Особливості жіночого світосприйняття та його художнє втілення в романі Дж. Остін "Гордість на упередження"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет іноземних мов

Кафедра світової літератури

Курсова робота

На тему: «Особливості жіночого світосприйняття та його художнє втілення в романі Дж.Остін «Гордість на упередження»»

Львів 2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Творчість Дж.Остін у контексті англійської літератури ХІХ столітті

1.1 Вікторіанське суспільство, мораль. Становище жінки у Вікторіанській Англії

1.2 Феміністична критика Юлії Крістевої

Розділ 2. Особливості структури роману

2.1 Жіночі образи в романі Джейн Остін «Гордість та упередження»

2.2 Образ Елізабет Беннет в системі образів роману Дж. Остін «Гордість та упередження»

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Джей Остін - одна з найяскравіших постатей у світовій літературі. Доробок її творів не можна назвати дуже великим, та все таки до її спадщини можем віднести сім романів і ряд новел.

У творчості Джейн чітко видіяються два періоди плідної активності, які розділені досить таки тривалою перервою: 1795 - 1798, коли були написані її ранні романи, і 1811 - 1816, надзвичайно насичений період перших грандіозних успіхів, тоді ж були підготовленні до видання "Почуття та чуттєвість" та "Гордість і упередження" і написані три останні завершені романи: "Менсфілд - Парк", "Емма", "Доводи розсудку". На той час усі її романи публікувались анонімно, під псевдонівмом, якоїсь нікому невідомої "леді", тому гучною славою вона користуватись не могла.

Писала Остін майже все своє життя, та публікуватись почала лише тоді, коли їй виповнилось 35 років.

Її романи - це результат довготривалої та плідної роботи, деякі з них були опубліковані посмертно, деякі залишились незавершиними, оскільки Джейн піддалась хворобі і померла надто молодою.

Джейн постійно удосконалювала свою майстерність. Вона випробувала кілька форм роману і всі вони були закінчені, навіть якщо залишалися чарівно - недосконалі, під її легким і летючим пером, яке все частіше випадало з тонких пальців від періодичних болів, вона вже не могла тримати його довго. Вона перепробувала всі форми романної прози.

Зовні її життя було бідне подіями. Вона прожила сотні інших життів у своїх книгах, де її героїні сміялися, закохувалися, іронізували і жартували над собою, впадали у відчай і боролися за свою любов до кінця. Чи була по - своєму щаслива "леді англійського роману"? Напевно, так. Вона не ставила себе вище своїх героїнь. Чи не ототожнювала себе з ними. Вона просто творила свій власний світ, в якому жила не тільки "по праву автора", але і "по праву почуття і серцевого потягу".

Перед смертю вона намагалася закінчити свій останній роман "Сендітон". Недописаний лише кількох сторінок, залишивши своїм читачам вічну загадку на ім'я: "Джейн Остін". Родина письменниці сумлінно зібрала і зберігала все написане нею. Навіть чорнові клаптики. Ці три товстих томи, переплетених

вручну, стали основою для повного зібрання творів Джейн Остін, випущеного рівно через сто років після її смерті!

А от життя самої письменниці оповите завісою таємниці: не збереглося ні щоденників, якщо вони були, ні практично ніякої переписки.

Як зазначає дослідниця Г. Є. Шовкопляс у своїй статті «Формула шлюбу» від Джейн Остін» кожен з шести завершених романів Джейн Остін закінчується весіллям. Найважливішими подіями в сюжетах романів є знайомства, заручення, пропозиція руки і серця, вінчання. Темою всіх романів є те, чого була позбавлена ??у своєму недовгому житті автор цих романів, - шлюб, подружжя.

Джейн Остін є унікальною, адже її твори поєднують в собі ознаки трьох епох -- Просвітництва, романтизму та реалізму. Вона була безжальною до надзвичайно популярних в її час готичних та сентиментальних романів, Остін критикувала їх у своїх пародійних творах. Яскравим образом та власною дивовижною мовою вона навіки закарбувала своє ім`я золотими літерами в літературі Великобританії та всього світу.

Мета роботи: ретельно проаналізувати співвідношення «жінка і тогочасне суспільство» та жіночі образи в романі Дж.Остін « Гордість та упередження».

Об'єкт дослідження: роман Дж.Остін «Гордість та упередження».

Предмет дослідження: своєрідний характер жіночого образу Елізабет Беннет в романі Дж.Остін «Гордість та упередження».

Актуальність: вивчення особливостей вікторіанського суспільства та жінки у ньому, та саме образ Елізабет Беннет у романі Дж.Остін «Гордість та упередження».

Розділ 1. Творчість Дж.Остін у контексті англійської літератури ХІХ столітті

Джейн Остін володіла однією якістю, яка не часто зустрічається у романістів, а особливо у романісток: вона знала свої можливості і їх межі. П'ятнадцятирічною дівчинкою, складаючи в куточку класної кімнати свій перший, нескінчений роман, вона вже твердо обкреслила шкільною крейдою той круг тим, характерів і відносин, які вона визнає «своїми», той круг, який вона не переступить і в роки зрілої творчості. Для самої Джейн Остін, найцікавішою як для романіста темою представлялося життя декількох сімейств, що живуть в сільській місцевості.

Безумовно, Джейн Остін багато чому навчилася у Філдінга. Проте в зображенні «змішаних» характерів Джейн Остін йде набагато далі за своїх попередників. І справа тут не тільки в тому, що у неї цих персонажів значно більше або що вони навіть складають переважну більшість. Важливіше інше: «змішай» ці значно тонше, переходи набагато головніші і непомітніші, пропорції рухоміші і живіші. Словом, Джейн Остін, як, мабуть, нікому іншому з її сучасників, вдалося проникнути в ту заповідну область, яку ХХ століття називає діалектикою душі. Чудово, що в цьому вона перевершила не тільки своїх попередників, але і багато своїх послідовників (за часом). Дійсно, ні Діккенс, ні Теккерей, ні сестри Бронте, ні Гаськелл, ні Джордж Еліот не створили «сумішей», які витримували б порівняння з характерами Остін. Лише на рубежі нового, XX, століття принцип «змішаних» характерів отримав справжній розвиток. Можливо, в цьому і ключ (або, вірніше, один з ключів) до розуміння того, чому XX століття «відкрило» для себе Остін. Джейн Остін сучасна, як жоден з її сучасників.

З XX століттям Джейн Остін ріднить і інша її особливість. Це нелюбов до прямих декларацій, до плоско викладеної моралі, до дидактизму, до проповіді. Вірджинія Вульф називає цю особливість Джейн Остін «непроникністю». «Непроникність» ця, звичайно, не означає відсутності авторської оцінки. Така оцінка героїв і подій є. Джейн Остін зовсім не ставить собі цілі повністю її приховати, вона лише прибирає її з поверхні, прикриваючи то зовнішньою байдужістю оповідання, то легким покривом іронії. Джейн Остін не піддається поверхневому читанню.

Не можна за неї братися і тим глибокодумним читачам, які у всьому шукають прямого повчання. Той же ефект «непроникності» (використаємо цей термін вельми умовно) досягається використанням іншого улюбленого прийому - невласне прямій мові. Автор немов дивиться на світ очима свого героя і передає - просто передає, як би не привносячи в це власного відношення, - його думки і відчуття. Але в тому-то і справа, що все це «як би» і «немов», все це тільки здається на перший, поверхневий погляд. Вглядитеся пильніше - якнайтонший, майже невловимий розворот фрази, точно вибране слово, модальність, злегка перебільшена або зменшена емоційність інтонації - і за цією «непроникністю» встає іронічне обличчя автора. Якщо уважно перечитати кінець IV розділу першої книги: Джейн Остін висловлює враження Дарсі та Бінглі про мерітонське суспільство і бал. Письменницю «не схопиш за руку» - вона неначе просто передає думки двох своїх героїв, але в той же час її відношення ясно відчувається, хоч ви і не зможете вказати на те слово (або ті слова), в яких воно прямо виражене.

На цьому скромному, як може показатися на перший погляд, матеріалі письменниці вдалося створити дивно глибокі образи і ситуації, сатирично ожвавлені життя так званих «середніх класів» англійської провінції на рубежі таких різних століть. Джейн Остін дивиться на події епохи у власному, своєрідному ракурсі. Вона пише тільки про те, що знає досконально, по своєму спостереженню і досвіду, не з других рук. Буденне життя буденних людей, дрібниці життя провінційного існування - ось незмінна сфера застосування таланту Остін. Проте завдяки тонкому розуму і блискучій іронії їй вдалося досягти в цій сфері надзвичайної глибини.

Як ми можемо бачити, та й усі докази указують, що в творах Джейн Остін ми не знайдемо жодного епізоду, який не був би заснований на життєвому досвіді самої письменниці. Було відмічено навіть, що вона уникає залишати своїх героїв чоловіків одних, без дамського суспільства. Коли ж сюжет вимагав чисто чоловічого суспільства, письменниця обмежувалася коротким переказом.

Стиль Остін незвичайно стриманий і лаконічний. Вона уникає зайвих описів і сцен, непотрібних деталей і характерів, строго підпорядковувавши всі елементи оповідання основному його розвитку. У одному з листів до Енн Джейн Остін критикує романи, в які «вводяться обставини, що мають видиме значення, які, проте, ні до чого не ведуть». У романах самій Остін таких обставин не було; у них все потрібно для подальшого розвитку дії або характерів.

Вона стрімко вводить читача прямо в саму дію. Перечитайте першу сторінку «Гордості і упередження» - як виразно і лаконічно це почато!У романах Джейн Остін майже немає описів зовнішності героїв, їх туалетів, убрання їх жител; майже відсутній пейзаж. Вона представляє в цьому сенсі разючий контраст з більшістю своїх сучасників. Виключення робиться лише для того, що строго необхідне для характеристики, розвитку дії або для комічного ефекту. Джейн Остін уникає «поетичних» епітетів; у тих же випадках, коли вона їх вживає, вони завжди підкреслено «смислові», стримані, раціональні. Про чоловіків вона говорить - handsome, of good manners; про жінок - pretty, beautiful, fine.

Колір очей впродовж всього романа «Гордість і упередження» вона згадує двічі і те, або в прямій мові, або іронічно; туалети не описує зовсім. Адже роман писався, коли самій Джейн ледве виповнилося 21 рік. У листах, що збереглися, ми знаходимо захоплені описи і капелюшків, і плать, і шарфів - Джейн зовсім не була «синьою панчохою».

В уяві Джейн Остін бачила своїх героїв до щонайменших подробиць. Про це свідчить один з її листів сестрі Кассандрі, де вона розповідає про відвідини картинної галереї в Лондоні. Письменниця шукає там своїх героїнь і, нарешті, знаходить портрет, співпадаючий з Джейн Беннет, згодом місіс Бінглі, який вона створила в своїй уяві. «Це сама місіс Бінглі, до щонайменших подробиць, загальний чарівніший вираз, - нічого більш схожого я не бачила! Вона одягнена в біле плаття із зеленою обробкою, і це переконує мене в тому, що я завжди підозрювала: зелений - її улюблений колір. Думаю, що місіс Дарсі (тобто Елізабет Беннет) буде в жовтому».

У тому ж листі вона повідомляє, що побувала на виставці Дж. Рейнолдса. Проте і там портрета Елізабет не опинилося. «Мені залишається тільки подумати, що містер Дарсі настільки цінує будь-яке її зображення, що не захотів виставляти його на огляд публіки. Я вважаю, що у нас теж було б подібне відчуття - суміш любові, гордості і стриманості». Це затверджує нас в думці про те, що Джейн Остін не описує зовнішності своїх героїв не тому, що сама їх не бачить; стриманість її обумовлена художньою манерою романістки, прагнучої до граничної економії використовуваних засобів.

Увага Джейн Остін зосереджена на внутрішньому, прихованому, такому, що визначає характер, а не на зовнішніх деталях портрета, одягу. Від цього герої її романів аніскільки не програють.

Кожен з романів Остін можна назвати історією морального прозріння. Джейн Остін не підводить своїх героїв, як її сучасники - романтики, до визнання піднесених, але при цьому мало реальних, утопічних ідеалів. Навпаки, близька у своїх філософсько - естетичних поглядах до просвітителів і ґрунтуючись, як вони, на критеріях досвіду, вона вимагає від них розумного осягнення моральних цінностей і посильної, психологічно можливого виправлення вад.

Пейзажу в романах Джейн Остін також майже немає. Декілька рядків опису Розінгса і Пемберлі («Гордість і упередження»). Цікаво, що у цьому випадку описується не стільки сам пейзаж, скільки вироблене ним враження. Описи Розінгса і особливо Пемберлі даються, очевидно, тому, що вони надзвичайно важливі для характеристики стану Елізабет.

Також можна помітити неозброєним оком вплив С. Джонсона на будову її фраз. Відмічено було також, що в тих випадках, коли їй представляється вибір між словом з англосакським і з латинським коренем, Джейн Остін віддає перевагу останньому. Це додає її прозі відтінок раціоналізму і деякої формальної стриманості.

Стислість і місткість давалися письменниці нелегко. Вона довго редагувала свої романи, добиваючись лаконічної виразності, різала і шматувала щосили.

Незважаючи на малу популярність творчості Джейн Остін цього імені в XIX столітті, вивчення літературної спадщини Остін почалося ще за її життя. Ґрунтовну статтю починаючому автору присвятив В. Скотт, який став одним з перших критиків і рецензентів Джейн Остін. Письменник зазначив виникнення принципово нового «стилю роману», який зображує повсякденне життя людини, в чому він побачив зародження реалістичного зображення. В. Скотт у своїх висловлюваннях про творчу манеру автора висловив думку про те, що Остін «творчо підходить до романтичної спадщини і багато в чому обганяє своїх попередників»

Твори Джейн Остін відмічені якнайтоншою і всепроникненою іронією. Вона офарблює всі події, всі характеристики, всі роздуми в абсолютно особливі тони; вона розлита всюди - але невловима; її гостро відчуваєш - але вона не піддається аналізу. Можна, звичайно, привести приклади різних комічних прийомів. Джейн Остін любить прийом, який англійці називають

«understatement», - тобто, вона говорить трохи менше того, що думає, - або, навпаки, «overstatement», - тобто, вона говорить трохи більше того, що думає.

Вона постійно вживає ще один прийом, який англійці називають «bathos», несподівано і різко знижуючи весь тон (або значення) сказаного. Пригадаємо містера Беннета, що винить себе в ганьбі своєї молодшої дочки, що переконала з Уїкхемом. Він говорить Елізабет, що намагається утішити її: «Ні, Ліззі, дай мені хоч раз в житті відчути всю глибину своєї провини. Не бійся, це мене не зломить. Все швидко вивітриться у мене з голови». Сама Остін не без іронії писала про «Гордість і упередження»: «Роман цей дуже легковагий, дуже блищить і виблискує; йому не вистачає рельєфності: розтягнути б його подекуди за допомогою довгого розділу, виконаного здоровим глуздом (та тільки де його узяти!), а не те за допомогою серйозної і

важкої нісенітниці, ніяк не пов'язаної з дією, - вставити міркування про літературу, критику Вальтера Скотта, історію Бонапарта або ще що-небудь, що дало б контраст, після чого читач з подвоєним захопленням повернувся б до грайливості і епіграмматичності первинного стилю».

Ім'я Джейн Остін, навіть в пору найменшої її популярності, нікого не залишало байдужим. Нею захоплювалися або обурювалися; її любили або третирували; у її романах знаходили все новий і новий сенс і глибину або все нові і нові приводи для незадоволеності. Середини не було.

Одним з найраніших і зраджених поклонників її таланту був Вальтер Скотт. Незабаром після її смерті він пише в щоденнику (14 березня 1826 року): «Знову, ось вже принаймні утретє, перечитав чудово написаний роман міс Остін «Гордость і упередження». Ця молода пані володіє талантом відтворювати події, відчуття і характери буденного життя, талантом найчудовішим зі всіх, які мені доводилося зустрічати. Про глибокодумні і високі матерії я пишу з такою ж легкістю, як і будь-який інший у наш час; але мені не даний той вражаючий дар, який завдяки вірності відчуття і опису робить захопливими навіть самі рядові і звичайні події і характери.

Який жаль, що така талановита істота померла так рано!».

А в статті, спеціально присвяченій Джейн Остін, Скотт пише: «Розуміння людських відносин, той особливий такт, з яким вона малює характери, так знайомий всім нам, нагадує про достоїнства фламандської школи». Він захоплюється «силою оповідання, надзвичайною точністю і чіткістю, простим і в той же час комічним діалогом, в якому співбесідники виявляють свої характери, як в справжній драмі». Ту ж думку висловив Р. Шерідан, прославлений драматург. Він рекомендує всім, хто не читав «Гордості і упередження», познайомитися з цим романом.

Джейн Остін стала провісницею реалізму в британській літературі, основоположницею сімейного, «дамського роману» високого зразку. Вона зробила революцію в розповідному мистецтві, затвердивши за романом його чільну роль і довівши, що жінка має право на творчість. Свого часу Джейн Остін взялася за перо, коли жінку-письменницю засуджували і не сприймали всерйоз.

1.1 Вікторіанське суспільство, мораль. Становище жінки у Вікторіанській Англії

Період її правління (1837-1901 роки) для внутрішнього життя Англії був часом спокійного перетравлення після грандіозного обжерства. Попередні століття були наповнені революціями, бунтами, наполеонівськими війнами, колоніальними загарбаннями. Та й щодо власне моралі -- британське суспільство в попередні часи аж ніяк не відрізнялось надмірною строгістю моральності і манірністю поведінки. Англійці знались на радощах життя і віддавались їм цілком нестримно -- за винятком не дуже тривалого періоду існування в країні потужного пуританського руху (який на час перетворив Англію на республіку). Але з відновленням монархії настав тривалий період неабиякого послаблення моралі.

Передуючі Вікторії покоління Ганноверів вели вельми розпусний спосіб життя. Наприклад, король Вільям IV, дядько Вікторії, не приховував, що у нього було десять незаконних дітей. Георг IV також мав славу ловеласа (незважаючи на те, що обхват його талії досягав 1,5 метра), алкоголіка, до того ж увігнав королівський будинок у величезні борги.

Престиж британської монархії був у той період як ніколи низьким -- і про що б сама Вікторія ні мріяла, час штовхав її до принципово іншої стратегії поведінки. Не вона вимагала від суспільства високої моральності -- суспільство вимагало цього від неї. Монарх, як відомо -- заручник свого становища. Але ж були причини вважати, що вона успадкувала надзвичайно пристрасний темперамент Ганноверів. Так, Вікторія колекціонувала зображення оголеної чоловічої натури. Одну картину навіть подарувала чоловікові, принцові Альберту -- і більше ніколи нічого подібного не робила.

Чоловік їй дістався цілком відповідний віянням часу. Альберт дотримувався настільки пуританських поглядів, що «відчував фізичне нездужання при простій думці про подружню зраду». У цьому він був прямою протилежністю своїм найближчим родичам: батьки розлучились; батько, герцог Саксен-Кобург-Готський Ернст I, був просто феєричним бабієм, який не пропускав ні спідниці -- так само як і брат Альберта, герцог Ернст II.

Вікторіанський кодекс поведінки -- це декларація всіх мислимих чеснот. Працьовитість, пунктуальність, помірність, хазяйновитість... Насправді, всі ці принципи ніхто не підраховував і не формулював. Найкоротший виклад їх суті міститься, як не дивно, в романі американки Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром»: «Від вас вимагають, щоб ви робили тисячі якихось непотрібних речей тільки тому, що так робилось завжди».

Звичайно, уявлення про те, що «так робилось завжди» було брехнею. Але в будь-якому суспільстві, раптово охопленому боротьбою за моральність, погляд на минуле набуває «китайського акценту»: історія представляється не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути.

Особливо жорстоких гонінь вікторіанства зазнала чуттєвість. Чоловіки і жінки повинні були забути, що у них є тіло. Єдиними його ділянками, які дозволялось відкривати в будинку, були кисті рук і обличчя. На вулиці чоловік без високого стоячого комірця і краватки, жінка без рукавичок вважались голими. Вся Європа вже давно застібала штани на ґудзики, і тільки в Англії користувались мотузочками і шнурками.

Існувала величезна кількість евфемізмів, наприклад, називати руки і ноги інакше, ніж «кінцівками» було дуже непристойно. Про почуття та емоції писали і говорили переважно мовою квітів. Вигин шиї підстреленої пташки на натюрморті сприймався так само, як зараз еротична фотографія (не дивно, що запропонувати за обідом жінці пташину ніжку вважалося грубістю). остін феміністичний бенкет роман

За святковим столом дотримувались принципу «поділу статей»: по закінченні трапези жінки виходили, а чоловіки залишались викурити сигару, пропустити стаканчик портвейну і поговорити. До речі, звичай залишати компанію не прощаючись («піти по-англійськи») дійсно існував, проте в Англії казали «піти по-шотландськи» (в Шотландії -- «піти по-французьки», а у Франції -- «піти по-російськи»).

Відкриті прояви симпатії між чоловіком і жінкою категорично заборонялись. Правила повсякденного спілкування рекомендували подружжю при сторонніх звертатись один до одного офіційно (містер такий-то, місіс така-то), щоб моральність оточуючих не страждала від грайливості тону. Вершиною розв'язності вважалась спроба заговорити з незнайомою людиною.

Слово «кохання» табуювалось повністю. Межею відвертості в освідченнях був пароль «Чи можу я сподіватись?» з відповіддю «Я повинна подумати».

Залицяння складались з ритуальних бесід і символічних жестів. Приміром, знаком приязні був милостивий дозвіл молодій людині нести молитовник юної леді після повернення з недільної служби.

Дівчина вважалась скомпрометованою, якщо бодай на хвилину залишалась наодинці з чоловіком. Вдівець змушений був або роз'їжджатися з дорослою незаміжньою дочкою, або наймати в будинок компаньйонку -- в іншому випадку його запідозрили б у кровозмішенні.

Дівчатам не годилось знати нічого ні про секс, ні про народження дітей. Не дивно, що перша шлюбна ніч нерідко ставала для жінки трагедією -- аж до спроб суїциду.

Вагітна жінка являла собою видовище, яке безмірно ображало вікторіанську мораль. Вона закривалась в чотирьох стінах, приховувала «ганьбу» від себе самої за допомогою сукні особливого покрою. Борони боже згадати в розмові, що вона «pregnant» -- тільки «in interesting situation» або «in happy waiting».

Вважалось, що хворій жінці краще померти, ніж дозволити лікарю-чоловіку чинити над нею «ганебні» медичні маніпуляції. Лікарські кабінети були обладнані глухими ширмами з отвором для однієї руки, щоб медик міг визначити пульс або торкнутись до лоба пацієнтки для виявлення жару.

Статистичний факт: у 1830-1870 роках близько 40% англійок залишались незаміжніми, хоча нестачі в чоловіках не спостерігалось. І справа тут не тільки в труднощах залицяння -- справа впиралась ще й в станово-групові забобони: поняття мезальянсу (нерівного шлюбу) було доведене до абсурду.

Хто кому пара і не пара -- вирішувалось на рівні складної алгебраїчної задачі. Так, з'єднати узами шлюбу нащадків двох аристократичних родин міг завадити конфлікт, що трапився між їхніми предками в XV столітті. Процвітаючий сільський торговець не смів видати свою дочку за сина дворецького, оскільки представник «старших панських слуг» навіть без гроша за душею на соціальних сходах стояв незмірно вище за крамаря.

Втім, суворі вікторіанські правила впроваджувались в англійське суспільство лише до рівня нижніх прошарків середнього класу. Простий люд -- селяни, фабричні робітники, дрібні торговці, моряки і солдати -- жили зовсім інакше. Це у вищому суспільстві діти були безневинними янголятами, яких треба було всіляко оберігати від світу -- діти з нижчих соціальних верств починали працювати на шахтах та фабриках вже в 5-6 років. Що вже говорити про інші сторони життя. Про всілякі політеси у статевих відносинах простий люд і не чув.

1.2 Феміністична критика Юлії Крістевої

Юлія Крістева (1941) - французький філософ, фахівець в області семіології і філософії мови. Народилася в Болгарії; після захисту дисертації по структурній лінгвістиці працювала асистенткою у К. Леві-Строса, в 1960-і рр. - Активний член кола «Тель-Кель»; професор Університету Париж-VII, запрошений професор Колумбійського університету (США). Зазнала впливу Ж. Лакана, Ж. Дерріда та ін. Представників фр. постструктуралізму.

Французька феміністка Юлія Крістева приймає Лаканівський опис статевих відмінностей і розвиває їх значення для жінок. вона задається питанням, що означає для жінки бути "іншої статі" у зв'язку з чоловіком і у зв'язку з патріархатним соціальним устроєм.

Також Крістаєва є автором відомого роману «Смерть у Візантії», у якому текст для неї - поле напруги між бажанням і знаком. Сенс тексту складається з взаємного накладення і взаємного перетину несвідомого і свідомого, незрозумілого і зрозумілого, укоріненого в сфері потягів і минулого рефлексивну опрацювання. За знаково-символічної діяльністю, що лежить в основі текстової практики, варто наділений тілом суб'єкт, тому структури потягу з самого початку невіддільні від смислових структур тексту. У центрі уваги текстового аналізу, проведеного Кристевою на матеріалі літературного авангарду рубежу століть, - множинність і суперечливість сенсу, принципова полісемія літературного твору. Кристеву прийнято відносити до теоретикам фемінізму, однак проблематика статевого відмінності в її роботах - інтегративна частина проблематики відмінності як такого.

Те, як вона описує та яких рис надає своїм героям ми можем побачити і характерні риси для самої Крістаєвої. Вона описує два типи жіночої сутності: еталон і стереотип. На чоловіків теж вплинуло те що автор жінка. Вона їх описує як тварин, звірів. І такої ж думки вона притримується у реальному житті.

Коли ж у самої Юлії Крістаєвої запитати чи феміністка вона, ось на яку відповідь ми можемо розраховувати: «Я трохи розчарована в фемінізмі, адже свобода - це завжди самотність і самостійність. Не можна бути вільним і відчувати себе частиною стада. Феміністки хочуть, щоб жінки об'єдналися, подібно до того, як марксисти хотіли створити стадо з робітників. Для мене важлива особливість та індивідуальність кожної особистості, але це єднальна чужість, вона дає можливість справжніх відносин між людьми» .

Розділ 2. Особливості структури роману

У романі Дж.Остін «Гордість та упередження» автор надає великого значення діалогам, що складають основу твору.

Для свого індивідуального художнього стилю найбільш характерними засобами синтаксису є: асиндетон, перерахування та вставне речення. Таке широке використання асиндетону пояснюється прагненням Остін наголосити саме на інформативних фактах.

У цьому романі 70% - це діалоги. Таким чином автор хочу розповісти історію, котра ведеться виключно від імені персонажів. А вживання вставних речень надає мовленню героїв твору деякої жвавості та природності. Коли авторка використовує еліпсис, то це свідчить про стислість та стриманість висловлювань. Також дуже часно у романі можна спостерігати використання полісиндетону, що явно підкреслює емоційність співрозмовників, прагнення зацікавити співрозмовника своєю надзвичайно щарою розповіддю.

Вживання анафори у мовленні героїв пояснюється намаганням автора передати неспокій мовця, бажання повідомити щось у вигляді своєрідних блоків інформації. Із кожним разом повторюваний початок фрази набуває більшої виразності та сислового підсилення.

Повний та частковий паралелізм зустрічаються як на рівні структурних частин речення, так і в межах кількох самостійних речень.

Також важко не помітити, що у творі не зустрічається тавтологія, підрядність замість сурядності. А це свідчить про намагання автора зобразити своїх героїв високоосвіченими людьми. Мовлення окремих персонажів характеризується емоційною жвавістю, що передається за допомогою різноманітних виражальних засобів та певних стилістичних прийомів.

Варто також зауважити, що поряд з вірністю характерів, іронічним стилем автора відзначають майстерність розкриття внутрішнього світу персонажів. Ось, наприклад, Гілберт Кіт Честертон у своїй передмові до обраних робіт письменниці зауважив: «Ранні твори Дж.Остін представляють собою величезний психологічний інтерес, більше того здається, ніби в них прихована психологічна таємниця».

Та перш ніж міркувати про психологізм у творчості Джейн Остін, потрібно розібратись у різноманітті визначень, які пропонують нам дослідники. Словник літературознавчих термінів Бєлокурова С.П. дає нам ось таке пояснення цього слова: «Психологізм (від грецького psyche - душа і logos - слово) - спосіб зображення дужевного життя людини в художньому творі: відтворення внутрішнього життя персонажа, її динаміки, зміни душевних станів, аналіз властивостей особистості людини (героя). Ппсихологізм можу бути явним - відкритим (безпосереднє відтворення внутрішнього мовлення героя або образів, що виникають у його уяві, свідомості, пам'яті, наприклад, «діалектика душі» в творах Л.М.Толстого , В.В.Набокова) і неявним - прихованим, побаченим в «підтекст» ( до прикладу,, «таємна психологія в романах І.С.Тургенєва, де внутрішній світ героїв розкривається завдяки виразним жестам, особливостям мови, міміки, тобто зовнішніми проявами психіки)».

Психологізм в літературі - повне, докладне і глибоке зображення почуттів і емоцій, думок і переживаю літературного героя, це спроба автора гранично точно описати внутрішній світ, наскільки це можливо засобами художньої літератури.

Одна з головних привабливих рис художньої літератури - її здатність розкрити таємниці внутрішнього світу людини, висловити душевні рухи так точно і яскраво, як це не зробити людині в повсякденному, звичайному життя. У психологізмі один з секретів довгого історичного життя літератури минулого: кажучи про душу людини, вона говорить з кожним читачем про нього самого. Психологізм - це стильова характеристика літературних творів, в якій детально і глибоко зображується внутрішній світ персонажів, тобто їх відчуття, думки, почуття і ,можливо, дається тонкий і переконливий психологічний аналіз душевних явищ і поведінки.

Як жанр, психологічний роман склався до середини XVIII століття. Це твір, де «цілком переважає внутрішня дія, де рухаються не події, а переживання і основним предметом зображення є психічні стани і лірично осмислена природа».

Психологізм «прихований» проявляється шляхом передачі настрою, внутрішнього стану персонажа шляхом пералелізму в зображенні людських почуттів та описів картин природи, природних явищ, стихійних проявів. Такий, так званий, психологічний пейзаж має місце у творчості Джейн Остін.

Таким чином, психологізм як естетичний принцип художнього письма має досить тривалу історію. Пройшовши в літературу на зорі її формування та існуючи спочатку в прихованій формі, він отримав свій розвиток лише з виникненням великих жанрових форм, що дозволили письменникові створювати не статичні персонажі, а й складні образи, що живуть повним життям. Ймовірно, тому розквіт психологічного оповідання припав на період становлення і утвердження реалізму.

2.1 Жіночі образи в романі Джейн Остін «Гордість та упередження»

Людську природу в своїй творчості Дж. Остін характеризує як «поєднання ... доброго та поганого». Характер постає у неї в розвитку, в єдності приватного і загального, «таким ні на кого не схожим і таким схожим на інших».[8,32] Таке глибоко новаторське розуміння природи характеру дозволило Остін створити психологічно переконливі образи в романі «Гордість та упередження».

Головна героїня роману Елізабет Беннет - художнє відкриття Джейн Остін. Елізабет, яка виросла в родині незаможного провінційного сквайра, в середовищі, для якого характерні дріб'язкові інтереси і вузькість кругозору, різко виділяється на загальному тлі. Склад її розуму можна назвати аналітичним. Вона багато і серйозно розмірковує, спостерігаючи звичаї оточуючих її людей. Однак письменниця не ідеалізує героїню. Міс Бінглі зауважує: «У всьому її вигляді стільки простонародного самовдоволення, з яким неможливо примиритися!».[3,156] Вона бідна і страждає від вульгарності своїх рідних. Жити під одним дахом з матір'ю, у якої немає такту та розуму, і з нестерпними молодшими сестрами, було вельми обтяжливо для Елізабет. У характері Елізабет немає легковажності, бездумної гонитви за розвагами, властивої її молодшій сестрі Лілії. Одноманітність, монотонність повсякденного провінційного життя роблять всяку подорож, що приводила зміну враження, можливість зустрічі з новими людьми, такою бажаною. Тому пропозиція її тітоньки з'їздити з ними в подорож викликає відвертий захват. «What delight ! What felicity!».[4,165] Елізабет - героїня, наділена багатим внутрішнім життям; конкретні факти дійсності змушують її задуматися над недосконалістю людської природи. Вона добре розуміє обмеженість своєї матері, їй антипатичні марнославство священика Коллінза і манірна зарозумілість багатої та знатної леді де Бур. У відмові вийти заміж за священика Коллінза, образ Елізабет розкривається як не можна краще. Її слова, переконують, що перед нами жінка, яка не піде наперекір своєму почуттю, для якої в любові і шлюбі важливі аж ніяк не міркування користі або наживи. «Містер Коллінз, - говорить вона, - марнославна, пихата, недалека, дурна людина ... Жінка, яка вийде за нього заміж, не може вважатися розсудливою».[3,228] Так, через ставлення до Коллінза переконливо розкривається характер Елізабет, стають очевидними її принциповість і безкомпромісність.

Антиподом Елізабет виступає її сестра Лілія, хоча росли і виховувалися вони в одній родині. Вона сама легковажна з п'яти дочок сім'ї Беннетів. Лілія пишається своїми новими кавалерами з числа військовослужбовців, і дорікає сестрам в їх перебірливості щодо панів. «Джейн скоро буде у нас старою дівою, чесне слово! Їй вже майже двадцять три! Якби я до цих років не зуміла роздобути собі чоловіка, я б згоріла з сорому».[3,254] Їй хочеться просто вийти заміж, вона не обтяжує себе думками про схожість інтересів, про внутрішні якості людей, про те, з ким саме жити, здається їй все одно з ким, головне - заміжня, і раніше старших сестер.

Всі її вчинки нелогічні, нерозумні і недалекоглядні. Лідія не думає про соціальний статус і про можливість офіцерів забезпечити її пристойним доходом, якого б вистачило на життя. Їй наплювати на оточуючих, на сім'ю. Як не можна краще це підтверджує факт її втечі з Уікхемом. Лілія абсолютно не замислюється про наслідки, і абсолютно не думає про те, яку репутацію всієї сім'ї вона створює, який приклад подає Кітті. Вона не поважає сімейні цінності і зовсім не піклується про репутацію свого прізвища, ганьблячи своєю легковажною поведінкою матір і батька, і заважаючи такою славою вийти заміж своїм сестрам.[5,20] Таким чином, на перший погляд життєві ситуації, пов'язані із заміжжям, Шарлот Лукас та Лілії Беннет досить схожі, але при детальному їх розгляді стає зрозуміло, що мотиви, рушійні героїнями, різні. Шарлот виходить заміж за нелюба і не зовсім успішного чоловіка лише зважаючи на складний сімейний стану і вік героїні, який змусив її замислитися про те, що наступної пропозиції про заміжжя вже може не бути. А Лілія поспішає вийти заміж лише через придбання іншого суспільного статусу. Вона переконана, чим скоріше дівчина вийде заміж, тим краще.

Але ні Шарлот, що зважилася на раціональний шлюб з розрахунку, ні навіть Лілія, що порушила моральні норми, не піддаються під однозначний осуд і знаходять бажану сім'ю, але не зовсім бажане щастя.

Про Шарлот Остін пише так: «a sensible, intelligent young women» [4,20]. Слово «sensible» передбачає дуже широкий спектр чутливості, починаючи з зору, слуху, нюху, дотику і смаку (що нам не дуже підходить), включаючи емоційність, душевну чуйність, здатність до співчуття, такт, моральну чуйність, совісність, але також і ясність думки, розумність, розсудливість, наявність здорового глузду. Шарлот порушила свої принципи і свою цілісність і закопала свої таланти, давши згоду вийти заміж за пана Коллінза, марнославного, обмеженого, і пихатого дурня. Містер Коллінз - персонаж, в характері якого, як пише автор, «своєрідно переплелися зарозумілість і догідництво, самовдоволення і приниженість».[3,65] Коллінз обмежений, дурний і самовпевнений - саме внаслідок цих достоїнств, а також ще одного, вельми важливого: вміння лестити і догоджати, - зумів отримати прихід в маєтку знатної пані леді де Бур. Але Шарлот допускає, що вона може якоюсь мірою поважати майбутнього чоловіка і ставитися до нього з деякою прихильністю. Шарлот досить стримано прийняла пропозицію Коллінза, що було не дивно. По-перше, він вже придбав в її товаристві репутацію нерозумної і малоосвіченої людини (хоча він і закінчив Оксфорд завдяки своїм знайомствам); будучи священиком приходу у леді Кетрін, він «виявив себе як суміш самовпевненості і плазування», «важливості й приниженості».[3,66]

По-друге, він буквально напередодні зробив пропозицію Елізабет і був знехтуваний, тому ні про яку любов до Шарлот не могло бути й мови. Всі ці обставини ще сильніше погіршують становище героїні, тим самим пригнічуючи її та погіршуючи жертовність її вчинку. Але Шарлот Лукас, виявляється в усіх відношеннях більш практичною, ніж Елізабет, і, розсудивши всі переваги пропонованого шлюбу, дає містеру Коллінзу свою згоду. У роздумах головної героїні роману Елізабет Беннет про майбутнє заміжжя її найкращої подруги явно простежується обурення самої Остін з приводу шлюбу за розрахунком: «Яка гнітюча картина! І біль, викликана тим, що Шарлот принизила себе подібним чином, так сильно впавши в її думках, погіршувалася похмурою упевненістю в її злощасну долю».[3,120] І ось перед нами - розсудлива Шарлот Лукас, що вийшла заміж за містера Коллінза, щоб влаштувати своє життя і полегшити життя своїх родичів. І для неї будинок і господарство, церковний прихід і пташник стають заміною справжнього сімейного щастя. Вона приносить себе в жертву на благо своєї сім'ї, не бажаючи їх обтяжувати своїм знаходженням поруч з ними, в той же час побоюючись, що в її віці пропозиції про заміжжя може більш і не бути. У Шарлот є молодші сестри. Розуміючи, що вони не можуть вийти заміж раніше за неї, усвідомлюючи всю відповідальність, покладену на неї разом зі статусом старшої дочки, вона вирішує вийти заміж. Що ж до сім'ї Лукас, то їх переповнювала радість, оскільки Коллінз був багатим нареченим: після смерті сера Вільяма Беннета до нього перейде маєток Лонгборн. Необхідність Шарлот вийти заміж з розрахунку прирекла її на нудне і одноманітне життя з нелюбом, але вона змогла знайти свою втіху в будинку і домашньому господарстві.[7,27] До яскравих представників провінційного англійської середовища можна віднести образ місіс Беннет. «Вона відверто дурна, кричуще нетактовна, вкрай обмежена і, відповідно, дуже високої думки про власну персону, з нестійким настроєм. Коли вона бувала чим-небудь незадоволена, то вважала, що у неї не в порядку нерви. Єдиними її розвагами були візити і новини.».[3,3] Образ місіс Беннет, її недалекоглядність і примітивність мислення виражені за допомогою діалогу в комічно - побутовому стилі. Багатослівна мова, вкладена в уста місіс Беннет, об'єктивно пародіює обивательські уявлення та інтереси. Вони дозволяють в іронічному вигляді представити звичаї цілком певне соціальне середовище.

Місіс Беннет одержима лише однією ідеєю, як, втім, і всі матері Англії того часу - видати заміж своїх п'ятьох дочок: «- Молодий холостяк з доходом в чотири або п'ять тисяч на рік! Чи не правда, вдалий випадок для наших дівчаток?».[3,119] Місіс Беннет не розуміє, що виглядає безглуздо і не відчуває насмішок, завзято відстоюючи свою точку зору і не бачачи підтексту глузування в промовах свого чоловіка. Її образ правдивий і відвертий, вона завжди говорить, що думає, правда, не завжди замислюючись про наслідки. Для неї важлива кінцева мета, і неважливо, якими жертвами буде вона досягнута. Так, вона відправляє рідну доньку, милу Джейн, в дощ, ризикуючи її здоров'ям, але отримуючи вигоду для душі і серця Джейн, адже так вона проводить кілька днів у турботі милій її серцю людині - містера Бінглі. Леді Кетрін де Бур, яка з'являється на сторінках роману двічі, прекрасно доповнює і відтіняє пана Коллінза. Елізабет зустрічається з нею, коли приїжджає в гості до Коллінза. Її вражає бесцеремонність господині маєтку: вона вважає себе вправі розпитувати Коллінза та Елізабет про всі подробиці їхнього приватного життя, втручатися і давати поради про те, як вести господарство і т.д. В іншій раз леді де Бур сама приїжджає в будинок Беннетів. Тепер вона виливає на Елізабет справжні потоки лайки. Вона назвала плітку про можливі заручини її племінника, містера Дарсі, і Елізабет брудної вигадкою, після цього пустила в хід погрози і образи на адресу Елізабет та її родичів. Владний і безапеляційний тон її мови, сам вибір слів типу the upstart, retentions of a young woman without family, connections, or fortune свідчить не тільки про неприязнь до Елізабет, а й про грубість і безцеремонності цієї шляхетної дами. [4,241] Таким чином, можна казати, що образи героїв роману «Гордість та упередження» несуть на собі сліди впливу тих вдач і тієї моралі, що панували в середовищі провінційних класів тодішньої Англії. Образи остіновських героїв ми бачимо і сьогодні, впізнаючи їх мову або манери поведінки в оточуючих і знайомих людях.

2.2 Образ Елізабет Беннет в системі образів роману Дж. Остін «Гордість та упередження»

Головна героїня роману постає перед читачем будучи вже сформованою. Ніякої передісторії Елізабет Беннет Остін читачеві не дає. Елізабет не схожа на представниць навколишнього суспільства. Її прагнення не обмежуються заміжжям, незважаючи на те, що будучи безприданницею, із заміжжям вона могла б отримати певний суспільний статус. Відсутність посогу робило Елізабет неконкурентоспроможною на так званому «ринку наречених». Також Елізабет не має досить привабливої зовнішньості, що знову ж, полегшило б процес заміжжя. Мати у своїй розмові з містером Беннетом відгукується про Елізабет не дуже схвально: «Ліззі нітрохи не краще за інших ваших дочок. Я впевнена, що вона і наполовину не так гарна, як Джейн, і набагато менш добродушна, ніж Лідія». Батько деколи погоджується з нею: «Жодна з моїх дочок нічим особливо не примітна, - відповів він», - але потім каже: «Просто в Ліззі трохи більше толку, ніж у її сестрах».[3,3]

Відсутність привабливості і приданого ставить Елізабет в певні суспільні рамки, і, на перший погляд, здається, що молода дівчина, перебуваючи в подібному становищі, повинна прийняти будь-яку пропозицію про шлюб, що поступила. Але Елізабет вибивається з цього ряду. Елізабет Беннет дуже хоробра для того становища в житті, в якому вона знаходиться. Норман Херен знову вказує на те, що стерлінгова цінність характеру героїні часто показується щодо деякого простого інциденту або випадку. Сутність Елізабет Беннет показується на першому відвідуванні Розінгу. Вона, єдина з запрошених в Розінгзі, що не залякана.[7,30]

Парк Розінгз - маєток леді Катерін Де Бур, яка є самою неприємною і владною жінкою. Вона дуже важлива в суспільстві і є тіткою пана Дарсі. Всі залякані цією жінкою за винятком Елізабет, яка досить сильна в її власному розумі і характері. Це демонструє величезну хоробрість Елізабет, яка не буде хвилюватися з приводу думки леді, що має можливість дошкулити якій-небудь надії на гарний шлюб. Елізабет Беннет безстрашна і незалежна. Показовими є сцени розмов в будинку леді де Бур: «Заради Бога, пані, говорите тихіше! - Якою перевагою це може бути Вам, щоб образити пана Дарсі? - Ви ніколи не будете рекомендувати себе його друзям, роблячи так».[3,133] Коли Леді Кетрін критикує Елізабет, яка грає на фортепіано, вона слухає «з усією помірністю люб'язності».[3,133]

Елізабет демонструє, що володіє великою стриманістю навіть під величезним тиском, незважаючи на своє становище. Справа в тому, що дівчата небагатих сімей не володіли соціальною свободою та соціальною стійкістю. Сама письменниця утримується від характеристики героїні, можливо, для того, щоб створити повну достовірність сприйняття героїні очима її оточення. Протистояння Елізабет Беннет: боротьба за свободу морального вибору Як і належить в «класичному» роману, основна сюжетна лінія обростає численними відгалуженнями. Так, в якийсь момент в будинку містера Беннета виникає його кузен містер Коллінз, який, згідно англійськими законами про майорате, після смерті містера Беннета, що не має спадкоємців чоловічої статі, має увійти у володіння їх маєтком Лонгборн, внаслідок чого місіс Беннет з дочками можуть опинитися без даху над головою. Містер Коллінз приїжджає в Лонгборн не випадково: вирішивши, як того вимагає його сан (і леді де Бур також), вступити в законний шлюб, він зупинив свій вибір на сімействі кузена Беннета, впевнений, що не зустріне відмови: адже його одруження на одній з міс Беннет автоматично зробить щасливу обраницю законною господинею Лонгборна. Вибір його падає, зрозуміло, на Джейн, але дізнавшись, що Джейн пов'язує тепле почуття з містером Бінглі і, можливо, весілля незабаром, негайно переключає свою увагу на Елізабет. Елізабет відхиляє пропозицію пана Коллінза, тому що вона не думає, що «шлюб є єдиною благородною умовою для освіченої жінки ...».

При цьому вона відкидає фіктивний шлюб і є його затятою противницею, незважаючи ні на які життєві умови. Коли пан Коллінз говорить зарозуміло Елізабет, що його «ситуація в житті ... зв'язки з сім'єю Де Бур» є причинами того, що вона повинна прийняти його пропозицію, тому що, незважаючи на «її різноманітні достоїнства, ні в якому разі не безперечно, що інша пропозиція про шлюб може і не послідувати», вона чемно відмовилася від нього, сказавши, що «прийняти його абсолютно неможливо». На відміну від Шарлот Лукас, близької її подруги, Елізабет ніколи не порушила б свій принцип і свою цілісність і не стала б закопувати свої таланти, виходячи заміж за пана Коллінза, марнославного, обмеженого, і пихатого дурня. Ті ж, на її думку, хто виходить заміж заради грошей, повинні віддавати собі звіт в тому, що плата за комфорт, благополуччя може виявитися занадто високою - відчуженість, байдужість, втрата інтересу в житті. Її погляди щодо цих відносин є надзвичайно гумористичними і вірними: «Ви (Коллінз) не могли зробити мене щасливою, і я переконана, що я - остання жінка в світі, яка зробила б Вас таким».[3,105-106]

Самотність часом буває краще, ніж самотність удвох у шлюбі-угоді. Вже з перших рядків роману Елізабет неприкрито засуджує матеріальний, прагматичний підхід до життя. Бути в змозі відхилити відповідну пропозицію шлюбу було нечувано, адже сім'я і без того не особливо забезпечена, могла позбутися ще і дому. А в разі укладення шлюбу між Елізабет і Коллінзом маєток залишився б в сім'ї Беннетів. Таким чином, Елізабет піддає ризику свою сім'ю, не бажаючи зробити подібну жертву, як дане заміжжя. Роман відкривається звісткою про те, що один з найбагатших маєтків в окрузі Незерфілд - парк більше не буде пустувати: його орендував багатий молодий чоловік, «столична штучка» і аристократ містер Бінглі. До всіх вищевикладених його достоїнств додавалося ще одне, найбільш істотне, воістину безцінне: містер Бінглі був неодружений. І розуми навколишніх дам були запаморочені і збентежені від цієї звістки надовго; розум (точніше, інстинкт!) місіс Беннет особливо. Все-таки п'ятеро дочок! І таким чином, містера Бінглі всі починають сприймати як «законну здобич тієї чи іншої сусідської дочки».[3,1]

Багатство, яким має щастя володіти будь молодий поміщик, будучи він неодружений, стає і має стати предметом жадання того середовища, де він, швидше за все, почне шукати собі подругу життя. Містер Бінглі приїжджає не один, його супроводжують сестри, а також нерозлучний друг містер Дарсі. Бінглі простодушний, довірливий, наївний, розкритий для спілкування, позбавлений будь-якого снобізму і готовий любити всіх і кожного. Дарсі - повна йому протилежність: гордий, зарозумілий, замкнутий, сповнений свідомості власної винятковості, приналежності до обраного кола. Річний дохід Дарсі і Бінглі негайно підраховується батьками незаміжніх дочок в тому графстві, в якому з'являються блискучі молоді лондонці, і матері незаміжніх дочок негайно починають на них полювання.[7,35]

Подальше оповідання йде у двох планах: один - хід речей природний і закономірний для суспільства, де відбувається дія; другий - індивідуальний, що ламає традицію. Провінційні пані та джентльмени, що належать до небагатого джентрі (наприклад, місіс Беннет, сер Лукас і його дочка Шарлот), ловлять вигідних наречених, а ті, що стоять вище по стану (леді де Бур, сестра Бінглі) намагаються всіляко противиться подібним шлюбам. Відносини, що складаються між Бінглі - Джейн і Дарсі - Елізабет, цілком відповідають їх характерам. У перших вони пронизані ясністю і безпосередністю, обидва і простодушні, і довірливі (що спочатку стане ґрунтом, на якому виникне взаємне почуття, потім причиною їх розлуки, потім знову зведе їх разом). У Елізабет і Дарсі все виявиться зовсім інакше: притягання - відштовхування, взаємна симпатія і настільки ж очевидна взаємна неприязнь; одним словом, ті самі «гордість і упередження» (обох!), що принесуть їм масу страждань і душевних мук, через які вони будуть болісно, при цьому ніколи «не відступаючи від особи» (тобто від себе), пробиватися один до одного. Їхня перша зустріч відразу ж позначить взаємний інтерес, точніше, взаємну цікавість і соціальну нерівність. Дарсі дає Елізабет досить невтішну характеристику: «Що ж, вона ніби мила. І все ж не настільки хороша, щоб порушити мій душевний спокій. А у мене зараз немає бажання втішати молодих леді, якими знехтували інші кавалери».[3, 9]

Обидва в рівній мірі неабиякі: як Елізабет різко відрізняється від місцевих панночок - гостротою розуму, незалежністю суджень та оцінок, так і Дарсі - вихованням, манерами, стриманою зарозумілістю виділяється серед натовпу офіцерів розквартированого в полку Мерітона, тих самих, що своїми мундирами і еполетами звели з розуму молодших міс Беннет, Лідію і Кітті. Проте спочатку саме зарозумілість Дарсі, його підкреслений снобізм, коли всією своєю поведінкою, в якому холодна чемність для чуйного вуха може не без підстав прозвучати мало не образливою, - саме ці його властивості викликають у Елізабет і неприязнь, і навіть обурення. Бо якщо притаманна обом гордість їх відразу (внутрішньо) зближує, то упередження Дарсі, його станова пиха здатні лише відштовхнути Елізабет. Їх діалоги - при рідкісних і випадкових зустрічах на балах і у вітальнях - це завжди словесна дуель. Дуель рівних противників - незмінно чемна, ніколи не виходить за рамки пристойності і світських умовностей.[5,18] Наступне зіткнення Елізабет і Дарсі відбувається в Розінгу. Їх розмови за столом, на людях, знову нагадують словесну дуель - і знову Елізабет виявляється гідною суперницею. А якщо врахувати, що дія відбувається все ж в XIX столітті, то подібні зухвалості з вуст молодої особи - з одного боку леді, з іншого - безприданниці можуть здатися справжнім вільнодумством: «Ви хотіли мене збентежити, містер Дарсі ... але я вас анітрохи не боюсь ... Упертість не дозволяє мені проявляти слабкодухість, коли того хочуть оточуючі. При спробі мене настрашити я стаю ще більш зухвалою».[3,189]