"Во іудеї во дні они...": біблійна та священна історія у творчості Тараса Шевченка за історіософським дискурсом

Поетові необхідно було, послуговуючись висловом І.Франка, «справитися із великою християнською тайною зачатія і поставити подію на чисто людський ґрунт»Франко І. Шевченкова «Марія». - С.303.. І він успішно вирішив це творче завдання в такий спосіб: використав фіґуру замовчування - прямо не згадує (як і Євангелії за Марком та Іваном) про тайну Благовіщення, а також уживає лексеми «благовіститель», «право- звіститель», «апостол», «дивочний» (мабуть авторський неологізм). Бачимо й інші «репери», на які звертають увагу дослідники: «Шевченко весь час зве Діву Марію - Пренепорочною, Пречистою, Всеблагою, Святою»Огієнко І. Тарас Шевченко. - С.268. (а в «Неофітах» - і «Богом ізбранною», «благословенною в женах» - рядки 47, 61; авторське нагадування «на значенні Марії для спасіння людства» - рядки 514-519; використання символіки, котра, як переконливо довела О.Яковина, уводить «Шевченкове Благовіщення» в «контекст ряду традиційно релігійних описів цієї таємниці», нагадує про ангела (роззування, умивання й роздягання «гостя» до «одного білого хітона», його «ніби сіяння», поява зірниці, очікування чогось))Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка «Марія» // [Електронний ресурс]: http://www.

filolog.in.Ua/images/stories/sajt/3.Yakovyna-ekzageza.pdf. Про це нагадує й незвична радість Марії та Йосипа після одержання вістки про розпинання «правозвістителя месії» (рядки 277--287). Тут мовиться про «євангельську радість», пов'язану з Благовіщенням (Лк. 1:28). Благовісні слова архангела Гавриїла в поемі, таким чином, рівноцінно ніби замінює/підтверджує топос розпинання, примножуючи тим самим і мотив жертовності. Це радість передчуття офірування заради спасіння інших. У результаті, за словами О.Сирцової, «у самій основі тексту чуття “реалістичності” загострюється не так через демістифікацію сакрального, як через піднесення профанного і земного»Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія з виданням грецького тексту Апокаліпсиса Богородиці за рукописом ХІ ст. -- К., 2000. -- С.211.. Саме людська жертовність і є проявом та формою такого піднесення.

У розвідках про поему часто згадується про мотив матері-покритки, котрий стосовно образу Діви Марії може сприйматися і як прояв блюзнірства. Переконливим видається пояснення О.Яковини: «Історична Діва Марія, як і Шевченкова, не була “матірю-покриткою”, хоч була такою в очах людей, які не хотіли прийняти Божу природу особи Ісуса»Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка «Марія».. Вірогідно, саме людське сприйняття й мав на увазі поет, коли в липні 1859 р. у суперечці з землеміром А.Козловським під час пригощання після вибору місця будівництва для своєї хати, як повідомлялося в доносі, «Матір Божу називав покриткою»юг Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії: 1814--1861. -- К., 1982. -- С.331.. Узагалі, слово «покритка» в нього містило не етично-оціночну, а зовнішньо-сприймальну характеристику. Відтак зазначений вище мотив, який можна дійсно виявити у творі контекстуально, було введено автором як зрозумілішу для загалу форму донесення того, що люди у своєму історичному сповідуванні християнства (включно з євхаристією), хоч уже і «прийняли Божу природу особи Ісуса», але ще не християнську офірність як обов'язкову етичну категорію, а вона ж пронизує життя Божої МатеріДив., напр.: Тевольє П. Споконвічні проблеми. -- Л., 1997. -- С.63., християнський символ віри. О.Яковина доречно відокремлює в поемі релігійно-онтологічні аспекти від історичних, указуючи, що «історичний час головних героїв поеми фокусується в конкретних стражданнях людини, такої, як створив її Бог (чоловіком і жінкою) в обставинах їхнього життя, віку, соціального становища тощо»Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка «Марія».. Іншими словами, саме так зване «покритство» у своєму історичному вимірі якнайяскравіше передавало всю глибину жертовності Марії, і воно не мало нічого спільного з позицією греко-римського філософа другої половини ІІ ст. Цельса, який у своїй полеміці проти християн заради приниження їхніх релігійних почуттів поширював чутки про позашлюбне народження Ісуса як наслідок негідної поведінки його матеріКосідовський З. Оповіді євангелістів. -- К., 1981. -- С.22.. Помічено, що у Шевченковому творі (рядки 729--744), як і у Святому Переданні, Божій Матері «прописується проповідницька діяльність», яка подається «в тісному союзі з першою християнською церквою» (рядки 729-744)Васильев П.П. Богородица. Богоматерь // Христианство: Энциклопедический словарь. -- Т.1. - С.569..

Згідно з обрядом очищення після пологів, усталеним із часу визволення євреїв з єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, його треба було приносити до храму на 40-й день після народження. Зважаючи на те, що в поемі автор про це не повідомляє, але головний учасник дійства - Симеон Богоприємець - згадується (рядки 323-330), очевидно, це зроблено ще й тому, що саме йому належить пророкування майбутніх жертовних страждань Богородиці: «Та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2:35).

Привертає увагу те, що сотеріологічний аспект, або мотив спасіння людей Христовою самопожертвою (спокутування гріха), у поемі заторкується лише побіжно й відразу ніби відступає на задній план наголошуванням на офіруванні в таких словах: «Марія Сина привела. / Єдиную тую дитину, / Що нас од каторги спасла! / І пресвятая, неповинна, / За нас, лукавих, розп'ялась!» (рядки 354358). Також у творі не згадується Христове воскресіння з його пісенним наголошуванням на спасінні. Зате прочитується богословське положення, прийняте в V ст., про кенозис - божественне самоприниження, самозневажання Христа через волюднення аж до вільного прийняття Ним хресного страждання та смерті як найвиразнішого прояву любові. «Сліпими і малими душою» (рядок 251), «душеубогими» (рядок 726) Т.Шевченко називає тих, хто байдужий і не має волі до офірування, про кого він у вірші «Во Іудеї во дні они...» саркастично мовив як про «серцем голим догола, рабів з кокардою на лобі, лакеїв в золотій оздобі, онучу, сміття з помела єго величества» (рядки 41-45). У цьому творі перед тим є нагадування про жертовний чин Божої Матері, а попередня фраза: «Та де ж нам тую матір взяти?» (рядок 40) ніби виступає образним синонімом констатації його відсутності в людях. Цілком можливо, що й під «невольниками» в молитовному вступі до «Марії» (рядки 8-14) Т.Шевченко мав на увазі не лише людей фізичного, а й духовного рабства - тих, у кого відсутня духовність; це вказівка й на відсутність сили волі до офірування, безвілля, корисливість. їм у поемі ніби протиставляються діти (рядки 688-698) відповідно до Христової настанови: «Будьте як діти!» (Мт. 18:2-3). А «душеубійцями» (рядок 255) поет іменує тих, хто усвідомлено допомагає чинити зло «Іродам-царям»: «Тих, що бачать над собою / Сокиру, молот і кують / Кайдани новиє» (рядки 252-254). Це своєрідний парадокс «уникнення офірування»: навіть в умовах явної загрози свого існування людина не здатна до, здається, неминучої жертовності. Лише з позиції офі- рування можна правильно зрозуміти й наступні пророчі рядки поеми: «Уб'ють / Заріжуть вас, душеубійці, / І із кровавої криниці / Собак напоять» (рядки 254257). Тут контекстуально й підтекстуально прочитується така характерна для Т.Шевченка біблійна символіка крові: «недужа, затруєна, ніби зачумлена гріхом (як ділом, так і помислом»)» людська кровЗабужко О. Шевченків міф України... - С.118-119. по суті протиставляється жертовній крові Спасителя та інших праведників. Хто не жертвує (хоча б на рівні висловлення незгоди), сам зрештою стає жертвою - такий Шевченків імператив. Його поема немов перебуває в річищі української традиції сходження та прилучення до Бога: не пізнанням Його сутності, а наслідуванням, уподібненням, досвідом (так званий апофатичний аспект), зокрема й на основі вершинного досягнення на цьому шляху -- вільного мучеництва, жертовностіГорський В. Ідеал страстотерпця: Про специфіку давньоруського образу святості // Філософська і соціологічна думка. -- 1995. -- №1/2. -- С.110--111..

Чи можна вважати, що ідея офірності в поемі є першорядною порівняно з поняттями «святая правда» і «воленька святая»? Здається, відповідь лежить в образних словах церковного діяча й письменника XVII ст. Антонія Радивиловського: «Казав був апостол Павло: “Там, де дух, там і свобода”, - а я кажу: “Там, де хрест Христа, там і свобода”». Як указує Л.Ушкалов, аналізуючи проблему гуманізму Т.Шевченка, наслідування Христа означає те, що письменники старої України називали «співрозп'яттям»Ушкалов Л. Гуманізм Тараса Шевченка // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. - Т.11. - Х., 2006. - С.66.. Уважається-бо, що офірність передбачає не лише максимальне напруження волі та сил людини, а й просто виконання моральних вимог усупереч украй несприятливим соціальним умовам або обставинам особистого життя. Саме так сприймав це поняття й Т.Шевченко. Дійсно, у поемі без заперечення сакральності персонажів по суті мовиться про офірність людей, які ведуть звичний спосіб життя. Читаємо: «Святую правду на землі / І прорекли, і розп'ялись / За воленьку, святую волю! / Іван пішов собі в пустиню, / А твій меж люди. А за ним, / За сином праведним своїм, / І ти пішла» (рядки 649-- 655). Усі троє жертвують собою, але, зрозуміло, що два останні офірування для Т.Шевченка стоять на порядок вище, адже християнська мораль за Христовою наукою є активно-дієвою, а не пасивно-заборонною.

Ідилічний характер викладу в поемі, на який указують І.ФранкоФранко І. Шевченкова «Марія». -- С.302., Ю.ШевельовШевельов Ю. 1860-й рік у творчості Тараса Шевченка // Його ж. Вибрані праці: У 2 кн. -- Кн.ІІ: Літературознавство. - К., 2008. - С.62. та інші дослідники, можна вважати своєрідною ідеально підібраною формою донесення думки, що офірування й пов'язане з ним страждання, особливо у своєму історичному вимірі, не завжди містять у собі драматичний компонент, який назагал часто визначальний для людини у такому виборі. Власне, саме материнське офірування найприродніше й начебто «найлегше». «Оприродненню» чи «озвичаєності» офірності служить і спосіб «побутовізації» та «українізації» основних персонажів священної історії, а особливо радісне світосприймання головних героїв поеми, зокрема також і радість від усвідомлення перебування на шляху до євангельського офіру- вання. І це є вагомою складовою одного з основних мотивів - шляху, який «проймає всю творчість Шевченка -- від першої й до останньої поезії»Боронь О. Мотив шляху // Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. - К., 2008. - С.149.. Цей «жертовний шлях» в історіософському аспекті можна екстраполювати також і на шлях історичний, що, власне, і робить поет у творах, у котрих затор- кується історична тематика: образи Івана Ґонти («Гайдамаки»), Яна (Івана) Гуса («Єретик»), Івана Лободи («У неділеньку у святую...»), Петра Дорошенка («Заступила чорна хмара...»).

Власне, Т.Шевченко ніби екстраполює священну історію на історію секу- лярну, усесвітню, українську, і це досягається передусім образом Божої Матері, певною «українізацією» біблійних персонажів. Примітно, що в богослов'ї саме з Благовіщення починається історичний відлік земного життя Ісуса ХристаАверинцев С. Ісус Христос // Його ж. Софія-Логос. -- С.52., тобто історія священна. Це поширення досягається й за рахунок авторських вставок-коментарів в історико-варіативній формулі «Якби..., то...» (рядки 245, 276, 515), або нагадуванням про трагічне майбуття єврейського народу: Ісус «та аж заплаче, дивлячись / На іудейськую столицю» (рядки 675-676). Відомо-бо, що 70 р., під час чергового повстання, після п'ятимісячної облоги Єрусалим захопив і дощенту, включно з храмом, зруйнував майбутній римський імператор Тит. А варіативність історичного розвитку у Шевченкових контекстах пов'язана зі свободою вибору людини, а отже - і з її найскладнішим рішенням, тобто готовністю до офірування. Т.Шевченко ніби дає зрозуміти, що людська історія певним чином має взоруватися на історію святих, і насамперед у чині офірування собою.

Мотив стражденної офірності проходить крізь усю поему «Марія». Про неї, як уже мовилося, згадується у вступній молитві. Вона ж і вінчає твір (рядки 744-746). В останніх словах підтекстуально й метафорично прочитується не якась розпачливість, як уважає Г.ГрабовичГрабович Г. Шевченко, якого ми не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). -- К., 2000. -- С.172. У Шевченковому тексті присутня дещиця сарказму, а він не узгоджується з розпукою. Ці слова в аспекті моральної дії перегукуються зі щоденнико- вим записом Т.Шевченка від 15 липня 1857 р.: «Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-человеколюбцем?», які в контексті теж не містять розпачу., а просто Шевченків болісний сум із приводу того, що й налаштованість людей на офірування та його поцінування все ще перебувають на узбіччі (десь «під тином», «у бур'яні») людської історії.

Примітно, що Д.Чижевський, указуючи на антропоцентризм як світоглядний стрижень Т.Шевченка й на «історіософічний антропоцентризм» як основу його погляду на історію, ніби «перевіряє» це твердження саме на поетових творах зі священної історії, наголошуючи: «І особиста трагедія Марії є для Шевченка разом трагедією вселюдською та поворотним пунктом всесвітньої історії. Життя Христа -- початок нового періоду життя людства, початок панування правди, початок визволення рабів»Чижевський Д. До світогляду Шевченка // Українська мова і література в школі. -- 1993. -- №3. -- С.37.. Д.Чижевський пояснював, що поетове «антропологізоване» зображення подій зі «святої» історії аж ніяк не було профанацією, богохульством, а навпаки -- прославленням їх значення для людства, реалізацією слів Д.Штрауса: «Історія Євангелія в основі своїй є історією людської натури взагалі, уявленої як ідеал на прикладі життя Єдиного»; життя Христа (а також Його матері) -- це тільки «ідея людства у формі життя конкретної особистості»Цит. за: ЧижевськийД. Шевченко і Давид Штраус // Генеза. -- 1998. -- №1/2. -- С.63..

Отже, суть і зміст переходу від старозаповітної до новозаповітної історії Т.Шевченко розумів передусім у появі зразка для універсалізації людської натури, яка починається із засвоєння Христової науки (про неї мовиться й у поемі «Марія», рядки 623--636), і у котрій на перший план виступає плекання готовності до офірування заради ближнього.

Зазначений перехід можна помітити й у Шевченка-художника. Мається на увазі відбитий у спогадах та повісті «Художник»¹¹⁷ задум великої картини «Видіння Ієзекіїла в пустелі, всіяній сухими кістками» та «запрестольні образи» 1850-1851 рр. - ескізи «Апостол Петро» (перед розп'яттям) і «Розп'яття» (розіпнутий Ісус із двома розбійниками та прибитою горем матір'ю). За біблійною книгою пророка Єзекіїла (Єз. 37:11-14) розсіяні на долині кістки, які оживуть, безумовно мали у творі символізувати незнищенність народу і черговий результат-докір гріховним ізраїльським царям-правителям. А ескізи своєю «стриманістю у відтворенні трагізму ситуації», «умиротвореністю обличчя Спасителя», «смиренністю» Марії¹¹⁸, та особливо образом не схильного до хоробрості апостола Петра (Лк. 22:54-62), розведені руки котрого на римській околиці побіля хреста красномовно передають «готовність розіп'ятися»¹¹⁹, доносять якраз ідею усвідомленого й добровільного офірування собою.

Таким чином, проведений аналіз свідчить про уважне ставлення Т.Шевченка до джерел, пов'язаних із релігією. Нечисленні відступи від них не означають іґнорування засад християнської традиції, а зумовлені творчими цілями й відповідними художніми засобами. Розмірковуючи про прогрес і зміст історії, французький богослов Ґ.Бедуел наводить слова о. І.Далме: «У новому порядку, установленому завдяки відкупній жертві Христа, існує головний момент - момент жертви, з яким пов'язані всі інші; і якщо ще можна уявити собі тимчасову тяглість історичного типу, то існує вона лише для того, щоб цей зв'язок міг виявитися»¹²⁰. Такими словами можна частково передати й позицію Т.Шевченка щодо історичного поступу, якщо згаданий історичний зв'язок означувати як схильність до офірування.

Література

¹¹⁷ Спогади про Тараса Шевченка. -- К., 1982. -- С.77; Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. -- Т.4. -- С.177.

¹¹⁸ Барабаш Ю. Тарас Шевченко: Імператив України... -- С.169--170.

¹¹⁹ Мойсеїв І. «Незбагненна божественна таємниця...»: Філософія в мистецтві Т.Шевченка: Лекції, студії. -- К., 2013. -- С.56--59, 61--63.

¹²⁰ Бедуел Г. Історія церкви. - Л., 2000. - С.22-23.

Размещено на Allbest.ru