Творчість Тараса Шевченка в Угорщині (друга половина ХІХ і початок ХХ століть)

Most of the scientists think that the first information about Taras Shevchenko in Hungary of the 19th century is related to the 1860s. His word to the Ukrainians who lived on this territory was delivered in different ways through Galician, Slovak and Vienna periodical press. At first, local Ukrainian press did not pay attention on Ukrainian literature at all. At the turn of the 19th and the 20th centuries, the situation had changed Shevchenko was mentioned in the newspapers Nauka and Nedilia and in various calendars. Yuriy Zhatkovych and Hiador Strypskyi were those who at that time in the greatest extent propagandized Ukrainian literature. Hiador Strypskyi cooperated with Hungarian writers (journal Ukrania) who translated Shevchenko's poetry to the Hungarian language. In such a way not only Hungarian cultural community but also local Ukrainian activists who did not use literature published in their native language became familiar with Shevchenko.

Key words: Taras Shevchenko, Hungary of the second half of the 19th and the beginning of the 20th centuries, Galician, Slovak and Vienna periodical press, journal Ukrania, translations to the Hungarian language.

Чимало дослідників займається вивченням минулого, бо його пізнання істотною мірою поширює обрії наших знань. Роблять це науковці, які досліджують різні сфери людського буття. Виняток не становлять й історики літератури, бо факти, яких дійшли, впливають не лише на інтерпретацію та бачення пройденого, але і на діапазон сучасних інформацій всупереч тому, що деякі досліджувані явища можуть іноді здаватися частковими і тому не дуже важливими. Однак для об'єктивної правди вони необхідні, бо не лише збагачують культурну скарбницю кожного народу, але й поповнюють відповіді на чимало питань.

Про Тараса Шевченка заговорила культурна громадськість вже в першій половині ХІХ століття в період, коли представники українського народу жили в різних державах. Називали їх по-різному (іноді так чинять і тепер), але вони зуміли утримувати між собою контакти, передусім на культурній ниві. Цікавим постає питання, коли саме і яким способом про Кобзаря довідалися українці (і не тільки вони) в історичній Угорщині (спочатку Австрійська імперія, з 1867 року Австро-Угорщина). Йдеться про територію нинішніх Східної Словаччини і Закарпатської області України. Тема зацікавила деяких дослідників, хоча переважно в рамках інших досліджень. До тих, хто її порушили в минулому, належать передусім Юрій Балега [1], Іван Долгош [3], Павло Лісовий [12; 13; 14; 15; 16], Василь Микитась [19; 20], Михайло Мольнар [22; 23], Василь Поп [24] та ін.

Більша частина науковців переконана, що перші відомості про Тараса Шевченка на теренах Угорщини ХІХ століття відносяться до 60-х років, евентуально, і до ранішого періоду. Іван Долгош припускає можливість, що з ім'ям Кобзаря місцевих українців (тодішня назва русини) могли знайомити солдати російської імператорської армії (в її рядах було чимало українців), які взяли участь у придушенні, на прохання австрійського двору, угорської революції 1848 року [3, с. 23 і 24].

Зараз важко встановити, чи українське населення вищезгаданої території в 40-х і 50-х роках ХІХ століття (і з якого боку) знало Шевченка. Причина полягає в тому, що тогочасні видання, з яких можна було б виходити і які були доступними для його представників, в сучасному майже недоступні, і їхні повні бібліографії не існують. Деякі інформації могли бути надруковані в празькому журналі „Casopis Ceskeho Museum” (заснований у 1827 році), календарі „Перемишлянин”, львівській „Зорі галицькій”, пізніше московській щотижневій газеті „День” [25], календарі „Львовянин”, а, може, й в іншій періодиці.

Шляхи, якими слово Шевченка доходило до русинів Угорщини у 60-х роках ХІХ століття, були різними. У першу чергу інформація приходила посередництвом львівської газети „Слово” (виходила з 1861 року). Її редактором був Богдан Дідицький (1827-1908), який активно співпрацював з місцевими українцями. Вони галицькою періодикою користувалися як власною й виступали на сторінках її окремих видань. У „Слові” за 1861 рік був надрукований некролог Тараса Шевченка (№ 15) і дві згадки про поета (№№ 27, 49) [10, с. 9 і 11]. Через рік у газеті з'явилася біографія Кобзаря („Слово”, № 53) і три поезії „Хустина” („Слово”, № 12), „Лілея” („Слово”, № 16) та „Пісня” („Садок вишневий коло хати”) („Слово”, № 21) [10, с. 21]. У 1863 році Богдан Дідицький вислав портрет Шевченка одному з найвидатніших представників т. зв. будительського покоління в Угорщині літераторові Анатолію Кралицькому [3, с. 26]. Іван Долгош не сумнівається в тому, що Кралицький знав і читав твори українського поета вже на початку 60-х років, бо, не знаючи їх, навряд чи був би йому потрібний портрет Кобзаря [3, с. 27]. Цей портрет кілька разів перевидавався. У 1966 році Дідицький видав у Львові підручник отця Михайла Оброци „Руська читанка для нижчої гімназії”. У ній уперше було до державної шкільної програми Галичини введено твори наддніпрянських письменників в тому числі й Шевченка. Цим підручником було започатковано вивчення творів Шевченка в її школах [4]. Імовірно, що в рамках тогочасних контактів з Галичиною про підручник знали й русини нинішніх Закарпаття і Східної Словаччини.

Це не були єдині видання, посередництвом яких вони знайомилися з творами Шевченка. У 1862 році на сторінках „приручного і господарського” місяцеслова „Львовянин” був поміщений вірш Кобзаря „Пустка” [10, с. 4]. Через рік в літературно-політичному віснику „Мета” (видавець і редактор Ксенофонт Климкович) з'явилися чотири поезії Шевченка „Ще не вмерла Україна” (с. 271-272), „Сидючи в неволі („Мені однаково, чи буду”) (с. 272-273), „До Миколи Костомарова” (с. 273) та „Заповіт” (с. 274) [10, с. 30 і 31]. Крім того, в „науково-літерацькому” часописі „Нива” (редактор і видавець Костянтин Горбаль) за 1865 рік в номерах 14 і 15 була надрукована Шевченкова поезія „Петрусь” [10, с. 59].

Правдивість того, що творчість Шевченка була відома серед українців Угорщини, підтверджує й Олена Рудловчак у статті „Шляхами формування театральної думки”, в якій порушене, крім іншого, питання театральних вистав Ужгородської гімназії в 1864 році. Студенти в рамках одної із своїх постановок виконували пісню на слова Тараса Шевченка „Думи мої” [26, с. 31].

Наприкінці 70-х років відвідав Угорську Русь Михайло Драгоманов. Уже згадуваному Анатолієві Кралицькому він приніс, крім іншого, книги українських письменників. Пізніше надсилав йому різні художні твори, в тому числі й твори Шевченка, про що сам згадує у своїх Австроруських споминах (1867-1877) [5, с. 277, 282].

Інший шлях поширення слова Тараса Шевченка серед українців Угорщини відбувався посередництвом словацької періодики. Ім'я поета вперше було згадане в рецензії словацького письменника Йонаша Заборського „Halicanin a maloruska knizevnost”, яка з'явилася як відгук на перший випуск літературного збірника „Галичанин” (Львів, 1862) і була надрукована в журналі „Sokol” (1863, с. 144). Рецензію помістив у своїх дослідженнях про Шевченка також Михайло Мольнар [23, с. 326-327]. Тогочасна словацька періодика була відома представникам місцевої української інтелігенції, друкувала їхні статті, відгукувалася на найважливіші культурні та суспільні події. Її представники у свою чергу співпрацювали з деякими словацькими газетами та журналами, а також сприяли їхньому розповсюдженню.

У той час, коли русини Угорщини не мали своїх друкованих органів, їхні потреби обслуговували деякі віденські періодичні видання. До таких належав журнал „Золотая грамота” (Иллюстрованое письмо для поучения и забавы; 18641867), що був літературний додаток до сатиричного і гумористичного журналу „Страхопуд” (1863-1868). Його редактор Йосиф Лівчак у літературному додатку неодноразово звертався до проблематики місцевих українців. З нашого погляду, на увагу заслуговує стаття „Тарас Шевченко”, автором якої був сам редактор [7, с. 47-48]. Для наближення творчості Кобзаря використав польські джерела і назвав поета „любимцем музы украинской”, який оновив „славою весь народ малоруський” [7, с. 47].

Протягом періоду, коли згадані видання вийшли друком, у Відні вчилися, крім представників інших слов'янських народів, також студенти та діячі з-поміж русинів Угорщини. Немає сумніву, що зі змістом згаданих видань вони знайомили ширше коло зацікавлених. Йосиф Лівчак, разом із Ксенофонтом Климковичем, під час перебування у Відні видавали ще журнал „Славянская заря” (1867-1868). Можливо, що й у цьому виданні друкувалися матеріали про Тараса Шевченка, але це потрібно було б у майбутньому дослідити.

У 1867 році на території Угорщини зародилася місцева українська періодика. Газети, які тут виходили протягом другої половини ХІХ століття, на українську літературу не звертали увагу і про Тараса Шевченка не писали. Однак редактор газети „Карпат” Микола Гомічков у половині 70-х років в одному місці газети згадує Тараса Шевченка як „геніального малоруського письменника”.

Причиною цього була, очевидно, особиста зустріч М. Гомічкова з Михайлом Драгомановим і те, що останній подарував редакторові „Карпата” російські та українські книги. Можна передбачати, що між ними були і твори Шевченка, бо Драгоманов вислав „Кобзаря”, як уже було згадано, також А. Кралицькому [29, с. 301-302]. Всупереч мовчанці місцевої преси про геніального поета, його ім'я було ширшому колу населення відоме, і деякі люди зберігали його портрет [3, с. 40].

Ширше ознайомлення з творчістю Кобзаря серед українців Угорщини настало наприкінці ХІХ і початку ХХ століття, а саме на сторінках ужгородської газети „Наука” (виходила з 1897 року), будапештської „Неділі” (1898-1918) та окремих (церкових) календарів. Першу спробу популяризації творів Тараса Шевченка в той період зробив редактор „Неділі” Михайло Врабель, опублікувавши „Русалку” (1898 № 43) і дещо підробивши її на закарпатський лад [12, с. 36]. Йому належить першість також у тому, що він у ювілейній статті, присвяченій 50-річчю смерті Шандора Петефі, зіставив творчість Шевченка з творчістю цього мадярського поета та творчістю сербського поета Й. Змай-Йовановича [17, с. 57]. Михайло Врабель, починаючи з 1908 року, видавав „образкові календарі” під спільною назвою „Приятель селян”, які були додатком до „Неділі”. У календарях, які поки що не є дослідженими, друкувалися твори української та російської класики. Можна припустити, що між ними були і твори Тараса Шевченка.

У газеті „Наука” поміщувались менші згадки-повідомлення про українського поета. Інформації торкалися збору коштів на побудову пам'ятника Кобзареві („Наука”, 1908, № 11) [20, с. 49], одержання зі Львова брошури „Тарас Шевченко” („Наука”, 1911) [20, с. 50] та вшанування пам'яті Кобзаря на Наддніпрянській Україні („Наука”, 1911, № 12) [20, с. 49]. Ширшою публікацією була ювілейна стаття „Тарас Шевченко”, присвячена п'ятдесятиріччю від дня смерті поета, в рамках якої був надрукований і його вірш „Над Дніпром” („Над Дніпровою сагою”). Ця стаття вийшла в ужгородському місяцеслові на 1912 рік [20, с. 49-50]. До читача дійшов також вірш „Сирота” (в оригіналі назви немає), поміщений в „Азбуці”, яка з'явилася в 1913 році. Вірш було опубліковано і в дальших подібних виданнях, однак знову ж таки з певними переробками на закарпатський лад [3, с. 48]. З фахових статей у газеті „Наука” (1913, № 40) вийшла у світ рецензія Гіадора Стрипського на „Руську письменність”, яку видала львівська „Просвіта”. Це була перша літературознавча стаття на території Угорщини, в якій прямо і відкрито говорилося про самобутність української літератури та мови. Творчість Тараса Шевченка в її рамках була дуже високо оцінена [12, с. 35-36]. З багатющої скарбниці творів літературного велетня українці Угорщини ознайомилися в ужгородських виданнях ще з поезією „Калина” (Місяцеслов на 1914 год) [12, с. 40] та віршами „Не нарікаю я на Бога” і в „Неволі” (Місяцеслов на 1918 год) [12, с. 40]. Поезія „Пророк”, з її провідною ідеєю засудженням рабської покори народу і усвідомленням необхідної боротьби проти царизму, була опублікована в газеті „Руська правда” за 1919 рік і увійшла в „Читанку для дорослих” Гіадора Стрипського (Мукачево, 1919) [20, с. 31, 76, 77].

Великі заслуги в популяризації творчості українських письменників, в тому числі й Тараса Шевченка, від початку століття належали передусім Юрію Жатковичу (1855-1921) та Гіадору Стрипському (1875-1946). Вони обоє були вихідцями з-поміж українців Угорщини, досконало володіли угорською мовою і сприяли пропагації української літератури не лише в місцевій українській, але і мадярській періодиці. Був це час посиленої мадяризації (закони Аппоні), коли навіть і місцева інтелігенція вчилася виключно в мадярських школах. Статті Ю. Жатковича та Г. Стрипського в угорських друкованих органах були адресовані не тільки мадярам, які дещо вже були ознайомлені з українською літературою в перекладах, але і тим русинам, які не користалися українськими виданнями. Юрій Жаткович був автором статті „А kisorosz irodalom tortenetenek rovid vazlata” („Короткий нарис української літератури”), яку помістив в ужгородській мадярській газеті „Kelet” (1900, ХІІІ, № 30-31) та будапештській „Magyar Szemle” (1900, № 26) [11, с. 238]. У ній він докладно ознайомив читачів з біографією і творчістю Тараса Шевченка. шевченко угорщина література пропаганда

Відомий вчений і знаменитий бібліограф Гіадор Стрипський писав також статті про українську літературу, перекладав, до роботи над перекладами залучив відомих мадярських перекладачів Арпада Земплені та Балінта Варгу. У газеті „Vasarnapi Ujsag” (1914, № 15) Стрипський помістив статтю „Український Петефі” [Ukran Petofi] [27, с. 245]. У тому ж році з'явився його переклад „Заповіту” („Az utolso uzenet”) в газеті „Pesti Naplo” (18.10.1914) [11, с. 250]. Протягом 1916 року в Будапешті редагував журнал „Ukrania”, що ставив собі за мету пропагування різнобічних українсько-

мадярських зв'язків, у тому числі наукових і літературних. Політична платформа журналу поки що достатньо не досліджена, але були в нім надруковані цікаві переклади з української літератури. Щодо Тараса Шевченка, то „Ukrania” помістила, крім менших інформацій, дві статті про поета з-під пера Гіадора Стрипського „Тарас Шевченко” (Sevcsenko Tarasz) [37, с. 72-73], „Петефі і Шевченко” (Petofi es Sevcsenko) [36, с. 152] і такі твори Кобзаря: „Заповіт” [39, с. 74], „Минають дні, минають ночі” [38, с. 74], „До Основ'яненка” [35, с. 150-151] (всі три переклади в співпраці з Балінтом Варгою, для якого Гіадор Стрипський робив підрядники), поему „Кавказ” [34, с. 177-181] (у майстерному перекладі Арпада Земплені), „Наймичка” [30, с. 216-222] (в інтерпретації Балінта Варги, за яку перекладач дістав особливо високу оцінку критики), „Чого ти ходиш на могилу” („Калина”) [31, с. 72-73] та „Вечір” [33, с. 72-73] (у перекладі вже згадуваного А. Земплені).