Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Розвиток українського суспільства приніс нові як термінологічні, так і змістові дефініції процесів, що в поняття “духовна індустрія” не зовсім вкладаються. Те саме стосується й визначення “українська нація”, процес формування якої на фундаменті незалежної української держави отримав, на наш погляд, шанс усього лише посилитися, а не вважатися завершеним. Іще більшою мірою це стосується “урбаністичної української культури”, прив'язувати появу (а в перспективі - можливе домінування) якої всього лиш до “зростання промислових міст”, індустріалізації, науково-технічного прогресу, очевидно, не слід, хоч соціально-побутовий та економічний чинники серед її модераторів, без сумніву, присутні. І все ж культура, навіть модифікуючись, не міняє своїх основних завдань об'єднати будь-яку спільноту певним набором поведінкових, світопотрактувальних, моральних, духовно-комунікативних норм, чиї інтерпретаційні коди в певний історичний час залишаються практично незмінними.

Означення “урбаністична” отже не несе щодо української культури якихось протилежних традиційній культурі ознак ні в селі, ні в місті, хоч міське середовище відчутно вплинуло й продовжує впливати на процеси модернізації тих сторін людського життя (побутові умови, праця, дозвілля, сфера розмаїтих послуг), які поступово й неминуче архаїзують, роблять раритетним усе те, що тривалий час видавалося вічним: цілоденні й цілорічні сільськогосподарські клопоти, прив'язаність до одного місця, напередвизначеність екзистенційного плину тощо.

Осмислюючи феномен міста в контексті сучасної світової культури та літератури, розглядаючи його як результат історичного розвитку людства, маємо достатньо підстав вважати, що покликана ним до життя література бере дієву участь у процесах накопичення, зберігання, передачі буттєвої інформації та цивілізаційного досвіду наступним поколінням. Окрім того, література має унікальну можливість відтворювати колективні настрої та інтегрувати свідомість міського соціуму в світоглядні процеси суб'єкта. Процеси урбанізації впливають також на соціокультурний потенціал суспільства в цілому, тому не випадково вони стали предметом усебічного дослідження соціологів, істориків, філософів, економістів тощо. Особливе місце посідає література, присвячена місту як носієві і ретрансляторові розвиткових інтенцій історії; її дослідження неможливе без урахування здобутків урбаністичної культури.

Ланцюжок: місто - урбанізація - людина - суспільство, - відіграє важливу роль у становленні урбаністичної літератури. Починаючи з XVI століття європейська, зокрема, проза все більше уваги приділяє відображенню міського середовища; у романі XIX століття місто виступає тлом, локусом і персонажем воднораз. З плином часу художня література долає первинний синкретизм сприйняття міського середовища. Соціально-історичні та мистецькі процеси ХХ століття істотно поглиблюють характер і напрями в потрактуванні міста та урбанізації.

Актуальність теми зумовлена відсутністю у вітчизняному літературознавстві цілісного ґрунтовного аналізу еволюції урбаністичної теми в українській прозі ХХ століття. Незважаючи на публікації В. Агеєвої, А. Білої, Л. Кавун, І. Кравченка, С. Павличко, І. Матковської, М. Тарнавського, М. Ткачука та ін. українська урбаністична проза залишається маловивченим різновидом української літератури. Актуальність обраного дослідження підкріплюється також і сучасними тенденціями в літературознавстві, коли для глибокого аналізу та осмислення феномена міста в літературі застосовуються методологічні засади семіотики, герменевтики, філософської та соціальної антропології, що дозволяє дослідити еволюцію теми міста не лише в окремих текстах, а й у літературному процесі.

Мета, завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному розкритті феномена становлення й еволюції художньообразного відтворення урбаністичної тематики в українській прозі ХХ століття та визначення її своєрідності. Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

– узагальнити теоретико-методологічні набутки наукових шкіл, напрямів, окремих дослідників та визначити можливість їх використання в процесі вивчення української урбаністичної літератури;

– визначити основи цілісного теоретичного підходу в дослідженні української урбаністичної прози, а також загальні та специфічні риси втілення урбаністичної домінанти в художніх творах;

– дослідити процес зародження та еволюції української прозової урбаністики, простеживши витоки та особливості історичного поступування цього феномена;

– дослідити тему міста крізь призму ролі та значення людини в урбанізованому соціумі в творах українських письменників, враховуючи при цьому модерне й постмодерне потрактування ролі міст у культурно-історичному, соціальному розвитку суспільства;

– простежити процес органічного співіснування міських та сільських життєформ у прозовій літературі;

– зіставити досліджуваний період розвитку української урбаністичної прози із розвитком урбанізації в державі, визначити характерні ознаки та специфіку;

– з'ясувати особливості художнього зображення міста (тілесність) у художніх творах;

– визначити сутність української урбаністичної літератури в художньому досвіді;

– простежити еволюційний розвиток та зміну тематики урбаністичних творів в аспекті особливостей української ментальності та проаналізувати художнє осмислення значення урбаністичної літератури для загальноцивілізаційного розвитку українців;

– визначити своєрідність поетики урбаністичної прози та її значення для невпинного розвитку українського художньо-образного мислення;

– проаналізувати тексти з метою вирізнення домінант, які відтворюють сутність міста, урбанізованого суспільства його проблем і недоліків, що знайшли своє зображення в урбаністичній прозі.

1. Урбаністична література як теоретична проблема: еволюція і проблематика

Науково відрефлексовані поняття топос міста, локус міста, лабіринт міста, місто як тло, місто-палімпсест, місто як текст, невід'ємні від процесів втілення урбаністичної тематики в художньому творі. У підрозділі “Дискурс міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах” висвітлено питання появи та розвитку теми міста у світовому літературному процесі. Відзначено, що в сучасному світовому літературному процесі розгляд дедалі складніших проблем людського життя зміщується в площину міста, мегаполіса, де визрівають, ставляться і значною мірою вирішуються найбільш нагальні проблеми усеземного майбутнього.

Проаналізувавши ряд наукових робіт (Р. Адамса, Ф. Броделя, М. Вебера, Г. Зіммеля, Е. Сайко, С. Сассен, Ф. Тенніса), дисертантка зазначає, що з часів Давньої Греції й Риму європейська художня думка знаходила й шліфувала притаманні їй мистецькі форми, закладала підмурівок інтелектуальної вежі, звідки загальноєвропейське місто та буттєві його околиці бачаться набагато виразніше. Визначається, що сформований при цьому “образ міста” і реальне його наповнення в художньому творі не завжди ідентифікуються, бо наукові й літературні узагальнення самопідтверджуються не дійсністю, якою та була, а результатами руху останньої убік сьогодення. Спираючись на дослідження Е. Ауербаха, О. Шпенглера визначається, що світова література - це література міська, “світових столиць”.

У другій половині ХХ століття стрімко розвивається західноєвропейська урбаністична історіософія, у результаті чого виникає “нова міська історія, культура, література тощо” (Л. Репіна), що дозволяє розуміти місто як втілення великих систем (цивілізацій, держав, суспільств, засобів виробництва). Видатний дослідник феномена міста Ф. Бродель у кінці 60-х років минулого століття створив концепцію “світу-цивілізації”, у якій зафіксував два засоби організації простору: 1) соціально-економічний (економічний простір) та 2) культурно-цивілізаційний (культурний простір). Людина - будівничий міста, водночас місто створює нову людину - городянина. Тема значущості людини в урбанізованому середовищі є актуальною також тому, що людина стає не лише суб'єктом міста і суспільства, вона стає також і творцем як власної історії, так і процесів розвитку суспільства, держави, нації.

Аналізуючи глибинні причини актуалізації теми міста в історичному, культурологічному та філософському контекстах, поділяємо положення Д. Харві, С. Сассен, Л. Ямпольського, що “місто - середовище індивідуальної та соціальної свободи”, а процеси урбанізації спричинили цілу низку глобальних проблем, які впливали і впливають на поступування світового літературного процесу.

Процеси глобалізації мають як позитивний, так і негативний вплив на Україну. Перед елітою українського суспільства стоїть завдання захистити національні інтереси та національну буттєву самобутність в агресивному оточенні стандартів постіндустріального соціуму. У роботі обґрунтовується переконання, що сучасний літературний процес репрезентує поширення й утвердження урбаністичної домінанти як універсальної духовно-мистецької теми. Поява та розвиток мегаполісів, які характеризуються соціальною невизначеністю, непевністю, експериментальними пошуками, сумнівами, у літературі відтворюються як безкінечний потік художніх інновацій. Текст мегаполіса - розкодування інформації багатошарових змістових та часових просторів.

У підрозділі “Розвиток теми міста в літературі” акцентується, що міський соціум, стосунки в ньому, зміни в соціальній, економічній, культурній структурах - є сутністю урбанізації, яка “співвідноситься із формуванням та розвитком міст” (В. Савченкова). Ґенеза теми міста простежується вже в античній літературі, коли місто розглядалось як “космос-соціум” (В. Глазичев). Уже в давньогрецькій поезії, прозі та драматургії з'являється мотив цілісного сприйняття міста та мешканців, що дозволяло порівнювати міста на основі зображуваних подій. Дихотомія село - місто звучить у творах Горація. Характеристики міста в античних зразках, в основному, мають лаконічний, функціональний характер. О. Шпенглер у праці “Присмерк Європи”, у розділі “Міста і народи”, стверджує, що всі “великі культури - культури міські”, а справжнім критерієм розвитку “всесвітньої історії”, є те, що “всесвітня історія - це історія міської людини”. Системний аналіз уможливлює розгляд розвитку урбаністичної домінанти в літературному процесі як процесу, що складається з конкретних авторських текстів; це дозволяє пізнати його нестатичну специфіку. Так, за часів письменства Київської Русі Київ постає не лише як місто, він сприймається як сакральний центр міського культурного простору загалом (І. Матковська). При визначенні парадигми української урбаністичної прози доцільно враховувати особливості історичного та соціального розвитку українського народу. Отже, місто - певна модель суспільства, втілення якої в мистецтві та літературі надзвичайно важливе.

Особливістю української літератури доби бароко є те, що в ній відбиті інтенції мислителів і митців (архітекторів, композиторів, малярів, поетів), не просто зорієнтованих на Європу, а вихованих на європейських зразках і в європейському дусі, але з досить істотним додатком, який змушує ще й ще раз повернутися до соціального аспекту повсякденного життя не лише барокової, а й усієї української культури ХVІ-ХІХ ст.. І, додамо, суспільства - формації, не тотожної ні поняттю “населення”, ні, тим більше, поняттю “народ”, бо в межах, для прикладу, Російської імперії, український народ і та незначна кількість його представників, що сповідували ідеї культурної хоча б автономії, не об'єднувалися на основі спільних духовних орієнтирів та ідеології. Разом із тим, їх гуртували, перетворювали на певну ідейну спільноту цілеспрямовані імперські “заниження” осередків цивілізованого розвитку українських набутків, які на кінець ХVІІІ ст. залишаються без шкіл, книговидання, соціальних інституцій на зразок органів козацького самоврядування, не кажучи вже про церковне самоврядування, унаслідок чого інтелігентний прошарок української “держави духу” став, як і сучасна художня самодіяльність, - носієм і охоронцем надбань звичаєвого, здебільшого, ґатунку. Саме ці надбання були опоетизовані (і це ще одна з далекосяжних випадковостей) добою романтизму, від якої в Україну дійшла й більш-менш розумно вкоренилася лише одна енергетична її гілка, вербалізована народно-пісенною за художньою природою й сенсом лірикою.

Ґрунтуючись на висновках цілого ряду наукових розвідок, приєднуємось до думки, що у фокус літератури місто потрапляє, починаючи з XIX століття. Воно виступає у творах як тло, топос, місце дії, декорація, подекуди як образ (В. Гюго, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, М. Гоголь, Ф. Достоєвський). Саме у XIX столітті місто починає сприйматися як своєрідна художня модель цивілізації, а реалістичні картини його життя набувають образної “системності” лабіринту (М. Ямпольський). Місто починає осмислюватися і змальовуватися як історичний палімпсест.

Дисертантка поділяє думку В. Глазичева, що література XIX століття виконувала роль “урбан-соціології у повному обсязі”. У XVIII-XIX століттях назви Лондон, Париж, Рим стають певними символами, що уособлювали усталений спосіб буття, культури, моди, політики тощо. У цей час місто набуває характерних рис живої істоти, воно віддзеркалює зруйноване «Я». Друга половина XIX століття позначається стрімким процесом розвитку промислових міст, спричиненим розвитком капіталізму та виникненням соціальних проблем. Ф. Тенніс, досліджуючи процес розвитку промислового міста, зазначає, що фабричне місто - «центр науки і освіти». Художній інструментарій реалістичного літературного напряму дозволяв усебічно й масштабно відтворити процеси і зміни в тогочасному суспільстві; така тематика з'являється і в українській літературі, зокрема у творі І. Франка “Борислав сміється”. Модерний ідейний та художній світогляд дозволив перенести суть і моторику наскрізного суспільного конфлікту в індивідуальне сприйняття світу та дійсності героями. Свою модель міста І. Франко будував на зразок первісної урбанізації: стихійний розвиток робітничого класу із низьким розвитком самосвідомості, передусім за рахунок кількісного його збільшення. Робітники, вчорашні селяни, мали низький рівень освіти, обмежений світогляд, а місто сприймали як єдину можливість заробити більше, ніж у селі, грошей. Поява в полі письменницького зору лише контурів міста і перенесення в це містечко чи місто авторського спостережного “пункту” значило куди більше, ніж перехід від зображення селян до зображення робітників. Хоч ті й ті належали до переважаючої маси народу, чиї інтереси література доби реалізму увиразнювала і захищала.

Місто як “фізичний” феномен і як носій та продуцент опредмеченої ним культури майже не значилось серед топосів нашої “старомовної” поезії, прози, драматургії як явищ передовсім книжного і аж потім (як компонент всотаного інтелектуально-художнього досвіду) - особистісного ґатунку. Українська література не створювала ні метикуватих пройдисвітів із розбуджених ренесансним духом соціальних низів (герої новел Боккаччо), ні сповнених радісної енергії протобуржуїв та “протестантів духу” (Е. Ротердамський), ні, тим більше, новітніх “лицарів успіху” (Жюльєн Сорель Стендаля, Растіньяк Бальзака) не лише в силу залежності її прототипного матеріалу від умов і законів імперії-“переможця”, а й тому, що надбана нею інтелектуально-духовна традиція давно і повністю розминулася з будь-якими різновидами соціального конформізму. Хоч і сам І. Франко, і його молодші колеги по перу Леся Українка та М. Коцюбинський попри те, що співчували трудящим низам і політичні свої симпатії пов'язували насамперед із ними, писали не заради того, щоб прищепити їм абеткові форми освіти й культури.

Європейський контекст їхнього художнього мислення, як на рівні стильових, так і на рівні тематичних уподобань, мав для них куди більшу вагу, аніж те, чи все з написаного ними буде до кінця зрозумілим і сприйнятим саме зараз і тут, на Великій, Галицькій та Закарпатській Україні, де й далі охоронцем національних витоків залишалося село, а місто їх безповоротно втрачало. Це не означає цілковитої синонімії між поняттями “урбанізація” і “денаціоналізація”, тому що саме в містах і містечках Галичини стали з'являтися одна за одною руські гімназії, українськомовні газети й журнали, формуватися видавництва, чия продукція поступово ширилась і на територію Росії. Однак не це стало першочерговою причиною зближення наддніпрянської і галицької літератур, а відбулася їх спільна переорієнтація на тематику, що надиктовувалася процесами капіталізації народного життя. Одним із перших цю європейську систему художнього відліку не просто органічно прийняв, а застосував у художній практиці І. Франко, головніші з прозових творів якого (“Основи суспільності” [1894], “Для домашнього вогнища” [1897], “Перехресні стежки” [1900]) і в соціально-побутовому, й у світоглядному плані свідомо нехтують народницькою художньою ідеологією. Що, втім, не зняло з порядку денного цілу низку проблем, серед яких чи не найбільш актуальною була та, що далеко не повністю покривається засиллям художнього етнографізму. Ідеться, зрозуміло, не лише про сільські краєвиди і традиційно селянські типи, а інтелектуально-духовну й психологічну довкола них ауру, у якій почувалися б і були “своїми” екзистенціали загальнолюдського виміру й зразка. Ми далекі від думки, що таке місто треба було вимріяти і в такий спосіб реалізувати нехай художню, але даність. Навпаки - його треба було всього лише зробити рівноправним як об'єктом, так і суб'єктом екзистенційного рефлексування всіх тих, хто в ньому навчався й жив, але себе з ним не ідентифікував, тим самим не ідентифікуючи й Україну з тиражованими добою капіталізму соціальними формами сучасного й майбутнього.

У підрозділі “Урбаністична домінанта української літератури в контексті світової” визначається, що традиційно “міська” наука очолила, й кожного наступного століття поглиблює процес цивілізаційного самоаналізу. Йдеться в основному про експансію економічної і політичної сили, етнокультурну уніфікацію, залежність від інтересів світового ринку, міру виснаженості землі, наявність чи відсутність природних ресурсів, екологічні й природні катастрофи, стан, а точніше - занедбаність освіти, наявність, а точніше - відсутність соціально-історичних альтернатив, міра конгруентності останніх із т.зв. “заповітами батьків” тощо. В Україні додавалася ще й підлеглість її територій у різні часи Литві, Польщі, Росії, Австро-Угорщині, що, звичайно ж, не полегшувало пошуки оптимальних шляхів виходу з криз, спричинених безупинним розвитком історії. Остання з криз - соціалістичний переворот 1917-1920 років, - ледве не призвела до остаточної втрати нашим народом “інстинкту державності”, у межах і під “проводом” якого великі європейські нації зміцнювали підвалини своєї самобутності навіть в умовах наступу стандартів індустріального та постіндустріального буму.

Дисертантка акцентує увагу на тому, що доба модерну в українській літературі сприяла народженню цілої плеяди прозаїків, здатних до відтворення “художньої правди”, літературна топографія якої або перестала орієнтуватись виключно на село, або й зовсім від нього відмежувалася. Як наслідок цього, урізноманітнилася сама літературна мова, яка важко, але послідовно вбирала в себе щоразу більше число понять, слів, мисленнєвих змін. Саме ці зміни виводили її на загальноцивілізаційний змістовий простір, де місто мало свій сформований побут, буттєві ідеали, особливий погляд на світ, який постійно розвивався і дуже рідко орієнтувався на давнину.

Дисертантка змушена визнати, що українське місто й досі залишається симбіозним соціокультурним утворенням, в якому рідномовність не скрізь і не завше ступає за межі традиційних сфер її побутування, серед яких упродовж століть була відсутньою промисловість, наука, технічна освіта, спорт. У результаті маємо ширення того різновиду спілкувального суржику, де ужитково народний і “модерний” словопотік один одного не контролюють. Відбувається масовидне змішування чужих і своїх назв, означень, зворотів згідно з законом механістичної зручності, який не покривається поняттям «зросійщення», бо подібні мовленнєві практики руйнують природу обох мов, а їхнього носія ставлять за межами національної культури.

У першій половині ХХ століття В. Підмогильний не лише самотужки, а й від імені наявного в його письменницькій манері вселітературного досвіду, притому досвіду як європеїзованого, так і рідномовного, обрав метою осягнення Києва як своєрідного живого організму, котрий головного героя роману “Місто” Радченка врешті-решт прийняв. Та ж сама проблема мирного “завоювання” столиці є визначальною у творах Бальзака, романі “Милий друг” Мопасана. А з нею (і нею!) увиразнюються самоочевидні інтертекстуальні зв'язки “Міста” з французькою, й не лише французською, літературою; найбільш прозірливі з тодішніх більшовизованих критиків вловили наявність у тексті роману В. Підмогильного перегуків із психоаналітичними студіями З. Фройда. Цікаво, що й цими паралелями романний зміст далеко не вичерпується. Як свідчать відгуки про цей твір Г. Костюка та Ю. Шереха, у нім наявні алюзії критичного ставлення до мегаполісного середовища, де окрема особа, а надто особа, як Радченко, творча, за збереження внутрішньої своєї самобутності повинна постійно боротися.

Не життя в місті, а співжиття з останнім на всіх рівнях фізичних та духовних потреб, стало для української літератури практично опанованою художньою нормою, завдячуючи творчості В. Винниченка, що засвідчили романи “Кирпатий Мефістофель” та “Сонячна машина”. Модернізм як певна літературна доба і модернізм (чи модерністичність) як провідна риса індивідуальної творчої практики мають, зрозуміло, більше між собою спільного, ніж одмінного. “Стара” передмодерна й модерна українська література мала все в собі необхідне для поглибленого анатомування процесів історичного поступу. І саме тому вона була фізично й “науково” знищена, або, як Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, теоретично вписана в контексти соцреалістичного ґатунку. Хоч на початку 20-х рр. ХХ ст. не хтось інший, а саме ця література дала зразки письма, які продовжували діалог з мистецькими й інтелектуальними віяннями Європи.

Соцреалізм поглибив й без того глибоку прірву між вихованою на дореволюційних духовно-естетичних рушеннях українською літературою (М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Куліш, І. Дніпровський, А. Любченко, В. Домонтович) і гаслами “нового мистецтва”, що лунали з табору футуристів і всіх тих, кого зачаровував дискусійний темперамент М. Хвильового - більшовика-ленінця в найголовнішому переконанні, що література піддається тезисній дресурі, що вона цілком залежна від різних політизованих платформ і що її в Україні практично, себто до М. Хвильового та М. Семенка, не було. Зрозуміло, що це не применшує значущості художнього спадку згаданих митців, але й не знімає питання про розумне співвідношення в літературному процесі здорового полемічного запалу і бажання та вміння вчитись у вчорашнього дня.

Друга половина ХХ століття позначилася активною позицією поетичних здебільшого поколінь, для яких протиставність своїм попередникам залишається нормою по сьогоднішній день, що, власне, й відбилося в поняттях “шістдесятники”, “сімдесятники”, “вісімдесятники”, дев'яностики”. Це, щоправда, не означає, ніби підстав для розмежувань, приміром, “вісімдесятників” (В. Герасим'юк, І. Римарук, Т. Федюк) та “сімдесятників” (В. Кордун, М. Воробйов, С. Вишенський) не було жодних. Цілком очевидна герметичність художнього мислення останніх і ускладнена (але соціально цілком визначена) метафорика перших стали своєрідними візитівками неухильного руху української поезії шляхом новаторських пошуків та експериментів, помітна частка яких стосувалася спроб не лише почути голоси сучасного міста, а й “оркеструвати” ними роздуми над здобутками й втратами сьогоднішнього дня країни та світу.

2. Українська художня урбаністика в соціально-історичній ретроспективі

Проаналізовано твори Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Франка.

З часів києво-руської писемності земному життю протиставлявся ідеал “граду Божого”, - місця, що акумулює новації доби та духовні скарби народу. Дисертантка акцентує увагу на тому, що Г. Сковорода свої віршовані роздуми адресував не тій чи тій соціальній верстві, а людині “внутрішній”, яка або прокидається від духовної сплячки, або довіку перебуває в її полоні. Філософ не просто наполягав на необхідності морального самовдосконалення, а вважав його головним і невід'ємним чинником загальноцивілізаційного поступу, зокрема культури, яку відділяти від релігійного і - ширше - духовного дискурсу на терені Європи означало б те саме, що цей дискурс мертвити, робити неспроможним народжувати все нові стратегії боротьби з варварством як станом. Отже, з належною - і цілком коректною - мірою наближення до об'єктивного стану речей можна твердити, що українська культура й література XVI-XVIII століть безнастанно долали антитетичність. Г. Сковорода є яскравим втіленням письменника й мислителя, який динамізував і певною мірою визначив процес закономірної європеїзації духовного ресурсу культури рідної землі як культури передовсім християнської, яка - і це теж слід брати до уваги - не встигла пройти “повного” циклу секуляризованості.

Аналіз літературного процесу кінця XVIII та середини XIX століть доводить вплив і значення літератури на подальші етапи загальнокультурного розвитку України. Першопочаток проблеми національного самозбереження й подальшого розвитку пов'язують з кінцем XVIII століття, а точніше - датою появи “бурлескно-рустикальної” “Енеїди” І. Котляревського. Однак існує й інший, більш стриманий погляд на художню природу і “винятковість” “Енеїди” як явища, певною мірою, деструктивного, такого, що породило значну кількість наслідувань, об'єднаних під понятійним дахом “котляревщини”. Тлумачення останньої (П. Куліш, С. Єфремов, Є. Маланюк, М. Зеров, Д. Чижевський, Г. Грабович, Є. Сверстюк) має чимало певних нюансів, що спричинене прив'язкою її - котляревщини - або всього лише до художньої своєрідності “Енеїди”, або до категорій і сутностей ширшого історико-літературного плану. Дисертантка зазначає, що в загальнозрозумілості творів Г. Сковорода поступався І. Котляревському і поступається по сьогоднішній день, проте звинувачувати в цьому винятково Г. Сковороду було б такою самою помилкою, як і вважати літературну мову І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка творінням виключно бурлеску, а не тих духовно-художніх процесів, які формували українську літературу протягом XVI-XVIII ст. і потужно відновилися з часу появи поезій Т. Шевченка. Цими творами відновлювалася перервана імперською експансією традиція пошуку “града Божого” в людських душах і серцях, де українська духовна самобутність, а разом з тим і доволі специфічний різновид української “державності” знайшов усебічне й ментально адекватне вираження. Ідеали класиків ми сприймаємо як історичну правду, тоді як сама ця правда дорівнює передусім собі, а вже потім - її різноманітним художнім, науковим і філософським модифікаціям, у межах яких діє своєрідний закон спадковості. Якщо ж він, як ми простежили на прикладі Г. Сковороди й І. Котляревського, діяти перестає, настають періоди своєрідної духовної стагнації, коли генератором “нових” ідей, стилів, світоглядів стає повернення до минулих ідеалів, які не розвивалися. Доказом цього є прагнення поєднати літературу й фольклор, чий вплив на людське мислення й поведінку стосується вічності, “яка бідніша за світ” (Л. Борхес).

У процесі наближення до творів минулого відбувається цілий ряд трансформацій як інтерпретаційного, так і суто методологічного характеру. Причин для цього багато й далеко не всі з них належать до юрисдикції літературознавства. Це стосується ставлення до того чи іншого твору як з боку суспільства, так і з боку державного офіціозу, хоч з плином історії даються взнаки і поцінувальні підходи, критерії яких пропонує соціальна злободенність пізніших часів. Творча і духовна еволюція М. Гоголя багато чим пов'язана з адміністративним і соціокультурним центром царської Росії, до якого він з Ніжина рвався і в якому досить швидко досяг бажаного - слави, певного матеріального благополуччя, а головне - вписаності у своєрідні святці держави, якій і на початку, і наприкінці свого життя не просто клявся у вірності, а вірнопіддано служив. І все ж Петербург не став для нього ні містом постійного осідку, ні, тим більше, призвідцем ностальгійних за ним зітхань. Не в останню чергу це пов'язано з недовірою до т.зв. “технічного прогресу”, що ділив столицю Росії на перманентно нужденну й величаво святкову. Зрозуміло, що письменник не зобов'язаний, як це від нього вимагалося в радянські часи, поетизувати насамперед працелюбність і все те, що до неї належить: ті чи інші виробничі процеси і задіяну в них людину, у яких від неї не так вже й багато залежить. Особливо в індустріальні та постіндустріальні часи, про які М. Гоголь, зрештою, нічого не знав, а тому й не думав. Мануфактури відлякували його іншим - чужинством, яке до того ж на Росії наживається. Хоч про них і, взагалі, про те, завдяки чому постали Рим, Париж, Венеція, де він не просто бував, а куди із Росії втікав, М. Гоголь особливо не замислювався; йому досить було їхньої наявності саме такими, якими вони тішили його око й дух. А от Петербург не те що не тішив, а мучив. Не в останню, очевидно, чергу тому, що сприймався в контексті удавано спільної, а насправді порізаної на “мертве” і “живе” підцарської “батьківщини”, якою Північна Пальміра для нього так і не стала. Разом із Великоросією, що вилилось у негативне ставлення до різноманітних її захисників: звиклих до її мови та побуту чиновників і чиновництва, поміщиків, челяді, а в цілому - влади, яка була головним інструментом обезличення Малоросії як феномена апріорно поетичного.

Причиною розчуження М. Гоголя з Петербургом стала також і його залюбленість у старожитню українську звичаєвість, данину якій він віддав “Вечорами на хуторі поблизу Диканьки”, повістю “Тарас Бульба”, чия вітальна енергетика різко контрастує з наскрізною тональністю “Ревізора” та “Мертвих душ”, образна аналітика яких базується на критицизмі, іронії, затамованій печалі. Письменника більше вабить незаторкнута соціальними новаціями старовина, яка тільки й залишилась, що на спільній косовиці, у хатах нащадків здрібнілої козацької старшини, у побуті декого з дідичів, а у свята - серед артистичного селянського гурту, якого при появі і розвиткові промислових міст і мануфактур просто не стане.

Дисертантка акцентує увагу на цій цивілізаційній дилемі з метою увиразнення виключно гоголівського, зумовленого ментальними, а в суто творчому плані ще й архетипними світовідчуттєвими засадами письменницького “проекту” майбутнього, де “пеклом” є винятково державна нинішність, а “раєм” - старожитня простота, поосібне життя в молитві, наближення до природного ходу речей і самої Природи. Петербург на цій горизонтальній (вертикаль вела виключно до Бога) прямій досить швидко перетворився на місто-мучитель і місто-антипод всього того, що залишалось обітованою землею його духу. Чистий Дніпро, старовинний Київ, чарівні народні пісні, прекрасні юначі мрії, люблячі очі ангела-охоронця - усе це було і залишається найріднішим, хоч поволі і непоправно міняється. Саме так М. Гоголь не думає, що не заважає так думати нам, які знають, що чергова (і остання!) спроба (книжка “Миргород”) письменника, джерелом, матеріалом і натхненником якої стала отча земля, бажаного душевного спокою не принесла: сучасність була російською скрізь. Зрозуміло, з погляду М. Гоголя, а не тих, хто вже був готовий увійти в літературу як майбутні її класики: молодого Л. Толстого, І. Тургенєва, І. Гончарова, Ф. Достоєвського, які вийти з гоголівської “Шинелі” вийшли, але пішли кожен у свій бік. І в бік Росії майбутнього, яка їм бачилася не живою чи мертвою, а саме Росією. До того ж не у вигляді малозрозумілої романтизованої “тройки”, а з полями, лісами і ріками, на берегах яких стоять міста, маєтки і села, анітрохи не схожі на ті, якими володіли Ноздрьови, Собакевичі, Коробочки.

Принципова відмінність Т. Шевченка від малоросійських письменників-сучасників і навіть рідномовних поетів та прозаїків пізніших десятиліть полягала в тому, що він внутрішньо не належав до загальноімперського культурного контексту. Причинами були: по-перше, майбутній поет народився в селі, був селянською дитиною й опанував традиційно сільську культуру без посередництва офіційної, у якій (згадаймо тріаду: “самодержавие, православие, народность”) світогляд українського народу міг лише братися до уваги, але не більше. По-друге, його суто читацькі смаки й уподобання формувалися у польськомовній бібліотеці Енгельгардтів і лише в Петербурзі були поширені на російськомовні видання. По-третє, художня мова й змістовно-асоціативні поля рецепторики Шевченка-графіка, маляра (і нарешті гравера) були засадниче європейськими, що давалося взнаки вже в його перших романтичних віршах, де “ревучий” Дніпро, степ, козак, русалка, доля є топосами не фольклорного, а літературного походження. “Садок вишневий коло хати” - це теж не дарунок України Шевченкові, а, навпаки, суто Шевченків духовно-космологічний артефакт, яким він Україну означив і поетично обезсмертив.

Дисертантка вважає, що традиційно прив'язане до Т. Шевченка означення “народний поет” вимагає більш об'єктивного визначення: народномовний. Тобто максимально близький до духовного макрокосму тої спільноти, яка формувалася ресурсом багатотисячолітніх хліборобських турбот. Традиції (у тому числі й моральні) трудящого в найширшому розумінні цього слова життя відбилися в художній семантиці всенародних мовленнєвих практик, більша частина яких брала участь і в сприймацькому мисленні тих, хто не просто відчув, а щасливо знайшов у особі Т. Шевченка свого речника, який першим вимовив досі не вимовлене - те, чим є народне життя в духовній його цілісності. У такому житті, слід завжди пам'ятати, існують цінності незмірно продуктивніші й вищі від скарг на долю, людську черствість, жадобу, жорстокість. Саме ця висота й започатковує інтелектуально-духовний та естетичний розвиток апріорно геніальних натур, без якого не було б Платона, Данте, Шопена. Як, власне, й самого Т. Шевченка, чия злитність з наратором комедії “Сон” припустима лише при врахуванні “різноістотності” Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про якого ми, на жаль, не так уже й багато знаємо. Інша річ -- поетова в Петербурзі ностальгія, яка, власне, й спричинила народження образу України в поета, котрий першим серед одномовних колег проголосив кровний зв'язок свого хисту й життя з історичною її долею.

Зведений на народних кістках Петербург ні об'єктивно (він став містом - притому містом величним і гарним - тому, що будували його талановиті архітектори), ні суб'єктивно (самі по собі палаци, надто давно зведені, не коять зла) не був і не міг бути катом козацьких вольностей або основою кріпацтва. Окрім того, Т. Шевченко в передчутті кінця заслання поривався думками не лише до України, а й до нього, а коли там опинився, не приховував натхненної майже радості з приводу того, що знову може почуватися тим, ким не переставав бути й на засланні - городянином.

П. Куліш, прагнучи цілковитої оригінальності у своїх творах, часто висловлював ідеї, які ставали причиною його непорозумінь із найвідданішими прихильниками. Стосувалося це й возведеного в ранг соціальної панацеї “хуторянства”, довкола якого точилося чимало дискусій. За участю, зокрема, й І. Франка, чия стаття “Хуторна поезія П.А. Куліша” (1882) чітко означила те, що не поділяв і не міг поділяти з автором ні більш-менш освічений історик, ні політично незаангажований соціолог, яких у тогочасній Україні було не так уже й багато. Це, втім, не означає, що схильний до крайнощів П. Куліш те тільки робив, що помилявся, хоч багато чого в його ставленні до козацтва, імперських амбіцій Росії, його колаборантська позиція у питаннях державного самовизначення рідної землі потребували й потребують наукової критики.

Не сварячись, на відміну від Т. Шевченка, з царем, П. Куліш відділяє від нього і викриває “царських сатрапів” і на такому протиставленні зіштовхує правду столичну (але не царську) з хуторною. Це дає змогу вловити найголовнішу з причин зміни його поглядів на шляху соціального й літературного розвитку, котра залежала від його особистого працевлаштування та пов'язаних з ним самопочуттів. Поки різні державні посади (у Міністерстві державного майна, Установчому комітеті у Варшаві, Міністерстві шляхів сполучення) дозволяли П. Кулішеві комфортно почуватися не лише в Санкт-Петербурзі, а й у Львові, Відні, Венеції, Флоренції, Парижі, він ані до європейських міст, ані до російської столиці аж надто категоричних претензій не висловлював. Більше того - одним із найбільш бажаних місць для постійного життя вбачав тривалий час не свій хутір Мотронівку, а Київ. Проте з 1883 р. саме Мотронівка перетворилася на місце, де звільнений (за пенсійним віком) зі служби і розсварений з поляками, львів'янами, киянами П. Куліш став шукати не ситуативно приватних, а всецивілізаційних переваг способу життя, яке він іменував “апостольським”. Беручи до уваги, що основною його працею був у той час переклад Біблії, це можна зрозуміти й так, що, подібно до апостолів новозавітних, він натякав на значущість своєї праці для народу як сущого, так і майбутнього.

З огляду на ретроспективу подібних умонастроїв є достатньо підстав розцінювати хуторянство П. Куліша як феномен своєрідного життєстилю, за яким приховується намагання переконати земляків у перевагах не просто сільського, а традиційно українського, як тоді писали, побиту над життям і побутом міським. Хутір як модель людського повсякдення не є винаходом П. Куліша. З часів “Дафніса і Хлої” Лонга й до трактатів Ж.-Ж. Руссо Європа та її література постійно блукали між містом і селом у надії їх зблизити і, зваживши на дискримінаційно різні буттєво-культурні рівні, примирити. П. Куліш цю дилему значно українізував, що заслуговує набагато докладнішої уваги, аніж це мало місце в минулому, коли “хуторянство” трактувалося як націоналізм, а останній мало ким розглядався як довготривала програма формування народу в повноцінну модерну націю. Близьким до такого розуміння мети і стратегій історичного поступу був і П. Куліш, який до “недолюдків націоналістів українських” зараховував усіх, хто, пропагуючи певну програму національної розбудови, акцентував увагу на неусвідомлених та погано засвоюваних етнографічних ознаках і чинниках цивілізаційного розвитку. Проте внаслідок нерозробленості науково обґрунтованих процесів загальносуспільного розвою він теж грішив певним різновидом еклектичного “назадництва”, оскільки рідноземна держава ним просто не передбачалася. А з нею й столичне місто. Не в якості антитези хутору, а як одна з цивілізаційно сформованих передумов та гарантій науково-промислового й культурного розвитку, з яким несумісна барикадно-агресивна ксенофобія, некомпетентність, бажання максимального спрощення тих сфер буття, де простота наближається до злочину. Насамперед - перед майбутнім, якого в готовому, а тим більш позавчорашньому, вигляді не має жоден із народів. П. Куліш був “європейцем між хуторянами й хуторянином між європейцями” (Ю. Шерех). Інша річ - яким саме хуторянином? Безсумнівно, не рядженим у “рідну свиту”, не тим, що жив в оточенні синів і дочок, мав спокійну філософічну вдачу, цурався великих міст. Усе це якщо й схоже на правду, то хіба на папері. Хоч і “реальні” Куліш-письменник та Куліш-громадський діяч як були, так і залишаться своєрідною “річчю у собі”, яку кожне наступне покоління сприймає по-різному, обираючи головним те, що потрібно йому самому.

Бездержавність України не сприяла постійному й неухильному зближенню міського й сільського цивілізаційних модусів, що стало причиною стійкої зони відчуження між шанованою серед народу “простотою” людського буття й мислення і складністю підходів та потрактувань того ж таки буття, зокрема, літературою, яку й досі вважають безпремінним борцем, захисником, викривачем і дуже й дуже рідко (ідеться, наголосимо, про широкий загал) мистецтвом, чиї ідеали й соціальні програми мають осібну мету й природу.

Безпрецедентно розмаїтий і воістину велетенський за обсягом доробок І. Франка відкидає будь-який сумнів у значущості для нього міської культури і феномена міста. І все ж далеко не все самоочевидне є саме таким - чи виключно таким - насправді. Розглядаючи творчість І. Франка, говорити, очевидно, треба про частини міста з гімназіями, університетами, редакціями журналів та газет, видавництвами, однак повністю ігнорувати рустикальний контекст не доводиться хоча б з тої причини, що він нагадував про себе постійно і скрізь. А найперше - у змістовій частині всього задуманого і зробленого І. Франком, оскільки обраний ним головним об'єктом докладання творчих та політичних зусиль народ складався у переважній більшості саме з селян. Та й сам І. Франко походив з села, хоч незаангажована різноманітними народницькими забобонами дослідницька думка рано чи пізно, але повинна порозумітися з фактами внутрішньої його біографії і дійти висновку, що місце й середовище народження митця визначаються не метрикою, а типом і сутністю сформованої з дитинства свідомості.

Свідомість І. Франка була родом з книжок, а ширше - з європейської цивілізаційної матриці, на якій основними чинниками духовного та інтелектуального росту віддавна вважалася освіта, розумова праця, пов'язаний з нею фах та суто фахові здобутки. І. Франко прийшов у літературу тоді, коли в ній здавав одну за одною позиції естетичний догматизм, який що в парі з романтизмом, що з реалізмом, що з шанованим автором “Бориславського циклу” натуралізмом уже не здатен був виглядати художньою істиною в останній інстанції. Місто - і в цьому полягає принципова відмінність Франка-лірика від значної кількості своїх попередників - делегує в його поезію образ автора, який без жодного сліду байронічної гордині і є, і сприймається, не протестантом чи вигнанцем, а атомарною часткою соціуму, у якому всі минулі форми зв'язків гранично розхитані. Кожен є найперше “річчю в собі” і, що куди важливіше, - “річчю для себе”, хоч на певних площинах міського буття існують політичні рухи, партії, сім'ї, шлюби, держава, яка все це ніби регулює, однак нездатна ліричному героєві ані допомогти, ані його захистити. Насамперед - від нього ж самого, що теж знаменує вихід поетичного мислення України не в якийсь там буржуазний чи соціалістичний духовний простір, а у світ екзистенціальних переживань, позначених потужною працею вільного від усіляких сентиментальних ілюзій людського духу, який бачить життя, яким воно є, і його якщо й судить, то без наміру щось негайно змінити, зламати, знищити. Хіба - знайти мужність аби з нього - життя - добровільно піти, або себе над ним підняти.

Дисертантка визначає, що І. Франко не цурався прагматичних соціо-культурних стратегій, серед яких на першому місці стояли потреби економічного, наукового й духовного розвитку модерної української нації, а з тим і модерної української літератури. У тому числі й міського соціуму, що стало чи й не візитівкою Франкового літературного доробку, куди місто не просто прийшло, а де воно жило на тих самих ідейно-художніх правах, що й улюблене вітчизняною поезією та прозою село. При цьому з доволі істотним уточненням: останнє не ідеалізувалося навіть за умов неприховуваного негативного ставлення письменника до процесів вимивання з села робітничої сили для міст типу Борислава. У таких промислових осередках родовища воску, сірки та нафти робили з патріархальної бойківської глибинки щось на зразок новітнього Клондайку. Збагачення там одних і незворотна люмпенізація інших теж під пером І. Франка набирала рис усього лиш доконаного факту, який аналізувався без сумнозвісних зітхань за “славним минулим”, нібито існуючою в тому минулому райською історичною оазою, яку цивілізаційний поступ знищив, не давши навзамін нічого вартого письменницької уваги.

Таким чином, аналіз української прози в соціально-історичній ретроспективі дає змогу усвідомити непозборність духовної її урбанізації, перебіг якої визначав і визначає найголовніші з напрямів уселітературного художнього поступу.

3. Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця XIX - першої половини XX століття

Проаналізовано локус міста в українській модерній прозі початку ХХ століття, урбаністичні мотиви творів В. Підмогильного, В. Домонтовича, В. Винниченка та ін. Початок ХХ століття позначився тим, що українськомовна і “україномисляча” громадськість стала коли не переважати, то все голосніше про себе заявляти в містечках і містах, робочу силу для яких постачали села. Індустріальні Харків, Донбас, Катеринослав, Київ, Львів теж стали належати до “української хати”, що призвело до самоліквідації народовської літератури, хоч орієнтація на народ і адресування всього написаного народові залишалися декларативно пріоритетними ще довго. Зміна літературних поколінь, літературних (у тому числі й читацьких) уподобань та потреб є процесом такою ж мірою неминучим, як і художньо та духовно оздоровчим. Село й місто в ХХ ст. йшли назустріч одне одному не з волі І. Франка чи М. Коцюбинського, а тому, що свою колишню відособленість переросли. При тому не лише в економічному чи загальнокультурному розвитку, а в самій людині, яка почала дивитися на світ очима, у яких суто урбаністичний кут зору упаритетнився із селянським. Цей час позначився розмаїтям літературних світоглядів, що стали носієм змістів, для осягнення яких необхідною була висока сприймацька культура, здатність вільно “пересуватися” в різних художніх контекстах і кожен з них обживати так само ґрунтовно, як і контекст рідномовний.

Нова українська література явила світові “старе” українство і цим небезпідставно пишалася, оскільки врятувала його від малоросійщини московського виробу й законсервованості в спокусах московських (бурлеск, водевіль, байка, оповідання з народних уст) літературних чеснот. Література ж українського модерну (наприклад, поезія М. Вороного), навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв, а з тим і авторську свідомість не традиційного, а загальноцивілізаційного напряму, коли доробок навіть того самого письменника міг стояти по різні боки художніх барикад. Барикад, зрозуміло, умовних, бо наполегливої боротьби літературних поколінь, напрямів, тематичних та стилістичних уподобань Україна добільшовицької доби майже не знала. Хоч генерація, для прикладу, “Молодої музи” поводилася (здебільшого, щоправда, в кав'ярнях та на сторінках літературної преси) з певним викликом, що, не заважало І. Франкові ставитись до своїх молодших колег з розумінням і навіть захопленням.

Аналіз художніх текстів загальновизнаних майстрів вітчизняного художнього слова кінця ХІХ-поч. ХХ ст. дає підставу констатувати своєрідну мистецьку двополюсність їхнього доробку, причиною якої став суспільно-історичний розвиток України. Так, важко уявити в прозі М. Коцюбинського періоду його літературного дебюту твори, пейзажна “складова” яких свідчила б про достатньо глибоке занурення його художнього зору в атмосферу “урбаністики”. Навпаки, в початкуючого письменника переважали цілком традиційні краєвиди: з полями, луками, лісом, повним сонця і небесного чару морем. Та в пору остаточного змужніння таланту цього визначного митця багато чого докорінно змінилося. М. Коцюбинський усе частіше став залучати у свої духовні контексти місто, що не призводило до його - міста - позитивного чи негативного зображення. Ні, йдеться всього лиш про ставлення до міста як до цілком природного соціального середовища, більшість деталей якого митцем не лише обжиті, а й переведені в категорію узвичаєного способу життя як людини, так і суспільства.

М. Коцюбинський як високоталановитий митець, що сприяв розвитку як виражальних засобів нашої літератури, так і її методу, прагне в аналізованому оповіданні “Сон” до відтворення “правди” про людину, умовно кажучи, вічну, якою та відкрилася після занурення в її сутність Стендаля, Флобера, Достоєвського, Толстого. Дисертантка акцентує увагу на принципово важливих положеннях:

а) входження національної прози в рецепційну і власне текстову психореальність міста;

б) зміщення (цей процес має власний історико-літературний сенс) провідної лінії українського художнього макрокосму зі сфери селянськості у сферу перехідного урбанізованого середовища, домінантними ознаками якого на кінець ХІХ століття стануть риси життя й побуту соціальних груп не лише землеробського способу буття;

в) збагачення української літературної мови виражальними та зображальними можливостями модерного штибу та виміру, яскравим свідченням чого є природна поетичність викладу в ситуаціях, де традиційна (у тому числі й фольклоризована, і власне фольклорна) поетичність не здатна засвідчити нічого більшого, окрім самої себе.

Урбаністичність як світосприймальний чинник за цих умов обирала живильним для себе ґрунтом не політизоване, а буттєво сформоване міське повсякдення, для якого вдягнений у бруківку ландшафт, вуличний гам, багаті й занехаяні будинки, саме багатство, що визначалося не лише палацами, а й розмаїтими об'єктами ужиткової та громадської (скульптурні пам'ятки, архітектоніка парків, скверів, площ) культури, означали не що інше, як повсякденну духовну норму. Яка - і це надзвичайно істотно - містила могутній психотипологічний заряд, формувала той прошарок суспільства, який для повного і всебічного відтворення потребував нової художньої мови. У літературі й для літератури це, зокрема, означало перехід від “дзеркальних” реакцій на реалії життя до письма, у якому реалістичність зміщувалась у бік своєрідних зон незалежної свідомості, у якій герой не “переховується” чи захищається від дійсності, а втілює ту дійсність. Зрозуміло, що українська проза початку ХХ ст. не могла за цих умов обійтися без значної кількості запозичень, оскільки їй, на відміну від поезії і навіть драматургії, доводилося змальовувати сфери людського життя, понятійне та лексичне забезпечення яких здійснювалося ресурсом мов і культур-донорів загальноєвропейської модернізації. Саме ці мови вперше визначили такі політичні, загальносоціальні та економічні реалії доби капіталізму, як класи, міжкласові антагонізми, реформа, банківський кредит, партія, партійний з'їзд, акція, фемінізм, цивільний шлюб, парламентаризм тощо. Необхідно додати ще й інтернаціональні інтенції освіти, яка свій перехід від церковноприходських і народних шкіл до гімназій та університетів забезпечувала переважно засвоєнням побутової і наукової термінології, що мала поширення лише в стінах означених закладів.