Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Вивчення лірики М. Рильського - це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто - найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд - суто літературний. Ярлик «неокласики» обмежував письменника. Неокласиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких класових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неокласики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. І саме Максим Рильський був тим неокласиком, що йшов від неокласики до нової синтези, Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі нового стилю. («І всі знайшли, а я шукаю...»).

Перше, що вражає в ліриці Рильського, - це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західноєвропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917-29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати багатозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до «строф залізних» вісниківців, як ось у вірші «Неопалима купина», де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду - до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...

Муза Рильського позначена надзвичайною відкритістю, а його поетичне мислення - великою здібністю до асоціацій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільше індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ.

Саме це є актуальністю обраної нами теми «Неокласична поетика М. Рильського 20-х років ХХ ст.».

Мета курсової роботи - розкрити особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ ст.

Об'єкт даної роботи - поетика М. Рильського 20-х років ХХ ст.

Предмет роботи - творча спадщина поета.

Завдання курсової роботи:

1) зібрати й проаналізувати науково-методичну літературу з обраної теми;

2) розкрити особливості життєвого й творчого шляху М. Рильського;

3) проаналізувати неокласичну поетику М. Рильського 20-х років ХХ ст.

1. Життєвий і творчий шлях Максима Рильського

1.1 Життєвий шлях М. Рильського

У духовній і творчій постаті М. Рильського його сучасник і товариш по перу П. Тичина відзначив «нероздільність покликань поета, ученого і громадянина».

Близько шістдесяти років тривала діяльність М. Рильського в українській поезії, в якій він посів, за значенням свого художнього внеску, одне з перших місць після І. Франка і Лесі Українки. Колосальною за обсягом була його праця на терені художнього перекладу, головним чином поетичного. Як учений і критик він багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду; перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографія та стилістика української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958).

Активний учасник громадсько-політичного життя, він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом парламенту, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Поет народився 19 березня 1895 р. в сім'ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського. Батько походив із заможного польського (насправді полонізованого) поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Студентом Київського університету Т. Рильський (спільно з В. Антоновичем, майбутнім визначним істориком) приєднався до українського національно-культурного руху, залишившись водночас переконаним прихильником єднання прогресивних кіл українського, польського та російського народів, брав участь у похованні Т. Шевченка у Каневі.

Людина гуманних, народолюбних переконань, український інтелігент з кола М. Лисенка, М. Старицького, О. Русова та інших діячів Київської Громади 60-70-х pp. користувався щирою пошаною своїх сучасників: І. Франко, маючи на увазі велике дослідження Т. Рильського «До вивчення українського народного світогляду», назвав його одним з ліпших знавців народного життя, а М. Коцюбинський писав про Т. Рильського: «То була надзвичайно талановита і симпатична людина». Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета.

Його дитячі роки минули в с. Романівна (на Житомирщині) - в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні в природі. У Києві вчився (з третього класу) в приватній гімназії педагога В.П. Науменка (пізніше- «Товариство сприяння середній освіті»), здобувши там глибоку гуманітарну освіту. Писати почав рано - перший його вірш був опублікований уже 1907 p., a через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

З 1915 p. M. Рильський - студент Київського університету, медичного факультету, через два роки продовжить навчання на історико-філологічному, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту і переїхати на село, де він вчителюватиме у початковій школі; поет пробув в с. Вчорайшому, потім у рідній Романівні аж до осені 1923 р. Правда, і в Києві, вже набувши голосне літературне ім'я, він ще років шість викладатиме мову й літературу в середній школі та на одному з робітфаків [23].

У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Цією обставиною спричинено, що його теж не обминули репресії: 1931 р. він півроку пробув «під слідством» в ув'язненні, доки не був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду».

Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії.

У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою. Патріотичні твори М. Рильського «Слово про рідну матір» і багато інших гаряче сприймалися і на фронті, і в тилу.

У повоєнні десятиліття в житті поета були трагічні часи. Безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Але були й роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого «третього цвітіння» - на жаль, останнього, передзимного...

Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського - «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. - гідно вивершують його творчу біографію, наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів.

Це поезія, яка чутливо відгукнулась на нові явища суспільної самосвідомості (хоча, як це є в справжньому мистецтві, не тільки «відгукнулась», а в чомусь і випереджала їх духовно). Ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби трагічних років репресій, повернення почуття людяності, краси, добра - ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і «пам'яттю серця» створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг М. Рильського.

Активність духовного життя М. Рильського проявляється і в його роздумах, часто полемічних, на культурно-мистецькі теми. Він відстоює мистецтво, його сферу емоцій і краси від замахів новочасних нігілістів та технократів (адже «буть додатком до мотора для людини мало, далебі!» - «Діалог, навіяний дискусією про мистецтво»); пише глибокі за задумом сонети про Сікстинську Мадонну та Афродіту Мілоську, ніби завершуючи ними давню «неокласику» поета сьогоднішньою «класикою», заснованою на органічному поєднанні традицій і сучасності. Прихильник мудрої простоти й органічного саморозвитку художньої ідеї в поезії, поет висловив свої погляди на «секрети» творчості у вірші «Поетичне мистецтво», що сприймається як його естетичний заповіт. Заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», виголошений на IV з'їзді письменників України (1959) - пристрасний заклик любити, берегти, утвердити в своїх правах українську мову:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих - рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова.

Неволі стогін, волі спів.

Життя духовного основа.

Варто також наголосити, що художня система поета, за всієї єдності її загальних стильових принципів, демонструє неабияку різноманітність манер і стилістичних розгалужень. М. Рильський - поет миттєвого спалаху, стисло висловленої ліричної імпресії (переважно у ранній період творчості); поет медитативний, сказати б, сонетний; майстер побутово-конкретного описового малюнка чи й цілої картини, часто освітленої щирою усмішкою.

М. Рильський - один із найвидатніших в українській та світовій літературах майстрів художнього перекладу. Бібліографія його перекладацьких праць величезна: тут всі роди літератури - поезія, драматургія, проза. Але найбільша увага, звичайно, віддавалася поезії з переважно трьох літератур: російської, польської і французької, які він досконало знав і любив. У російській класиці предметом його творчих захоплень був Пушкін, з творів якого він переклав кілька поем, зокрема й романи у віршах «Євгеній Онєгін» та «Мідний вершник»; багато ліричних віршів; низку перекладів він здійснив з поезії І. Крилова, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Брюсова, у співавторстві переклав «Лихо з розуму» О. Грибоєдова.

У польській літературі його увагу привертали великі романтики XIX ст.- А. Міцкевич («Пан Тадеуш», «Конрад Валленрод», лірика, балади); Ю.Словацький («Беньовський, лірика); з поетів пізнішого часу - Ю. Тувім. Широтою й фундаментальністю відзначається його добір творів і з французької літератури: тут - написані віршем п'єси «Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Мізантроп» Ж.-Б. Мольера, «Орлеанська діва» Вольтера, «Ернані» та «Король бавиться» В. Гюго, «Сірано де Бержерак» Е. Ростана, лірика А. Мюссе, Т. Готьє, П. Верлена та ін. А ще ж були «Король Лір» та «Дванадцята ніч» В. Шекспіра, «Пекло» Данте (спільно з П. Карманським), численні зразки лірики Й.-В. Гете, Г. Гейне, книга «Сербські епічні пісні» та сучасною української мовою переложене «Слово про Ігорів похід». Перекладав поет і багатьох своїх сучасників (поетів народів колишнього СРСР). Як перекладач він володів даром артистичного перевтілення, тонкою чутливістю до манери, стилю різних авторів, національного та історичного колориту відтворюваного тексту. Разом із тим його переклади позначені печаттю творчої індивідуальності Рильського - ясністю, правдивістю відтворення оригіналу, лексичним багатством, винахідливістю в передачі ідіом та фразеологізмів, блиском версифікації.

Різноманітність і багатство творчої,спадщини майстра - взагалі незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К., 1967) - новели, оповідання, етюди 1911-1913 та початку 20-х років, написані в елегійній «бунінсько-чеховській», а почасти й казково-алегоричній манері.

Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Критичні й наукові праці поета були видані за його життя майже десятьма окремими книжками - «Дружба народів» (1951), «Про поезію Адама Міцкевича» (1955), «Література і народна творчість» (1956), «Наша кровна справа» (1959), «Тарас Шевченко» (у співавторстві в О. Дейчем - 1964) тощо.

Помер М. Т. Рильський після тяжкої хвороби 24 липня 1964 р. Нещодавно завершене найповніше 20-томне наукове видання його творів, підготовлене Інститутом літератури ім. Т. Шевченка спільно з Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України.

1.2 Парадокси долі й поезії М. Рильського

Подвійний парадокс Максима Рильського. Задекларований найбільший незалежник поезії - став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв роль новатора в українській ліриці і в ліро-епіці.

Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіант великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу «Пана Тадеуша», «Розбійників», «Євгенія Онєгіна», «Чайльд-Гарольда». Бо тільки як лірик Рильський устиг дати основне до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 роком.

Через таку долю поета особливості його біографії набирають першорядного значення. Як вже зазначалося, Максим Тадейович Рильський народився 1895 року. Його батько був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один із предків у 17 столітті був київським міським писарем. Молодий Тадей почув із уст свого діда і записав таке оповідання. Дід був учнем базиліянської школи під час взяття Умані гайдамаками 1768 року. Прив'язаний для розстрілу до стовпа, 14-літній хлопець почав співати «Пречиста Діво, мати руського краю...» Здивований гайдамацький отаман помилував не тільки малого шляхтича, а й усю групу засуджених на смерть поляків і євреїв. Тадей записав і опублікував це дідове оповідання в «Киевской Старине» з приміткою: «для уразумения современности и некоторого предвидения будущего». Згодом сталася «прекрасна авантюра», яка повернула круто життьовий шлях Тадея Рильського і його друзів. Голова київської громади польських студентів університету св. Володимира Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів-аристократів відкрили собі і публічно заявили, що вони не поляки, а українці. І що їхній обов'язок перестати бути паразитами на тілі народу, вивчити досконало мову, культуру й історію України та віддати все своє життя нації, серед якої живуть. Польські шляхетські кола, що були панами Правобережної України, прокляли відступників, назвали їх хлопоманами. Поки поліція не звернула уваги на доноси, молоді неофіти України протягом кількалітніх вакацій пішки сходили всю Україну, щоб шляхом таких експедицій з першоджерела здобути знання про неї. Ще в останній рік життя Шевченка вони подали до журналу «Основа» свої писані кредо, заснували в Києві «Громаду», яка перебрала від Шевченка-Куліша-Костомарова провід новим українським відродженням. Потім деякі з них стали співтворцями журналу «Киевская Старина».

Тадей Рильський, хоч мав будинок у Києві, постійно жив у селі Романівка, де одружився з простою селянською дівчиною, оставшись на все життя вірний ідеї «прекрасної авантюри своєї молодості».

Тадей навчив свою молоду дружину грамоти. Зате вона передала синові разом з молоком матері рідну мову, пісню, той особливий ліризм, що б'є з поезії Рильського чистим українським джерелом: «З любов'ю до народної творчості я, здається, і вродився»,- пише Максим Рильський у нарисі «Із спогадів».

Максим народився в Києві 19 березня 1895 року, але ріс у Романівці на Сквирщині. Тут він мав домашню школу українську, домашню загальну освіту й виховання під рукою батька, що передав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної незалежносте і віри в себе, поєднане із скромністю. І хоч батько помер на восьмому році Максимового життя, він забезпечив синові і приватну гімназію в Києві з добрими вчителями, і знання чужих мов та культур, і життя в аристократичних родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Київ і Романівка - два бігуни життьової і творчої вісі Рильського. Київ - перехрестя культур, центр класичної освіти, одне з тих міст імперії, яке відвідували світові театри і музики.

Романівка - незрівнянні інтер'єри української природи, пісні, легенди старовини і барвисті цільні душі, гідні пера Гоголя і Шекспіра.

Так склалося, що Рильський ріс у домашній освіті, а потім самоосвіті і праці. Але до офіційної науки в школі не був ентузіаст: після приватної гімназії у Києві вступив на медичний факультет, потім на історико-філологічний, та ні того, ні другого не закінчив. В автобіографічній поемі «Мандрівка в молодість» Рильський признається: «Студентській лаві б слід тут скласти похвалу, але признаюся, що мало я тій лаві в житті завдячую». Домашня освіта з дитинства доповнилася потім самоосвітою. Він жив і вчився разом, то віддаючись розвагам безпечного рибалки й товариша великої компанії, то впиваючись працею над своїми і чужими творами. То розкошуючи з представниками своєрідної сільської мистецької богеми, як його друзі селяни Денис Каленюк - співець, рибалка-мисливець і донжуан, і Родіон Очкур - швець, музика-скрипаль, аматор чарчини і запашних оповідань. Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України.

Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу.

Він цінив цей світ свідомо з дитинства і охрестив його назвою своєї першої, майже в дитячі роки написаної збірки поезій «На білих островах».

1.3 Основні мотиви поетики М. Рильського: любов - краса - воля

Рильському було тоді 15 років. Головне, чого він навчився за ці перші півтора десятка років життя, - любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. Шістнадцятирічним юнаком він пише:

Люби природу не як символ душі своєї,

Люби природу не для себе, Люби для неї.

Вона - це мати. Будь же сином, А не естетом,

І станеш ти не папіряним - Живим поетом!

І так увійшов він у світ ліричної творчості життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любові, краси і волі. У нього мимохіть синтезується грецьке поняття краси як гармонії з бароковим поняттям краси як сили, що творить і єднає найкрайніші протилежності.

Краса не в лініях, не в тоні, не в поставі;

Це повів, риска це, це промінь здалеки,

Що раптом промайне і спалахне в уяві,

Нараз освітливши події та віки...

Спробувавши десятки визначень краси, поет капітулює:

Краса! Збагнуть її - це сонце погасить!

Схилімо ж голови, стулім уста суворо,

І наймудріший там хай никне і мовчить,

Де подив, як огонь, розкрилюється вгору,

Де крізь метелицю одна-єдина мить

Горить розкритому, засліпленому зору,

Де ранить блискавка серця своїм мечем,

Де сльози радости мішаються з плачем!

І, звичайно, краса, як така, як незалежна першовартість життя, є постійним мотивом ліричної і ліро-епічної творчості Рильського.

Із своєї щасливої незахмареної юності Рильський виніс ще один скарб - це почуття волі як найвищого скарбу людини. Волі, що органічно поєднується у нього із творчістю. В одному сонеті він пише, що всю славу, і багатства, і книги, і навіть кохання ніжну кормигу - все він віддав з низьким поклоном Долі:

За день один в широкім чистім полі

Я взяв собі у неї замість них

Веселий сміх, безмежне щастя волі

І ріг - мисливський переливний ріг.

Так на вісі Київ-Романівка виріс великий незалежний поет любові, краси і волі - із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану. На нього зразу ж накинулися партійні газети за аполітизм, гедоністичне естетство, декадентство, відірваність від сучасності! і соціалістичної революції. Він одбивався як міг: статтями і віршами. «Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».

Під кінець двадцятих років, коли вже завис над відродженням ніж гільйотини, Рильський ще захищався далі:

Той клясицизмом очі коле,

А той рибальством допіка,

Той тінь Плеханова - о доле! -

З могили марно виклика,

І всі знайшли, а я шукаю. -

І як їм знати, скільки мук

Таїть у радості й одчаї

Із серця вихоплений звук.

Вражає відвага, і впертість Рильського, який захищав незалежність поета, аж доки його не арештували (1931), кинувши приблизно на рік у Лук'янівську тюрму в Києві. Цей арешт означав не поразку, а перемогу поета. За яких 8-10 років в умовах терору ЧК-ГПУ-НКВД, під постійним обстрілом і погрозами з боку окупанта поет устиг створити десять книжок першорядних ліричних і ліро-епічних творів та кілька книжок поетичних перекладів, серед яких досить згадати переклади «Пана Тадеуша» та французьких класиків 17 ст. і французьких парнасців і модерністів. Він здобув перемоги як лірик і поетичний перекладач. Як ліро-епік він тільки приготувався до перемог.

Рильський видрукував за свого життя 35 книжок поезії, з чого 31 книжка лірики і чотири книжки ліро-епічних поем. Сюди не входять повні перевидання. Крім того, він переклав з 13 мов понад чверть мільйона рядків поезії; автор кількох книжок статей, редактор незчисленної кількості! різних поетичних та етнографічних видань. Оглядаючись на ці гори виконаної роботи, можна дивуватися, коли ж він мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, богем'ярем-другом? Хто багато працює - той має час... Секрет того чуда також у тому, що він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, як любов. Він любив свою творчу працю так само, як любив жінку, природу, мисливство, життя, - любив для них - не для себе.

Ізнов «Тадеуша» я розгорнув,

Розклав папір, вікно завісив синє,

Знов шляхта гомонить передо мною,

Драпується у романтичність Граф,

Знов ріг мисливській грає над борами

І кида в небо тріумфальний клич.

Знов я дивую майстрові, що вмів

Такою певною вести рукою

Свавольне панство.

Поряд із цією прикметою любові до творчої праці він посідає те, чого до нього було так мало в нашій літературі: досконале знання, уміння творити, підкреслюю - знання. Інакше сказати - майстерність. А при тому він був перфекціоніст у праці: наприклад, свого конгеніального з першого ж видання (1927) «Тадеуша» доробляв майже до смерті.

Але вернімось до списку творів. У цьому списку між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського (арешт 1931 року, майже рік у тюрмі). Як поет Максим Рильський немов загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід по яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерті Рильського. 1959 року, в тридцятиліття поетичної смерті, Рильський писав:

Є така поезія Верлена,

Де поет себе питає сам

У гіркому каятті: «Шалений!

Що зробив ти із своїм життям?»

Він був свідомий страшної різниці між вільним і невільничим періодами своєї творчості.

Всі тридцять і одна книжка, написані після 1932 року, не кажучи вже про всі пісні про Сталіна і партію, являють собою (за поодинокими частковими винятками) пам'ятник геноциду, вчиненого над Україною, над її людьми, поетами і культурою. Навіть у ділянці перекладу Рильському не було змоги продовжувати роботу на попередньому рівні «Тадеуша» і французьких класиків.

2. Неокласична поетика М. Рильського 20-х років ХХ ст.

2.1 Неокласична лірика М. Рильського

Тим яскравіше виступає на тлі того поетичного кладовища 1930-40 років доробок Рильського 20-х років. Книжки лірики: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Під осінніми зорями» (друга редакція 1926), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) - це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми «Чумаки» (1924), «Крізь бурю н сніг» (1925), «Сіно» (1927), «Кінь» (1927). Поема «Марина», що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни «Мандрівка в молодість» хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років.

Вивчення лірики Рильського - це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто - найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд - чисто літературний. Ярлик «неокласики» був зловжитий політично дома, а літературно на еміграції. Неокласиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких класових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неокласики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі назустріч. І саме Максим Рильський був тим неокласиком, що йшов від неокласики до нової синтези, нового стилю. («І всі знайшли, а я шукаю...»).

Перше, що вражає в ліриці Рильського, - це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західноєвропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917-29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до «строф залізних» вісниківців, як ось у вірші «Неопалима купина», де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду - до літературних і філософських ремінісценції, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...

Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його поетичне мислення - великою здібністю до асоціацій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільше індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ. Ще маючи тільки 16 років, Рильський писав:

Плюскочуться білі качки

В басейні під тінню каштана,

На крилах блищать крапельки,

А в краплі - життя океана.

Хіба я не крапля мала,

Що світ необмежний одбила, -

Лиш ґрунту свого не знайшла,

Лиш крила родимі згубила!

Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти класичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотландія із романів Вальтера Скотта, сонячний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі:

Ключ у дверях задзвенів. Самота працьовита и спокійна

Світить лампаду мою і розкладає папір.

Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,

По присмерковій стіні дивний пливе корабель.

Ніби крізь воду, вчуваються крики чужинців-матросів,

Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,

Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,

І навіва з островів дух невідомих рослин.

Екзотика великих культур і материків, великі плавання «фантастичного брига» Рильського - це не була звичайна собі літературщина, як то твердять і найповажніші критики, починаючи з взагалі дуже прихильного до поезії Рильського академіка Білецького. Відома у мандрівників і каторжан, що живуть на одвіку безлюдних островах і в тундрах безмежних просторів півночі, туга за «великою землёю». «Велика земля» - це старі, культурно освоєні країни. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціалізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Європу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського «Синя далечінь» розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. «Синя далечінь» з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

Поетична асиміляція Західної Європи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західних поетів і оригінальними віршами в західних поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша.

Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і лобові - і тому рідко помилявся.

Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття телуричного здвигу української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм - поеми.

Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах

Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Звідси навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу - акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув - під впливом і Франка, і символістів - до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія догнала західно-європейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи - від гекзаметра і ямба до верлібру - все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціалізму, за «великою землею» культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неокласичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кларизм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередності! з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні - необароккові. Зеров пише про ці риси поета: «...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкевича («Човен»), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує і розбарочить строгу архетектурність його монументальних мас («Мандрівники»)».

2.2 Поетична лірика М. Рильського 20-х років ХХ ст.

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й формами можна вважати головною цариною творчого самовияву М. Рильського, можливо, найбільш органічною для його мистецької індивідуальності. Правда, доробок поета містить і чимало артистично виконаних поем, але і в них домінуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідальному елементу, що обумовлює і певну своєрідність їхніх композиційних форм.

Перша збірка юного поета «На білих островах» (1910), була книжкою початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем, і словом. Легко виявити тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявлялося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя...»), всіляко педальованої меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на «білі острови» - високі хмари, що пливуть над грішною землею.

Книжку загалом привітали в тогочасній пресі, правда, разом з напутніми порадами, зокрема, в рецензії Л. М. Старицької-Черняхівської є порада: «не спочивати довго на хмарах, замерзне і душа, і талан поета», адже тепло в природі тримається біля землі, «тому й горнеться все до неї...».

Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, - опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бенкет», - і разом з ними становить ліричну сповідь молодої -душі.

За сім років, що минули від «Білих островів», М. Рильський творчо зростав, мужнів його талант, вагомішало слово. Опора на П. Куліша й М. Старицького, помітна в першій книжці, була доповнена засвоєнням художнього досвіду О. Олеся, М. Вороного, поетів-молодомузівців, але не тільки їхнього - він зумів ґрунтовно простудіювати російську й західноєвропейську поезію, доробок представників символізму та акмеїзму, утримавшись при цьому від «прилучення» себе до будь-якого з новітніх літературних напрямів. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не помітно, але була впевнена орієнтація на інтимно-довірливий, рвучкий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм класиків, а частково й сучасників - від М. Лєрмонтова, Т. Шевченка, А. Фета до О. Блока, І. Анненського, А. Кримського та М. Філянського.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сформованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й водночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психологічним підтекстом. Для тогочасної української поезії це було свіже й цікаве слово. Ідейний і особливо настроєвий лад цієї лірики далекий від цілісності, але провідним тут усе ж виступає щира людяність, закоханість у «світове життя», прообраз якого поет знаходить у природі, і живлена всім цим світла молода надія на добро і щастя - всупереч усім внутрішнім кризам:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато - серце порветься!

У збірці «Під осінніми зорями» було багато тонко оркестрованих в емоційному розумінні віршів, які стали шедеврами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати - пейзажно-психологічної) лірики. Серед них - такі зразки, як «На білу гречку впали роси...», «Весною ми їздили в поле...», «Молюсь і вірю...», «Мені снилось...», «Зелені тіні...», «Вже червоніють помідори...» та ін.

А разом з тим - скільки неспокою, скрут і тривог («О моя тривого невгасима!..») в поетичному світі молодого М. Рильського! Раз у раз тут звучать мотиви гіркого невдоволення поета самим собою, болісного пошуку цінностей та ідеалів, моральної мотороші перед спокусами декадентського «Содому» (цикл «Беатріче і гетера»), усвідомлення відсутності ширших життєвих зв'язків,- усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди: «Хіба я не крапля мала, що світ необмежний одбила,- лиш ґрунту свого не знайшла, лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки...»). І як філософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут - поривання до цілющої об'єктивності природи («Люби природу не як символ...»), до світового універсуму, що так переконливо нагадує про марноту самотності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти...»).

Той же неспокій і напруга духовних пошуків переймають тогочасні поеми М. Рильського - щиросповідальну, романтично-тужливу «Царівну»; класичними октавами писану ідилію «На узліссі», що розповідає про одне з «проміжних» моральних вирішень поета, оглавлене епіграфом із Вольтера - «Треба плекати наш сад»; гостропроблемний «Бенкет» - із явно критичним щодо «чистого мистецтва» розв'язанням питання про місце поета в часи повстань і громадянських змагань.

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати «неокласичним». До основних рис цієї школи в українській поезії звичайно відносять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям (а значною мірою і формі) світової класики - від античності до XIX - початку XX ст., визначальну роль морально-психологічної та історико-культурної проблематики, стримане, а то й негативне ставлення до вимоги політичної заангажованості мистецтва (що в 20-ті роки служило основним «жупелом» для вульгарно-соціологічної критики в її полеміці з «неокласиками»). Щоправда, тут слід зважити на індивідуальну своєрідність творчої практики кожного з поетів - М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича чи О. Бургардта; стосовно творчості М. Рильського це має особливе значення.

Поезії, що ввійшли до збірки «Синя далечінь» (1922), створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хуртовин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Відгомін цих жорстоких часів вчуваємо в стриманих згадках поета про «довгі муки безсердечних літ», про людей, що «іменем любові любов убили»; окремими мотивами ці згадки увійдуть і до творів наступних часів.

Певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає -навпаки, її характеризує суперечливість, боріння світлих і темних барв. Світлих- тому, що сонцелюбний талант поета нерідко свідомо спрямовував його психіку на подолання і своєрідну «сублімацію» болючих відчуттів, як це бачимо, наприклад, у відомому вірші «Солодкий світ». Так чи інакше, а в «Синій далечіні» знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів...», «Нашу шлюбну постелю...», «Несіть богам дари...», «На вулицях вода синіє...», «Я знов на драбинчастім возі...»). Але є тут і другий емоційний полюс, де знаходять вияв (хай притамований словесно) тривожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скільки нас було...»), почуття самотності й моральної розгубленості («Поете! Живемо в пустині серед каміння та людей...», «П. Савченкові»), тужливі передчуття («Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так мало», «І знов дорога й бризки з-під коліс...»).

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетичної уяви - чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського. Різні грані цієї проблематики відбилися, зокрема, в тонко вигранених сонетах про митців і мислителів - «Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бодлер». Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світо-почуття поета - темі «синьої далечіні», яскраво декларованій в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає високі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть більше - актом морального самоочищення від «гріхів» щоденних («Прийшла, прийшла таки, нарешті!») [2, c. 205].

З'ява поетичних збірок 1925-1929 pp. - «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) - знаменувала своєрідне «акме», вищий ступінь розквіту духовних і творчих сил М. Рильського в умовах пореволюційної дійсності. «В останні часи в моїй ліриці відносно мотивів іде еволюція, і що вона дасть, побачить читач. У кожному разі сучасність заговорила»,- зазначав поет ранньої осені 1923 р. Справді, «любить чи не любити те, що навколо нас, що в нас самих росте, що творить нас, що творимо самі ми»,- лише сліпець, на його думку, «тривожиться питаннями такими» («Епоху, де б душею відпочить...»).

Народжене в цей час почуття єдності з народом («Неси в щільник свій мозок, кров і плоть, таких, як ти, кипучі міліони...»); ідей спадкоємності культури як неодмінної умови суспільного прогресу; пафос праці «з людьми і для людей» (ще не обтяженої соціальними викривленнями пізнішого часу) - такі, можна сказати, філософські «кити», на яких тримається тепер художній світ поета.

Це помітно, зокрема, в провідних мотивах його тогочасних поем, а також близьких до них ліро-епічних циклів («Вікна говорять», «Ганнуся» та ін.).

У поемі «Чумаки», датованій 1923 p., роком відчутного духовного злету поета, пристрасна полеміка про культурну спадщину та її місце в новому світі ведеться вже з просвітницьких і будівничих позицій. Сперечаючись із пролеткультівцями та іншими нігілістами, поет нагадував: «...В минулім є терни, але є також і вінки тернові...», «Є ланцюги, що їх не можна рвать, немов у тілі вен або артерій. Чи ж сором Марку Гракхові подать братерську руку?» («Чумаки», «Октави»). Все це, врешті-решт, було спрямоване на захист приниженої, зневаженої людської особистості від «залізобетонних» концепцій ультралівого більшовицького радикалізму.

Характерними не для одного з тогочасних поетів мотивами «прощання з минулим» починається поема «Крізь бурю й сніг», герой якої через біль і сумніви, через драматичні контрасти пореволюційної дійсності приходить до усвідомлення того, що хоч би як там було, а все ж «сіяє в віщому тумані симфонія мускулатур» і що в полях «ростуть жита і юний вітер ходить». М. Рильський сподівався на творчі сили й можливості нового ладу,- а хіба не вірили в те ж саме П. Тичина, Г. Косинка, А. Головко, М. Куліш, Ю. Яновський, інші їх сучасники?

Фактично ця ж тема провідна і в «жовтневій поемі» М. Рильського - «Сашко» (1928), але тони тут однозвучніші часом фанфарні, із загального колориту майже зовсім усунуте все тяжке й болюче в тогочасному трагічному житті.

Поеми 20-х pp. засвідчують розмаїття стилістичних і композиційних вирішень поета: медитативні й полемічні «Чумаки» (правда, із зародком «додаткового» і швидко згорнутого сюжету), мозаїчна, в дусі блоківських «Дванадцяти», лірико-драматична «Крізь бурю й сніг» і майже алегоризована за своїм сюжетом, формально побудованим навколо однієї людської долі, поема «Сашко».

У панорамі мотивів та образів тогочасної ліричної поезії М. Рильського виразно окреслюється постать її «внутрішнього», головного героя. Це - гуманний і освічений інтелігент із совісної «просвітительської» формації. Це особистість з інтенсивним внутрішнім життям, ясний і доброзичливий характер, прикметною рисою якого є прагнення до гармонії - між особистістю й навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким, близьким поетові, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особливої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя,- хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанс:: реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі - а за одним найтяжче...», «Ти зацілована, запльована...», «Як тінь, як пес, холодна самота...», «Принц Данський» та ін.). Неокласицизм М. Рильського не означав затикання вух на «негармонійні» голоси його бурхливої доби.

Світ ліричної поезії М. Рильського замкнений у строгі лінії, у ньому панують здебільшого дзвінкі й насичені кольори (зорові враження тут рішуче переважають): «Червонобоким яблуком округлим скотився день, доспілий і тяжкий, і ніч повільним помахом руки широкі тіні чорним пише вуглем» («Людськість»). На фоні природи, пейзажу відбувається більшість медитацій та сердечних переживань автора, зміни пір року тут виступають неабиякими подіями, і поет володіє майстерністю передати «обличчя» й «психологію» кожної з них. Тут і сповнена передчуттів і надій весна («Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби... Ще от день - і все ми, все покинемо для блакитнокрилої плавби» - «Ластівки літають, бо літається...»); і розквітле, пишне літо («Як соковито й повно гуде і стелеться понад землею ясного полудня віолончель!» - «Опівдні»); й дорідна осінь із її «прозорістю думок» і неповторними земляними запахами («Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом...», «Запахла осінь...»).

Цікавими й своєрідними рисами позначена просторово-часова організація «неокласичної» лірики поета (в наступні періоди тут відбудеться певна еволюція). Дух класицистичної всезагальності часто обумовлює в його поетиці певні «розширення» зображуваного простору, продовження його в далеку перспективу, а отже, й піднесення від «емпірії» (теж смаковито вималюваної) до чогось, місткішого й значущого.

Час у цій ліриці так само «поширений» або, за Д. Лихачовим, емансипований від побутової конкретності. Дія навіть таких, багатих на рясні деталі, віршів, як «Опівдні», «Людськість», «Осінній холодок над спраглою землею...», «Запахла осінь...», відбувається на тлі якщо не вічності, то, принаймні, якоїсь великої «всезагальної» епохи - без подальших її уточнень. (Ці риси «надчасовості» особливо помітні в численних антологічних віршах типу «Філософ», «Поет», «Музика», «Труд», «Відпочинок», вони - наслідок стилізації, дотримання вимог жанру.) У цілому ж ця розширеність часу й простору в ліриці поета надає їй прикмет високої, одухотвореної узагальненості (хоча нерідко - й споглядальності), оповиває слово і образ ореолом особливої поетичної повноти і значущості.

«Поезія трудів і днів» - так можна назвати його лірику 20-х pp. включає чимало натхненних медитацій і осяянь, присвячених філософським роздумам над діалектикою змінного і незмінного, «години» і «негоди», одиничного й загального в природі й людському житті («Студений вітер б'є в холодні вікна.,.», «Година й негода», «Мені здається: завтра буде сонце...», «Тріпоче сокір сріблом потемнілим...»); дорогій для М. Рильського темі творчості і праці («Опівдні», «Труди і дні», «Із абетки» та ін.); радощам і драмам кохання («Осінь ходить, яблука золотить...», «Коли полинуть бригантини», «Есмеральда», «Ластівки літають...», «Поцілунок», «Війнулася фіранка на вікні...»); осмисленню «вічних питань» краси, мистецтва, поезії («У пущі, де лише стежки звірині...», «Скільки літ не пройде...», «Як мисливець обережний...», «Вона ішла по місту в час облоги...», «Я натомився од екзотики...», «Адоніс і Афродіта», «Ніч», «Суворих слів, холодних і шорстких»). І просто - перлової, переливної лірики, спонтанних, завжди надзвичайно принадних у М. Рильського виплесків різнотонних настроїв («Я молодий і чистий...», «Осінній холодок над спраглою землею...», «По теплому дощі...», «Не надивився, ні!..», «Волохатий, фіолетовий...», «Всім пахощам Аравії не змити...» та ін.). За всіх відмінностей в емоційних барвах і пульсації думки та серця перед нами - поезія ясних, можливо, не позбавлених лагідної просвітительської утопічності, але від того не менше щирих, сподівань на щастя («узавтра буде сонце!») - щастя особистості й народу.

За два десятиліття поезія М. Рильського пройшла не дуже помітну зовні, але все ж істотну стильову еволюцію. Зникають певні впливи символізму, імпресіоністичної «нервової» моментальності в фіксації вражень і переживань, що були відчутні на етапі «осінніх зір». Загалом посилюються класицистична ясність (за М. Зеровим - кларизм), предметність, конкретність образу, точність і розміреність композиційного ладу (правда, в ліриці, але ніяк не в поемах), стрункість і прозорість синтаксису, орієнтація на точні й вивірені строфічні форми. Але, звичайно, поезія М. Рильського в чистому розумінні не є поезією «новітнього класицизму». З повним правом тут можна говорити про цікавий індивідуальний синтез кількох тенденцій, що репрезентують великі стильові школи світової поезії, а саме: класицизму, романтизму й реалізму. (Принаймні, сучасна літературна теорія дедалі впевненіше сходиться на думці, що в художній практиці не часто трапляються випадки «чистих» стилів, особливо коли йдеться про визначні літературні особистості.) Так було й у М. Рильського - достатньо зіставити, скажімо, стилізовані (в свою чергу, під численні стилізації XIII-XIX ст.) антологічні вірші - яскраво й «модерно» романтичний за образним ладом цикл «Адоніс і Афродіта» і багату буденними, побутовими деталями реалістичну розповідь в ідилії «Перед весною» та поему «Сіно». Але в більшості творів поета ці стилістичні струмені, звичайно, вільно й органічно злиті.

2.3 Творча спадщина неокласики М. Рильського 30-х років

Творчість М. Рильського у 30-ті позначена суперечностями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. Ці суперечності проймали, як відомо, все життя країни: з одного боку - духовний заряд революції 1917 p., а з другого - гніт антинародної командно-бюрократичної системи, кривавий режим тоталітаризму. Правда про життя, відкрито висловлена в літературі в умовах тяжкої творчої несвободи, стала неможливою, й письменники в багатьох випадках повинні були працювати в лещатах «дозволеного», в умовах напівправди, що зводилася здебільшого до зображення і оспівування «світліших» сторін дійсності. Втім, у певні «позитиви» цієї дійсності вони здебільшого вірили або намагалися вірити.

Поезія М. Рильського, наче благородна сонцелюбна рослина, дуже чутливо реагувала - в якісному, естетичному аспекті - на політичний клімат часу. Різке зниження художнього рівня цілком очевидне, наприклад, у «перебудовній» книзі «Знак терезів» (1932), створеній за часів колективізації, й особливо - в «Україні» (1938); разом з тим певні ознаки поетичного відродження помітні в збірках «Літо» (1936) та «Збір винограду» (1940). Надалі ця прикмета простежуватиметься не так виразно - аж до славного «третього цвітіння», яким поет відреагував на кінець сталінщини [1, c. 218].

У часи «сталінських п'ятирічок» з їхньою насильною колективізацією, страшним голодомором 1932-1933 років та форсованою за рахунок надлюдського «ентузіазму» індустріалізацією поезія М. Рильського тематично «перебудовується», але при цьому відчутно (а в деяких випадках і фатально) падає якісний художній рівень. Скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимісячний арешт поети органами ДПУ в 1931 p.), M. Рильський надає відтепер першорядного значення «громадським», соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляється неорганічність, вимушеність, а нерідко й «самонав'язаність» внутрішньої позиції. З особливою наочністю це продемонструвала «перебудовна» книга «Знак терезів» (1932), яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і громадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Притиск автора на слові «мусиш» тут не випадковий - як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Хоча були мотиви, ідеї, істини, щодо яких М. Рильському не треба було силувати себе й фальшивити - коли він, скажімо, утверджував своїм віршем дружбу народів і зв'язки їхніх культур чи вітав чесну народну працю або таврував фашистських підпалювачів війни. Прислуговуючи, в дусі тогочасної естетики, швидкоминучим потребам дня (аж до крайньої «ділової» вимоги, ним же і сформульованої 1932 p.: «...Боротьба за цукровий буряк варта більш, як борня з вітряками!» - «На порозі»), поет у своїх «громадянських» темах нерідко опускався до скороспілих відгуків і святкових здравниць (...«Хай здійснює найкращі сни радянський депутат!» - «Радянський депутат») або легкодумних політичних тостів («Підношу з повним кухлем... за тих людей, що окрилили... кого взиватимуть віки ясним ім'ям: більшовики» - «Золоті ворота». «Я і Київ»). Отже, опускався до того «одержавленого» ремісництва, яке прикро знижувало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозуміло, що таким чином він мусив «заробляти» собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»...), що співалася передусім завдяки вдалій, з національно-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького. Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності - з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах - М. Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії - тему патріотизму. Закоханий у рідну землю, її історію й людей, щирий друг інших народів, тут він мав що сказати. І якщо в деяких творах «програмового» звучання поет оспівував реальність, значною мірою міфологізовану в дусі тогочасної пропаганди, якщо хрестоматійний для свого часу вірш «Моя Батьківщина» справді відтворював полаковану офіційну модель, то реальніший зміст увібрали такі вірші, як заснований на історичних асоціаціях «Народам радянської землі», що кликав до дружби й приязні між націями («Хіба забулось, що за грати нас ворог спільний посилав, що Чернишевському, як брату, Шевченко руку подавав?» - «Народам Радянської землі»), і визначна за художнім рівнем і емоційним піднесенням, величава, немов маніфест, поезія «Народам світу» - з її натхненним уславленням всього істинно людського, що об'єднує народи планети: «Вам дорогий ваш біль, ваш хміль, ваш серп, ваш меч, ваш спів, ваш гнів, і усміх дочок та синів, і струнний перебір дібров, і неокрая-на любов...» (II. «Труди і дні». «Народам світу»).