Художній аналіз роману М. Каннінгема "Години"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

каннінгем роман години вулф

Вступ

1. «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф як структуротвірний лейтмотив роману «Години» Майкла Каннінгема

1.1 Історія створення романів «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф та «Години» Майкла Каннінгема

1.2 Прийом «Потіку свідомості» в конструюванні тексту романів «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф та «Години» Майкла Каннінгема

Висновки до розділу 1

2. Художні особливості роману Майкла Каннінгема «Години»

2.1 Композиційна своєрідність роману М. Каннінгема «Години»

2.2 Особливості хронотопу твору. Маркери, локуси і топоси в романі

2.3 Інтертекстуальне поле роману «Години» М. Каннінгема

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Summary



Вступ

Майкл Каннінгем (Додаток 1) - сучасний американський письменник, автор багатьох бестселерів. Друкуватися М. Каннінгем почав з кінця 1970-х років, його оповідання з'являлися на сторінках відомих американських журналів. У 1990 році він публікує свій перший роман «Будинок на краю світу». Через п'ять років світ побачив другий роман «Плоть і кров».

Третій і найвідоміший роман письменника «Години» вийшов у 1998 році. Завдяки цьому роману, Майкл Каннінгем стає одним з провідних авторів сучасної інтелектуальної літератури США. У романі розповідається про один день з життя трьох жінок. Цими жінками є: Вірджинія Вулф, домогосподарка Лора Браун та Клариса Воган. Долі всіх трьох героїнь твору химерно переплітаються з книгою «Місіс Деллоуей», авторство якої належить Вірджинії Вулф.

Так само як і В. Вулф М. Каннінгем більш за все цінує кожну хвилину життя. Без надриву і пафосу автор розповідає про вічну гру в життя. Головне для його персонажів - знайти себе, встигнути відчути власне «я», адже смерть вносить свої корективи.

Вивченням творчості М. Каннінгема займалися дослідники В. Андрєєв [2], Я. Бистров [5], Ю. Гілясєв [10], Н. Копейкіна [19], Н. Любарець [29], Н. Поваляєва [34], А. Рудяєва [35], Л. Фельзингер [38, 39, 40] та інші.

Автори цих досліджень надають перевагу загальному аналізу творів письменника з урахуванням основних постмодерністських теорій та практик. В результаті тексти М. Каннінгема досліджуються, у першу чергу, в контексті постмодерністської літератури, тоді як художньо-стильова своєрідність його творів ще недостатньо досліджена.

Актуальність нашого дослідження зумовлена чималим інтересом до проблеми трансформації традиційної системи жанрів, образів і мотивів в епоху постмодернізму.

Мета дипломної роботи - проаналізувати художню своєрідність роману М. Каннінгема «Години» та його зв'язок «Місіс Деллоуей» В. Вулф.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

-розглянути історію створення роману «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф та «Години» М. Каннігема;

-проаналізувати прийом «потоку свідомості» у конструюванні тексту в романах «Місіс Деллоуей» В. Вулф та «Години» М. Каннінгема;

-дослідити композиційні особливості роману М. Каннінгема «Години»;

-з'ясувати с особливості хронотопу роману «Години»;

-визначити маркери, локуси і топоси в тексті твору;

-проаналізувати інтертекстуальне поле роману «Години» М. Каннінгема.

Об'єктом дослідження є роман М.Каннінгема «Години».

Предмет дослідження обрано художні особливості твору.

Для реалізації поставлених мети й завдань використано культурно- та порівняльно-історичний, комплексний методи дослідження, що уможливили визначення поліфонії проблематики, мотивів і образів роману М. Каннінгема, зв'язку його твору із конкретними історичними подіями та проблемами доби. Так, культурно-історичний метод дозволив розглянути творчість письменника в контексті історичної епохи. Порівняльно-історичний метод забезпечив визначення типологічних зв'язків роману «Години» з прозовою спадщиною В. Вулф, розкриття специфіки і взаємопроникнення сюжетів, образів і мотивів, визначення естетичної специфіки прози письменника. Взаємодія названих методів надала роботі комплексного характеру, збагатила конкретні спостереження, узагальнення та конкретизувала висновки з аналізу досліджуваного матеріалу.

Теоретичне значення результатів роботи полягає в цілісному досліджені художньої специфіки роману М. Каннінгема «Години».

Практичне значення. Робота може бути використана с під час вивчення творчості літературного процесу ХХ століття, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів із літератури окресленого періоду. При написанні курсових та дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

У першому розділі досліджена історія написання роману В. Вулф «Місіс Деллоуей» та М. Каннігема «Години». Проаналізовано використання прийому «потоку свідомості» у побудові художніх текстів.

У другому розділі досліджуються художні особливості роману «Години» на змістовому та композиційному рівнях.

Загальний обсяг роботи - сторінок, кількість використаних джерел - 48 позицій.



1. «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф як структуротвірний лейтмотив роману «Години» Майкла Каннінгема

1.1 Історія створення романів «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф та «Години» Майкла Каннінгема

Вірджинія Вулф - англійська письменниця, яка працювала в 20-30-ті роки минулого сторіччя. Її найвідоміші твори «Місіс Деллоуей» (1925), «На маяк» (1927), «Орландо» (1928) і «Хвилі» (1931) зіграли важливу роль в історії модерністської прози.

У жовтні 1922 року письменниця завершила написання оповідання під назвою «Місіс Деллоуей на Бонд-Стріт», а в 1923 році воно було опубліковане в американському журналі «Клокфейс». Однак кінцевий варіант твору не влаштовував письменницю і вона взялася його переробити і доповнити. Через два роки цей текст перетворився на один із найважливіших і чи не найбільш англійський роман.

Початковий задум лише частково схожий на те, що нам відомо сьогодні під назвою «Місіс Деллоуей». Передбачалося, що в книзі буде шість або сім глав, що описують світське життя Лондона. Одним із головних героїв був прем'єр-міністр, а сюжетні лінії, як і в остаточному варіанті роману, сходилися в одну точку під час прийому у місіс Деллоуей. Передбачалося, що книга буде досить життєрадісною - це видно зі збережених чернеток. «Це повинно бути цікаво» - писала В. Вулф у щоденнику [7] (Тут і далі переклад наш - О.Д). Однак у розповідь впліталися й похмурі ноти. Як пояснювала В. Вулф у передмові, головна героїня, Клариса Деллоуей, повинна була накласти на себе руки або померти під час свого рауту. Потім задум зазнав ряд змін, але деяка одержимість смертю в романі так і залишилася: в книзі з'явився ще один головний герой - контужений під час війни Септімус Уоррен Сміт. Письменниця передбачала, що на прийомі повинні оголосити про його смерть.

Протягом 1922 року В. Вулф продовжувала роботу над романом, вносячи нові й нові правки і докладно коментуючи всі зміни в своєму щоденнику. Письменниця вела щоденник із 1915 року до самої смерті, тобто до 1941 року. Це один із найяскравіших літературних документів - вражаючий літопис її зустрічей, бесід, спостережень, емоцій, літературних прозрінь і роботи над власними творами. До моменту смерті ці щоденники налічували 27 томів - частину їх, що мала відношення до літературно-критичної роботи письменниці, в 1953 році видав друком її чоловік Леонард під назвою «Щоденник письменниці». Ближче до наших днів солідна вибірка з великого масиву щоденників була опублікована у вигляді прекрасно відредагованого чотиритомного видання. Нотатки про «Місіс Деллоуей» у щоденниках і записниках письменниці являють собою живу історію написання одного з найважливіших для сучасної літератури романів. Він був ретельно і вдумливо спланований, проте писався важко і нерівно, періоди творчого піднесення змінювалися тяжкими сумнівами. Часом В. Вулф здавалося, що вона пише легко, швидко, блискуче, а часом робота ніяк не йшла, породжуючи у автора почуття безсилля. Перед письменницею невідступно стояло питання, де зупинитися і скільки життя вкласти в роман, а потім, коли він уже був близький до завершення, - як сплести все воєдино.

Спочатку В. Вулф хотіла назвати новий твір «Години», щоб заголовком підкреслити різницю між плином «зовнішнього» і «внутрішнього» часу в романі. Робота над книгою залежала від перепадів настрою самої Вірджинії - від злетів до відчаю. Через рік, у жовтні 1923 року, вона запише: «Мені довелося цілий рік йти наосліп, щоб знайти той спосіб зображення, який я називаю «тунелем», коли можна за необхідністю вставляти цілі шматки, пов'язані з минулим героїв...» [7]. Цикл творчої лихоманки і творчої кризи, порушення і депресії тривав ще цілий рік, до жовтня 1924 рорку.

Для В. Вулф проза, роман повинні перш за все спиратися на розуміння життя як естетичний досвід. Відчуття «напівпрозорої оболонки» життя, яка оточує свідомість і визначає його, - ось чого сподівалася досягти В. Вулф, беручись за «Місіс Деллоуей».

1924 рік для В. Вулф був багатий на важливі події. Того року вона повинна була закінчити «Місіс Деллоуей». Того року, судячи з усіх ознак, її літературна репутація повинна була досягти зеніту. В тому ж році в її житті відбулося багато серйозних змін. Помер Конрад, яким В. Вулф глибоко захоплювалася, - і вона написала про нього прощальне есе. З іншого боку, робота над романом дійшла до епізоду, який розповідає про смерть Септімуса, і авторка впала в депресію: «Безпричинна туга, як ніби ми постаріли і все добігає кінця» [7]. Ця депресія пронизує і наступні сторінки роману, де звучать мотиви самотності і смерті, описується байдужість суспільства, з яким довелося зіткнутися і самій В. Вулф.

Лондон і Блумсбері, життя суспільства і внутрішнє життя душі, ритм творчих злетів і внутрішньої зосередженості - і очищений від будь-яких домішок досвід відчаю - все це увійшло в роман «Місіс Деллоуей». Це твір про Лондон, про велике місто імперії, яким він зберігся після війни. Можливо, чимось цей роман зобов'язаний Конраду, яким В. Вулф так захоплювалася, його «Секретним агентам», адже «Місіс Деллоуей» - розповідь про два взаємопов'язані міста: світський Лондон Клариси та жорстокий Лондон - місто, яке безповоротно поглинуло безліч молодих людей на прізвище Сміт. Увівши в роман Септімуса, Вірджинія Вулф зуміла розповісти одночасно про два частково пересічні світи, але не за допомогою традиційної оповідної техніки, а завдяки павутинню опосередкованих зв'язків. Її турбувало, чи побачать критики, як саме переплетені теми в романі. А сплітаються вони в потоці свідомості героїв - цей метод виявився особливо важливим для сучасного роману, і Вірджинія Вулф була одним із першопрохідців. Теми переплітаються за рахунок опису життя великого міста, де випадкові перетини героїв вишикувалися в єдиний складний візерунок.

В. Вулф боялася, що «Місіс Деллоуей» виявиться провалом. Але коли в березні 1925 року книга вийшла, більшість рецензентів миттєво назвали її шедевром. Хоча звичайно ж в романі була і неясність, і фрагментарність, але нині у всьому цьому простежуються родові ознаки модерністського роману.

Із виходом роману «Місіс Деллоуей» Вірджинія Вулф отримала репутацію чи не найяскравішого модерністського прозаїка в англійській літературі. З цією роллю було пов'язано і захоплене визнання, і загострене неприйняття зробленого письменницею. В. Вулф стала автором, якого найчастіше порівнюють з М. Прустом, Т. Манном, А. Жидом, У. Фолкнером. Для багатьох сучасників вона була втіленням абсолютного експерименту, з яким вони готові були погодитися.

У 1941 році Вірджинія Вулф, змучена боротьбою з нападами безумства, налякана і вражена бомбардуваннями Лондона, наклала на себе руки, втопившись у річці, що протікала поруч із Монкс-хаус. Нова війна поклала кінець цілої епохи. До цього часу написане Вірджинією Вулф стало сприйматися як еталон модерністського роману, особливо англійського модерністського роману. У 40-50-ті роки, коли в умовах подолання наслідків ще однієї війни потрібна була нова історична перспектива, письменники повернулися до реалізму, цікавість до творчості В. Вулф стала поступово згасати.

В останні десятиріччя в Англії та США спостерігається помітне збільшення наукового інтересу до феномену Вірджинії Вулф. Одним із типових проявів цієї тенденції є використання письменниками-постмодерністами мотивів творчості та фактів особистого життя англійської письменниці. Яскравим прикладом цьому став роман Майкла Каннінгема «Години». Слушною є думка дослідниці Н. Поваляєвої, що «сучасний американський письменник поступово деконструє текст роману В. Вулф «Місіс Деллоуей» на сюжетному, структурному, проблемно-тематичному, стилістичному рівнях. Завдяки тому, що роман М. Каннінгема має саме таку назву, з'являється певний парадокс та елемент гри» [34, с. 187].

У романі «Години» («The Hours», 1998) зображений один день із життя трьох жінок: британської письменниці Вірджинії Вулф у період написання нею «Місіс Деллоуей» («Mrs. Dalloway», 1925), Лори Браун - молодої дружини та жінки, яка гнітиться у буденності післявоєнного Лос-Анжелеса, та Кларісси Воган, яка влаштовує вечірку на честь свого друга письменника.

Створення цих трьох історій пояснює сам автор: «Спочатку «Години» повинні були стати версією «Місіс Деллоуей», мені закортіло перенести її до сучасної Америки. Але потім я зрозумів, що цього замало для роману. Потім виникла інша історія - про саму Вірджинію Вулф. И все одно це здавалось мені недостатнім. Тоді я в вигадав історію - про жінку на ім'я Лора Браун, яка читає «Місіс Деллоуей». Так вийшли письменниця Вірджинія Вулф, її персонаж Клариса Деллоуей і Лора Браун - читачка. Чудовий тріумвірат» [40].

Сенсаційний роман М. Каннінгема було визнано кращою книжкою року за рейтингами багатьох відомих видань («Нью-Йорк Таймз», «Лос Анджелес Таймз» тощо), а самого автора нагороджено Пулітцерівською премією. У 2002 р. режисер Стівен Долдрі зняв за сюжетом роману фільм, який дев'ять разів номінувався на «Оскара» (Ніколь Кідман, яка зіграла в ньому місіс Вулф, отримала премію за кращу жіночу роль). Н. Любарець у статті «Рецепція прози Вірджинії Вулф у романі Майкла Каннігема «Години» констатує, що «в Україні з творчістю Майкла Каннінгема знайомі поки що мало. Жодна з його книжок не перекладена українською мовою, а російською можна прочитати лише «Години» та один із ранніх творів письменника «Будинок на краю світу» (1990)» [30, с. 56].

Таким чином, творчість В. Вулф є популярною та актуальною не тільки для дослідників літератури, а й для її колег, сучасних письменників, які знаходять натхнення і творчо опрацьовують художні тексти.



1.2 Прийом «Потоку свідомості» в конструюванні тексту романів «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф та «Години» Майкла Каннінгема

У художньому дискурсі першої третини ХХ ст. проявили себе дві тенденції. Одні письменники намагалися зберегти традиційність художнього тексту (Г. Уеллс, Б. Шоу, Г. Джеймс, Дж. Голсуорсі), а інші змінювали художній дискурс епохи та створювали некласичну модель художнього тексту (Дж. Джойс, В. Вулф, Г. Стайн, Ш. Андерсон).

Почалися пошуки нових методів творчості. Одним із них у ХХ ст. став «потік свідомості». У літературі модернізму цей метод полягав у безпосередньому відтворенні життя через поєднання асоціацій, нелінійності, поетичного синтаксису, стрибкоподібного розвитку сюжету, етапи якого зосереджені в «драматичних вершинах». Між ними розташовуються уривки, які не насичені подіями (опис інтер'єру, портрет, пейзаж і т.д.), але пов'язані з логікою дії «загальним емоційним топом». Подібна фрагментарність сприйняття світу в тексті художнього твору часто виражалася зображенням паралельного руху декількох рядів думок персонажів або зображенням переміщення точок зору. Фрагментарність мислення будується за принципом монтажу внутрішнього і зовнішнього планів дійсності.

Термін «потік свідомості» ввів до наукового обігу англійський психолог У. Джеймс, який у праці «Наукові основи психології» (1890), зокрема, писав: «Кожна думка, яку ми маємо в даний момент про даний факт, суворо кажучи, єдина і лише має схожість із іншими думками про той самий факт. Свідомість ніколи не постає сама в собі подрібненою на шматки. Вирази типу «ланцюг» чи «ряд» не позначають свідомість так, як вона уявляється сама собі. У ній немає нічого, що могло б пов'язуватися - вона тече. Тому метафора «ріка» чи «потік» найточніше малює свідомість» [27, с. 98-99].

Він вважав, що свідомість подібна потокові або струмкові, в якому думки, відчуття, переживання, асоціації постійно перебивають один одного і вигадливо переплітаються подібно тому, як це відбувається в сновидінні. Потік свідомості є формою, що імітує усне мовлення, внутрішній монолог. Біля витоків стилю потоку свідомості були Ф. М. Достоєвський («Кроткая») і Л. М. Толстой («Анна Каренина»).

Із психології поняття «потік свідомості» перейшло до літературознавства. За визначенням дослідниці О. М. Ніколенко, потік свідомості - засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та плинного процесу. Для розкриття складного духовного життя людини письменники використовують численні спогади, внутрішні монологи, різноманітні асоціації, ліричні відступи тощо.

На початку ХХ ст. першими і головними представниками стилю потоку свідомості були, безсумнівно, Джеймс Джойс і Марсель Пруст.

На думку дослідниці Л. Шутяк «Вірджинія Вулф - прихильниця теорії А. Бергсона про перевагу інтуїції над розумом. У відомого французького філософа вона запозичила ідею “повернення до себе, як до абсолютної дійсності творчого духу”. У центрі уваги письменниці стоїть людина з її почуттями і переживаннями, які сприймаються як щось окреме й існують самі по собі, незалежно від їх носіїв. Вулф вважала, що людина може краще пізнати навколишній світ лише інтуїтивно, проникаючи у ті глибини свідомості, які недосяжні для наукового мислення. Вона активно вітала новаторські прийоми у написанні художніх творів і відкидала реалістичне сприйняття дійсності. Завдяки цьому письменницю називають провідною фігурою психологічної школи англійського роману» [44, с. 183].

Роман «Місіс Деллоуей» В. Вулф створювала з орієнтацією на Дж. Джойса, захоплена ідеєю про відтворення життя в дусі «Улісса». Крізь призму одного дня передано життя героїні і тих, чиї долі пов'язані з нею. У тексті роману фіксуються моменти буття, обмежені часом (червневий день 1923 г.) і простором (район Уест-Енду). Виринають картини минулого в спогадах Клариси. Вони майорять у потоці її свідомості, їхні контури позначаються в розмовах, репліках. Часові шари напливають один на інший, в єдиній миті минуле змикається з сьогоденням.

Паралельно з лінією Клариси розгортається трагічна доля травмованого війною Септімуса Сміта, якого місіс Деллоуей не знає, як і він її, але їхні долі протікають в одних просторово-часових межах і в якусь мить шляхи перетинаються. У той самий час, коли Клариса здійснює свою вранішню прогулянку Лондоном, вона проходить повз сидячого на лаві в парку Сміта. Септімус Сміт втілює в собі приховану, нікому невідому сторону натури Клариси. Самовбивство Сміта звільняє Кларису від нав'язливої думки про смерть.

Дослідниця цього методу, О. Бобрікова, зазначає, що «естетизм блумсберійців позначився і на організації оповідної структури, виробленою В. Вулф. На відміну від традиційного вікторіанського роману, твір розпадається на ряд епізодів, що часто відтворюють окремі періоди в житті персонажа, і з'являються в його пам'яті та абсолютно необмежені часовими рамка» [6].

По суті, це роман про миті життя - яскравих, наповнених світлом миттєвостях одного дня 1923 року, дня, коли Клариса Деллоуей дає світський раут, - і весь роман перейнято символістським прагненням розкрити глибинний сенс цієї миті. Навмисне уповільнення потоку часу або його зупинка в «Місіс Деллоуей» покликані зламати канон класичного роману з його послідовним хронологічним розвитком сюжету і характерів. Оповідання рухається, спираючись на далекі асоціації та внутрішні зв'язку.

День, коли розгортається дія роману, не позначений якимись значними подіями. Клариса Деллоуей виходить купити квіти, гуляє Лондоном, до неї заходить гість, Пітер Уолш: тридцять років тому вона була майже готова вийти за нього заміж; Клариса бачить, що доросла дочка все більше віддаляється від неї; ввечері місіс Деллоуей влаштовує світський прийом. А за лаштунками цього домашнього маленького світу спалахують відблиски великого світу, де все визначається політикою і соціальними зв'язками; відсвіт великої політики падає на загадкового чоловіка в автомобілі зі склом, запнутими шторками, якого Клариса мигцем бачить на Бонд-стріт. Загадкова людина, рука в рукавичці, квіти, куплені місіс Деллоуей, - образи накладаються один на одного, стаючи від цього все більше і більше багатозначними.

У Клариси Деллоуей мало спільного з традиційною романтичною героїнею. Їй п'ятдесят два роки, вона тільки що перехворіла тяжким грипом, від якого досі не оговталася. Її переслідує відчуття емоційної спустошеності і відчуття, що життя зубожіє. Але вона взірцева господиня, частинка соціальної верхівки Англії, дружина важливого політика, члена парламенту від консервативної партії, і у неї багато світських обов'язків, які їй не цікаві і тяжкі.

Протягом усього роману її переслідують сумні думки про те, що вибір, пропонований їй життям, стає все більш мізерний і що в глибині душі вона холодна і сумна. Щось дозволяє утримати минуле в сьогоденні: вона знову і знову повертається до моменту, коли їй довелося вибирати між Пітером Уолшем і Річардом Деллоуем, між коханням чоловіків і любов'ю жінок - і її охоплює відчуття порожнечі. Вона спить одна у верхній кімнаті, у вежі особняку, її мучить безсоння. Туго натягнуті простирадла нагадують їй про безпліддя і смерть. Все виявляється пов'язаним із почуттям втраченої повноти, занадто багато відносин з людьми - з тією ж Саллі Сетон, в яку вона була майже закохана, - скінчилися нічим. Якщо вона і могла змінити своє життя, то все це вже в минулому, їй залишилася лише роль дружини містера Деллоуей, людини зі світу влади, члена уряду. Спогади про Саллі і Пітера Уолша, який прийшов до неї з візитом і ось сидить, граючи складаним ножиком, ятрять її рани - подібно до того, як квіти, з якими вона повертається через Риджентс-парк, ятрять душевні рани Септімуса Сміта.

Але роман - не тільки опис історії Клариси, хоча місіс Деллоуей і є центром твору - центром, що випромінює тепло і світло, а часом і холод. Ритм її свідомості передається іншим героям: Пітеру Уолшу, Септімусу Сміту. Він охоплює місто, вбирає в себе натовп, людей на вулицях, няньок, які гуляють з дітьми в парку і спостерігають помпезний спектакль, розіграний можновладцями, або політ літачка, що викреслює в повітрі якесь повідомлення, яке так і залишається незрозумілим.

Метод розповіді через свідомість персонажа, яким користується В. Вулф, частково перегукується з Дж. Джойсом, проте її текст переслідує інші цілі. Деякі дослідники виражають міркування, що «у ритмі думок своїх героїв В. Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості - це не тільки оповідна структура розповіді, але і сама її тканина, її основні образи і символи: квіти, складений ножик, яким грає Пітер, бій годинника, зловісні простирадла в спальні Клариси. У цьому одна з особливостей «Місіс Деллоуей», яка і робить роман В. Вулф модерністським твором. Але є й інша особливість, яка пронизує роман, - гостре відчуття того, як сильно сучасність змінила світ. Багато в чому Вірджинія Вулф була романістом традиційним. Вона з пієтетом ставилася до існуючого соціального порядку, надавала великого значення світському життю, шанувала «непорушні» правила, зналася на снобізмі. Але крім того, це був ще й світ післявоєнний: неміцний, несталий. Літачок над містом нагадує в романі і про минулу війну, і про нинішніх гендлярів. Автомобіль «впливової людини» вривається в оповідь, заявляючи про себе «бавовною, схожим на постріл з пістолета». Разом із ним в оповідання входить Септімус Сміт, з його жахливими мареннями - вони вириваються на поверхню подібно язикам полум'я, що спалює розповідь зсередини. Спогад про те, що світова війна теж почалася з пістолетного пострілу, живе в романі, спливаючи знову і знову, перш за все у зв'язку з Септімусом і переслідують його баченнями світу як поля бою» [7].

Накладання тем відбувається ще й тому, що в Септімусі втілено дух «іншого» Лондона, знищеного війною і зануреного в небуття. Подібно багатьом героям післявоєнної літератури, він належить до «трагічного покоління», з яким частково пов'язана вразливість і нестабільність сучасного життя, і роман В. Вулф - спроба цю нестабільність зрозуміти. Септімус - не властивий для Вулф персонаж, хоча в літературі 20-х років ми знайдемо безліч схожих на нього героїв.

Фрагментарність свідомості Септімуса зовсім іншого роду, ніж у Клариси. Септімус належить до світу грубої сили, насильства і поразки. Світський раут, на якому присутні тільки обрані, чиї сини вчаться в Ітоні, триває. Знову б'є годинник, Клариса Деллоуей повинна повернутися до гостей. Думаючи про смерть, вона з'являється у вітальні, щоб з цього розброду настроїв і почуттів ще раз відтворити щось, що володіє естетичної повнотою і завершеністю, в які так вірила Вірджинія Вулф. Роман закінчується своєрідним прийняттям життя: “When one was young, said Peter, one was too much excited to know people. Now that one was old, fifty-two to be precise (Sally was fifty-five, in body, she said, but her heart was like a girl's of twenty); now that one was mature then, said Peter, one could watch, one could understand, and one did not lose the power of feeling” [48] («Коли ти молодий, сказав Пітер, ти прагнеш дізнатися людей. А тепер, коли ти старий, точніше, коли тобі п'ятдесят і два роки (Саллі виповнилося п'ятдесят п'ять, - насправді, сказала вона, - але душа у неї як у двадцятирічної дівчини); словом, коли ти досяг зрілості, сказав Пітер, ти вже вмієш бачити і розуміти, але не втрачаєш здатності відчувати» [12]).

На думку дослідниці М. Кравцової, «в творчості Вірджинії Вулф добре проглядаються три основних естетичних принципу. Перший - це зображення рефлексії героїв у вигляді «потоку свідомості», що відображає життя в її емоційно-чуттєвих і асоціативних проявах. Цей аспект є чільним, оскільки в романі «сьогоденні» відбуваються незначні події. «Внутрішні» переживання і «зовнішні» події відтворюються всезнаючим оповідачем, який відображає як суб'єктивну точку зору персонажів, так і об'єктивний опис подій. Другий стосується цілісності твору і полягає в оформленні «потоку свідомості», який через невизначеність його хронотопу жорстко «прив'язаний» до часу і простору «зовнішніх» подій, що відбуваються в житті героя. Крім того, композиція романів і структура їх сюжетів повторюють форми деяких музичних жанрів, сприяючи не тільки цілісності творів, а й висловлюючи «поліфонічні» відносини «потоків свідомості» героїв. Третій принцип проявляється в поєднанні суб'єктивності сприйняття, представленого у формі «потоку свідомості», з універсальністю ідейного змісту, яке виражається за допомогою декількох «об'єднують» символічних образів, які вказують на суб'єктивізм світосприйняття як загальнолюдське явище» [23, с. 49-50].

М. Каннінгем наслідує ідею значущості одного вихопленого з життя дня, але поступово розгортає її у трьох сюжетних лініях, однією з героїнь яких стає сама Вірджинія Вулф.

Н. Любарець зазначає, що «з метою увиразнення творчої особистості письменниці автор ретельно опрацьовував біографічні та літературно-критичні матеріали (у «Нотатках про джерела» він зазначає, що підійшов досить виважено до зображення персонажів із оточення місіс Вулф, які мають реальних прототипів, і наводить перелік використаних праць). Справді, у романі подаються достовірні портрети Вірджинії та Ванесси, згадується домашнє прізвисько письменниці - «коза»; як і в житті, у романі М. Каннінгема місіс Вулф любить поміркувати вголос. Художня обробка її передсмертної записки та деякі інші деталі також підтверджують обізнаність автора» [30, с.59].

Автор фіксує увагу на процесі творення модерного тексту, висвітлює дилеми модерної свідомості. Розмірковуючи над художнім розв'язанням проблеми самогубства Клариси, Вулф доходить висновку щодо героїні її твору: “Clarissa, She thinks, is not the bride of death after all. Clarissa is the bed in which the bride is laid” [45, с. 121] («Клариса, думає вона, насправді не наречена смерті. Клариса - смертне ложе, на яке цю наречену покладуть» [15]).

Рецепція манери англійської модерністки виявляється в М. Каннінгема також уведенням у текст двох персонажів, що моделюють одну свідомість. Вірджинія Вулф та Річард Браун у «Годинах», подібно до Клариси та Септімуса в «Місіс Деллоуей», виступають як дві проекції одного образу, що, зрештою, віддзеркалює постать самої Вірджинії Вулф. Зв'язок між Кларисою Воган і Річардом умотивований на рівні деталей. Автор акцентує увагу на подібності їхніх професійних зацікавлень (обоє - письменники), спорідненості душевної організації (слова з передсмертної записки Вірджинії Вулф будуть останніми словами, які промовить Річард до Клариси: “I don't think two people could have been happier then we've been” [45, с. 200] («По-моєму, ми з тобою були найщасливішими людьми у світі» [15]). Обоє, як і сама письменниця, у моменти психічного розладу чують спів давньогрецькою мовою.

Як варіанти однієї моделі свідомості постають не лише місіс Вулф та Річард Браун. Кожен центральний жіночий персонаж «Годин» - це певна проекція Клариси Деллоуей з роману Вулф. М. Каннінгем створює подібні умови для розкриття внутрішнього світу трьох своїх героїнь. У кожної з них існує свій варіант «вечірнього прийому» та спровокованої ним напруги. До місіс Вулф має завітати сестра Ванесса з дітьми і вона хоче пригостити їх чаєм із прянощами, у зв'язку з чим кухарка їде до Лондона, проте Ванесса прибула передчасно. Місіс Браун до дня народження чоловіка випікає святковий пиріг, але він виходить невдалим і жінка викидає його у сміття. Місіс Деллоуей з нагоди присудження Річарду літературної премії готує справжній світський раут, але він не відбувається у зв'язку зі смертю основного фігуранта. Із роману «Місіс Делловей» запозичений М. Каннінгемом і «сакральний» поцілунок: Вірджинія цілує свою сестру, Лора бездітну сусідку Кітті, а Клариса згадує поцілунки Річарда.

Таким чином, у творчості Вірджинії Вулф зійшлося безліч характерних рис цілої літературної епохи, але тим не менше вона зуміла зберегти свій неповторний голос, а це вже властивість великого письменника. Її романи - дуже важлива частина літератури модернізму, причому вони абсолютно унікальні для своєї епохи. І вони набагато камерніші, ніж більшість сучасних романів, вони побудовані за власним естетичним законам - законам цілісності.



Висновки до розділу 1

Вірджинія Вулф - відома англійська письменниця ХХ сторіччя. ЇЇ твори «Місіс Деллоуей» (1925), «На маяк» (1927), «Орландо» (1928) і «Хвилі» (1931) зіграли важливу роль в історії модерністської прози. Для багатьох сучасників вона була втіленням абсолютного експерименту.

В. Вулф стала автором, якого найчастіше порівнюють з М. Прустом, Т. Манном, А. Жидом, У. Фолкнером. Із виходом роману «Місіс Деллоуей» Вірджинія Вулф отримала репутацію чи не найяскравішого модерністського прозаїка в тогочасній літературі. Роман «Місіс Деллоуей» В. Вулф створювала з орієнтацією на Дж. Джойса, захоплена ідеєю про відтворення життя в дусі «Улісса». Крізь призму одного дня передано життя героїні і тих, чиї долі пов'язані з нею. У тексті роману фіксуються моменти буття, обмежені часом (червневий день 1923 г.) і простором (район Уест-Енду).

В останні десятиріччя в Англії та США спостерігається помітне збільшення наукового інтересу до феномену Вірджинії Вулф. Одним із типових проявів цієї тенденції є використання письменниками-постмодерністами мотивів творчості та фактів особистого життя англійської письменниці. Яскравим прикладом цьому став роман Майкла Каннінгема «Години» («The Hours», 1998).

Сенсаційний роман М. Каннінгема було визнано кращою книжкою року за рейтингами багатьох відомих видань («Нью-Йорк Таймз», «Лос Анджелес Таймз» тощо), а самого автора нагороджено Пулітцерівською премією.

М. Каннінгем наслідує ідею значущості одного вихопленого з життя дня, але поступово розгортає її у трьох сюжетних лініях, однією з героїнь яких стає сама Вірджинія Вулф.

У романі «Години» зображений один день із життя трьох жінок: британської письменниці Вірджинії Вулф у період написання нею «Місіс Деллоуей» («Mrs. Dalloway», 1925), Лори Браун - молодої дружини та жінки, яка гнітиться у буденності післявоєнного Лос-Анжелеса, та Клариси Воган, яка влаштовує вечірку на честь свого друга письменника.



2. Художні особливості роману Майкла Каннінгема «Години»

2.1 Композиційна своєрідність роману М. Каннінгема «Години»

Роман сучасного американського письменника Майкла Каннінгема «Години» є зразком роману поліфонічного типу, який об'єднує образи, прийоми, мотиви та стилі, запозичені з різних культур і епох для створення нових смислів. У якості основної сюжетної лінії М. Каннінгем використовував «Місіс Деллоуей» - один із найвідоміших романів модерністської британської письменниці Вірджинії Вульф. Кожна з трьох ліній роману «Години» в тій чи іншій мірі співвідноситься з романом В. Вулф «Місіс Деллоуей». У своєму романі М. Каннінгем послідовно використовує техніку структурної будови тексту самої В. Вулф.

Роман розпочинається з опису самогубства Вірджинії Вулф. 28 березня 1941 року, залишивши лист чоловікові (цей момент згадується в романі), вона наповнила кишені свого пальта камінням і втопилася у річці Оуз. Відтворюючи «потік свідомості» В. Вулф, письменник домагається ефекту причетності читача. Надалі М. Каннінгем ретроспективно звертається «до витоків», описує творчий процес, муки письменниці, пов'язані з романом «Місіс Деллоуей» (1925), задуми, цілі його створення. В. Вулф здається, що попереду ще багато часу, можливостей, вона ще не знає, що її здолає психічна хвороба, що вона не зможе змиритися з дійсністю, проте думки про смерть і безглуздість часто приходять до неї і зараз. У «Місіс Деллоуей» вона пише про Кларису: «She always had the feeling that it was very, very dangerous to live even one day» [48] («Вона завжди відчувала, що це дуже, дуже небезпечно прожити хоча б ще один день» [12]).

Дослідниця творчості сучасного американського письменника Л. Фельзінгер вважає, що «образ Вірджинії Вулф - символ містичного співавтора самого Каннінгема. Своєрідним двійником Вулф є герой Каннінгема Річард - сучасний письменник з Нью-Йорка, замучений нездійсненністю своїх творчих бажань і хворобою У нього навіть є реальна місіс Деллоуей (місіс Д., як він називає її), про яку він хотів розповісти, але не зміг» [38, с. 13].

В основі сюжету роману - не відбувся прийом гостей з нагоди вручення Карруціровської премії Річарду. Він не витримує напруги майбутньої зустрічі і завершує життя самогубством (згадаємо Септімуса Сміта з роману В.Вулф). Однак у центрі авторської оповіді не він, а його немолода подруга Клариса Воган («місіс Д.»), яка, як і героїня В. Вулф, займається підготовкою до прийому, намагаючись за зовнішньою активністю сховати переживання. Але щось часто повертає її до минулого, до тих моментів, коли, як їй здається, все було інакше, до тих моментів чарівності та юності, які не повернути.

Третій жіночий характер - Лора Браун, що живе в післявоєнному Лос-Анджелесі з чоловіком і маленьким сином, - і та страждає від своєї творчої нереалізованості і безглуздості того, що відбувається. Розраду вона знаходить тільки в книгах (із задоволенням читає «Місіс Деллоуей» і бачить в ній себе).

За задумом М. Каннінгема, ці три характеру - Вулф, Браун і Воган - утворюють триєдність. Три «грації», три іпостасі жіночого буття утворюють центр ідеологічного і смислового пластів роману. Дивним чином три героїні, існуючі в різній дійсності (реальній - зміненій - вигаданій), в різний час, складають один багатовимірний образ. У той же час кожна героїня не втрачає своєї автономності, свого «я», не стає копією іншої. Це вимагало від автора багатовимірного темпорально-локального зображення, зміщення просторово-часових «норм». Героїні розділені і місцем, і часом, але в той же час, знаходяться в єдності.

Проблеми, порушувані в «Годинах», пов'язані з основними темами творчості В. Вулф, центральна з яких - тема смерті. Відчуття смерті як порятунку й подвигу постійно супроводжувало письменницю. Усе життя вона боролося з хворобою, переживаючи один психічний розлад за іншим, але зрештою добровільно полишила світ. Саме цей епізод відтворив М. Каннінгем у пролозі до свого твору. Самогубство місіс Вулф подається в романі як свідомий вчинок людини, що балансує між двома світами й розуміє абсурдність і неможливість такого існування. Подібний свідомий вибір робить хворий Річард, не в змозі протистояти смерті.

Для Лори Браун самогубство неможливе не тільки тому, що вона не має божевільно відчайдушної сміливості місіс Вулф та Річарда. Вона потребує втечі від реальності, а не випадання з буття, і згодом просто залишить свого чоловіка та двох дітей. М. Каннінгем не дає прямої оцінки такому вчинку, але у фіналі роману своєрідно реалізує метафору «ложа смерті»: читач дізнається, що життя місіс Браун викуплене смертю її чоловіка, якого здолав рак печінки, доньки, яка загинула автокатастрофі, та сина, що викинувся з вікна.

Їхні смерті М. Каннінгем не деталізує і не мотивує, а читач сприймає як звичайні факти хроніки. У тексті немає жодної згадки щодо впливу цих подій на свідомість місіс Браун. Характер такого потрактування свідчить, що письменник відходить від традиції В. Вулф у сприйнятті та зображенні смерті як вершини екзистенційного вибору персонажа, схиляючись натомість до постмодерного уявлення про смерть як про перманентний атрибут існування людства.

Серед ще не згаданих стильових домінант «Місіс Делловей», які актуалізував М. Каннінгем, варто назвати й ритмічне чергування планів оповіді та повтори. У «Годинах» назви розділів відповідають трьом сюжетним лініям, що взаємопереплітаються: «Місіс Вулф», «Місіс Делловей», «Місіс Браун». У їх ритмічному чергуванні прочитується наслідування М. Каннінгемом моделі організації художнього тексту, реалізованої В. Вулф у романах «До маяка» та «Хвилі». Чергування епізодів утворює схематичний візерунок із певними елементами симетрії, що налаштовує читача на вдумливіше прочитання, спонукає до проведення паралелей між центральними персонажами. Дослідниця Н. Любарець вважає, що «зміна планів оповіді нагадує роботу маяка, промінь якого ковзає по «печерах» і висвітлює майбутнє та минуле, що зачаїлося в них» [29, с. 61].

Реалізація основних сюжетних моментів у кожному із трьох планів оповіді зумовлює неминучість повторів. Проте саме повтори структурно ритмізують і гармонізують «Години». Скажімо, у першому розділі Клариса Воган іде по квіти. Наприкінці наступного розділу місіс Вулф пише перший рядок свого майбутнього роману. Цими ж словами, ніби зшиваючи розрізнені клаптики ковдри, починається розділ, у якому місіс Браун читає роман (подібний до цього прийом підхоплювання часто використовувала у своїх творах англійська письменниця). «Години» насичені цитатами з «Місіс Делловей». Слова «життя, Лондон, ця мить червня» місіс Браун та місіс Вулф повторюють як пароль, що відкриє можливість змінити їхнє життя: перша планує втечу від буденності й сім'ї, а друга домагається від чоловіка обіцянки повернутись до Лондона.

Фінал роману М. Каннінгема майже дослівно перегукується з романом «Місіс Делловей». В.Вулф закінчувала його словами: «It is Clarissa, he said.For there she was» [48] («Це Клариса, - сказав він [Пітер Волш]. Тому що це була вона» [12]). Клариса Воган також проходить власний шлях самоідентифікації, який проте не можна назвати шляхом від соціальної ролі господині прийому до внутрішньої суті образу. Клариса Воган приходить до себе через усвідомлення втрати тієї частини власного «я», яку звали «місіс Делловей». В останніх словах «Годин» прочитується трансформоване закінчення роману В. Вулф: «And here she is, herself, Clarissa, not Mrs. Dalloway any more; there is no one now to call her that. Here she is with another hour before her [45, с. 226]. («І це вона, сама, Клариса, більше не місіс Делловей, тепер нікому так її називати. Це вона з іншою годиною перед собою» [15]).

Таким чином, структура роману «Години» завдяки контактному розташування абзаців тексту та їх частин, в яких протиставляються три головні діючі особи, дає можливість письменникові утворити багатовимірну картину та поєднати відрізки різних сюжетних ліній.

2.2 Особливості хронотопу твору. Маркери, локуси і топоси в романі

Вперше до поняття хронотоп в літературознавстві звернувся М. Бахтін у праці «Форми часу і хронотопу в романі». Термін також активно використовується в працях М. Бахтіна «Проблеми творчості Достоєвського» та «Творчість Франсуа Рабле та народна культура середньовіччя та Ренесансу».

Хронотоп, за Михайлом Бахтіним, позначає взаємозв'язок часових і просторових координат художнього тексту: «Ознаки часу розкриваються у просторі, і простір розуміється та вимірюється часом. Цим перехрещенням рядів та зливанням ознак характеризується художній хронотоп» [1, с. 246]. У художньому хронотопі науковець виділяє важливішу та найбільш значущу його частину - художній час, що позначилося на визначенні терміна.

До вивчення категорій часу і простору зверталася значна кількість літературознавців, серед яких Ю. Лотман, І. Фізер, Б. Мейлах, Р. Козлов, а також багато інших дослідників, які розглядали зазначений аспект у творчості окремих письменників.

Через розвиток урбаністичної літератури науковці почали окремо виділяти урбаністичний хронотоп як єдність часово-просторових прикмет у творі, завдяки яким автор змальовує образ міста і урбаністичної людини.

Основу парадигми міського тексту складає семіотичний, знаковий простір міста, який формує коло міських реалій (культурні та архітектурні пам'ятки, визначні історичні події та особистості, географічні та топографічні особливості міста, його природні краєвиди, сфера екзистенційних переживань мешканців міста), що можуть бути інтерпретовані як символічне і міфологічне сприйняття та вираження.

Звичні уявлення про хронотоп як органічну цілісність сюжетних відношень в бахтінівському розумінні не зовсім спрацьовують при аналізі текстів постмодернізму, в яких наявний новий тип семантичної структури.

Постмодерна просторовість виражає повне руйнування класичної фабули, сюжет стає поліваріантним, багатошаровим. Звідси уявлення про «серійність», або ж про «фрактальність» мислення XX ст. Для людини доби постмодернізму характерне сполучення лінійного й циклічного часу, а також спроби винайти новий принцип обліку часопростору. Наприклад, декотрі з постмодерних текстів демонтують подієвість та предметність всупереч часу, прагнуть перекреслити часовий вектор взагалі. Проте відчутність хронотопу в постмодерному романі є, на думку О. М. Кискіна, «тільки прагнення продемонструвати анти-хронотоп і, врешті-решт, створити варіант хронотопу на основі оперування поняттям «ніщо» [16, с. 8].

Топографічний хронотоп пов'язаний із впізнаванням конкретного місця та часу подій літературного твору. Він є також хронотопом сюжету, поділяючи художній текст на ряд часопросторових одиниць, що співпадають із сюжетними ходами. Однак, топографічний або географічний хронотоп не завжди є відображенням топосів реальної дійсності, тобто міст, вулиць, країн реально існуючих. У текстах художньої літератури часто наявні вигадані місця або ж конкретна назва замінюється неозначеним топонімом.

На думку О. Коркішко, «хронотоп персонажів уособлює собою так званий психологічний хронотоп, що генерує самосвідомість персонажів художнього твору. Це суб'єктивний часопростір діючих осіб. Зовнішній хронотоп несе в собі інформацію про місце розвитку подій та оточення героїв літературного твору. Внутрішній часопростір охоплює душевний світ персонажів, їхню свідомість, пам'ять та уяву. Завдяки зміщенню зовнішнього та внутрішнього хронотопів персонаж художнього твору може знаходитися одночасно в декількох локусах - у конкретному місці й часі фізичного перебування та просторі своїх думок, видінь, снів тощо» [20, с. 391].

Одним із аспектів є авторський хронотоп, тобто час і обставини написання твору, авторська концепція часу та їх проекція в творі, яка може здійснюватись у прямих висловах, епічно - в сюжетних епізодах, лірично - в пафосі, настрою, ліричному і сатиричному зображенні, у створенні підтексту і програмуванні надтексту, в розставлянні наголосів у вирішенні питань «життя-смерть», «вічне-дочасне», у створенні часової перспективи, «оптичної позиції», центру відліку.

Інший варіант диспозиції - різні часові іпостасі міста (давнє чи недавнє минуле, сучасність, майбутнє, параболічна позачасовість, різні варіації їх накладання чи співіснування тощо), які творять розмиті, поліморфні за жанрово-стилістичною природою тексти, де не стільки простір, скільки час виступає мірилом цінності, показником вартості не лише мешканців міста (внутрішній простір), а його топосів (зовнішній простір).

Художній час літературного тексту може приймати різноманітні форми залежно від творчого задуму автора: може співпадати із реальним часом об'єктивної дійсності, спиратися на далеке майбутнє або, взагалі, бути невизначеним; пришвидшуватися, уповільнюватися, зупинятися, розтягуватися, стискатися.

При порівнянні реального і художнього часу визначальними стають декілька ознак, які проявляються в наступних позиціях:

– безперевність/ дискретність;

– тимчасова упорядкованість/ порушення тимчасового порядку;

– одномірність / багатовимірність.

На думку дослідника Ю. Гілясєва, «в будь-якому художньому тексті спостерігається зіткнення двох протилежних тенденцій: з одного боку - це прагнення авторів передати життєвий потік подій найбільш об'єктивно, а з іншого - бажання відобразити істотні властивості часу і простору, змінити просторовий порядок, виділивши важливі риси зображуваного» [11, с. 12].

Один із прикладів - це пропуск незначних подій. Такого роду тимчасові лакуни можуть охоплювати як кілька хвилин, так і кілька десятків років, а зміна локальних характеристик може взагалі не маркуватися. Кількісні параметри таких прогалин варіюються від епізоду до епізоду. Подібні просторово-часові «провали» стають можливими завдяки одному з властивостей художнього часу і простору - дискретності.

Варто звернути увагу й на такий аспект творчого пошуку М.Каннінгема, як відтворення часу, що був одним із основних й для Вірджинії Вулф. Американський письменник використовує один sз можливих варіантів твору Вулф, а також у неї М. Каннінгем запозичує концепцію «психологічного» часу персонажів, що розгортається в їхніх ремінісценціях та спогадах.

В дослідженнях творчості М. Каннінгема подана думка, що «назву «Години» можна сприймати по-різному: в більш абстрактному сенсі (а long time), тому-що в романі розповідається про життя трьох жінок, долі яких неймовірним чином об'єднав час; в більш конкретному (а particular time in the day or night) - сюжет книги являє собою опис одного дня кожної з трьох героїнь, дня, розписаного автором буквально по годинах. Крім цього, це можуть бути ті доленосні моменти і періоди минулого, про які згадують герої роману (an important moment or period in history or in your life ). Така кількість лексико-семантичних значень заголовку роману визначає багатомірність часового і просторового контексту твору» [11, с. 18].

Як й англійська письменниця, М. Каннінгем визначає рік і місце події кожного плану оповіді: для Вірджинії Вулф, героїні його роману, це 1923 рік (у пролозі згадується також фатальний для письменниці 1941 рік), Річмонд, передмістя Лондона; для Лори Браун - 1949 рік, Лос-Анджелес; для Клариси Воган - кінець XX століття (можливо, судячи з віку Клариси та Річарда, 1999 рік), Нью-Йорк. Сюжетні колізії трьох планів оповіді об'єднує роман «Місіс Деллоуей», задум якого полонив творчу уяву головних героїнь «Годин».

Н. Любарець зазначає, що «час у Каннінгема стає тією субстанцією, що міцно прив'язує людей до реальності. Сприйняття часу як одностороннього руху служить водночас і для розмежування норм функціонування свідомості та божевілля. Місіс Вулф постійно переймається питаннями, пов'язаними з часом: її цікавить розклад руху потягів до Лондона, то година, коли має приїхати сестра. Місіс Браун стурбована тим, чи вистачить часу, щоб «утекти» з міста, повернутись, забрати дитину від сусідки і спекти інший пиріг, поки чоловіка немає вдома. Місіс Делловей тримає на контролі час доставки продуктів, постійно нагадує іншим про вечірку» [29, с. 59].

Для Клариси минуле й майбутнє рівнозначні теперішньому, але існують паралельно (вона згадує дівочі роки, своє кохання до Річарда, а також «бачить» свою вісімнадцятирічну доньку то дівчиною, то дорослою жінкою). Для Річарда минуле невід'ємне від теперішнього. Саме це він і намагається пояснити Кларисі під час одного з діалогів, коли згадує її цілунок, який відбувається «в тому теперішньому» і «в цьому теперішньому»: «We're middle-aged and we're young lovers standing beside a pond. We're everything, all at once. Isn't it remarkable?» [45, с. 67] («Ми люди середнього віку і ми молоді коханці, які стоять біля ставу. Ми все й одразу» [15]).

Найбільш яскравим проявом властивості багатовимірності художнього часу і простору в романі можна вважати моменти зіткнення сюжетних ліній в тому чи іншому вигляді.

М. Каннінгем чутливо сприймає модерну рецепцію художнього часу В. Вулф, але водночас концепція часу в романі «Години» - це відхід від традицій Вірджинії Вулф, зумовлений іншими естетичними вимогами. Домінанта прискореного руху часу, коли одна подія стрімко перетікає в іншу, змусила автора збільшити тривалість «моменту» бачення Вулф. У сучасному світі майже неможливо вихопити мить, яка дала б можливість дослідити, як звичайну свідомість у звичайний день. Миттєвості одкровень, погляд на справжість життя уподібнились годинам, що рідко випадають y круговерті щоденних клопотів. Як зазначить наприкінці роману Клариса Воган: “Thereґs just this for consolation: an hour here or there when our lives seem, against all odds and expectation, to burst open and give us everything we're ever imagined though everyone but children (and perhaps even they) knows these hours will inevitably be followed by others, far darker and more difficult” [41, c.225] («Для заспокоєння залишається лише це: година тут чи там, коли наші життя, здається, усупереч усім шансам та сподіванням, розкриваються й дають нам усе, що ми будь-коли уявляли, хоча всі, окрім дітей (а, можливо, навіть і вони), знають, що ці години неминуче зміняться іншими, темнішими та важчими» [12]. Висловлені століття тому думки про необхідність зупинитись і знайти час для пізнання світу й себе, не втрачають своєї актуальності.