Українські митці ХХ століття у силовому полі Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ББК 82.3 (4 УКР)

УДК801.81:161.2

Українські митці ХХ століття у силовому полі Тараса Шевченка

Микола Ткачук, проф. (Тернопіль)

Анотація

спадкоємність шевченко література поет

Розглядаються питання спадкоємності і творчої рецепції, образів, концептів та ідей Тараса Шевченка в ХХ столітті в українській літературі. Митці слова у своїх естетичних шуканнях спиралися та художні здобутки поета, продовжували його традиції і на цій основі моделювали художню картину світу та місце людини в ній.

Ключові слова: традиції, рецепція, наратив, наратор, новаторство, художній світ, жанрове багатство, поетика.

Annotation

The questions of succession and creative reception, of images, concepts and Taras Shevchenko's ideas in the XXth century in Ukrainian literarture are discussed in the article. The artists of words in their searchings based themselves on the poets artistic achievements, pursued his traditions and modeled artistic picture of the world and human being's place in it on this basis.

Key words: traditions, reception, narrative, narrator, novelty, artistic world, genre variety and poetics.

Творчість Т.Шевченка, його рецепція завжди були тісно пов'язані з національним і духовним буттям народу. Особливо міцніли ці зв'язки у революційну та пореволюційну добу, якими були перші десятиліття ХХ ст. У цьому процесі постать поета була силовим полем, яке визначало характер естетичних шукань нової ґенерації митців, які взорували на нього й продовжували його традиції. В пореволюційні роки культура українського народу, мова якого протягом кількох століть зазнавала жорстоких заборон і переслідувань, тепер забуяла суцвіттям талантів, бурхливо розвиваються жанри, стильові течії. Українська література впевнено утверджувалась під гаслами духовного оновлення і національного відродження.

Творчий вплив Шевченка на дискурсивну практику митців був плідним і вагомим. Передусім, у 20 - 30-х роках ХХ століття заявила про себе масова поезія, пролетарська лірика, що її творили селяни, робітники, бійці, які спиралася на шевченківські образи, мотиви, афористичні вислови, вдавалися до цитатного дискурсу, конотацій, переспівів. Це була поезія відкритої спрямованості, що культивувала громадянські, політичні ідеї та емоції. Так, молодий поет Олександр Руднєв у своєму «Гімні» (1920) писав: «Прийде пора - і встане Україна, / Робочий люд відкине кайдани, / І - плачучи - обійме мати сина, / І заблищать оновлені лани», що перегукується з поезією Шевченка «І Архімед, і Галілей»: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі».

На поетичному обрії новітньої поезії засяяла постать молодого і самобутнього поета Василя Чумака (1900 - 1919), розстріляного денікінцями в Києві. Він увійшов в українську літературу єдиною збіркою «Заспів» (1919). Як митець, Чумак формувався під впливом поезії Т.Шевченка, від якого поніс у серці «заряд шевченківської соціальної і національної туги» (Д.Павличко) В ранній поезії він дякував своєму шкільному товаришеві Іванові Паляничці за Шевченків «Кобзар», під впливом якого почав писати вірші. Художній світ молодого поета наповнений закликами «порвати кайдани і волю окропити», вірою в силу Шевченкового слова. Він героїзував подвиг людини й народу, прославляв ідею революції й відродження України як держави: «Вдаримо гучно ми дзвонами, - / Володарі світу з кордонами, / Вже не потрібні ви нам». Образ правди - наскрізний у ліриці Шевченка. Так само до образу правди звертався Чумак. Свою поетичну богиню він назвав «Музою-Правдою», просив її, аби вона обдарувала його слово «сталлю-гнівом», окрилила правдою: у його візії революція - це «закривавлені пожари / темно- димні / і нестримні / затопляють береги». Гартоване слово митця- 254 пророка надихає молодь до перемоги: «Прямуй же, страднику святий: / твої шляхи - широко розляглись, / твої пісні далеко розлились, / в твоїх словах - вогонь мети!» Витонченістю почуттів і художню майстерністю вирізняється поезія «Сьогодні ходив на могилу матусі...», в якій по-шевченківськи оспівується синівська любов до матері.

Яскравим поетом-імпресіоністом був Василь Еллан- Блакитний (1894 - 1925), який захоплювався творами Т.Шевченка. У нього він навчився дотримуватися своїх переконань, давати правдиву оцінку подіям і явищам у житті України. Його лірику переповнюють шевченкові мотиви боротьби, життєствердження: «Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні!» Ліричний герой прагне змінити старий світ: «Вмремо, - а здобудем ключі від життя». У збірці «Удари молота і серця» (1920) ліричний герой Блакитного наділений Шевченковою ненавистю до кривдників народу, пристрасною сповіддю людини, яка горіла єдиним - утверджувати добро як дію, виборювати свободу рідному краю. Поет писав поезії-марші, поезії-марсельєзи, в яких риторично, але з афористичним напруженням відбив дух доби, соціальне й національне пробудження мас («Після «Крейцерової сонати», «Бастилія», «Канонада»). Шевченківські мотиви посіяного слова, любові до народу проймають його поезію у прозі «Україні» (1917), написану з емоційною експресією, ораторським пафосом, із сміливими історичними символами та алюзіями. Лірична рефлексія наповнена щирими зізнаннями, вірою у світле майбутнє України: «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній. Я сію слова на нивах твоїх - посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть, а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок.» Ліричний герой відчуває себе щасливим, бо «кропить рубінами крові тернистий свій шлях в ім'я Будучини твоєї». Шевченківські образи Запорожжя, Коліївщини, Великого Лугу, топос вишневих садків, пшеничних ланів маркують поетичний образ вітчизни. Звідси - експресивна тональність, поетична стихія ліризму, злива метафор і густа конденсація думок, що було притаманне і Шевченкові.

Дмитра Загула (1890 - 1944), поета-символіста, вразило розуміння Кобзарем руху історії, моральна краси народу в боротьбі за свободу. У поезії «Читали ми твої слова» він веде діалог з поетом, застосовує його метафору «біблійні глаголи», образи та символи, розширюючи інтертекстуальне поле творів: «Уже повстав найменший брат, / З рабів зробилися герої, / Стікає кров'ю вічний кат / Під громом кованої зброї». Шевченкове «на сторожі... поставлю слово» в інтерпретації Загула звучить так: «А слово праведне твоє / Стоїть одвіку на сторожі». У річищі шевченківських традицій автор збірок «Наш день», «Мотиви» (1927) оспівує нову добу, пісню «вільну», яка єднає народ. Його лірику проймає шевченківська туга: йому сумно, що в його рідному краї, Буковині «брати мої в неволі», несуть «чужої держави іржаве ярмо». Як і Шевченко, колись уболівав за поневолену Україну, так і ліричний герой Загула переймається неволею рідного краю - «гуцульським горем». Він так само, як і Шевченко, вірить у майбутню свободу батьківщини: «О, люба земле, рідна земле, / пилинко в бурі світовій! - / далекі заклики даремні, - / бо я до смерті тільки твій». У Шевченка образ Дніпра, а в Загула образ Черемошу символізують безсмертя українського народу.

У силовому полі естетики Т.Шевченка розвивався Дмитро Фальківський (1898 - 1935) (справжнє прізвище - Д.Н.Левчук), син селянина-чабана села Лепеси на Брестчині (нині Білорусь), який познайомився з «Кобзарем» Т. Шевченка, навчаючись у Брест- Литовській гімназії. Ця книга була для нього дороговказом у житті, під її впливом він почав віршувати, ставши співцем Полісся. Як і Шевченко, молодий поет черпав образи, символи з творів усної народної творчості - джерела сили і поетичного натхнення, усвідомлюючи себе часткою народу. Любов до України, змалювання чудових краєвидів, працьовитих поліщуків, їх змагань за кращу долю визначає пафос циклу віршів «Полісся» Фальківського: «Очерет мені був за колиску; / В болотах я родився і зріс. / Я люблю свою хату поліську. / Я люблю свій зажурений ліс. / Що там тропіки. Що там пампаси? - / І Тібет, і Урал, і Кавказ». Як і Шевченко, поет співчував знедоленим і скривдженим, тим, хто тяжко працював на панів, але не мав хліба, щоб нагодувати дітей. Твори поета, в яких змальовано бідування поліщуків, перегукується з рядками Шевченка: «А онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре, / А мати пшеницю на панщині жне». У Фальківського автодієгетичний наратор, в якому вгадуються риси поета, змальовує картини злиденного життя чабанів, сумні 256 пісні матері, похилену хату, що перегукуються з шевченковими рядками: «Мені аж страшно, як згадаю / Оту хатину край села». Шевченківська тональність відчутна у збірці «Обрії» (1927), в якій осуджено безглузде й немилосердне кровопролиття, «білий» і «червоний» терор, якими б гаслами він не прикривався був антилюдяним. Яскравими фарбами зображено масштаб соціальних потрясінь і людських трагедій у пореволюційну добу, братовбивчу війну: його ліричний герой-селянин «прийшов і став на пожарище: / - Нема ні хати, ні хліва... / І якось мимоволі нижче / Сама схилилась голова» («На пожарищі»). Шевченків чотиристопний ямб увиразнює горе хлібороба. Картина драматичного «пожарища» перегукується з передбаченою Кобзарем «збудженої» в огні та «окраденої» України. Лірику Фальківського пронизує любов до людини, віра в перемогу добра над злом, в якій ліричний герой підноситься до шевченківського гуманізму.

Зв'язок з традицією Шевченка зберіг Євген Плужник (1898 - 1936), якому він присвятив поезію «Шевченко». Ліричний герой зізнається: «Коли надійдуть втома і зневір'я, / В його портрет вдивляюся тоді - / І знову в серці відчуваю мир я / І тихий голос радісних надій». Для Плужника замислене чоло Кобзаря стало «символом над часами, / Того, що в нас нове перемогло!». Поет вдається до шевченківської ремінісценції: новий день «розквітне / І на його оновленій землі» розцвіте нове життя. Плужник успадкував від Шевченка його людинолюбство, гасло: не має в світі нічого кращого за людину і матір з малим дитятком на руках. Лірика Плужника відбила настрої доби, відтворюючи драматизм буття людини в жорстокому світі катастроф, революції та братовбивчих воєн. Громадянську війну в Україні він зобразив як вселюдське лихо. У центрі його поетичних мініатюр - картини розстрілів, безжально обірваного людського життя, безглуздя ситуації, коли брат убиває брата: «А хто з них винний, а хто з них правий! - З-під однакових стріх» («Сідало сонце»). Ліричний герой Плужника в поезії «Шевченко» заявляє: «я знов часам назустріч згоден, / Бо чую я часів жаданих крок! / Щасливий нарід, що його відродин / Був на землі воістину пророк». Експресіоністська лірика Плужника будувалась, за словами М.Рильського, на поетиці «короткого удару», щоб такими емоційно разючими образами передати жахливу руїну України. Цим стиль Євгена Плужника нагадує експресивну тональність Шевченка: «Україно! Україно! / Оце твої діти, / Твої квіти молодії, / Чорнилом политі. / Московською блекотою / В німецьких теплицях / Заглушені!.. Плач, Украйно! / Бездітна вдовице!» («Сон. У всякого своя доля...»)

З шевченківською вірою у відродження України жив ліричний герой романтичних поезій Юрія Яновського (1902 - 1954), який ставився до Шевченка-романтика з пієтетом. У поезії «В Шевченків день» автор збірки «Прекрасна УТ» («Україна Трудова» - М.Т.), застосовуючи образи й ремінісценції Кобзаря, утверджує нові естетичні критерії творення мистецтва: «Кожен рік стріваєш на сторожі. / Певно, бачив ти, поете чесний, / Кров ворожу? / Ми зірвали силою залізо! / Ми розбили пута молотками! / То для нас і сонце понад лісом / Та шляхами». Художній дискурс Яновського живили шевченківський дух волелюбства, романтика, а також концепт відродження України. Він формував лірико- неоромантичну стильову течію в українській прозі ХХ століття, взоруючи на Шевченкове уміння поєднати реалістичність образів з романтичним пафосом, звичайні вчинки людини з героїчним началом. Як і шевченківські гайдамаки, повстанці селян Яновського творять історію України: «Ми стаємо плечима до плечей, і світ одчинено, як двері!» Цей героїчний дух жив у героїв Шевченка. Автор «Чотирьох шабель» (1930) наповнює ним смисл життя персонажів своїх творів. Порушені Шевченком питання історичної пам'яті українців знайшли своє втілення і розвиток у романі «Чотири шаблі» (1930). Наратор-усезнавець застосовує зовнішню і внутрішню фокалізацію в епізодах вінчання Шахая в козацькій церкві. Герой по-новому осмислює історію народу, спостерігаючи «старовинні ікони, прототипами яких були братчики-будівельники, з кошового отамана, з курінних». Це були лицарі, які виборювали свободу Україні. Командир повстанців порівнює минуле і сучасне й робить висновок: потрібно шаблею захищати народ від неволі. «Шахаєві приходило на думку царське панування, уся історія народу - славна, гучна і завше великодушна». Перед його очима постали Максим Залізняк, Семен Неживий, Яків Швачка, Іван Бондаренко - «всі славні колії, чисті серця 70-х років ХУІІІ віку, месники за кривду, за бідних». А ось окреслилася постать Петра Калнишевського, - останнього кошового Січі - «цокотів чотками в самітньому затворі 258 Соловецького монастиря: двадцять сім років пряв старий степові думи». Повстанська армія Шахая подібна до шевченкових загонів гайдамаків, які символізують непокорену Україну. Яновський змальовує революцію як важливу подію в історії народу, який завжди прагнув до свободи і щастя. Як колись визвольні прагнення Залізняка, Гонти, Яреми та інших персонажів Шевченка покликали до участі в повстанні «коліїв», так і четверо друзів з «Чотирьох шабель» - Шахая, Галата, Остюка, Марченка - спонукала українська національна революція виборювати свободу своєму народові: «Ми будемо готові до того, щоб не дати нігде, нікому, нічого за нас вирішувати», - каже Шахай. Він окреслює своє бачення історичного розвитку України: у створеній державі буде правити не цар, а народ. Тоді «розіллються медові ріки, щастя і радість!» Поступово анархічну силу селян-повстанців він спрямовує у річище дисциплінованої армії. Адже національна революція дала унікальний шанс здобути незалежність: «Є один момент, коли птах щастя сідає на землю... Проґавивши хвилину - будеш чекати сотні років і носити на своїй шиї прокляття мільйонів». На погляд наратора Яновського, на кін історії ступає «придушена, але жива нація». Чи скористається своїм шансом народ? Спираючись на традиції Шевченка, наратор Яновського вкладає в уста Шахая такі тривожні судження: «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти». Тому й оцінка Богдана Хмельницького Кобзарева - негативна.

Шевченкова історіософія відлунює у романі «Вершники» (1935) та ін. творах митця, визначає спадкоємність ідей та героїв. У цьому новаторському творі яскраво виявляють себе традиції Шевченка та їх розвиток. У степу під Компаніївкою воюють один з одним четверо братів з родини Половців через ідеологічні переконання: протистояння набуває фатальних вимірів. Кожен з братів представляє певну політичну силу: Андрій очолює загін добровольчої армії, Оверко захищає інтереси Української народної республіки, Панас - махновець, на полі бою з'являється під чорною фаною, Іван - червоний командир, служить більшовикам. Між ними немає злагоди, перекреслюються національні духовні й родові цінності: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». «Рід розпадається, а клас стоїть», - ці антигуманні слова сказав Іван. Літературознавець Юрій Лавріненко відзначив, що «тема згуби матері, роду нації через зневагу і нічим не обмежену політичну боротьбу синів-братів сягає апогею у творі прозаїка. Тому отруйною кислотою відгонить від фальшивої підливи чужинця-комісара Герта, що в кінці новели «Подвійне коло» втішає приголомшеного трагедією згуби трьох братів комуніста Івана: «Одного роду, та не одного з тобою класу». Образи Шевченка немов оживають у художньому світі роману Яновського: в імені сталевара з Донбасу Чубенка постають його передки-козаки, які носили «чуби» - пасьмо волосся «під оселедець».

Шевченко постійно звертався до образу зорі, яка в художньому світі його творів є семантично багатовимірною, символізуючи то Україну, то кохану дівчину, то долю, то рідну матір. У «Вершниках» Яновського Шевченків образ зорі поглиблюється: ковалеві Максиму зоря Альдебаран служить провідною зіркою в житті, який викував залізну троянду - символ революції. Герой твору Данило вдивляються в зорі - і перед ними постають картини повстання в селі Турбаї на Полтавщині (1789), боротьба односельчан за свободу. Героїчні риси односельчан успадкував Данило, творячи революцію. Загін Чубенка супроводжує сузір'я із зорею Альдебаран як журавлиний ключ вічності. Такі перегуки з шевченківськими образами і символами розширюють семантичне поле художнього світу Яновського, окреслюють його новаторство.

Речник українського національного відродження Микола Хвильовий (1893 - 1933) прагнув піднести українську літературу до світового рівня. 1921 року він назвав Шевченка своїм попередником і пророком, написав за мотивами «Катерини» новели «Життя», «Легенда», але з позицій авангардного поета критикував героїв Шевченка та його читачів. Наратор Хвильового міркує про роль Шевченка в історичній долі народу. Одні персонажі захоплюються «Кобзарем», як Нюся в оповіданні «Редактор Карк», вважають його національним пророком, а інші - заперечували його культ революціонера, «виразника інтересів трудящих», що його підносила більшовицька вульгарно-соціологічна критика, акцентуючи на так званій класовій боротьбі. Герою роману «Вальдшнепи» (1926) Дмитру Карамазову чужі псевдонаціональні та більшовицькі «пророки». Він бачить відродження України, яке 260 здійснять сильні здорові натури, вважаючи взірцем для нації Фауста, який наділений європейським інтелектом, «допитливим людським духом». Образи та ідеї Шевченка розширювали інтертекстуальне поле творів прозаїка, наповнювали їх злободенністю і філософічністю, увиразнюючи загальнолюдські цінності.

Олександр Довженко зазнав благотворного впливу Шевченка у своїх мистецьких шуканнях. Поет відкрив йому національний характер українця, справжню народну Україну, її субстанційний дух. Йдучи за Шевченком, Довженко вважав, що неповторне мистецтво створив український народ - артист і митець. Довженко, як і Шевченко, відкриває героїчне начало у звичайній людині. Автор «Зачарованої Десни» навчився «бачити зорі в калюжі». В кіноповісті «Арсенал» (1929) змальовано хресний похід, що відбувається на Софіївській площі. Окрім корогв та ікон, несуть портрет Шевченка, «висвячений у святі». Народ славить свободу, люди радіють і плачуть: «Триста років нас... Прив'язують національний прапор до булави Богданової». Довженко застосовує поетику розбивки кадрів і пауз, вдало поєднує серйозне з комічним, увиразнюючи картину. Ось новий епізод: «Кімната. Старенький чиновник лізе до портрета Шевченка зі засвіченою лампадою й співає: «Ще не вмерла.». «Не витримав Тарас Шевченко. І, оживши на мить, загасив лампаду, гнівно блиснувши очима». У кіноповісті «Щорс» (1936) вражає картина смерті пораненого командира Боженка, якого бійці несуть під вибухи снарядів і співають Шевченків «Заповіт»: «Як умру, то поховайте мене на могилі.»

Зв'язок з досвідом Т.Шевченка поглиблювався в українській літературі у процесі подальшого її розвитку, набуваючи нових ознак у типологічному і генетичному вимірах. Так, творчість Тараса Шевченка захоплювала Павла Тичину (1891 - 1967). У збірках «Сонячні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924) виявляють себе мотиви й образи Шевченка. В «Щоденнику» 1920 р. поет занотував: «Весь 1919 рік у мене пройшов з Шевченком. Почуваю, що й зараз я його по- новому бачу». Тичина у своїх мистецьких шуканнях спирався на естетичні засади Шевченка: новаторства, народності, щирого ліризму. Він помітив «Шевченкову присутність поміж сучасними поетами, поміж молоддю ще більше усіх їх окриляє, ще більше стверджує й навчає». У своїй дискурсивній практиці Тичина продовжив традиції Шевченка, вдавався до шевченківських образів і мотивів, але переосмислював їх, розширюючи семантичне поле змальованих картин світу. Тичина оспівав духовне і національне відродження народу, його волелюбність і державотворчу роль. Поет брав участь у багатотисячному мітингу на Софіївській площі під час проголошення незалежності України. Тоді у всіх церквах Києва одночасно забили в дзвони: Україною поширився омріяний Шевченком золотий гомін свободи. Тичина змалював його у поемі «Золотий гомін» (1917). Поет майстерно поєднав звук і колір, віддалені асоціації: мідні дзвони стають золотими (у переносному значенні), адже віщують золотий гомін волі - незалежність України, яка для народу є найдорожчою, золотою. Ідея поеми - прославлення Шевченкової мрії про воскресіння народного духу, свободи людини і нації. Тичина вдається до умовних форм: киян вітає апостол Андрій Первозванний, засновник і покровитель міста. Оповідач персоніфікує явища природи, оживлює мертвих предків, героїв поеми Шевченка «І мертвим, і живим...», що припливли Дніпром з «сивої давнини» на золотих човнах, аби порадіти за державність України.

За жанром «Золотий гомін» - ліро-епічна поема, яку культивував Шевченко. У такому творі об'єктивна розповідь про доленосну подію в житті нації перемежовується з ліричним началом, голосом героя, який особливо переконливо звучить у фіналі поеми: «Я - невгасимий Огонь Прекрасний, / Вітай же нас ти з сонцем, голубами. / Я дужий народ! - / з сонцем, голубами. / Вітай нас рідними піснями! Я - молодий! Молодий!» Поет майстерно оперує часо-просторовими площинами, поєднує минуле, сучасне і майбутнє. Часовий вимір буття України сягає архетипних образів, символів язичницьких та давніх християнських сфер. Просторові площини охоплюють Софіївський майдан, Києво- Печерську лавру, Дніпро, безмежні степи, «всю Україну», Всесвіт, Чумацький шлях, появу апостола Андрія Первозванного і Бога. Українські краєвиди персоніфікуються: «Внизу - Дніпро торкає струни.» (символ долі народу), виграє хвилями і порогами, немов струнами, долучаючи свою музику до загального просвітлення душ людей. Ця радісна ораторія золотого гомону доноситься до могил 262 предків, які вітають народ з незалежністю: поява предків на майдані підкреслює, що здійснилася споконвічна мрія народу, усіх поколінь від сивої давнини до сучасності. Ліричний оповідач змальовує фікційну (уявну) містерійну картину їхнього жертвоприношення: «Предки жертву сонця приносять - / І того золотий гомін». Цією радістю народу переймається Чумацький шлях - символ безсмертя українського народу - «сріблясту куряву пряде, перехоплює перегук дзвонів Софії і Лаври, відлунює ріками музики у світобудови». Така кольорова та звукова палітра відтворює масштабність події, що оцінюється космічними вимірами. Як і в Шевченка, в Тичини біблійні образи і символи допомагають митцю відбити неповторний час; апостол Андрій Первозванний ступає з Київського гори і промовляє: «Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!» Від його благословення засміялись і зазеленіли гори, а Дніпро став чистим і блакитним. За допомогою метафор, епітетів та персоніфікації малюється грандіозна картина відродження: Бог іде Україною і кидає зерна «кришталевої музики», а з глибин Вічності лине музика і в душах людей: «Слава! З тисячі грудей, / І над усім цим в сяйві сонця голуби». Вони символізують свободу і християнського святого духа, що осяює Україну.

Проте Тичина змальовує й драматичне начало життя. В життєрадісну мелодію золотого гомону вриваються тривожні нотки. Їх символізують образи чорної домовини, чорного птаха, в якого «очі-пазурі», що прилетів із поля бою Першої світової війни. Образ хижого птаха уподібнюється орлові, що століттями довбав людські душі. Він нагадує шевченківського орла з поеми «Кавказ», що за велінням Зевса карав Прометея за вогонь, принесений людям. У Тичини хижий птах розпинав людські душі, століттями нищив волю народу, «виймав живим очі, із серця віру». В цих епізодах поеми Павло Григорович передбачив драматичні події братовбивчої війни, коли нищитиметься ідея національного єднання. Змальовано образи духовних калік, яким чужа перспектива відродження вітчизни. Вони проклинають сонце і Сина Божого, що освітлює шлях Україні до незалежності. Поет-гуманіст попереджає про пришестя калік-звірів на вільну Україну, які її золотий гомін утоплять у крові і сльозах громадянської війни.

Тичина творчо продовжив художній дискурс Шевченка. В обох поетів природа є складником буття. Вона увиразнює боротьбу протилежних сил у суспільстві, відтінює змагання світла і пітьми. У поезії «Там тополі у полі» Шевченківський образ тополі переосмислюється, передає передреволюційну атмосферу: «Там тополі у полі на волі / (Хтось на Заході жертву приніс) / З буйним вітром, свавільним і диким, / Струнко рвуться кудись в далечінь». Ліричний герой «Сонячних кларнетів» глибоко переживає суспільні катаклізми, драматизм доби. Грандіозність подій і національний колорит передається образом рокотанням бандур, а також асонансами, які увиразнюють музичними тонами картину. Митець вдається до поетики імпресіонізму: тополі персоніфікуються: «виростем! - сказали тополі, / бризнем піснями! - / сказали квіти, / розіллємось! - сказав Дніпро, тополі, квіти і Дніпро». Природа радіє здійсненню одвічної мрії народу - бути вільним. Художньої майстерності досягає він за допомогою градації, нагнітання іменників та дієслів («Дзвенить, дзвенить, дзвенить... / Тремтить, неначе сон»), що передають зрушення в свідомості людей, що зусібіч прямують до Києва. Серця мешканців України об'єднані однією ідеєю. Тичина усвідомлює себе частинкою нації, дужим і оновленим, його серце б'ється в унісон з народом, який будує незалежну державу. Для Тичини, як і для Шевченка, революція була засобом втілення мрії народу про свободу, справедливе суспільство, достаток.

Автор «Сонячних кларнетів» був наділений Шевченковою прозірливістю, а тому спостеріг, що у громадянській війні на Україні перемагають звірячі інстинкти. Гуманістичним пафосом пройнятий вірш «Скорбна мати» (1918), в якому Тичина звертається до вічного образу Марії. Цю поезію митець присвятив своїй матері. В його уяві рідна мати, Україна та Божа зливаються в цілісний образ-ідею. Тичинин образ Скорбної Матері перегукується з Іржавецькою Богоматір'ю Т. Шевченка, яка оплакує загибель козаків. Твір написано у річищі шевченківської поетики. Скорбна Мати йде тією ж дорогою, якою прямували до Києва герої «Золотого гомону», аби побувати на історичному акті проголошення незалежності Батьківщини. Проте «біль серце опромінив / Блискучими ножами»: вона спостерігає трагічні картини руїни і страждань рідної землі, що опинилася в полум'ї 264 громадянської війни. У вірші митець змоделював глибоко людяний образ Скорбної Матері. Побачивши в житах убиту людину, заплакала вона від горя. Богоматір впізнали і вітають колосочки: «Ой радуйся, Маріє!». Образ жита в українській міфології символізує життя, достаток, щастя, неперервність роду. Проте в житах «чийсь труп чорніє», пролито невинну кров, отже, люди забули заповіді Спасителя, розп'ятого за них на хресті. Так замальовується національна трагедія України, знедуховлення людей, що їх оплакує Божа Мати: «Не місяць, і не зорі, / І дніти мов не дніло. / Як страшно!.. Людське серце / До краю обідніло». Влучно, по-шевченківськи Тичина оперує часово-просторовими вимірами художнього світу, проводить паралелі між євангельськими драматичними подіями і подіями ХХ ст. в Україні. Події переносяться в євангелівськи часи: Марію зустрічають Учні Сина, питаючи шлях до Еммауса, щоб знайти Христа. Вони вірять у його воскресіння, адже в цьому місті Христос оповів про своє воскресіння. Проте Божа Матір просить їх перенестися на землі сучасної України, охопленої братовбивчою війною: «Заходьте в кожну хату - Ачей вам там покажуть / хоч тінь Його розп'яту». Попри трагізм, вона вірить у воскресіння України. Скорбну Матір охоплює безмірний смуток за Сином. У безлюдному полі вітер доносить Марії вісточку про воскресіння Христа. Та серце Богоматері огорнуте тугою, бо передчуває: «Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю». Маріїні риторичні запитання - це оклик зболеної душі до Христа: «За що Тебе розп'ято? / За що Тебе убито?». Спостерігається естетична цілісність поезії: глибокий зміст виражено красою поетичного вислову, поєднано національно- релігійні мотиви та загальнолюдські цінності.

У триптиху «На могилі Шевченка» (1918) Тичина порушує питання духовного потенціалу творчості Кобзаря, свою орієнтацію на естетичні принципи поета. Його хвилює доля України, зміна влади, що принесла руїну українцям. У триптиху «Листи до поета» відбито атмосферу часу, суперечки про мистецтво, роль Шевченка у духовному світі ліричної героїні («А все ж таки у Вас не так, / не так, як у Тараса»); застосовано персонажну лірику: дівчина звертається до поета, в листі якої відлунює епоха. П.Тичина пропагував творчість Т.Шевченка, закликаючи молодих митців до сміливого розвитку і збагачення Шевченкових традицій у мистецтві слова. В поезії «В ім'я людей» він стверджував: «Нам треба голосу Тараса».

На інших позиціях стояли футуристи: вони стверджували, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення доби та людини, позбавленої моральних страждань, ніжності й любові. Водночас українські футуристи заперечували класичну спадщину, закликали митців порвати з традиціями. Їхній лідер Михайль Семенко (1892 - 1937) проголосив принцип деструкції, руйнування мистецтва, вдавався до епатажу, гротеску. Його випади проти Шевченка вражали сучасників. На думку Семенка, нинішнє міщанство пристосувало «Кобзаря» до своїх потреб, творячи йому культ. Справді, більшовицькі ідеологи спрощували рецепцію творчості Шевченка, акцентуючи на його революційних настроях. Руйнуючи культ Шевченка, Семенко назвав одну із своїх книг «Кобзар» як своєрідний «ляпас суспільному смаку»: «Я палю свій «Кобзар». Це було символічне спалення, епатаж проти «великого співця революційного бунту», спрямоване проти маси епігонів Шевченка, які спотворювали його творчість і пафос гуманіста. Семенко не сприймав ідеологізований культ Шевченка, що не давав можливості побачити справжнього, а не канонізованого поета, породивши сліпе епігонство, що його пропагувала марксистська вульгарно-соціологічна критика.

Протилежних поглядів дотримувалися київські неокласики (М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, М.Драй-Хмара, О.Бургардт (Юрій Клен). Вони закликали митців спиратись на класичну спадщину, осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня. Тому з пошаною ставилися до Шевченка як талановитого класика українського письменства. Вони вивчали його творчість як літературознавці, видавали твори.

Основоположник неокласичної школи поетів Микола Зеров (1890 - 1937) мав свою концепцію відродження української літератури, яка базувалась на бережливому ставленні й засвоєнні культури минулого, без чого не уявляв дальшого розвитку мистецтва слова. Він шанував Шевченка за любов до української мови, засобами якої пробуджував національну свідомість народу. Від Шевченка у Зерова високий естетичний смак, доцільність 266 образів, шанування культурно-історичних цінностей людства. У його творах образи світової поезії, біблійна й антична міфологія органічно будують художній світ. «Ad fonts!» («До джерел!») - девіз М.Зерова, що визначав головну передумову творення новітнього письменства і передбачав творче засвоєння здобутків минулих епох. Знаковою була збірка «Камена» (1924) Зерова, поезія якої типологічно споріднена «Кобзареві» Шевченка: зближують Зерова і Шевченка ідеали свободи, людинолюбства, краси, гармонії, громадянської мужності, любов до античного мистецтва. За словами М.Рильського, Зеров закликав митців шанувати літературну традицію Шевченка, «протиставляв її розхристаності тогочасних верлібрів і провінціальному примітивізму та вбогості поетів, які, не жартуючи, вважали себе «послідовниками Шевченка», навіть у думці не покладаючи, що Шевченко був незрівнянним майстром тієї форми, закони якої він для себе встановив». Шевченківські інтелектуальні традиції продовжив Зеров у збірці «Камена» - видатному явищі української лірики доби національного відродження. Назва збірки символічна: від латинського Camena - у давньому Римі так називали богинь, пророчиць, покровительок наук, мистецтва і муз. Камена - це муза- пророчиця, пісні якої бентежать серця. Ця богиня нагадує поета- пророка у Шевченка, який звертався до народу і був його проводирем. Таким є ліричний герой М.Зерова, який накреслив естетичну програму національного відродження: «Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія - / Оце твоя, поезіє, дорога» (сонет «Pro domo» - «На захист себе, в обороні»). Перший варіант твору Зерова мав назву «Україна Молода», а в цьому терцеті останній рядок звучав так: «Оце твоя, Україно, дорога».

Революційні події в Україні спонукали Павла Филиповича (1891 - 1937) звернутись до творів Тараса Шевченка. Збагнувши мистецьку силу поезії Кобзаря, під впливом якого заприсягся, що буде писати українською мовою. За життя встиг оприлюднити збірки «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), позначені шевченківськими традиціями. У поетичному циклі «Тарас Шевченко» Филипович змальовує зустріч у Києві Шевченка і Куліша, моделює їх стосунки: «Такі відмінно-розмаїті / І разом близькі, як брати». Художню картину світу митця маркують Шевченкові візії незалежної України: «Свята і благоносна злива / Над Україною шумить... / Новим відродженням народу / Сурмить архангельська сурма». Ліричний герой нагадує шевченківські образи Прометея, пророка, який бачить, як «над головою у Тараса / горить полум'яний язик». Филипович трансформував Шевченківські образи, наповнюючи їх новими конотативними смислами. Для світобачення Шевченка і Филиповича характерним є універсалізм. Від шевченкової поетики в автора збірки «Простір» нахил до космічних візій і диких стихій, захоплення краєвидами безмежного українського степу. В його ліриці степова сила символізує невгамовну енергію українського народу, який прагне визволитися з-під вікового ярма.

Концепція світу Филиповича типово неокласична: у ній світ постає як естетично організований за законами класичної краси життєвий простір. По-шевченківськи виразно автор поезій «Спартак», «З поетичних барельєфів» своїм поглядом сягає минулого й сучасного, щоб прозріти майбутнє, по-філософськи осягнути цілісність буття («Єдина воля світом», «Мономах», «Кампанеллове місто сонця»). Перша збірка позначена шевченківськими романтичними образами високих могил, чорних воронів, експресивністю епітетів, милозвучністю вірша. Ці традиційні образи відбивають похмурі картини подій в Україні, охопленої громадянською війною (сонет «Дивись, дивись, безмежні перелоги»). Символічними є образи шаленого вітру, «кривавих днів» тощо. Филипович прославляв життєдайні сили природи, які у нього персоніфіковані. На природу й людину він дивиться крізь призму ідеалів досконалості, краси. Звідси - шевченківська його закоханість мистецтвом слова. Поетичне кредо митець висловив у поезії «Я - робітник в майстерні власних сил», що характеризує естетику усіх київських неокласиків з їхнім шанобливим ставленням до слова і творення: «Натхнення втіху чую я тоді, / Коли учусь у давнього митця, / Але, безжурні, горді, молоді, / Лише майбутнім дихають серця».

Неокласик Михайло Драй-Хмара (1889 - 1939) розгортав свій поетичний дискурс у потужному духовному просторі Шевченка. Був людиною «чіткої духовної й національно- державотворчої орієнтації» (Ю.Лавріненко). Увійшов в українську лірику як автор збірки «Проростень» (1926), в якій порушив кілька 268 тем: мистецтво та його роль у сучасному суспільстві, національне відродження України в ХХ ст., буття людини, проблеми її самотності, вибору і боротьби. Він яскраво продемонстрував схильність до класицистичного карбування форми й образу, картинної гнучкості, багатої кольорової палітри, суворої симетрії та гармонії. В поемі «Поворот» (1927) виразно виявляють себе шевченківські мотиви, ліричний герой Драй-Хмари відтворює гаму своїх почуттів і переживань: «Я говорю устами міліонів / німих, пригноблених рабів, / що утішителя не мають. / Я говорю устами тих, / хто проклятий одвіку...».

За жанром твір - лірична поема, до якої вдавався і Т.Шевченко; в центрі такої поеми перебуває герой, крізь світосприймання якого відтворюються події, почуття і переживання, моделюються картини буття, змагання народу за волю. Осмислюється драматична доля України в історичній парадигмі її поступу. Іван Дзюба відзначив, що поема М.Драй- Хмари «є пристрасним монологом любові до України, в ній біль і тривога за неї». Образ України-страдниці - Шевченків образ, який набув історіософського виміру і звучить по-новому. Автодієгетичний наратор розгорнув вражаючу картину вселенської містерії, в якій Україні відводиться ключова роль. У його візіях, як і в Шевченка, постають картини «скропленої кров'ю землі», руїни, занедбаності краю, що лежить на «перехресних шляхах», «страшних могил». Фрескова композиція поеми сприяє ліричному оповідачеві змалювати «страшний голод» у пореволюційну добу, відтворити людські страждання, смерть, що чигає на людей: «Глянув - безодня, / трупи кругом, / ворон безокий / плеще крилом». Ці образи служать семантичним ключем в експлікації художнього світу автора. Шевченкові образи, мотиви органічно вплітаються у художню тканину поеми, творячи її інтертекстуальне поле. У поемі «Княжна» Шевченка зображено постійні бенкети князя і голод у селі: «А голод стогне на селі, / І стогне він, стогне по всій Україні». Немов попереджуючи голодний 1933 рік, Драй- Хмара змалював жахливу історію Соломії та смерть її дітей. Автор поеми порушує питання здобуття державності і втрати її незалежності українцями: «А хто винен? - Ми самі: / лежавши на печі, / держави не здобудеш». Як і Шевченків герой вірив у перемогу, так і ліричний оповідач Драй-Хмари упевнений у власні сили народу в боротьбі з напасниками. Він переконаний: «Та ми побачимо ще кращі дні: / кров проливалася недаремно - / вона розбудить нам свідомість. / Надійтесь не на чужі, / а на свої, / на власні сили».

Поет вірив у правоту естетичної позиції, обраної ще Шевченком, який утверджував гуманістичні ідеали свободи і краси. Це знайшло своє втілення у шедеврі української лірики доби сонеті «Лебеді», в якому в алегоричних образах лебедів змальовано долю неокласиків, яких радянська влада переслідувала. Це «гроно п'ятірне нездолених співців». Наскрізною у вірші є антитеза, улюблений художній засіб Кобзаря: величні красені лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, застрашеному середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани» озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування і розпач, тобто рвуть пута духовної і національної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними.

Максим Рильський (1895 - 1964) - найпослідовніший спадкоємець традицій Шевченка, який їх розвивав і поглиблював. Неоціненним є його внесок у дослідження творчості поета. Витончений майстер неокласичного стилю, він витворив неповторний художній світ, наповнений шевченківським гуманізмом. У поезії «Шевченко» (1932) Рильський підкреслив життєтворчість поета, який «живою кров'ю... кипить. / Тому його людським кіотом / По віки вічні не вмістить». У Шевченкові йому імпонувало те, що він «за Україну борець. всі слова священні спалив глаголом». Успадкував Рильський його філософію культури як безсмертя людства у вічних пошуках добра і краси. Він поставив постать Шевченка в коло Прометея, Бетховена, Шекспіра, Франка та інших діячів культури. У творі «Бенкет» (1918) Рильський виводить образ поета, в серці якого «вічно йде війна». Митець стоїть перед вибором: боротьба чи втеча від дійсності»? Ліричний герой взорує на шевченківського героя, девіз якого: «караюсь, мучусь, але не каюсь», і вітає тих, хто обирає битву. Натомість дівчина вважає, що серце у поета «ніжне і слабке», але той, хто втікає з поля битви, тяжко розплачується: губить талант, «як щит Горацій». Перебуваючи у пошуках, Рильський декларує досконалість форми, заглиблюється у світ антики. Його поет у 270 вірші «В високій келії, самотньо-таємничій» сповідує Шевченків ідеал творчої праці і боротьби зі злом, в якій бачить смисл життя. Для героя краса символізує найвищий критерій мистецтва, в його очах художній твір є виявом краси. Поступово поет Рильського уподібнюється Богові, несе людям слово істини.

Продовжив Рильський інтенції Шевченка в поемах «Сашка», «Крізь бурю й сніг» (1923), «Чумаки» (1923), «Жага» (1942), «Мандрівка в молодість» (1944), серед яких особливо виділяється історична поема «Марина» (1931). Вона співзвучна поемам та повістям Шевченка «Катерина», «Слепая», «Княжна», «Сова», «Осика», «Музикант» та ін. В основу твору покладено історію драматичного кохання кріпачки Марини та її коханого Марка, поневіряння дівчини, яку пани перетворили на іграшку в поміщицьких садибах, а згодом у кріпосному театрі. Це був традиційний сюжет, відомий у творах О.Герцена, Т.Шевченка, М.Лєскова. «Тема цього твору, - писав Рильський, - два світи: кріпаки і пани на правобережній Україні в ХІХ столітті. Ідея - фальшивість усякого «панського народолюбства», чи то балагульсько-романтичного, чи навіть забарвленого кольорами найлівіших політичних течій, що на ті часи існували». Від Шевченка у поемі звеличення свободолюбного духу народу, як його субстанційного начала, сатиричний гнів у змалюванні панства, наділеного аморальними рисами, жорстокістю стосовно кріпаків, яких продають, немов собак. Змальовано антигуманний світ кріпосницької дійсності, її характерних представників. Їм протиставляється внук гайдамаки, коханий Марини Марко Небаба, який втілює свободолюбство і справжній лицарський дух. Його зображено романтичними барвами: парубок-вогонь, наділений вродою, гордою і сміливою вдачею. Він нагадує галерею персонажів від Яреми Галайди до Кармелюка, Миколи Джері, та інших правдолюбів. Образ Марини, дівчини-кріпачки моделюється багатогранно як яскрава постать жінки, що зазнає певної внутрішньої еволюції, яка з жертви, жінки-страдниці постає бунтівником: «Струнка, вродлива, та уже не та, - / Не залякана, заплакана дитина, - / Грім! гнів! покара! - месниця Марина». Це був новий образ жінки-месниці, навіяний ідеями Шевченка.

Плідними були уроки Шевченка для митців «Празької школи», які у своїх естетичних шуканнях спиралися на традиції Шевченка, успадкувавши ідею української державності, історіософське осмислення буття народу. Їх об'єднувала активна участь у національно-визвольних змаганнях за незалежну Україну, а також неоромантична та експресіоністська стильова манера письма. Філософською заглибленістю й любов'ю до класичних форм вони споріднювались з київськими неокласиками. Митці школи прагнули утвердити українську «національну духовність». У свою поетику вони увібрали Шевченкову експресивність образів, звукопис, художній паралелізм, антитезу, символіку. Від Шевченка вони успадкували новий тип героя: вольової людини, національно свідомого українця, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України.

Яскравим продовжувачем концептів Шевченка був Євген Маланюк (1897 - 1968). Виявив себе як митець державницького мислення, який болісно роздумував над уроками й причинами втрати Україною незалежності і бачив перспективи для державної самостійності. Він апелював до Шевченка як національного поета в сонеті «Шевченко» (1925) високо оцінюючи його роль у національному відродженні України після кількох століть рабства й стихійних бунтів. На його думку, визначення «Кобзар Тарас», «трибун» є замалим для цієї гігантської постаті в українській історії, бо він є тим, «ким зайнялось і запалало» наше національне відродження. Маланюк назвав його «духовним Мойсеєм нації». Спираючись на традиції Шевченка, він сформулював свою естетичну концепцію мистецтва як суспільно активної величини: завдання поета - служити Україні, втілювати загальнонаціональні ідеї: «Як в нації вождя немає, / Тоді вожді її - поети. Міцкевич, Пушкін недарма / Творили вічні міти й мети... Ростили й пестили надії, / І стали вічністю життя / Їх в формі Польщі і Росії.». Слово стає єдиною зброєю. Маланюк, як і Шевченко, поставив слово на сторожі української культури й державності, формування нового типу українця-патріота України.

Споріднює митців образ України, яку Маланюк називав метонімією «Новою Елладою», «Степовою Елладою»: «Незборима сонячна загладь - / Віки, віки - одна блакитна мить! / Куди ж поділа, Степова Елладо, / Варязьку сталь і візантійську мідь?» У річищі поетики Шевченка Маланюк моделює образ України на зіткненні й перехрещенні різних понять, що виражають цілу гаму 272 почуттів: національну гордість за Вітчизну, любов і ненависть, надію й розпачливий крик душі. Митець вдивляється в її історію, бачить Україну в класичні красі Древньої Греції: «О, моя Степова Елладо, / Ти й тепер антично-ясна». По-шевченківськи влучно поет у триптиху «Знаю - медом сонця, ой Ладо» (1925) поєднує античний і національний світи, останній виступає в архетипі степу, що підкреслює повільно-лагідну статечність характеру українця, його залюбленість у рідну землю і ясні зорі. Водночас образ степу набув трагічно-негативного значення, адже відкривав шлях для войовничих азійських кочівних народів, які ураганом проносилися Україною, плюндруючи її. Так само архетипним є образ Лади, праукраїнської богині весни, кохання та плодючості, яку малювали з пшеничним колоссям, дитям на руках і червоним яблуком. Образ Лади символізує історичну пам'ять і духовність українців, хоч вони й знищувалися чи то «половецьким хижацьким ханом», чи то монгольськими або більшовицькими ордами.

Шевченківською історіософією позначена «Варязька балада» (1925), в якій поет оперує масштабними часо- просторовими координатами, змальовує трагічну історію Вітчизни, закликаючи до її воскресіння. У заспіві він пристрасно запитує: «Куди ж поділа, Степова Елладо, / Варязьку сталь і візантійську мідь?» - тобто чому втратила минулу славу й свою державність? Величні образи Степової Александрії (метонімія України), стародавніх міст, Дніпра, Києва, уквітчаного «золотом царгородських мозаїк», створюють образ батьківщини. Поет виділяє державницький період Київської Русі, постать Ярослава Мудрого. У тканину твору вплітається баладний мотив. Поневолена й зруйнована напасниками Україна уподібнюється жахливому образові відьми, яка, розгорнувши кажанові крила, розхристана, летить на шабаш - «своїх дітей байстрючу пити кров». У фіналі балади змальовано Хмельницького й Мазепу: із Чигирина й з Батурина «два гетьмани виходять мертві й п'яні, / І кожен довго плаче і спів». Хмельницький проклинає Виговського за смерть сина Тимоша, а Мазепа «на північ кида блискавками віч», тобто задумав визволити Україну з неволі російського самодержця. Завершується твір риторичним питанням, що обрамлює твір: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, / Проклятий край, Елладо степова?!..»

Як і в Шевченка («Обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче»), Україна в Маланюка постає в образі жінки. У хвилини гніву й розпачу він її бачить то в образах Чорної Еллади, то Антимарії, то покритки України, то матері яничара, то «зрадливої бранки степової»: «Діва-Обида», «Псалми степу» (1923). Україна постає страшною, поневоленою, обпаленою «чорним вітром». Епітет чорний вітер семантично багатий - це символ горя, рабства, чорної спаленої землі, сплюндрованої, пекучої, як під час степових бур. Інколи поет, звертаючись до України, іронізує, соромить її, запитує: «Невже ж Тобі ще може сниться, / Що вільна ти колись була?»; «Невже калюжею Росії / Замре твоя широчина?» Деякі читачі не розуміли таких інвектив на адресу України. Але такою плум'яною любов'ю поневолену батьківщину любили Шевченко, Франко, Леся Українка, так мав право любити її і Маланюк, який, картаючи рідну землю за її рабське становище, готовий був віддати за її волю своє життя.

Продовжив Шевченкове історіософське осмисленням буття народу Олекса Стефанович (1899 - 1970), один із елітних поетів «Празької школи», який формувався на його поезії. У вірші «Шевченко» (1928) змальовано екзистенційний образ поета, який зазнав лихої долі, але піднісся над нею, подолав всі перешкоди. Його слова клекотять у горлі, сплетені в клубок крові і сліз, перетворилися в орлині крила. Він закликає до відродження свободи: «Воскресни, мамо неповинна!» - / Й душа мольбою відплива... / Як перед образом слова». Слово уподібнюється Кракатао - вулканічному острові в Індонезії; воно «Заклекотало, зрокотало - / І стала тиша - і горить: Так вибухає, так мовчить / Вогненнолаве Кракатао». Автор збірок «Поезії» (1927), «Stephanos І» (1938) поєднав «історіософські мотиви та роздуми з одвічним стражданням українського народу з релігійним світовідчуванням поетовим» (Б.Рубчак).

Як і Шевченко, Стефанович любив асонансне й алітераційне звучання поезії: «В сріблі місяця лебеді срібні. / Срібні лебеді в срібній воді» («От високо стояв місяць у небі»). У художньому світі Стефановича важливу роль відведено образам давньої української історії та міфології. Як і Шевченко, він представив цікаву інтерпретацію «Плачу Ярославни», де змальовано величний у своїй трагічності образ Ярославни: «Чуєш?

Зозулею хоче злетіти, / Хоче у далеч кудись... / Чув те квіління жіноче, що вітер, / З мурів здійнявшись доніс. / Я б, - каже, - в зелень його перенесла, / В зелень з кривавих калюж! Дайте мені ви для синяви весла! / О не даєте. Чому ж?..». Звертається митець і до доби козаччини, оспівуючи Петра Дорошенка й Богдана Хмельницького як державотворчих мужів, що виборювали незалежну Україну («Дорошенко», «Богдана стрічають»). Шевченків святий заповіт незалежної України взяли герої Базару й Крут. Поезія «Крути» - одна із перлин лірики Стефановича, співзвучна поезії Шевченка «Ой чого ти почорніло», в якому змальовано героїчну смерть козаків під Берестечком, які захищали «нашу волю» і незалежність. В автора «Крут» - це реквієм трьомстам полеглим київським студентам, учням та курсантам, які під Крутами 29 січня 1918 року героїчно захищали суверенітет України від кількатисячної військової частини більшовицької армії, якою керував жорстокий М.Муравйов. Митець драматичними фарбами змальовує бій, карбує динамічні образи й напружені картини. Українські патріоти мужньо витримують шалені атаки ворога, але немає патронів, сили нерівні: «Як захлиналися співами ви, / Так захлиналися кров'ю». Героїзуючи подвиг молоді, поет вірить, що кров за незалежність Вітчизни пролито недаремно, пам'ять трагедії під Крутами буде бити на сполох, будити совість кожного українця. Головна ідея творів обох поетів - віра в перемогу ідеалів, за які боролися колись козаки, а тепер - молодь: «Сходять нам ваші сонця, / Дзвонять серця ваші вічні, / Ваші квітневі, травневі серця, / Криком кривавим - воскресни!» Сучасники митця згадують, що поет дуже ретельно опрацьовував свої поезії, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно.