"Во іудеї во дні они...": біблійна та священна історія у творчості Тараса Шевченка за історіософським дискурсом

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Во іудеї во дні они...»: біблійна та священна історія у творчості Тараса Шевченка за історіософським дискурсом

В.І.Яременко

Анотація

З історіософських позицій уперше цілісно аналізується відбиття у творчій спадщині Т.Шевченка біблійної та священної історії, те, як вона корелюється зі світською. Значно розширюється коментар до відповідних Шевченкових творів та конкретизуються особливості поетової історіософії, яка нині виступає предметом гострих дискусій.

Ключові слова: Тарас Шевченко, історіософія, давні євреї, Біблія, вавилонський полон, Юдея, Єрусалим, священна історія, цар Давид, Ісус Христос, Марія, офірність.

шевченко біблійний творчий

Проблема відображення історії у творчості Тараса Шевченка здавна була предметом уваги дослідників. Нині у шевченкознавстві увиразнилися дві тенденції. Одна розвинулася зі з'ясування адекватності подачі минулого у творчій спадщині поета й художника (власне історизму) до глибшого вивчення його поглядів на історію, осмислення та розуміння ним минулого, що означено закріпленим і у «Шевченківській енциклопедії» гаслом «Історіософія Тараса Шевченка» Див., напр.: Антонович В. Произведения Шевченка, содержание которых составляют исторические события // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. -- Т.ІІ. -- К., 1881 (передрук: Його ж. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. -- К., 1995); Навроцький Б. «Гайдамаки» Тараса Шевченка: Джерела. Стиль. Композиція. -- К., 1928; Дорошенко В. Історичні сюжети й мотиви творчості Шевченка // Повне видання творів Тараса Шевченка. -- Варшава; Л., 1935. -- Т.ІІІ; Смаль-Стоцький С. Т.Шевченко: Інтерпретації. -- Черкаси, 2003; Марченко М.І. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка. -- К., 1957; Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. -- К., 1964; Його ж. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847--1861 рр. -- К., 1968; Дзира Я.І. Творчість Тараса Шевченка і літопис Величка // Вітчизна. - 1962. - №5. - С.187-205; Історичні погляди Т.Г.Шевченка. - К., 1964; Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України: Історіо- й націософська парадигма. - К., 2004; Дзюба І. Тарас Шевченко. - К., 2005.. Інша пов'язана з дослідженнями міфологізму в його творчостіГрабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. - К., 1991; Його ж. Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критики. - К., 2013; Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. - К., 1997; Нахлік Є.К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. - Л., 2003.. Чільний представник цього напряму Г.Грабович узагалі заперечує наукову доцільність постановки самої теми історизму Т.ШевченкаГрабович Г. Шевченко як міфотворець... - С.25., а в останній своїй книзі Шевченкову історіософію називає «віртуальною» й повертає обговорення цієї проблеми у площину співвідношення історії та колективної пам'ятіГрабович Г. Шевченкові «Гайдамаки. - С.191 (прим.4)., використовуючи цей новий науковий напрям як додатковий арґумент. У деяких працях стверджується, що Т.Шевченко «творив і міг творити лише на основі неповного, або, може, точніше, навіть іґнорованого історичного знання»Нахлік Є.К. Доля -- Los -- Судьба... -- С.143.. Але навіть ретельні дослідники «Шевченкового міфу України» визнають, що художня творчість митця, попри її міфологічні ознаки, є «наскрізь історичною» і в ній простежується «своєрідний синкретизм» або «органічне сполучення» міфологічного та історичногоМейзерська Т.С. Проблеми індивідуальної міфології: Міфотворчість Шевченка. -- Одеса, 1997. - С.82., звертається увага, що навіть «психологічна лірика Шевченка вела не тільки до реалізму, а й до історизму» і висновується, що «поетичний світ Шевченка поєднує архаїчний та історичний стрижень свідомості, і це відповідає сучасному етапові людського мислення»Нахлік Є.К. Доля -- Los -- Судьба. -- С.164-166.. Тобто започатковується й тенденція своєрідного поєднання цих напрямівДив., напр.: Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. -- С.133.. Прихильником саме такого підходу є автор цих рядків. Рішуче заперечую твердження Г.Грабовича про прагнення і спроби «просування поета на чин “історіософа”, тобто філософа історії, про приписування йому історіософського амплуа» чи подавання Т.Шевченка «як такого, хто майже дослівно пише історію», що нібито «імплі- кується безнастанним мовленням про його “історіографію” та “історіософію”»Грабович Г. Шевченкові «Гайдамаки. -- С.191 (прим.4), 215. Між іншим, свого часу учитель Г.Грабовича академік О.Пріцак у розмові з автором цієї статті на запитання про можливість і доцільність уживання терміна «історіософія Тараса Шевченка» дав ствердну відповідь.. Самі літературознавці широко вживають вислови «твір на історичну тему», «історичний мотив» у творі. Усталився вже й термін «історіософія» стосовно творчості Т.Шевченка. У нинішніх довідниках він переважно ототожнюється (як, здається, і у Г.Грабовича) з поняттям «філософія історії»[Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Філософія_історії, або пояснюється як термін, що ним «означують релігійно-філософські чи філософсько-ірра- ціонально-містичні уявлення про історичний процес та відповідні теоретичні схеми розвитку такого процесу, і відповідні способи теоретизування»Павленко Ю.В. Історіософія, історіософські концепції // Енциклопедія історії України. -- Т.3: Е--Й. -- К., 2005. -- С.591.. Проте у шевченкознавстві розрізняють поняття «філософія історії», «історіософія», «метаісторія»Див.: Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. -- С.52--56..

Не збираюся робити з Т.Шевченка ані історика, ані «історіософа», а лише прагну застосовувати для аналізу історіософські мірки. Керуюся потребою якнайглибшого розуміння й коментування творчості українського генія, а під його історіософією маю на увазі такий світоглядний комплекс, який містить: 1) знання про минуле; 2) погляди на історію, її дослідження та вивчення; 3) використання історичного матеріалу у творчості як засобу досягнення художньої мети, і як специфічної суб'єктивної форми сприйняття, розуміння та вираження історіїДив.: Яременко В. До проблеми історіософії Тараса Шевченка: методологічні підходи // Слово і час. -- 2007. -- №3. -- С.20--21.. Отже, за такого підходу, історіософський вимір включає ставлення до історичних знань та історичних джерел, їх використання. Джерела, пов'язані з релігією (осібно -- з християнством), є особливо вразливими з погляду їх наповненості достовірною інформацією про минуле. Відтак аналіз відображення у творчості Т.Шевченка матеріалу саме біблійної та священної (передусім євангельської) історії значно увиразнює історіософський вимір його світогляду й творчої спадщини, допомагає наблизитися і до з'ясування того, як у Т.Шевченка священна історія узгоджується з секулярною (всесвітньою й українською). Тим паче, що авторитетний дослідник Ю.Барабаш відносить такі поезії, як «Царі», «Саул», «Во Іудеї во дні они...», «Неофіти», «Марія», створені на матеріалі священної історії, до творів «на позір історичних, насправді ж правдиво історіософських, суголосних із мотивами національної української історії»Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. -- С.67; Його ж. Просторінь Шевченкового слова. -- К., 2011. -- С.56.. І В.Смілянська теж стверджує, що в поемі «Марія» «події та постаті євангельської історії були для поета [...] предметом історіософського осмислення»Смілянська В. «Марія» // Смілянська В.Л., Чамата Н.П. Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. -- К., 2000. -- С.196..

У довідниках стверджується: «Біблійна історія» -- це умовний термін, що означає історичну реконструкцію всіх подій, описаних у Біблії; у богословському сенсі поняття біблійної історії збігається з поняттям «священна історія», або «історія спасіння». Також зазначається, що до ХІХ ст. вона існувала як наука в межах історіографії[Електронний ресурс]: ЬЦр://ик^ікД^ш.о^^ікі/Біблійна_історія. Іноді під біблійною історією мають на увазі науку, котра прагне «простежити долю біблійного (тобто давньоєврейського) народу впродовж того періоду його життя, який відбитий у його священних книгах, а саме в Біблії»Християнство: Энциклопедический словарь: В 3 т. -- Т.1: А--К. -- Москва, 1993. -- С.212.. «Священною історією» у вужчому значенні можна вважати те, що за християнською традицією пов'язане з життям та вченням Ісуса Христа. Відтак у даній статті вживатимуться обидва терміна.

Біблійна історія згадується передусім у таких творах: «Давидові псалми» (1845 р.), «Царі» (1848 р.), «Во Іудеї во дні они.» (1859 р.), «Саул» (1860 р.). Помічено, що з Псалтиря поет «обрав для переспівів псалми повчальні з історичними ремінісценціями та яскравими патріотично-релігійними мотивами»Росовецький С. Біблійні теми і мотиви у літературній творчості Шевченка // Шевченківська енциклопедія: У 6 т. - Т.1: А-В. - К., 2012. - С.395.. Ті ремінісценції особливо помітні в переспіві 136-го (в католиків -- 137-го) псалма «На ріках круг Вавилона.», в якому відбито перебування євреїв у вавилонському полоні (586--539 рр. до н.е.) як результат руйнівних походів проти Юдеї царя Навуходоносора ІІ. Передусім слід звернути увагу, що Т.Шевченко дещо переінакшив перше речення псалма старослов'янською «На реках вавилонських, тамо седохом и плакахом», перекладене у відповідності з оригіналом. Шевченкове «На ріках круг Вавилона» точніше передає історичну топографію: Вавилон тоді розташовувався не просто в межиріччі Тиґру та Євфрату, а й був оточений розгалуженою іриґаційною системою з водойм, каналів, заводнених старих річищ тощо, де росли різні види верб[Електронний ресурс]: ЬЦрДик^ікД^іа.о^^ікі/Вавилон. Дослідники давньоєврейської історії звертають увагу, що у часи вавилонського полону євреї «не були обернені в рабство», їм «у внутрішньому житті та у справах віри надавалася повна свобода», а представники знаті навіть перебували при дворі Навуходоносора IIДьяконов І. Найдавніша література Близького Сходу // На ріках вавилонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини. - К., 1991. - С.31; Учебник еврейской истории для школы и самообразования / Сост. С.М.Дубнов. - Ч.І: Древнейшая (библейская история). - Санкт-Петербург, 1912. - С.143-144; Косідовський З. Біблійні оповіді. - К., 1978. - С.11, 331.. Т.Шевченкові могло імпонувати те, що навіть маючи відносну свободу, вигнанці не асимілювалися (на відміну від мешканців Ізраїльського царства після виселення тих ассирійцями в 722 р. до н.е.), мріяли повернутися на Батьківщину й висловлювали свою любов і тугу за нею в найпалкіших словах. Самі євреї вважають, що цей псалом «став назавжди гімном національної жалоби євреїв»Учебник еврейской истории для школы и самообразования. - С.143.. Також Т.Шевченко значно посилив мотив ориґіналу (Пс. 136/137:7) про «едемських дітей» (рядок 248): «І нам стали сміятися / Едомляни злії -- розкажіть нам пісню вашу, / Може, й ми заплачем. / Або нашу заспівайте, / Невольники наші». Едомляни (або едометяни чи ідумеї) належали до групи західносемітських скотарських племен, котрі у ХІІІ ст. до н.е. утворили союз і спочатку відносили себе до тієї самої етнічної спільноти, що й юдеї, можливо також поклонялися ЯгвеДьяконов 1. Найдавніша література Близького Сходу. - С.27.. В одній із біблійних книг навіть сказано: «Не будеш гидувати едомієм; бо він твій брат» (Втор. 23:8). Разом із вавилонянами ідумеї, що проживали в Південній Палестині, брали участь в облозі та руйнуванні Єрусалима (586 р. до н.е.) і до кінця VI ст. до н.е. оволоділи частиною Південного Ізраїлю. Коли при розподілі здобичі вавилонські воїни кидали жереб, едомляни теж брали собі награбоване, а при спробах євреїв покинути свій край вони перекривали шляхи й передавали втікачів у руки ворога[Електронний ресурс]:http://uk.wikipedia.org/wiki/Ідумея; http://wol.jw.Org/uk/wol/d/r15/

1р-к/1102007088. Вірогідно, Т.Шевченко знав про це, і ще однією історичною аналогією посилив звичну для нього сатиричну ноту розвінчування аморальності штучно нав'язуваного «братства» (зокрема слов'янського). У нього є ще два тексти, які в історичному плані мають відношення до теми вавилонського полону. Перший, у формі своєрідного епіграфа до рукописної збірки «Трьох літ»Шевченко Т. Три літа: Автографи поезій 1843-1845 років. - К., 1966. - С.3. Також припускають, що це автограф до поезії «Чигрине, Чигрине...»., -- це уривок старослов'янською мовою з біблійної книги «Плач Єремії» (Плач. 5:7-8, 12-15) авторства єврейського пророка (народився близько 650 р. до н.е.), який у зверненні до Господа прохально оплакував зруйнування Єрусалиму Навуходоносором II як відплату за гріхи. Другий - вірш «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», в якому запозичено мотиви жалобної пісні-докору над ізраїльськими князями єврейського пророка Єзекіїля (Єз. 19, 1-14), якого 597 р. до н.е. було переведено «на Кевар-річку у Вавилонії, де юдеї мали квітучу колонію Тел-Авів»Святе Письмо Старого та Нового Завіту. - Л., 1992. - С.945..

У трьох частинах поеми «Царі» використано сюжети біблійної історії, пов'язані з другим царем Ізраїлю та Юдеї Давидом (кінець ХІ ст. - близько 950-х рр. до н.е.) і його старшим сином Амноном (у Т.Шевченка - «Амон»). Перший сюжет стосується розповіді про підступне заволодіння Давидом Вірсавією - дружиною свого воєначальника Урія-хеттиянина, якого він для здійснення свого наміру послав на вірну загибель. Ю.Івакін констатує, що «Шевченко тут досить точно дотримується фактичної сторони біблійної розповіді»Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847--1861 рр. -- С.85--89. У Шевченкові часи ці тексти подавалися як 1-ша та 2-га Книги Царів, а у сучасних українських перекладах Біблії і у цьому посиланні -- 1-ша й 2-га Книги Самуїлові. (2 Сам. 11, 1:26; 12, 13). Але поспішною є теза дослідника, що виразна картина «царевої війни», якої немає в Біблії, пояснюється лише антимілітаристською налаштованістю автора. Адже саме Давид завоював давнє хана- анське місто Єрусалим і перетворив його на столицю об'єднаних Ізраїльського та Юдейського царствАвдиев В.И. История Древнего Востока. -- Москва, 1948. -- С.345., розширив територію нової держави, яка «зробилася могутньою монархією, що панувала над усією Західною Азією»Християнство: Энциклопедический словарь. -- Т.1. -- С.216.. І у самому сюжеті про Вірсавію в Біблії мовиться про переможний похід Давидового полководця проти аммонитян, облогу міста Рабби, а перед тим подається масштабна картина війн Давида з сусідніми народами (2 Сам. 8:1--14). Не виключено, що цей опис свідчить про використання Т.Шевченком і позабіблійних джерел, з яких він міг дізнатися, що цей правитель найбільше уваги приділяв саме організації військаКосідовський З. Біблійні оповіді. -- С.255--256.. Зокрема, припускають, що вислів «у дурні пошила» (рядок 63) відносно Вірсавії може свідчити про використання рукописних апокрифів про Соломона або й леґенд, де мовилося про зраду Вірсавією Давида після народження від нього СоломонаРосовецький С. Біблійні теми і мотиви... -- С.397.. «Кедрові палати» царя, його «черлена риза», «сад-вертоград», «кінва» (великий дерев'яний кухоль), «сикера» (хмільний напій) (рядки 50--51, 55, 73) -- ці слова, які конкретизують тодішній царський побут і яких немає в біблійному сюжеті, теж указують, що автор не обмежувався використанням лише Святого Письма. Примітно, що у церковному вжитку «вертоград» виступав образом Небесного Граду, Нового Єрусалима[Електронний ресурс]: ЬЦрДик^ікд^іа.о^^ікі/Вертоград, що надавало йому у творі додаткового смислу, посилюючи сарказм у викритті аморального способу життя царя та його оточення.

Другий біблійний сюжет -- про зґвалтування старшим Давидовим сином Амноном своєї сестри по батькові Фамар (2 Сам. 13:1--19) -- теж «передано в поемі досить точно»Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847--1861 рр. -- С.89--90.. А авторські відхилення-доповнення і тут не розходяться з давньоєврейськими традиціями. Наприклад, у давні часи євреї посипали голову попелом на похороні своїх близьких або на знак скорботи й відчаю (Ест. 4:1--3). І у Т.Шевченка читаємо: «Амон щасливий, / Вродливий первенець його, / Лежить, нездужає чогось. / Давид стенає та ридає, / Багряну ризу роздирає / І сипле попіл на главу» (рядки 102--107). «Первенець», тому що поет пам'ятав попередні біблійні відомості: «І народилися Давидові сини в Хевроні: перворідень його був Амнон від Ахіноами з Єзреелу» (2 Сам. 3:2).

Третій запозичений сюжет стосувався біблійної розповіді про піклування й зігрівання вже дряхлого царя Давида красунею з міста Сунамі -- сунамітян- кою Авісагою (Авішагою), яка «доглядала за царем і служила йому, але цар не спізнав її» (1 Цар. 1:1--4). «Самантянину» автор порівнює з «сельним крином», тобто дикою лілією при долині (рядки 164--165), що сприяло історичній локалізації розповіді. Адже в іншій біблійній книзі, збірці ліричних весільних пісень давніх євреїв -- «Пісня над піснями» -- дівчина називалася й порівнювалася з лілеєю на долині (пісня 2:1)Див. також: Дьяконов І. Найдавніша література Близького Сходу. -- С.35, 334.. Стосовно Давида Т.Шевченко подає тільки ті відомості з його життєпису, які були в Біблії, і у цьому аспекті викликає сумнів теза про те, що його «загальна “антицарська” тенденція привела, зокрема, до карикатурного зниження образу народного улюбленця царя Давида»Росовецький С. Біблія і Шевченко // Шевченківська енциклопедія. -- Т.1. -- С.422..

У шевченкознавстві загальноприйнятим і цілком доказовим стало пояснення: авторський задум поеми «Царі» -- створити сатиру саме на царів освячених, зачислених до лику святих, про що мовиться й у самому творіТам само. - С.80.. Але цю тезу треба доповнити. Поет не випадково звернувся до історії правителів саме «богообраного народу», яка викладена у священній для всіх християн книзі. З одного боку, сакральність її текстів слугувала ніби додатковою підставою для їх освячення (помазання монархів єлеєм під час коронації бере початок від помазання Давида СамуїломМифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. -- Т.1. -- Москва, 1991. -- С.344.), а з іншого -- Т.Шевченко по суті нагадував, апелюючи вже до християнської свідомості, що саме в ній і вказується на велику гріховність і злочинність діянь земних володарів. Обожнення правителів інших народів часто відбувалося шляхом взорування на біблійні персонажі, передусім на Соломона й Давида -- «головні мішені [...] історичної сатири»Росовецький С. Біблійні теми і мотиви... -- С.397. Т.Шевченка. Зокрема, це стосувалося й київського князя Володимира Великого, якому не випадково присвячено одну з частин поеми «Царі». Історики вже довели, що літописний образ цього діяча створювався на прикладі біблійного царя СоломонаДив., напр.: Ричка В. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). -- К., 2009. -- С.150--151.. Інший історіософський аспект такий: особливу Шевченкову увагу до царів-правителів можна пояснити тим, що, як констатують дослідники, від давнини й до кінця ХШІІ ст. поняття держави цілком ототожнювалося з владою правителя, «переадресованою йому Богом»Яковенко Н. Ранньомодерна українська історія: спірні питання опису й методології // Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали всеукраїнського науково-методологічного семінару, Київ, 17 червня 2004 р. -- К., 2005. -- С.65.. Поет не стільки критикував монархізм як такий, але гостро відчував (зокрема дійсно з християнського погляду), яким історичним анахронізмом у його час було самодержавство - як абсолютистська форма правління та «царелюб- ство» -- як «антропологічний атавізм» (за І.Дзюбою), і прагнув донести цю ідею у художній формі до широкого загалу. Академік І.Дзюба, блискуче показавши еволюцію абсолютизму, особливості його російського різновиду, міру зв'язку з релігією й церквою, ступінь впливу на освічені верстви Росії та України, переконливо явив незрівнянну глибину Шевченкових історіософських (нехай, можливо, інтуїтивних) прозрінь у цій цариніДзюба І. Тарас Шевченко. -- С.552--598..

Частково цим та ще пошуками природи такої влади можна пояснити поетове звернення до теми біблійських царів і пізніше. Ідеться про вірш «Саул»

(1860 р.), в якому за старозаповітним сюжетом (1 Сам. 8) розповідається про засновника й першого правителя Ізраїльсько-Юдейської держави Саула (друга половина ХІ ст. до н.е.). Цей твір в історіософському аспекті прокоментовано та пояснено чи не найкраще. З'ясовано, що в ньому автор на широкому історичному тлі (перелік найдавніших історичних цивілізацій у перших трьох рядках)Шевченко Т. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. -- Т.2. -- К., 1990. -- С.569. «сатирично змальовує немов два шляхи історичного походження царської влади»: насильницький (рядки 1--32) і добровільно-виборний (рядки 40--41; помазання верховним жрецем, пророком і суддею Самуїлом на царство Саула), уважаючи саме перший (вислів «у нас» у рядку 2) типовимІвакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847--1861 рр. -- С.369.. Ба більше, припускають, що у цьому творі поет, навіть, можливо, підтекстуально означив узагалі процес зародження державної владиТам само.. Як видається, тут можна завважити й історичний етап сакралізації земних правителів, і стійкі царистські ілюзії (ширше -- віру в доброго харизматичного правителя), і фатальну для історії помилковість тих рішень, котрі пов'язані з рівнем масової свідомості й так званою «стадною» волею мас, яким час від часу хочеться «бути як усі». За спостереженнями С.Росовецького, поет уводить до «біблійної оповіді про Саула власне бачення давніх юдеїв як грубих, простакуватих людей», а «дібрана лексика передає колорит того сходу Російської імперії, який Шевченко знав сам (недаремно ж персонаж його повісті “Близнецы” порівнює кочовиків-казахів “с библейскими евреями”)»Росовецький С. Біблійні теми і мотиви. -- С.396.. Такі авторські підходи посилювали історизм твору. При цьому, можливо, що Т.Шевченко дивився на цей та інші використані біблійні сюжети не як на достовірні історичні факти, а як на біблійні перекази, контаміновані в тексти священних книг пізніше. Принаймні четверта частина поеми «Царі» про князя Володимира підготовлена на матеріалі, що його Т.Шевченко вважав літописним переказом -- записом історичного переказу, котрий лише згодом отримав літописну дату, і який він певним чином хотів реконструювати як давньоруську язичницьку піснюРосовецький С.К. Тарас Шевченко і фольклор. -- К., 2011. -- С.279, 286.. Неможливо погодитися з Ю.Івакіним у тому, що слово «прозорливець» стосовно Самуїла, узяте з біблійного тексту, «у вірші набуває явно іронічного сенсу»Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847--1861 рр. -- С.370.. Радше навпаки: висловом «премудрий прозорливець» (рядок 40) автор позаконтекстуально нагадував читачеві про той уривок даного біблійного сюжету, в якому Господь сказав Самуїлові: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули; ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними. Так само, як завжди, поводилися зо мною [...] -- покидали мене й служили богам іншим [...]. Та, проте, ти слухай їхній голос; тільки ж попередь їх добре та поясни їм право царя, що царюватиме над ними» (1 Сам. 8: 7--9). І Самуїл, виконуючи волю Господа, марно пояснює народові те «право» (1 Сам. 8:11--17), розлого змальовуючи ту картину брутального царського поводження з людьми, яку по суті й подав Т.Шевченко в розповіді про «насильницький» шлях походження царської влади (рядки 13-21). Зрештою цю тезу (тут «приховану») у прямій формі поет висловив ще 1848 р. в поезії «Пророк», яка, на думку дослідників, «розробляє відповідні тези промови пророка Самуїла, зверненої до ізраїльтян» (1 Сам. 8:10-18)Росовецький С. Біблія і Шевченко. -- С.415.. Тобто Т.Шевченко у «Саулі» позатекстуально проводив також ідею недопустимості для християнського суспільства порушення перших правил Старого Заповіту: «Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене» й «Не сотвори собі кумира». Він ніби давав зрозуміти, що необмежена царська влада суперечить самій суті християнства, є великим гріхом. А в контексті вірша «Саул» - це ще й форма Божого покарання, котре проявлялося не лише в людських стражданнях і «моральному здичавінні «царів»Росовецький С. Біблійні теми і мотиви... -- С.397., як у поемі «Царі», а й у божевіллі Саула, що теж цілком відповідало біблійним відомостям (1 Сам. 16:14-16; 19:9-24).

За історіософським виміром Шевченкові твори «На ріках круг Вавилона...», «Царі» (у відповідній частині), «Саул» ніби творять своєрідний цикл з історії давньоєврейського народу. Подібний ряд знаходимо й з історії України, причому як у поезії, так і в малярстві -- це твори, пов'язані з козацькою революцією та особою Богдана ХмельницькогоЯременко В.І. Історіософські аспекти відображення діяльності гетьмана Богдана Хмельницького у творчості Тараса Шевченка // Український історичний журнал. -- 1995. -- №4. -- С.100-114.. І в обох циклах ми спостерігаємо саме історіософські ознаки: поступове заглиблення (хронологічний аспект) в історію; намагання пояснити ближче у часі віддаленішим від нього; намагання зрозуміти сучасне за допомогою минулого, а минуле - за допомогою теперішнього.

Своєрідним перехідним твором від циклу старозаповітної історії до ново- заповітної (євангельської) став вірш із цілком «історіографічною» (і на цьому слід наголосити -- указується час та місце) назвою «Во Іудеї во дні они.». Задумувався він як вступ до поеми «Марія», котрий у Шевченковій творчій спадщині репрезентує цю історію. У поезії йдеться про єврейського царя Ірода І Великого, котрий правив в Юдеї з 37 р. до н.е. за активної підтримки римлян. Він належав до вже згаданих ідумеян -- народу, що мешкав на півдні Палестини, і який на той час уже насильно навернули до юдаїзму. Його батько Антипатр активно підтримував римську експансію (кульмінацією якої стало взяття Єрусалиму Помпеєм у 63 р. до н.е.). За тривалий період його зовні блискучого (масштабне будівництво) царювання ворожість населення до Ірода тільки посилюваласяБоголюбов А. [Мень А.]. Сын человеческий. -- Bruxelles, 1993. -- С.44.. Відтак цей правитель відзначався особливою підозрілістю та мстивістюУчебник еврейской истории для школы и самообразования. -- С.43--49.. В останній період життя він почав підозрювати у змовах своє найближче оточення, включаючи родичів. Так, за доносом наказав стратити навіть власних синів від дружини Маріамни (походила з попередньої гасмонейської династії) - Александра й Аристобула, а потім і найстаршого -- Антипатра. У такій атмосфері цілком можливим було й масове вбивство немовлят[Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Ірод_I_Великий. У поезії «Во Іудеї во дні они.» саме й використано відповідний сюжет з Євангелія за Матвієм (2:13--18). Інші джерела не підтверджують цієї події, вона не згадується в решті синоптичних Євангелій. Можна припустити, що й Т.Шевченко не вважав, нібито це жахіття мало місце в історії, а керувався, знаючи, як художник, про широке використання цього сюжету визначними представниками світового живопису, художньою доцільністю -- розвінчанням антигуманної суті земних царів-владик. Відповідно й значно відступив від євангельської розповіді з метою розвитку ідеї абсурдності імперської системи правління: увів слова-іронізми «почтар», «сенат», які «коригують» Іродів наказ, обмеживши злодіяння територією лише Віфлеєму, а не всього царства. Це змушує задати аксіоматичне визначення, що в Російській імперії суворість указів компенсувалася неповнотою їх виконання. У поезії з великою лаконічною майстерністю показано залежність тодішньої Юдеї від Риму: «Кругом Сіона й на Сіоні / Романські п'яні легіони / Паскудились. А у царя, / У Ірода таки самого, / І у порогу й за порогом / Стояли ліктори, а цар... / Самодержавний государ! / Лизав у ліктора халяву» (рядки 3--10). Вірогідно Т.Шевченко замінив первісний варіант «єрусалимський господар!» на іронізм «самодержавний государ!» не лише для того, «щоб загострити сучасне антисамодержавне спрямування вірша»Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847-1861 рр. - С.282-283., а й для проведення думки, що на всяке «самодержавство» знаходиться ще сильніше. Тобто мовиться про історичну відносність та минущість будь-якої абсолютистської влади. Певно ця тематична пов'язаність тексту твору з попереднім циклом про старозаповітних царів, а особливо усвідомлення недоречності існування в новозаповітну епоху застарілих понять і практик, на зразок «самодержавства», були серед авторських мотивів зміни рішення про подання його як передмови до поеми «Марія», яка мала нести зовсім інші, власне євангельські, ідеали, моральні настанови й відповідні історичні судження.

Поема Т.Шевченка «Марія», яка, на думку І.Франка (її поділяв і Ю.Ше- вельов), є «найкращою перлиною нашої поезії»Шевельов Ю. Шевченко -- класик? // Слово і час. -- 1995. -- №4. -- С.16., належить до найскладніших для розуміння творів. Про неї написано багато, але дослідження релігійно- філософської глибини почалося лише в наші дні. Власне на історіософські розмисли навертає вже сама назва твору, адже марійський культ в Україні набув надзвичайного поширення, аж до констатування, що «історія нашого християнства -- це водночас історія нашої набожності до Богоматері»Музичка І. Свята Богородиця -- покровителька України // Народна творчість та етнографія. -- 2000. -- №4. -- С.17.. Наприклад, на території Київської митрополії в 1780--1783 рр. третина парафіяльних храмів була присвячена Божій МатеріПрокоп'юк О. Парафіяльне повсякдення: практика проповідництва в храмах Київської митрополії у другій половині XVIII ст. // Повсякдення ранньомодерної України: Історичні студії в 2-х т. -- Т.1: Практика, казуси та девіації повсякдення / Відп. ред. В.Горобець. -- К., 2012. -- С.193.. Передусім слід звернути увагу, наскільки точно й коректно стосовно релігійної традиції, описуючи земне життя Богородиці та Ісуса Христа, поет використовує джерела, дотичні до історії християнства. Ще М.Драгоманов у післямові до женевського (1885 р.) видання Шевченкової поеми в російському перекладі визнавав правдивість одного з епізодів, який «доволі вірно показує нам життя євреїв того часу, коли жив

Ісус»Цит. за: Дзюба І. Тарас Шевченко._-- С.531.. А І.Франко «для показання євангельських основ Шевченкової поеми» виявив дев'ять «моментів» зв'язку твору з текстами трьох із чотирьох канонічних Євангелій і предметно почав їх аналізувати, указуючи й на інші джерела, зокрема апокрифи та іконографіюФранко І. Шевченкова «Марія» // Його ж. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. -- Т.39. -- К., 1983. - С.305.. Доповнимо, що зазначена І.Франком сюжетна лінія про спільне дитинство Ісуса «з трохи старшим Іваном» вказує, що автор міг керуватися і євангельським повідомленням про те, що мати Івана була родичкою Діви Марії (Лк. 1:36), і, відповідно, Предтеча міг знати Христа з дитинства. Необґрунтованою видається теза І.Огієнка про невикористання Т.Шевченком багатої церковної апокрифічної літературиОгієнко І. Тарас Шевченко. - К., 2002. - С.260.. Але не завадить деталізувати джерельну основу поеми. Вірогідно, використовувалася й агіографія, зокрема знайомі поетові ще з дитинства «Четьї-Мінеї» святителя Димитрія Ростовського. Звідти він міг узяти відомості про похилий вік Йосипа та його родинні зв'язки з Марією (рядки 26-29, 68-69)Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. -- Т.2: Березень -- квітень. -- К., 2007. -- С.207., про раннє овдовіння Єлизавети (рядки 525-527)Туптало Д. Житія святих (Четьї Мінеї). -- Кн.І: Вересень. -- Л., 2005. -- С.116--117; Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. -- Т.3: Травень -- червень. -- К., 2007. -- С.721., про ранню втрату Марією своїх батьків та її хист до прядіння, ткання, шиття, перебування в Єгипті (рядки 46, 295-297, 441-442, 463-464, 410-413)Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. -- Т.5. -- С.380; Т.7. -- С.534--541.. У поемі Марія пряде вовну на «бурнус святешний» (рядки 46-47) для Йосипа, можливо виготовляє бурнус і для вже дорослого Сина (рядки 699-701), «шиє малесеньке сороченя» (рядки 295-296) для майбутньої дитини, здуває прах із хітона (можливо, нею й виготовленого) дорослого Сина та зашиває дірочку на цьому одязі (рядки 683-684). А в «Четьях-Мінеях» читаємо: «Вона своїми руками зіткала господу Ісусові хітон, не зшитий, а весь тканий»Там само. -- Т.6. -- С.380.. «Бурнус» і «хітон» - це стародавній одяг, котрий пізніше не мав однозначного пояснення, але згадка про який у поемі має символічне забарвлення, ураховуючи, що Христові розпинателі, за Євангеліями, у присутності Діви Марії за жеребом ділили одежу Спасителя (Мт. 27: 35; Мк. 15:24; Лк. 23:34; Ів. 19:23-24) і хітон став святинею християн[Електронний ресурс]:ЬЦрД/ик^ікД^іа.о^^ікі/Бурнус; http://uk.wikipedia.org/wiki/

Хітон; http://www.palomnyk.info/index/istorija_palomnictva_u_trir/0-160. Шевченків вислів про тілесну красу Марії (рядки 79-81) майже збігається з текстом у «Слові на Різдво Богородиці» святителя Димитрія Ростовського: «Але Вона не була позбавлена і краси тілесної, як про це свідчить багато учителів церковних: у всій піднебесній не було і не буде такої прекрасної діви, якого була Діва Богородиця»Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. -- Т.5. -- С.114 (також: Туптало Д. Житія святих (Четьї Мінеї). -- Кн.І. -- С.164).. І.Франко зауважував, що Симеон Богоприємець, за Євангелієм від Луки, не був протопресвітером, як мовиться у Т.ШевченкаФранко І. Про євангельські основи поеми Шевченка «Марія» // Його ж. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. -- Т.39. -- С.317.. Але у Димитрія Ростовського читаємо: «Про цього святого Симеона, який прийняв на руки свої внесене у церкву немовля Ісуса і благословив Марію Богородицю та Йосифа, багато хто розуміє, що був священиком»Цит. за: Пам'ять святого праведного Симеона Богоприємця // [Електронний ресурс]: http://www.truechristianity.info/ua/books/saints_ua_06/saints_ua_06_003.php. У ранньому християнстві «пресвітерами» (гр. «прео6йтер -- «старійшина») називали керівників громад віруючих, із часом вони стали священнослужителями другого ступеня з трьох можливих у церковній ієрархії (диякон, пресвітер, єпископ)[Електронний ресурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Пресвітер, тобто були власне священиками (ієреями). Швидше всього, уживаючи термін «протопресвітер» Т.Шевченко мав на увазі етимологію слова -- попередник пресвітерів, перший або первинний священик, а не пізніший почесний титул для осіб із вищого духівництва[Електроннийдюсурс]: http://uk.wikipedia.org/wiki/Протопресвітер Аверинцев С. Йосиф Обручник // Його ж. Софія-Логос: Словник. -- К., 2004. -- С.119.. Між іншим, Шевченків вислів: «У Йосипа, у тесляра / Чи бондаря того святого» (рядки 26--27) цікавий тим, що відповідне місце у старогрецькому ориґіналі Євангелія за Матвієм (Мт. 13:55) «може означати і тесля , і столяр , і муляр », власне ремісника'.

У зв'язку з Благовіщенням у поемі згадується криниця (рядки 213, 502). І в розділі ХІІ апокрифічного Євангелія Псевдо-Матвія читаємо, що звіщення Марії про народження Спасителя теж відбулося в такому місціСвенцицкая И.С., Скогорев А.П. Евангелие Псевдо-Матфея // [Електронний ресурс]: http:// www.krotov.info/acts/01/joseph/apok_35.html. Як і в апокрифах та агіографії, Іван Хреститель у творі також зрештою іде в пустелю (рядок 652). Таким чином відомості зі священної історії тут «виступають у логічнім колі: апокриф -- канон -- апокриф»Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія з виданням грецького тексту Апокаліпсиса Богородиці за рукописом ХІ ст. -- К., 2000. -- С.114.. А це означає, що Т.Шевченко намагався за художнього її висвітлення все ж якнайповніше охопити джерельну базу, ураховуючи, що церковно-християнська традиція не лише не відкидає неканоніч- них текстів, а й використовує їх для формування цієї традиції та вироблення відповідних релігійних дискурсів. «На ранньому етапі розвитку християнства не було виразної різниці стосовно творів, які потім стали канонічними, і тих, які одержали назву апокрифів. Для відновлення історичної картини раннього християнства треба використовувати як перші, так і другі»Свенцицкая И. С. Раннее христианство: страницы истории. -- Москва, 1987. -- С.56., -- така позиція ре- лігієзнавців. Робити це непросто, адже кількість зразків ранньохристиянської літератури «незліченна, і відкриття тривають досі»Герасимчук Л. Реставрація витоків: До публікації нового перекладу пам'ятки світової літератури «Четвероєвангеліє» // Вітчизна. -- 1990. -- №3. -- С.162.. Примітно, що з чотирьох груп апокрифів Нового ЗаповітуАндреев И.Д. Апокрифы // Христианство: Энциклопедический словарь. -- Т.1. -- С.97--103. Т.Шевченко обрав саме євангельські.

Твір свідчить про опрацювання автором євангельської топоніміки, знання історико-релігійної ситуації в Палестині на час виникнення християнства. Візьмімо, наприклад, топоніми «Назарет», «Тиверіада», «Фавор». За остаточним варіантом поеми читаємо: «Або на берег поведе / Козу з козяточком сердешним / І попасти, і напоїть, / Хоч і далеко. Так любила ж / Вона той тихий Божий став, / Широкую Тиверіаду» (рядки 47-53). Відстань від Назарета до Тиверіадського озера становить близько 25 км, але вона значно зменшується, якщо враховувати, що Шевченкова Марія проживала не у самому місті, а на хуторі (рядок 140). Тому, «хоч і далеко», могла пасти кіз і біля справді «широкої Тиверіади». Кількаразова згадка в поемі про цей «Божий став» має глибокий підтекст: саме тут за Ісусом пішли Петро, Андрій та інші рибалки, ставши першими апостолами (Мт. 4:18-22), а на водах озера чудесним утихомиренням бурі Він показав незбориму силу Господньої віри (Мт. 8:23-27; Мк. 4:35-41). Відтак стає зрозумілим, чому для опису містичного стану й відповідного настрою Марії автор не прийняв варіативних слів першої редакції: «І дивиться на Іордан / І ніби то в його питає»Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. - Т.2. - С.582.. Адже ця ріка, чиє русло перерізає Тиверіадське озеро, мала іншу за спрямуванням символіку (народження на її берегах у Віфлеємі Ісуса та Його хрещення у цих водах). Про авторську увагу до топонімічної достовірності свідчить також і вилучення слів «Марія з гаю ви- хожає / Заквітчана, а Іордан / І сніговерхий той Ліван / Пурпуром, золотом сіяють, / Аж очі сліпнуть» (рядки 101-105 першої редакції). Указівка на гірський хребет Ліван, вершини котрого вкриті снігом майже чотири місяці на рік і завдяки чому ще в античні часи однойменна країна отримала свою назву (адже «Лабан» арамейською означає «молочно-білий»)[Електронний ресурс]: ЬЦр://ик^ікД^ш.о^^ікі/Ліван_(хребет) - топографічно та змістово менше допомагала розкриттю ідеї. В остаточному тексті з'явилося: «Фовор- гора, / Неначе з злата-серебра, / Далеко, високо сіяє» (рядки 121-123). Фавор - ізольована гора заввишки 588 м на відстані 9 км від Назарета[Електронний ресурс]: http://ru.wikipedia.org/wiki/Фавор. За переказами, саме на її вершині відбулося Преображення Господнє, описане у трьох Євангеліях (Мт. 17:1-9; Мк. 9:2; Лк. 9:28). Преображення, як поява Сина при Свідченні Отця в Духові Святому, нагадувало про християнську Трійцю, воно показало божественну природу й велич Христа, і тим самим незмірно увиразнило та помножило висоту Його жертовного чину в людській іпостасі. Тобто, через лексему «Фавор» автор розширював контекстуальне прочитання своїх думок.

У поемі згадуються різні релігійні течії, але Т.Шевченко доречно виділяє ессеїв (єсеїв; рядки 326-327, 590-591), хоч «слово “єсейство” і не зустрічається в Євангеліях»Див.: Аверинцев С. Ісус Христос // Його ж. Софія-Логос. - С.52. та у святителя Димитрія Ростовського[Електронний ресурс]: http://www.truechristianity.info/ua/books/saints_ua_04/saints_ua_04_

026.р^р. На відміну від таких течій, як фарисеї та саддукеї, ессеї, об'єднані в напівчернече братство (близько 150 р. до н.е. - близько 70 р.), стояли осторонь політичної боротьби, займалися самовдосконаленням, відзначалися розвинутими месіанськими уявленнями. Саме з ними пов'язують виявлені 1947 р. на березі Мертвого моря, у долині Кумран, писемні джерела - так звані «Кумранські рукописи», в яких повідомлялося, що члени громади Нового союзу (Нового заповіту) називали себе «синами світла» й мали переслідуваного «вчителя праведності»Релігієзнавчий словник. -- К., 1996. -- С.109--110, 174; Боголюбов А. [Мень А.]. Сын человеческий. -- С.32--33, 409; Религии мира: Энциклопедия для детей. -- Т.6. -- Ч.2. -- Москва, 1998. -- С.184.. Припускають, що саме ессеї, які часто брали на виховання сиріт, усиновили Івана ХрестителяМень А. История религии: В 2 кн. -- Кн.1: В поисках пути, истины и жизни. -- Москва, 1997. - С.180-181., і саме вони були перехідною ланкою від юдаїзму до християнства. С.Аверинцев зазначає: «Висловлювалася гіпотеза, згідно з якою позначення Симона, у гостях в якого у Витанії був Ісус Христос з учнями (Мт. 26:6 та ін.), як “прокаженого” [...] виникло як спотворення слова, яке позначало єсея [...]; між іншим, про це змушує думати суперечка про миро, яким грішниця на учті намащує Ісуса Христа -- єсеї мали спеціальну заборону на використання мира»Аверинцев С. Ісус Христос // Його ж. Софія-Логос. -- С.110.. Отже, є підстави стверджувати про прихильне ставлення Ісуса Христа до ессеїв. За поемою, свята родина в Єгипті знайшла прихисток у коптів і згадка про них теж відповідає реаліям, не є випадковою. Коптами називали етноконфесійну групу, нащадків давніх єгиптян[Електронний ресурс]: ЬИр://ик^ікф^іа.о^^ікі/Копти. Важливо, що вони серед перших прийняли християнство, а Коптська православна церква Александрії -- одна з найдавніших церковних організацій та використовує особливий обряд: «Під час хрещення (після церковного обряду) на зап'ястку правиці роблять татуювання у вигляді хреста, що символізує готовність прийняти мучеництво за віру»[Електронний ресурс]: ЬИр://ик^ікф^ш.о^^ікі/Коптська_православна_церква. У творі Т.Шевченка гостинні копти, на відміну від чабанів (рядки 375--376 і вище), не виявляють ознак особливого вшанування новонародженого Спасителя. І це логічно, адже після прийняття християнства їхня церква належала до монофізитського напряму та відкидала встановлений у V ст. христологічний догмат про боголюдську сутність Христа, визнаючи лише божественну природу Бога-Сина.

Слід ураховувати, що Шевченкові розходження з джерелами священної історії цілком пов'язувалися з його завданнями як автора. Так, Марія в поемі йменується наймичкою у Йосипа, хоч радше перебуває на становищі пасербиці, живе з ним не в Назареті, а на хуторі біля міста (рядки 139--140), неписьменна (рядки 589--590). її відхід в інший світ не збігається з переказами про «успіння пресвятої владичиці нашої Богородиці приснодіви Марії»Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. -- Т.4. -- С.553--581.. Ці розбіжності мають одновимірне спрямування -- наближають Марію до жінок із простолюду, неосвічених, але чистих серцем і душею. Це натяки на образ матері з поеми «Наймичка» з її самовідданістю у ставленні до сина, тобто своєрідна підтекстуальна аналогія, що розширює смисловий діапазон твору, поглиблює його ідею. Т.Шевченко в такий спосіб ніби давав зрозуміти, що чеснота самовідданості може плекатися не лише у священній історії, і не лише обраними. Шевченкознавець В.Пахаренко зазначає, що «разом з Ісусом здійснила богорівний подвиг і людина, принаймні одна -- Марія»Пахаренко В. Незбагнений апостол. -- Черкаси, 1999. -- С.193--194.. Як видається, поета передусім цікавила не інформативна вірогідність джерел зі священної історії, а передана ними й засвоєна християнська релігійна традиція, ступінь її відображення. Він цілком свідомо, усупереч євангельському тексту (Лк.1:26--28), подає, що «гість дивочний» (архангел Гавриїл) приходить до Марії перед її заручинами з Йосипом, побільшує вік чоловіка Марії (але стосовно євангельської, а не житійної літератури) і його батьківство (робить його формально, на думку В.Смілянської, «двічі батьком», «дбає про Марію як про власну дитину, тоді виховує й малого Ісуса»Смілянська В. «Марія». -- С.198.) для того, щоб наголосити на великій, саме людській офірності й цього персонажа святої родини. Адже євангельський варіант можливого одруження ще до Благовіщення вказано в поемі ще раніше, у роздумах Йосипа про майбутнє Марії (рядки 41--44). Не випадково ж на іконах Різдва Христового зображають і постать зажуреного Йосипа, котрого, як пояснюють мистецтвознавці, «спокушає диявол у вигляді пастуха й будить сумніви щодо батьківства дитини»Максимів М. Що сповістила нам Різдвяна ікона... // День. -- 2013. -- №3. -- 10 січня. -- С.24..

Отже вже джерельний аспект поеми увиразнює передусім мотив офірностіЯременко В. Офірність у Тараса Шевченка: християнський, історіософський, екзистенцій- ний виміри // Шевченків світ: Науковий щорічник. -- Вип.2. -- Черкаси, 2009. -- С.83--91.. В історичному вимірі вона, власне, прочитується вже в епіграфі: «Радуйся, Ты бо обновила еси, зачатыя студно». Ці слова взято з десятого ікоса акафіста Пресвятій Богородиці. І.Огієнко заперечував переклад: «Обновила тих, що в ганьбі зачаті» або «Відродила тих, що зродились у соромі», пропонуючи натомість: «Радуйся, бо Ти оживила тих, що зачалися в первородному гріху (від Адама і Єви)!»Огієнко І. Тарас Шевченко. - С.269-273.. Очевидно, для Т.Шевченка ці перекладацькі й теологічні «тонкощі» були на другому плані -- передусім йому йшлося про те, що в епіграфі можна прочитати про обновлення дівою Марією зачатих у гріхові (скверні) людей узагалі (зокрема й тих, що пов'язані з порушенням сьомої заповіді -- не чинити перелюбу) і відроджених не лише народженням нею Спасителя чи просто «святою силою» (рядок 15 першої редакції) Богородиці та Спасителя, а й усім їхнім жертовним чином -- муками та розп'яттям (викупленням), тобто офірністю. Не даремно ж у першій редакції поеми у вступній авторській молитві були слова: «Згадай / Свою, свою святую муку / І муку праведного Сина» (рядки 11--13). А «муку праведного Сина» Т.Шевченко виразно подав у поемі «Неофіти» (рядки 48--55). При виборі потрібних слів з акафіста основним для поета був етичний аспект: «обновляти» -- це жертовним прикладом спонукати людей ставати кращими, долаючи оту первородну гріховність. І таке «обновлення» найкраще прочитувалося саме в п'ятому вітанні десятого ікоса. Скоріше за все, вилучення Т.Шевченком семи прикінцевих рядків із першої редакції поемиШевченко Т. Більша книжка: Автографи поезій Шевченка 1847-1860 років: Факсимільне видання. - К., 1989. - С.245, 279. пов'язане не лише з цензурними міркуваннями, а й зі згадкою в них про ченців, що суперечило провідній у творі ідеї офірності, адже нагадувало про чернечий (теж по-своєму жертовний) спосіб життя. А також і тому, що митець, як свідчать спогади, дуже шанував почуття віруючої людини, а їх могли зачепити, зокрема, слова «вінчали, як ту царицю»: у католицькій та греко-католицькій іконографії

Богоматір вінчають короною. Мотив офірності в поемі має яскраве вербальне вираження. Пов'язана з ним лексема «розпинання» в різних варіантах уживається у творі сім разів (рядки 287, 358, 650, 703-704, 713-714). Про жертовність повсякчас нагадують і інші тропи «страждального» спрямування (рядки 13, 81, 107, 195, 235, 554). Загалом усі персонажі священної історії більшою чи меншою мірою офірують собою. Частково для цього автор увів і таку сюжетну деталь, як тісне сусідство двох родин - Івана Хрестителя та Ісуса (рядки 642-648). Ця «чужа» для апокрифів сюжетна лінія мала увиразнити й офірність ще однієї матері - Єлизавети. Навіть подарована вбогими чабанами ослиця гине (рядки 410-422). Між іншим, сцена поїздки на ослиці, мабуть, запозичена з численних народних ікон «Утеча до Єгипту»Див., напр.: Откович В.П. Народна течія в українському живопису ХУЛ-ХУШ ст. - К., 1990. - С.10, 21, 26, 34, 40-41, 51.. Таку ж композицію бачимо й на стародавній іконі коптської церкви БогородиціКреховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Л., 2008. - С.117.. Зрештою про чин офірності Христа та Марії поет говорить і прямим текстом у палкому молитовному відступі (рядки 95-112). Тут Т.Шевченко в ориґінальний спосіб і з доречним застосуванням слов'янізмів використовує християнську символіку Бога як вогню неопалимого (Вих. 3:2-3; Втор. 4:24; Євр. 12:29). У піснеспіві «Ямбічний канон на Різдво Христове» богослова Івана Дамаскіна зустрічаємо такий текст (у російському перекладі С.Аверинцева): «Тебя приемлет чрево благодатное, / Неопалимой купины подобие»Многоцветная жемчужна: Литературное творчество сирийцев, коптов и ромеев в І тысячелетии. - К., 2003. - С.211, 446.. У Т.Шевченка - «огонь той лютий, негасимий» (рядок 107), адже Господь прирікає Марію не лише на офірну радість, а й на неминуче людське страждання. Утім, можливо, для притлумлення ледь помітної богоборчої ноти й релігійного порівняння автор, як свідчить перша редакція поеми, хотів указати, що тут мовиться про юдейського бога: «Поки Едем, твій тихий рай, / Ще не підпалював Єгова, / Сердитий іудейський Зевс» (рядки 97-99)Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. - Т.2. - С.583..