Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Методологія феноменологічної інтерпретації

1. феноменологія ? теорія у філософії та літературознавстві, яка трактує літературний твір як об'єкт, що усвідомлюється через акт читання (присвоєння читачем тексту), внаслідок чого художнє сприймання твору постає як акт співтворчості (рецептивна естетика).

2. Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому відношенні до об'єктів (текстів).

3. Центральним поняттям є ”інтенційність”, тобто спрямованість свідомості на об'єкт.

4. для розуміння тексту можна застосувати тільки описовий метод (дескриптивний).

5. твір ? вербальний інтенційний об'єкт.

6. в чому закорінені смисли і постать об'єкта (тексту)?

7. з'ясування інтенцій, початкових імпульсів, з яких народжуються образи, мотиви, формотворчі елементи.

8. мета феноменологічної інтерпретації ? з'ясувати інтенції творчих задумів.

9. критик - це той, хто розглядає цінність твору і висловлюється про неї, керуючись дослідницьким об'єктивізмом.

10. феномен розглядають поза контекстом на підставі його іманентної сутності.

11. ідентифікація будь-якого сенсу формується в інтенційному потоці феноменів (тобто потоку текстів).

12. здатність свідомості не емоційно сприймати предмет, бути свідомості про предмет.

13. Е. Гуссерль наполягав на потребі керуватися у мисленні не елементами психіки, а суттю справи, предметами думки, власне «речами», тому висунув гасло «Назад до речей!», йшлося про послідовне дотримання смислової спрямованості на предмети, в якій вони розкривають свій сенс поза будь-якими детермінантами. «Річ являється, а її сенс переживається!»

14. Вчений наголошував, що замкненої на собі свідомості не існує. Що вона завжди є свідомістю про…(щось, когось…).

15. Поняття «пульсаційний горизонт»: всеохопна інтенційність сущого, яка всмоктує в себе горизонт світу. Це як просторова тяглість, постійне торкання іншого, аналогічне прямій дотичній до лінії кола, фіксоване певною спільною точкою, що виявляється у здатності виявляти чужу, іншу суб'єктивність у спільному комунікативному полі, знаходячи з нею спільний духовний досвід («силові» точки певної доби, напряму, н-д, Т.Шевченко - романтизм, П.Мирний ? реалізм: див. Н.Зборовської «Код»).

2. Феноменологічний аналіз вірша „О, панно Інно…” П. Тичини

Вірш написано 1915 року, він належить до ранньої лірики П. Тичини. За жанром це інтимна поезія, в якій зображено любовні переживання ліричного героя.

Звернемося насамперед до образу «панни Інни», який мав свого прототипа - Інну Коновал. Загалом написання вірша пов'язано із знайомством молодого Тичини із сестрами Полею та Інною Коновал, дочками чернігівського поета Івана Коновала. Звертається він саме до Інни, тому що Поля покинула молодого хлопця, а за словами самого Тичини із щоденника, які датуються квітнем 1920 роком, маємо: «Померла Нюся (пестлива назва Інни). З сухот. Отепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили». Для письменника Інна була єдиним з'єднуючим ланцюжком з Полею, тому це поетичне звернення адресоване саме Інні.

«Сестру я Вашу так любив …» - ця фраза пояснюється тим, що молодий семінарист Павло Тичина був закоханий саме у Полю.

«Любив?» - риторичне питання пояснюється тим, що Тичина був зачарований обома сестрами, хоча надавав перевагу саме Полі.

«Цвіли луги» - говорить нам про пору року - весну. Це підтверджується тим, що П. Тичина у своєму щоденнику писав: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся…». Весною письменник називав Полю. Для нього його кохання - це весна, тому і кохану він так називає.

«Я Ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів» - поєднання слухових та зорових образів для Тичини є невипадковим, оскільки письменник з дитинства співав у монастирському хорі Чернігова, а пізніше, 1900 року, 9-річний хлопчик став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Крім того у старших класах він пройшов грунтовну художню школу у викладача малювання М. Жука. Саме це і вплинуло на формування особливої манери письма Тичини - кларнетизму. Взагалі письменник у щоденнику писав: « Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати». Для нього музика і природа були нерозривні, тому у його поезії часто зустрічаються слухові образи, на зразок «шепіт гаю», який маємо у вірші «О Панно Інно». Знову ж таки слуховий образ створюється за допомогою контрасту, який створює автор протиставляючи лексеми«Тиша» та «кричить».

«Сестра чи Ви?» - риторичне питання, у якому яскраво виражаються його слова, зацитовані нами вище, в яких говориться, що в образі Інни Тичина ще довго любив Полю.

Нарешті останнє слово-речення «Любив…» маємо констатацію факту і відповідь на питання, яке було поставлено ще в першій строфі «Любив?».

Тепер слід звернути увагу на лексичні, синтаксичні та фонічні засоби вірша. Насамперед слід зазначити, що Тичину зараховують і до імпресіоністів, і до символістів, і до романтиків. Саме риси імперсіонізму у вірші «О, панно Інно» виражаються у називних односкладних реченнях, які передають швидкість зміни вражень і душевних переживань ліричного героя. Також з цим пов'язане вживання письменником обірваних речень (апосіопеза). Символізм вірша пояснюється впливом на молодого Тичину М. Вороного (з 1906 р.), який був представником молодомузівців, які у свою чергу рівнялися на зразки європейського символізму. На фонетичному рівні у вірші часто вживається звук «і», що за символістським тлумаченням свідчить про спокій, ніжність, кохання. Так само маємо алітерацію «с», що тлумачиться як сум.

Отже, особисті переживання письменника втілися у вірші «О, панно Інно». Автор роздвоєний між почуттям радості, коли згадує про колишню любов, і між почуттям суму і самотності в реальний йому час. Змінність і фрагментарність образів вірша відтворюють собливості перебігу почуттів ліричного героя, його роздвоєність між двома сестрами. Аналіз довів, що це жанр інтимної лірики, оскільки у вірші передані переживання ліричного «я», повязані із коханням до жінки.

3. В. Голобородько «Хотів бути людиною»

Щоб не крокувати -- відтяв собі ногу (перестав і ходити до друзів) Щоб не вертіти непристойних фігур -- відкусив пальці (не вмів і зірвати яблуко) Щоб не чути негарних слів -- пообривав вуха (не чув і привітних) Щоб не казали на нього носатий -- викрутив носа (став кирпатим) Щоб не бачити жаб -- повиймав очі (але не бачив і троянд) Щоб ненароком не бовкнути чогось зайвого -- вирвав язика (не став казати і лагідних слів коханій) Кожного дня він провадив якусь пластичну операцію на своєму тілі, щоб бути схожим на інших, на всіх.

Ліричний герой прагне бути людиною, але йому постійно не вдається: люди, обставини. Суспільство настільки жорстоке, що морально калічить людей, вони стають схожими один на одного. Людські чуття завдяки яким людина є тою, котрою вона є, знищуються, цінності перестають бути важливими, в людини втрачається сенс життя.

Кожна поезія має певний задум. В.Голобородько взяв за ідею особистість, яку він рятує від «цивілізованої уніфікованості».

Герой проводить експерименти над собою, і символічно відтинає собі людські органи чуття: дотик, смак, нюх, очі, що призводить до ідентичності себе з іншими. Герой не може вирватися із замкненого кола, адже світ для поета «набуває сенсу лише тоді, коли він проектується на щось таке, що не підлягає часові, що існує поза часом і вище часу».

Поет хоче показати дивовижність і красу, але ця краса спотворена. Це наче дзеркало сучасних людей, які гоняться за грошима, кар'єрою, але забувають про цінності.

Як зазначає сам автор для цієї поезії провідний мотив - утрати частки людського єства. Враховуючи, що культурна традиція віддавна трактувала людські спільноти як «тіла», то розпад може позначати кризовий стан суспільства (і зумовлені ним особисті драми). Голобородько вважає, що суспільні причини викликали тілесні деформації, тому і зображує героя, який зникає як особистість під тиском обставин.

4. "Гранітні обеліски, як медузи..." (Василь Симоненко)

Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил. На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір - зариті у чорнозем, Мільярди щасть - розвіяні упрах... Душа горить, палає лютий розум, І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно б репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці, думайте, лакузи, Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? - На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил. Уже народ - одна суцільна рана, Уже від крови хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд. І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд 1962 року В. Симоненко разом з А.Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Місця поховання були таємні. І виявили їх лише тому, що побачили як хлопчики грали у футбол черепами. Безсумнівно це справило враження на Симоненка, комуніста-ідеаліста, очільника відділу пропаганди в газеті. Власне ця злість на «режим», на ці жорстокості і стала поштовхом до написання вірша. Тобто інтенцією.

Відомо, що в той час саме створювався клуб творчої молоді, який і став осередком шістдесятників, в той клуб увйшов і Симоненко. Зважаючи на вік, 27 років, поет був і максималістом до певної міри, і в дечому сліпим, плив за течією (попри всі означення, які йому приписують) - був комуністом, очолював відділ пропаганди, писав вірші про партію (які, чромусь не охоче представляють в антологіях), тобто… він жив подвійним життям (свідомістю), або все ж був «совєтскім чєловєком», проте бачимо, що «клуб творчої молоді» трохи відкривав йому очі. А зокрема і ця подія, наслідком якої став твір. У вірші звучить праведний гнів, мотив помсти, розплати Зокрема ми бачимо і розстріляні ілюзії, чи не про авторові ілюзії тут ідеться? Ідея твору, звісно, засудження «методів роботи» совєцкого режиму. Дуже прикро, що не збереглося (а чи були вони?) якихсь публіцистичних свідчень, чи інтерв'ю, чи просто висловлювань поета, щодо негативного ставлення до партії, до совєтского ладу, які б проливали б більше світла на інтенції. Хоча деякі записи в його коротенькому щоденникові проливають світоло на висунуту мною версію. Зокрема поет пише: «Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше - навчитися бути нещирим. Брехня - мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів: одні брешуть, щоб мати з цього моральну чи матеріальну вигоду, другі брешуть, аби брехати, а треті служать брехні, як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюлють логічні кінцівки до правди. Ці брехуни, з моєї брехунської купини, видаються мені благородними. Вони - художники. Вони - резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудотною і дріб'язковою. Благородна брехня возвеличує правду. Керуючись цим, я частіше всього вдавався до третьої брехні.». Це перший запис щоденника ( 18 вересня 1962). Того ж року, коли написаний цей вірш, коли відкрито поховання. Безсумнівно ці події і висловлювання взаємопов'язані. Звісно, вірш з'являється в епоху відлиги, тобто тоді коли це «можна було» зробити. І трохи вільніше думати. Бо навряд би наш «борець» написав таке при вусатому грузинові. Правда і так, аби не помер він 63-го, то причин би знайшлося заслати його в табори. Між тим деххто пов'язує його творчість із причиною побиття його на ст. Черкаси, а побиття з причиною смерті. Шкода, що отому талантові «поета-борця» розквітнути, на мою дилетантську думку, так і не вдалось.

5. Василь Симоненко «…Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок»

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій. І що мені робить, коли малий зажинок Судилося почать на ниві нерясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати, Чи долю проклясти за лютий недорід І до сусід пристать наймитувати За пару постолів і шкварку на обід? Коли б я міг забуть убоге рідне поле, За шмат ції землі мені б усе дали... До того ж і стерня ніколи ніг не коле Тим, хто взува холуйські постоли.

Та мушу я іти на рідне поле босим, І мучити себе й ледачого серпа, І падати з утоми на покоси, І спать, обнявши власного снопа. Бо нива це -- моя! Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай не жде мене ніде, Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде...

Будь-який літературний твір з'являється у той момент, коли його з'ява обумовлена певними життєвими і психоемоційними обставинами, в яких перебуває авторське «я». Ті обставини і стимулюють, підштовхують творчий процес, внаслідок якого на поверхні авторської свідомості виникає й оформлюється твір.

Якщо з такого погляду спробувати з'ясувати причини появи вірша «Є тисячі доріг…», то чи не найкраще для цього підходить щоденник Василя Симоненка «Окрайці думок», записи в якому відтворюють тривання у певному часі авторського «я», проливають світло на творчі задуми, а головне - передають образ психофізичного стану поета.

Отже, вірш, який датується 1963 роком, написаний за три місяці до смерті поета.

Щоденниковий запис від 3 вересня 1963 року свідчить про надзвичайну поетову самотність: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Єдині мої товариші тепер - чорнило й папір».

Cаме тоді Симоненко уже жив у гнітючому, свідомому відчутті близького фізичного згасання, запис зі щоденника: 22.УІІ.1963. «Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажений. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю... Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче від життя мало, - він ніколи не розчаровується у ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя - стати обивателем...».

Важка невилiковна хвороба вперто i послiдовно вимучувала його тiло. А його дух знесилювало кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

Василь Симоненко повiрив у торжество правди, свободи i демократiп, хотiв i далi «мучити себе й ледачого серпа», проте йому не судилося завершити розпочате. На Украпнi починався сумнозвiсний перiод «загвинчування гайок» у лiтературi, в культурi за допомогою безвiдмовного iнструменту пiд назвою «націоналізм». Та вже 8 вересня 1963 року сумно, з гiркою iронiєю В. Симоненко занотує: «Друкованi органи стали ще бездарнiшими i зухвалими. «Лiтературна Украпна» каструє мою статтю, «Украпна» знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не свiтитися вдячнiстю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготнiсть. До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моп вiршi у «Змiнi», зарiзанi у «Жовтнi», потiм надiйшли гарбузи з «Днiпра» i «Вiтчизни». Ай, ай, ай весело! Всi ми пiд пресом.Так воно треба задля прогресу».

Ця облога полiтичною недовiрою та ідеологічною пересторогою особливо змiцнiла за кiлька мiсяцiв до смертi Василя Симоненка. Та вiн творить ,з'являється «Казка про Дурила», написана, як вiн сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовлено ранiше. Сьогоднi казка ще подобається менi, жаль, що нiкому пп почитати». Та все ж було кому почитати - народ знав уже i любив поета, не було кому пп опублiкувати.

Саме «тим, хто взува холуйські постоли», безтурботним, цинiчним i щирим у свопй слiпотi i у пристосуванствi адресовані рядки вірша, бо легко загубити дорогу до рiдного краю, але як важко буде згодом вiдшукати свою вiтчизну, утвердитися у ній, у свободi вираження думок, надiй, переживань.

Симоненко бачив своє покликання у служінні «рідній ниві», незважаючи на «колючу стерню» і «ледачого серпа», бо «тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок мене на ниву батьківську веде».

Таким чином, вірш «Є тисячі доріг...», що був написаний за кілька місяців до смерті, виник внаслідок збігу різних обставин: психофізичних (хвороба, внутрішня самотність), соціо-культурних (цензурні утиски, складне становище української літератури), естетико-рецептивних (світовідчуття та його словесне відтворення).



6. Поема «Спрага» Григорія Білоуса

Вагому частину своїх роздумів, які виписав у листуванні, Григорій Павлович присвятив основоположнику української літератури Тарасу Шевченку. В листі до Григорія Короля, Білоус писав, що його запросили до Румунії на відкриття пам'ятника Шевченку, але в Білоуса не було закордонного паспорта, і неможливість цієї поїздки засмутила письменника. В цьому ж листі він висловив думку про те, що засмучувало його глибше: «Бачиш - навіть Румунія вшанувала нашого Тараса, а в Санкт-Петербурзі, де Шевченко провів, вважай, півжиття, й досі не спорудили пам'ятника йому, а ставити треба величний: Тарас того вартий».

З поемою «Спрага» про Тараса Шевченка автор не поспішав. Перша її частина «Наодинці з рідною вербою» «вродилася» 3 березня 1981 року. Білоус знайшов чорновик першого її варіанту, де він поставив завершальну крапку о 17 годині. Друга частина поеми «Сповідь мандрівної вишні» була написана після ювілею Юрія Мушкетика та розмови Григорія Павловича з Дмитром Григоровичем Білоусом: «Ця тема жила в мені рівно 18 років, відтоді, як на мій робочий стіл у редакції «Черкаської правди» лягло телетайпне повідомлення про тернові зарості на Мангишлаку. Мене осяяв здогад:це вишня наша йшла провідати Тараса, а поки дійшла - терном стала…».

Тому задум другої частини поеми лежить в далекому 1981 році, коли, як зазначає Григорій Білоус, він «був змушений палити свої щоденники й листування, а повідомлення про тернові зарості в Казахстані було як своєрідний натяк долі на можливі небажані повтори у моєму піднаглядному житті». Додамо від себе: і небажані повтори у творчості.

У «Післямові» до поеми автор називає Шевченка «духовним велетом», якого послала Україні доля, а перед цим, вона обдарувала його талантом володіти «Словом і Малюнком». Тут же автор ставить патетичне запитання до себе: «Так ким же він був? Художником, що вмів і прагнув ще й писати, чи поетом, що увічнював ще й малюнком тогочасну дійсність?

Він був генієм.

Це було унікальне поєднання рівнозначних здібностей, розвиток яких відбувався паралельно. Мабуть, на роду було написано Шевченкові - спочатку брати уроки малювання у примітивних майстрів ширяєвих, щоб згодом стати професійним художником, та самотужки вчитися володінню словом у Котляревського, Сковороди і авторів святого письма, щоб постати перед світом поетом-пророком».

Дивним для мене є те, що в листуванні 4 квітня 1999 року, письменник першу частиною називає «Наодинці з рідною вербою», а другу - «Сповідь мандрівної вишні», але в 2004 році виходить книга Григорія Білоуса «Провидці правди і свободи», в якій ці частини надруковані навпаки. Чому автор змінив свій первісний задум, це можна пояснити тим, що в другому варіанті композиція поеми підпорядкована певній хронології подій: спочатку вишня домандрувала до Тараса та побачила те, як йому гірко «існується» в Мангишлаку, хоча і перший варіант був композиційно вдалим.

Кожна частина поеми має епіграф. До частини під назвою «Сповідь мандрівної вишні» автор підібрав перший рядок з відомого кожному українцеві вірша Шевченка «Садок вишневий коло хати…». Свій вибір Білоус також пояснює в листуванні: «Одним рядком епіграфа я одразу ж поновлюю в читацькій уяві весь вірш Т. Г. Шевченка, багатьма знаний ще з дитинства, але сприйнятий кожним по-своєму…Для ув'язненого Шевченка - це ідилічний образ України. Для мене ж він - своєрідний мікросценарій». Григорій Павлович розібрав вірш Шевченка на своєрідні «кадри», де чергуються «загальний, середній, крупний» плани. Білоус пише в листі до Ірини Мироненко: «Аби я знімав фільм за цим мікросценарієм, то завершив би його переведенням зображення у затемнення, а звук змікширував би до повного затихання. Власне, я це й зробив подумки, щоб перейти до свого тексту, котрий починається своєрідним виходом із затемнення, з ночі:

Цими рядками автор не тільки переходить від Шевченкової ідилічної ночі до прозаїчного керелівського світанку,а й подає садок вишневий коло Тарасової хати вже без його батька Григорія Шевченка-Грушівського. Тепер тут господарює лайлива Грушиха, котра одразу не просто помічає втечу квітуючої вишні з її незатишного подвір'я, а ще й докоряє "домашній сторожі",що не встерегла втікачку, щодня поливану помиями. «А отим словечком апрелівка мені хотілося натякнути на русифікацію всього українського, коли й саму Україну йменовано було Малою Руссю. І якщо в Шевченковому вірші діяла доцентрова сила, то початок моєї поеми позначений відцетровістю. Хрущі, що колись ліричногули над садком, нині лінькувато летять за вишнею, поступово відстаючи від неї. Тільки бджоли співчутливо обціловують кожну вишневу квіточку: прощай, прощай... Таким є своєрідний авторський вступ до поеми.

Далі письменник вводить у поему сповідь самої вишні, яка виправдовує, пояснює свій вчинок через сон (підсвідоме за Франком).

Образ вишні оживає перед читачем, а, оскільки, сон - це стан людського організму, то можна уявити, що в момент сновидіння, яке побачила вишня, вона перетворилася в живу істоту і полинула до Шевченка.

Цей момент теж пояснює сам автор: «Спочатку я хотів скористатися тим же засобом перевтілення, до якого вдався Шевченко в поемі "Тополя", де дівчина тополею стала. Але потім Білоус відмовився від цього наміру, надавши читачеві можливість самому уявити вишню мандруючою, живою. Це зумовило те, що квітуюча вишня сприймається читачами як образ України, що скучила за Шевченком і подалася в далекі, виснажливі мандри, подібні до відомих подорожей люблячих матерів і дружин багатьох «засланців».

Слово «чужина» - це поняття широке, а Шевченко перебував в конкретному місці, одна лише назва «Мангишлак» наводить на читача жах, відчуття самотності та відчуття холоду. Для того, щоб пояснити читачам, куди саме прямує вишня, Григорій Павлович вводить у твір образ вітру. Між вітром і вишнею розгортається діалог, який, окрім пояснення творчого задуму, надає тексту динаміки й оживлення цим образам:

Далі автор описує українське село і те, що відбувалося в ньому, коли його покидала вишня. З'являється образ сичів, що й у Шевченка в «Причинні» «перекликались»: «Сич - птах віщий, цим образом я вводжу в текст елемент містики, а оте буденне собаче гавкання, камертонно розпочате висвареним Сірком, не просто шматує довколишню світанкову тишу, а й супроводжує вишню, поки вона йде селом. О, скільки сяйних душ було обгавкано у нас впродовж століть!» .

Григорій Павлович свідомо насичує твір різноманітними образами, які вишня ніби нанизує на свої гілки, шлях її стає тяжчим, але всі ці образи з Батьківщини Тараса, вона всі їх донесе на своїх тендітних вітах: Оксанині цілунки; Грушиха, як втілення «помийного ставлення» до ближніх; образ солов'їв-жевжиків «соловейки співали за будь-яких обставин, навіть тоді, коли їх, образно кажучи, «брали за горло». Соловей, я вважаю, є уособленням письменника-вільнословця: Шевченка, який не перестав писати попри заборони; самого Білоуса, творчість якого теж часто не поціновували та забороняли; інших - гнаних за правду - творців слова.

Сам Білоус писав, що для того, щоб зрозуміти Шевченка, потрібно його всього перечитати, що й зробив сумлінний письменник. Асоціативне мислення автора розгортається в образах, які оживають в його свідомості після колишніх прочитань творів Тараса Григоровича. Ці асоціації створюють стереоефект поеми Білоуса з віршами та поемами Шевченка: сичі, хрущі,сонце, хати, тополі, вишня порівнюється з маною (у Тараса Шевченка жінки покритки порівнювалися із маною, відьмою). Але цей стереоефект «дзеркальний», бо все, що в Тараса Григоровича гріло йому душу, те в Білоуса перетворилося на добрячий «мішок» негативу. Цим, на мою думку, автор показує читачам, якою була Україна без «батька» Тараса.

Щоб читач побачив усі ті зміни, які відбуваються з вишнею, Білоус пише: «А мандрівка триває. Вже й друге літо збігло. Вишня понижчала. Усохлася. Мені дуже хотілося б,щоб читач бачив усі оті зміни, які відбуваються з вишнею. Найпомітнішими вони стають наприкінці мандрів. Пустеля немилосердна. Вона понищила усе живе, нагнавши страх на довколишні степи. У ягідок - якась дивна пригірч. Цього слова у словнику немає, але воно й без тлумачення зрозуміле. Та ще й буквально упритул прилягає до слова пригірщ. Вишнівка, кров... Усе таке в'явленне... Метаморфози зримі, неминучі: вишня стала кострубатою і колючою:

Висновок - як діагноз. Хотілося кинжальногостро,двосічно подати й останні два рядки цієї підсумкової строфи:У світі цім брехня непроминуча. Відсутність правди гірше, як води».

Цим висновком автор ділиться з читачами, що його табагатьох жителів нашої країни й усього світу, мучить «спрага» від нестачі правди. Саме за правду Шевченко був засланий на 10 років каторги.

Як бачимо, поема «Спрага» має свою історію створення, історію власне «білоусівську».

7. Світлій пам?яті Василя Стуса

У вікна торкоче холодний осінній дощ. Зухвалий вітерець метляє опалим листям. Дерева гарцюють у сакраментальному танчику, а ми, учні середньої школи, сидимо за своїми партами, як скаменілі, й очікуємо дзвінка, бо знаємо, що зараз має бути виховна година і що веде її наш класний керівник Тамара Пилипівна. Більше того, нам відомо, що вона вже під дверима, і щойно продзвенить на початок, то Пилипівна увірветься голодною левицею і до кінця уроку шматуватиме за те, що не встигли вийняти зошити, а тому ми фанатично листаємо конспекти, пригадуючи тему попереднього заняття.

Ви навіть не можете уявити, яка то лажа вийшла. Коротко і зрозуміло: кожному класному керівникові щотижнево відводиться година, де цей самий керівник може втуляти учням, що завгодно, головне, аби з виховною метою. А наша Тамара Пилипівна є засланцем комуністичної партії. їй уже більше шістдесяти, і вона у свій час навчала мою матір. Двометрова поморщена бабеґа у коричневім вузькуватім, ще радянського штибу, костюмі і великих-превеликих окулярах, майже, як вікна. Обов'язковим атрибутом її образу є довжелезна, майже як вона сама, указка, котрою Тамара Пилипівна періщить тих, хто завинив, і тих, хто міг тримати на думці подібний намір, себто також завинити.

А годує нас Пилипівна комунізмом. Кожному по великій тарілці ідеологічних заморочок з марксистсько-леніністською підливою, і ми зобов'язані всю ту гидоту спожити, ретельно пережовуючи. На смак як лайно.

Так от: у визначений час дзвінок робить свою брудну справу, себто дзвенить, і до класу впихається наша керівничка. Поважна, як колгоспна корова, зі своєю фірмовою указкою і течкою з агітаційними листівками 70-х років, які одразу розповсюджує між учнями, і вкладається за вчительський стіл. Ми тремтимо, мов руки в алкоголіка, і, як завжди, очікуємо на щось непередбачуване. Боїться навіть Юра Остапчук, котрий недавно побив одного старшокласника і, теоретично, не боїться майже нічого. Але вона така! Матір розповідала, що за радянських часів, коли вона, матір, ще була школяркою, то на Святвечір, коли діти зазвичай ходять колядувати, Пилипівна шастала вулицями і вистежувала колядників, записувала їхні прізвища, а потім на шкільній лінійці привселюдно викликала порушників і завзято їх вилаювала, як остання сучка, за розповсюдження неправдивої інформації, себто про народження Христа. Звичайно, це смішно, одначе ми стоїмо перед яскравим фактом одержимості, котру Христос у свій час легко б вилікував, але, як відомо, Його розп'яли. Можливо, саме Пилипівна прицвяховувала Йому долоні, бо у паспорт ми їй не заглядали, за шістдесят -- це на вигляд, а в дійсності Бог його знає...

Далі ми хором виспівуємо перший куплет гімну СРСР, щось на кшталт: «Саюз нірушимий ріспублік свабодних...», а тоді розгортаємо свої, як каже Пилипівна, тетрадкі і записуємо тему: «"Перебудова" і розпад СРСР».

Декому перехоплює дух, як-от Маринці Пухнастій, а дехто взагалі ціпеніє і тільки рухами повік виявляє свою недалеку присутність. Загалом, на виховних годинах із Тамарою Пилипівною (звучить, майже як назва телепрограми) ми вивчаємо історію вищезгаданої імперії (вічна їй пам'ять) і, зрідка, окремі твори чи праці основних і не дуже теоретиків комунізму. Сьогодні тема така-от. Тамара Пилипівна, жваво жестикулюючи руками, виповідає нам причини і передумови, а ми за нею записуємо і намагаємося бути якомога уважнішими, бо вкінці вона все питатиме.

Дощ не вщухає. Нам страшенно нудно, а Пилипівна, очевидно, не по-дитячому кайфує. Носиться перед дошки, як кобила на цирковому манежі, і зрідка кокетливо поглядає на портрет Леніна, що висить над тою ж таки дошкою. Це взагалі перейшло всі можливі межі. Ні, не те, що Пилипівна кокетливо позиркує на портрет Леніна, а те, що цей портрет висить у нашому класі. В інших уже давно -- або ікона, або Шевченко, а в нас усе ще Ленін. І то за самостійної України. Ця кегельбанна куля з куцою цапиною борідкою, цей червоний гаспид з підступним поглядом, цей... Ні, краще не треба, це ж все-таки дитяче оповідання, а вони і в школі цієї лексики вислуховують доволі... А Тамара Пилипівна наче прийшла на демонстрацію. Волає, як оскаженіла, що, мовляв, то все Захід!.. Захід!..

Ми входимо у ще більше напруження. Переживаємо, мовби перед смертною карою, і знову ж таки, про що вже говорилося, очікуємо на щось непередбачуване.

-- То які причини і передумови розпаду СРСР? -- гавкає Пилипівна хвилин за десять до кінця уроку.

Ми даємо ґрунтовну відповідь і маємо неабиякі сподівання, що пронесло. Зараз ще кілька лозунгів чи там псевдопатріотичних віршиків, написаних радянськими письмаками, як-от: «Я -- комуніст і в імені, і в мислі, // В якій реве і стогне кров моя», -- що належить авторству Дмитра Павличка, і надійде довгоочікувана перерва. Але тут наша Іринка Кушніренко зводиться на свої тоненькі ніжки у темно-синіх колготах із рожевими квіточками і виголошує, що все сказане училкою є повною маячнею. Пилипівна одразу спалахує, як радянський прапор 24 серпня 1991 р. на майдані Незалежності, і починає настирливо вимагати аргументів.

— Союз розвалився тому, що комуністи боялися Бога, -- урівноважено мовить Іринка. -- Це і є основною передумовою, а причиною є їх, комуністів, гріховність,..

— Та як ти смієш? -- не вдержується Тамара Пилипівна. -- Хто тобі дав право судити? Ким ти себе взагалі уявила?

— Я просто говорю те, що думаю, чи, може, відправите мене в заслання? -- гордо і з ноткою сарказму проказує Іринка. -- До якого-небудь Сибіру...

— Ах ти ж мала паскуднице, як ти з педагогом розмовляєш? Та ти... Ти... -- не витримує Тамара Пилипівна. -- Розстріляти! -- тріумфально вигукує, а ми лиш кліпаємо очима, принишклі і перелякані.

? Будь ласка, -- не здається Іринка. -- У вас просто рука не підніметься, бо ви червоні кролики, що тремтите навіть перед собі подібними. Ви боялися не просто Заходу, а прогресу як такого!.. Ви нищили своє населення, гноїли своєю інтелігенцією Колиму, а зараз борсаєтесь, як мухи в молоці, і говорите, що на шляху до світлого майбутнього стали лишень іноземні резиденти... Ні, не резиденти. Якраз ви самі і стали, а власне тому, що боялися Бога, нищили церкви, священнослужителів запроторювали до тюрем... А Бога боятися не треба, -- продовжує дещо полегшено. -- Його треба любити. Христос заповідав любов, а ви й зараз не можете це усвідомити своїми недорозвинутими мізками...

Тут Тамара Пилипівна не витримує і, вхопивши зі свого стола указку, підбігає до Іринки і починає її зі всієї сили періщити, а ми нерухомо сидимо на своїх місцях і намагаємося в їхній бік навіть не дивитися. Іринка тільки зрідка видає якісь пташині звуки і непорушно стоїть, як статуя свободи, уявляючи себе незламною, проте Пилипівна також не здає позиції, і за ударом двадцятим Іринка все-таки ламається і присідає на підлогу, мов зранене янголятко, витираючи з обличчя сльози і кров, бо училка в шаленстві не розбирає, куди б'є, бува, що і по обличчі і по руках попадається... Але тут знову втручається дзвінок. Усе на мить завмирає, а тоді Тамара Пилипівна ладнає на собі помотлошений одяг і, з високо піднятою головою, виходить із класу, наче нічого й не сталося. А Іринка зводиться на свої тоненькі ніжки у темно-синіх колготах із рожевими квіточками і шкандибає до вікна, за яким усе ще періщить дощ.

-- Я ж казала, що вони бояться, -- мовить понівечена Іринка до нас, усе ще нерухомих. -- А Бога треба любити!

Епізоди, що описані в оповіданні реального ситуативного підґрунтя в житті письменника не мали, про що він сам зазначив у інтернет-листуванні. В цьому випадку слід звернути увагу на присвяту цього твору: “Світлій пам?яті Василя Стуса” та на рік його написання, а саме - 5?7 лютого2008 р.

Як засвідчують мас-медіа та інтернет-видання, 2008 рік в Україні був проголошений Президентом України, Віктором Ющенком, роком Василя Стуса й відзначився, зокрема, появою літературно-музичного проекту «Стусове коло».

На змістовому рівні вловлюємо ремінісценції зі Стусового життя, паралельного героїні Іринці Карп?юка, зокрема ставленням до політики та чесності з собою та оточуючими. Підтвердженням цього є висловлювання Василя Стуса, датоване 1969 роком: “Ще зневажаю політиків. Ще - ціную здатність чесно померти”. Це прагнення до чесності і справедливості, незважаючи на наслідки, зближує героїню Карп?юка та письменника, котрий «повстав проти радянської влади». Звичайно, ототожнювати художній образ із реальною людиною не можна, але слід зауважити, що риси, притаманні зазначеному письменнику, простежуються в цьому персонажі.

Опис шкільного життя персонажів Карп?юка певною мірою схожий на враження від шкільного життя Василя Стуса, адже, відомо, що класик не полюбляв ходити до школи (однією з причин була мова навчання). В оповіданні автор пояснює причину ненависті персонажів до школи і до окремої вчительки недбалим ставленням до учнів та радянськими морально-патріотичними настановами, котрі в період незалежності було вже, м'яко кажучи, неактуальними.

Ось як автор описує процес навчання: “ми, учні середньої школи, сидимо за своїми партами, як скаменілі, й очікуємо дзвінка, бо знаємо, що зараз має бути виховна година і що веде її наш класний керівник Тамара Пилипівна. Більше того, нам відомо, що вона вже під дверима, і щойно продзвенить на початок, то Пилипівна увірветься голодною левицею і до кінця уроку шматуватиме за те, що не встигли вийняти зошити, а тому ми фанатично листаємо конспекти, пригадуючи тему попереднього заняття”. Натомість Василь Стус про свої шкільні роки в листуванні згадує так: “Шкільне навчання - вадило. Одне - чужомовне, а друге - дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло”.

Подібні ремінісценції до життя класика вловлюємо в самому сюжеті твору. Особливо хвилюючою є кульмінаційна сварка вчительки з Іринкою, при якій Тамара Пилипівна не дає Іринці висловитись і б'є її різкою. Щось подібне сталось і з прототипом персонажа Карпюка В. Стусом. Пригадуючи перебіг судового засідання зі справи Стуса від 1?2 жовтня, можна помітити певну ситуативну подібність: “Першого жовтня після заслуховування свідків із двогодинною промовою виступив прокурор Аржанов. Його змінив адвокат Медведчук, який в унісон прокурору повторив, що «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Після цього судове засідання було перерване. Наступного дня (2 жовтня) засідання почалося відразу із зачитування вироку. Таким чином, Василя Стуса було незаконно позбавлено права на останнє слово”.

Ще одну паралель можна провести на тій сюжетній колізій, коли Іринка починає аргументувати свою позицію, а Тамара Пилипівна, на противагу їй, наводить свої аргументи, котрі зовсім не переконливі і далекі від суті. Щось схоже можна віднайти, простежуючи перебіг судового засідання Стуса, особливо його спілкування з адвокатом Медведчуком: “На судовому засіданні Василь Стус зробив заяву, що до нього застосовують фізичні тортури. Хоч як дивно, але ця заява не викликала жодної реакції у Медведчука. Зате великий інтерес адвокат проявив до політичної характеристики В.Стуса та його ставлення до націоналізму, що погіршувало становище підсудного”.

Про своєрідну причетність Василя Стуса до написання і сюжету твору свідчить цитата поетичних рядків Д. Павличка: “Я -- комуніст і в імені, і в мислі, // В якій реве і стогне кров моя”, котрий разом з І. Драчем та Д. Яворівським написали донос Ю. Андропову на борців за національну незалежність.

Знову ж таки про схожість літературного персонажа та реальної людини свідчить останній діалог оповідання: “Союз розвалився тому, що комуністи боялися Бога, -- урівноважено мовить Іринка. -- Це і є основною передумовою, а причиною є їх, комуністів, гріховність,..

— Та як ти смієш? -- не вдержується Тамара Пилипівна. -- Хто тобі дав право судити? Ким ти себе взагалі уявила?

— Я просто говорю те, що думаю, чи, може, відправите мене в заслання? -- гордо і з ноткою сарказму проказує Іринка. -- До якого-небудь Сибіру...Ах ти ж мала паскуднице, як ти з педагогом розмовляєш? Та ти... Ти... -- не витримує Тамара Пилипівна. -- Розстріляти! -- тріумфально вигукує, а ми лиш кліпаємо очима, принишклі і перелякані”, що є своєрідним перегуком із трагічною долею Василя Стуса.

8. Григорій Білоус «Вогонь у камені»

«Вогонь у камені» - поема про один день із життя Григорія Сковороди. За цей твір Григорій Білоус отримав Міжнародну літературну премію імені Григорія Сковороди за 1996 рік.

Поема, яка мала непросту видавничу історію, бо, як і «вишня», немало «промандрувала» незатишними редакторськими кабінетами, доки не знайшла прихисток у «Вітчизні». Зате ж якою легкою була історія написання! «Коли почав працювати над «Вогнем у камені», - пригадує Григорій Білоус, - було так, наче яйце-райце розбив: як «повалило» з моєї голови! А я ж ні про «загорожі» сюжетні не подбав, ні «пастуха» для слів не передбачив. Ручка - не дубець чи батіг. Правда, чимало «назвертав» на сторінки. А скільки в безвість рухнуло метафор!» [Слова, слова спасіте наші душі…», с. 65 ].

В іншому листі поет занотовує:«Коли писався «Вогонь у камені», я вільно мандрував шляхами сковородинського століття…» [там же, с.324].

У цій поемі відтворено один із візитів Г. Сковороди на Харківщину (поблизу с. Гужвинського). Автор світлими тонами змальовує досвіт - як натяк на душевне пробудження, відродження, життя, щастя, любов, віру, прозріння. Натомість темною (негативною) барвою оперезані посланці ночі - сутінки, тінь, морок як символічні вказівки на сумніви, сум, пасивність, сліпоту (передовсім внутрішню), зневір'я, душевну дрімоту, рівноцінну смерті людини. Григорій Білоус наділяє «свого» Сковороду надією на духовне очищення й прозріння :

Боляче Григорію Павловичу було і від того, що найвищу хвилю його натхнення, яка народила світові поему, не поцінували. Письменник постійно зустрічав на шляху твору супротив, про який часто згадував в листах до друзів: «Про мій «Вогонь у камені» мовчать і колеги по перу, і преміювальники, а Григорію Савичу у грудні виповниться 275 років від дня народження… Ми мудрості у всіх напозичалися, а проз своїх мудреців зневажливо проходимо з біблійним, нав'язаним нам «страшним» братом: «Нет пророка в своём отечестве».

«Автор художньо позиціонує Григорія Савича як виразного пантеїста (славителя природи): «Повік благословенна будь, Природо!» [В. Т. Поліщук, с.55].

За словами Білоуса, існує потреба постійного спілкування з Богом і природою: «Бог є не що інше як самовизначальна, самокерована матерія. Природа ж - це те саме заново набуте дитинство, але вже озброєне силою, аналітичним розумом, яке дозволяє впорядковувати в процесі творчості суму накопиченого матеріалу, необхідного для творчості» [«Слова…», с. 313].Бог є Природа. Людина - часточка Природи. Отже, Божа дитина. Пізнаючи Природу, ми пізнаємо Бога у собі. Митець стверджує, що, ступаючи в природу, він повертається в дитинство, а в його дитинстві залишилась незліченна кількість нереалізованих задумів. Щастя, за Білоусом, в любові до природи. Для письменника природа була джерелом гармонії і натхнення: писав він здебільшого влітку, часто на самоті, оточений тільки природою (на пасіці, в полі, в гаю). І саме в природі (“скарбниці видимого світу”) - істинна краса, хоча, осліплені суєтою буденності, ми не здатні знайти їй належне поцінування. Невидимий світ - це дух:

У листі 9 грудня 1997 року до О. Ф. Черненко письменник пише про ще одну неприємність яка спіткала його разом з поемою: «Ото так «загостила» моя поема у «Вітчизні». Її редактор Олександр Глушко пообіцяв поставити «ВОГОНЬ У КАМЕНІ» в 3 - 4 число журналу за 1996 рік і я вже був певен, що поема там осіла, аж отримую часопис - нема… У мене й руки опустилися» [слова с.197]. Але поема була видрукувана у 5 - 6 числі «Вітчизни». «Ну, як тут не зрадіти після стількох років «ходіння по муках», - писав у цьому ж листі Григорій Павлович.

Як же почався народжуватися творчий задум «Вогню у камені»?

Поема «зачалася» в уяві Григорія Павловича під час всесвітнього вшанування пам'яті Григорія Сковороди з нагоди його 250-річчя ще в 1972 році: «Сниться мені під Новий рік незвичайний, пророчий сон: із високого нічного неба зривається яскрава зірка і летить прямо на мене, більшаючи-більшаючи - й перетворюється на сяйний пам'ятник Сковороді, схожий на той, що стоїть у Лохвиці, тільки відлитий весь із золота чи срібла, а від нього вогняні бризки ніби в усі боки розлітаються. Постав отак переді мною, аж гульк - поряд із ним ще один, трохи менший, але такий же сяйний пам'ятничок опускається і теж довкіл іскри сипле. Кому він? Не розпізнав…» [«Слова…», с. 198].

Зізнання Білоуса вважаємо авторським коментарем до вибору назви твору - цього символічного ключа, який дозволяє вдумливому читачеві віднайти і зрозуміти закодовані в образному слові поетичні смисли. Зірка - це вогонь, а пам'ятник - це камінь.

Григорій Білоус зізнається: «Коли писався «Вогонь у камені»,я вільно мандрував шляхами сковородинського століття..” [там само, 30]. У цьому зв'язку слушним вважаємо уточнення В. Поліщука: ” Митець, який пише твір про реальну історичну особу, тим паче таку відому і популярну, якою був і є Григорій Сковорода, від самого задуму... приречений бути в руслі світоглядних, філософських, етичних позицій обранця. Інша річ, наскільки вдалу художню інтерпретацію він витворить. І саме щодо цього - успішного чи навпаки - мистецького вирішення можуть прийматися критичні апеляції. Звичайно, має братися до уваги право автора на художню умовність, на політ фантазії, але ж у випадку з конкретними історичними постатями й вона - умовність - повинна мати певну логічну мотивацію, видиму чи приховану, а політ авторської фантазії не бути безбережним».

Білоус прагнув створити високохудожній твір, він невтомно шукав виваженого, повносилого образного слова, нових прийомів зображення і вираження поетичних смислів (наприклад, прийоми антитетичності, оповіді від першої особи, “занурення” героя у власний внутрішній світ як засіб психологізації образу, реалізації сковородинської ідеї серця як основи душі, кореня усього життя в людині, свідченням цього є епіграф “Всяк есть тем, чие сердце в нем”; прийом метафоризації слова через кодування поетичних смислів у символах тощо).

Так, Білоус уводить в поетичний текст символічний образ сонячного зайчика, щоб показати суть щастя за філософією Григорія Сковороди:

Раптом серце ворухнулось, наче вперше, не вмені, а наче поруч ворухнулося воно ” [«Провидці...», с. 55-56].

Не випадково у поемі до сонячного зайчика тягнуться і душа Сковороди, і руки сивочолого бджоляра, бо у сонячному зайчику (сонячній дитині) захована лагідна часточка того могутнього вогню, що відроджує, загартовує чисті, праведні душ. Та філософ не був би філософом, якби і з такого епізоду не зробив дисонуючого до змальованої картини висновку:

Художні якості твору недарма оцінені Міжнародною премією. Вдалим є й те, що автор обрав короткий часовий відрізок - одну добу мандрів, але в цей короткий час Григорій Павлович вмістив безліч різноманітних подій, аби витворити привабливий читачам і психологічно живий образ Григорія Сковороди. Оскільки «подорожі» багаті на пригоди то й елементи пригодництва «грають» на користь творові. Також доречними є «вставні конструкції» - внутрішні монологи, діалоги, притчі… У творі помітне органічне поєднання лірики, ліро епосу та драматургії. Завдяки психологічному «наповненню» образу оживає у творі Григорій Сковорода. Передовсім як людина.

Життєвість образу головного героя досягається кількома художніми прийомами. Ілюзія бачення навколишнього світу «очима Сковороди» досягається формою оповіді від першої особи. Вдалим є й той прийом, що коли герой-Сковорода веде з кимось діалог, він постійно вмикає внутрішній роздум, а потім знову повертається до розмови. Саме ці роздуми передають найглибшу світоглядну й філософську сутність Григорія Савича.

Видається цікавим і такий композиційний хід Білоуса, як уведення в початкові рядки поеми образу лелеки, що “ встав і вже дзьобає зорі. Та у гніздо лелечисі кладе...”[там само, с. 54]. Цей птах особливо пошанований українцями, які вважали, що лелека будує гніздо лише на дахах тих помешкань, де живе добрий людський дух. Тому логічно припустити, що образ лелеки у творі символізує світлий сковородинський дух мудрості, який проймає усіх, хто спілкується з філософом. Правильність такого висновку можемо підтвердити ще одним епізодом на пасіці під час грози: «ЛУКА. Давай ціпка свого, Грицько... І треба ж вистругать отак з ковизки голову лелеки?!ГРИГОРІЙ. Ходить з лелекою в руці воно, брат, краще. ..» [там само, с. 71].

За принципом антитетичності Білоус поряд із образом чорно-білого лелеки виводить образ чорного ворона як символ недолі - цієї злої й нав'язливої супутниці Григорія Сковороди у життєвих мандрах:

Вже й ворон - каррр! - у сонця сон украв... [там само, с. 54].

Як порятунок від такого злого птаха письменник обирає ще один «летючий» образ - Біблію (Сковорода не раз називав Біблію світлою голубицею):

У поемі “Вогонь у камені” Сковорода інтерпретується автором як органічна, невід'ємна часточка великої матері Природи. Про це свідчить і сам Білоус у листі до Олени Черненко «...Я вдаюся до засобу, яким досі не скористався ніхто з тих, хто пробував писати про Сковороду: вводжу в співрозмовники Природу - її могутній голос. Голос-грім... Цим я не стільки природну силу хочу наблизити до людей, скільки самого Сковороду подати як своєрідну, духовну силу Природи...» [с. 39]. У цьому зв'язку вдалою смислотворчою знахідкою автора є епізод у курені, коли під акомпанемент грому зійшлися у непростій бесіді носії різних доль: старий запорозький козак, кріпак, гайдамака та мандрівний філософ. І саме від бунтівливого Ярмоли Сковорода почув мудрий підсумок розмови:

І як не намагався Сковорода відшукати якесь виправдання власній інакшості порівняно з Ярмолою («Пішов. Нехай. Бо що мені до того? У всякого свої в житті шляхи...»), він, зрештою, усвідомлює, що:

Цілком слушно дослідники вважають ключовими в поемі саме слова Ярмоли про вогонь у камені, які контрастують гіркому зізнанню героя - найголовнішому здобутку усього його сподвижницького мандрівного життя: з каменю давив я досі воду, а не вогонь із нього добував!..” [там само, с. 76].

Таким чином, устами самого Сковороди письменник «дешифрує» символічний ключ - назву поеми «Вогонь у камені».

З поеми і авторської “Післямови", до якої можемо реконструювати деякі суттєві характеристики до художньо-філософської концепції буття Білоуса. Насамперед Григорій Білоус прагнув віднайти “родзинку” філософського бачення світу. Клопіткі пошуки і в часі, і в обсязі опрацьованого й осмисленого матеріалу не тільки актуалізували життєвий і мистецький досвід автора, але й гармонізували «заховані» у цьому досвіді принципи сприйняття і освоєння світу з тими філософськими постулатами, що їх сповідував у житті і творчості Григорій Сковорода, якого Г. Білоус, зрештою, назве «братом за світоглядом» [13, с. 251].

Трепетне ставлення митця до Слова, прагнення донести його красу до читача через власне поетичне бачення, що пізніше й дало підстави назвати Білоуса «невтомним лицарем чесного, непоступливого слова». Крім раніше наведених, вважаємо найбільш яскравими і смислово ємними у поемі „Вогонь у камені”, зокрема, такі образні конструкції, як: «лелека... дзьобає зорі», «новий, мов храм, опуклюється день», «роса - мов зерна висіяні сонця», «якщо ж собор душі полишить дух, тоді вона не храм уже, а пустка», «чи вороння покрало наші крила, чи їх у нас і зроду не було?», «посох - обшарпаний, невірний поводир», «я в світі подорожній, що в серці своїм істину несе», «язик - мов полум'я із пащі», «а зуба жодного немає, щоб чимсь чіплятись за життя», «над флейтою вже в'ються дві бджоли: мелодію п'ють, п'ють - і не нап'ються», «заходить сонце в ніч, як у печеру», «вогонь, вполонений в слова», «коників зелені бризки», «бджоли в хрещика он грають». Образ собаки Лапка і шовковиці як дерева-матері було взято з дитинства митця. Адже в „лоні” шовковиці виростав письменник, ближчав до неба, на її гілках снідав разом із горобцями, обідав зі шпаками, а вечеряв із Лапком, що стеріг пасіку. Така ретроспектива, потрібна була письменникові для увиразнення власного внутрішнього, духовного зв'язку зі сповідуваними Сковородоюбуттєвимицінностями.

Григорій Білоус художньо якісно вмістив у поемі практично всі постулати Сковороди, на окремих із них акцентуючи кількаразовими згадками (первинність духу, «споріднена» праця, вічність і рух матерії, дуалізм філософії, суть щастя тощо). У творі знайшли місце і гумор, і моралізування, і докори.

Отже поема «Вогонь у камені» проходила такі етапи свого народження, як: враження, народження задуму, яке відбулося через сон; визрівання ідеї задуму (20 років); реалізацію задуму через пошук образів-символів.

9. Феноменологічний аналіз Галина Тарасюк «Гаспид і Маргарита»

Інтерв'ю В. Науменка з Галиною Тарасюк, надруковане у журналі «Березіль» №10 (жовтень, 2013 року)