Дослідження традицій пригодницької літератури в романі Р. Стівенсона "Острів скарбів"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОМАН Р. СТІВЕНСОНА «ОСТРІВ СКАРБІВ» ЯК ЯВИЩЕ ПРИГОДНИЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Становлення жанру пригодницької літератури

1.2 Історія написання роману Р. Стівенсона «Острів скарбів»

1.3 Протиставлення світу буденності і світу пригод в романі Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів»

1.4 Морально-етична проблематика твору. Новаторство письменника в зображенні проблеми добра і зла

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ РОМАНУ Р.Л. СТІВЕНСОНА «ОСТРІВ СКАРБІВ» У ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ

2.1 Аналіз шкільних програм

2.2 План-конспект інтегрованого уроку світової літератури в шостому класі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Роберт Льюїс Стівенсон (Robert Louis Balfour Stevenson) (1850-1894) - відомий англійський письменник, який своєю творчість пробуджував у читачів душевну бадьорість та енергію, інтерес до всього нового та незвичайного.

Талант письменника був багатогранний. Р. Л. Стівенсон - поет, есеїст, драматург, автор численних повістей і оповідань, подорожніх нарисів і літературних портретів. Однак найяскравіше письменницький талант Р. Стівенсона виявився саме в жанрі роману. Його перу належать такі відомі романи, як «Викрадений» (1886), «Чорна стріла» (1888), «Володар Баллантре» (1889), «Корабельна катастрофа» (1892), «Катріона» (1893).

Найвідомішим романом письменника став «Острів скарбів» (1883). Задум виник у письменника у 1881 році. Перша назва роману була «Морський повар». Робота над твором була завершена в Давосі восени 1881 року. «Острів скарбів» друкувався в журналі «Янг Фолкс» із жовтня 1881 по січень 1882 року. Журнальний варіант роману вийшов під псевдонімом «Капітан Джордж Норт». Окреме видання роману вийшло в світ у 1883 році у видавництві «Кассел» під справжнім прізвищем автора.

«Острів скарбів» поклав початок професійній письменницькій кар'єрі Р. Стівенсона. Перші відгуки в критиці були в цілому позитивними. Парадоксальним є той факт, що читача спочатку більше сподобався інший роман письменника - «Чорна стріла». І лише з часом «Острів скарбів» став улюбленим твором багатьох поколінь читачів.

8 вересня 2004 року в Единбурзі сер Шон Коннері відкрив пам'ятник, присвячений своєму земляку - англійському письменнику шотландського походження, Роберту Льюїсу Стівенсону, автору класичних пригодницьких романів «Острів скарбів», «Володар Баллантре» і «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда». Сам Р. Стівенсон колись сказав, що він проти пам'ятника, який би зображував його особисто. Тому скульптурна група, створена Сенді Стоддартом, зображує героїв роману Р. Стівенсона «Викрадений» («Викрадений, або Пригоди Девід Белфур») Алана Брека і Девіда Белфура (Додаток 4). Пам'ятник розташований якраз в тому місці, де в романі відбувається прощання головних героїв, а саме на Корсторфінському пагорбі. Сер Шон сказав, що щасливий відкрити пам'ятник одному з найвідоміших письменників Шотландії. Ця статуя, перше, що можна побачити, приїжджаючи в Едінбург.

Творчість Р. Л. Стівенсона стала матеріалом для багатьох наукових праць та коментарів. Значну цінність для з'ясування особливостей пригодницької прози, світогляду прозаїка та місця роману «Острів скарбів» у його творчості становлять дослідження Н. Долгої [10, 11], Л. Мошенської [29], Р. Олдінгтона [30], М. Урнова [44, 45], І. Шпильки [48] та ін. У роботах цих дослідників приділено належну увагу питанням жанрової природи пригодницьких романів, зроблено висновки про своєрідність художнього світу прози Р. Стівенсона, про трактовку системи образів у його прозі.

Актуальність дослідження зумовлена зростаючим інтересом до пригодницької літератури, а також потребою цілісного детального аналізу традиції пригодницького роману у творчості Р. Стівенсона, відображення особистості письменника у його творах.

Метою роботи є дослідження традицій пригодницької літератури в романі Р. Стівенсона «Острів скарбів», визначення теоретико-методичних можливостей вивчення роману письменника у загальноосвітній школі.

Досягнення зазначеної мети передбачає виконання наступних завдань:

- простежити становлення жанру пригодницької літератури;

- дослідити історію написання роману Р. Стівенсона «Острів скарбів»;

- розглянути особливості протиставлення світу буденності і світу пригод в романі Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів»;

- з'ясувати морально-етичну проблематику твору, новаторство письменника в зображенні проблеми добра і зла;

- проаналізувати чинні програми зі світової літератури;

- розробити план-конспект інтегрованого уроку за досліджуваним романом письменника.

Об'єктом дослідження є роман Р. Стівенсона «Острів скарбів» та його вивчення у загальноосвітній школі. Предметом дослідження ми обрали традиції пригодницької літературі в романі англійського письменника, а також зміст, форми і методи опрацювання твору прозаїка в школі.

Для реалізації поставлених мети й завдань використано культурно- та порівняльно-історичний, комплексний методи дослідження, що уможливили визначення поліфонії проблематики, символів, мотивів і образів роману Р. Стівенсона, його зв'язку з конкретними історичними подіями та проблемами доби. Так, культурно-історичний метод дозволив розглянути творчість письменника в контексті історичної епохи, соціального й регіонального середовища. Порівняльно-історичний метод забезпечив визначення типологічних зв'язків роману митця з доробками західноєвропейських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століть, розкриття специфіки і взаємопроникнення сюжетів, вивчення художнього доробку автора в контексті всього історичного розвитку, як суспільного, так і художнього, а також визначення естетичної специфіки прози митця. Взаємодія названих методів надала роботі комплексного характеру, збагатила конкретні спостереження, узагальнення та конкретизувала висновки з аналізу досліджуваного матеріалу.

Теоретичне значення роботи полягає в дослідженні жанрово-тематичної і сюжетно-композиційної своєрідності роману письменника, майстерності творення характерів, що в наукових розвідках, присвячених прозі митця, не знайшло достатнього висвітлення. Твір Р. Стівенсона осмислюються в контексті сучасних наукових підходів, із урахуванням зв'язку традицій попереднього етапу розвитку літератури та віянь новітнього письменства. Це посприяло виразнішому окресленню самобутньої творчої індивідуальності митця.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її учителями при підготовці до уроків зарубіжної літератури. Матеріали й висновки кваліфікаційної роботи можуть послужити для створення цілісного літературного портрету Р. Стівенсона; при подальшому вивченні англійської і всієї західноєвропейської прози; при читанні курсу історії зарубіжної літератури кінця ХІХ - початку ХХ століть у вищих навчальних закладах, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів із літератури окресленого періоду.

Нами була проведена апробація результатів дослідження під час передзахисту на кафедрі «Зарубіжної літератури та теорії літератури», а також під час студентської науково-практичної конференції (травень, 2017 рік).

З огляду на мету та завдання нашого дослідження ми обрали таку структуру роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел який нараховує 49 позицій, додатки. Загальний обсяг роботи становить 66 сторінок.

РОЗДІЛ 1. РОМАН Р. СТІВЕНСОНА «ОСТРІВ СКАРБІВ» ЯК ЯВИЩЕ ПРИГОДНИЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Становлення жанру пригодницької літератури

Предметом ретельної уваги дослідників протягом достатньо тривалого періоду залишається проблема літературних родів і жанрів. Стосовно цього питання і до сьогодні існують певні суперечки, проте майже всі дослідники літератури одностайні в тому, що в літературній ієрархії неабияке місце посідає масова (популярна) література. На думку окремих літературознавців, «поняття масової літератури - поняття соціологічне. Воно стосується не стільки структури того чи іншого тексту, скільки його соціального функціонування в загальній системі текстів, що утворюють цю культуру... Поняття це в першу чергу визначає ставлення того чи іншого колективу до певної групи текстів. Один і той самий твір може або входити в це поняття, або - виключатися з нього» [27, с. 381].

Твори пригодницького жанру, як свідчать сучасні літературознавчі дослідження [27; 34; 47; 48], також можна віднести до масової літератури. Художні тексти такого характеру спрямовані на постійне зацікавлення читача перипетіями яскравого життя і пригод головного героя на фоні, як правило, екзотичної природи, а головне, має певні канони - закономірності розвитку сюжету.

Сюжетобудові, зокрема, специфіці авантюрного сюжету та його ролі в процесі жанроутворення в літературі й фольклорі присвячені праці видатних російських учених - А. Неселовского, Д. Ліхачова, М. Бахтіна, Б. Томашевського, В. Проппа, В. Шкловского, А. Наркевича, Л. Пінського та багатьох інших. Фундаментальні розвідки з поетики пригодницького жанру здійснили дослідники Б. Бегак, А. Вуліс, Л. Мошенська та ін. Вони відкривають таємницю популярності пригоди і серед любителів високого класичного мистецтва, і «низових» читачів. У наукових працях цих літературознавців доведено, що прийоми пригодницької прози мають величезну роль в еволюції прозових жанрів. Теоретичні положення, висловлені В. Шкловським, націлюють дослідження на головні моменти теорії художньої прози. У працях А. Наркевича знаходимо аналіз власне-пригодницької белетристики.

Слід віддати належне існуванню великої кількості праць, автори яких у різних площинах розглядають проблеми поетики того чи іншого пригодницького жанру. Проте природа, специфіка та історія становлення пригодницької літератури ще не достатньо з'ясовані та вимагають теоретико-літературного аналізу. Відтак, спробуємо прослідкувати ґенезу та особливості пригодницького жанру в літературі, визначити специфічні ознаки, що зумовлюють надзвичайну популярність пригодницьких творів серед читачів.

Складність розкриття терміну «пригодницька література» полягає в тому, що не зовсім зрозуміло: з жанром чи явищем доводиться мати справу. У літературознавстві досить часто можна зустріти вираз - «жанр пригодницької літератури», «пригодницькі жанри». Довгий час в якості синоніма до терміну «пригодницька» використовувалися слова «авантюрна література», що неминуче ускладнювало з'ясування змісту цих понять.

А. Цейтлін у статті «До соціології літературного жанру», розмірковуючи про природу жанру, відмовляється визнати єдиним монолітним жанром авантюрний роман, який «існував у Стародавній Греції, був характерний для середньовіччя, широко розвинувся у ХVIII cт. та досяг високого розвитку у французькій бульварній літературі» [46, с. 9]. Дослідник перераховує кілька історично сформованих типів роману, які попри велику функціональну роль пригод у них, залишаються окремими, самостійними жанрами і не можуть бути об'єднані одним визначенням. На думку науковця, відмовившись від терміну «авантюрний» у значенні «пригодницький», літературознавство не уточнило нового визначення.

У вітчизняному літературознавстві також не існує чіткого визначення, що вважати пригодницьким жанром. Традиційним є таке трактування: «Пригодницька література - поняття, що не має чітко окреслених меж, яке застосовується для позначення багатьох жанрів, що об'єднуються лише пригодницькою тематикою, фабулою (сюжетом) або мотивами» [4, с. 974]. Автор ряду статей і книг, присвячених пригодницькій літературі, А. Вуліс охарактеризував цей напрям наступним чином: «Один пригодницький твір представляє ... у кращому випадку - свій жанр, але ніяк не пригодницьку літературу в цілому, бо пригодницька література багатоманітна і генетично неоднорідна» [5, с. 14-15]. Літературознавець спробував вивести певний алгоритм сюжетної категорії пригодницького твору. Ним же виділені наступні жанри пригодницького (авантюрного) роману: грецький, лицарський, готичний, авантюрний, морський, детективний, науково-фантастиний. Цей список можуть доповнити шпигунський роман (або у вітчизняному варіанті - «про розвідників»), вестерни, куди на рівних увійшли твори як про освоєння білими переселенцями Америки, так і «про індіанців». Зараз доцільно говорити про цілий комплекс жанрів, об'єднаних поняттям «пригодницька (авантюрна) література», з якого виросли й усталилися і детектив, і фантастика.

Попри багатоманітність пригодницької літератури можна виділити притаманні їй загальні риси: динамічний, захоплюючий сюжет, різкі несподівані повороти подій, елементи інтриги, конфлікт добра і зла; романтично налаштований, значною мірою ідеалізований герой - яскрава індивідуальність, який активно відстоює власні ідеали, нерідко володіє надприродною силою, вміннями або вдачею тощо.

У сучасній художній літературі досить часто спостерігається змішування жанрів. Зокрема, окремі любовні романи можуть по праву вважатися пригодницькими, позаяк, окрім безпосередньо любовної історії автор вводить у твір якусь таємницю, інтригу, докладно описує подорожі героїв, їхній побут, посилається на реальні історичні події. Сучасні детективи-бойовики написані більшою мірою за законами пригодницького, ніж детективного жанру.

Пригодницький роман як жанр остаточно сформувався близько двохсот років тому, але багато його рис виникли ще в давнину. Витоки пригодницької літератури можна побачити у чарівній народній казці, героїчному епосі: шляхетні й щасливі герої вдаються до далеких подорожей, борються зі злочинцями, захищають слабких і перемагають.

Література античного світу ввібрала в себе ці риси, розробляючи, крім того, характер героїв, більш чітку композицію пригодницького сюжету, що дозволяє простежити людські долі. Однак в античній літературі вирішальну роль відіграє воля богів. Це характерно як для міфів про богів і героїв, так і для античної трагедії. У пізній античності з'являються твори, в яких людині надається велика свобода дії, зокрема «Сатирикон» Петронія Арбітра, що вважається першим шахрайським романом.

У добу Середньовіччя пригода набуває самостійної цінності в лицарських романах. Жанри лицарського, шахрайського та готичного романів включали в себе елемент захопливості, і форма пригод була для них цілком органічною. У них простежується чіткий поділ між позитивними й негативними персонажами. Симпатії оповідача завжди на стороні носія добра. У лицарському романі з'являється характерна для пригодницької літератури тема - дорога, мандрівка, квест (від англ. quest - пошуки). Істинний квест - безкорисливе прагнення до недосяжного. Прикладом квесту можуть служити подорожі лицарів Круглого столу в пошуках святого Грааля. У більш пізні часи героя пригодницької літератури можуть надихнути до подорожі особисті міркування: прагнення допомогти товаришу, помститися ворогам, а іноді й жага матеріальних благ. У сучасному розумінні тема квесту відродилася набагато пізніше, вже в ХХ столітті, з появою жанру фентезі. У лицарському романі відсутній елемент гри, розповідь ведеться абсолютно серйозно. Гра, гумор, живі, взяті з реальності персонажі і факти з'являються вперше в шахрайському романі. Всі ці риси стали характерними і для пригодницького жанру.

Остаточне оформлення пригод у самостійний жанр відбулося наприкінці XVIII - початку XIX століття. Велику роль у становленні пригодницької літератури відіграли англійські романи. Англія першої половини XVIII ст. - морська держава, країна передової наукової та філософської думки. Тут зароджувалося літературне Просвітництво, у руслі якого письменники давали своїм героям право на почуття й оспівували безмежні можливості людини, здатної впоратися з усіма негараздами. До літературних творів, які стали прообразами пригодницького жанру, можна віднести «Історію Тома Джонса Знайди» Г. Філдінга, «Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо» Д. Дефо. Великий вплив на розвиток жанру здійснив і романтизм, елементи якого були запозичені пригодницьким романом. Серед них - таємничість, прагнення героя змінити себе та навколишній світ.

До 40-х рр. XIX ст. у мистецтві й літературі утверджується реалізм. Водночас, як альтернатива, формується якісно нове явище - пригодницький роман, що пишеться за іншими законами, ніж роман у дусі реалізму. Жанр пригод орієнтований не на дійсність, а на вигадку. Майже відразу він починає розвиватися у різних напрямках, що сприяє виділенню декількох самостійних жанрів, зокрема детективу, фантастики.

У вітчизняній літературі передумови, що стали підставою для розквіту пригодницького жанру виникли на початку ХХ століття: бурхливий розвиток науки, географічні відкриття, урбанізація, загалом зацікавлення масового читача пригодами, які зникли з літератури. Враховуючи ускладнення суспільного життя, велику кількість наукових відкриттів, юний читач уже не задовольнявся лише казкою. Пригодницька література, що захоплювала яскравістю й насиченістю сюжетів, інтригуючими несподіванками, стала для дітей і юнацтва утопічною країною, мешканці якої були спроможними на героїзм і самопожертву заради своїх ідеалів і, насамперед - заради своєї Батьківщини.

У тридцяті роки ХХ століття в «Літературній енциклопедії» зафіксовуються поняття авантюрного і детективного романів, однак теоретичне обґрунтування цих жанрів залишається відсутнім. Усталеного визначення термін «пригодницька література» отримує лише у 50-60-х роки ХХ століття як структурно наближений до літератури подорожей, наукової фантастики, детективу, авантюрного роману. У другій половині ХХ століття цей термін остаточно виокремлюється як такий. Він являє собою певне синкретичне утворення, що поєднує детектив, фантастику, авантюрний роман із притаманними їм розважальною дидактичністю, напруженістю сюжету, «казковістю» походження.

Отже, можемо говорити про пригодницьку літературу як наджанрове утворення зі своєю цілком усталеною поетикою, що лише модифікується, а не вигадується кожного разу по-новому. При цьому категорія «пригоди» має такі основні ознаки: випадковий збіг як монтажна основа пригоди; раціональні мотивації як корегуючий елемент пригодницької композиції; реальний драматичний підтекст; атмосфера дива; сувора реалістична вмотивованість; динамічна нестабільність; наявність моралі, своєрідного наставницького аспекту.

Герої пригодницьких творів - ще одна причина надзвичайної популярності цього різновиду прози. У центрі художнього світу зазвичай виявляється неабияка особистість, «надлюдина», герой в повному сенсі цього слова. Його характер розкривається в процесі розвитку сюжету: долаючи випробування, потрапляючи в безвихідні, на перший погляд, ситуації, стикаючись віч-на-віч із могутніми ворогами, непереборними перешкодами та неймовірними небезпеками, він неодмінно виявляється переможцем. Крім того, головний герой демонструє й інші позитивні властивості, зокрема, допомагає слабким, захищає скривджених, відновлює справедливість, залишаючись при цьому звичайною людиною. Він може бути бідним, негарним, не завжди фізично витривалим, але всі ці недоліки компенсуються силою його розуму, винахідливістю й удачею.

Система образів у пригодницькій повісті чи романі, як правило, полярна: всі персонажі поділяються на ворогів і друзів головного героя. Образи негативних героїв розроблені не менш докладно, ніж образи позитивних персонажів. Найчастіше - це антиподи головного героя. Вони так само сильні, розумні й винахідливі, однак при цьому мають злі наміри та підступні задуми, піклуються про власну вигоду на шкоду інтересам, а іноді й життю оточення. Таке протиставлення характеризує гуманістичну спрямованість пригодницької літератури. Цінними виявляються не стільки «надлюдські» можливості героїв, скільки їхні людські якості. Таким чином, пригодницька література розвивається в руслі загальнолюдських етичних уявлень.

Зазначені особливості визначають стилістику пригодницької літератури. Оскільки вона повинна захоплювати читача. Мова такої прози має бути живою й доступною, сюжет насичений подіями. Відтак текст рясніє дієслівними формами й складними синтаксичними конструкціями. Розповідний елемент явно переважає, а кількість описів зведена до мінімуму, і навіть пейзажні або портретні зображення динамічні, оскільки вони готують читача до розвитку подій на певному етапі розповіді. Головним засобом характеристики героя стають його вчинки, у портреті ж увага акцентується на кількох яскравих прикметах зовнішності, деталях одягу, особливостях поведінки. Розповідь, у цілому, вибудовується так, щоб якомога довше утримувати увагу читача. Тому в якості улюбленого композиційного прийому використовується ефект несподіванки: нещодавно загиблий герой чарівним способом повертається до життя, у найнебезпечніший момент йому на допомогу приходять друзі, а зброя ворога виявляється незарядженою.

Дія пригодницьких повістей і романів розгортається, як правило, в екзотичних і далеких країнах, на незаселених островах («Острів скарбів» Р-Л. Стівенсона), у підводних глибинах («Двадцять тисяч льє під водою» Ж. Верна), а то й зовсім у космічних просторах або на інших планетах («Аеліта» О. Толстого). Час дії може бути різним, але найчастіше воно максимально віддалене від справжнього моменту, події розгортаються або в далекому минулому (кілька століть назад), або перенесені в майбутнє (це особливо характерно для тієї частини пригодницької літератури, яку прийнято називати фантастикою). Більше того, поширеним мотивом є подорожі, переміщення у просторі та часі, тому в межах одного твору місце й час дії можуть кілька разів змінюватися. Основне завдання розповіді складає повідомлення про реальні або вигадані події, і головна мета автора - вразити читача, здивувати його. Звідси - гострота фабульних ситуацій, загострення пристрастей, мотиви викрадення, переслідування, таємниці, неймовірні відкриття.

Пригодницька література - література великих форм, що дають простір авторській і читацькій уяві, тому найпоширенішим жанром стає пригодницький роман. Усередині твору, як правило, об'ємний текст поділяється на глави, кожна з яких часто закінчується «на найцікавішому місці», у момент несподіваного повороту сюжету. Крім того, щоб зацікавити читача, пригодницька проза прагне до ефекту достовірності. Відтак, у тексті з'являються реальні географічні назви, дати, імена історичних особистостей та інші характерні прикмети зображеного місця і часу: одяг персонажів, особливості їх мови, їх соціальний статус. Вся стилістика пригодницької літератури спрямована на те, щоб створити цілісний художній світ, який живе за своїми законами й не поступається в достовірності реальному світові.

Таким чином, пригодницька література - це художні твори, у центрі уваги яких стоять гострі сюжети, напружені конфлікти в особистому чи суспільному житті, що змушують читача стежити головним чином за тим, як змінюються й розвиваються захоплюючі події, а в них виявляються найбільш значні риси характерів людей. Своєрідність пригодницької літератури полягає в тому, що вона розповідає про незвичайні події за незвичайних обставин, створює особливий світ, відмінний від повсякденної реальності. Подієву основу твору становлять захоплюючі пригоди, оповідь насичена стрімким розвитком подій, несподіваними поворотами сюжету, перетином кількох сюжетних ліній. Кращі зразки пригодницької літератури написані так, що читаються на одному диханні, утримуючи увагу читача з першої до останньої сторінки твору.

1.2 Історія написання роману Р. Стівенсона «Острів скарбів»

Талановитий англійський письменник другої половини ХІХ століття Р. С. Стівенсон належав до людей-мрійників, які відчувають загадкову багатомірність і непізнаність життя. Йього пригодницькі твори успішно пройшли випробування часом і заслужено користуються любов'ю у читачів різних поколінь, особливо у юнацтва. У першу чергу це стосується роману «Острів скарбів».

Наприкінці 1893 року (до 10-річчя публікації роману) видавець журналу Джером К. звернувся до Р. Стівенсона з проханням поділитися спогадами про створення свого пригодницького роману. Письменник написав нарис під назвою «Моя перша книга «Острів скарбів»». Для Р. Стівенсона, аби взятися за перо, необхідне було щасливе натхнення.

Восени 1880 року Р. Стівенсон з дружиною приїхав у Кіннед (північ Шотландії) в гості до своїх рідних. Але через несприятливий для його здоров'я клімат він переїхав у Калстон (південь Великобританії). Однак умови для проживання і там були несприятливі, і Р. Стівенсон вимушений більшу частину часу перебувати у «будинку покійної місс Макгрегор» - так зловісно називали цей будинок сусіди. Сюди на канікули приїхав школяр (родич Р. Стівенсона - Ллойд Осборн), який захоплювався мистецтвом і малював аквареллю репродукції з картин Рафаеля. Інколи Р. Стівенсон разом із Ллойдом теж малював картинки. І одного разу намалював карту вигаданого острова (Додаток 5). Намальована вона була надзвичайно вдало і дуже ретельно: на ній він зобразив береги вигаданого острова, затоки і протоки, пагорби, миси та інші географічні подробиці: «Вона була старанно та (на мій погляд) красиво розкрашена; вигини її надзвичайно захопили мою уяву; тут були бухти, які мене полонили, як сонети. І з бездумністю приреченого я нарік своє творіння “Островом Скарбів”» [40, с. 5] (Переклад наш - Є. О.)

Коли хлопець запитав назву зображеного острова, Р. Стівенсон, не задумуючись, відповів - «Острів Скарбів». Це була саме та історична мить, яку можна вважати днем народження ідеї створення всесвітньо відомого роману. Письменник згадував, що коли вдивлявся в карту «свого острова», йому ввижалося, що серед «вигаданих лісів ворушилися герої» його майбутньої книги, «їх загорілі обличчя і блискуча зброя з'являлися в різних місцях; вони бігали туди й сюди, билися й шукали скарби» [40, с. 6]. Так народилася ідея створення пригодницького роману. Із самого початку письменник задумав написати книжку для хлопчиків. Ніяких жінок і любовних історій. А прототипом його юного головного героя став хлопець Ллойд Осборн.

Роботу над романом «Корабельний кухар» - такою була перша назва роману - Р. Стівенсон почав одного вересневого ранку, коли дощ стукав у віконне скло, а в кімнаті весело горів камін. Настрій і стан душі були цілком безтурботні. Робота йшла легко і весело. Кожного дня Р. Стівенсон писав по одній главі, і кожного вечора читав своїм близьким написане за день. Усі захопилися гострим сюжетом роману, особливо батько письменника. Вечорами він оповідав Роберту вигадані ним у дитинстві історії про вітрильні кораблі, морських піратів, відчайдушних матросів, берегові трактири. Сюжет роману був дуже близький його романтичній натурі. Батько став завзятим помічником сину. Так, коли письменник сів за опис вмісту скрині Біллі Бонса, його батько майже цілий день детально продумував кожну річ, яку б Біллі Бонс міг ховати у скрині. Всі його ідеї були використані письменником для цього епізоду. За батьковою пропозицією «старий корабель Флінта» було названо «Моржем». Події з бочкою на палубі - теж вигадка батька.

Р. Стівенсон уміло використовував окремі деталі з інших пригодницьких творів. Наприклад, папуга запозичений у Робінзона Крузо, Скелет - у Едгара По, але це не хвилювало автора. Біллі Бонс зі своєю скринею, опис трактиру «Адмірал Бенбоу» запозичені з «Оповідань мандрівника» Вашингтона Ірвінга, американського письменника початку ХІХ століття. Щодо «Іспаньйоли»,то спочатку вона мала бути бригом, але Р. Стівенсон боявся «не впоратися» з бригом, і тому «Іспаньйола» стала шхуною.

У Р. Стівенсона було все для плідної роботи над романом: співчуття, розуміння і допомога рідних, домовленість із видавцем. П'ятнадцять днів Р. Стівенсон плідно працював і написав перші п'ятнадцять глав, тобто майже половину роману (усього роман містить 34 глави). Вже були описані пригоди Джима зі здобуттям карти острова, плавання Іспаньйоли, розкриття змови піратів і перші пригоди Джима на острові Скарбів, у тому числі і зустріч із Беном Ганном. Здавалося, все йшло вдало, але раптом на перших сторінках шістнадцятої глави Р. Стівенсон зупинився і далі писати не зміг. Він був близький до відчаю, однак знайшов сили перебороти себе. На другій хвилі натхнення, пишучи з попередньою швидкістю (кожного дня по одній главі), Р. Стівенсон щасливо закінчив свій роман.

Перший вихід роману у світ був не дуже вдалим. Його було опубліковано в журналі, і роман без жодної ілюстрації загубився на його шпальтах, не викликавши ніякого інтересу у читачів. Але Р.Стівенсон не переймався першою невдачею - він дуже пишався своїм твором. Слава прийшла згодом. Прикладом слугує такий випадок. Роман був написаний за картою. Коли письменнику принесли гранки книжки з видавництва, то карти острова на них не було. Письменник надіслав до видавництва запит про карту. Там повідомили, що карту вони не отримували. Вона безслідно зникла. Але це й не дивина. Адже після виходу першої частини роману Р. Стівенсона редакцію журналу буквально «закидали» листами з проханням повідомити координати острова Скарбів і надіслати його карту. Настільки реально і правдиво були описані події в романі, що читачі не могли повірити у творчу вигадку автора. Р.Стівенсону довелося намалювати нову карту, прикрашену китами і вітрильниками, батько «підробив» підпис і позначки капітана Флінта та вказівні знаки Біллі Бонса. Але, хоч як ретельно не була виконана ця нова карта, вона чомусь не припала до душі Р. Стівенсону і не стала для нього справжньою картою острова Скарбів.

Перше видання роману вийшло з такою присвятою: «Ллойду Осборну, американському джентльменові, присвячую цю оповідь, задуману і нарешті завершену в згоді з класичними його смаками, - вдячний за багато спільно проведених приємних годин». Читачі були розгублені і вважали Л. Осборна якимось маловідомим американським письменником або добрим знайомим Р. Стівенсона і були здивовані, коли дізналися, що насправді це школяр, пасерб Р.Стівенсона, якому письменник завдячує ідеєю створення свого всесвітньо відомого роману.

1.3 Протиставлення світу буденності і світу пригод в романі Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів»

Р. Стівенсон мріяв писати так, щоб його книги були улюбленими супутниками моряків, солдатів, мандрівників, щоб їх перечитували й переказували.

Не маючи можливості діяльно служити людям, він хотів допомагати їм, незважаючи ні на що. Р. Стівенсон намагався своїми творами передати читачеві ту бадьорість і внутрішню ясність, які дозволяли йому пересилювати слабкість і хвороби. І це йому вдавалося. А в цей час Р. Стівенсон тільки що переніс загострення хвороби й не піднімався з ліжка: «Будемо по мірі сил учити народ радості, - писав Р. Стівенсон у своїй статті про американського поета Уітмена, - і будемо пам'ятати, що уроки ці повинні звучати бадьоро й натхненно, повинні зміцнювати в людях мужність» [40, с. 12]. У кращих своїх книгах Р. Стівенсон виконував цю свою вимогу.

У романі «Острів скарбів» автор протиставляє світові буденності романтику пригод і небезпеки. Романтичну концепцію вічних мандрівників і авантюристів представляють пірати. Піратство широко розвилося протягом вікових воєн головних морських держав того часу: Англії й Іспанії. Особливо завзято грабували англійські пірати іспанські каравани, що доставляли заморське золото з Мексики, Перу, Вест-Індії. Під час війни такий узаконений грабіж вели так звані капери, що робили свої набіги під англійським прапором. Але англійці не хотіли припиняти цей вигідний промисел і на час перемир'їв. Вони споряджали вже не під своїм прапором так званих корсарів, що діяли за принципом «не пійманий - не злодій». Англійські королі милостиво приймали від них видобуток і безсоромно відхрещувалися від них, коли тим була потрібна допомога. Деякі з таких корсарів ставали месниками за себе й захисниками скривджених (це підказало Ф. Куперові образ його «Червоного корсара»), але частіше, опинившись поза законом, ці знедолені поповнювали ряди піратів, що розбійничали вже на свій страх і ризик. Викинувши чорний прапор із черепом і кістками, вони не давали проходу й своїм, англійським, торгівельним судам і пізніше спричиняли багато турбот англійському урядовому флоту перш, ніж були ним винищені.

Р. Стівенсон у романі «Острів скарбів» зобразив не піратів цього героїчного періоду, а лише залишки піратства, грабіжників-мародерів, які шукають і виривають один у одного скарби, накопичені відомими грабіжниками минулого - Морганом, Флінтом і іншими. Такий і колишній побратим Флінта - одноногий Джон Сільвер.

Але пригоди цих піратських мізинків - це тільки зовнішня сторона роману. Основна думка твору - це перемога добра над злом, причому перемагає не груба сила, не підступна хитрість і віроломна жорстокість Сільвера, що вселяє всім навкруги непереборний страх, а сміливість слабкого, але впевненого у своїй правоті, ще не зіпсованого життям хлопчика Джима Хокінса.

Р. Л. Стівенсон майже не придумував героїв роману «Острів скарбів». Прототипом Біллі Бонса, наприклад, став цілком реальний Бонс, щоправда, він сильно відрізнявся від вигаданого персонажа. У романі Р. Стівенсона Бонс був штурманом легендарного капітана Флінта, який успадкував його карту острова скарбів. Реальний же Бонс піратствував під командуванням капітана Бартолом'ю Робертса і закінчив своє життя на шибениці.

В образі доброго лиходія Джона Сільвера Р. Стівенсон зобразив свого друга, поета і критика Вільямса Хенслі. В авторській передмові до роману написано: «... мені прийшла в голову одна думка щодо Джона Сільвера, яка обіцяла доставити чимало кумедних хвилин: взяти одного свого приятеля, якого я дуже любив і поважав, відкинути його витонченість і всі переваги вищого порядку, нічого йому не залишити, крім його сили, хоробрості, кмітливості і комунікабельність, і спробувати знайти їм втілення десь на рівні, доступному необтесаному мореплавцю» [40, с. 7].

Однак деякі літературознавці та історики стверджують, що Р. Стівенсон злукавив в цьому своєму описі, і у Джона Сільвера був справжній прототип. Або це невідомий на ім'я одноногий пірат, який на початку XVIII ст. був висаджений разом із капітаном піратів Інгленд на безлюдному острові (через кілька місяців їм вдалося врятуватися, але подальша доля одноногого невідома). Або це був відомий комендант форту Сан-Феліпе в Картахені; сучасники назвали його «півлюдини» - в боях хоробрий втратив руку, ногу і очі; втім, фізичне каліцтво не завадило йому з честю відобразити кілька нападів на Картахену. У місті встановлено на честь Блаза де Лезо пам'ятник.

Пірат Джон Сільвер виявився одним із найулюбленіших героїв світової літератури. З одного боку, він жорстокий, хитрий, жадібний, слово його гроша мідного не варте. Але з іншого, - це симпатична, дотепна особистість, яка ніколи не сумує. Сільвер гідно вів піратів до перемоги, однак їх дурість і невгамовна жадібність змусила ватажка залишити колишніх товаришів і самостійно боротися за власне життя. Навряд чи знайдеться читач, який би в кінці книги не радів втечі Джона Сільвера з корабля, а ще більше тому, що в нагороду самому собі одноногий пройдисвіт прихопив мішок із золотом: `But I dare say he met his old Negress, and perhaps still lives in comfort with her and Captain Flint' [49] («Ймовірно, він відшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у своє задоволення з нею і з Капітаном Флінтом. Будемо сподіватися на це, бо його шанси на краще життя на тому світі зовсім невеликі» (Тут і далі переклад наш - Є. О.) [41, с. 202]). Так завершив розповідь про одноногого пірата автор.

У романі «Острів Скарбів» згадані ще два капітана піратів. Джон Сільвер згадував своє минуле: «Я плавав спочатку з Інгленд, потім з Флінтом». Едвард Інгленд - ще один із прославлених піратів, своєрідність характеру якого розкривається лише сьогодні. На відміну від більшості корсарів, Інгленд не любив проливати кров. Він полював за здобиччю на Карибах, в Атлантичному і Тихому океанах. Його кар'єра капітана виявилася не надто довгою, склавши близько трьох років. Якби не його незвичайна м'якість характеру і вроджене милосердя до тих, хто волею долі ставав його бранцем, Інгленд, цілком можливо, борознив би моря куди довше. Але він серед піратів був білою вороною, а тому з самого початку не міг розраховувати на довгу кар'єру. Інгленд - це псевдонім. Справжнє ім'я цього пірата було Едвард Сігер. Народився він в Ірландії. Піратом Сігер став за збігом обставин (те ж саме могли сказати про себе багато), коли корабель, на якому він служив першим помічником, виконував рейс з Ямайки до Нью Провіденс (Багамські острови) і влучив у руки піратів.

Одним із найвідоміших корсарів в історії піратства вважається Едвард Тіч, який носив прізвисько «Чорна Борода». Через бороду, що закриває майже все обличчя, його вид наганяв жах і про нього ходили легенди, як про жахливого лиходія. У романі «Острів скарбів» Р. Стівенсона Тіч став прообразом пірата Флінта. Цей британський корсар прославився своїми рейдами в Карибському морі і Атлантичному океані. Він був одним із найжахливіших серед піратів. Даніель Дефо, автор «Робінзона Крузо», був просто одержимий темою піратів і навіть створив ціле дослідження - «Загальна історія піратів», присвячене їм; згідно з його авторитетним свідченням, Чорна Борода був дияволом у плоті, а не людиною. Д. Дефо пише: «Під час бою він чіпляв через плече на манер бандальери рушничний ремінь, із якого звисали три пари пістолів в кобурах, і засовував під края капелюха запалені сірники, і, коли вони з двох сторін висвітлювали його обличчя, очі його здавалися воістину лютими і дикими, і все це, взяте разом, надавало йому такого вигляду, що уяву людську не могла б породити пекельна фурія, чий вигляд був би більш страхітливим» [3, с. 115]. Швидше за все, Даніель Дефо до деякої міри згущує фарби. Едвард Тіч відрізнявся високим зростом, великою силою і неймовірною владністю, дійсно наводячи жах на піратів, які були в нього під началом.

У Чорної Бороди був чи не найбільш вишколений екіпаж, який свято шанував дисципліну і беззаперечно підкорявся будь-якому наказу свого капітана. Неабиякий обсяг видобутку дозволив Едварду Тічу увійти в десятку найщасливіших піратів в історії.

В «Острові скарбів» капітан Флінт перед смертю сховав свої скарби на безлюдному острові. Але ще до появи роману існувала легенда, що капітан Тіч теж сховав свої скарби, які ніхто так і не знайшов, хоча шукали багато. Можливо, саме ця історія і підштовхнув Р. Стівенсона до створення «Острова скарбів».

Чорна Борода став героєм не тільки роману Р. Стівенсона. Його ім'я не раз згадувалося і на сторінках інших творів, про нього зняли чотири фільми. А сучасні дослідники досі ламають голову над питанням, ким насправді була ця людина.

Своєрідною ареною авантюризму і пригод став сам острів Скарбів. Якщо говорити про ландшафт Острова Скарбів, то неважко помітити спільне у нього з каліфорнійськими пейзажами. Р. Стівенсон використовував знайомий йому пейзаж Каліфорнії при описі природи свого острова, несучи, тим самим, на сторінки вимислу особисті враження, накопичені під час поневірянь.

За описом, це тропічний оазис серед бурхливих хвиль. У романі немає точних географічних координат острова, однак, відомо, що Р. Стівенсон зобразив цілком реальну землю острова Пінос, розташованого на південь від Куби. Він був відкритий Колумбом у 1494 році в числі інших земель, розкиданих по Карибському морю. Місцеві острови з тих давніх часів служили притулком піратів: Тортуга, Санта-Каталіна (о. Провіденс), Ямайка, Еспаньйола (Гаїті), Невіс. Не останнє місце в числі цих опорних піратських баз займав і Пінос.

Пинос бачив каравели Френсіса Дрейка і Генрі Моргана, Рока Бразильця і Ван Хорна, Бартоломео Португальця і П'єра Француза і багатьох інших джентльменів удачі. Звідси піратські кораблі виходили на полювання за галеон іспанського Золотого флоту, який перевозив в Європу золото і срібло Америки. Прапор із зображенням черепа і кісток панував на морських шляхах, які перетинають Карибське море, наводив жах на торгових моряків, змушував тремтіти пасажирів.

Отже, Р. Стівенсон жив у світі героїв, із яких народжувався роман. І можна припустити, що йому не раз здавалося, ніби він і справді один з них. Мрійник Р. Стівенсон щедро наділяв себе у творчості всім, чого йому бракувало в житті. Прикутий часто до ліжка, він, відважно долаючи удари долі, безгрошів'я і літературні невдачі, відправлявся на крилатих кораблях в безмежні сині простори назустріч романтиці пригод.

Таким чином, так само, розповіді Джона Сільвера, побратима Флінта, і інших, реально існуючих джентльменів удачі, додають розповіді особливої достовірності. Р. Стівенсон надавав великого значення історико-побутовому та географічному фону, прагнучи свій вимисел представити у вигляді справжніх подій, тим самим протиставляючи буденності світ романтичних пригод.

1.4 Морально-етична проблематика твору. Новаторство письменника в зображенні проблеми добра і зла

«Острів скарбів» - перший роман Роберта Льюїса Стівенсона, що був створений вже досвідченим письменником, автором багатьох оповідань і літературознавчих есе. Автор давно готувався до того, щоб написати саме такий роман, у якому міг би висловити свій погляд на світ і на сучасну людину, незважаючи на те, що події роману віднесені до XVIII століття. Розповідь ведеться від імені хлопчика Джима - учасника пошуків скарбів, що знаходяться на далекому острові. Кмітливому і відважному Джиму вдається розкрити змову піратів, які хотіли забрати скарби у організаторів цього романтичного плавання. Пройшовши через безліч пригод, відважні мандрівники досягають острова, знаходять там людину, яка колись була піратом, і з його допомогою заволодівають скарбом. Співчуття Джиму і його друзям не заважає читачеві серед всіх персонажів виділити Джона Сільвера. Одноногий корабельний кухар, соратник пірата Флінта, - один із найяскравіших образів, створених Р. Стівенсоном.

Починається «Острів скарбів» із опису нудного життя невеликого селища, де мешкає герой - Джим Хокінс. Його будні позбавлені радості: хлопчик обслуговує відвідувачів трактиру, який тримає його батько, і підраховує виручку. Порушує цю одноманітність прибуття дивного моряка, який перевернув розмірене життя обивателів і круто змінив долю Джима: `I remember him as if it were yesterday, as he came plodding to the inn door, his sea-chest following behind him' [49] («Я пам'ятаю, немов це було вчора, як, важко ступаючи, він доволікся до наших дверей, а його морську скриню везли за ним на тачці» [41, с. 5]). З цього моменту починаються незвичайні події: загибель моряка - колишнього пірата, полювання його спільників за картою капітана Флінта, що зберігається в скрині моряка, і, нарешті випадковість, яка дозволила Джиму стати володарем карти острова скарбів.

Джим, доктор Лівсі і сквайр Трелоні - цілком добропорядні люди - виявляються власниками карти і вирішують їхати на пошуки скарбів. Примітно, що при всьому презирстві до піратів, яке висловлює сквайр: `What do they care for but money?' For what would they risk their rascal carcasses but money?' [49] («Що їм потрібно, крім грошей? Заради чого, крім грошей, вони стали б ризикувати своєю шкурою!» [41, с. 41]). Він сам негайно купує шхуну і споряджає експедицію за чужими багатствами.

«Дух нашого століття, його стрімкість, змішання всіх племен і класів в гонитві за грошима, люта, по-своєму романтична боротьба за існування, з вічною зміною професій і країн ...» [40, с. 10] - ось як характеризує Р. Стівенсон час, у який він живе. І дійсно, півсвіту кидається в Африку, Америку, Австралію на пошуки золота, алмазів, слонової кістки. Ці пошуки приваблюють не тільки авантюристів, але і «добропорядних» буржуа, купців, які в свою чергу стають учасниками «романтичних» пригод у незвіданих країнах. Так Р. Стівенсон ставить майже знак рівності між піратами і «добропорядними» буржуа. Адже мета у них виявляється одна - гроші, що дають право не тільки на «веселе життя», а й на положення в суспільстві.

Сільвер, який вважає, що після того як будуть знайдені скарби, потрібно вбити капітана, доктора, сквайра і Джима, каже: `When I'm in Parlyment and riding in my coach, I don't want none of these sea-lawyers in the cabin a-coming home, unlooked for, like the devil at prayers.' [49] («Я зовсім не бажаю, щоб до мене, коли я стану членом парламенту і буду роз'їжджати в позолоченій кареті, ввалився, подібний до ченця, один із тонконогих стрекулістів» [41, с. 167]).

Бажання Сільвера стати членом парламенту зовсім не так утопічно. Кому яке діло, як здобуті гроші, - важливо, що ними володіють. А це відкриває в буржуазному суспільстві невичерпні можливості стати шанованою людиною. Про минуле не говорять. За гроші можна купити і дворянський титул. Але в цій репліці Сільвера укладена і прихована іронія, що виражає відношення Стівенсона до тих, хто керує країною.

Романтичні пригоди героїв починаються з перших хвилин їх подорожі. Джим випадково підслуховує розмову Сільвера з матросами: `By a `gentleman of fortune' they plainly meant neither more nor less than a common pirate, and the little scene that I had overheard was the last act in the corruption of one of the honest hands-perhaps of the last one left aboard. But on this point I was soon to be relieved, for Silver giving a little whistle, a third man strolled up and sat down by the party' [49] («...Я був свідком останньої глави в історії про те, як спокушали чесного матроса вступити в цю розбійницьку зграю, можливо, останнього чесного матроса на всьому кораблі. Втім, я негайно ж переконався, що цей матрос не єдиний. Сільвер тихенько свиснув, і до бочки підсів ще хтось» [41, с. 138]). І дізнається про небезпеку, яка наростає з кожною хвилиною. Події на острові, боротьба піратів із жменькою відданих людей, зникнення скарбів - усе це створює особливу напруженість сюжету. І саме в цій, доведений до межі ситуації вимальовуються характери героїв: недалекого, запального і самовпевненого сквайра, розважливого доктора Лівсі, розумного і рішучого капітана, по-хлопчачому імпульсивного Джима і розумного, підступного, природженого дипломата Сільвера. Кожен їхній вчинок, кожне слово висловлюють внутрішню сутність характеру, обумовлену природними даними, вихованням, положенням у суспільстві, від якого вони тепер відірвані.

Сюжет «Острова скарбів» нагадує хлоп'ячу гру в піратів або розбійників. Однак пригоди, в які втягується Джим Хокінс, герой роману, аж ніяк не дитяча гра. Переконливість і майстерність зображення різнобічних випробувань юного характеру в суворих романтичних обставинах збуджують у читача почуття мимовільної причетності до подій, що розгортаються в романі, напружений інтерес до них і співпереживання душевним станам героя: `In the silent frosty air a sound that brought my heart into my mouth-the tap-tapping of the blind man's stick upon the frozen road. It drew nearer and nearer, while we sat holding our breath' [49] «У тихому морозному повітрі пронісся звук, від якого кров застигла у мене жилах: постукування палиці сліпого по мерзлій дорозі. Стук наближався, і ми прислухалися до нього, затамувавши подих» [41, с. 153]). Справжній підсумок ризикованих пригод Джима Хокінса полягає в тому, що юний герой в самому собі виявляє духовні і моральні скарби, витримуючи випробування на мужність, хоробрість, винахідливість, спритність, у жорстоких умовах являючи приклад особистої порядності, вірності боргу і дружбі, відданості піднесеним почуттям. Впевнений і мужній оптимізм «Острова скарбів» задає тон всій книзі.

Р. Стивенсон майстерно зобразив суперечливий характер корабельного кухаря Джона Сільвера. У психологічному образі Джона Сільвера настільки змішалися добрі і злі риси, що судити про нього об'єктивно неможливо, виходячи з абстрактних формул моральності, ми бачимо це вже з першої зустрічі Джима Хокінса з Джоном Сільвером: `Now, to tell you the truth, from the very first mention of Long John in Squire Trelawney's letter I had taken a fear in my mind that he might prove to be the very one-legged sailor whom I had watched for so long at the old Benbow. But one look at the man before me was enough. I had seen the captain, and Black Dog, and the blind man, Pew, and I thought I knew what a buccaneer was like-a very different creature, according to me, from this clean and pleasant-tempered landlord' [49] («Чесно кажучи, прочитавши про Довгого Джона в листі сквайра, я з жахом подумав, чи не той це одноногий моряк, якого я так довго підстерігав в старому «Бенбоу». Але варто було мені поглянути на цю людину, і всі мої підозри розсіялися. Я бачив капітана, бачив Чорного пса, бачив сліпого П'ю і вважав, що знаю, який вигляд у морських розбійників. Ні, цей охайний і добродушний господар трактиру анітрохи не був схожий на розбійника» [41, с. 8]). Джон Сільвер підступний і жорстокий, але в той же час і розумний, і енергійний, і спритний. У цьому образі знайшла втілення парадоксальна ідея, яка завжди захоплювала Р. Стівенсона, - про життєздатність і привабливості зла.

Характери Джима і Джона привертають увагу точністю складного психологічного малюнка. Ці два романтичних героя виступають на перший план. Причому якщо в романтичних творах початку століття герой протистояв середовищу, був носієм благородних якостей, еталоном моральності, то одним із героїв Р. Стівенсона стає пірат, який, незважаючи на свою підступність і жорстокість, підкорює сміливістю і розумом, рішучими діями, винахідливістю в найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях. І тут ставиться проблема добра і зла, але вирішується вона зовсім не так однозначно, як у романтиків початку століття. У романах Р. Стівенсона стверджується, що зло може бути привабливим і спокусливим.

Р. Стівенсон переконує читача видимою достовірністю кожного епізоду. Ця характерна риса прози Р. Стівенсона піднімає його над тими неоромантиками, які писали в свій час або відчували його вплив.

Підступна привабливість пороку, що бентежить вікторіанське поняття чесноти, викликала у Р. Стівенсона далеко не випадковий інтерес. Він намітив цю тему в «Острові скарбів», а потім цілком присвятив їй повість «Дивна ідея доктора Джекіля і містера Хайда» (1886), в якій він пародіює думку про те, що в людині може бути абсолютне зло і абсолютне добро, - і висновки його страхітливі. Джекілом, бажаючи позбутися від зла, створює собі двійника і передає йому всі злі якості своєї душі. Але, перетворюючись поперемінно то в Хайда, то в себе, він вже не може більше стати абсолютно добрим.

Настільки ж діалектично відноситься Р. Стівенсон до проблем виховання в дитинстві. З одного боку він визнає, що цей період в людському житті надзвичайно важливий і що він накладає незгладимий відбиток на особистість; з іншого - стверджує, що виховання дитини - лише перша кладка в будівлі, в подальшому сама людина будує свою долю і вибирає між добром і злом. Прикладом тому - епізодичні персонажі. В «Острові скарбів» - це пірат, вихований в побожній сім'ї; він і тепер возить із собою Біблію, що не заважає йому вбивати і грабувати і навіть вирізати з Біблії шматок тексту, щоб послати «чорну мітку» Сільверу.