Українські митці ХХ століття у силовому полі Тараса Шевченка

Свою спорідненість з художнім світом Т.Шевченка відчувала Оксана Лятуринська (1902 - 1970) - талановита поетеса, скульптор, перекладач. Її скульптурні праці відзначаються синтезом монументальних форм з модерними композиціями, мистецьку вагу має погруддя Тарасові Шевченку. Поетеса розвивалася у річищі символізму. Найчастіше вона зверталася до поетичних мініатюр, які, за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчака, нагадують самобутні всесвіти, сповнених чудових несподіванок і творчих відкриттів. Ємно, виразно, експресивно вона передає складний світ почуттів ліричної героїні: «Темніє тінями божниця, / І темно дивляться Святі, / Скорботно-виснажені лиця, / Як пергаментові листи... / І мариться: мов сліз криниця, / мов Божі муки й Божа кров». У візіях ліричної героїні постає кривава криниця сліз, коли вона стоїть перед суворо-скорботними ликами святих, вона бачить Україну в образі грізної Діви з мечем - уявляє її Богинею, якій приносять вічні жертви, Дівою-сфінксом, перед якою вона падає, благаючи волі рідній землі. Шевченкова метафізичність релігійних образів спрямована на Україну. Лірична героїня - дочка поневоленої нації, тому, сягаючи своїм зором у сиву давнину, бачить вольові натури, які захищають свободу: «Впасти першим чи десятим, / тільки б каленіти в люті, / глибоко списа віткнути, / болячи мечем затнути». Тема бойового лицарства звучить у багатьох поезіях авторки («Не соколи вилітали», «Не знаєш гасла - боронись!»). Український лицар з мініатюри «І зрине кінь у височінь» сприймає смерть на полі брані як почесний підсумок свого життя. Коли воїн з'явиться у бойовому спорядженні перед святим Юрієм, і Юрій запитає: «Що мав над життя дорожче? / Що на землі досяг?», то він гордо скаже: «Я був, Побідоносче, / доніс свій золот-стяг». За цей подвиг він перебуватиме серед лицарів неба». Поезія «Листопад» присвячена пам'яті 359 лицарів Волині, які полягли за незалежну Україну». Героїня Лятуринської знаходиться серед легіону борців, яким освітлює шлях: «Я в темінь кину смолоскип, / Осяю шлях великий, / Висоти скель, провалля глиб / І подвигом натхненні лики». В українській поезії спостерігається еволюція героїні: від Шевченкової матері- страдниці до месниці і дівчини-лицаря.

Богдан Ігор Антонич (1909 -1937) народився на Лемківщині, де населення розмовляло лемківським діалектом української мови. Його пестунка (молочна мама і няня) читала йому з дитинства напам'ять «Кобзаря» Шевченка. Українську літературну мову він студіював за творами Т.Шевченка та інших класиків. Благотворний вплив Шевченка позначився на його естетичній концепції: він відкинув традиційні народницькі й марксистські уявлення про покликання поета і призначення поезії. Розглядав самодостатність мистецтва: «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність» (стаття «Національне мистецтво», 1933).

Антонич закликав митців не підпорядковувати «індивідуальність творця ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі». Митець має бути самим собою і не повинен розчинятись у позахудожніх сферах.

У дискурсивній практиці Антонич, як і Шевченко, виходив із положення, що мистецький твір як естетична даність існує поряд з реальним світом. Він не є копією, хоча й живиться його джерелами. Спираючись на традиції Шевченка, Антонич витворив оригінальну концепцію світу, характерною ознакою якої є пошук втраченої гармонії, єдності людини й космосу, особи й природи. Він органічно поєднав казку, міф і реальність, теперішній і давноминулий, по-дитячому наївне обожнення природи з циклотворчими образами космосу. Свідомість поета сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів, знаходячи своє словесне вираження тих первнів: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях».

У вірші «Вишні» митець творить естетичну реальність за своїми законами світобачення, уподібнюючи себе хрущеві. За допомогою прийому метаморфози поет підкреслює спадкоємність традицій Шевченка, який слово поставив на сторожі народу. Антонич високо цінує цей монолітний художній світ генія, але відчуває себе малим, «хрущем», якого оспівав Кобзар у знаменитих рядках: «Садок вишневий коло хати, / Хрущі над вишнями гудуть». Україну автор «Вишень» називає «пишною і біблійною, тобто країною з древньою історією та культурою», «квітчастою батьківщиною вишні й соловейка». В тодішній ліриці, зокрема авангардистській, ці традиційні символи національного буття вважалися архаїчними, такими, що не відповідають вимогам індустріалізованої епохи. Натомість Антонич вважав, що ці архетипні образи нашої ментальності, до яких вдавався і Шевченко, не втрачають своєї свіжості й надихають на поетичну творчість: «Де вечори з Євангелії, де світанки, / де небо сонцем привалило білі села, / цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'яно, / як за Шевчкенка, знову поять пісню хмелем». Міф, архетипні образи потрібні Антоничу для того, щоб глибше пізнати буття і людину, вагомість поетичною слова («Хліб насущний»).

Уроки Шевченка для Антонич полягають у тому, що він вміло поєднав місцевий, лемківський колорит із загальнонаціональними образами й символами. Таким є топос шевченкової тополі у вірші «Село», як і образ явора та інші атрибути хронотопу. Природа Лемківщини виступає в поезіях Антонича природною складовою національного життя, яку ліричний герой немовби бачить ізсередини. У справжньому шедеврі лірики - поезії «Різдво» - Антонич, йдучи вслід за Шевченком, християнську містерію проектує на Лемківщину, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. В українському середовищі розігрується біблійне дійство, бо лемки уподібнюються до волохів: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий», тобто подарували хліб. Справді, на Різдво українці з хлібом і свяченою водою обходять обійстя й освячують його. Поганський місячний знак - «золотий горіх» - опиняється у долоні Марії, яка тільки здогадується, які випробування доведеться витримати її Синові. Національним колоритом зігріта поезія «Коляда», в якій знову постає чарівна Лемківщина: «Тешуть теслі з срібла сани, / стелиться сніжиста путь. / На тих санях в синь незнану / Дитя Боже повезуть». Справжнім Шевченковим гуманізмом пройнятий цей твір. Ясна Пані, тобто Божа Мати, вже знає трагічне майбутнє свого Сина, але не може змінити його долю, покладаючись на Всевишнього: «Ходить сонце у крисані, / спить слов'янськеє дитя. Їдуть сани, плаче Пані, снігом стелиться життя». Безперечно, картина змальована у річищі поетики Т.Шевченка.

Друга світова війна змінила спосіб буття українських письменників: 109 митців слова воювали на фронті, в партизанських загонах, дехто опинився в евакуації в Саратові, Уфі та інших містах, 25 полягли смертю хоробрих. В окупованому фашистами Києві Спілку письменників України очолила Олена Теліга, яка видавала часопис «Літаври», організувала літературне життя. Вона відмовилася співпрацювати з окупантами, тому була розстріляна в Бабиному Яру разом із поетом Іваном Ірлявським. У такий складний час митці звернулися до творів Т.Шевченка, який надихав їх до боротьби своїм пером. Поети творчо використовували його образи, афоризми, ідеї, трансформуючи до нових умов життя. 24 червня 1941 року Павло Тичина опублікував вірш «Ми йдемо на бій», в якому виявляють себе шевченківські інтонації. Особливий резонанс викликала його поезія «Я утверждаюсь», в якій Тичина висловив ідею безсмертя народу та України, яка зображується в образі Шевченкової караючої месниці: 278 «Фашистська гидь! Тремти - я розвертаюсь!.. / Тобі ж кладу я дошку гробову! / Я стверджуюсь, / я утверждаюсь, бо я живу». Видатне мистецьке явище доби - поема «Похорон друга» (1942) Павла Тичини. Вона позначена Шевченковим гуманізмом та історіософією, а також жанровими уподобаннями Кобзаря - ліричною поемою. Поет яскраво виявив свою творчу індивідуальність, осмисливши філософські питання життя і смерті, перемогу добра над злом. Ідея твору - утвердження безсмертного подвигу народу в ім'я свободи Вітчизни, віра в перемогу народів Європи над фашизмом. За жанром це - лірична поема, оскільки наратив веде ліричний герой. Це патріот, який змальовує війну крізь призму свого внутрішнього і філософського світосприймання. Сюжетом поеми служить потік думок і почуттів ліричного героя, суміш його емоцій, переживань, роздумів. В основі сюжету покладено реальний похорон полеглого у війні з фашистами воїна Степана. Поема будується як поліфонічний твір, що містить епічні, драматичні й ліричні елементи. У художньому світі трагічне (смерть воїнів) протиставляється оптимістичному (героїзм бійців). Мінлива гама звуків і фарб відтінює багатий внутрішній світ оповідача, утворюючи імпресіоністичний образ-моноліт «синього оркестрового плачу», який «припадає зеленим до ялин» на тлі багряного заходу сонця, що нагадує про смерть побратима. Важливу композиційну функцію відіграє ретроспекція: перед очима героя постає картина прощання друзів «кінь баский подаленів тоді і зник», звістка про подвиг побратима Ярослава на фронті під Харковом. Через лаконічні деталі, гіперболу вимальовується міфічний образ воїна-богатиря, яким пишається рідна земля. Ярослав загинув, проте село врятував й життя людей, приреченими фашистами на смерть. Оповідач підсумовує: «в віках той житиме, хто Батьківщину обороняв». Його герой - гуманіст, він утверджує активність як добродіяння. Пафос поеми - в утвердженні тріумфуючої життєвої сили, оскільки народ непереможний. Відвага, енергія і героїзм полеглих відроджується в нових поколіннях.

Восени 1941 року М.Рильський зачитав по радіо патріотичну поезію «Слово про рідну матір». Рідна матір - це Україна, змальована багатогранно, як пейзажний, історіософський та культурологічний образ. Для поета Вітчизна - «земля, яку сходив Тарас / Малими босими ногами», «степів широчина бездонна», «печаль і радість наша, пісня». Головна ідея «Слова про рідну матір» - утвердження незнищенності святинь минулого і сучасного, прославлення безсмертя народу та Батьківщини. Поет по-шевченківськи лаконічно і ємно зобразив просторові координати рідної землі: «Гримить Дніпро, шумить Сула, / Озвались голосом Карпати / І клич подільського села / В Путивлі сивому чувати». Цим образом автор поетизує духовні цінності народу, який повстав проти фашистської чуми.

Поетичні книги «Слово про рідну матір» (1942), «Світова зброя» (1942), «Велика година» (1944), «Неопалима купина» (1944) - яскраві зразки високохудожньої патріотичної лірики. В цих творах Рильський продовжив традиції Шевченка, постав як історіософський митець з глибокою історичною пам'яттю і відчуттям шевченкових поетичних джерел. Він вдався до архетипних образів нашого народу, скажімо, неопалимої купини - символу вітчизни. У поемі «Жага» ліричний герой оповів про духовну єдність людини і рідної землі. Жага - це полум'яна любов до Батьківщини; степова спека, що випалює все живе, асоціюється з фашистською окупацією рідної землі. Ліричний герой малює хресну дорогу України і вірить у воскресіння Вітчизни: «І віру, нене, до загину, / Що зійде промінь в далину, / Неначе шабля золота, / І в заповідану годину, / В прозору тишу голубину, / Ти зійдеш, рідна, із хреста».

Лірика Андрія Малишка періоду війни пройнята шевченковим пафосом. Поет змалював образ митця-сурмача в посланні «Тарасу Шевченку», яку прочитав на урочистому мітингу у Воронежі. Перша частина вірша завершується шевченківськими романтичними образами і ремінісценціями, що бентежать уяву реципієнта, вселяють віру в перемогу над злом: «І встануть мертві на розплату, / Немов живі. І гнівний люд / Зведе на плаху німця - ката, / Щоб Україна - наша мати - не плакала. Настане суд!». У другій частині ліричний герой малює чудовий персоніфікований образ України, яка постає в ореолі дніпрових хвиль, столітніх дубів, співів дівчат, могили Шевченка в Каневі, яка відлунює співом солов'я. Герой звертається до могили Кобзаря: «Неопалима будь, заступнице моя!» Як і Шевченкові персонажі «Гайдамаків», герої Малишка беруться за святі ножі, щоб захищати Вітчизну:

«Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва! / Де, неначе сурма, спів Тарасового слова, / Де й сам він устає над бурями війни».

Продовжив інтенції Т.Шевченка Андрій Малишко в циклі «Україно моя» (1941). Сучасників поета вражала і нині бентежить глибоко експресивна і художня сила його поезій. Цикл нагадує симфонію: в ній органічно поєднано гаму почуттів, переживань, емоційних станів ліричного героя. Ліричний герой малює національні образи Дніпра-Славутича, колискової пісні, журавлиних ключів, зорі, Шевченкової кручі, карпатських долин. Так окреслюється поетичний часо-просторовий образ рідної Вітчизни, її складний історичний шлях. Ліричний оповідач вдається до антитези, запозиченої з фольклору, але наповненої новим змістом: шуліки уособлюють ворогів, а бійці - орлів. У річищі шевченкової поетики митець відтворює ментальні риси українців, які поєднують у собі лагідність душі, мрійництво, миролюбність, а також спрагу до волі, рішучість у діях, непохитність у боротьбі з ворогом, готовність віддати життя за свободу України: «Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, / Польова моя мрійнице. Крапля у сонці весла. / Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, / Щоб з пожару ти встала, тополею в небі росла». Тарадиційний шевченківський образ тополі набуває символу України. Переосмислюються й інші образи: Микула уподібнюється до поета-воїна, якому вкрай важко залишати рідну землю, відступаючи під шаленим наступом ворогів: «Я дививсь - і німів, і прощавсь - і прощатись не міг». Ліричний герой вдається до ремінісценцій, використовуючи Шевченківський заклик «До кари!», звертаючись до героїчних образів Наливайка і Залізняка. Водночас Україна в уяві героя вимальовується в образі «барвінкового поля» - символу вічності роду й народу, «зеленого і вічного саду, пробудженої месниці». В тяжких і страшних випробуваннях війни герой Малишка не загубив людяності, найблагородніших почуттів до батьків, дружини, побратимів. Він стає до бою, щоб захистити гуманістичні цінності.

Благотворним впливом Шевченка позначена поема «Прометей» А.Малишка, в якій зображено героя прометеївського виміру. Йдеться про рядового бійця, живцем спаленого фашистами. Але не смерть, а прометеївське життєствердження визначає пафос твору, в якому проста людина, наділена духом прометеїзму.

Український поет зумів наповнити образ Прометея новою семантикою, досить конкретною, реалістичною, а відтак символічною і яскравою. Автор вдається до цитатного дискурсу і передає епізод, як хлопчик читає поему «Кавказ» Т.Шевченка та діалог між воїном та підлітком: «І бо убив його? Ні, ні, / Скрав довічно, в єдині / Прикув до скелі, мов к порогу. / То й що? - Він не скорився богу. / Ото людина!..». Ідеї прометеїзму безсмертні, їх, мов естафету, передасть хлопчик наступним поколінням - такий символічний фінал поеми. У ХХ столітті до шевченківського образу Прометея зверталися Леся Українка, В.Пачовський, П.Тичина, М.Рильський, І.Драч, М. Руденко, О.Бердник, Т.Майданович та інші. Їхній образ Прометея немов продовжує Шевченкову естафету прометеїзму в українському письменстві ХХ ст.

Шістдесятники у своїх дискурсивних практиках спиралися на велику школу поезії Т.Шевченка. Вони розширювали тематику, образну палітру лірики, плекали багатство стилів і манер письма. Гуманізм став провідною естетичною ідеєю, відходила у минуле практика знеособлення людини, відкидання уявлення про стандарт, безликість робітника чи селянина. Таким продовжувачем художнього дискурсу Шевченка був В.Симоненко (1935 - 1963), який проголосив: «Ти знаєш, що ти - людина. / Ти знаєш про це чи ні? / Усмішка твоя - єдина, / Мука твоя - єдина, / Очі твої - одні». Твір відбиває Шевченкову віру в етико-моральну й духовну силу українців, яка допомагає їм вижити в умовах колоніального статусу України. Іван Кошелівець відзначив, що Василь Симоненко «входив в історію української літератури як гідний нащадок Шевченка». Образ матері - наскрізний образ в ліриці Симоненка, який символізує Україну. Вірш «Задивляюсь у твої зіниці» написано у формі монологу поета з Україною, в якому він сповідається їй у своїй палкій любові. Він пишається її героїчною історією, що сягає минулих епох, коли відбувалися революції, бунти і повстання, гинули за її свободу найкращі сини народу. У візії поета і сьогодні «чути битви споконвічний грюк», адже «Ще не всі чорти живуть на небі, / Ходить їх до біса на землі». Симоненко перший, за словами Василя Захарченка, в задушливі комуноімперські роки посмів на весь голос сказати те, про що в нас одні тільки думали, а інші навіть боялися й помислити про таке.

Він підніс наш дух, нагадавши про обов'язок любити свою Україну над усе на світі, ні в кого не питаючи дозволу на це». Своє життя ліричний герой Симоненка присвячує Україні: «Ради тебе перли в душі сію, / Ради тебе мислю і творю - / Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю!»

Симоненко постійно йшов слідами Шевченка: його поезії позбавлені езопівської конспірації, в яких поет все називає своїми іменами: «Де зараз ви, кати мого народу? / Де велич ваша, сила ваша де?... / Народ росте, і множиться, і діє / Без ваших нагаїв і палаша. / Під сонцем вічності древніє й молодіє / Його жорстока й лагідна душа». Симоненко поєднав Шевченківську ненависть до напасників Вітчизни та любов до України. Патріотичним пафосом пройняті поезії «Україні», «Лебеді материнства», які будуються на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до сина: найдорожчою для кожної людини є Вітчизна, котру не обирають, як рідну матір, а люблять такою, якою є. Звучить голос матері, яка малює чарівний світ казки, що приваблює маленького героя і дає напутнє слово, коли він вирушає в дорогу і постає перед вибором: «Можеш вибирати друзів і дружину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину. / Можна вибрать друга і по духу брата, / Та не можна рідну матір вибирати». Народнопісенні образи й символи, порівняння й епітети (тихі зорі, лебеді, як мрії, сади зелені, білява хата, диво-наречені, верби і тополі) моделюють ємну картину буття українців, відбивають їх ментальність і вірування, глибоку духовність народу. Антиколоніальним пафосом пройнята поезія «Курдському братові», яка перегукується з «Кавказом» Шевченка. Симоненко став на захист курдського народу, який боровся за свою незалежність. У моделюванні картини світу курдів виявляють себе маркери страждальної долі українців, які виборювали протягом віків свою свободу: напасники «прийшли забрати ім'я твоє, мову, / Пустити твого сина байстрюком... / Жиріє з крові змучених народів / Наш ворог найлютіший - шовінізм». Шевченківською сатирою пройняті поезії «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті», «Казка про Дурила», в яких висміювалися радянські порядки, бездушне ставлення до людини.

Серед шістдесятників Іван Драч (1936) вирізняється особливою оригінальністю, іскрометністю, потягом до експериментаторства. Його художні шукання перебували в силовому полі Шевченка, що зумовило його естетичне новаторство. Шевченків прометеїзм, художній гіперболізм, любов до простої людини визначили поетику Драча, його прагнення розширити межі естетичного моделювання світу, вийти за рамки традиційного розвитку думки. Поема-феєрія «Ніж у сонці» (1961), збірки «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967) позначені універсальністю, інтелектуалізмом, метафоричним стилем, щирим ліризмом. Поет оновив українську лірику модерним мисленням. У цьому річищі розгортався дискурс поеми «Ніж у сонці», художня структура якої визначається передусім характером переживання історичної епохи, конкретними фактами буття народу. Естетичні, ідейно-філософські пошуки молодого поета вилились у розмаїту систему образів, в якій космічне переплітається з національним. Центральні образи України і Сонця, доповнені образами Сковороди, Залізняка, Шевченка - символи вічного бунтарства, духовної незалежності, волелюбності. Шевченків образ правди протиставляється чорному ножеві зла, що його мефістофельські сили вбили в Сонце. Ліричний герой Драча мандрує шевченковою землею, намагаючись пізнати людські душі. Чудовий пейзаж у розділі «Божевільна, Врубель і мед» є антитезою до трагічних сцен, в яких відтворено горе матері, що збожеволіла, коли загинули її сини: один «від чорної наруги в тридцять сьомім році», інші - на війні. Цей образ нагадує Іржавецьку Божу Матір Т.Шевченка та Скорбну Матір П.Тичини. Селянка ця - вселюдська мати, чию скорботу Драч передає розлогою метафорою: «Така печаль бриніла в її зорі, / Що дуб од погляду німів і трепотів, / Каміння розсипалося на порох». У такий спосіб поет відтворив картину нещасть України за тоталітарного режиму. Драч у річищі поетики Шевченка змалював образ фізично і духовно винищеного народу, онімілої від горя України. Він представив новий тип ліричного героя, що бачить історію й сьогодення молодими очима, вбираючи у душу красу земну й енергію космічну, високу духовність народу і відчай багатьох поколінь українців.

Як і Шевченко, І.Драч звертався до жанру балади, реформувавши її жанрові можливості. Він відкинув традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні атрибути, залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет. У його творах 284 українські жінки, які білять і розписують свої хати уподібнюються персонажам всесвітньо відомих художників Сар'яна і Ван-Гога, стають богинями. В поемі «Чорнобильська Мадонна» Драч у річищі Шевченкової сатири змалював галерею злотворців - «христопродавці», «крадії ікон», багатослівний літератор - імітатор підфарбованої і солоденької правди, «великий учений», який, нехтуючи людською безпекою, спромігся за балагурити «самі Верховні Вуха» (вражаюча метонімія!), український керівник, васал Москви, який не думав про народ і побудував атомний молох біля самого джерельного серця Придніпров'я. Для Драча втіленням духовної величі України для мільйонів людей у світі є Тарас Шевченко.

Василь Стус (1938 - 1985) як поет формувався під впливом творів Шевченка, Тичини та митців «Розстріляного Відродження». Вершиною творчого доробку Стуса стала збірка «Палімпсести» (1986). Улюбленими філософами Стуса були французькі екзистенціалісти й митці Жан-Поль Сартр, Альбер Камю. Це й визначило його поетичний світ, зумовило світосприймання й мислення ліричного героя-екзистенціала. Духовність і гуманізм, стоїцизм і екзистенціалізм - важливі риси лірики Василя Стуса, що маркують його художній світ. Так, поезія «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе» - своєрідна поетична декларація митця. Ліричний герой перебуває в стані екзистенційного вибору, у пошуках світла, добра і краси, загалом справедливості. Він звертається до «добра і правди віку», зізнається в своїх духовно-етичних домаганнях правди, хоча на його шляху виникає «сто зневір». Попри хитання і перешкоди, він відбиває духовну висоту, що символізує небо: «Моя душа, запрагла неба, / в буремнім леті держить путь на стовп / високого вогню, що осіянний / одним твоїм бажанням». Він намірився не зійти з обраного шляху добра і правди, а тому каже собі: «не спиняйся, йди. / То - шлях правдивий. Ти - його предтеча». В цьому виявляється Шевченків стоїцизм ліричного персонажа Стуса.

Він духовно споріднений героєві Шевченка, який у вірші «У цьому полі, синьому, як льон» вибирає дорогу чесності й моральної безкомпромісності, оскільки для нього вкрай важливо «Вистояти. Ні - стояти». Поет використовує оксюморон «на рідній чужині», що перегукується із гірким висловом Т.Шевченка «на нашій не своїй землі», окреслюючи цим образом історичну реальність поневоленої України. Символом поневолення, рабської психології є «сто чорних тіней», які не можуть збагнути свого ганебного існування, примирилися із неволею, зжилися із станом раба. Герой, шукаючи істину, бачить і їх «скорботу», спотворену душу («і кожен супротивник, заборон / не знаючи, вергтиме прокльон, / неначе камінь. Кожен той прокльон / твоєю самотою обгорілий»), вдивляється і свою душу, прагнучи подолати сумніви й хитання, своїх внутрішніх «супротивників». Тільки порушивши стан рабського животіння, відкинувши чужі узвичаєні порядки, що привчили до неповнокровного існування, людина може бути самою собою, знайти свою тотожність, самоствердитись «у цьому полі, синьому, як льон».

Лірика Василя Стуса пройнята історіософськими мотивами. Поет вдумливо вдивлявся в історичне буття України, прагнучи збагнути перемоги й поразки своїх предків. Він продовжив традицію Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка, які відтворювали світлі й чорні сторінки нашої історії. Особливо хвилювала Стуса доба Руїни - друга половина XVII століття, коли Україна втратила здобуту свободу і незалежність і була поневолена Росією та Польщею. Ця трагедія Вітчизни тривала декілька віків аж до кінця ХХ століття.

Поезія «За літописом Самовидця» виникла внаслідок читання Стусом літопису Самовидця, в якому правдиво відтворено перипетії доби Руїни. Вона увійшла до збірки «Палімпсести». Твір перегукується із віршем Шевченка «За байраком байрак» (1847), в якому осуджено гетьманів другої половини XVII століття, які допомагали туркам і татарам брати в полон українське населення, вели братовбивчу війну: «Як запродав гетьман / У ярмо християн, / Нас послав поганяти. По своїй по землі / Свою кров розлили / І зарізали брата». До цього українців призвели усобиці, чвари, боротьба за владу. Стусів твір, як і Шевченків вірш, будується за тричленним принципом: оповідь починає ліричний наратор, тобто застосовано першоособову наративну ситуацію, далі введено монолог матері-України, завершує поезію знову ліричний оповідач. Образом матері, яка підводиться з руїни, мотивами жаху поезія Стуса наближається до балади.286

Поет замислювався над причинами національної трагедії. Її зумовлювали і зовнішні чинники (постійні напади чужинців-сусідів на Україну), і внутрішні причини: зрада й підступна політика провідників-гетьманів, невміння українців самодисциплінуватися і згуртуватися перед силами зла, схильністю їх до чвар, мстивих незгод, витіснення громадських інтересів особистими, корисливими, меркантильними жаданнями й прагненнями. Національні провідники шукали підтримку то на Сході, то на Заході, але не у власного народу. Поет осуджує перевертнів, що зраджували національні інтереси і служили напасникам свого народу. Все це й роз'єднувало національні сили, призвело до втрати державності Україною. Митець, художньою уявою повертаючись у минуле, малює страшну картину братовбивчої боротьби, подібну до апокаліптичної катастрофи, якої жахаються і люди, і природа: «Украдене сонце зизить схарапудженим оком, / мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа, / за хмарами хмари, за димом пожарищ - високо / зоріє на пустку давно збайдужіле божа. / Стинаються в герці скажені сини України, / той з ордами бродить, а той накликає москву, / заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни / підводиться мати - в годину свою грозову...».

У контексті твору кожен образ функціональний. Епітет украдене сонце відтінює жах ситуації: навіть сонце, це джерело світла і життя, стає чужим, ворожим, його по-злодійськи вкрадено. Воно перелякане тим, що творять українці, руйнуючи свою Вітчизну, зизить схарапудженим оком. Старослов'янізм зизить означає: дивиться скоса, злякано, переполошено. Підсилюють образ жаху від побаченого на землі порівняння «мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа» (тобто передчуває смерть) і образ Бога, який, спостерігаючи пустку і руїну на Україні, змалів, «усмерть сполотнів». Уява читача переноситься в українські простори, де у скаженій битві вбиває брат брата, де стоїть «дим пожарів». Нерозважливих українців, що зіткнулися у кривавому герці, Стус називає осудливо-зневажливим образом «скажені сини України». Епітет «скажені» у контексті твору багатозначний: скажені - оскаженілі від злоби і зради, жадібні до влади, осліплені багатством, егоїстичними вчинками. Вони скоюють страшний гріх, запрошуючи на Україну чужинців, отак винищуючи її. Автор натякає на фатальну помилку Богдана Хмельницького, ініціатора287 Переяславської угоди, яка стала поштовхом до поневолення України Московією, нерозсудливого і легкодухого Юрія Хмельницького, який намагався протистояти російському нашестю за допомогою турецьких військ і сплюндрував рідну землю, та Івана Брюховецького, який проміняв славне звання гетьмана, керівника незалежної держави, на московський титул боярина. Такого знущання й ганьби не витримала Україна-мати: проклинає синів, які, занапастивши її свободу і державність, накоїли стільки лиха на рідній землі. Мати - це найсвятіше слово для українця, але «скажені сини» зневажили і зрадили її, учинили непрощенний злочин, тому вона й проклинає цих перевертнів. За допомогою градації, нагнітанням дієслів («найшли, налетіли, зом 'яли, спалили, побрали з собою в чужину весь тонкоголосий ясир») поет відтворює жахливий вир подій, страшну руїну, жорстокість козацьких синів у братовбивчій різанині: «І Тясмину тісно од трупу козацького й крові, / І Буг почорнілий загачено трупом людським». Горю і розпачу матері немає меж.

Але сумно й ліричному наратору-усезнавцю, який замислюється: «А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі. / Наш дуб предковічний убрався сухим порохном» (дуб символізує національну міць і життєдайність держави, але українці її втратили, тому дуб став порохнявим, неміцним). Отже, ідея незалежної й соборної України розплилася, ставала маревом. В іншому варіанті твору цей рядок звучить так: «Шляхи поростають дрімучим терпким полином». Поетові гірко усвідомлювати, що образ вільної і незалежної України імперські сили намагалися викреслити з пам'яті українців. Чи ж воскресне вона? Так, Україна як незалежна держава воскресла. Її відродили побратими Василя Стуса в 1991 році.

У творах Ліни Костенко (1930), за словами Івана Дзюби, спостерігається «багато глибинних перегуків з її великими попередниками в українській культурі - насамперед з Шевченком». Вона продовжила його безкомпромісність, духовність, оптимістичну віру в перемогу добра над злом, його концепцію людини опору і дії. Їй притаманний глибокий Шевченків історизм, що спрямований не лише в минуле, а й у прийдешнє. Продовжила поетеса шевченкову тему поета та його місії в ХХ ст. Ліричний герой Ліни Костенко сповідує етико-духовні засади мистецтва 288 слова, коли митець не йде на компроміси з совістю і несе читачеві правду. Вона застосовує умовний прийом оживлення: до митців звертається поет: «А ви гартуйте ваші голоси! / Не пустослів'ям, пишним та барвистим, не скаргами... / а заспівом в дорозі нелегкій... / ще не було епохи для поетів, / але були поети для епох!» У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» авторка висловила своє кредо: «Поезія - це завжди неповторність, / якийсь безсмертний дотик до душі». Стали афористичними рядки: «Народ шукає в геніях себе». Шевченківськими інтенціями пройняті її романи у віршах «Маруся Чурай», (1979) «Берестечко» (1999). У романах змальовано життя України в загальнонаціональних масштабах і проблемах. Шевченкова традиція озброїла авторку умінням побудувати вражаючі картини буття народу, висвітлити, хто є сумлінням і становим хребтом нації, на кому тримається духовність і свободолюбство. Загалом народ, його мова і пісня втілюють субстанційний дух нації, її безсмертя. У силовому полі концептів, образів, проблем, які порушував Шевченко, перебувають сучасні поети, які розвивають і збагачують його традиції, наповнюють їх новими сенсами: окреслена постмодерна і маскультівська рецепція текстів Шевченка. В кінці ХХ - на початку ХХІ століття свої постмодерні візії Шевченка запропонували літературні угруповання «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець), «Нова дегенерація» (Степан Процюк, Іван Ципердюк, Іван Андрусяк), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, роман Садловський). Лесь Подерев'янський, Сергій Жадан вдаються до цитатного дискурсу творів Шевченка, його сатиричного вістря, прагнучи стерти межі між елітною та масовою літературою. Поет-постмодерніст Василь Махно помітив у Шевченкові духовну незнищенність культури. На його думку, тексти Шевченка пройняті філософським, духовним і життєстверджуючим началом.

Отже, важливою ознакою української літератури є її художня тяглість, що простежується на творчості Шевченка й українських митців ХХ століття. Відштовхуючись від його концептів, духовного універсууму, митці слова по-новому прочитують історію, долю людини й народу в ній. Під Шевченковим магічним впливом вони по-філософськи осмислювали світ, осягали людину та її віру, надію і любов.Шевченкова концепція людини хвилювала й захоплювала своєю піднесеністю та оптимізмом. Виклики часу змушували митців шукати відповіді на них. Художнє слово письменників кристалізувалося, збагачувалося, приносячи естетичну насолоду читачам від їх творів.

Література

Романенко О. Тарас Шевченко у дзеркалі масової культури // Щур Н.О. Шевченківська тема в драматургії 20х років ХХ століття // Шевченкознавчі студії: / зб. наук. праць. - Вип. 3. - К.: Київ. нац. у-т імені Тараса Шевченка - С. 77 - 83.;

Фащенко В. «Чия правда, чия кривда»? Тарас Шевченко і Микола Хвильовий // У глибинах людського буття. Літературознавчі студії. - Одеса: Маяк, 2005. - С. 623 - 638.

Размещено на Allbest.ru