conceptual analysis are also used, which allow considering the lyrics of poets through the prism of dominant concepts.

The married life of artists and the reasons for their divorce can be reproduced only from fragments, i.e. from the words of their friends, acquaintances, in some mentions of researchers of their work and from the poetic lines of M. Sytnyk and H. Cherin, because none of them did not mention this period after the break. The post-war period in Europe was the time not only of romantic relations between artists, marriage, and the birth of a daughter but also of successful creative activity, joint speeches at conferences, literary evenings, and other events of the DP cultural and artistic community. While in Europe, poets published their works in numerous emigrant publications and separate collections of poetry in the 1940s, existential meditations), in which the dominant concept is the lost Motherland, which is realized in the lyrics of poets through the opposition of foreign - native land.

The artistic discourse of poetry of the war and post-war periods of M. Sytnyk and H. Cherin is represented by personal, intimate lyrics; civic and patriotic lyrics (in wartime - the lyrics of heroism and rank), and existential-nostalgic, anteistic lyrics associated with the loss of the Motherland.

The existential paradigm of the lyrics of Mykhailo Sytnyk and Hanna Cherin in the artistic and biographical discourse is determined primarily by the circumstances of their life and creative activity - the Second World War, the difficult postwar years, and the emigration factor, which for many Ukrainian artists was decisive not only in their lives but also in their work. The common destiny of the artists was connected by the poetry of the war and the first postwar years, which reflected at the artistic level not only the story of their love - its bright and dramatic sides, but also the existential circumstances of Ukrainians in exile.

Key words: Mykhailo Sytnyk, Hanna Cherin, emigrant poets, post-war years, existential paradigm, artistic and biographical discourse, DP camps, personal, intimate lyrics, anteistic lyrics, concept.

У статті висвітлено поетичний доробок воєнних та повоєнних років українських митців Михайла Ситника та Ганни Черінь, поєднаних не лише Музою, але й, хоч і недовго, подружніми узами. Творчий тандем поетів проіснував до кінця 1940-х рр., у 1950-ті рр. в США їхні життєві шляхи розійшлися, проте залишилася творчість, що об'єднувала їх у спільній життєвій і мистецькій долі.

Метою статті є осмислення екзистенціяльної парадигми лірики М. Ситника та Г. Черінь у художньо-біографічному дискурсі. Матеріали наукової розвідки, зокрема тексти деяких поезій, публікуються в Україні вперше й дають змогу висвітлити маловідомі сторінки життя й творчості митців у 1940-ві рр. в Європі. Статтю написано з максимальним збереженням цитованих матеріалів, що є важливими історико-літературними джерелами в дослідженні біографії й творчості поетів, розкритті їхнього біографічно-творчого дискурсу. Для досягнення зазначеної мети було використано низку методів - насамперед від біографічного з вивченням автентичних джерел, культурно-історичного, філологічного, інтертекстуального до феноменологічного та герменевтичного аналізу, які дають змогу виокремити та проаналізувати художньо-біографічний дискурс у ліриці М. Ситника та Г. Черінь і дослідити екзистенціяльну парадигму їхніх поезій. Застосовано також елементи концептуального аналізу, що дозволяють розглянути лірику поетів крізь призму домінантних концептів.

Повоєнний період в Європі був часом не тільки романтичних стосунків митців, одруження й народження доньки, а й успішної творчої діяльности, спільних виступів на конференціях, літературних вечорах та інших заходах культурно-мистецької спільноти ДіПі. Перебуваючи в Європі, вони публікували свої твори в численних еміграційних виданнях та окремих збірках поезій, виданих у 1940-ві рр. Романтичні стосунки митців висвітлено в їхній особистісній, інтимній ліриці, а доля емігрантів-вигнанців на чужині - в антеїстичних поезіях (ностальгійних ліричних візіях, екзистенційних медитаціях), у яких домінантним концептом є втрачена Вітчизна, який реалізується в ліриці поетів через опозицію чужина - рідна земля.

Мистецький дискурс поезій воєнного та повоєнного періодів М. Ситника та Г. Черінь репрезентований особистісною, інтимною лірикою; громадянською та патріотичною лірикою (у воєнні часи - лірикою героїки й чину) та екзистенційно-ностальгійною, антеїстичною лірикою, пов'язаною з втратою Батьківщини.

Екзистенціяльну парадигму лірики М. Ситника та Г. Черінь у художньо-біографічному дискурсі визначають насамперед обставини їхньої життєвої та творчої діяльности - Друга світова війна, важкі повоєнні роки та еміграційний чинник, який для багатьох українських поетів був визначальним не лише в їхньому житті, а й у творчості. Спільну долю митців пов'язала й поезія воєнних та перших повоєнних років, у якій відображено на мистецькому рівні не лише історію їхнього кохання - його світлі й драматичні сторони, а й екзистенціяльні обставини буття українців в екзилі.

Ключові слова: Михайло Ситник, Ганна Черінь, поети-емігранти, екзистенціяльна парадигма, художньо-біографічний дискурс, повоєнні роки, табори ДіПі, особистісна, інтимна лірика, антеїстична лірика, концепт.

В статье освещено поэтическое наследие военных и послевоенных лет украинских писателей Михаила Сытника и Ганны Черинь, объединенных не только Музой, но и, хоть и недолго, супружескими узами. Творческий тандем поэтов просуществовал до конца 1940-х гг., в 1950-е гг. в США их жизненные пути разошлись, однако осталось творчество, объединявшее их в общей жизненной и художественной судьбе.

Целью статьи является осмысление экзистенциальной парадигмы лирики М. Сытника и Г. Черинь в художественно-биографическом дискурсе. Материалы научного исследования, в частности тексты некоторых стихотворений, публикуются в Украине впервые и позволяют осветить малоизвестные страницы жизни и творчества поэтов в 1940-х гг. в Европе. Статья написана с максимальным сохранением цитируемых материалов, которые являются важными историко-литературными источниками в исследовании биографии и творчества поэтов, раскрытии их биографически-творческого дискурса. Для достижения указанной цели был использован ряд методов - прежде всего от биографического с изучением аутентичных источников, культурно-исторического, филологического, интертекстуального к феноменологическому и герменевтическому анализу, которые позволяют выделить и проанализировать художественно-биографический дискурс в лирике М. Сытника и Г. Черинь и исследовать экзистенциальную парадигму их поэзии. Применен также элемент концептуального анализа, позволяющий рассмотреть лирику поэтов сквозь призму доминантных концептов.

Послевоенный период в Европе было временем не только романтических отношений, бракосочетания и рождения дочери, но и успешной творческой деятельности, совместных выступлений на конференциях, литературных вечерах и других мероприятиях культурного сообщества ДиПи. Находясь в Европе, поэты публиковали свои произведения в многочисленных эмиграционных изданиях и отдельных сборниках стихов, изданных в 1940-е гг. Романтические отношения освещены в их личностной, интимной лирике, а судьба эмигрантов-изгнанников на чужбине - в антеистической поэзии (ностальгических лирических видениях, экзистенциальных медитациях), в которых доминантным концептом является потерянное Отечество, реализуемый в лирике поэтов в оппозиции чужбина - родная земля.

Художественный дискурс стихов военного и послевоенного периодов М. Сытника и Г. Черинь представлен личностной, интимной лирикой; гражданской и патриотической лирикой (в военные годы - лирикой героики и чина) и экзистенциально-ностальгической, антеистической лирикой, связанной с потерей Родины.

Экзистенциальную парадигму лирики М. Сытника и Г. Черинь в художественно-биографическом дискурсе определяют прежде всего обстоятельства их жизненной и творческой деятельности - Вторая мировая война, тяжелые послевоенные годы и эмиграционный фактор, который для многих украинских писателей был определяющим не только в жизни, но и творчестве. Общую судьбу поэтов связала и поэзия военных и первых послевоенных лет, в которой отражена на художественном уровне не только история их любви - ее светлые и драматические стороны, но и экзистенциальные обстоятельства бытия украинцев в изгнании.

Ключевые слова: Михаил Сытник, Ганна Черинь, поэты-эмигранты, экзистенциальная парадигма, художественно-биографический дискурс, послевоенные годы, лагеря ДиПи, личностная, интимная лирика, антеистическая лирика, концепт.

У перші повоєнні роки Михайло Ситник (1920-1959) - український письменник, журналіст та редактор після мандрівки до Львова, Кракова, згодом - Праги опинився в Австрії та Німеччині, де до 1950-х рр. аж до заокеанської еміграції в США перебував у таборах ДіПі («Displaced Persons»). Молодий митець мав уже за плечима чималий творчий доробок, а саме дві поетичні збірки «Від серця» та «Нові обрії», видані 1942 р. в рідному місті Василькові в окупованій нацистами Україні. Його твори в період Другої світової війни друкувалися в багатьох часописах в Україні та за її межами: «Література і Мистецтво» (додаток до «Українського слова», Київ, 1941), «Васильківські Вісті» (Васильків, 1942-1943), «Іванківські Вісті» (Іванків, 1942-1943), «Пробоєм» (Прага, 1942), «Миргородські вісті» (Миргород, 1943), «Новая жизнь» («Neues Leben», Рикове, 1943), «Дорога» (Краків, 1944), «Нова Україна» (Вінниця, 1944), «Краківські Вісті» (Краків; Відень, 1944), «Земля» (Пляуен, 1944-1945), «Український доброволець» (Feldpost Nr. 01 404, 1944; Фельдпост № 38 716, 1945). Крім того, М. Ситник мав серйозний досвід журналістської та редакторської роботи, оскільки в період 1941-1943 рр. був редактором додатка «Література і Мистецтво» до київської газети «Українське Слово»; співредактором часопису «Літаври», який очолювала О. Теліга; редактором «Української думки» (з 16 листопада 1941 за редакцією М. Ситника вийшло два числа), видавав газету «Васильківські вісті» та місячник «Школяр». У період повоєнної еміграції М. Ситник видав збірку поезій «Відлітають птиці» (Гамбурґ-Гайде- нав, 1946 р.) та віршовану повість «Залізничний сторож» (Мюнхен, 1947 р.). Його твори друкувалися в численних часописах: «Луна» (Гайденав, 1946), «Похід» (Гайденав, 1946), «Наша пошта» (Гайденав; Бремен 1946-1947), «Неділя» (Ашаффенбурґ, 1946), «Українські вісті» (Новий Ульм, 1946-1949), «Наш шлях» (Зальцбурґ, 1946), «Час» (фюрт, 1946-1949), «Останні новини» (Зальцбурґ, 1947), «Літературний зошит». Додаток до газети «Українські вісті» (Новий Ульм, 1947), «Наше життя» (Авґсбурґ, 1947), «Пу-Гу» (Авґсбурґ, 1947), «Сьогодні» (Авґсбурґ, 1947), «Українське слово» (т. Бльомберґ поблизу м. Детмольд, 1948), «Літературно-науковий збірник» (Кіль, 1948), «На чужині» (Кіль, 1948), «Арка» (Мюнхен, 1948), «Орлик» (Берхтесґаден, 1948), «Новий шлях» (Вінніпеґ, 1949), «Самостійна Україна» (Вінніпеґ - Чикаґо, 1948-1950).

Ганна Черінь (Галина Грибінська, 1924-2016; у другому заміжжі - Паньків) до Другої світової війни навчалася на філологічному факультеті Київського університету, друкувалася в студентських виданнях. Під час війни перебувала на примусових роботах у Німеччині, з 1942 р. працювала в редакції берлінського часопису «Голос», який очолював Б. Кравців. У перші повоєнні роки опинилася в таборах ДіПі. Згодом, як і М. Ситник, емігрувала до США. Активну літературну діяльність українська письменниця розпочала вже у воєнний та повоєнний періоди. У 1949 р. з'явилася перша збірка її лірики «Crescendo», найбільш вдала з погляду письменника й літературознавця Б. Рубчака, який вважав, що Ганна Черінь як поет- ка досягла найбільшого успіху саме в любовній, інтимній ліриці: «У першій збірці Ганни Черінь відображено багатий світ любовної лірики. Ця лірика по-молодечому спонтанна, свіжа, часом висловлена з кокетством, а то й з іронічною посмішкою; передана канонізованими строфами, завдання яких - найбезпосередніше і найпрозоріше винести «зміст». Улюблений поетичний засіб Ганни Черінь - уособлення природи. Часом поетеса також послуговується засобом ідентифікації своїх ліричних героїнь з явищами природи. Наприклад, в одній поезії вона висловлює бажання зацвісти до шлюбу білим цвітом яблуні. Взагалі, образність - це найсильніший художній елемент першої збірки Ганни Черінь» [Бойчук, Рубчак, 1969a, т. 2, с. 246]. У ті роки поетка друкує свої твори в часописах «Дозвілля» (Берлін - Пля- уен, 1943-1945), «Земля» (Пляуен, 1944-1945), «Дзвін» (Зальцбурґ, 1946), «Луна» (Гайденав, 1946), «Похід» (Гайденав, 1946), «Наша пошта» (Гайденав; Бремен 1946-1947), «Літературний зошит». Додаток до газети «Українські вісті» (Новий Ульм, 1947), Збірник «Буря у МУРі» (Мюнхен, 1947), «Літаври (Зальцбурґ - Ляндек, 1947), «Арка» (Мюнхен, 1947-1948), «Українські вісті» (Новий Ульм, 1948).

Метою нашої статті є осмислення екзистенціяльної парадигми лірики М. Ситника та Г. Черінь у художньо-біографічному дискурсі воєнних та повоєнних років. Творчий тандем митців проіснував до кінця 1940-х рр., оскільки в 1950-ті рр. в Америці їхні життєві шляхи розійшлися. У такому ракурсі матеріали наукової розвідки, зокрема тексти деяких поезій, публікуються в Україні вперше й дають змогу висвітлити маловідомі сторінки життя й творчости М. Ситника та Г. Черінь у 1940-і рр. в Європі. Статтю написано з максимальним збереженням цитованих матеріалів, що є важливими історико-літературними джерелами в дослідженні біографії й творчості українських митців, розкритті їхнього біографічно-творчого дискурсу воєнного та повоєнного періодів. Літературознавство вимагає багатогранних підходів до комплексного дослідження літературних процесів, зокрема історії української літератури, тому для досягнення зазначеної мети було використано низку методів - насамперед від біографічного з вивченням автентичних джерел, культурно-історичного, філологічного, інтертекстуального до феноменологічного та герменевтичного аналізу, які дають змогу виокремити та проаналізувати художньо-біографічний дискурс в ліриці М. Ситника та Г. Черінь і дослідити екзистенціяльну парадигму їхніх поезій. Застосовано також елементи концептуального аналізу, що дозволяють розглянути лірику поетів крізь призму домінантних концептів.

Про життєвий і творчий шлях М. Ситника писали в літературно-критичних публікаціях, літературознавчих розвідках та наукових коментарях представники української емігрантської спільноти, зокрема Ю. Клен [6], Б. Бойчук [2], Б. Рубчак [2; 12], У. Самчук [14], І. Качуровський [4; 5], М. Вірний [3], М. Неврлий [9], О. Коновал [7]. Серед досліджень в Україні варто виокремити праці Л. Череватенка [22], О. Ющенка [32], М. Слабошпицького [15], Т. Салиги [13], В. Просалової [10]. Життя й творчість Ганни Черінь висвітлено в дописах представників української еміграційної спільноти та України, таких як Ю. Клен [6], Б. Бойчук [1], Б. Рубчак [1], У. Самчук [14], І. Качуровський [4], М. Неврлий [9], Д. Штогрин [30], А. Юри- няк [31], П. Ротач [11], П. Сорока [20], В. Просалова [10] та ін.

Матеріали статті присвячено спільному подружньому життю й творчій співпраці Михайла Ситника та Ганни Черінь у повоєнні роки в Європі, оскільки йдеться не просто про приватне життя, а й про опоетизоване життя двох українських митців, доля яких звела в таборах ДіПі й розлучила вже в Америці. У біографіях митців жодної згадки про їхній союз не існує. Подружнє життя Михайла Ситника й Ганни Черінь і причини їхнього розлучення можна відтворити лише з фрагментів, тобто зі слів їхніх друзів, знайомих, в окремих згадках дослідників їхньої творчості та з поетичних рядків М. Ситника та Г. Черінь, бо ніхто з них після розриву про цей період ніколи більше не згадував, хоч вони й мали спільну доньку Інну, якій поет і в повоєнний період в Європі («Доні Інні» («Он і моє у светрику рожевому...»), «Українське слово», Бльомберґ), й уже в еміграції в США присвячував поезії, що увійшли до його посмертної збірки «Цвіт папороті» (Торонто, 1975): «Донька» (1953), «Великодня посвята доні» (Чикаґо, 1957). Символічним у творчості М. Ситника є вірш останніх років «Йду колядувати.» (Чикаґо, Різдво, 1958), де триєдиним світлим образом у серці поета, символом його безмежної любові є мати, донька й Україна:

Я сьогодні йду колядувати

(В помислах лише!) у три місця, - Де мені відкриють двері в хату І де пустять у свої серця.

А що перше місце - рідна мати, Чув я, що бездомна і сама, Кволе серце, муками розп'яте, Ледве на ногах її трима.

А що друге місце - рідна доня - То моє розлучене дитя, Що у мене розцвіта на скронях Білим цвітом чорного життя.

А що третє місце - Україна - Це ж повітря для моїх легень, Без якого - у душі руїна, Без якого й день мені - не день.

Звідки я почну колядувати?

Це не важно, бо всі три місця: Україна, і дочка, і мати, -

В моїм серці з'єднані серця [Ситник, 1975, с. 147].

Узагалі простежити Ситникову біографію можна за його творами, бо в поета, який не тільки жив мистецтвом слова й сам повністю в цьому мистецтві розчинявся, - життям була поезія, а поезією було саме життя. По суті, значний пласт лірики М. Ситника, особливо екзистенційно-ностальгійної періоду еміграції, - це автобіографія митця (його поетичне буття-у-світі), де основними концептами виступають рідна Україна-мати, батьківська хата, родина, друзі - те, що складає антеїстичний світогляд поета й унеможливлює його існування без України.

Про М. Ситника Ганна Черінь згадує в біографічному дописі «Під бомбами в Берліні», де описує свою роботу в редакції берлінського часопису «Голос» в епізоді про викладання наприкінці війни німецької мови на курсах українських журналістів неподалік від Берліна: «І раптом мені випало щастя, таке собі ідилічне інтермецо. Послали мене читати лекції німецької мови на курсах українських журналістів у селі недалеко від Берліну. .> От і закінчився наш вишкіл. Відомим українським письменникам і журналістам видали дип- льоми на їхній фах, а я навчила їх ставити запитання «Вас іст дас?»* («Was ist das?» (нім.) - Що це таке?) і відповідати на нього... А що далі? А далі - кожного спрямували на певну адресу, не вияснюючи, що то таке. Всі молоді хлопці опинилися за колючим дротом на вербувальних пунктах СС, і врятуватися звідти було важко. З допомогою підроблених посвідок пощастило вирятувати Полтаву і Ситника, а решта отримали есесівський знак» [Черінь, 1965, с. 18-19]. М. Ситник у цей період перебував саме в Берліні, що згодом відобразив у поетичному циклі «Берлінські присмерки (1944-1945 рр.)», у якому є три ліричні поезії, присвячені Ганні Черінь (Г.Г. - Галині Грибінській): «Перед тривогою», «Тривога», «Виноград». Очевидно, що саме в цей період відбулося їхнє знайомство, яке згодом переросло в романтичні стосунки та шлюб.

Про подружжя є згадка в книзі «Спомини і постаті» Ігоря Качуровського, який товаришував із двоюрідним братом Ганни Черінь (Галини Грибінської) - українським поетом, гумористом, редактором Борисом Олександрівим (Олександром Грибінським): «Улітку 1947 р. Борис Олександрів, який стало мешкав у Зальцбурзі, наважився відвідати Баварію, де жила його двоюрідна сестра, поетеса Ганна Черінь зі своїм першим чоловіком - поетом Михайлом Ситником» [Качуровський, 2018, с. 233].

Також є інформація з листів до М. Ситника Володимира Винниченка, у яких той постійно переказує подружжю вітання: «Спасибі за привітання зі святом весни, вітаю й Вас та дружину Вашу із ним. ...> Я з великої симпатії до Вас та дружини Вашої хотів би, щоб ця праця помогла Вам хоч трохи боротися з тими труднощами, які дає нам сучасне хворе життя людства і його передана нам хвора спадщина. Був би дуже радий, коли б моє бажання, хоч би в маленькій мірі, справдилось. Бо якраз Вас і Вашу дружину я вважаю за таких людей, які здатні боротись проти тої спадщини і тих труднощів, як у собі самих, так і в інших» (Мужен, 22.5.48. До М.В. Ситника в Гайденау); «Пишіть частіше й більше про життя «таборян», Ваші описи такі соковиті й фарбисті, що, коли б не такий сумний зміст їх, можна було б з великою приємністю, як художню річ читати. Перечитав з великою естетичною втіхою в «Укр. Слові» Ваші й Ганни Черінь вірші. ...>

З сердечним привітом Вам і Ганні Черінь» (Мужен, 18.9.48. До М.В. Ситника в Гайденау); «Сердечно вітаю від себе і від моєї дружини Вашу родину. Спасибі за привіт од милої Ганни Черінь!» (Мужен, 8.11.48. До М.В. Ситника в Гайденау); «Спасибі сердечне за привітання від Вас і Вашої родини. Привіт од нас обох усім вам!» (Мужен, 30.4.49. До М.В. Ситника в Гайденау); «А Ганні Черінь ще раз переказати мою подяку за ті моменти естетичної втіхи, які дає мені її хороша книжечка. Сердечний привіт» (Мужен, 11.8.49. До М.В. Ситника в Гайденау); «Радію за Вас і Вашу родину, що переїхали в безпечніше місце [йдеться про переїзд М. Ситника і Г. Черінь у США - прим І. В.], що маєте працю, що маєте здоров'я і сили працювати. І хай Вас і на далі здоров'я і сили не зраджують! Сердечний привіт Вам і Вашій родині!» (Мужен, 17.4.50) [Ситник, 1998, с. 399-407].

В автобіографії, яку Ганна Черінь написала в Америці, немає жодної згадки про цей творчий і водночас надзвичайно драматичний період у її житті - немає жодної згадки про М. Ситника. Вона назавжди викреслила його зі свого життя. Це й зрозуміло, оскільки спосіб життя митця і в повоєнній Німеччині, і згодом в Америці був, м'яко кажучи, зовсім далеким від ідеалу хорошого сім'янина. Бурхливий, нестримний характер поета, його розгульне життя та любов до чарки, яка з часом стала лише прогресувати, надзвичайна популярність у період ДіПі, з якою митець так і не зміг справитися в інших, позатабірних умовах у США й насамперед його нездатність і небажання жити на чужині так далеко від України, стали причиною розриву подружніх стосунків. Про Ситникову популярність як митця писали Б. Бойчук та Б.Т. Рубчак у «Координатах», зауважуючи, на нашу думку, те, що згодом і було також однією з причин припинення їхніх стосунків: «За перші післявоєнні роки він розвинув жваву естрадно-літературну діяльність, їздячи майже по всіх українських осередках Німеччини та Австрії з літературними вечорами.

Художнє читання віршів, тематика гордого скитальця-мандрівника та сентиментального лірика туги за батьківщиною, а до того ж цілком прозора і проста форма - здобули поетові велику популярність серед масового слухача. Але саме ця популярність, мабуть, вплинула дуже від'ємно на творче обличчя і творче життя поета» [Бойчук, Рубчак, 1969b, т. 2, с. 238]. Яскравішу портретну характеристику Ситника цього періоду згодом знову ж таки дав Б. Рубчак, який особисто знав поета й часто спілкувався з ним у період його перебування в Америці, уже в статті «Ще про Ситника: дозвольте ще більше уточнити» («Літературна Україна, 17 жовтня 1996 р.): «В таборах переміщених осіб він був зіркою майже у фільмовому, чи, скажімо, в євтушенківському значенні слова. Він дуже гарно читав вірші, постійно їздив по таборах із літературними виступами» [Рубчак, 1996, с. 6].

У цьому ж дописі Б. Рубчак, описуючи життя митця в Америці, його поступове сповзання на суспільне дно, зазначив: «Ситник втратив гарну родину (його дружиною була поетка Ганна Черінь, і в них була доня), почав втрачати працю за щораз гіршою працею - останньою була служба якогось сторожа чи прибиральника - і врешті не стало ніякої» [Рубчак, 1996, с. 6]. Висновок, який зробив літературознавець, абсолютно відповідає тим реаліям, у яких жив в Америці й трагічно загинув у Чикаґо в 1959 р. Михайло Ситник: «[...] Ситник, незважаючи на його атлетичну будову, до смерти залишався хлопчиком. Дешева популярність була його повітрям, він був «естрадним» від початку до кінця. Зазнавши в таборах цілі пригорщі такої популярности, включно до молоденьких болільниць, він не міг звикнути до тих драстичних змін, що їх американське життя продиктувало нам усім. «Друкованої» популярности йому рішуче не вистачало. Працювати, вчитися, виховувати дітей, а по ночах писати вірші - це не була його стихія, і він проти такого життя фатально збунтувався» [Рубчак, 1996, с. 6]. Але це тільки одна з причин, інша й, мабуть, значно глибша, це саме та, про яку знову ж таки пише Б. Рубчак: «[...] земля чужини отруїла його душу» [Рубчак, 1996, с. 6].

Адже трагічний фактор втрати Вітчизни був визначальним у житті й творчості поета, і не тільки його: втрату Батьківщини, як і Ситник, не змогло пережити багато емігрантів-вигнанців, які змушені були покинути рідні терени не з власної волі. На цьому наголошував у передмові до «Координатів» І. Фізер: «У розгляді поезії цієї антології слід узяти під увагу і той факт, що в більшості випадків вона писалася поетами-еміґрантами, при чому еміґрантами не з власної волі, а з диктату таких екзистенціяльних альтернатив, у яких ішлося не про кращі чи гірші можливости поетичної творчости дома на батьківщині, а по можливості чисто фізичного «бути чи не бути. <...> Так втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-еміґрантів є фактором великого значення» [Фізер, 1969, с. 23-24].

Антеїзм митця, нездатність його жити поза межами рідної землі й адаптуватися до чужих умов, яскраво відображені в його еміграційній ностальгійній ліриці, унеможливлювали існування поета на чужині й породжували внутрішньопсихологічні екзистенційні відчуття самотности, відчуження, життєвої й творчої апатії, а згодом і повної байдужости до рідних і близьких, загалом до соціуму та реалій навколишнього світу - «хворобу душі» (М.Т. Цицерон). Це зауважувало багато знайомих, друзів чи пізніших дослідників творчости Ситника. М. Неврлий писав: «Доля еміґранта химерна. Коли такий поет, як Є. Маланюк, був в Америці якийсь час ліфтбоєм, то Ситнику тим більше приходилось гірко. До Америки він приїхав без знання жодної західної мови, бракувало технічної освіти, а найголовніше - волі й спроможності адаптуватися в чужому середовищі, програмового відношення до життя й творчості. Переважала стихійність степового українця, імпульсивність людини невгамовного і всеохоплюючого серця, що його вважав Сковорода домінантним у психіці українця.

Нестерпна ностальгія чулого лірика, кинутого у вир технократичного світу, психічно чужого й незрозумілого йому, посилилась незгодами в особистому житті - від нього відійшла дружина з любимою донею Інною. Довелось жити самому, а самота для наболілого серця поета - отрута» [Неврлий, 1998, с. 14]. О. Коновал підкреслював: «Перебуваючи в Чікаґо, США, М. Ситник міг вільно жити, працювати і творити, не боячись ні переслідувань, ні поневірянь, яких зазнавали його сучасники в Україні. Але занадто міцно вріс він у рідну землю і, відірваний від неї, відчував себе загубленим, безпорадним, непотрібним. <...> Туга за втраченим рідним краєм зламала його і, не маючи сили, чи може й бажання далі змагатися з візіями минулого, він почав шукати забуття у чарці, усамітнювався, уникав зустрічатися зі знайомими» [Коновал, 1998, с. 414-416]. І. Качуровський згадував: «Його родинне життя не склалося. Дружині, з якою розійшовся, він писав:

Так, нашого життя дві паралелі Розбіглися, навіки розійшлись. Твоя подушка на моїй постелі Вже роменом не пахне, як колись.

І вишита твоя рожева хустка Не утирає більш наївних сліз. І шкіриться моя кімната-пустка Наклейками обліплених валіз.

Порожня пляшка і брудна каструля, І з газової плитки синій чад...

І крутиться в очах земна півкуля, І мріється мій васильківський сад.

Самотність, перевтома і нудота І в голові ще учорашній хміль. Й твоє колишнє, виношене фото, Як вивітрений, пережитий біль.

Коли читаємо ці рядки, - ми ніби бачимо увіч цю порожню кімнату, брудну каструлю й валізки з наклейками. Це - дар малювати словом [І. Качуровський цитує вірш поета «Так, нашого життя дві паралелі.» з присвятою Г.Г. (Галині Грибінській), який він написав 1950 року - прим. І В.].

Америка, куди наприкінці 1940-х рр. переїхав Ситник, принесла йому самі невдачі й розчарування в повоєнні часи, коли ми жили в таборах для переміщених осіб, він мав і слухача для своїх поезії, і видавців на них. В Америці справа виглядала інакше: стара т. зв. «заробітчанська» еміграція в масі своїй літературою, а тим більше поезією, взагалі не цікавилася. А нові емігранти щойно вростали в ґрунт, вся їхня увага йшла на те, щоб улаштуватися на праці, найти помешкання. До того ж, розкидані по всіх континентах українці майже ніде не творили компактної читацької маси, потрібної для поета аудиторії. Ситник постійно переїздив із місця на місце і ніде не міг довго затриматися. Найгірше, що для нього дійшла вістка з України: батька поетового розстріляно, а мати, бездомна, блукає жебрачкою по селах Київщини.

Дехто з поетів нашого покоління закінчував тоді перервану війною освіту, дехто сяк чи так тримався на поверхні, лише Ситник, що був серед нас потенційно найталановитішим, неухильно пішов на дно» [Качуровський, 1977, с. 17].

Повоєнний період в Європі був часом не тільки романтичних стосунків митців, одруження й народження доньки, а й успішної творчої діяльности - спільних виступів на конференціях, літературних вечорах та інших заходах культурно-мистецької спільноти ДіПі. У книзі «Плянета Ді-Пі» Улас Самчук образно описує приїзд письменників і літературознавців на Перший з'їзд МУРу (Мистецького Українського Руху), що відбувся в Ашаффенбурзі 21-22 грудня 1945 р.: «П'ятниця, 21 грудня, хмарний, безсніжний, нехолодний день. З різних широт плянети Ді-Пі злітаються орли, музо-гайдамаки в Чигирин гуляти. З Фюрту - Шевельов, Петров, Костецький, Полтава, з Мюнхену - Косач і Степаненко, з Авґсбурґу - Шаян, Барка, Гарасевич, Чорний, з англійської зони - Ситник і Ганна Черінь, ми з Костюком нагрянули з Оффенбаху. Не відомо звідки - Багряний, Риндик, Славутич. Лятуринська й Бажанський з місцевого табору.» [Самчук, 1979, с. 24].

Ім'я Ситника та Черінь знову звучать поруч у Самчуковій книзі, коли він згадує виступ того ж вечора молодих українських митців: «О годині 6.30 вечора, ще один літературний вечір, на цей раз переважно нашої молоді. Андрій Гарасевич, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Ганна Черінь.» [Самчук, 1979, с. 32-33], та участь молодих поетів в інших мурівських заходах, як, скажімо, у конференції 1946 р. в Авґсбурзі, де вони виступали разом на літературному вечорі. Таку ж інформацію про спільні поетичні читання М. Ситника та Г. Черінь під час літературних заходів подано в Збірнику МУР (Мюнхен-Карлсфельд, 1946. ч. 1) у розділі «Хроніка»: «Другий літературний виступ відбувся 23.12 о % сьомої вечером. Почали його молоді поети, а саме: Гарасевич, Степаненко, Чорний, М. Ситник, Ганна Черінь, потім характеристику їхньої творчости подав Б. Подоляк» [МУР. Збірник І, 1946, с. 102]; «Із поетів виступали Леонид Лиман, Леонид Полтава, Микола Ситник [Михайло Ситник - друкарська помилка - прим. І.В.], Юрій Буряківець, Іван Манило читав байки та епіграми, Ганна Черінь оповідання і епіграми» [МУР. Збірник І, 1946, с. 105].

Улас Самчук зараховує М. Ситника та Г. Черінь до списку «[...] понад 70 імен помітного значення для розвитку літературного процесу українського слова, між якими багато таких, що займуть почесне місце в історії свобідної літератури цим словом писаної» [Самчук, 1979, с. 23].

Ліричний діалог Михайла Ситника та Ганни Черінь розпочався ще на сторінках преси у воєнний період. Особистісна, інтимна лірика Г. Черінь цього періоду («Слива зацвіла», «Я не знаю, хто винний, хто правий.») - це світ юної ліричної героїні, що переживає почуття першого кохання й водночас тривогу за його істинність і неповторність. Лірична героїня мріє в умовах страшного сьогодення про шлюб і щасливу родину:

Білим цвітом вдяглася слива,

Наче та наречена до шлюбу.

А чого ж я така щаслива?

Ти ж мені не сказав, що любиш.

Лиш сказав, що не бачив давно вже

Надвечір'я такого чудового,

І що вчора, додому прийшовши,

Ти заснути не міг ще довго.

То чому ж я така щаслива,

Повна легких надій і сили,

І вже мрію й собі, як слива,

У пелюстки вдягтися білі... [Черінь, 1944, с. 5].

У грудневому номері часопису «Земля» 1944 р. з'являється вірш Михайла Ситника «Тривога», присвячений Г.Г. (Галині Грибінській). Поезії «Перед тривогою», «Тривога», «Виноград» поет згодом опублікував у збірці «Відлітають птиці» (1946). У вірші «Тривога» М. Ситник створює романтичний портрет коханої на тлі тривожного часу війни й наступу ворожих військ. Ні гул «ворожих літаків», ні «сяючі вогні» зеніток - ніщо не може порушити рівновагу й внутрішній спокій ліричної героїні, яка, виконуючи свою редакційну роботу, дочитує «останні вісті» про важкі бої на Заході. Ніщо у світі не зможе зруйнувати гармонію в її душі:

І як зенітки заколишуть далі, Сягаючи вогнями аж до зір, - Ти будеш знову грати на роялі, Тривозі вселюдській наперекір [Ситник, 1944, с. 4].

[У редакції вірша в збірці «Відлітають птиці» вселюдській змінено на вогневій - прим. І.В.]. Поезії «Перед тривогою», «Виноград» разом із попереднім віршем утворюють своєрідний ліричний цикл, у якому поет описує історію кохання, що розцвітає в трагічних умовах війни. Художньо-біографічну складову віршів М. Ситника, як і Г. Черінь цього періоду, їхню екзистенціяльну парадигму виражають домінантні концепти чужина та війна з багатогранними лексико-семантичними полями. Цитуємо тексти поезій у повному обсязі, оскільки це одні з найкращих взірців особистісної, інтимної лірики Михайла Ситника.

Перед тривогою Г. Г.

Прожектори, мов списи вогневі,

Перехрестили помертвіле небо...

І я біжу розхристаний до тебе, Й сміються з мене сонні вартові.

Ось фіртка рипнула. І загарчав Лінивий пес твоєї господині.

І ти дивуєшся ізнову нині, - Чому блукаю пізно по ночах.

О, хитрощами сплутана любов, Яка затуркана ще ти і вперта!

В коханні, мила, із тобою вмерти - Чи ж зрозуміла ти, що я прийшов?

Прожектори, мов списи вогневі, Мов блискавиці тихі в передгроззя...

Як заперечення нічній тривозі -

На вулиці злилися тіні дві [Ситник, 1946, с. 35].

Виноград

Г. Г.

Напнув свої тугі росисті ґрона

Привабливий, солодкий виноград,

І вже привітливо до мене клонить

Своє чоло багряний листопад.

Даремно заглядає він у вічі,

Пощо мені той золотий уклін:

В обійми київської Беатріче

Я повернуся знову у Берлін.

Хай до землі собі від плоду гнеться

Минулих зустрічей чужий нам сад,

А я збиратиму для свого серця

Із уст твоїх солодкий виноград [Ситник, 1946, с. 37].

Розглядаючи вірші М. Ситника воєнних років, навіть ті, що належать до особистісної, інтимної лірики, слід виокремити також концепти, які з погляду екзистенціяльного аналізу домінують у бутті-у-світі особистості (у художньому тексті - ліричного героя) - тривога, самотність, смерть - змушуючи її врешті-решт здійснити «свободу вибору», що визначатиме модус автентичного чи неавтентичного існування. Так, вибір ліричного героя в трагічні часи війни - це кохання й життя, протиставлене тривожному очікуванню смерті, що панує навколо. У циклі «Берлінські присмерки» М. Ситник пластично змальовує всі її ознаки в чужому йому місті, де він почуває себе самотнім і «стороннім» (А. Камю): «смертельні тіні» ґотичних веж («Ґотичні вежі сірих кам'яниць...); «тут пахне ладаном, і я, мов труп», «чорна ніч, напівжива, як крук», чорний «катафалк» («Галюцинацій сонних каламуть.»); берлінські статуї як «мертва сторожа» («В берлінському саду»); тривога вночі й гул та виття літаків над «сонним містом», що несуть смерть, «вогнева тривога» («Тривога»); «прожектори, мов списи вогневі», «помертвіле небо» Берліна («Перед тривогою»). Проте кохання сильніше за смерть - і поет робить свій автентичний вибір у «межовій ситуації», де на кону його життя: «В обійми київської Беатріче // Я повернуся знову у Берлін» («Виноград»). У журналі «На чужині» (Кіль, лютий - березень 1948) М. Ситник публікує дві поезії: «Моя любов» («Я туди було виходжу ранком.») та «Над Дніпром голубою свічкою.», присвячену Г. Ч. (Ганні Черінь).

Трагедію Берліна та його мешканців, спричинену фашистським режимом і його розгромом наприкінці Другої світової війни, описує в спогадах Ганна Черінь, що була свідком цих подій і на власному досвіді відчула подих смерті: «А війна лютувала все дужче і дужче. Щоночі вили сирени, виганяючи людей з помешкань. Всі тримали попаковані невеличкі валізи з найдорожчим майном, несучи їх із собою в підземелля. Багато хто вже не мав куди повертатися і лишався «розбомбленим». Вже двічі мене засипало під руїнами, і чудом нас відкопали з-під каміння. <.> Одного разу моя симпатія [очевидно, М. Ситник - прим. І.В.] пішов мене проводжати аж на другий кінець Берліну, у Шпандау. Виявилось, що даремно ми проїхали всю довгу дорогу, бо поки ми їхали, мій будинок знищила бомба. Видобувши з руїн напівзвуглені рештки, я і собі подалася до «Голосу», бо де ж би інакше ділася?..» [Черінь, 1965, с. 18].

В особистісній, інтимній ліриці Ганни Черінь поєднуються мотиви кохання, суперництва й зради, що розкривають увесь діапазон душевних переживань ліричної героїні - від радісного спалаху кохання та його розквіту («Слива зацвіла», «Любов», «Сьогодні вперше я тебе зустріла.», «Годинник») - до сумнівів, розчарування й душевного болю («Подрузі», «У лікарні», «Зрада», «Любов і зрада», «Карі очі», «Біля вікна», «Один», «Повернувшись з театру»). Поезія «Любов» - це гімн коханню, що зароджується в екзистенційних глибинах душі й спалахує не звіданими досі прекрасними почуттями:

Прийде любов і подолає розум.

Тоді безумно гарне щось і світле

Впаде, немов весняні перші грози,

На серце юне, тільки що розквітле.

Тоді, як кораблі, пливуть думки дівочі,

Сягаючи небес вершками щогол,

Тоді в пориві серце все віддати хоче,

В обмін не вимагаючи нічого [Черінь, 1947c, с. 46].

Щира, істинна любов ліричної героїні - безкорислива й жертовна, а серце відкрите для кохання.

Одним із найяскравіших віршів Ганни Черінь, у якому на емоційно-психологічному рівні розкриваються почуття ліричної героїні в прагненні завоювати серце коханого, незважаючи ні на що, в боротьбі за своє щастя, є поезія «Сьогодні вперше я тебе зустріла.». Авторський імператив у поезії посилює експресія, що передає сплеск нестримних емоцій і почуттів:

Сьогодні вперше я тебе зустріла -

І вже тікати і не пробуй, і не смій!

Колючі очі стережуть, які стріли: Ти - мій!

Ну, що з того, що ти мене не знаєш?!

Ще п'ять хвилин даю - мене пізнать зумій

Чого боїшся ти? На що чекаєш?

Ти - мій!

Ах, ти не сам, та панна, як жоржина,

То - наречена, в сукні пишній і ясній.

Ні! Буде не вона, а я твоя дружина:

Ти - мій!

Ти ще не знаєш, але я вже бачу І сплетені тіла, неначе двоє змій,

І полум'я в очах. свою я знаю вдачу: Ти - мій! [Черінь, 1947e, с. 36].

Г. Черінь художньо висвітлює в ліриці й драматичні моменти в стосунках митців: її лірична героїня переживає сумніви, недовіру, розчарування, розпач, зраду, самотність: «В вікно щоранку все те саме видко... // Стоять перед очима знов і знов // Ряди ліжок, дощу прозорі нитки, // Зів'ялий лист і втрачена любов» («У лікарні»); «Від тебе я ховать не буду правди - // Ніколи в інших щастя я не краду. // Бо те, що народилося із зради, // З часом, напевно, перейде у зраду» («Любов і зрада»); «Минулого, спогадів час не затер - // І думаю я з досадою, // Що трохи ти любиш мене - за те, // Що трохи її нагадую («Карі очі»); «Ми удвох, та з нас самотній кожен, // І серця нам б'ються - та не в такт»; «Я чекаю твого поцілунку, // А його немає та й нема.» («Біля вікна»). Часто авторка промовляє у вірші від імені ліричного героя («Я знаю, хто винний, хто правий.», «Зрада», «Один», «Повернувшись з театру»), намагаючись у такий спосіб відчути й осмислити його почуття, зазирнути в його внутрішній світ, зрозуміти вчинки, що руйнують ідилію кохання й подружнього життя, відчути і його самотність без коханої людини:

Ну й безглуздя! Що тягне мене сюди?

Чи не Вічної спомин Жіночости?

Буду й завтра, як нині, як вчора - один,

Хоч до самої чорної ночі стій.

Час невпинно спливає, і поки ще я

Похилився вербою над ставом

Хтось до тебе промовить: моя!

І цілунком печать поставить [Черінь, 1947d, с. 38].

Надзвичайно різноманітною є палітра художніх засобів у поезіях Ганни Черінь, у якій насамперед переважають епітети та метафори, що на емоційно-психологічному рівні розкривають внутрішній світ ліричної героїні, передають її почуття - і світлі, і драматичні: «зірками засіяний травень», «осіння байдужість дубів»; серце, що «розсипалось іскрами», «безвладна покірливість стебел», «заломлені руки берез» («Я знаю, хто винний, хто правий.»); «пальмові гілки на склі замерзлім», «сріблясте волокно», яке пряде місяць; «святий спокій» вечора («Вечір»); «мовчазні вікна» білої лікарняної палати, «дощу прозорі нитки», «зів'ялий лист і втрачена любов» («У лікарні»); кров, що «кипить»; «гаряче і болюче щастя», чорна рамка «буряної ночі», «стиснене у крижини» сумління («Зрада»); любов, що «виросла із зради», «важкий, як камінь», цілунок («Любов і зрада»); серце, що «жилами біль жене»; «біль, що рветься з грудних глибин», «карнавал закоханих пар», «червоний, як мак, поцілунок, який обпалює губи» («Один»); уста, що «горять від поцілунків»; час, який швидко й непомітно «втікає від закоханих» («Годинник»); «сльозами змочене волосся», туга, що «стискає серце, як удав» («Повернувшись з театру»). Багато поезій Г. Черінь містять ознаки сугестивної лірики, що базуються часом на невловимих асоціятивних зв'язках, передаючи душевні внутрішньопсихологічні відчуття ліричної героїні, які розкривають екзистенційну драму її кохання: «Кімната біла і мовчазні вікна, // І скрізь одноманітна чистота. Десь з лісу птах часом тривожно крикне, // І знову тиша, до нудьги пуста» («У лікарні»); «Тихо-тихо. понуро дуби мовчать, // Вітер з хвилями грають фугу, // Розбивають об скелі свою печаль // І мою невимовну тугу» («Один»). У поезії «Повернувшись з театру» асоціятивним центром, навколо якого сконцентровано всю трагедію почуттів ліричної героїні - її розпач через зраду коханого є «спів Каварадоссі», що як вирок коханню повторюється рефренно в кожній строфі, поглиблюючи як інтонаційно-емоційна та змістова градація екзистенційну драму відчуттів ліричної героїні: «Прощальний спів Каварадоссі.» - «А в серці спів Каварадоссі.» - «І плач - і спів Каварадоссі.» - «Ридання. Спів Каварадоссі.»

На поезію Ганни Черінь та Михайла Ситника відгукнувся Юрій Клен, який у «Думках на дозвіллі» написав: «Якщо Ганна Черінь тонка й вишукана в своїх віршах і навіть виявляє неабияку сатиричним приском приспану спостережливість у циклі сонетів з німецького життя, що з них деякі починають появлятися в пресі, то менш вибагливим і дуже просто щирим є в своїх рядках Михайло Ситник, що нехитрими словами, «без алітерацій», співає про свій рідний край і свою тугу за ним. Може, за ту простість і відсутність будь-якої рафінованості критика подекуди бачитиме в ньому примітив. Але ж у самій нештучності, в простій співанці може звучати стільки чару, що мимоволі заслухаєшся і з полегкістю відпочиваєш на звичайних рядках після всяких модерних викрутасів, що більше говорили про вправність, аніж про щирість» [Клен, 1991, с. 48].

Загалом мистецький дискурс поезій воєнного та повоєнного періодів Михайла Ситника та Ганни Черінь репрезентований особистісною, інтимною лірикою; громадянською та патріотичною лірикою (у воєнні часи - лірикою героїки й чину, до якої належать вірші М. Ситника «До моїх ворогів», «На сторожі», «Наш привіт», «Слово до побратимів», «Виклик», «Україна кличе!», «Шумить калина» й Ганни Черінь «На фронті», «Пісня», «Різдво», «На Новий рік») та екзистенційно-ностальгійною, антеїстичною лірикою, пов'язаною з втратою Батьківщини («Знов весна і знов нові дороги...», «Я знов бреду алеями густими...», «Ластівка», «Матері», «У рідний край тяжкі дороги.», «Голуби», «Вітре!», «Вже у вирій відлітають птиці.», «Тінь» та ін. - у М. Ситника; «Альпи», «Чекає мати», «Опівночі», «Чужі дороги» - у Г. Черінь). Мотиви чужини, що визначають екзистенціяльну парадигму її поезій з домінантною, як і в М. Ситника, екзистенційною опозицією чужина - рідна земля вплітаються і в інтимну лірику поетки, як, скажімо, у вірші «Карі очі»:

Нас, може, навіки з'єднала біда,

Думки вже і звички вивчені.

Я знаю: ти серце своє віддав

Стрункій кароокій дівчині.

Із нею вітчизна, черемухи цвіт

І молодість, кленом заклечана.

Зі мною - прокляття безрадісних літ,

Зі мною - чужа Німеччина.

А туга за рідним не гасне, пече,

Пливе чужиною ворожою.

Нічим тих замріяних карих очей

Тобі замінити не зможу я [Черінь, 1947b, с. 5].

У статті ми зосередилися в основному на особистісній, інтимній ліриці Михайла Ситника та Ганни Черінь, яка засвідчує і щасливі, і драматичні моменти в стосунках митців, особливо яскраво подані в ліриці Г. Черінь, що у творчості обох мистецьки втілюються в поетичний роман про кохання з усією специфікою цього жанру. Якщо порівняти мотиви багатьох інших поезії Михайла Ситника та Ганни Черінь цього періоду, то побачимо не лише їхню спільність, а й те, що називають «спорідненими душами», і не лише мистецькими. Як приклад наведемо вірш Ганни Черінь «Альпи», який дасть змогу якнайкраще зрозуміти «дві душі», що зустрілися на просторах колись такої омріяної, а зараз у силу екзистенціяльних обставин вигнання й втрати Вітчизни чужої та байдужої для них Європи:

Уже кінчає осінь злото прясти,

І Альпи обгортає біла мла.

Колись про Альпи мріяла я часто.

Тоді як ще дитиною була.

Тепер мене не радують простори

Зелених лук в осінніх туманах,

І тільки сняться придніпровські гори

І золота пшениця на ланах.

Ці вежі гір, що мчать у небеса,

В снігу - мов горді крила лебедині,

Усе немиле серцю, як краса

Чужої і байдужої людини [Черінь, 1947a, с. 30].

Як у Г. Черінь, так і у творчості М. Ситника концепт чужина переважає в багатьох поезіях повоєнного періоду в Європі та заокеанського в Америці (особливо в Ситника) й реалізується через екзистенційну опозицію чужина - рідна земля: «чужина, нудна до божевілля» («Поет»); «чужинка Влтава» («В Празі»); «непривітна й сіра» чужина («Де б не був я, де б я не заїхав ...); «гірка» чужина («Дрібнички, мною вивезені з Києва...»); «прірва чужини» («Береза»); «чужина і самота» («Скорбна аналогія») та ін. Проте чужина в ліриці поетів осмислюється не як несприйняття чи відкидання цивілізації Заходу, а як трагедія буття українських емігрантів-вигнанців, насильницьки позбавлених рідних теренів та можливості повернутися на Батьківщину, що виражається в численній екзистенційно-ностальгійній, антеїстичній ліриці.

Основою концептосфери мистецького світу М. Ситника, як і, зрештою, Г. Черінь, є домінантний концепт Вітчизна (Батьківщина, рідний край, рідна земля, рідний дім), власне, в індивідуально-авторському трактуванні поета-емігранта - «втрачена назавжди Вітчизна». Інші концепти з його семантичного поля - самотність, відчуження, сторонність, страждання, смерть - пов'язані з ним й, окрім традиційних екзистенціяльних маркерів-понять (психологічних, аксіологічних, філософських), творять індивідуально-буттєву картину вираження авторського «я» у власному поетичному бутті-у-світі. Мистецьке буття є своєрідним засобом порятунку від «абсурду життя», яким є в розумінні поета існування чи «напівжиття» на чужині далеко від Батьківщини, через художнє слово, лірико-філософську рефлексію, заглиблення у психічно-особистісні переживання, порятунку від тих реалій, котрі вирвали його з рідного ґрунту, спричинивши внутрішньоособистісний екзистенційний конфлікт між прагненням повернутися на рідну землю й фатальним усвідомленням нездійсненности цієї мрії. Цей конфлікт, що був визначальним в особистому житті поета, так і залишився невирішеним аж до його трагічної загибелі 1959 р. в чиказькому парку.

Екзистенціяльну парадигму лірики Михайла Ситника та Ганни Черінь у художньо-біографічному дискурсі визначають насамперед обставини їхньої життєвої і творчої діяльності - Друга світова війна, важкі повоєнні роки та еміграційний чинник, який для багатьох українських митців був визначальним не лише в житті, а й у творчості. Спільну долю митців пов'язала й поезія воєнних та перших повоєнних років, у якій відображено на мистецькому рівні не лише історію їхнього кохання - його світлі й драматичні сторони, а й екзистенціяльні обставини буття українців в екзилі. Життя й творчість М. Ситника та Г. Черінь вписано в сторінки історії української літератури ХХ ст., а лірика поетів є виявом тієї мистецької синергії, яка творить літературно-художній феномен української еміграційної літератури.

ситник черінь поет екзистенціяльний

Список використаної літератури

1. Бойчук Б., Рубчак Б. (Упор.). (1969a). Ганна Черінь. Координати. Антологія сучасної української поезії на заході: у 2 т. (Т. 2, с. 246-251). Нью-Йорк: Сучасність.