Літературний антропонім: концепт та інтерпретація (на матеріалі творів американських романтиків)

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Літературний антропонім: концепт та інтерпретація (на матеріалі творів американських романтиків)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

літературний антропонім художній текст

Актуальність дослідження. На тлі зростання загального інтересу до феномену власного імені та поліфонії його виявів у сфері літературно-художньої творчості відчутно актуалізується необхідність поглибленого вивчення літературного антропоніма, явища унікального і парадоксального за своєю епістемологічною природою. З одного боку, літературний антропонім є окремим випадком імені людини, його відлунням у царині художнього тексту, своєрідною літературною акциденцією, а з другого - у творах талановитих митців він може сягати такого масштабу узагальнення, в якому іманентно втілюється величезний досвід, накопичений людством у процесі осмислення сутності номінації. Більше того, він здатний перетворюватися на системотворчий елемент колективної пам'яті, на ідейний фокус, де поєднуються культурна традиція, історія та самосвідомість людини. Саме тому літературний антропонім як об'єкт дослідження, котрий концентрує в собі цілий комплекс проблем міждисциплінарного характеру (онтологічні та епістемологічні аспекти імені; принципи його функціонування у тексті; семантична, психологічна та структуротворча специфіка такого функціонування; прецедентність та дискурс мовної гри), вимагає включення методології ономастичного аналізу та інструментарію літературної ономастики у рамки цілісної літературознавчої програми, посиленої за рахунок пізнавального потенціалу філософії, психології, культурології, семіотики, герменевтики.

Водночас слід констатувати, що вивчення художнього твору під кутом зору літературних антропонімів є напрямом відносно новим у світовій науковій практиці. Тривалий час такі дослідження не виокремлювалися з кола суто лінгвістичної проблематики власного імені (за винятком праці П. Флоренського „Імена”, яка стала яскравим прикладом інтерпретації літературного антропоніма). Cтрімкий розвиток ономастики спостерігається з 50-х років ХХ століття. У цьому контексті варто особливо відзначити праці А. Гардінера („Теорія власного імені”), В. Виноградова („Поэтика русской литературы”), О. Суперанської („Общая теория имени собственного”). Сформульовані цими авторами базові положення теорії власного імені поглиблюють теоретичне розуміння слова як психолінгвістичної одиниці. Заслуговує на окрему увагу суттєвий доробок американських науковців, об'єднаних у Міжнародну раду ономастичних досліджень (ICOS) та Американське Ономастичне товариство (ANS). Поступово з'являються і нові підходи, в рамках яких розглядаються вже не власні імена в умовах реального мовлення, а літературні антропоніми в системі художнього твору. Кристалізація цих підходів у річищі семіотики пов'язана з Московською семіотичною школою, у першу чергу з емпіричними знахідками та теоретичними узагальненнями В. Іванова і В. Топорова. У рамках сучасного проекту „Ім'я: семантична аура (синхронія й діахронія)” публікується низка цікавих розвідок, у яких здійснюється системний аналіз антропонімікону певного автора, досліджуються функції поетикону в окремому творі, аналізуються різні семантичні аспекти антропонімів (О. Багірова, І. Попова, Т. Ніколаева, А. Пеньковський, Н. Васильєва, Н. Запольска).

Вітчизняна ономастика також активно розвивається у руслі світових традицій, потужними темпами формується національна ономастична школа. Останнім часом в українському літературознавсті спостерігається тенденція перетворення літературної ономастики з „вторинної” дисципліни на самодостатній науковий напрям. Про це свідчить суттєве зростання ролі літературознавчих аспектів антропоніміки як у тематиці ономастичних конференцій, так і у більш широкому науковому дискурсі (О.Астаф'єв, Т. Потніцева, Ю. Карпенко, Г. Ковальов, Т. Литвиненко, А. Нєвструєва). Разом з тим, як слушно наголошує В. Калінкін, автор грунтовної праці „Теоретичні основи поетичної ономастики” (2000р.), накопичений емпіричний досвід вивчення проблеми функціонування власних назв у художньому тексті давно потребує теоретичного осмислення. На нашу думку, потреба такого осмислення залишається актуальною і сьогодні.

Представлена дисертація, не претендуючи на всеосяжне теоретико-методологічне висвітлення зазначеної проблеми, презентує комплексну модель літературознавчого дослідження власного імені у трьох площинах: у рамках культурно-цивілізаційної парадигми, у просторі художнього тексту взагалі та у творах американських романтиків зокрема. Такий підхід, з одного боку, допомагає з'ясувати важливі понятійні аспекти й обсяг феномену власного імені та, сфокусувавшись на питаннях концептуалізації і плюралістичної інтерпретації, здійснити спробу широкомасштабного системного аналізу, який охоплює цілий ряд різнорідних стратегій, методів та логіко-пізнавальних компонентів. З другого боку, такий підхід обмежується і детермінується конкретними історико-літературними рамками, оскільки базується на аналізі творів американських романтиків, що дозволяє розширити аналітичні горизонти ономастичних студій, суттєво доповнити теоретичні засади літературознавчої антропоніміки.

Антропонімічна парадигма розширює горизонти розуміння художнього твору як унікального феномену культурно-цивілізаційної комунікації, як художньої єдності онтологічного та гносеологічного. Роботи Ю. Лотмана заклали підгрунтя для вирішення багатьох теоретичних питань літературної антропоніміки. У цьому ж ряду можна назвати праці Ю. Степанова, Б. Успенського, А. Соломоника, А. Пріето, К. Леві-Строса, Р. Якобсона та ін.

Літературний антропонім відкриває величезні можливості для нової інтерпретації тексту. Він дозволяє зрозуміти текст як втілену множинність (Р. Барт). Саме тому деконструктивістські або постструктуралістські студії (Ж. Деррида, Р. Барт, Дж. Гартман, Г. Блум, Ж. Лакан) є прикладами продуктивної інтерпретації твору. Інтерпретацію можна розглядати не лише як висловлення іншими словами авторської інтенції або як семантичну автономію тексту, а й як постійне творення смислу у процесі де-конструювання тексту. Тлумачення антропонімікону може поєднувати всі три підходи, що дозволяє різнобічне дослідження художніх творів. Тож навіть свідомо наголошуючи на тому факті, що „природність” літературного антропоніма значною мірою відбиває інтенції автора, важливо одночасно враховувати постструктуралістське тлумачення твору як простору гри signifiants.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України як індивідуальний концептуальний проект до комплексної теми „Історія та полікритика літератур зарубіжних країн”, затвердженої Вченою радою Інституту філології (протокол № 3 від 15 листопада 2004 року).

Мета дослідження полягає в окресленні цілісної теоретичної та емпіричної моделі різнорівневого функціонування літературного антропоніма у творах американських романтиків; в обгрунтуванні провідної концепції тлумачення літературного антропоніма як унікального поетичного кода, як гносеологічного, соціокультурного та художньо-естетичного чинника, що відіграє суттєву роль у процесі романтичного світосприйняття і міфотворення. Для досягнення поставленої мети передбачено розв'язати такі наукові завдання:

- простежити різні номінативні підходи в історико-культурному дискурсі („за природою” - „за домовленістю”), сформовані у процесі наукового та позанаукового пізнання;

-оцінити емпіричний та теоретико-методологічний потенціал номінативного досвіду в контексті аналізу літературного антропоніма;

- окреслити проблему „значення” власного імені та виявити специфіку літературного антропоніма;

-проаналізувати потенціал семантичного поля літературного антропоніма;

-дослідити рівні функціонування літературного антропоніма в художньому тексті: знак, метафора, алегорія, символ, ідея, міф, „текст у тексті”;

-концептуалізувати поняття літературної антропонімічної моделі і оцінити можливості її застосування;

- уточнити визначення прецедентного імені та поглибити його розуміння як феномена, що породжує поняття інтертекстуальності, органічно вписується в сучасні теорії тексту;

-закцентувати роль мовного ігрового елементу в культурі й художньому тексті та охарактеризувати літературний антропонім як компонент ігрової парадигми;

-з'ясувати особливості номінативної стратегії американських романтиків;

-розглянути літературне ім'я діалектично, як елемент поетики художнього твору в символіко-міфологічному контексті і розкрити характер відношення „антропонім - художній твір” у творах В. Ірвінга, Дж. Ф. Купера, Н. Готорна, Е. А. По, Г. Мелвілла;

-поглибити розуміння найвідоміших творів американського романтизму за рахунок використання пізнавального потенціалу категорій „літературний антропонім”, „семантичне поле”, „прецедентне ім'я”, „мовна гра” в їхній взаємодії й, таким чином, розширити існуючі уявлення про механізм творчого пошуку американських романтиків.

Об'єктом дослідження є власне ім'я як складний культурно-цивілізаційний феномен, розглянутий в онтологічній та епістемологічній площинах; семантичне поле та рівні функціонування антропоніма в художніх текстах; антропонімічний дискурс мовної гри.

Предметом дослідження є антропонімікон творів американських романтиків (В. Ірвінга, Дж. Ф. Купера, Н. Готорна, Е. А. По, Г. Мелвілла) в контексті різноманітних номінативних стратегій та інтерпретаційних підходів. Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження становить системний підхід до літературного антропоніма, сформований на засадах класичного філософського тлумачення проблеми імені в широкому гносеологічному контексті (Платон, Аристотель). Механізм перетворення концепту власного імені на базову концепцію літературного твору через етап незалежної авторської та читацької концептуалізації розглядається відповідно до наукових критеріїв методологічних експериментів К. Поппера й І. Лакатоса. Художньо-естетичний та суто логічний потенціал літературного антропоніма в рамках художнього тексту взагалі та у творах американських романтиків зокрема аналізується з використанням порівняльного (О. Веселовський), семіологічного (Ю. Лотман, В. Топоров, Ю. Степанов), міфокритичного (О. Лосєв, Е. Кассирер, Н. Фрай, Дж. Фрезер, Р. Грейвс), герменевтичного (Ф. Шляєрмахер, Г. Гадамер), структуралістського (Р. Барт, У. Еко) методів із залученням феноменологічного підходу (М. Гайдеггер, М. Мерло-Понті), рецептивної естетики (Р. Інгарден, В. Ізер) та мовознавчого інструментарію (Ф. де Сосюр, О. Суперанська, К. Левковська). Аналітичне прочитання здійснено у рамках сформованої дослідницької програми, яка уможливлює обгрунтований антропонімічний аналіз художніх творів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві комплексно досліджуються твори американських романтиків у рамках антропонімічної парадигми, розглянутої у широкому онтологічному й гносеологічному контексті філософії імені. Осердям парадигми обрано принцип „природності” літературного антропоніма. Запропонований дослідницький проект дозволяє осмислити історико-культурну єдність глобального літературного процесу, поєднати художні тексти різних епох, жанрів та стилів на основі своєрідної універсальної інтертекстуальності.

Практичне значення роботи. Матеріали, які лежать в основі дисертації, можуть бути використані при викладанні курсів з історії зарубіжної літератури, для підготовки спецкурсів з проблем теорії літератури та методології міждисциплінарних гуманітарних досліджень, при написанні підручників та посібників з американістики, теорії літератури, перекладознавства.

Особистий внесок здобувача пов'язаний з розробкою літературної антропонімічної моделі, яка уможливлює аналіз художніх творів на основі поєднання семантичного поля й таксономії рівнів функціонування літературного антропоніма. Апробація роботи. Дисертацію обговорено та схвалено на спільному засіданні кафедри зарубіжної літератури і кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 17 жовтня 2008р., протокол №3. Основні положення представлені у доповідях на наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, зокрема в останні роки: „Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005); “Актуальні проблеми американознавства” (Київ, 2006); Наукові читання, присвячені 130-річчю від дня народження професора І.В.Шаровольського, Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Київ, 2006); “American Culture as a Medium of Contacts: Interdisciplinary Studies” (Москва, 2007); „Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007); „Діалог культур: Лінгвістичний і літературознавчий вимір”, Інститут філології Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Київ, 2008). Публікації. Результати дослідження відображені в індивідуальній монографії (22 друк. арк.), двох посібниках (у співавторстві), та 25 статтях (з них 23 статті у фахових наукових виданнях, визначених ВАК України).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (405 позицій). Обсяг роботи без списку літератури - 425 с., повний обсяг - 474 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкривається актуальність теми, стан дослідженості проблеми, формулюються мета і завдання роботи, визначається наукова новизна, окреслюються теоретико-методологічні засади дослідження, дається оцінка теоретичного і практичного значення одержаних результатів.

У контексті представленої концепції проекту здійснюється експлікація і таксономія базових понять („власне ім'я”, „антропонім”, „літературний антропонім”), що уможливлює з'ясування фундаментальних гносеологічних характеристик та нових пізнавальних можливостей власного імені в рамках літературознавчого дослідження. Основна увага приділяється інтерпретаційному потенціалу літературного антропоніма. Семіотичний підхід розширює горизонти інтерпретації, збільшує можливості використання герменевтичного методу, що дозволяє здійснити адекватний аналіз літературних антропонімів, взятих в усій сукупності їхніх характеристик та взаємовпливів. Літературні антропоніми розглядаються як цілісні знакові системи, як своєрідні коди, придатні для комплексного осягнення текстуального та позатекстуального вимірів літературного твору.

У першому розділі - „Емпіричні та теоретико-методологічні аспекти власного імені” - розглядаються езотеричні та міфологічні підходи, філософські, мовознавчі, літературознавчі (класичні та постмодерні) теорії й методи дослідження феномену власного імені; систематизуються різні номінативні стратегії на основі принципів „конвенціональності” або „природності”; з'ясовується зміст загального поняття - власного імені людини, визначається його обсяг та специфіка тлумачення у контексті людської цивілізації; простежується плюралістичний характер взаємовідносин у системі „власне ім'я - носій імені”, окреслюється еволюція інтерпретативних підходів щодо змісту іменної формули. Структура розділу обумовлена потребою поетапного дослідження проблеми імені з метою визначення ключових підходів до питання номінації.

У підрозділі 1.1. „Буття імені: езотеричні та міфологічні тлумачення” власне ім'я розглядається в онтологічній площині його архаїчного сприйняття як внутрішньої субстанції, невіддільної від носія, як потужного чинника, котрий формує долю, впливає на характер і зберігає владу над людиною навіть після її смерті. Зазначається, що езотерично-міфологічний підхід до тлумачення імені найбільш точно та інтенсивно відбивав історичну специфіку соціального буття. Разом з тим власні імена відігравали значну роль у формуванні агонального базису культурного життя архаїчного суспільства. Стародавні міфологічна та езотерична традиції, побутова й агональна сфери залишили у спадок детальну, різнобічну та складну систему знань про ім'я. Але в рамках цієї системи образ речі не відокремлювався від самої речі, об'єктивне зливалось із суб'єктивним, внутрішнє вважалось невіддільним від зовнішнього. Роботи Дж. Фрезера, В. Вундта, Е. Кассирера, Е. Баджа, Н. Пенніка, Б. Малиновського, М. Мосса, Й. Гейзінги, У. Еко, М. Еліаде, Р. Грейвса, Н. Фрая та деяких інших були покладені в основу цього підрозділу.

У підрозділі 1.2. „Біблійна онтологія імені” досліджується роль власного імені у різних джерельних площинах: в апокрифах та клерикальній літературі; у Старому та Новому Завітах; у сучасній екзегезі біблійного антропонімікону. Акцентується наявність елементів гностицизму у талмудичній літературі, саме тому ієрархічний підхід до тлумачення власних імен поступово закріплюється як традиція. У річищі цієї традиції найбільші магічні властивості має ім'я Бога. Усі імена, пов'язані з іменем Божим, - імена янголів та пророків, - також набувають статусу священних. Шанобливе ставлення до магії Імені Божого в офіційних релігійних текстах сприяло появі Його різноманітних інтерпретацій у ранньохристиянській, середньовічній клерикальній і навіть світській літературах. Особливий наголос робиться на тих значеннях імені, які фіксуються у давніх текстах, об'єднаних рамками Біблії. У концептуальному світі давньосемітської культури Ім'я Бога посідало найбільш важливе місце. Всупереч трансцендентній сутності, Бог у своїх стосунках з людиною ніколи не залишається до кінця „анонімним”, навпаки, Він відкриває частку Себе в імені, яке складається з чотирьох літер, так званого „тетраграматона” - YHWH чи hwhy. На порубіжжі ХІХ-ХХ ст. та у ХХ ст. біблійний аспект ономатології привертає особливу увагу цілого ряду науковців (О. Лосєв, Фр. Гізебрехт, Б. Якоб, В. Хейтмюллер, П. Флоренський, С. Булгаков, Н. Фрай, Х. Блум, Р. Задок, А. Соломоник, А. де Сузнель). Прочитання ключових біблійних імен надало, приміром, А. де Сузнель можливість нового телеологічного та аксіологічного осмислення християнського віровчення. Підходи і тлумачення дослідниці, мабуть, не варто розглядати як цілковито беззаперечні, втім самі принципи її екзегези відбивають якісно новий рівень сприйняття біблійних імен, котрі стають метафорою можливого піднесення людини до усвідомленння сакрального змісту свого Імені, оцінюються як модуси презентації позначеного.

У підрозділі 1.3. „Гносеологічний дискурс власного імені” розглядається антична традиція філософії імені; окреслюється спектр тлумачень питання номінації у ранній схоластиці та середньовічній філософії; прослідковується еволюція теорії імені у Нову добу та визначається специфіка модерних досліджень даної проблематики. Окремо аналізуються мовознавчі та літературознавчі підходи до власного імені та досліджується деконструкція власного імені у постмодерних теоріях. Зокрема відзначається, що повноцінний гносеологічний вимір власного імені сформувався в античній філософії, коли ідея відокремилась від матеріальної сутності, отримала самостійне, автономне існування і стала знаряддям пізнання, засобом абстрактного мислення, тобто коли цілісна онтологія сама стала об'єктом аналізу. Суттєвим напрямом гносеологічного дискурсу стала так звана філософія імені, у рамках якої вирішувалась проблема номінації. Гостра полеміка з приводу того, яким чином надаються імена - „за природою” або „за домовленістю”, тривала протягом тисячоліть і досі не втратила своєї актуальності. Урахування різних підходів, принципів та поглядів теологів, теософів та філософів (Платон, Аристотель, Плотін, Ориген, Августин, Діонісій Ареопагіт, Я. Беме, Дж. Локк, P. Декарт, Г. Ляйбніц, Дж. Б. Віко, Ф. Шляєрмахер, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Л. Вітгенштайн, М. Гайдеггер, Г. Гадамер, Б. Рассел) допомогло відтворити багату палітру смислів власного імені, дозволило оцінити унікальний досвід пізнання цього феномену, який не лише презентує складну діалектику його саморозвитку, а й дозволяє простежити специфіку його різних тлумачень. Вагомим внеском у процес розуміння мовознавчих та літературознавчих аспектів власного імені і, зокрема, його деконструкції у постмодерних теоріях стали роботи Ф. де Сосюра, О. Потебні, О. Веселовського, О. Лосєва, С. Булгакова, П. Флоренського, М. Бахтіна.

Постмодерна теоретична дискурсивність, інтерпретативна за своєю глибинною суттю, чітко окреслюється в останній третині ХХ століття. У парадигмі культури в цей період закладаються основи новітньої гносеології. Її характерною ознакою стає синтез знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens. У контексті деконструкції по-новому артикулюються теоретичні засади й аргументації герменевтики, яка вже більшою мірою спирається на філологію як базову науку про слово. Повною мірою цю тактику щодо читання літературних і філософських текстів з середини 60-х рр. застосовує Ж. Деррида. Проте він був далеко не єдиним філософом другої половини ХХ ст., який відчув необхідність нових підходів до аналізу тексту. Починаючи з середини 60-х рр. у європейській літературній критиці на тлі загального інтересу до мови зростає увага до категорії імені. У парадигмі постмодерну питання про суть процесу номінації не ставиться вже так категорично - „за природою” або „за домовленістю”. Втім погляди різних представників постмодерного дискурсу (П. Рікер, Ю. Кристева, П. де Ман, Ж. Деррида, Ж. Бодріяр, Р. Барт) свідчать про те, що опозиційність, як і раніше, зберігається, хоча й набуває характеру більшої „розмитості” й амбівалентності. Американський деконструктивіст Поль де Ман, приміром, відкидає інтенції автора і його самого у питанні зв'язку позначення і позначеного і стає на позиції аристотелівської метафізики, стверджуючи, що не існує природного зв'язку між signifiant і signifie. Ролан Барт також певною мірою визнає „довільність” лінгвістичних знаків, оскільки денотативна мова по своїй суті не може бути адекватною або неадекватною дійсній „природі речей”. На його думку, може йтися лише про певну соціальну конвенцію, в силу якої та чи інша номінація визнається даним мовленнєвим колективом „денотативною”. Разом з тим, науковець шукає „істинність” у царині літературного твору і пов'язує її з літературним антропонімом. Говорячи про „патронімічні коди”, дослідник, по суті, описує різні авторські стратегії у сфері номінації. Оригінальне розуміння феномену власного імені пропонує праця Деррида „Есей про ім'я”. Цей твір, написаний у формі полілога, презентує настільки різні погляди й думки, що їх важко узгодити. Автор ніби робить рівноправними усі точки зору, і в цьому полягає його основний здобуток. Підсумовуючи розгляд різних аспектів власного імені в езотеричному й філософському дискурсах та висвітлюючи питання, які хвилювали людство з давніх давен, Деррида ставить більше запитань ніж дає відповідей. Проте, на відміну від езотеричного й міфологічного, філософського й мовознавчого підходів до цього питання, деконструктивістський інструментарій дозволив довести легітимність та рівноправність різних концептуальних підходів до тлумачення власних імен у художньому тексті. Після тривалих дискусій з приводу того, чи приймати езотеричний та міфологічний досвід тлумачення антропоніма, у постмодерному дискурсі художньої літератури вирішено сприймати цю емпірику як даність. Хоча, можливо, й не абсолютно серйозно, а більше в ігровій площині, оскільки те, що в езотеричній практиці розглядається як ритуал, у постмодерному просторі художнього тексту отримує статус гри.

У кінці першого розділу робиться висновок, що дослідження тривалих дискусій щодо характеру номінації та зв'язку між позначенням-іменем та позначеним-носієм, окреслення генези форми й змісту цього дискурсу в онтологічній та епістемологічній площинах, аналіз його складників і суттєвий внесок кожної нової генерації філософів, теософів, науковців, дозволяє констатувати наявність у цивілізаційному процесі двох пізнавальних моделей, які ілюструють кардинально різні підходи до власного імені. Перша модель (”за природою”) демонструє цілісний, іманентний, сутнісний, емоційний характер взаємозв'язку між іменем та його носієм. Друга („за домовленістю”) - акцентує „формальне”, конвенціональне тлумачення власного імені та формально-логічне тлумачення номінації.

Осмислення різноманіття епістемологічного досвіду тлумачення проблеми імені слугує теоретико-методологічним підгрунтям для пошуку відповіді на питання - яким чином даються імена літературним персонажам, і яких нових характеристик та значень літературний антропонім може набувати у художньому творі. Водночас це обгрунтовує доцільність визнання „природності” літературного антропоніма, оскільки у площині літературної творчості проглядається узгодження тих позицій, які, на перший погляд, неможливо узгодити - міфологічно-езотеричної та епістемологічної концепцій імені. У сфері художнього тексту відкриваються можливості для гармонічного поєднання зазначених концепцій.

Цій проблемі присвячено другий розділ „Антропонімічний вимір художнього тексту”, в якому розглядається специфіка літературного антропоніма, окреслюється конфігурація його семантичного поля, визначається таксономія функціональних рівнів, характеризується антропонімічна парадигма мовної гри. Таким чином ім'я персонажа системно досліджується як текстуальний та позатекстуальний компонент художнього твору, що у підсумку дозволяє сформулювати авторське концептуальне бачення літературної антропонімічної моделі.

У підрозділі 2.1. „Проблема значення” власного імені” відзначається, що питання, чи мають значення власні імена, протягом багатьох років залишалось одним із найбільш дискусійних у ономастиці. У системі реального мовлення важко знайти однозначну відповідь на це питання, оскільки ще не розроблено загальноприйнятної концепції власного імені на основі єдиних базових положень і методів. У системі художнього тексту протиріччя, на наш погляд, значною мірою знімаються, оскільки літературний антропонім існує у специфічному середовищі. Автор надає імена персонажам з урахуванням усього комплексу факторів, залучених у текстову реальність. Літературний антропонім має сигніфікативний зміст, оскільки співвідноситься з певним героєм, персонажем, образом. Він вже заздалегідь несе метафоричне, іронічне, символічне, алегоричне, міфологічне, ігрове навантаження, тобто значення, яке проявляється у художньому просторі поступово, як адекватний логічний розвиток сюжету в рамках загального плану, що враховує авторську стильову специфіку та ідейно-художню стратегію. Він і сам перетворюється на певний образ, втілює сукупність психологічних і моральних характеристик, притаманних тільки йому і через нього закріплених у даному тексті. Саме тому навіть звичайний літературний антропонім виступає як двоїстий феномен, асемантичний і семантичний водночас. Він завжди є узагальненням, а тому наближається до загальних імен.

Суттєвою розбіжністю між „реальним” антропонімом та його літературним аналогом є те, що перший частіше вживається у потоці мовлення, він є висловленим, усним. Натомість літературний антропонім є насамперед писемним, він виступає не як звук, а як графічний знак. Процес читання є більш складним, синтетичним, унаслідок чого літературний антропонім сприймається глибше й різнобічніше. Якщо власні імена не мають синонімів і антонімів, то літературні антропоніми не підкоряються цьому правилу. У художньому тексті імена деяких літературних персонажів мають своїх антагоністів, або двійників, тобто стають антонімами та синонімами. Якщо, згідно з А. Соломоником, власні імена не мають полісемії, то випадки полісемії літературних антропонімів ми можемо зустріти у творчості американських романтиків - В. Ірвінга, Г. Мелвілла, Е. А. По. Тобто текст як матеріальна субстанція зовсім іншого гатунку, ніж мовленнєва реальність, стає основною передумовою „інакшості” літературного антропоніма.

Разом з тим, будь-який художній твір є явищем парадоксальним, оскільки, з одного боку, він є частиною неперервного потоку людського досвіду, а з другого - надбанням певної історичної доби, культури, естетичних та ідеологічних поглядів. Він включає у себе всі ознаки своєї доби - ідеологічні й стилістичні, унікальний збіг обставин, за яких він був створений, біографічне життя автора, жанрові особливості, численні усвідомлені й неусвідомлені протиріччя між авторським задумом та кінцевим результатом. Імена літературних персонажів стають відображенням усіх цих явищ і можуть набувати характеру яскравих аналогій, культурних алюзій, асоціацій явних й імпліцитних, загальноприйнятих і езотеричних. У більшості випадків літературні антропоніми є вмотивованими. Така вмотивованість пояснюється тим, що для автора художнього твору ім'я будь-якого персонажа є „вираженим” або „зрозумілим, осмисленим поняттям”. П. Флоренський, приміром, у відомій праці “Імена” категорично заперечував випадковість і несуттєвість літературних імен. Письменник, який дає імена своїм героям "за природою", бачить єство своїх героїв сутнісно, у відповідності до онтологічної заданості взаємозв'язку імені та його носія. „Природність” імені у просторових і часових рамках тексту означає не лише його повну відповідність психологічній характеристиці літературного персонажа, а й адекватність усій логіці подій. Більше того, сюжетна лінія розгортається від антропоніма. Ім'я стає „геном сюжету”, відбиває авторський задум, є тісно пов'язаним з ідеєю твору, за межі якого воно обов'язково виходить, по-новому апелюючи до все нових і нових генерацій читачів. У художньому просторі, щільно насиченому власними іменами різного гатунку (тобто, з різними семантичними кодами), спостерігається потужний процес творення нових семіотичних моделей.

У такому контексті надзвичайно важливим є питання семантичного поля, яке детально розглядається у підрозділі 2.2. „Семантичне поле літературного антропоніма”. Зазначається, зокрема, що семантичне поле літературного антропоніма так само, як в мовознавчій парадигмі, формується за принципом синонімії, але не обмежується ним, передбачає рецепцію кожної окремої семантичної одиниці (семи). Специфікою використання синонімії в царині літературної ономастики є дослідження процесу розгортання синонімічного потенціалу літературного антропоніма за рахунок активізації кодів. Семантичне поле літературного антропоніма включає різні коди: соціоетнічний, лексико-семантичний, біблійний, символічний, міфологічний, суто літературний та інші.

З одного боку, коди є системами вищого порядку з точки зору абстрактності їхніх знаків. Проте, з другого боку, їх можна розглядати як „механізми структурування системи”, і, таким чином, як уважає У. Еко, вони здатні одночасно породжувати реальні повідомлення, що відсилають до первинного досвіду, і повідомлення, що ставлять під сумнів саму структуру того ж таки коду. Отже, коди завжди проявляються у референції до якоїсь іншої знакової системи.

Психологи детально вивчають складний механізм утворення семантичного поля, пов'язаний з рецепцією кожного слова. Свідомість читача сприймає ім'я лише функціонально, як загальне, втім підсвідомість реєструє ім'я героя разом з його семантичним ореолом. Цей процес реєстрації відбувається у „мікродозах”, але стільки разів, скільки це ім'я зустрічається у тексті, тобто багаторазово. Кожного разу підсвідомість помічає певну особливість застосування іменної формули. Сукупність таких реєстрацій, їхня „комбінаторика”, утворює семантичне поле антропоніма. Персонаж народжується у ту мить, коли ідентичні семи кілька разів поспіль пронизують власне ім'я й остаточно закріплюються за ним (Р. Барт). Таким чином, власне ім'я є чимось на кшталт поля, в якому відбувається своєрідне намагнічування сем. Основу семантичного поля власного імені складає лексико-семантичний код. Він указує, за яким принципом утворюється поетонім, розглядає його етимологію як з точки зору „мертвої етимології” так і „живої термінології”. Правильне визначення антропонімічних кодів дає змогу з'ясувати, чи є антропонім літературною акциденцією або ж, навпаки, він є „субстанційним”, „природним”. Кодова насиченість семантичного поля детермінує горизонтальну площину інтерпретації. Аналіз рівнів функціонування антропонімів у художньому творі маркує вертикальний зріз тлумачення, його загальну архітектоніку. Послідовний синтез і аналіз пізнавальних можливостей семантичного та функціонального вимірів дозволяє, у підсумку, сформувати адекватну дослідницьку модель, котра стає основою повноцінної дослідницької програми. Якщо антропонім активізує два або більше кодів, то це передбачає парадигмальний характер зв'язків, текстуальних та інтертекстуальних. Тоді він вже функціонує як алегорія, символ, метафора або міф, утворює складну систему, побудовану за принципом мовної гри або сам розгортається до масштабів тексту. Такий антропонім є суттєвим, природним.

У підрозділі 2.3. „Рівні функціонування антропоніма у художньому творі” аналіз антропоніма починається з рівня „знака” як базового елементу висловлювання і завершується рівнем „тексту” як найбільш складної і цілісної системи мовної комунікації. Рівні „метафори”, „символу”, „ідеї” та „міфу” опосередковують логічне розгортання „знака” у „текст”. Принцип мовної гри пов'язує всі задіяні рівні у загальну модель функціонування літературного антропоніма.

Перший рівень функціонування імені в художньому творі - це рівень знака. Для автора, який підсвідомо знаходиться на позиціях „за домовленістю”, літературний антропонім є вказівкою на конкретну дійову особу, засобом її ідентифікації. У процесі розгортання твору антропонім-знак виступає як представник певного персонажа і використовується для набуття, зберігання, перетворення або передачі інформації (Ю. Лотман). Відповідним чином сукупність літературних антропонімів утворює знакову систему (систему імен) певного художнього твору. Літературний антропонім виступає як повноцінний образний знак, якому також притаманна двоїстість. Саме тому він одночасно належить і до простору художнього тексту, в якому він реалізується, і позасистемному світові спонтанного читацького сприйняття. У такому разі імена персонажів швидко набувають лексичного значення для всіх реципієнтів, оскільки функціонують у тексті, який надає їм такого значення. Тобто, антропонім-знак перебуває у стані розвитку від нульового значення до його поступового завантаження. Якщо літературний антропонім був обраний автором довільно, без мотивації відношення між цим антропонімом та персонажем, то такий антропонім буде звичайним знаком („базовим”, за класифікацією А. Соломоника), оскільки „поняття”/”значення” формується не в рамках тріади, а в межах діади, тобто належить виключно до системи текстової реальності. Якщо ж літературний антропонім вже з самого початку наділений якоюсь додатковою функцією, то він буде знаком більш високого рівня, оскільки складатиметься з базових одиниць за певними правилами семантики, прагматики, структурного функціонування. У такому випадку „значення” або „поняття” формуватиметься вже в рамках первинної тріади (ім'я - персонаж - поняття). У цій системі термін „поняття” правомірно замінити терміном „образ”. Від характеру зв'язку цієї знакової тріади з більш високими ієрархічними знаковими системами - „знакова тріада - текст - автор”, або „знакова тріада - текст - читач”, або „знакова тріада - текст - тип культури” - образ може набувати контурів метафори, символу, міфу, мовної гри, тексту.

Характер кодування імен за принципами метафоризації та метонімізації досліджується у працях Р. Якобсона та У. Еко. Якобсон, зокрема, стверджує, що метафора та метонімія є двома полюсами, або радше двома процесами, які наскрізно пронизують мову. Метафора, за Якобсоном, функціонує на вісі парадигматики (вертикаль), вона встановлює смисловий зв'язок за принципом схожості; метонімія, що функціонує на вісі синтаксису (горизонталь), встановлює зв'язок за принципом суміжності. Метонімія стосується сенсорного, а метафора - більш складного, категоріального типу мислення. Коли літературний антропонім використовується як метафора, він демонструє більш високий рівень авторської свободи. У різних текстах літературне ім'я може виступати і як метафора, і як метонімія. У творах романтиків антропонім найчастіше має характер метафоричного зв'язку. Це особливо притаманно творам Е. А. По, Н. Готорна, Г. Мелвілла. Однак метонімічний зв'язок жодною мірою не виключає метафоричного зв'язку, котрий є наслідком полісемії. Складний механізм взаємодії різних контекстуальних елементів генерує різні коди висловлювання. Якщо літературний антропонім відбиває метафоричний зв'язок не лише на структурному, а й на рівні прагматики, тобто сприймається як метафора не лише у системі текстуальних відношень, а й у системі „автор - текст - читач”, то такий антропонім буде суттєвим, „природним”.

Аспект парадигмальних відношень привертає першочергову увагу при розгляді таких рівнів функціонування літературного антропоніма як символ та алегорія. Хоча символ перекладається з грецької як знак, він має свою специфіку, яка полягає не лише в тому, що знак вважається однозначним, а символ наділений невичерпною багатозначністю. У самому функціонуванні та походженні поняття „символ” криється його суттєва відміна від простого „знака”. Якщо знак реалізується лише у новому тексті, функціонує лише у його синхронії, йде з тексту - углиб пам'яті, то символ йде із глибин пам'яті у текст (Ю. Лотман). Інтерпретація починається з символу, знак випадає із герменевтичної системи.

У художньому тексті межа між алегоричним та символічним наповненням антропоніма дуже часто розмита. Символ, на відміну від алегорії, може передавати різноманітні ознаки, часто різновекторні. Разом з тим, використання імен-алегорій однієї доби у художніх текстах іншої інколи призводить до трансформації алегорії у символ. Символ може виступати в якості згущеної програми творчого процесу. Літературне ім'я, котре використовується як символ, одночасно утворює єдність у кількох системах: 1) у системі „персонаж-антропонім”, в якій обидва компоненти зливаються в єдиний художній образ як одиничний відбиток авторської художньо-естетичної концепції; 2) у системі „антропонім-художній твір” як загальне втілення естетичних, філософських, моральних переконань автора; 3) у системі „антропонім-текст-читач” як універсальна єдність, котра не тільки відбиває багатогранність авторської позиції, а й апелює до вищої єдності, не обмеженої ані часом, ані канонами, ані будь-якими вищими принципами. Тобто літературний антропонім може стати трикратним символом. Він зароджується поза текстом, стає невід'ємним від нього і передає весь ідейно-філософський зміст цього тексту багатьом поколінням читачів. Символ пов'язаний з пам'яттю культури, і цілий ряд символічних образів пронизує по вертикалі всю історію людства або великі її ареальні пласти. Індивідуальність митця проявляється не лише у створенні нових оказіальних символів (у символічному прочитанні несимволічного), а й в актуалізації інколи суто архаїчних образів символічного характеру

Якщо імена-знаки, імена-тропи та імена-символи мають характер функціонування за принципом передачі ознаки (від означуваного до означника або ж, навпаки, від означника до означуваного), то ім'я-ідея функціонує за більш складним принципом предикат-об'єктного зв'язку, в якому завжди імпліцитно присутній анонімний або явно виражений суб'єкт. Ідея передає прагнення (когось) щось зробити або не зробити. В імені-ідеї завжди присутній цей предикатний характер. Приміром, у новелі Н. Готорна „Молодий Гудмен Браун” дружина головного героя має ім'я Віра (Faith). Цей антропонім повною мірою відбиває головну ідею твору - прагнення автора з'ясувати глибинний моральний зміст категорії віри.

Разом з тим, літературний антропонім як ідею можна розглянути і в іншій площині - як синтетичне явище, котре одночасно є “свідченням досвіду” і окремою “опінією” (гадкою), що відображає речі в їх чуттєвій даності. Пізнавальний процес на основі осягнення літературного тексту через літературний антропонім створює в естетико-чуттєвому та гносеологічному сенсі органічнішу, тіснішу, більш живу та гнучку єдність “досвіду” й “гіпотези” у вигляді сполучення “образ-ідея”. Таке сполучення завдяки авторській номінативній стратегії відбиває динамічний процес “відкритого мислення”, певну художньо-логічну підказку щодо обгрунтованості тих або інших “опіній” читача. Це сприяє розгортанню діапазона референцій та текстуально-контекстуальних асоціацій на основі широкого спектру логічних, етичних та естетичних принципів вільної комунікації митця з потенційною аудиторією. Прикладом такого типу багатовимірної комунікації може бути застосування імен „Ріп ван Вінкль” (В. Ірвінг) або „Мобі Дік” (Г. Мелвілл). Для тлумачення творів романтиків системотворча властивість “ідеї” має особливе значення завдяки своїй методологічній першоосновності з точки зору загальної системи романтичного світогляду. Тож увага до поняття “ідеї” в контексті літературного романтизму є цілком природною, оскільки сам романтичний світогляд несе у собі потужний заряд ідеалізму і принципово утверджує примат духу.

Хоча ім'я є більш вузьким поняттям ніж міф, але за законами свого виникнення, за принципами функціонування і за своїми кінцевими цілями воно є лише міні-проекцією міфу, його міні-моделлю, геном. Ім'я, так само як і міф, у визначенні О. Лосєва, є реальністю, конкретністю, життєвістю, а для думки - це повна і абсолютна необхідність, а не фікція. На думку Ю. Лотмана та Б. Успенського, у сфері власних імен відбувається таке ототожнення слова і денотата, яке є притаманним для міфологічних уявлень, і ознакою якого, з одного боку, є різноманітні табу, а з другого - ритуальні зміни власних імен. Таке ототожнення назви і того, що називається, підтверджує неконвенційний характер власних імен, засвідчує їх онтологічну сутність. Адже в імені, як відзначає Г. Гадамер, сказання перебуває в прихованому стані й проявляє себе через оповідь. Все це доводить безпосередність, природність зв'язку між іменем та міфом. Певною мірою вони взаємовизначальні, одне можна звести до іншого. Міф є особовим, номінаційним, ім'я ж, у свою чергу, є міфологічним. У такому разі можна говорити не лише про конкретну спорідненість між міфом та власним іменем, а й про загальну парадигматичну ідентичність таких понять, як міфологічний пласт природної мови і система власних імен, яка створює його ядро. Саме тому буде правомірним вважати, що система власних імен створює не лише категоріальну сферу природної мови, а й особливий її міфологічний порядок. Так само, як і міф, ім'я є системним узагальненням певного людського досвіду в його прагненні виявити зв'язок між конкретним і загальним, людським і природним, і це узагальнення також має підкреслено антропоморфний, конкретно-чуттєвий характер. Якщо міф є природним світосприйняттям, то й ім'я є таким, оскільки за допомогою звуків воно закріплює і фіксує сприйняття людської особистості, намагається проникнути в цю таємницю й закодувати-розкодувати її.

Процес авторського вибору імені нагадує пульсацію - від структури до сукупності і навпаки. Таким чином, ім'я в літературному контексті - це дійсно амбівалентне явище, бо воно водночас є і міфом, і мистецтвом. В системі художнього тексту літературний антропонім дуже часто стає міфом з великою кількістю символічних рівнів інтерпретації. Переконливе свідчення цьому можна знайти у творчості Дж. Ф. Купера, Е. А. По та Г. Мелвілла. У творах цих письменників поетоніми не тільки вказують на певний міф, а й ілюструють його на сюжетному та ідейно-художньому рівнях.

Перспектива розгортання міфотворчого потенціалу імені актуалізує співставлення імені й тексту. Незважаючи на той факт, що будь-який текст, а тим більше художній, має складну знакову структуру, функціонально його можна порівняти з літературним іменем, яке здатне переносити тексти, сюжетні схеми й інші семіотичні утворення з одного рівня культурної пам'яті на інший, не даючи, таким чином, культурі розпастися на окремі хронологічні пласти. Поетонім можна порівняти з текстом і за його функціями. Лотман виділяв три головні функції тексту: інформативну, інформативно-творчу та інформативно-зберігаючу. Ці ж самі функції можна виділити і в літературному імені. Перша функція - передачі інформації - адекватна найменуванню як наданню первинної інформації про національні, соціальні або темпоральні риси цього імені. Друга функція - створення нової інформації - реалізується як здатність літературного імені вступати у взаємодію або опозицію в рамках певного художнього тексту як пряме (зворотне) значення, яке зазнало переосмислення під впливом зміщення коду. В художніх текстах можна знайти багато прикладів такого переосмислення. Дуже часто це пов'язано з використанням прецедентного імені. До процесу надання нової інформації можуть підключатися як зовнішні, так і внутрішні чинники в їхній взаємодії зі специфікою як авторської інтенції, так і читацького сприйняття. Третя функція - здатність зберігати та відтворювати інформацію. Дуже часто читачі запам'ятовують не стільки назви художніх текстів (романів, повістей, оповідань) або прізвища їх авторів, скільки імена героїв - Шкіряна Панчоха, Чингачгук, Робінзон Крузо, Гулівер, Санчо Панса, Фауст, Хлєстаков, Наташа Ростова, Мавка, Кайдашиха, Воланд, Бендер та ін. Ці літературні імена вже живуть поза текстами, що породили їх, вони вийшли на власні орбіти існування, несуть власну інформацію, іноді спотворену, індивідуалізовану, але таку, що відповідає певній сукупності рис, притаманних тільки їм. Смисловий простір, який літературне ім'я, так само як і текст, створює навколо себе, вступає у певні відносини з культурною пам'яттю (традицією), зафіксованою у свідомості аудиторії. В результаті цього ім'я, як і текст, починає жити власним життям.

На окремий розгляд заслуговує прецедентне ім'я, оскільки саме воно найбільшою мірою сприяє розширенню рамок поетоніма до масштабів специфічного тексту. Феномен прецедентності у рамках певного тексту по суті відсилає нас до іншого, попереднього тексту, породжуючи явище інтертекстуальності. Поняття прецедентності й інтертекстуальності органічно вписуються в сучасні теорії тексту. Ж. Женнет, наприклад, вводить класифікацію взаємодії текстів, що пропонує виокремлення наступних рівнів: а) інтертекстуальність (представлення одного тексту в іншому у вигляді цитат, плагіату, алюзій або натяків); в) паратекстуальність (відношення тексту до своєї частини, наприклад, епіграфа або назви); с) метатекстуальність (відношення тексту до контексту); d) гіпертекстуальність (взаємопародіювання текстів); e) архітекстуальність (текстуальний жанровий зв'язок). Оскільки літературний антропонім може функціонувати як окремий текст, феномен контексту власного імені літературних персонажів також повною мірою відповідає цим рівням.

Без перебільшення можна констатувати, що рівень інтертекстуальності для літературного антропоніма у функції тексту буде прецедентністю, оскільки саме прецедентне ім'я відсилає нас від одного імені, алюзії чи натяку на це ім'я до іншого імені, використаного у контексті будь-якого попереднього тексту. Рівень паратекстуальності взагалі характеризує усі художні тексти, у назві яких використано літературний антропонім. „Ріп ван Вінкль”, „Мобі Дік”, „Звіробій”, „Молодий Гудмен Браун” - це лише декілька прикладів з літератури американського романтизму. Те саме можна стверджувати і щодо метатекстуального рівня, оскільки ім'я-текст завдяки своєму розгалуженому семантичному полю дуже часто співвідноситься з контекстом усього твору. Гіпертекстуальність як взаємопародіювання імен зустрічалась ще у пародійних середньовічних текстах. У літературі постмодерну на такому пародіюванні побудовані деякі романи С. Рушді, Дж. Апдайка, Дж. Гарднера тощо. Авторська стратегія використання прецедентного імені може бути різною. Разом з тим, прецедентне літературне ім'я, попри його різнопланове вживання, не буде характеризуватися „семантичною насиченістю”, воно завжди матиме своє первинне значення, яке існує поза контекстом і текстом, але у кожному новому тексті може набувати нового відтінку значення - негативного або позитивного, іронічного, грайливого, саркастичного тощо.

Вищезазначена система функціональних рівнів літературного антропоніма у художньому тексті набуває нової свободи і відкритості у просторі мовної гри. Цей процес є предметом розгляду у підрозділі 2.4. „Антропонімічна парадигма мовної гри”. Йдеться про те, що ім'я літературних героїв стає по суті компонентом загальної гри автора з читачем. Ігровий момент значно розширює варіативні можливості застосування імен. Механізми мовної гри можуть бути різними: каламбур, анаграмування, антономазія, прецедентність тощо. Інтертекстуальність на рівні антропонімів, так само як і будь-який інший вид інтертекстуальності, є ігровою апеляцією до чужого тексту, зміною його первісного смислу задля створення або побудови нових моделей смислу. Поняття антропонімічної інтертекстуальності дуже тісно пов'язане з бахтінськими термінами „чужого слова” та „діалогізації тексту”. Прецедентне ім'я також стає дієвим знаряддям мовної гри. Втім рівень такої гри вже набагато вищий, оскільки дозволяє виявити не окремі значення, а окремі світоглядні моделі. У творах романтиків ім'я набуває нового функціонального статусу і стає самостійною рушійною силою. Тяжіння та відштовхування між іменами та їх носіями активізують динаміку наративного дискурсу, сприяють усвідомленню нового рівня індивідуальної свободи через символічне творення варіативної дійсності.

У результаті проведеного аналізу антропонімічного виміру художнього тексту доведено, що літературний антропонім є унікальним знаряддям, оскільки він безпосередньо пов'язаний з потенціалом семантичного поля імені та активізує різні коди в процесі розгортання антропоніма у художньому тексті. Поєднання широкого потенціалу семантичного поля та систематики рівнів функціонування антропоніма сприяє формуванню універсальної антропонімічної моделі, яка уможливлює аналіз не лише у просторі тексту, а й у системі парадигмальних відносин. Антропонімічна модель поєднання семантичного та функціонального складників відкриває нові інтерпретаційні можливості. Факт використання двох або більше кодів та їх паралельне функціонування одночасно на двох або більше рівнях є переконливим аргументом на користь визнання „природного” характеру літературної номінації. Водночас, художня концепція автора, побудована на основі „природного” антропоніма, кожного разу апелює до нового варіанту читацького сприйняття, обумовленого певним періодом культурно-цивілізаційного розвитку колективної та індивідуальної свідомості. Тому вона включається у більш широку семіотичну парадигму, що демонструє онтологічну єдність художнього тексту, соціально-історичного середовища та глибинних принципів організації людського мислення.