Види феноменологічної інтерпретації в українських творах

Письменниця Галина Тарасюк -- постать досить помірна в сучасному літературному процесі. У «Березолі» вона утвердилася як прозаїк. Багатьом читачам запам'яталися її маленькі романи, повісті, оповідання, опубліковані в нашому часописі, зокрема «Гаспид і Маргарита», «Покоївка», «Інтерв'ю з полковником», «Сни анахорета», «Пироги для повстанців», «Гуляй Троя», «Ірокез -- брат ірокеза», «Ковчег для метеликів» та ряд інших.

Спілкуватися з Галиною Тимофіївною завжди цікаво і приємно. Вона нескупа на слово, запальна, інколи різкувата в оцінці середовища і обставин. А проте -- справедлива. І нинішня розмова на порозі ювілейної дати в житті письменниці -- тому підтвердження.

Відомо, що Г.Тарасюк є автором 23 книг: 9 поетичних збірок («Смерековий міст», «Множина», «Світло джерела», «Жайворове поле», «Горельєфи», «Сотворіння гнізда» тощо), 12-ти прозових («Любов і гріх Марії Магдалини», «Дама останнього лицаря», «Смерть - сестра моєї самотності», «Між пеклом і раєм», «Храм на болоті», «Мій третій і останній шлюб», «Янгол з України», «Цінь Хуань Ґонь», «Ковчег для метеликів», публіцистичних - «Трепанація» тощо, з першими виданнями яких можна ознайомитись на виставці.

-- Отже, Галю, твою нову книгу прози відкриває роман «Гаспид і Маргарита». Його героїня, або ж антигероїня, згідно з ритуалом, продає душу дияволу і тому так вправно орієнтується у недоброму столичному житті. Спочатку в радянському, потім у пострадянському. Після того як у світовій літературі так багато пророблялася тема продажу душі дияволу, після Фауста і Мефістофеля, після напівбожественного лєрмонтовського «Демона», після булгаковських шукань, чи не є цей твій роман кроком назад? Чи не спрощено в ньому тему боротьби добра і зла, чи не зведено її до банальної купівлі-продажу, як це було за середньовіччя?

-- А в так званих владних ешелонах України ми й маємо середньовіччя! Дивлячись на наших українських запроданців при владі, спостерігаючи за їхніми діями і за тим, як вони торгують абсолютно всім, цієї спрощеною процедурою продажу душі з усіма відповідними наслідками я саме хотіла показати: там нема ніяких булгаковських шукань і вагань. Є тільки єдина проблема: де б знайти того, хто купить. І якщо такий ефемерний товар, як безсмертна душа, ще хтось бере, то це просто чудово! Найгірше, це коли того, хто купує душі, із якихось причин поблизу нема.

-- Тобто тих, хто хоче продати, значно більше, ніж купівельні спроможності тих, хто скуповує?

-- Так, там панує абсолютно примітивний товарно-грошовий обіг, і тим, що я називаю своїх героїв «Майстер» і «Маргарита», я підкреслюю саме профанацію булгаковських напружених пошуків, що є від Бога, а що від диявола. Ці люди шукають тільки плотських утіх і матеріального достатку, не гребуючи ніякими засобами.

-- А звідки в тебе таке знання обрядів продажу душ нечистій силі? Чи ти просто використовуєш загальновідомі факти, які, так би мовити, на слуху?

-- Я сама родом із села на Вінниччині, у моєму дитинстві там були старші жінки, які розумілися на цьому. Але зараз усе це відійшло, ці жінки померли й нікому не передали свого знання. Але потім я тривалий час жила в Чернівцях і, працюючи в обласній газеті, багато їздила по селах Буковини. Там уся ця чорна магія, ці чаклування ще живі і практикуються й досі. А взагалі в цю каламуть краще не заглиблюватись. Це ризиковано. Тільки саме знання, навіть не його застосування, може спричинити нам великі неприємності. Колись я написала один невеличкий роман, де детальніше зупинялась на цих питаннях, він у мене загубився, я сама не знаю, куди він міг зникнути. А може, це й на краще.

-- «Майстер» за твоїм текстом є радянським драматургом, який мав успіх у радянські часи і підупав за незалежності. Чи ти мала когось на увазі з реального українського радянського літературного середовища, яке, до речі, на відміну від мене, ти добре знаєш?

-- Нікого конкретного я тут на увазі не мала, це колективний образ більш-менш успішного радянського митця. Я й правда багато знаю про той світ, але поки вони всі ще живі, я не можу писати про ту братію так, як мені хочеться.

Жанр твору «Гаспид і Маргарита» Галина Тарасюк кваліфікує як віртуальний роман, то в межах визначеного письменницею жанрового різновиду твір набуває виразно ігрового характеру. Така гра спостерігається в активній взаємодії між автором, твором і читачем. Дзеркальна гра культурними набутками - процес повторення й інновації, у якому активну роль відіграють автор твору та читач-інтерпретатор. Дзеркальна гра також спостерігається в межах змісту, форми, композиції, системи образів, способів викладу художнього матеріалу, зображально-виражальних засобів. Множинність дзеркальних відображень породжує поєднання в одній фігурі декількох образів і уможливлює багатошаровість текстуальної організації. На підставі цього дзеркальність розглядається також як стильовий прийом, який допомагає подолати фабульність оповіді та знайти зоровий наочний еквівалент на основі матеріальних властивостей дзеркала.

Очевидним є той факт, що основним об'єктом, вихідним твором, обраним Галиною Тарасюк для дзеркальної гри, є філософський роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Механізм віддзеркалення тут має виразно деформаційний характер, створюється ефект «кривого дзеркала»: високому стилю філософського роману, яким є прототекст, відповідає бурлескний характер; низьке блазнювання метатексту. Три світи в романі віддзеркалюють один одного, висвітлюючи актуальні проблеми дійсності з позиції вічності. Таким чином, сама організація романного простору надає твору філософського, позачасового звучання.

Структура роману Галини Тарасюк «Гаспид і Маргарита» є складною і багатоплощинною. Роман складається з п'ятдесяти одного розділу, кожен з яких має свій заголовок. Художній простір роману формують площина подієвого плану (блукання героїні дачним містечком) і ретроспективна площина (потік спогадів героїні). Основне фабульне навантаження припадає на ретроспективну площину, що подає історію життя Маргарити від дитячих років до моменту її появи перед читачем. Смислове навантаження характерне для площини подієвого плану: саме в діалогах-суперечках з Гаспидом розкривається ідейний зміст твору.

У просторі роману Галини Тарасюк «Гаспид і Маргарита» співіснують два світи - реальний та інфернальний. Хронотоп реального, видимого світу моделюється як українська дійсність перехідного періоду й перших років незалежності. Основна дія відбувається в дачному містечку під Києвом, де будує собі помешкання політична та фінансова еліта. І якщо в інфернальному просторі акумулюється зло метафізичне, то в просторі реальному, у топосі дачного містечка - зло земне. Так, сусідами Маргарити по земному Раю є злодії, шахраї і кримінальники різних ґатунків: «міністр давно здохлого якогось там господарства», який щоранку вигулює пса давньої породи, виведеної спеціально, щоб ловити рабів-утікачів; «голова сто якоїсь-там екологічної партії» роз'їжджає на подарованому «грін пісом» шикарному автомобілі; псевдопрофесор Фекалюк «розтрушує попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми.

Інфернальний простір - місце мешкання істот демонічного походження: чортів, бісів, упирів і вовкулаків різних рангів, над якими царює Князь тьми, Сатана. Епіцентром розгортання інфернального простору є глухе село в Карпатах. Саме туди, до старої відьми баби Арехти, привозять батьки маленьку Людмилу, якій баба швидко знайде нове ім'я - Маргаритка. Зі зміною імені почало змінюватися і єство дівчинки: нове ім'я ніби відкривало перед нею щось незвідане, грізно-таємниче.

Віддана на одному з шабашів Купальської ночі Князеві тьми, Маргаритка набула надзвичайно спокусливої зовнішності, а витренуваний настановами баби характер дозволив їй зробити кар'єру. І саме тут, у міському житті, серед людей, покинувши загублене в горах село, Маргаритка стає справжньою відьмою, тобто впускає зло до своєї душі.

Нагнітання гротескних ситуацій спостерігається у фіналі роману Галини Тарасюк (розділи «Падіння», «Похорон», «Політ», «Князь», «Розплата», «Содом», «Рай нечестивий», «Розі ГасОІт»). Характерним є для цієї частини швидка зміна картин і ситуацій, поєднання комічного з серйозним, змішування реалістичного і фантастичного, стирання межі між дійсним і уявним.

Віртуальний роман Галини Тарасюк «Гаспид і Маргарита» як явище постмодерної літератури актуалізує мотиви штучності, механістичності життя, апокаліптичності буття, фальшивих цінностей, двійництва, які розкривають втрату людьми моральних основ, духовну деградацію особистості та суспільства. Створенню гротескних форм у романі сприяють прийоми «дзеркального» письма, окарикатурення персонажів, галюцинації, сни героїв, створення та зривання «масок», переміщення серйозного на рівень комічного і навпаки, ефект «нанизування» різноманітних характеристик, прийом підміни, контрасти, поєднання гіперболи та літоти, метаморфози тощо. Унаслідок цього з'являються образи людей-масок, примар, маріонеток, двійників, служителів «дияволіади», котрі населяють гротескний світ твору, який є віддзеркаленням переверненої системи цінностей світу реального, омертвіння людської душі й самого життя.

10. «Казка про дурила» В. Симоненко

феноменологічний поезія тичина симоненко

Українська дослідниця Михайлина Коцюбинська, пригадуючи літературний процес 60-х років, підкреслювала, що тогочасний читач шукав у художніх текстах прихованої думки, достеменної правди, завуальованої під дозволеними радянською владою слововисловами. Сюди належить чимало творів В.Симоненка, а саме: “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Подорож у країну Навпаки” та “Казка про Дурила”. Коли перші дві казки побачили світ ще у 1963-1964 рр; то остання була надрукована значно пізніше. «Казка…» з'явилася на сторінках газети “Молода гвардія” 12 грудня 1987 року. Публікатор “Казки про Дурила” В. Яременко зазначив, що в ній мовиться про “шукання Батьківщини у вигаданому ідеологічними дотепниками заміннику святого поняття - у Рідному краю і щастя втекти із Раю, в якому Батьківщина тільки для вибраних” [..].

В. Симоненко розкрив потворний світ перевернутих явищ, у якому панують фальшиві цінності, вірніше псевдоцінності, притягнені владними силами для повної підміни справжніх людських вартостей. Правда і брехня не просто помінялися місцями. Така тенденція стала панівною у соціалістичному суспільстві, в якому випало жити поетові.

3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить -- з'являється «Казка про Дурила», написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати».

«Нікому почитати». Гірко, болісно за поета. Було кому почитати -- народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета «Молода гвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила». Чи не до отих безбатченків -- безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх -- звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження -- думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота -- і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:

У щоденнику автор зазначає: “Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати...” [72, 38]. Це самоосвідчення того, як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожиті двадцять дев'ять років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання, підносив публіцистичність до рівня високої художності.

Публікація казки була відповіддю на запитання, що зробила українська література для здобуття державної незалежності. Перегляд завдань поета й поезії, повернення до істинного гуманізму, осуд сталінсько-беріївського терору, звеличення людини, викриття соціальних негараздів, утвердження національної справедливості, гордості, гідності й національного сорому, втраченого патентованими псевдоінтернаціоналістами, - про все це казав В.Симоненко.

“Казка про Дурила” підносить високу моральність і громадянську етику, бо такі цінності разом із патріотичними почуттями поет шанував у кожного народу.

“Казка про Дурила” - це твір, у якому кожен образ символізує певне явище з недавнього минулого або й нинішнього суспільного життя. Проникнути в світ Симоненкових алегорій і символів - не просте завдання для читача. “Казку ...”, як і будь-який алегоричний твір, розуміють і тлумачать різні люди по-різному.

Не треба дивуватися, що в “Казці про Дурила” і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. В. Симоненко тут, зумисне руйнує часові рамки, аби підкреслити спільні корені, спільні риси різних форм тиранії. Він доводить: це вже було не раз і може статися знову, якщо виявити малодушність.

Петро і Дурило уособлюють два покоління нашого народу. В образі дурного Петра вгадуються риси старшого покоління, в якому здатність до активного спротиву витруїли ще царське самодержавство і сталінський деспотизм. Проте народної мудрості, розважливості, доброти ніяка найжорстокіша сила знищити не змогла. Адже Петро виганяє сина головним чином не через погрози пузатої старшини, а щоб той не помер дома з голоду:

До речі, в такій замаскованій формі автор нагадує про штучний голод 1932 - 1933 років, що переполовинив українське село.

У “Казці про Дурила” В. Симоненко знаходить поетичне, образне вираження того міркування, яке висловив раніше в щоденникових записах: “Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства”. [ 50, 79]

Цікава Симоненкова інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. У “Казці про Дурила” це - кам`яний ідол на постаменті. Що саме наштовхнуло поета на створення цього образу, може підказати запис у його щоденнику від 19.09.1962 р.: “Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку.

Усталеною в літературознавстві є думка про те, що В. Симоненко - поет-традиціоналіст. Не заперечує цього і “Казка про Дурила”. В ній пульсує кров українського фольклору (казки “Летючий корабель”, “Іван - мужичий син”, “Бух Копитович”, “Іван-Вітер”...).

Химерністю образної системи, а головне - надзвичайно сміливим звинувачувальним пафосом поема перегукується з багатьма відомими творами світової літератури. Та найбільше вона закорінена в живлющий шар Шевченкової політичної сатири.

Казка про Дурила” - страшна фантасмагорія про духовне яничарство українців, про мільйони безбатченків - наївних сліпих, безтурботних, цинічних, одурених самозванцями від “земного раю”, для яких щастя - повне корито бурди, тепла ковдра, затишна стріха та цукерка “вряди-годи”. Це казка проти тих, хто відбирає батьківщину, відучує її любити, хто зводить мудрі паперові гори і розливає чорнильні моря облуди, хто заради міфічного раю навчив “хапати”, убивати, “пускати в очі оману”.

У “Казці про Дурила” відбито особисті роздуми та переживання В.Симоненка, і гіркий досвід багатьох поколінь українців. Вона була написана тоді, коли поет немовби опинився на “острові самотності”, ізольованої від довкілля, позбавлений можливості друкуватися в республіканських виданнях. У цей час він отримав відмови від видавництв та журналів і газет.

“Казка про Дурила” - це надія на те, що людина спроможеться скинути з себе кайдани рабства і страху, зітре з очей серпанок блуду і знайде дорогу до Рідного краю, до батьківської хати, до закутого в печерах щастя.

Отож, як висновок, можна з впевненістю сказати, що «Казка…» В. Симоненка справді вартісний твір літератури і заслуговує на увагу як критиків, так і читачів. Адже завдяки безмежному таланту автор зміг переконати нас у важливості тих питань і проблем, що його турбували і , що є актуальними і в наш час. Публікація казки була відповіддю на запитання, що зробила українська література для здобуття державної незалежності. Перегляд завдань поета й поезії, повернення до істинного гуманізму, осуд сталінсько-беріївського терору, звеличення людини, викриття соціальних негараздів, утвердження національної справедливості, гордості, гідності й національного сорому, втраченого патентованими псевдоінтернаціоналістами, - про все це казав Василь Симоненко на повен голос. “Казка про Дурила” підносить високу моральність і громадянську етику, бо такі цінності разом із патріотичними почуттями поет шанував у кожного народу. Разом із своїм народом він прагнув побачити не речі в дзеркалі закону, а Закон у дзеркалі наслідків.

Размещено на Allbest.ru