Переробки повісті М. Гоголя "Тарас Бульба" в контексті українського національного руху другої пол. XIX ст.: лібрето опери П. Сокальського "Осада Дубно"

Така ж чіткість відчувалася і в розпорядженнях кошового: відремонтувати вози, випробувати зброю, підготувати одежу і раціон їжі, коней, у поході не займатися злодійством, давав поради, як діяти при пораненні. "Да вот вам, панове, вперед говорю: если кто в походе напьется, то никакого нет на него суда. Как собаку, повелю его при- смыкнуть до обозу, кто бы он ни был, хоть бы наидоблестнейший козак изо всего войска. Как собака, будет он застрелен на месте и кинут безо всякого погребенья на поклев птицам, потому что пьяница в походе недостоин христианского погребенья" [15, с. 80].

I Гоголь звертає увагу на те, як всі після промови кошового козаки взялися до справи. Оповідач конкретизує всю діяльність запорожців, виділяючи при цьому деталь: "Вся Сечь отрезвилась, и нигде нельзя было сыскать ни одного пьяного, как будто бы их не было никогда между козаками..." [15, с. 80].

Проте, цей багатий на важливі деталі опис Січі після обрання нового кошового П. Сокальський не використовує в лібрето. І це начебто, збіднює характеристику кошового, його вміння організовувати козаків, підпорядковувати їх діяльність дисципліні і порядку. Проте у заключній промові кошового лібретист виділяє саме ті слова, епізоди, які були важливі для розкриття ідейної спрямованості опери. Кошовий переказав факти, які уже сповістив гість із України. Але це зроблено не випадково, бо саме вони, проголошені із вуст кошового, підсилюють патріотичні почуття запорожців, які ще раз прониклись думкою про необхідність допомогти жителям України. І ці почуття наростають, коли хор їх підсилює словами: "Горе, горе, смута к нам пришла, гибнет слава и свобода, затуманилась судьба православного народа. Закручинилась Украйна! Горе, горе, смута к нам пришла! Настала тяжкая пора!" Зі свого боку Кошовий підсилює цей заклик словами: "Всем родная нам Украйна! Ты слезами вся облита, за такое поруганье, у тебя ли нет защиты?" І хор відповідає: "Есть защита для отчизны, все мы на врагов, все, все" [14, с. 232].

Заключні слова хору в кінці другої дії - це заклик, звернений до всіх жителів - захистити Вітчизну, не віддати її ворогам на знущання: "Гей, подымем грозный клич, чтоб во все колокола всю Украйну созвонили, чтоб коней седлали хлопцы, сабли острые точили. Гей, подымем грозный клич, чтоб народ все подымался, к нам на пир собирался, на козацкое веселье, на кровавое похмелье. На врагов пойдем грозой, встанем дружно всей землей. Есть защита у отчизны! Не дадим кровавой тризны им справлять в родной земле! Все мы на врагов! Все! Все! Все!" [14, с. 236]. Цих слів немає у Гоголя. Але розвиток дії у лібрето вимагає їх появи. Ці патріотичні заклики, які були пов'язані з станом, у якому знаходилась Україна в далекому минулому асоціювалися із станом сучасним для композитора, коли український народ стогнав від непосильної експлуатації, поневірянь і нелюдського соціального приниження.

Патріотичні мотиви заключної сцени опери були особливо відчутні. На наш погляд, саме ці мотиви осучаснили твір, зробили його більш актуальним, бо в час написання опери український народ стогнав від непосильної експлуатації, поневірянь і нелюдського соціального приниження.

У другій частині опери ім'я Андрія ні разу не згадується, його ми побачимо лише в третій дії, коли він зустрінеться з турчанкою. Таким чином, друга дія носить кульмінаційний характер в темі патріотичної боротьби за свободу України від насилля. І це дуже важливо, бо це свідчить і про громадсько-патріотичну позицію автора опери.

У п'ятому розділі повісті Гоголь розповідає про те, як запорожці, залишивши Січ, гуляли по території України, як мужніли у битвах сини Тараса Остап і Андрій, як старий, закалений у боях козак, захоплювався ними, спостерігаючи, як вони "погружались в очаровательную музыку пуль и мечей" [15, с. 84].

Військо наблизилося до фортеці Дубно і взяло її в облогу. Жителі вирішили захищати місто. Тривала бездіяльність козаків почала розслаблювати їх стан. І Гоголь детально описує і запорожців, і природу, які знаходилися у напівсонному стані. Не подавало ознак життя і місто. І в одну із таких хвилин проходить зустріч Аі-щрія з татаркою, служницею польської панночки, яка розповідає про тяжкий стан, у якому опинилася голодна його знайома по Києву дочка польського воєводи. Андрій, схвильований звісткою, бере мішки з хлібом і разом зі служницею пробирається таємним входом до фортеці.

П. Сокапьський дещо по-іншому будує розвиток цього сюжету. На початку третьої дії лібретист зображує площу, на якій розташований костьол, біля якого зібралися люди. Чується спочатку голос хору, що імітує собою жителів фортеці, які розповідають про їх тяжкий голодний стан і виражають надію на спасіння. З костьолу чути голоси церковного співу. Паралельно з ним панночка Урсула жаліється на тяжкий стан голоду, у якому знаходяться не лише вона, а й її батько та мати. Вона просить бога: "Не дай им умереть средь голода, мучений! В слезах молю: О, защити, пошли им жизнь, спасенье, пошли им радостные дни!" [14, с. 247].

У цей час з'являється на площі еврей Янкель, який пропонує жителям міста свій товар. Це дратує їх і вони виголошують: "Отстань, отстань. Ступай, ступай своей дорогой". Патер, який виходить із костьолу і виголошує молитву "О града спасении": "О, ниспошли нам Господь веру, надежду, терпенье! Божия матерь, заступница! Слабым подай утешенье". Крім молитви Патер проголошує і заклинання. Народ поступово розходиться, сцена залишається пустою. В цей час обережно, оглядаючись, з'являється Янкель, який кличе Андрія. Той виходить на сцену з мішком у супроводі Аглаї. Янкель метушиться біля Андрія, проголошуючи: "Вас панночка давно уже ждет! Ой, ой, красавица какая!" [14, с. 277]. Андрій і Аглая ведуть мову про скрутне становище, в якому знаходиться панночка. Аглая говорить Андрію, що має прийти на зорі допомога від жовнірів, і іде сповістити панночку про козака, який дивиться на будинок Урсули і говорить про свої почуття: "Так вот ея жилище! Здесь она, она, владычица души моей, достойная собой украсить дворцы, палаты королей! Она, блистая чудной красотой, предстанет снова, ангел предо мной! О ты, один лишь взгляд которой, как светлый луч во тьме суровой впервые сердце мне раскрыл, и яркой страстью озарил, чей дивный образ с той поры, как божество в моей груди с собой повсюду я носил, лелеял и хранил! (Мечтательно). Ты здесь, так близко! Здесь она, она, моя любовь! Ужель дано судьбой, чтобы милый, нежный голос твой, как в дни былые, вновь отрадой мне звучал, дарил восторгами, томленьем, и в сладкий трепет повергал! О радость, счастье! И ея вновь увижу! Возможно ль? Что со мной? Иль сладкий сон меня томит? Как очарованный стою, и кровь, вся кровь во мне горит! Приди, приди, услышь, как я скажу! О! Страстно я тебя люблю" [14, с. 279].

Весь монолог Андрия романтизований, наповнений лексикою, яка поглиблює почуття козака, схвильованого майбутньою зустріччю з коханою. Лібретист, навіть, дещо перенасичує цей опис уявної зустрічі словами: "яркая страсть", "дивный образ", "божество в моей груди", "милый, нежный голос", "томлене", "сладкий трепет", "о радость счастья" тощо. Таким чином, створений обожнюваний образ краси, святості Все це можна зустріти у різних варіантах поетичних творів пушкінського часу. І перед нами виникає образ не лише улюбленої, а й зовсім інший образ закоханого. Це уже не мужній запорожець, який готовий кинутися у бій з шляхтою, своїми ворогами. Весь він знаходиться у тендітному, тремтливому стані. Саме цим описом стану Андрія перед майбутньою зустріччю з полячкою лібретист готує слухача до відповідальної сцени, пов'язаною зі зрадою Андрія.

Намічається, як відмітив Ю. В. Манн, "ситуація шекспірівської трагедії "Ромео і Джульєти": закохані належать до ворогуючих кланів [19]. Проте у Гоголя і в П. Сокальського ця проблема набагато складніша: люблячі належать до ворогуючих народів. І між їх коханням стоїть народ, батьківщина. Роздуми молодого Бульбенка перериває служниця Аглая, яка веде за собою Андрія.

Лібретист опускає тему католицизму, яка присутня у другому варіанті повісті Гоголя і зосереджує увагу на єврейській проблемі, хоча без неї в опері можна було і обійтися.

Вся перша картина третьої дії - це вигадка лібретиста. У повісті Гоголя всіх епізодів, які відбуваються на сцені, немає. Автор по- своєму подає розповідь про трагічний стан, у якому опинився загін поляків і городяни, в оточеному козаками місті, про появу Андрія у місті і роль у цьому Янкеля, про переживання юного Бульбенка та все інше. П. Сокапьському необхідно було пов'язати всі ці моменти в єдиний вузол. Якщо уважно прослідкувати за розвитком подій, то останні картини, пов'язані з євреями, хоча вони ніякої ролі не відіграють у розкритті основної теми, яка проходить у третій дії - це тема кохання Андрія і панночки і його зрада. За межами лібрето залишилися важливі епізоди, які висвітлює Гоголь у повісті: це зустріч Андрія і татарки, стан Андрія в пошуках їжі для панночки і зіткнення його з сонними Остапом і Тарасом, перехід Андрія і служниці панночки з табору у місто через таємний хід, зустріч з католицьким монахом у костьолі, перехід через площу Андрія і татарки і зіткнення їх з голодними та мертвими городянами. Аі-щрій не витримує і запитує: "Но как же вы, умирая такою лютою смертью, все еще думаєте оборонить город?" І служниця сповіщає, що вночі має прийти допомога. Це у Гоголя.

Незважаючи на те, що в лібрето спостерігаємо розходження з повістю, П. Сокальський передав основні спільні мотиви поведінки персонажів, тих ситуацій, які склалися в фортеці на козачому таборі. Лібретист романтизує ситуацію, а слова Андрія звучать дещо сентиментально.

Центральна сцена у третій дії лібрето - зустріч Андрія і панночки будується переважно на матеріалі повісті. Особливо це помітно в каватині Андрія:

У Гоголя

"Царица! - вскрикнул Андрий, полный и сердечных, и душевных, и всяких избытков: - Что тебе нужно? чего ты хочешь? прикажи мне! Задай мне службу самую невозможную, какая только есть на свете, - я побегу исполнять ее! Скажи мне сделать то, чего не в силах сделать ни один человек, - я сделаю, я погублю себя. Погублю, погублю! и погубить себя для тебя, клянусь святым крестом, мне так сладко... но не в силах сказать того! У меня три хутора, половина табунов отцовских - мои, всё, что принесла отцу мать моя, что даже от него скрывает она - всё мое. Такого ни у кого нет теперь у Козаков наших оружия, как у меня: за одну рукоять моей сабли дают мне лучший табун и три тысячи овец. И от всего этого откажусь, кину, брошу, сожгу, затоплю, если только ты вымолвишь одно слово или хотя только моргнешь своею тонкою, черною бровью! Но знаю, что, может быть, несу глупые речи, и некстати, и нейдет всё это сюда, что не мне, проведшему жизнь в бурсе и на Запорожьи, говорить так, как в обычае говорить там, где бывают короли, князья и всё, что ни есть лучшего в вельможном рыцарстве. Вижу, что ты иное творенье бога, нежели все мы, и далеки пред тобою все другие боярские жены и дочери- девы. Мы не годимся быть твоими рабами, только небесные ангелы могут служить тебе" [15, с. 102].

У П. Сокальського

"(Андрий подходит ближе к панне)

Красавица панна, царица души. Скажи, чего ты хочешь? Скажи, прикажи, задай мне работу чрезмерно тяжелую, какой не исполнит любой богатырь, неслыханный труд ты мне закажи, чтоб мощная грудь под ношей ужасной ломилась, страдала и рвалась, из сил выбивалась! О, вещь невозможную потребуй, ты, панна! Скажи лишь, моргни, чуть слышно шепни, и я тот час вскочу, побегу, полечу, помчусь вихрем, грозой, понесусь я стрелой исполнять повеленья моей панны младой! И я слов сдержу и лижванскою век свой сгублю! Да и смерть за тебя не страшна для меня! О, клянусь, я крестом, всем святым для меня! Было б сладко мне, панна, умереть за тебя!" [14, с. 298-301].

Відповідальна і напружена сцена обопільного освідчення в коханні Андрія і панночки, яка насичена досить яскравими висловлюваннями, тривогою, психологічним станом героїв у словесному відношенні різняться. П. Сокальський здебільшого переказує іншими словами думку письменника, хоча інколи вдається до цитування тексту чи його обробки, додаючи емоційно насичені доповнення. Лібретист відмовляється від переказу Андрієвих багатств.

У самых ног твоих прекрасных и только смерть, лишь смерть одна с тобой разлучит навсегда, с тобой разлучит навсегда! Мой жребий роковой назначен мне судьбой, умрем мы вместе оба, умрем мы вместе оба! Но первый я перед тобой у ног твоих, как раб, паду. О, милая, прости! Скажу, и только смерть моя одна с тобой разлучит навсегда, и только смерть моя одна с тобой разлучит навсегда! [14, с. 318-324].

Якщо порівняти текст цієї сцени у двох редакціях повісті, то вони різняться. У першій: "Она сидела на диване, подвернувши под себя обворожительную стройную ножку. Она была томна; она была бледна, но белизна ее была пронзительна, как сверкающая одежда серафима... И это созданье, которое, казалось, для чуда было рождено среди мира, к ногам которого повергнут весь мир, все сокровища казались малою жертвою, это небесное создание терпело голод" [15, с. 317]. І у цьому описові перед нами виникає образ красивої, ніжної юначки, блідість якої пояснюється голодом і пережитим станом облоги, як небесне творіння, то у другій - це теж красива, тендітна жінка, яка призначена уже для більшого володіння світом, щоб перед нею схиляли голови, як перед святинею.

У цій сцені свідчення в коханні проявляються думки, які не можуть бути висловлені юнаком, що пам'ятає і про те, що крім душевного пориву, яке виражається в коханні, є й інші почуття, устремління, обов'язки, які стоять вище особистісних проявів. Це любов до рідних- батька, матері, брата, любов до вітчизни, вірність бойовому побратимству тощо, які не можна зраджувати, не можна ганьбити і не можна забувати при будь-яких ситуаціях. Слова Андрія і поведінка його вступають у глибокі протиріччя.

Кохання Андрія до полячки, яку він порівнює з святинею, царицею, набирає характер однобічного романтичного пориву і затуманює його розум. Андрій бачить панночку в рожевих яскравих фарбах. Полячка намагається прояснити розум Андрія, застерігаючи його: "Не обманывай, рыцарь, и себя и меня, говорила она, качая тихо прекрасной головой своей, знаю, и, к великому моему горю, знаю слишком хорошо, что тебе нельзя любить меня; и знаю я, какой долг и завет твой: тебя зовут твои отец, товарищи, отчизна, а мы - враги тебе" [15, с. 105]. У цьому випадку Урсула поступає по відношенню до Андрія благородно. Як справжній лицар з того історичного часу він мав би виконувати свої обов'язки перед вітчизною. Більше того, вони належать до протилежних ворогуючих народів.

П. Сокальський ці думки полячки подає ширше. Панночка нагадує Андрію, що їх кохання - романтичне, тимчасове захоплення, солодке захворювання, дурний сон: "Не обманывай, рыцарь, себя ты напрасно! Отвечать на любовь не могу, не должна! Ах! То кровь молодая в тебе страстно играет, к упоенью, восторгам твоим сердце взывает, но опасен порыв твой, за него поплатиться всей жизнью легко, он погубит тебя. Милый друг, забудь ты свой сладкий недуг. Козак! Тебя Отчизна ждет, иди ты к ней! Своих знамен не покидай. Там долг зовет! Для бранной жизни кто рожден, тому любовь одна отрада, оставь ее как сон пустой. Живи для родины святой: в ней все! И жизнь твоя, и слава, в ней твоя жизнь, и честь, и слава!" [14, с. 321- 324]. Крім панночки, застерігає Андрія і татарка: "Ты послушай, козак! Мы ведь нации, веры другой, тебе любу чужие и отчизне тебе дорогой мы враги заклятые! На войну тебя все призывают!" [14, с. 325]. П. Сокальський цими пафосними словами Урсули і Аглаї змушує Андрія одуматись, не робити хибного кроку. Але Андрій іде на ще більший злочин, заявляючи, що він готовий пожертвувати навіть рідними і батьківщиною заради любові коханої.

Далі автори повісті і лібрето своїми засобами художнього зображення виражають внутрішні почуття персонажів. Гоголь розкриває глибокий психологічний стан Андрія і панночки навіть тоді, коли чути звуки литаври і голос татарки, яка сповіщає про вступ до фортеці жовнірів. Почувши слова Андрія, панночка "на миг остолбенев, как прекрасная статуя, смотрела она ему в очи и вдруг зарыдала, и с чудною женскою стремительностью, на какую бывает только способна одна безрасчетно великодушная женщина, созданная на прекрасное сердечное движение, кинулась она к нему на шею, обхватив его снегоподобными, чудными руками, и зарыдала... Полный не на земле вкушаемых чувств, Андрий поцеловал в сии благовонные уста, прильнувшие к щеке его, и не безответны были благовонные уста. Они отозвались тем же, и в сем обоюдно- слиянном поцелуе ощутилось то, что один только раз в жизни дается чувствовать человеку" [15, с. 106].

Завершуючи цю розповідь, Гоголь робить висновок: "И погиб козак! Пропал для всего козацкого рыцарства! Не видать ему больше ни Запорожья, ни отцовских хуторов своих, ни церкви божьей! Украйне не видать тоже храбрейшего из своих детей, взявшихся защищать ее" [15, с. 106].

П. Сокальський завершує третю дію широкою ремаркою, у якій сповіщає про голосні звуки дзвону, а потім маршу жовнірів. Панна Урсула прислухається до всього цього з напруженою увагою. Андрій дуже збуджений, залишається "недвижим, недоумевающим, растерянным". Аглая бентежно говорить йому: "Слышь, тревога ночная... воин, в поле спеши... Это ночь роковая нашу участь решит! О, козак! Возвратись ты в свой сан! Твое сердце погубит тебя! Пойду я узнать: что за тревога?". Всі персонажі стурбовані. Панна теж застерігає Андрія: "Луч надежды спасенья с этой битвой погаснет! Скоро город возьмут и погибнем мы все! Ты сгубить себя хочешь напрасно!" [14, с. 329].

У заключному дуеттіно Андрій і панна клянуться в коханні і бути вірними до самої смерті. "О, царица души! - говорить Андрій. - средь грозы и войны тенью я буду, с тебя глаз не спущу, за тобой я повсюду или счастье возьму, завоюю в бою или с тобой, близ тебя смертный час разделю и прощальный твой взгляд, как улыбку небес на тот свет унесу". Подібними словами повторює свою клятву і панночка. Віддаючи свій поцілунок милому, вона промовляє останні слова: "Мою грусть, и любовь ты со мной раздели!" Возз'єдналися два кохання. Але радості не може бути, бо воно побудоване на жертвопринесенні. Козак заради свого кохання до полячки жертвує всім святим, що є в людини. Якщо для Аглаї прихід жовнірів - це спасіння, то для Урсули і Андрія - це невідомість. І в ремарці лібретист зазначає: "Панна Урсула и Андрий остаются недвижимы, как бы в забытьи".

Подальші дії і в повісті (VII і VIII розділи) і в лібрето (завершу- вальна IV дія) розгортаються біля стін Дубно: Гоголь звертає увагу на те, як у нічний час через Переяславський курінь, який був розташований перед боковими міськими воротами, прорвався польський загін жовнірів, перебивши та взявши в полон запорожців. І причиною цього було те, що козаки напилися і втратили пильність. І кошовий, зібравши запорожців, справедливо говорить їм, що вони варті смерті за те, що "напились в походе, на войне, на трудной, тяжелой работе". Атаман Кукубенко почав пояснювати причину того, чому це сталося. А все це скоїлося через бездіяльність козаків, які "сидели без дела, маячились попусту перед городом" [15, с. 88], бо мета у козаків була та, щоб заморити місто голодом, підкорити жителів, щоб вони самі відчинили ворота фортеці. Кошовий все ж сподівається на те, що в місто пройшов невеликий загін, а тому підтримка харчами для людей та коней була невеличка. А раз так, то поляки намагатимуться вступити у бій. З цією метою кошовий дав розпорядження куреням зайняти відповідні позиції. "Да вот еще один наказ: если кто-нибудь, шинкарь, жцц, продаст козаку хоть один кухоль сивухи, то я прибью ему на самый лоб свиное ухо, собаке, и повешу ногами вверх! За работу же, братцы! За работу!" [15, с. 89].

Гоголь вказує на тривогу Тараса Бульби, який стурбований долею Андрія, якого не було видно серед козаків. І єврей Янкель, наздогнавши Тараса, повідомив йому, що його син добровільно перейшов на бік шляхти, бо в місті знаходиться красива дочка воєводи, в яку закохався Андрій.

П. Сокапьський випускає зміст початку VII розділу про випадок, який трапився з козаками вночі і розпочинає музичним прологом та піснею Янкеля, який радіє, що під час війни він зміг заробити багато грошей і буде чим нагодувати і нарядити свою Сару та Іцика, Лію, Голду і Хаічку. Тобто лібретист продовжує розвивати єврейську тему, хоча про торгівлю Янкеля Гоголь лише побіжно згадує, не загострюючи на цьому увагу. У цей час на сцені з'являється Тарас Бульба.

П. Сокальський гоголівський прозовий текст роздумів батька про сина включає в уста Тараса: "Что уж думаю, думаю и никак не придумаю, где Андрий, а куда б он девался? Полонили... полонили ль его, как других, и связали ли сонного? Только нет! Не таков мой Андрий. Что бы в плен он отдался живым, но и между убитыми тоже его не было видно... Будь он там, то нашли бы! Козак видный и славный... уж его ль не узнать. О, как смутно, смутно на душе!". Підкреслені речення відповідають текстові повісті Гоголя. Перестановка деяких слів чи доповнення тексту у деяких реченнях не змінюють основної сутності думки.

Саме у цей момент і в повісті, і в лібрето проходить розмова між Тарасом і Янкелем про Андрія. П. Сокальський випускає гоголівський текст про те, як Янкел ь потрапив у Дубно, а зосередив увагу на розмові Тараса і єврея-шинкаря про Андрія. Із досить великого діалогічного тексту лібретист вихоплює лише окремі найважливіші фрази, сказані Тарасом і Янкелем, часто доповнюючи їх своїми словами:

У Гоголя

"Что ж ты делал в городе? Видел наших?

- Как, же! Наших там много: Ицка, Рахум, Самуйло, Хайвалох, еврей- арендатор...

- Пропади они, собаки! - вскрикнул, рассердившись, Тарас. - "Что ты мне тычешь свое жидовское племя! Я тебя спрашиваю про наших запорожцев.

- Наших запорожцев не видал. А видал одного пана Андрия.

- Андрия видел! - вскрикнул Бульба.

- Что ж ты, где видел его? в подвале? в яме? обесчещен? связан?"

- Кто же бы смел связать пана Андрия? Теперь он такой важный рыцарь... Далибуг, я не узнал! И наплечники в золоте и нарукавники в золоте, и зерцало в золоте, и шапка в золоте, и по поясу золото, и везде золото, и всё золото. Так, как солнце взглянет весною, когда в огороде всякая пташка пищит и поет, и травка пахнет, так

У П. Сокальського

"Тарас: И что ж? ты видел наших?

Янкель: Как, же, как же! Я видел пана (нерешительно) там... Андрия...

Таоас (порывисто): Андрия видел? Что ж он? Его ты где видел? В подвале? В яму брошен? Он в кандалах иль связан?

Янкель (спокойно): Кто? Пан

Андрий? Ни... Ни... что б кто его связал! По доброй воле он бежал!

Тарас: Кто убежал?

Янкель (трусливо): А пан Андрий.

Тарас: Пан Андрий? Куда?

Янкель: Туда!

Тарас: Куда! Куда!

Янкель (съеживается от страха): Туда! (Янкель указывает пальцем в сторону Дубно). У воеводы дочка.

Янкель (съежившись от страха):

Туда! (Янкель указывает пальцем в сторону Дубно). У воеводы дочка есть красавица. Ох, святой и он весь сияет в золоте. И коня дал ему воєвода самого лучшего под верх; два ста червонных стоит один конь.

Бульба остолбенел.

- Зачем же он надел чужое одеянье?

- Потому что лучше, потому и надел... И сам разъезжает, и другие разъезжают; и он учит, и его учат. Как наибогатейший польский пан!

- Кто ж его принудил?

- Я ж не говорю, чтобы его кто принудил. Разве пан не знает, что он по своей воле перешел к ним?

- Кто перешел?

- А пан Андрий.

- Куда перешел?

- Перешел на их сторону, он уж теперь совсем ихний.

- Врешь, свиное ухо!

- Как же можно, чтобы я врал? Дурак я разве, чтобы врал? На свою бы голову я врал? Разве я не знаю, что жида повесят, как собаку, коли он соврет перед паном? Так это выходит, он, по-твоему, продал отчизну и веру?

- Я же не говорю этого, чтобы он продавал что: я сказал только, что он перешел к ним.

- Врешь, чортов жид! Такого дела не было на христианской земле! Ты пугаешь, собака!

- Пусть трава порастет на пороге моего дома, если я путаю! Пусть всякий наплюет на могилу отца, матери, свекора, и отца отца моего и отца матери моей, если я путаю. Если пан хочет, я даже скажу, и отчего он перешел к ним. Отчего?

- У воеводы есть дочка-красавица. Святой боже, какая красавица!

Здесь жцц постарался, как только мог, выразить в лице своем красоту, бог! Красавица такая, что равных в свете не сыскать!

Тарас (мрачно): Пусть так! Но что же из того?

Янкель: Как, что из того? Он для нее и сделал все!

Тарас (машинально повторяя за Янкелем): Он для нее и сделал все! (задумчиво) О велика власть слабой женщины! Она и многих сильных погубила! А ей всегда податлив был Андрий.

Янкель: Так вот он для нее и сделал все!

Тарас (задумчиво): Она и многих сильных погубила!

Янкель (ободрившись): Он обещал прогнать Козаков, затем сейчас и свадьба!

Тарас: И ты стерпел такое поношенье? Ты не убил его там сразу, на самом месте преступленья?

Янкель (сжимаясь): За что ж убить? Чем виноват туг человек? Ему там лучше, вот он туда и перешел! Такой вояка славный, взрачный.

Таоас: И что ж? Он говорил с тобой?

Янкель: О, да! Узнал, дал знак рукой, к себе поближе подозвал!

Таоас (в волнении): И что же он тебе сказал?

Янкель: Дай Бог ему здоровья!

Таоас (с нетерпением): Слышишь? Да отвечай же, дьявол, чорт! Что ж он, что ж он сказал тебе?

Янкель (в испуге): Сказал мне пан Андрий: Ой, Янкель, здравствуй! А я: мое почтенье, пан Андрий!

Таоас (с раздражением, наступая на Янкеля): Что б ты пропал с своим почтеньем! Ну!

Янкель: А он: скажи отцу и брату: теперь отец мне не отец, и брат - не брат! расставив руки, прищурив глаз и покрививши на бок рот, как будто чего- нибудь отведавши.

- Ну, так что же из того?

- Он для нее и сделал всё, и перешел. Коли человек влюбится, то он всё равно, что подошва, которую, коли размочишь в воде, возьми, согни, - она и согнется.

Крепко задумался Бульба. Вспомнил он, что велика власть слабой женщины, что многих сильных погубила она, что податлива с этой стороны природа Андрия: и стоял он долго, как вкопанный, на одном и том же месте.

- Слушай, пан, я всё расскажу пану, - говорил жцц. - Как только услышал я шум и увидел, что проходят в городские ворота, я схватил на всякий случай с собой нитку жемчуга, потому что в городе есть красавицы и дворянки, а коли есть красавицы и дворянки, сказал я себе, то хоть им и есть нечего, а жемчуг всё-таки купят. И как только хорунжего слуги пустили меня, я побежал на воєводин двор продавать жемчуг и расспросил всё у служанки-татарки. Будет свадьба сейчас, как только прогонят запорожцев. Пан Аццрий обещал прогнать запорожцев.

- И ты не убил тут же на месте его, чортова сына? - вскрикнул Бульба.

- За что же убить? Он перешел по доброй воле. Чем человек виноват? Там ему лучше, туда и перешел.

- И ты вццел его в самое лицо?

- Ей-богу, в самое лицо! Такой славный вояка! Всех взрачней. Дай бог ему здоровья, меня тотчас узнал; и, когда я подошел к нему, тотчас сказал...

- Что ж он сказал?

- Он сказал... прежде кивнул пальцем, а потом уже сказал: "Янкель!" А я:

Тарас: Лжешь, чортов Иуда! В твох словах нет правды никогда! (хватаясь за саблю). Убью, убью тебя, ты сатана! (Тарас бросается с обнаженной саблей на Янкеля, который торопливо увертываясь от удара, убегает. Тарас остается несколько мгновений недвижим, разъяренный, с опущенной саблей в руках; потом, сделав несколько шагов вперед, впадает в раздумье). Смерть прими себе в награду" [14, с. 346-353]."Пан Андрий!" - говорю. "Янкепь! Скажи отцу, скажи брату, скажи козакам, скажи запорожцам, скажи всем, что отец - теперь не отец мне, брат - не брат, товарищ - не товарищ, и что я с ними буду биться со всеми. Со всеми буду биться! - Врешь, чортов Иуда! - закричал, вышед из себя, Тарас: "Врешь, собака! Ты и Христа распял, проклятый богом человек! Я тебя убью, сатана! Утекай отсюда, не то - тут же тебе и смерть! - И сказавши это, Тарас выхватил свою саблю. Испуганный жид припустился тут же во все лопатки, как только могли вынести его тонкие, сухие икры..." [15, с. 110-113]. Лише підкреслені слова у гоголівському тексті використав П. Сокальський у лібрето.

Обидва тексти насичені експресивністю. А там, де не можна було б П. Сокальському виразити словами, він в ремарках підказував виконавцям ролей, як саме треба відтворити поведінку персонажів, передати їх почуття. Опис Янкелем красивого одягу Андрія, лібретист взяв з подальшого гоголівського тексту, де письменник показує польських рицарів, які з'явилися на мурах Дубно. Повний гоголів- ський текст, яким би він не був прекрасним, в лібрето не можна відтворити. Специфіка оперного твору не дає цього зробити. То ж значна чистина тексту повісті, насичена козацьким гумором, зокрема, коли йде перегукування козаків зі шляхтичами, що з'явилися на валу, не увійшла до лібрето. Поляки не витримали їдкого слова козаків і, відкривши ворота, вступили в бій. "И ударили со всех сторон козаки, сбили и смешали их, и сами смешались. Не дали даже и стрельбы призвести: пошло дело на мечи да на копья. Все сбились в кучу, и каждому привел случай показать себя" [15, с. 116]. Мужньо билися козаки. Але загинули не лише рядові запорожці, а й куренні Кулубен- ко, Бородатий та інші. І козаки уманського куреня, оцінивши мужність Остапа й уміння його орієнтуватися в бою, обрали своїм куренним. "В это время подъехал кошевой и похвалил Остапа, сказавши: "Вот и новый атаман, а ведет войско так, как бы и старый!" Оглянулся старый Бульба погледеть, какой там новый атаман, и увидел, что впереди всех уманцев седел на коне Остап, и шапка заломлена набекрень, и атаманская палица в руке. "Вишь, ты какой!"-сказал он, гладя на него; и обрадовался старый, и стал благодарить всех уманцев за честь, оказанную сыну" [15, с. 120]. Поляки не витримали і сховалися у фортеці. А козаки ховали тіла своїх товаришів, а потім сіли кругами всі курені вечеряти. "Долго не ложились они. А долее всех не ложился старый Тарас, всё размышляя, что бы значило, что Андрия не было между вражьих воев. Посовестился ли Иуда выйти протмву своих, или обманул жад, и попался он, просто, в неволю? Но тут же вспомнил он, что не в меру было накпончиво сердце Аадрия на женские речи, почувствовал скорбь и заклялся сильно в душе против полячки, причаровавшей его сына. И выполнил бы он свою клятву: не поглядел бы на ее красоту, вытащил бы ее за густую, пышную косу, поволок бы ее за собою по всему полю, между всех Козаков. Избились бы о землю, окровавившись и покрывшись пылью, ее чудные груди и плечи, блеском равные нетающим снегам, покрывающим горные вершины. Разнес бы по частям он ее пышное прекрасное тело. Но не ведал Бульба того, что готовит Бог человеку завтра, и стал позабываться сном и наконец заснул" [15, с. 121].

Наступна сцена в опері "Нарада запорожців". Вона базується на матеріалі VIII розділу повісті, на початку якого мова аде про захоплення і розграбування татарами Запорозької Січі і полонення козаків. Один із них, Максим Голодуха, вирвався із татарських рук, заколов мирзу, відв'язав у нього мішок з цехинами і на татарському коні, міняючи його тричі, добрався до запорізького табору під Дубно і сповістив їм про біду. Кошовий Кирдяга пропонує: "... не терять, товарищи, времени и гнаться за татарином. Ибо вы сами знаете, что за человек татарин. Он не станет с награбленным добром ожидать нашего прихода, а мигом размытарит его, так что и следов не найдешь. Так мой совет: идти. Мы здесь уже погуляли. Ляхи знают, что такое козаки; за веру, сколько было по силам, отмстили; корысти же с голодного города не много. Итак, мой совет - идти" [15, с. 122]. Тарас Бульба не погодився з цією думкою Кошового, бо вважав, що не можна було залишати у ляхів своїх полонених запорожців, порушивши цим закон товариства. Тарас заявив, що він залишиться під Дубно один. У цю суперечку втрутився старий козак запорозьких військ, колишній кошовий і відомий добрий борець, який в останній раз вирушив у похід, Касьян Бовдюг.

Саме з цього місця і розпочинається в опері сцена "Наради запорожців". П. Сокальський збіднює промову Бовдюга. Це підтверджує порівняльна характеристика текстів:

У Гоголя

"Пришла очередь и мне сказать слово, паны братья!" - так он начал: "Послушайте, дети, старого. Мудро сказал кошевой; и, как голова козацко- го войска, обязанный приберегать его и печись о войсковом скарбе, мудрее ничего он не мог сказать. Вот что! Это пусть будет первая моя речь! А теперь послушайте, что скажет моя другая речь. А вот что скажет моя другая речь: большую правду сказал и Тарас-пол- ковник, - дай боже ему побольше веку, и чтоб таких полковников было побольше на Украйне! Первый долг и первая честь козака есть соблюсти товарищество. Сколько ни живу я на веку, не слышал я, паны братья, чтобы козак покинул где или продал как-нибудь своего товарища. И те, и другие нам товарищи; меньше их или больше, - всё равно, все товарищи, все нам дороги. Так вот какая моя речь: те, которым милы захваченные татарами, пусть отправляются за татарами, а которым милы полоненные ляхами, и не хочется оставлять правого дела, пусть остаются. Кошевой по долгу пойдет с одною половиною за татарами, а другая половина выберет себе наказного атамана. А наказным атаманом, коли хотите послушать белой головы, не пригоже быть никому другому, как только одному Тарасу Бульбе. Нет из нас никого равного ему в доблести" [15, с. 124].

У П. Сокапьського "Совещание запорожцев.

(Входят козаки, Кошевой, Бов- дюг, Остап и др. становятся полукругом. Кошевой в середине).

Кошевой: Что Бовдюг громаде поведать хочешь?

Бовдюг (выступает вперед): А вот моя какая речь: коль нехристь татарва без нас разбила гнездо, родную Сечь, то рыцари, которым жалко братьев, плененных татарвой, поедут в погоню за Ордой, а рыцари, которым милы братья, что к ляхам в плен попали, пусть здесь останутся!

(Некоторое волнение в толпе).

Остап: Какой же тот козак, что бросит на войне товарища в беде, в плену, в чужой земле? Коль все уйдут, останусь здесь один!

ХОР (голоса с разных сторон) : Нет, нет! Зачем бросать, не все уйдут!

Все: Поделимся на части! Козак добром свой путь найдет, своей судьбы он не минет!" [14, с. 355-357]

Як бачимо, П. Сокальський дещо змінює текст гоголівської повісті, залишивши лише слова, що передають сутність промови Бовдюга. Більше того, лібретист слова Тараса передає Остапу.

У повісті після промови Бовдюга ідуть слова: "Что, согласны вы на то?" спросил кошевой. "Все согласны!" - закричали козаки. "Ста- ло-быть, раде конец?" "Конец раде" - кричали козаки" [15, с. 125]. У лібрето П. Сокальський вводить сам епізод проведення ради під керівництвом кошового. Значну роль тут відіграє хор, який відтворює масу козаків, яка дає згоду на поділ полків на дві групи. Хор також виражає своє відношення до подій, що відбуваються, а також підтверджує позицію козаків зберегти вірність традиціям. Крім того, саме хор (тобто маса запорожців) пропонує обрати Тараса Бульбу отаманом тієї групи козаків, що залишається під Дубно. В ремарках лібретист розкриває сам процес обрання і вручення кошовим знаків отаманської влади Тарасу Бульбі.

П. Сокальський далі іде за гоголівським сюжетом, але відходить від тексту. Він по-своєму розставляє персонажів, наповнює репліки тих, хто розстається. Сумно стає. І Тарас пропонує, виголошуючи промову про Січ, яка виховала, навчила, як стояти за рідну землю, за віру дідів і батьків, як кріпити козацький дух, обітницю святого товариства, підняти келехи з вином, при цьому виголошуючи свою знамениту промову про товариство. Зміст цього вшанування Тарасом своїх побратимів майже сходиться з гоголівським текстом.

Проте тут слід уточнити одну деталь: свою промову про товариство Тарас Бульба проголошує уже як отаман перед військом, коли пройшла підготовка до битви з поляками.

Сам текст промови дещо скорочений і в деяких місцях доповнений лібретистом та змінений ним. Порівняємо два уривки:

У Гоголя

"Хочется мне вам сказать, панове, что такое есть наше товарищество. Вы слышали от отцов и дедов, в какой чести у всех была земля наша: и грекам дала знать себя, и с Царьграда брала червонцы, и города были пышные, и храмы, и князья, князья русского рода, свои князья, а не католические недоверки. Всё взяли бусурманы, всё пропало. Только остались мы сирые, да, как вдовица после крепкого мужа, сирая так же, как и мы, земля наша! Вот в какое время подали мы, товарищи, руку на братство! Вот на чем стоит наше товарищество! Нет уз святее товарищества! Отец любит свое дитя, мать любит свое дитя, дитя любит отца и мать. Но это не то, братцы: любит и зверь свое дитя. Но породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек. Бывали и в других землях товарищи, им, грех сказать! Свой своего готов продать, как тварь бездушную на рынке! Им милость короля чужого, хоть даже польского магната, что чоботом их в морду бьет, дороже уз святого братства!

У П. Сокапьського

"Гей, паны братья! Хочется мне вам сказать, что есть товарищество наше! Вы слышали от дедов и отцов, в какой чести была когда-то русская земля! С Царьграда золото брала, и грекам знать себя дала! А сколько знатных городов и пышных храмов было в ней! И вольных пажитей властитель в довольстве жил здесь наш народ! Как вдруг явились бусурманы, и все погибло. Все пропало. Остались только мы, сироты, да как вдовица после мужа, осталась наша сырая земля! Так вот в какое время товарищи на братство друг другу руку подали! Так вот на чем стоит товарищество наше!

Таков обет наш запорожский. Но знаете ль, что завелось теперь и в нашей стороне? Чорт знает что перенимают в обычай бусурманский. Родной язык не уважают, гнушаются но таких, как в Русской земле, не было таких товарищей. Вам случалось не одному помногу пропадать на чужбине; видишь, и там люди! Также божий человек, и разговоришься с ним, как с своим; а как дойдет до того, чтобы поведать сердечное слово, - вадишь: нет, умные люди, да не те; такие же люди, да не те! Нет, братцы, так любить, как русская душа, - любить не то, чтобы умом или чем другим, а всем, чем дал бог, что ни есть в тебе, а..." - сказал Тарас, и махнул рукой, и потряс седою головою, и усом моргнул, и сказал: "Нет, так любить никто не может! Знаю, подло завелось теперь на земле нашей; думают только, чтобы при них были хлебные стоги, скирды да конные табуны их, да были бы цепы в погребах запечатанные меды их! Перенимают, чорт знает, какие бусурманские обычаи; гнушаются языком своим; свой с своим не хочет говорить; свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля, да и не короля, а паскудная милость польского магната, который желтым чоботом своим бьет их в морду, дороже для них всякого братства. Но у последнего подлюки, каков он ни есть, хоть весь извалялся он в саже и в поклонничестве, есть и у того, братцы, крупица русского чувства. И проснется оно когда-нибудь, и ударится он, горемычный, об полы руками, схватит себя за голову, проклявши громко подлую жизнь свою, готовый муками искупить позорное дело. Пусть же знают они все, что такое значит в Русской земле товарищество! Уж если на то пошло, чтобы умирать, - так никому ж из них не доведется так умирать! Никому, никому!" [15, с. 132-133].

Но и предатель злобный, хоть извалялся весь он в саже, не может все уж загубить; крупица чувства русского в нем все же сохранится, когда-нибудь оно проснется, и об полы руками ударит он, горемычный; себя за голову он схватит, захочет в муках искупить свои позорные дея- нья, но жизнь не жалует: все, все, все вспомнит. Нет уз святее такого братства! Оно всех благ земных дороже! Ему измена - святотатство! Того, как пса, убить всяк может! И кто ему изменит, смерть тому и трижды смерть!" [14, с. 379-388].Під час аріози Тараса звучить і хор, який повторює окремі вислови Бульби, чи передає емоційну реакцію на сказане: 'Так, батька! На том издавна стоит товарищество наше! Тем наша Сечь крепка и славна. Громаде волю! Братству верность!" Завершується сцена словами, які проголошує хор: "Нет уз святей такого братства, и кто ему изменит, смерть тому". Скорочення тексту промови Тараса про товариство, а також зміна ситуації, при якій ця промова звучить, для лібрето не має особливого значення. П. Сокальський зумів своїми засобами (поєднання хору і аріозо) передати основну думку гоголівського твору.

Втім П. Сокальський випускає слова "Бывали и в русских землях товарищи, но таких, как в Русской земле, не было таких товарищей", "Нет, братцы, так любить как русская душа, - любить "не может" та інші такого ж плану. Зате залишає слова, що торкаються мови, дещо переробляючи гоголівський текст. Саме ці слова про рідну мову мали для того часу актуальне звучання. Проголошені зі сцени в зал, вони адресувалися тим українцям, які зрадили рідній мові. Незадовго перед цим, коли П. Сокальський проживав у С.-Петербурзі, на сторінках тодішньої преси, зокрема в газеті "Московские ведомости" (1863) були опубліковані статті про українську мову, яку називали "испорченным русским". "А всякую испорченность, - заявляв І. Кул- жинський у статті "Южнорусский элемент, как предмет торговли" (1864), направленої проти "Граматики" П. Куліша та "Южно-русского букваря" Т. Шевченка, - следовательно и испорченный язык, - надобно справить, а не вводить на фантастическую степень нормальности и самостоятельности. А потому, - радив цей критик, - надобно стараться говорить чисто по-русски, о чем все благомыслящие малороссияне давно уже стараются в своих семействах и училищах, и о чем сильно хлопочут малороссияне... а сочинитель уродливой "Граматики" заключает свое "слово до письменных" мольбою, чтобы все малороссияне непременно говорили по-малороссийски, т. е. чтобы поисправляли своего испорченного и искалеченного коло- низмами языка, но коснели бы в его испорченности" [17]. І це слова "українця" за народженням і вихованням.

Противники української мови застерігали уряд у своїх доносах, що за дозволом друкувати книжки, викладати в школах рідною мовою, українці будуть вимагати "відокремлення не лише мови, а й життя, а потім і національності". І благали ці "добродетели" використати все, що тільки можливе мати у своєму розпорядженні, щоб захистити нашу Святиню від наруги, а вітчизну від розпаду і небезпечного розколу" [18]. І царські сатрапи на чолі з імператором душили і українську мову, і її народ.

Від зради рідній мові П. Сокальський переносить нас до роздумів про зраду Андрія батьківщині.

Наступні етапи розвитку сюжету пов'язані з фразою повісті, яка прозвучала після промови Тараса: "А из города уже выступало неприятельское войско, выгремливая в литавры и трубы..." І після цього в повісті описується бій запорожців з поляками.

П. Сокальський після повідомлення козаків про виступ ляхів з фортеці, подає промову Тараса, у якій закликає всіх до зброї і розійтись по куреням. В ремарці автор лібрето сповіщає про крики за сценою, а також про появу з іншого боку, куди пішли козаки, поляків. І далі в опері звучить "Марш польських жовнірів": "Не польский ли воин для славы рожден? В походе далеком ничем не смущен, врага он отважно встречает мечом, и в грудь его прямо разит наповал!" і т. д. Загін ляхів проходить через сцену і залишає її.

З'являється схвильований Янкель, який шукає за дорученням воєводи Урсулу, якої не знаходить і цце зі сцени. У цей час виходить Андрій у збудженому стані, промовляючи слова: "Насилу вырвался! Какая сила власти у этой женщины! И сколько неги, сколько страсти! В ея лобзаниях и ласках открылся мне блаженства неведомый доселе мир!" [14, с. 403]. Андрій, напоєний коханням, усім тим, що супроводжує його у перші години повної його віддачі. Але після всього цього приходить пробудження. І П. Сокальський починає виводити героїв зі стану любовного самозабуття (на це вказував побіжно і Гоголь, згадаймо опис першого поцілунку), і повертає їх у реальне життя. Після солодких проявів, які викликані коханням, Андрій починає усвідомлювати, що він робив усе, що не треба, ніби уві сні. І схаменувшись, він промовляє: "Но боже! Что я сделал? Куда иду? Зачем? Кто враг? Чью кровь пролить? В кого свой мечь вонзить? В отца? В собрата? Нет! Нет! Мой мечь на брата не подымется!" [14, с. 404] Що це? Прозріння, покаяння; чи тверезе розуміння того, що він був затьмарений коханням, і те, що зробив, уже непоправне. Всього цього немає у Гоголя.

П. Сокальський вводить у текст лібрето аріозо Андрія, яке повністю присвячене гріхопадінню Бульбенка, його зраді: "О страшный, тяжкий грех! Как мне твой крест тяжел! За счастья краткий миг расплаты час пришел! Попрял я все святое, куда позор свой скрою? Не отец ли мне твердил: будьте красою и гордостью матери нашей Украйны! Славой отчизны живите, братство козацкое пуще всего берегите! А я все позабыл, и отчизне и братству я, как враг, изменил! О грех, о святотатство! Как мог я попрать все святое? Что страшное чудовище пришло отмщенье роковое и в сердце когти запустило! О мать, мне дорогая! Твоя любовь святая одна спасти меня могла б, но ты далеко! И вот лечу я в пропасть черную и не за что хватиться!" [14, с. 405-408].

Роздуми Андрія про свою зраду вітчизні - це і роздуми самого автора лібрето про всіх юнаків свого вже історичного часу, багато із яких, перейшовши на службу до Росії, часто забували про існування України. В аріозо Андрія П. Сокальський намагався не стільки полегшити долю персонажу, хоча б морально, скільки прямо і відверто сказати в обличчя слухачам опери, хто вони, чи задумувалися про долю своєї рідної вітчизни. Лібретист прямо заявляє наступними словами Андрія, що чекає зрадника: "Дождался лютой казни! Нет выхода! Пощады нет! За грех свой должен дать ответ! О! Чую близок смертный час, стопой тяжелой он стучит, незримый ближе все подходит и ужас на меня наводит! Скорей же в бой кровавый! Коль смерть свою найду, покончу разом путь неправый расстанусь с мукой и отравой" [14, с. 408-410]. П. Сокальський виходить за межі повісті і поводиться зі своїм персонажем не тільки як ліричним романтичним героєм, а й вибудовує його завершальний життєвий етап, як це роблять й інші автори романтичних творів. Намагається втрутитися в долю Андрія панна Урсула, яка хоче утримати його від участі в бою і спасти козака для себе, своїх почуттів, любові. Але ксендз Патер, який присутній на сцені, закликає Андрія поспішати у бій, щоб заслужити славу.

"Зачем же нынче в бой кровавый ты как на торжество спешишь?' - запитує його Урсула. "Чего ты ищешь? Бранной славы иль гибели своей? Скажи ж, скажи?" [14, с. 413-414].

Андрій, слухаючи Урсулу, згадує перші зустрічі з нею у Києві, а також нинішні години спілкування і починає розуміти, як багато у свою любов вона вклала пристрасті і насолоди. Але Андрій в усьому цьому відчуває отруту: "Но точно в ней отрава скрыта: за счастья миг вся жизнь разбита".

Лібретист цікаво будує тріо, у якому беруть участь Андрій, Урсула і Патер. Кожен із них розуміє долю Андрія по-своєму. Патер пропонує йому кинутися в бій і стати героєм, Урсула намагається утримати Аі-щрія, пропонує його повернутися додому, зберегти їх кохання, бо відчуває, що "злой рок тебя не пощадит", Андрій же впевнений, що настав час розплати за свої гріхи: "Час меня зовет! Моя судьба мрачнее ночи, она меня уж поджидает, пойду, взгляну ей прямо в очи и пусть она меня карает! Прощай, прощай, моя Урсула" [14, с. 419].

Панна Урсула намагається утримати Андрія, але він виривається із її рук і швидко йде. Панна опритомніла, її забирають Аглая і Патер.

За сценою чути шум, крики, звуки від віддаленої битви. Як бачимо, у зазначеній вище сцені П. Сокальський відтворює напругу почуттів, показує страждання героїв. Чесність Андрія створює безперспективність подальших відносин запорожця і польської панночки. Жити в безчесті Андрій уже не зможе, тому він відхиляє перспективи щасливого життя з Урсулою і йде на поле бою. Вигаданий лібретистом епізод, сприймається в контексті саме його твору, а не гоголівської повісті. Після того якЯнкель сказав Тарасу про перехід Андрія до поляків, із повісті Гоголя ми нічого не знаємо про нього. В стилі романтичного твору П. Сокальський вигадує цю ситуацію. Гоголь, хоча і використовує художні засоби романтизму під час показу героїчного, але не романтизує своїх героїв при їх інтимному спілкуванні. П. Сокальський, навпаки, розгортає цілу систему романтичних епізодів, в яких діють подібні персонажі. І завершальний етап життя героя відповідає вимогам романтичного твору.

Гоголь створює яскраву сторінку боротьби козаків на чолі з Тарасом Бульбою проти польських жовнірів. Це один із надзвичайно емоційних героїчних епізодів, у якому письменник зумів показати як гинуть козаки, вбивши, заколовши, чи пронизавши списом своїх ворогів, і самі, покидаючи життя у цій кровавій борні, промовляють передсмертні слова: "Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля!" [15, с. 138].

Неодноразово в працях, присвячених повісті, літературознавці різних часів задумувалися над тим, що мав на увазі Гоголь під словосполученням "Руськая земля". Вважаємо, якщо враховувати значний вплив "Історії Русів", то письменник під цією назвою розумів Малоросію, тобто Україну. Уважно перечитавши повість і збагнувши історичний час, в який проходять події, у свідомості козаків іншої країни не було. Московія ще не мала в той час того впливу на Україну, як це сталося пізніше. Тому проголошення передсмертної заздоровниці "Пусть ликует вечные веки русская земля", "Пусть же славится до конца века русская земля" спід сприймати на адресу давньоруської землі, на якій розкинулась Україна. Перш ніж процитувати передсмертні слова запорожців, Гоголь розповідає про їх життєвий шлях, їх подвиги. Тому стають природними і їх заклики. У П. Сокальського всього цього немає, і якими б вони показовими не були, лібретист від здравиць відмовляється. Немає в опері і спів Тараса Бульби, який під час бою неодноразово звертається до своїх побратимів: "Есть ли еще порох в пороховницах? Крепка ли еще козацкая сила? Не гнутся ли еще козаки?" і чує їх відповідь: "Есть еще, батько, порох в пороховницах, еще крепка козацкая сила, еще не гнутся козаки!" [15, с. 140].

На одному із етапів цієї боротьби раптом Тарас бачить свого сина: "Отворились ворота, и вылетел оттуда гусарский полк, краса всех конных полков. Под всеми всадниками были все, как один, бурые аргамаки. Впереди перед другими понесся витязь всех бойчее, всех красивее. Так и летели черные волосы из-под медной его шапки; вился завязанный на руке дорогой шарф, шитый руками первой красавицы. Так и оторопел Тарас, когда увидел, что это был Андрий. А он между тем, объятый пылом и жаром битвы, жадный заслужить навязанный на руку подарок, понесся, как молодой борзой пес, красивейший, быстрейший и молодший всех в стае... Остановился старый Тарас и глядел на то, как он чистил перед собою дорогу, разгонял, рубил и сыпал удары направо и налево. Не вытерпел Тарас и закричал: "Как? Своих? Своих, чортов сын, своих бьешь?". Но Андрий не различал, кто пред ним был, свои или другие какие; ничего не вццел он. Кудри, кудри он видел, длинные, длинные кудри и подобную речному лебедю грудь, и снежную шею, и плечи, и всё, что создано для безумных поцелуев. "Эй, хлопьята! заманите мне только его к лесу, заманите мне только его!" - кричал Тарас" [15, с. 142].