Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика

Розуміння літератури як феномена життєдіяльності, що не ділить себе (і не ділиться!) на самовилучену з сучасного життя й ту, що зображує, передчуває, аналізує, любить винятково духовний та буттєвий модерн, є визначальним у нашому дослідженні. Разом із тим, головна увага в ньому приділяється процесам неминучих змін духовно-проблемної та художньо-естетичної генераторики письменницьких міграцій з села в місто, яке не лише забезпечує соціально-економічний, загальнокультурний та політичний поступ, а й стає творцем таких життєвих форм, у межах яких зазначені зміни реалізуються. Отже, виростання української прози з сільських “одеж” сприяє створенню моделі світу, де “старе” з “новим” взаємодіють як на рівні художньої генетики, так і на соціально-інноваційному рівні, коли нові форми життя й мислення видозмінюють, або реорганізують певну традицію. Українська прозова урбаністика розвивається багаторівнево і безупинно, оскільки йдеться не лише про перехід від одних тем до інших, від героїв “сільських” до “міських”, а про нові тенденції суспільного розвитку, де “вічне Село” поступається “вічному Місту”. Необхідно зазначити - місту метаісторичному і навіть метанаціональному.

Сьогоднішнє людство якщо і є чиєюсь дитиною, то хіба толерантно нейтрального Бога, і саме тому за кожний свій хибний крок воно розплачується і своїм сучасним, і майбутнім. Без жодних скидок на метафізичну гуманність, якої поза ним не існує. Саме тому література, якщо її цікавить не лише політика, а й доля земної спільноти, мусить тримати в полі зору процеси, що їх генерує і робить соціально зримими, найперше місто. Адекватність відтворення міста в літературі другої половини ХХ ст. полягає в осягненні його універсальності, котра потребує стильової різноманітності, різних художніх систем, художніх методів, живозмінності літературної проблематики. Урбаністична література - це насамперед переміщення точки зору письменника в площину життємоделі, де місто виступає генератором людського історичного розвитку. Одне із найважливіших досягнень урбаністичної прози - творення художнього простору, де місто - основний сюжет, концепція, образ. Зображення урбаністичного соціуму як специфічного виду комунікації потребує від прозаїка “творчої гри”, де місто може бути як локусом, так і повноцінним художнім образом. У письменників другої половини ХХ ст. місто набуває характеристик людини і стає дзеркалом власного “Я”. У творах П. Загребельного, Р. Іваничука місто позначається не лише сакральним духом - воно символ національної ідентичності українського народу, його духу.

В урбаністичній прозі місто ХХ ст. подекуди постає “очищеним” від історичних, соціальних, національних ознак, що дозволяє втілити в ньому модель світу в цілому. У такому місті перетинаються різні рівні цивілізації та прошарки суспільства - саме в цьому полягає екзистенційна сутність міста. Місто розшаровується: центр - втілення комфорту, багатства, упевненості, передмістя - злидні, бруд, невпевненість у майбутньому. Місто спонукає до оповідей про минуле, сучасне. Таким чином людина відкриває і своє особисте минуле та прогнозує майбутнє. Місто - це історично сформований, відшліфований простір, який зберігає інформаційні коди, ілюзії, міфи, втілені у пам'ятках архітектури та мистецтва. Воно має дискурсну основу та належить наративу, за допомогою якого місто постає як текст, що містить унікальну інформацію про знакові семантичні утворення. Наратив збільшує культурний та часовий простір: від часів Київської Русі до майбутнього. Розглядаючи місто як текст, необхідно враховувати синтаксичні принципи його побудови, бо відповідно до цього влаштоване і місто - будинки складають вулиці, вулиці об'єднуються в райони, а вони відповідно утворюють місто як єдиний організм, отже, убраністичні твори - витвір міського життя, його продукт. Місто - “енциклопедія” життя людини та суспільства, парадоксальність якого полягає в тому, що пропонуючи людині різноманітність вибору, воно її цієї різноманітності позбавляє. Стосується це насамперед царини духу, для якого повсюдна меркантилізація й технологізація життєплину обертається зникненням потреб, без яких індивід втрачає стимули до безупинного внутрішнього росту.

Література

1. Фоменко В. Місто і література: українська візія: моногр. / Фоменко В. - Луганськ : Знання, 2007. - 312с.

Рецензія: Кузьменко В.І. З вірою в слово / Кузьменко В.І. // Вісник Київського славістичного університету. Сер. Філологія. - К., 2008. Вип. 39. - С. 181-183.

2. Фоменко В. Дискретність впливу міста на особистість (повість Романа Іваничука “Місто”) / Фоменко В. // Бахмутський шлях. - 2005. - №3/4. - С. 131-135.

3. Фоменко В. Пошуки “міста майбутнього” в українській прозі другої половини ХХ століття (на прикладі повісті Юрія Щербака “З хроніки міста Ярополя”) / Фоменко В. // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. праць. - К. : Акцент, 2005. - Вип. 21, ч. 1. - С. 321-329.

4. Фоменко В. Рецепція Києва в автобіографічній прозі Валерія Шевчука / Фоменко В. // Вісник Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - Луганськ, 2005. - № 1 : філологічні науки. - С. 193-199.

5. Фоменко В. Місто, як середовище духовного й культурного розвитку особистості в повісті Ніни Бічуї “Репетиція” / Фоменко В. // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць. - Вип. 22, ч. 1. - К. : Акцент, 2005. - С. 230-237.

6. Фоменко В. Урбаністичні домінанти прози Івана Франка та Павла Загребельного: суспільно-історичний аспект / Фоменко В. // Філологічні семінари. Національні моделі порівняльного літературознавства: зб. наук. статей. - К., 2006 - Вип. 9 - С. 273-278.

Размещено на Allbest.ru