Особливості неокласичної поетики Максима Рильського 20-х років ХХ сторіччя

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Рильського була лірика звичайного, щоденного життя, в простих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики помітно посилювалось - чи не через своєрідну самокомпенсацію - поряд із зростанням кількості писаних ним декларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кращих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь: люблю я здавна Київ...») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935), в інтимізуючій, ремарці - «Я стою, я стис рушницю, дожидаю перельоту», яка, по суті, перетворює цикл «Чотири вірші», задуманий як широкоосяжна «уславлювальна» панорама, на кілька барвистих пейзажних і жанрових малюнків. (Хоча явна політизація, густо й без потреби розставлені «акценти» не обійшли й цих малюнків.) З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продуктивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вірші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).

Своє право на поезію звичайних, не обов'язково «соціальних», шматочків життя, як і особистих, інтимних переживань поет принципово утверджував і відстоював. Саме тому 1940 p., напередодні війни, він міг дозволити собі (в книжці «Збір винограду») «розкіш» мальовничих і визивних за темою «Рибальських сонетів», принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл «Море і солов'ї»), інтимної лірики циклу «Весняна книжка» і навіть зовсім «побутової» поеми «Любов» - про кохання, родину, випадковий жіночий гріх і розумне «покаяння». А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета - віршем «Лист до загубленої адресатки». Цією збіркою, в якій знайшли своє місце й патетика послання «Народам світу», й ліричний гумор «Рибальських сонетів», М. Рильський стверджував право автора на свої теми, на виявлення неокраяної повноти людських почуттів. Недарма ще 1932 р. у відомому вірші про те, що «нове життя нового прагне слова», він навіть притиснутий, можна сказати, до стінки вульгарною критикою, що вимагала «маршу», все ж нагадував, які могутні сили в людській психіці протистоять цій казенній вимозі: «Ще Блок, ще Гріг, ще лілія, ще мрія, ще колихання голубливих вод..!» («Нове життя нового прагне слова...»).

«Лірик - він спить і марить про велике епічне полотно»,- писав наприкінці 20-х pp. критик М. Доленго, й наче вгадував: саме в цей час поет починав працю над своїм найбільшим епічним полотном - поемою «Марина» (1938). Це була поема про жіночу долю, долю жінки-кріпачки, яка могла бути сучасницею Шевченка і прототипом якоїсь із його героїнь (епіграфом до свого твору поет взяв рядки з однойменної поеми класика). Шевченковим болем, Шевченковим етичним ідеалом осяяний жіночий образ поеми - дівчини з убитою, а згодом - з обманутою любов'ю, страдниці й месниці. Та водночас «Марина» - це справді епічний твір, із сторінок якого чути подих тяжкої і героїчної історії народу, перед нами - багатофігурна сюжетна композиція, в якій один проти одного встають два світи - панський і кріпацький. У зображенні жорстокого й розпусного панства, яке на Правобережжі було здебільшого польським за національністю, поет наче дописував і довершував гострі соціальні присуди, які висловлював на адресу цього класу, рвучи з ним, його батько, Т. Рильський (журнал «Основа», 1861, листопад-грудень). І можна зрозуміти, чому авторові стала в особливій пригоді художня школа А. Міцкевича (щойно перед цим М. Рильський закінчив переклад «Пана Тадеуша») - школа «густого», щедро деталізованого поетичного живописання з помірними дозами іронії й сарказму, а інколи - й із пронизливими ліричними партіями та фольклорними ремінісценціями. Так у художньому світі поеми вільно й доцільно поєднались шевченківське і міцкевичівське начала.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка, а головне - на перше місце в свідомості митця вийшла пекуча тривога за долю Вітчизни і народу. Все це вдихнуло в поезію М. Рильського справжню пристрасть і біль.

Написані в роки війни політичні вірші - його натхненна «патріотика» і заклики до єднання народів проти фашизму - залишаться взірцем високої громадянської гідності українського поетичного слова в критичну добу історії.

Тяжка боротьба з фашистськими загарбниками розбудила й піднесла в суспільстві національну самосвідомість, яка так жорстоко викорінювалась. Тепер навіть Сталін заговорив про «знамено великих предків», - але виключно російських. М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного самоутвердження - гордого й величного, всупереч усім загрозам часу, - і створив «Слово про рідну матір», вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу:

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях - дух Боянів,

Хто димний запах полину

Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?

Краса пейзажів рідної землі, героїка національної історії, волелюбність народу, овіяні пошаною багатьох поколінь імена творців його культури,- для цього М. Рильський знайшов слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромінює цілі пучки дорогих українській людині асоціацій.

Творчість М. Рильського не раз, маючи на увазі її «традиційні» художні складники, називали мостом між класичною і радянською літературою. З цим до певної міри можна погодитись, якщо усвідомити новаторське значення його творчості в українській поезії свого часу. І в естетичному, і в культурно-психологічному розумінні високозмістовним і новим був уже центральний людський образ у його поезії, - образ її ліричного героя, за яким, скажімо, академік О. Білецький бачив характер, тип, постать «гармонійної особи» сучасної епохи, котрою «хотів би стати кожний з нас і .яку хотіли б ми бачити в своїх дітях».

М. Рильський входить як визначна творча постать не лише в коло найбільших майстрів літератури ближнього зарубіжжя, але і в загальнослов'янську, та й світову поезію XX ст.

Висновки

рильський літературний поетичний лірика

Дослідивши обрану тему, можна зробити такі висновки:

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків».

Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова, що, звичайно, у часи, коли процвітало революційне псевдоноваторство, засноване на фальшивих ідеологічних гаслах 20-х років, викликало нерозуміння, осуд «революційних» теоретиків літератури. Хто не знищував класичної форми, думки, самої природи поетичного слова, той оголошувався ретроградом, а згодом і ворогом народу.

Ще у 1923 році Максим Рильський, відповідаючи на звинувачення офіційної критики в декадентстві, відірваності від сучасності та соціалістичної революції, писав: «Я можу одгукуватися ліричним віршем тільки на минуле, тільки на те, що осталося у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу». Рильський опирався як міг, і зумів написати під нищівним обстрілом критики, з тавром декадента й в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині неперевершеним залишається переклад «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з'являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У вірші «Коли усе в тумані життєвому» (збірка «Під осінніми зорями») поет оспівав вічність мистецтва, нетлінність його витворів, по суті сформулював естетичне кредо митця.

Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був гранословом, завжди був захоплений творчістю великих поетів минулого. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику і суворі сонети та октави на той час. Вже через багато років Максим Тадейович, не маючи зла на своїх хулителів, через яких він відбув ув'язнення і, на щастя української культури, залишився живий, напише, що термін «неокласики прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців», а своїх критиків він називав усього лиш «дуже рішучими людьми».

Багатий художній доробок митця позначений роздумами про місце людини в житті та духовні цінності нашої епохи, пронизаний мотивами любові до усього сущого. Його поезії сповнені щирістю, відвертістю, інколи легкою іронічною усмішкою. Максим Рильський бачив суттєве, вічне у звичайному, щоденному, зовні непоетичному. Як добрий знавець класики, людина глибокої ерудиції, він широко використовував історичні і літературні асоціації, паралелі, що надало особливого колориту його художній палітрі. Поетом створено розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянд і винограду: Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне. Вони символізують єдність двох важливих сторін людського життя: насолоди красою природи та мистецтва і творчої праці. Ця риса поетичного доробку М. Рильського тісно пов'язана з іншою -- афористичністю вислову, який в узагальненій формі концентрує підсумок роздумів поета ("Як парость виноградної лози, плекайте мову", "Нове життя нового прагне слова", "Вміє розставатись той, хто вмів любить", "Учися чистоти і простоти і, стоптуючи килим золотий, забудь про вежі темної гордині"). Поетика М. Рильського поєднує у собі класичні традиції і новаторство. Художні ідеї, образи, мотиви, співзвучні духові часу, поет втілював у таких усталених формах, як сонет, октава, терцина. Поезія "На білу гребку впали роси" стала відомим романсом. Невелика за обсягом, вона, без перебільшення, - неперевершений шедевр. Рильський, використовуючи художній паралелізм, створив ліричну мініатюру, у якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам'яттю про неї. Поет окремими штрихами творить гімн коханню, його животворній і чарівній силі.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра - незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» - новели, оповідання, етюди. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

Література

1. Білецький О. Творчість М. Рильського. - К.: Дніпро, 1985. - 387c.

2. Драч І. На повен свій зріст // Карбованих слів володар. - К.: Основи, 1988. - 294с.

3. Енциклопедія українознавства. - К.: Глобус, 1993. - 671с.

4. Енциклопедія української літератури. - К.: Либідь, 2000. - 863с.

5. Ільєнко І. Жага: Труди і дні Максима Рильського. - К.: Вища школа, 1954. - 195с.

6. Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. - К.: Либідь, 1994. - Кн. 1. ? 562с.

7. Колесник Г.М. Слово крилате, мудре, пристрасне. - К., 1965. - 290с.

8. Литературный энциклопедический словарь. - M.: Советская энциклопедия, 1987. - 679с.

9. Мужановська А. Естетизація природи в поезії Я. Івашкевича та М. Рильського (на матеріалі збірок 20-х років) // Література и мова, 2005. - 12 берез. - С. 16-19.

10. Новиченко Л.М. Поетичний світ Максима Рильського. У 2 кн. - К.: Либідь, 1980. - Кн. 2. - 492с.

11. Рильський М. Бабине літо / М. Рильський. - Львів : Каменяр, 1967 ? 132с.

Размещено на Allbest.ru