Літературний антропонім: концепт та інтерпретація (на матеріалі творів американських романтиків)

Найбільш ефективно ця модель може бути застосована до тих типів культур, які спрямовані до автокомунікації, самопізнання, самостійного осягнення істини. На думку Лотмана, саме такі культури здатні розвивати більшу духовну активність. Література американського романтизму якраз і продемонструвала спалах духовної активності та потяг до самостійного осягнення істини, а відтак антропонімічний підхід до творів американських романтиків є цілком обгрунтованим.

Третій розділ - „Літературний антропонім у творах американських романтиків” - присвячений аналізу проблеми функціонуванння поетоніма в американському романтизмі, котрий стає можливим завдяки комплексному дослідженню всієї сукупності характеристик власного імені, зреалізованому із застосуванням запропонованої нами літературно-антропонімічної моделі.

У підрозділі 3.1. „Романтичний світогляд і феномен власного імені” акцентується думка, що інтерес романтиків до людини в усій її багатогранності не міг не позначитися на концепції мови взагалі, й концепції імені зокрема. На американських теренах особливе ставлення до слова було зумовлене ще й неабияким впливом пуританської традиції, маніфестованої на різних рівнях художнього простору і в різних формах нарації як один із визначальних факторів формування національного контексту американської літератури (Т. Михед). Найбільш яскраво прагнення змінити внутрішні якості слова і зв'язок між словами у відповідності до нових ідеалів виразності втілюється в експериментах з власними іменами. Передумовою ефективного здійснення таких експериментів стала герменевтична спрямованість тогочасної американської релігійно-філософської думки. Йдеться про герменевтику як про універсальний метод тлумачення законів природи й людини в їх нерозривній єдності. Намагаючись перебороти обмеженість локківського принципу пізнання як мисленнєвого копіювання оригіналів речей та предметів, прагнучи звільнитися від абсолютного примату досвіду і догматів бекконівського чистого емпіризму, американські романтики звернулися до інтерпретації ідеї природи як втілення божественного. Вони наголошували на здатності людини досягнути відповідності духовній цілісності природи. Суттєвим механізмом такої відповідності для них була інтуїція. Філософську основу американського романтизму становить інтуїція цілого. Герменевтична (інтерпретаційна) перспектива переосмислення традиційних підходів, притаманних романтизмові, дивовижно точно відповідала класичним поглядам на ім'я як об'єкт інтерпретації. Тобто у парадигмі романтичної інтерпретації ім'я можна розглядати як ототожнення метафізичного образу субстанції (ідеї) з чуттєвим образом безпосередньо даної природи (речі). Вже погляди В. Ченнінга щодо богоподібності людини та його міркування стосовно імені Божого, яке є не просто звуком, а відбиває надзвичайно важливі концепції Творця, впритул підводять до думки про важливість імені. Ім'я розглядається як місток між людиною і Всесвітом. Якщо ця думка не була достатньо осмислена американськими романтиками у теоретичній площині, то у сфері практичній, тобто літературно-художній, вона була розвинута повною мірою. Таким чином, романтизм як специфічний спосіб світосприйняття відкрив нові обрії художньої інтерпретації слова, імені.

У підрозділі 3.2. „Ігровий модус номінативної стратегії Вашингтона Ірвінга” розглядається антропонімічна специфіка творчого методу одного з перших представників американського романтизму. Вже на початку літературної діяльності Ірвінг активно експериментує з власними іменами. Ознакою такого експерименту стає іронічне забарвлення. В естетиці романтизму іронія розглядалася як філософська життєва позиція та ототожнювалася з рефлексією. Найвищим надбанням романтичної свідомості є свобода від недосконалої дійсності. Цей принцип вимагав „універсальності іронізування” - тобто установки на те, щоб митець піддавав сумніву не лише реальні предмети й явища, а й власні судження про них. Механізм поєднання іронії та гри дуже часто базується на парадоксах, котрі дозволяють побачити протиріччя у різних системах змістовного розкодування одного й того ж знака. Таким знаком може ставати іменна формула. Шедевром раннього періоду творчості Ірвінга стала бурлескна, пародійна, сатирична, перенасичена алюзіями на сучасні події „Історія Нью-Йорка від створення світу до кінця голандської дінастії”. Обираючи напрочуд вдале ім'я - Дідріх Нікербокер - для так званого автора цього твору, письменник формує у свідомості читачів певний психологічний образ, який „випромінює” поліфонію значень. Взаємозв'язок англійських та німецьких значень цього імені різнобічно реферує до ігрового момента, до почуття гумору читацької аудиторії. Тобто полюси семантичного поля антропоніма, подані як в об'єкт-суб'єктному, так і в суб'єкт-суб'єктному планах, вибудовують насичений ігровий простір. Ретельно підбираючи таке ім'я, яке імпліцитно вводить ігровий код, Ірвінг задовольняє один із основних принципів гри - наявність чітких правил. Літературний антропонім сигналізує початок гри і визначає першочергове завдання - розкодування імені. Вирішення цього завдання є першим кроком на шляху до розуміння авторського задуму.

Техніка майстерної гри з іменами персонажів набуває рівня довершеності у новелі „Ріп ван Вінкль”, оскільки автор спромігся представити іменну формулу головного героя не лише в контексті візуальної та усної культур, а й у якості ігрового онто-психо-топоса. У першому випадку джерелом іронії є опозиція між начебто нейтральним та прихованим значеннями, яка виявляється лише під час декодування антропоніма. Таке декодування відбувається у вимірах візуального та слухового сприйняття і пов'язане з ігровим моментом. Аспект візуального або зорового сприйняття детально досліджений психологами, які розглядають слухове сприйняття як послідовність подразників, що відбуваються у часі, а зорове сприйняття як відображення світу предметів, що розташовані у просторі (О. Лурія). У першому випадку новела „Ріп ван Вінкль” сприймається як цікава оповідь, як наратив, побудований за всіма правилами жанру. У другому - все відбувається як театральне дійство. Автор створює не стільки текст, скільки драму. Включення багатозначності антропоніма у рамки тексту створило специфічний ігровий простір одночасного використання візуальних та усних механізмів сприйняття. На думку Ю. Лотмана, такий перетин різних структурних організацій (у рамках тексту і за його межами) стає джерелом текстової динаміки. Складна взаємодія усної та візуальної рецепцій знака сприяє створенню „копії копії” та уможливлює деконструктивне доповнення тексту. Перетин двох моделей репрезентації сприяє парадоксальності сприйняття. Факт співіснування двох площин репрезентації дозволяє розподілити реципієнтів, з одного боку, на читачів або слухачів цікавої казки, а з другого - на глядачів широкомасштабного іронічного дійства. Це розширює межі сприйняття тексту і одночасно звужує таке сприйняття певною пізнавальною моделлю. Цю модель можна охарактеризувати як онто-психо-топос, тобто як варіант художньої топології у рамках буттєвого і суто психологічного досвіду. У творі на перший план висувається проблема презентації життя, первинним знаком і символом якого стає художній простір, тобто топос. По суті, антропонім як складова частина цілісного тексту дублює його ідейно-художнє навантаження. Це відбувається за принципом герменевтичного кола, обгрунтованого Шляєрмахером, і набуває особливого методологічного значення. Увесь перебіг подій новели ніби доводить, що немає нічого нового, все повторюється. У цьому колі життя літературний антропонім виграє всіма відтінками значень, що дозволяє пригадати шлегелівський ідеал „різноманіття в єдності”. Антропонім відповідає за стильові, сюжетні та ідейно-художні аспекти твору. Він і сам перетворюється на міні-текст, який не лише доповнює основний текст, а й стає закодованою інформацією, специфічним шифром, що визначає авторське ставлення до цього „гештальткола життя”. Вже на першій сторінці ми отримуємо антропонімічну парадигму, яка включає чотири імені - Пітер Стайвесант, Дідріх Нікербокер, Ріп ван Вінкль та Вотан. На останніх сторінка новели згадуються ще два імені - Генрі Гудзона та Фрідріха Барбароси. Всі імена утворюють цілісну систему образів, яка віддзеркалює зміст сюжету. Об'єднуючим моментом парадигми стає антитеза, яка втілює одвічне протистояння, що у даному контексті означає „заснути вічним сном але прокинутися”. Шестикратне дублювання одного імені окреслює локус у площині тексту. Це іронічний, перевернутий локус, а шість постатей можна розглянути у ракурсі діалектичного сприйняття, як „протиріччя, що очікує на синтез” (Ю. Лотман), оскільки вони дійсно демонструють опозицію єдиного й множини у їх синтезі. Ріп є одночасно і конкретним героєм художнього твору, і уособленням загальнолюдських уявлень, певної спільності у соціальній, моральній та міфологічній площинах. Така діалектика сприйняття цих образів надає функціонуванню антропоніма „Ріп ван Вінкль” особливої парадоксальності. Все водночас існує і не існує, є реальним і ілюзорним, серйозним й ігровим, новим і добре відомим. Вводячи ігровий елемент у структуру оповіді, Ірвінг одразу досягає певної мети. З одного боку, він зберігає і відтворює для нового суспільства, нової генерації архаїчні навички й цінності, що втратили з часом свій первинний зміст. А з другого, створює специфічний ігровий простір, котрий моделює позбавлену сакральності реальність, яка ретранслює актуальні соціально-культурні стереотипи, але водночас іронічно переосмислює їх.

У підрозілі 3.3. „Цивілізаційні, психологічні та біблійні характеристики поетонімів у пенталогії Джеймса Фенімора Купера про Шкіряну Панчоху” визначається специфіка підходів американського романтика до літературного оніма. Розглядаються індіанські імена в структурі пенталогії та аналізується використання іудео-християнських антропонімів у романах „Піонери”, „Останній з Могікан”, „Прерія”, „Слідопит” та „Звіробій”. Імена дозволяють краще зрозуміти цивілізаційні та морально-етичні погляди Купера, який у пенталогії долучився до актуальної на той час філософської дискусії щодо соціально-історичних особливостей формування американської ментальності. Деякі філософи Старого Світу, придивляючись до змін, які відбувалися на американському континенті, вбачали у цих нововведеннях прообраз принципово нової цивілізації, котра значною мірою випереджає європейську. Втім поступово, з плином часу, все частіше почали виникати сумніви стосовно принципової самобутності США. Імена літературних персонажів дозволяють Куперові висвітлити характер цивілізаційного протистояння, оскільки саме вони стають справжніми індикаторами його уподобань та ідейно-філософських орієнтирів.

У романах пенталогії американський романтик обстоює думку, що індіанці дають більш влучні імена, і цей факт він пояснює не езотерикою, не містичною спорідненістю первісного мислення з якимись універсальними законами буття, а здатністю цих природних людей досконально вивчати оточуючий світ, спостерігати та аналізувати його явища і тільки потім давати ім'я, яке буде відображенням сутності речі. В цьому Купер трохи випередив свого сучасника Генрі Торо, який критикував утилітарний підхід співвітчизників до процесу надання імен. В індіанському середовищі ім'я стає візитною карткою, яка повністю визначає основні риси характеру його власника.

Християнські імена в структурі цього роману виконують вже дещо іншу функцію. По-перше, вони поглиблюють суб'єктивно-індивідуальний аспект сприйняття імені, яке може бути неблагозвучним, може детермінувати невисоке соціальне походження, але завжди асоціюється з художнім образом. По-друге, християнські імена тісніше пов'язані з фабулою роману, виступають як ідейно-художні компоненти, що діють вже на зовсім іншому рівні і за іншими принципами сприйняття. Саме імена білошкірих, або ними надані, стають тією формулою, що несе всю інформацію про композицію роману та специфіку його ідейно-філософського змісту, тобто тим, що П.Флоренський назвав “внутрішньою інтуіцією”, “внутрішнім концентром” всього твору.

Протягом майже двадцяти років письменницької діяльності Купер поступово усвідомлював важливість літературного антропоніма як компонента або навіть концептуальної структури кожного художнього образу, а інколи й усієї композиції твору. Саме тому на окремий аналіз заслуговує використання біблійних імен, які від роману до роману демонструють зростання напруженості авторського діалогу із самим собою, залучають нові мотиви й алюзії, створюють нові асоціації, що значною мірою поглиблює ідейно-філософський рівень пенталогії. Зіставлення жорстоких старозавітних законів з новою християнською етикою ставить під сумнів життєздатність останньої, принаймні в даних конкретних умовах. Вже в останньому романі епопеї морально-етичний конфлікт вбирає в себе правові, цивілізаційні, соціальні, релігійні та психологічні аспекти. Він набуває міфологічного звучання і тим самим ставить під сумнів правомірність утворення нового міфу. На відміну від старозавітних сюжетів, біблійні імена у „Звіробої” вже не спрацьовують, вказують на повну нездатність їхніх носіїв повторити біблійні подвиги. Прецедентне (біблійне) ім'я пориває зі своєю прецедентністю, стає її антиподом, антитезою. Цей факт відіграє стратегічну роль у розумінні того конфлікту, який поступово поглиблюється і найбільш гостро відчувається у фіналі пенталогії - відсутність цивілізаційного діалогу. Усвідомлення нагальності цієї проблеми турбувало американців здавна. У ХХ ст. американська філософська думка знову акцентує на необхідності переходу до „Плюралістичного Всесвіту”, що засвідчило визнання „первинного плюралізму світобудови”(Н. Висоцька). Наприкінці ХХ ст. ця проблема зводилася до „політики визнання”, оскільки невизнання або неправильне визнання може завдати шкоди, може також бути формою пригнічення. Цей цивілізаційний діалог ще триває, він увійшов у ХХІ ст. у термінах і визначеннях мультикультуралізму і вимагає комплексного підходу до свого конструктивного вирішення. Своєю пенталогією Купер ще раз продемонстрував, як це взагалі притаманно найкращим творам світової літератури, що навіть сама постановка проблеми може бути значно ширшою, ніж це здатні охопити найсучасніші, найкомплексніші теоретичні й практичні підходи.

У підрозділі 3.4. „Антропонімічна трансформація канону мораліте у новелі Натаніеля Готорна „Молодий Гудмен Браун” акцентується на тому факті, що підбір антропонімічних одиниць у цьому творі тісно пов'язаний з середньовічним релігійним середовищем, у надрах якого визрівали і формувались зародки пуританізму. Улюбленою книжкою американського романтика був „Шлях Прочанина” Дж. Бан'яна. Немає сумніву, що Готорн намагався запропонувати власну версію цього релігійного твору, добре відомого й авторитетного у пуританському середовищі. Письменник прагнув з'ясувати для себе важливі морально-етичні аспекти американського пуританізму і представити їх на розгляд широкого читацького загалу. Безперечно, що його художній експеримент включає певні елементи середньовічного мораліте і використовує деякі принципи наративної структури бан'янівського „Прочанина”. Проте є й суттєві відмінності. Певною мірою новелу „Молодий Гудмен Браун” можна вважати дзеркальною проекцією „Шляху Прочанина”. Герой ніби той самий, просто подорожній, просто звичайна людина, і супутники у цих героїв майже однакові - Віра та Вірний, але рухаються ці герої у протилежних напрямах: до Божого граду - один, у лісові хащі на чорну месу - інший. Перший шукає чистоти і вищої правди у зовнішньому світі, інший звертається до свого підсвідомого у пошуках підтвердження морально-етичних настанов. Втім цей рух у протилежному напрямі відбувається за тими ж канонами і принципами, що й у середньовічному мораліте. Поєднання символів з алегорією утворює складні мерехтливі образи, які одразу вказують на неможливість однозначного прочитання, породжують запитання, на які важко дати відповідь. Образ Віри, дружини Гудмена Брауна, приміром, набуває конотації морально-етичної категорії, яка не діє за межами маленького локусу, оскільки там спрацьовують інші поняття і принципи. Готорнівське пізнання укорінене у пуританському побуті з його усталеними нормами поведінки, втім ці норми трансформувались у стереотипи, часом позбавлені будь-якого реального наповнення - віри й милосердя. Саме тому ті персонажі, які презентують пуританське середовище, передані алегоричними фігурами негативного плану. Ці фігури майже повністю відповідають канонам мораліте, втім є одна суттєва відмінність. Автор постійно прагне уникнути однозначності. Навіть грішники, що зібрались вночі у лісових хащах, вітають новоприбулих - Брауна та його дружину - із сумішшю відчаю та тріумфу. І сам хазяїн чорної меси звертається до них в „урочистому тоні, майже сумному від жахливості відчаю, ніби його колись янгольська натура ще могла вболівати за нашу нещасну расу”. Тобто, готорнівський варіант мораліте має свою специфіку. Письменник свідомо затемнює традиційні постулати, які вже стали настільки звичними, що над ними ніхто й не замислювався. І саме завдяки цьому створюється відкрита модель комунікації, в якій місце повчання заступає „мисленнєвий діалог”. Така специфічна форма наративу бентежить читача, а це, вочевидь, і було головною метою письменника. Використовуючи звичні алегоричні фігури, Готорн повністю змінює їхній зміст. Шлях Прочанина прямий - від гріха до спасіння, шлях Брауна - по колу, від незнання до усвідомлення власної гріховності. У такому контексті філософської насиченості антропонімічна стратегія Н. Готорна видається напрочуд вдалою. Можна зробити висновок, що письменник впевнено орієнтується у гносеологічному всесвіті імені, інтуїтивно осягаючи його приховані пропорції. У невеликому оповіданні автор спромігся скористатися широким діапазоном функціональних можливостей літературного антропоніма. Іменна формула „Молодий Гудмен Браун” виявилася одночасно і метафорою відносної молодості людства, і алегорією дихотомії людської натури, яку роздирають одвічні протиріччя між небесним і земним, ідеальним і реальним, духовним і тілесним. Саме тому ця антропонімічна модель має ще й іронічну конотацію, оскільки, який же він Гудмен, тобто добра людина, якщо все своє життя після цього випадку жодного разу не посміхнувся. Звичайно, що можна пояснювати це маніхейською традицією, а можна й художньою інтуїцією письменника, який точно передав стан так званої „поганої совісті”, що був пізніше фахово описаний З. Фройдом. Ця іменна формула може водночас розглядатися як символ трагічності людського буття і як алюзія на старозавітний міф про Адама, вигнаного з раю. Тобто це нове ім'я відсилає нас до відомого сюжету, але, разом з тим, сприяє творенню нового міфу про людину сучасної цивілізації, яка відправляється на пошуки власної ідентичності. А як відомо, самопізнання й було осердям романтичної гносеології. У рамках художнього методу американського романтика феноменологічні аспекти завжди отримують неповторний духовно-субстанціальний та етичний зміст. За допомогою іменної формули Н. Готорн намагається нетривіально осягнути сутність людського призначення.

У підрозділі 3.5. „Естетичні, філософські та езотеричні аспекти категорії імені у творчості Едгара Алана По” аналізуються музично-онтологічні особливості функціонування антропонімів у деяких прозових та поетичних творах видатного американського романтика. Його літературний дар став своєрідним модерним продовженням давньої традиції мистецького пошуку особливого гармонійного контакту з аудиторією - глибокого нейро-лінгвістичного впливу на людську психіку. Яскравим прикладом давньої форми такого особливого творчого методу “у чистому вигляді” можуть слугувати поеми “Іліада” та “Одіссея”, створені на основі героїчних легенд аедів, що являють собою могутні симфонії грецького духу творчості. Однак, якщо у таких творах ми маємо музикальність як живий фон оточуючого світу, як цілісне і гармонійне дихання життя у розмові героя з богами, то музикальність Е. По вже є глибоко індивідуальним пошуком гармонії у самому собі. Це, перш за все, безцінне знаряддя майстра, наділеного таємним знанням і таємним слухом. Ім'я стає потужним засобом занурення читача у відповідний емоційний стан, інструментом впливу на його свідомість. Музика дозволяє відбити езотеричний характер імені, а відтак - і особистості його носія. Е. По прагне створити гармонію своїми власними силами, видобути її зі слова і тим самим емпірично продемонструвати універсальність законів природи. Підсумовуючи різноманітні теоретичні підходи до проблем спорідненості музики та поезії, поезії та інших видів мистецтв, можна стверджувати, що у поетичній творчості Е. По відчувається не лише багатий досвід попередників, а й міститься глибоке передбачення універсальних можливостей поетичного слова, що знайшло підтвердження значно пізніше.

Керуючись законами музичної гармонії та законами ритму, Е. По створив довершену галерею жіночих імен, які стали окрасою світової галереї літературної ономатології. Вдале оперування звуками як знаками нотного стану перетворилось на суттєвий принцип авторської номінації, надаючи особливого емоційного змісту як самому імені, так і творові в цілому. Звукові повтори сегментів номінації дозволили запам'ятати імена художніх персонажів американського романтика, створити акустичну симетрію і ритміку його текстів. Імена стають тими звуковими оболонками, фонемами та семемами, що повністю замінюють тілесну, матеріальну оболонку, перетворюються на розгорнуті образи, що дозволяють досягти евфонії та сформувати загальний емоційний колорит прозових і поетичних творів. Але не у площині фабульній, сюжетній, а у площині ідеї, художнього втілення, естетичного тлумачення. Музикальність імені завжди співзвучна музикальності, мелодійності голосу, внутрішній гармонії, внутрішньому ритму, налаштованості на протяжність, елегійність, мінорність, приглушену красу. Для романтика прекрасні звуки стали інструментом творчості, носіями таємного, містичного смислу.

Важливість вибору імені для авторської концепції єдності ефекту прослідковується і на міфологічному рівні. Врешті-решт більшість поетичних творів та велика кількість оповідань є інваріантами одного і того ж архетипу - Богині - Діви (вона ж Кора, Персефона, Артеміда). Цей архетип стає центральним для таких оповідань, як “Падіння Дому Ашерів”, ”Морелла”, “Елеонора”, ”Лігейя”, та поезій “Ленор”, “Крук”, “Улалюм” та “Юлалі”. Вдало обране ім'я стає композицією, тим мікрокосмом, що включає в себе всю інформацію про макрокосм художнього твору. Дослідження цього феномену дозволяє відкрити ще один напрям вивчення універсального таланту американського романтика.

Підрозділ 3.6. „Власне ім'я у романі Германа Мелвілла „Мобі Дік” присвячений аналізу поетонімів з акцентом на особливостях авторської номінативної стратегії. В інтерпретації імені й широті його використання у рамках художнього твору Герман Мелвілл найбільш близький до Дж. Ф. Купера. Так само, як його літературний попередник і сучасник, Мелвілл використовує різні аспекти власного імені. Але він віддає перевагу біблійним алюзіям, і саме вони стають логічними концептуальними вузлами, які поєднують у єдине ціле хаотичний, на перший погляд, масив наративних пластів, що різняться за ступенем достовірності, за характером інформації і предмету дослідження, за стилем і жанром. Власні імена літературних героїв виконують провокативну функцію, оскільки завдяки поліваріантності своїх трактовок вони відкриваються у тексті то з одного, то з другого боку, створюють психологічну напругу та насиченість оповіді, забезпечують внутрішню динаміку.

Авторський задум, що об'єднав різні стратегії у рамках одного літературного твору, вилився у досить складну наративну структуру, в якій тісно переплетені самодостатні та автентичні сюжетні лінії. У цій унікальній наративній моделі можна виокремити три наративні лінії як частини загальної художньої цілісності. Вони утворюють три царини - міфологічну, біблійну і реально-побутову. Центральною є лінія „Ахав - Мобі Дік”, саме вона створює потужне енергетичне поле, що пронизує всі інші композиційні блоки твору. Друга лінія - „Ізмаїл - «Рахиль»” - хоча й пов'язана з першою, однак не втрачає своєї самодостатності, дозволяє зрозуміти авторську інтенцію. І третя лінія - фонова, вона оповідає про китобійний промисел і вводить як художньо-узагальнений, так і фактологічний матеріал про китобоїв, кораблі та китів. Розповідь про китів складається з міфологічного та реально-побутового сегментів, поданих у цивілізаційному дискурсі, який починається з міфів і легенд про китів, а завершується виробничими деталями їх промислової переробки. Ця лінія виконує стрижневу, консолідуючу роль щодо двох інших сюжетних блоків. Виокремлення трьох основних наративних ліній у романі дозволяє детально дослідити роль поетонімів у кожній з них. Так, приміром, для фонової наративної лінії головними стають імена Білдада та Пелега, які перетворюються на імена-ідеї, імена-символи та забезпечують „демаркацію кордонів” між суходолом і морем, цивілізацією і неприборканими силами природи, комерційним розрахунком і романтикою протиборства. Широке варіативне поле лише цих двох імен свідчить про множинність значень всього твору. Так само напруга антропонімічної парадигми „Ахав - Мобі Дік” дозволяє передати всю емоційно-психологічну повноту людських пристрастей, їх трагічну неадекватність вищим, трансцендентним законам і силам. Водночас семантичний потенціал імені „Ізмаїл” у поєднанні з назвою корабля „Рахиль” дає надію на спасіння завдяки активізації біблійного кода приналежності до обраного Богом народу. Таким чином, Мелвілл створює складну „трагедійно-комедійну” наративну систему. І у цій системі, цілісній та органічній, динамічній та статичній, самодостатній та відкритій імена перетворюються на справжню рушійну силу, функціонують як специфічні коди.

На підставі аналізу поетонімікона роману “Мобі Дік” можна констатувати, що письменник досяг максимальної індивідуалізації кожного персонажа завдяки семантично та морфологічно вмотивованим іменам. Антропоніми адекватно передають усю повноту художніх образів та охоплюють усі можливі рівні їхнього функціонування у тексті. Літературні імена роману задіяні у рамках певної ієрархізованої моделі. Імена другорядних персонажів стають переважно метафорами та метоніміями. Із ускладненням образу ускладнюється структура і семантика поетоніма. Саме тому імена головних героїв мають символічне наповнення і, більше того, розгортаються як в окремі міфи, так і в один загальний міф. Ці антропоніми виконують надзвичайно важливу роль. Вони стають тим сюжетним геном, який відповідає за всі рівні текстової реальності, формує їх у чіткій відповідності до авторського задуму. Мобі Дік, Ахав та Ізмаїл стають ключовими, магістральними антропонімами, які структурують ідейно-філософський зміст усього твору. Імена інших персонажів задіяні лише на окремих рівнях, втім їхнє смислове навантаження також є комплексним, оскільки вони збагачують романний наратив у багатьох аспектах: сюжетних, ідейно-художніх та стильових. Усі вони допомагають моделювати художню реальність, яка охоплює одночасно декілька моделей. Фонетична структура “Mobydick” у значеннях „патологічний”, „жахливий”, або радше „такий, що сприймається жахливим, патологічним”, відбиває протиріччя між суб'єктивністю й об'єктивністю сприйняття певного явища. Таким чином, ця іменна формула, яка слугує і назвою твору, заздалегідь прояснює авторський задум - показати нескінченність процесу пізнання і самопізнання в обмеженому просторі художнього твору. Чітко окреслена романна парадигма приховує потужні гносеологічні інтенції. Автор намагається осягнути пізнавальний процес одночасно у багатьох площинах. Його цікавлять і живі вияви матеріального світу, і міфопоетика позамежового, трансцендентного буття, і універсальні закони людського спілкування. З огляду на це стає зрозумілим, чому роман починається з „Оди знанню”.

На особливу увагу заслуговує феномен прецедентності. Його залучення дозволило американському романтику впритул підійти до сучасних когнітивних тлумачень процесу творення міфу. Художня інтерпретація невіддільності міфу від людини по суті відповідає суб'єкт-центрованому олюдненню діалектики міфу (Ю. Габермас) та органічно вписується у канву актуального філософського і теоретико-літературного дискурсу. Літературні антропоніми допомагають виокремити головні смислові центри складної структури оповіді, побудованої за принципом трагічного. Осердям роману стають дві біблійні тези: теза непокори, протиборства, представлена іменем Ахав, та „обраності”/”необраності”, представлена іменами „Рахиль” та „Ізмаїл”. У романній площині ці тези модифікуються у новий міф. Біблійний Ахав вводиться у чужий для нього контекст давньогрецького міфу або героїчного епосу (мотив подолання чудовиська) з метою руйнації старих моделей та утворення цілком нової. І хоча мелвіллівський Ахав повторює долю біблійного тезки, оскільки мусить протидіяти вищій, трансцендентній силі, втім він набуває іншого, глобальнішого масштабу, попри певну обмеженість образу заданістю іменної формули. Водночас друга біблійна теза трансформується цілком позитивно, оскільки поєднання імен, тобто сюжетна „абсорбція” „Рахиллю” Ізмаїла, надає перспективу обраності. Отже створюється новий міф, трагічний за своєю суттю, але такий, що має перспективу позитивного вирішення. Детальне вивчення поетонімів дає змогу по-новому оцінити структуру роману, визначити характер взаємозв'язку літературних імен з певною сюжетною лінією, чітко простежити її межі і визначити її роль у композиційній моделі всього твору.

У „Висновках” підсумовано результати дослідження. Запропонована програма аналізу літературного антропоніма пов'язана з новітніми напрямами в теорії літератури й літературній критиці, що зумовлюються постструктуралістським поворотом у гуманітарних науках та передбачають використання цілого комплексу методологій та методів для адекватного окреслення поставленої проблеми. Проведене дослідження дозволило виявити онтологічні, гносеологічні, аксеологічні, телеологічні, системотворчі характеристики концепту літературного антропоніма та визначити його інтерпретаційний потенціал у творах американських романтиків.

Вже в архаїчних культурах існувала достатньо детально і послідовно розроблена складна система знань про ім'я. У найдавніших ритуалах і культах ім'я поєднувало світ реальний, матеріальний та уявний, позамежовий, розглядалось як внутрішня субстанція, тісно пов'язана з носієм та здатна впливати не лише на його життя та долю, а й перетворюватися на перепустку у потойбічний світ, що засвідчувало невмирущість як імені, так і носія.

Номінативний езотеричний досвід був підсумований у рамках біблійної парадигми. Біблійні імена не лише успадкували весь спектр можливих характеристик, а й додали ще один важливий момент - акт інтерпретації, який передбачав синтез і аналіз, індукцію й дедукцію, грунтовні етимологічні дослідження, а також можливість тлумачення. В річищі іудео-християнської традиції остаточно сформувався онтологічний смисл та діалектико-пізнавальний потенціал імені.

В інтелектуальному полі класичної філософії значна увага приділялась процесу номінації („за природою” або „за домовленістю”), і власне ім'я, таким чином, в якості філософеми долучалось до вирішення проблеми співвідношення „матеріального” та „ідеального”. Відтак воно перетворювалось на універсальну структуру світорозуміння та підтверджувало принцип єдності мислення і буття.

Наскрізний онтологічний та гносеологічний аналіз різних підходів - езотеричних, міфологічних, біблійних, філософських, мовознавчих і суто літературознавчих - демонструє поліваріантність виявів діалектичного зв'язку між іменем та його носієм. Потужний потенціал такого зв'язку все більш відчутно впливає на світовий літературний процес. Філософський та мовознавчий дискурс проблеми номінації дозволяє по-новому оцінити літературний антропонім як складний культурно-цивілізаційний феномен, як унікальний засіб, котрий єднає різні епохи у площині загальнолюдських проблем, дозволяє більш детально розглянути їх, побачити в історико-культурній перспективі, зрозуміти їх більш глибоко.

У царині реального буття не існує однозначної відповіді на питання про те, яким чином даються власні імена - „за природою” або „за домовленістю”. У площині художнього твору можна досягти узгодженості опозиційних підходів. Йдеться не просто про варіативність підходів автора до вибору імен літературних героїв або про можливість ідейно-філософського узагальнення на основі антропонімічного аналізу. Актуалізується „природність” літературного антропоніма, що зумовлюється онтологічною єдністю імені і персонажа, адже письменник стає одночасно творцем імені, образу героя та його долі у просторі художнього твору. Тобто, можна говорити про єдину природу і, відповідно, „природність” імені. З одного боку, „природність” імені існує у творі апріорно і на момент рецепції присутня як факт. Але з другого, іманентність інтерпретації потребує апостеріорної верифікації, в результаті якої актуалізується весь твір - його ідейно-філософський зміст, естетичне наповнення, стильові домінанти, психологічна концептуальність і присутність авторського „Я”, комплекс історико-культурних чинників доби створення і доби рефлексії, особливості діалогу епох, що відбувається за посередництва художнього твору.

Літературна антропонімічна модель, котра поєднує семантичне поле імені та систематику функціональних рівнів, дозволяє максимально охопити це комунікативне багатоманіття. Семантичне поле імені утворює горизонтальний зріз у розмаїтті його кодів. Кожний код породжує асоціативний ряд, котрий презентує буттєвий потенціал імені та імплікує систему понять, що експлікується в контексті інших понять, з іншим синтагматичним характером зв'язків. Система таких зв'язків розгортається в процесі ієрархізації функціональних рівнів. Відбувається реалізація („оприроднення”) антропоніма у різних теоретико-літературних площинах - зовнішньої форми художнього твору (метафора, метонімія); внутрішньої форми (персонаж, сюжет); змістової організації (тема, ідея); художнього образу (алегорія, символ); жанрової форми (міф, легенда). У художньому творі антропонім здатний також розгортатися до масштабів тексту, перетворюватися на текст у тексті. Такий синтез різних рівнів здебільшого відбувається за принципом мовної гри. Поєднання потенціалу семантичного поля (горизонтальний зріз) і таксономії рівнів функціонування (вертикальний зріз) дозволяють:

- дослідити літературні імена цілісно та діалектично - від положення „компонент поетики художнього твору” до положення „компонент культурно-історичної доби”;

- зорієнтуватися в антропонімічній специфіці будь-якого художнього твору, пізнавальних можливостях його антропонімікону. (Саме тому аналіз рівнів функціонування літературних антропонімів може бути застосований, приміром, до вивчення творів постмодерних авторів.)

Літературна антропонімічна модель у процесі її аналітичного застосування набуває ознак повноцінного концепту, адже вона реалізує сукупність внутрішніх і зовнішніх смислів антропоніма, що відповідає його конструктивній художній функції. Така модель не декларує домінування логічного, а засвідчує його діалектичну взаємодію з інтуїтивним, доводить важливість “уважного читання” художнього твору.

У контексті „органічної єдності” розглядається проблема функціонування літературного антропоніма у творах В. Ірвінга, Дж. Ф. Купера, Н. Готорна, Е. А. По та Г. Мелвілла. Цим митцям притаманне нове ставлення до „тексту”, нова свобода асоціативного сприйняття, самостійне переосмислення канонів. Це і сприяло поглибленню традиції мовної гри в контексті самопізнання за рахунок суттєвого розширення асоціативних рядів. Спостерігається повна адекватність імен і персонажів навіть у тих випадках, коли ім'я літературного героя ніби вибивається з сюжету, перетворюється на „мальапропізм” та створює опозицію між тим, про що йдеться, і тим, що імплікується. Імена слугують засобом, інструментом пізнання героя, явища або дійсності. Вони активізують простір безперервного діалогу, додають епічним і ліричним оповідям сутнісних рис драми.

Узагальнюючи досвід американських романтиків у площині використання літературних антропонімів, можна відзначити, що „природність” власного імені була логічним виявом романтичної естетики, націленої на відбиття „нескінченного” у „остаточному”, на злиття і повну тотожність чуттєвого та надчуттєвого. У творах В. Ірвінга, Дж. Ф. Купера, Н. Готорна, Е. А. По та Г. Мелвілла імена почали відігравати важливу інтертекстуальну роль, не лише створювали семантичне підгрунтя для інтерпретації художніх образів, а й через явище прецедентності сприяли інтертекстуальній референції до біблійних або міфологічних сюжетів попередньої літератури. Застосування літературної антропонімічної моделі до творів американських романтиків дозволило розкодувати творчу інтенцію письменників, зрозуміти механізм і динаміку формування антропонімікону і, разом з тим, осягнути стратегію міфотворення, яка визначила характер національної літератури цієї доби.

Діалектичне тлумачення єдності імені та його носія у контексті нескінченного становлення художнього тексту та безперервного конфлікту індивідуальних інтерпретацій потребує органічної єдності літературознавства - теорії літератури, історії літератури та літературної критики. Застосування логічного та інтуїтивного інструментарію в рамках органічної системності якраз і уможливлює найбільш повне осмислення художнього тексту крізь призму такого унікального феномена як літературний антропонім.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія

1.Горенко О. П. Антропонімічний вимір американського романтизму: монографія / Олена Павлівна Горенко ; [Ін-т філології Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка]. - К. : ТОВ “ПанТот”, 2008. - 312 с.

Рецензія

2. Вєтрова Є. І. У пошуках справжніх імен // Освіта України. - № 88-89 (973), 21 листопада 2008 р. - С. 14.

Статті у наукових фахових виданнях

1. Горенко О. П. Міфологічні та релігійні аспекти містики Е. А. По та М. Гоголя / О. П. Горенко // Мова, освіта, культура: наукові парадигми і сучасний світ: наук. вісник кафедри ЮНЕСКО КДЛУ [Філологія. Педагогіка. Психологія.]. - К. : ВЦ КДЛУ, 2000. - Вип. 2. - С. 155-159.

2. Горенко О. П. Міфологічні мотиви у поетиці монороману С. Рушді „Останній подих мавра” / О. П. Горенко // Proceedings UNESCO department Kyiv state linguistic university, [LINGUAPAX -VIII]. - K. : ВЦ КДЛУ, 2000. - Vol. 3b. - P. 434-438.

3. Горенко О. Ім'я в структурі роману Дж. Ф. Купера “Останній з Могікан / О. Горенко // Мандрівець [Нац. ун-т “Києво-Могилянська акдемія” ; ред. кол.: А. Алексюк, М. Брик, В. Брюховецький та ін.]. - Тернопіль : ТОВ “Терно-Граф”, 2003. - № 5 (46). - С. 48-52.

4. Горенко О. П. Античність та епічний дискурс в „Уолдені” Г. Д. Торо / О. П. Горенко // Мовні і концептуальні картини світу: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; гол. ред. О. І. Чередниченко]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 13. - С. 36-42.

5. Горенко О. П. Інтертекстуальність у романі Дж. Ф. Купера “Звіробій” / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 7. - С. 66-75.

6. Горенко О. П. Постмодерна концепція імені у дзеркалі міфологічної та езотеричної традиці / О. П. Горенко // Наукові записки: зб. наук. пр. / КНУ ім. Тараса Шевченка ; [гол. ред. В. В. Скопенко]. - К. : КПВД „Педагогіка”, 2004. - Т. XIII : Ін-т філології. - С. 140-147.

7. Горенко О. П. Філософія імені та наративний дискурс у романі С. Рушді „Останній подих Мавра / О. П. Горенко // Вісник Київського міжн. ун-ту: Літературознавчі студії / [гол. ред. О. Н. Мушкудіані, наук. ред. І. П. Ющук]. - К. : Київський міжн. ун-т, 2004. - Вип. 6. - С. 423-427.

8. Горенко О. П. До проблеми ознак художньої оповіді в „Уолдені” Г. Д. Торо / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 11. - С. 119-123.

9. Горенко О. П. Вітер як елемент динамічної уяви в ліриці Е. Дікінсон / О. П. Горенко // Сучасні літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Київський нац. лінгв. ун-т ; гол. ред. В. І. Фесенко]. - К. : ВЦ КНЛУ, 2004. - Вип. 1. Онірична парадигма світової літератури. - С. 26-33.

10. Горенко О. П. Цивілізаційні, психологічні та біблійні аспекти імені в романі Дж.Ф. Купера “Звіробій” / О. П. Горенко // Біблія і культура: зб. наук. ст. / [відп. ред. А. Є. Нямцу]. - Чернівці : Рута, 2004. - Вип. 6. - С. 153-159.

11. Горенко О. П. Естетичні, філософські та езотеричні аспекти категорії імені у творчості Е. А. По / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. за вип. О. С. Снітко]. - К. : ВПЦ “Київський ун-т”, 2004. - Вип. 10. - С. 70-77.

12. Горенко О. П. Біблійний та лексико-семантичний коди прізвищ Фалек та Вільдад у романі Г.Мелвілла “Мобі Дік” / О. П. Горенко // Біблія і культура: зб. наук. ст. / [відп. ред. А. Є. Нямцу]. - Чернівці : Рута, 2005. - Вип. 7. - С. 88-92.

13. Горенко О. П. Воєнні оповідання А. Бірса та І. Бабеля в контексті неоісторизму / О. П. Горенко // Типологія української та американської літератур: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. С. М. Пригодій]. - К. : ВПЦ “Київський ун-т”, 2005. - Ч. ІІ. На порубіжжі ХІХ-ХХ сторіч. - С. 55-78.

14. Горенко О. П. Специфіка наративної лінії “Ізмаїл -“Рахиль” та канон мораліте в романі Г. Мелвілла “Мобі Дік” / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 14. - С. 96-101.

15. Горенко О. П. Феноменологія імен членів команди “Пеквода” у романі Г. Мелвілла “Мобі Дік” / О. П. Горенко // Мовні і концептуальні картини світу: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; гол. ред. О. І. Чередниченко]. - К. : ВД Дмитра Бураго, 2006. - Вип. 20. - С. 22-30.

16. Горенко О. П. Алегоричне та символічне наповнення антропонімів у оповіданні Н. Готорна „Молодий Гудмен Браун” / О. П. Горенко // Проблеми семантики слова, речення та тексту: зб. наук. пр. / [Київський нац. лінгв. ун-т ; відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - К. : ВЦ КНЛУ, 2006. - Вип. 17. - С. 74-79.

17. Горенко О. П. „Мобі Дік” і „Ахав” як іменні формули ієрогліфічної знакової системи / О. П. Горенко // Мовні і концептуальні картини світу: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. О. І. Чередниченко]. - К. : ВПЦ “Київський ун-т”, 2007. - Вип. 22. - Ч. І. - С. 55-62.

18. Горенко О. П. Номінативна стратегія Дж. Ф. Купера у романі „Піонери” / О. П. Горенко // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - К. : Логос, 2007. - Вип. 11. - С.119-125.

19. Горенко О. П. Іменна формула як ігровий елемент ранніх творів В. Ірвінга / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВПЦ “Київський ун-т”, 2007. - Вип. 19. - Ч. І. - С. 56-63.

20. Горенко О. П. Іменна формула „Ріп ван Вінкль” у контексті візуальної та усної культур / О. П. Горенко // Проблеми семантики слова, речення та тексту: зб.наук.пр. / [Київський нац. лінгв. ун-т ; відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - К. : ВЦ КНЛУ, 2007. - Вип. 19. - С.34-39.

21. Горенко О. П. Іменна формула “Ріп ван Вінкль” як ігровий онто-психо-топос / О. П. Горенко // Літературознавчі студії: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка; відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВПЦ “Київський ун-т”, 2008. - Вип. 21. - Ч. І. - С. 147-154.

22. Горенко О. П. До питання прецедентності імені Ахав у романі Г. Мелвілла „Мобі Дік” / О. П. Горенко // Біблія і культура: зб. наук. ст. / [відп. ред. А. Є. Нямцу]. - Чернівці : Рута, 2008. - Вип. 8-9. - С. 120-125.

23. Горенко О. П. Специфіка літературних антропонімів / О. П. Горенко // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики: зб. наук. пр. / [Ін-т філології КНУ ім. Тараса Шевченка ; відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - К.: ВЦ “Київський ун-т”, 2008. - Вип. 13. - С. 100-105.

Додаткові публікації

1. Література західноєвропейського середньовіччя : [навч. пос. для студ. гум. факульт. з курсу “Історя зарубіжної літератури”] / [Висоцька Н. О., Горенко О. П., Ніколаев Б. І. та ін. ; заг. ред. Н. О. Висоцької.] - Вінниця : Нова книга, 2003. - 464 с.

2. Пригодій С. М., Горенко О. П. Американський романтизм. Полікритика: навч. посібник / [ред. С. М. Каверіна]. - К. : Либідь, 2006. - 444 с. - (Особистий внесок здобувача - проблемні статті щодо ономатологічного, інтертекстуального, наратологічного та гендерного аналізу творів Дж. Ф. Купера, Е. А. По, Г. Д. Торо та Е. Дікінсон заг. обсягом бл. 8 др. арк.).

3. Горенко Е. П. Может ли ужасное быть веселым? Генетические связи на примере творчества Э. А. По и Н. В. Гоголя / Е. П. Горенко // Русская словесность в школах Украины. - К., 1999. - № 4. - С. 50-53.

4. Горенко Е. П. Музыкальные принципы звуко-онтологического строения имени в творчестве Э. А. По / Е. П. Горенко // Литература во взаимодействии с другими видами искусств: материалы ХХІХ межд. конф. ОИКС (5-12 декабря 2003) / [ред. кол.: Я. Н. Засурский, А. С. Мулярчик, Т. Д. Венедиктова и др. ; отв. ред. Л. Г. Михайлова]. - М. : Ф-т журналистики МГУ им. М. В. Ломоносова ; 12 ЦТ МО РФ, 2003. - С. 27-34.

Размещено на Allbest.ru