Синкретизм художньої образності української прози другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 821.161.2 Є 70

Синкретизм художньої образності української прози другої половини ХІХ - початку ХХ століття

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Єременко Олена Володимирівна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант

доктор філологічних наук, професор Гуляк Анатолій Борисович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського, професор кафедра української філології;

доктор філологічних наук, професор Бондарева Олена Євгенівна, Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, провідний науковий співробітник;

доктор філологічних наук, доцент Мазоха Галина Степанівна,ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький педагогічний університет імені Григорія Сковороди», професор кафедри літератури і методики навчання.

Захист відбудеться "23" жовтня 2008 р. о 10⁰⁰ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "19" вересня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Ткаченко Л.О.

синкретизм література образність

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Фахова інтерпретація історії української літератури - явище багатоаспектне, адже нині актуалізовано численні проблеми методології літературознавства, дотепер не охоплені системними дослідженнями. Лише в останні роки з'явилися ґрунтовні аналітичні розвідки, присвячені маловідомим персоналіям у контексті плину літературного процесу, тематичним мотивам і жанровій своєрідності, філософському підґрунтю й психологічному наповненню художнього твору. Не залишилася поза увагою дослідників і подальша розробка теоретико-літературних понятть. Так, категорія "індивідуальний стиль" у поточних теоретичних побудовах розглядається з позицій і традиційного літературознавства, і крізь призму нових для українського письменства методів дослідження.

Між тим, у сучасному регістрі підходів, творчих пошуків часом втрачається найважливіше - усвідомлення того, що література є мистецтвом водночас цілісним і розмаїтим, спроможним послуговуватися художніми знахідками, позамистецькими фактами; вона як витвір творчої свідомості не може існувати поза співмірною тріадою: автор - образ - читач. Саме поєднання в літературі неоднорідних явищ на всіх рівнях художнього тексту могло б стати об'єктом наукових спостережень. Академік О.Білецький свого часу завважував, що навіть окремий твір - вже естетико-емоційна концепція дійсності, і таким чином заакцентував поєднання в тексті генетично автономних первнів. Література ж як сукупність текстів синкретична в усіх своїх виявах, оскільки завжди в центрі художнього моделювання перебуває багатовимірна, різновекторна постать людини, для адекватної інтерпретації якої на рівні мисленнєвих операцій, волевиявлення, емоційної сфери автора використовується еклектичний спектр інтенційних засобів мистецького і позамистецького походження. Автор, поза сумнівом, також є суб'єктом нелінійним, на що звертали увагу представники практично всіх новітніх філософсько-літературознавчих концепцій. Так, К.Г.Юнг зазначав: "Кожна творча людина є подвійність чи синтез парадоксальних властивостей. З одного боку, вона є по-людськи особистий, а з іншого - позбавлений особистісного творчий процес". Сприйняття тексту читачем також синкретичне, адже реципієнт спирається на різні чинники його осягнення: на власний життєвий досвід, поточний психічний стан, сучасну естетичну, національну свідомість, на певні елементи суміжних форм духовності (політики, соціології, релігії, моди тощо - тобто, всього, що наприкінці ХХ століття було прийнято називати найширшими семіотичними контекстами). У зв'язку з цим вияскравлюється проблема декодування функціональних аспектів літературних творів через поєднання різнорідних елементів у художньому тексті. Так, "Лель і Полель" і "Для домашнього огнища" І.Франка можуть бути інтерпретовані і через спектр європейського роману виховання, родинного роману, і в системі світоглядних впливів письменника на своїх сучасників.

Проблема виявів синкретизму в письменстві розроблена спорадично, лише в окремих вузьких аспектах. Маємо підстави твердити, що літературознавство фактично обмежує можливість інтерпретації художнього тексту, відмовляючись від місткого поняття синкретизму, яке полягає в поєднанні елементів різного походження, не пов'язаних один із одним на ґрунті фундаментальних принципів. До того ж, говорити про образ без форми та змісту неможливо, бо формальний і змістовний аспекти структури сфокусовуються в образі, інтегруючи компоненти твору (теми, проблеми, жанри, композицію, тропи, напрям, художню систему тощо). Неоднорідність елементів не впливає на їхню взаємодію та взаємопроникнення в художню тканину твору. Натомість будь-який літературний артефакт із позицій синкретичного аналізу може постати в абсолютно новому світлі. Тож у пропонованій роботі досліджується синкретизм художньої образності (СХО), визначений нами як явище поєднання різнопланових компонентів у творчості українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Проте дослідження не обмежується художньою спадщиною, спродукованою в суворих хронологічних межах 1850-1900-х років. Поетикальні прояви синкретизму в прозі цієї доби зароджувалися у творчості письменників 1840-60-х років. Водночас вони заклали підґрунтя модерних видозмін в українській літературі після межі ХІХ - ХХ століть. Відповідно, виникає необхідність монографічно дослідити реалізацію СХО в українських романах і малій прозі середини ХІХ віку (П.Куліш, А.Свидницький, Марко Вовчок, О.Стороженко, Ю.Федькович).

На загальному тлі історичної діахронії питання, наприклад, суттєво вирізняються російськомовні повісті Т.Шевченка, де синкретизм набуває унікальних рис завдяки синтетичній (у сучасних координатах - синергійній) особистості митця. СХО в різних модифікаціях спостерігається також у прозі Олени Пчілки, Ганни Барвінок, Д.Мордовця, Б.Грінченка, О.Кониського, Д.Марковича, Т.Бордуляка, Н.Кобринської, Є.Ярошинської, глибоко інтегрований у творчість Панаса Мирного та І.Нечуя-Левицького (романістика, повісті й мала проза письменників). Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, в період становлення української модерної літератури (передусім поезії) проза набувала незвичних для белетристики художніх якостей, а місткість синкретичного образу прогресувала, що демонструють насамперед прозові доробки І.Франка, М.Коцюбинського, А.Кримського, О.Плюща, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконана як складова частина комплексної теми кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (номер державної реєстрації 06БФ044-01).

Мета дослідження - здійснити комплексний аналіз української прози другої половини ХІХ - початку ХХ століття і на основі цього з'ясувати специфіку синкретизму образності в художньому творі на всіх рівнях його структури.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

сформулювати концептуальні параметри синкретизму в літературі;

визначити й обґрунтувати взаємодію всіх компонентів структури тексту з позицій їх синкретичностї;

оптимізувати аналіз текстових масивів української прози у вимірах синкретизму художньої образності;

по-новому інтерпретувати генезу зреалізованих у прозі досліджуваної доби моделей художньої образності;

атрибутувати типи синкретизму в українській прозі другої половини ХІХ ст.;

маркувати активізацію суміжних мистецтв в українській прозі аналізованого періоду;

декодувати потенціал смислових кіл образності як потужного засобу синкретизації прози;

класифікувати синкретичні жанрові модифікації прози означеної доби;

дослідити комплекс "автор-реципієнт" у структурі тексту й екстралітературних факторів.

Об'єкт дослідження - українська проза другої половини ХІХ - початку ХХ століття в широкому синхронному та діахронному контекстах з позицій нового типу синкретизму в літературі.

Предмет дослідження - структура художньої образності вітчизняної прози другої половини ХІХ - початку ХХ століття в аналітичному полі синкретизму.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали теоретико-літературні й історико-літературні праці вітчизняних та зарубіжних учених В.Агеєвої, С.Аверинцева, Е.Ауербаха, Р.Барта, М.Бахтіна, Г.Башляра, О. Білецького, С.Бройтмана, Н.Валгіної, О.Веселовського, Л.Виготського, Г.Гачева, Л.Гінзбург, А. Гуляка, Т.Гундорової, І.Денисюка, В.Жирмунського, М.Зерова, В.Ізера, Р.Інґардена, М.Кагана, Н.Калениченко, Г.Клочека, М.Кодака, Ю.Коваліва, Б.Кормана, М.Коцюбинської, С.Кримського, Ю.Крістевої, О.Лосєва, Ю.Лотмана, Е.Мелетинського, Я.Мукаржовського, М. Наєнка, Д.Наливайка, І.Неупокоєвої, С.Павличко, О.Потебні, П.Рікера, Ю.Тинянова, А.Ткаченка, М. Ткачука, Ц.Тодорова, Б.Успенського, І. Франка, О.Фрейденберг, М.Фуко, К.Г.Юнга, Ґ.-Р.Яусса та інших дослідників.

У дисертації використано культурно-історичний, історико-функціональний, компаративний, контекстуальний, типологічний, описовий, структурний та семіотичний методи наукового дослідження із застосуванням принципів системного підходу до вивчення історико-літературних явищ, елементів психоаналітичної критики та рецептивної естетики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

новий тип синкретизму художньої образності, акумульований передмодерною літературною свідомістю, вперше став предметом системного наукового дослідження;

українську прозу другої половини ХІХ - початку ХХ століття з огляду на її синкретичні властивості вперше розглянуто у досить широкому синхронному та діахронному контекстах;

суттєво поглиблено і теоретизовано концептуальні параметри синкретизму художньої образності в літературі;

простежено генезу теоретичних і текстологічних моделей синкретизму художньої образності;

категорію синкретизму художньої образності проаналізовано з позицій рецептивної естетики;

доведено, що підґрунтя СХО утворюють поліфонія, асоціативність, динамічність, синестетичність художнього образу;

визначено іманентні риси синкретизму художньої образності, які дозволяють говорити про співзвучність творчих інтенцій українського письменства загальноєвропейським пошукам другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;

обґрунтовано взаємодію компонентів структури тексту з позицій їхньої синкретичності;

схарактеризовано типи та модифікації синкретизму в українській прозі другої половини ХІХ ст.;

вперше доведено, що синкретизм є одним із чинників, які визначають художню довершеність української прози досліджуваного періоду.

Особистий внесок дисертанта. Дисертаційне дослідження є персональною роботою, всі її результати отримані безпосередньо дисертантом.

Теоретичне значення дисертації зумовлюється різноаспектністю проведеного аналізу. З'ясування художньої своєрідності української прози, її образотворчих домінант сприятиме науковому поглибленню адекватної інтерпретації специфіки літературного процесу другої половини ХІХ століття в Україні, конкретизації й унаочненню загальних естетичних принципів розвитку мистецтва слова, що відкриває можливості для створення його цілісної моделі. Здобуті результати сприятимуть подальшому вивченню проблем художності літератури, інтермедіальних зв'язків, генези образності, студіюванням цілісності та системності художнього тексту, вибудові концепцій реалізації різних моделей синкретизму в українській літературі.

Практичне значення роботи. Фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки дисертації можуть бути використані в літературознавчих студіях для відтворення повноти й структурної цілісності літературного процесу ХІХ - початку ХХ ст.; у курсах лекцій з історії української літератури, у спецкурсах і спецсемінарах, підготовці підручників і посібників із теорії та історії української літератури, у процесі подальших історико-літературних та теоретичних досліджень прози. Отримані результати можна вважати основою для розширення проблематики курсових, дипломних і магістерських робіт. Матеріали дисертації можуть використовуватися в дослідженнях синкретизму художньої образності драми і поезії, а також прози інших епох.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 7 від 13 березня 2008 р.). Наукову концепцію та результати дослідження апробовано у формі доповідей на всеукраїнських і міжнародних конференціях: «Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури» (Київ, 2001), Всеукраїнська наукова конференція «Актуальні проблеми слов'янської філології» (Бердянськ, 2005), ІV науково-практична конференція “Полікультуротворча діяльність”, (Київ, 2006), VІІ Всеукраїнська науково-практична конференція “Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006), ХХХVІ наукова Шевченківська конференція (Черкаси, 2006), "Мова і культура". XV Міжнародна конференція ім. проф. С.Бураго (Київ, 2006), Міжнародна наукова конференція «Масова література від давнини до сучасності» (Бердянськ, 2006), загальноукраїнська наукова конференція "Концепція нації у творчості Івана Яковича Франка" (Київ, 2006), ІV Всеукраїнська науково-методична конференція "Феномен Т.Г.Шевченка в контексті сучасних соціокультурних і освітніх процесів" (Сімферополь, 2007), ІХ Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 2007), "Мова і культура". XV Міжнародна конференція ім. проф. С.Бураго (Київ, 2007), Міжнародна наукова конференція “Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики”(Київ, 2007).

Публікації. За матеріалами дисертації надруковано 20 публікацій, серед яких 19 одноосібних статей у фахових виданнях, монографія.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури та джерел (497 позицій). Загальний обсяг роботи - 414 сторінки, із яких 372 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його наукову новизну, теоретичну й методологічну основи, методи аналізу літературного матеріалу, окреслено теоретичне та практичне значення роботи, апробацію здобутих результатів.

Перший розділ "Концепція синкретизму художньої образності: теоретико-методологічний аспект" розкриває, як саме у структурі образу функціонують численні компоненти - різнорідні та різноспрямовані, дифузні й багатовекторні, які зумовлюють його синкретичність.

Мистецтво слова як одна з форм духовної культури ґрунтується на образній основі. Специфіка образності виформовує його суттєві категорії, зокрема, метод, напрям, жанр, стиль. Література виникає й функціонує в якості вищої форми свідомості, своєрідної та відносно самостійної. У її межах репрезентовано діяльність письменника, що відбувається на найвищому культурному (опосередкованому) рівні за участю емоційних психічних процесів. Так, уже в ранній творчості М.Коцюбинського ("Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма", "21 грудня, на Введеніє", "Дядько та тітка") одночасно відчувається латентне цитування поезій Т.Шевченка (контраст ідилічних картин природи і злиденного животіння селян), вжито ремінісценції з сатиричного письма І.Нечуя-Левицького, закладено архетипні образи - скажімо, знедоленого сироти ("Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма"); прочитуються алюзії на творчість російських класиків: Гоголя ("Дядько та тітка"), Г.Успенського ("21 грудня, на Введеніє") тощо.

З метою адекватного осягнення естетичної природи мистецтва слова враховуємо, що воно функціонує як багатогранна системна структура, вимагаючи від реципієнта активної суб'єктивації, постійного духовного збагачення. Справді, талановитий твір не обмежений ані естетично, ані екзистенційно чи інформативно. Так, у малій прозі Б.Грінченка засобом синкретизації стає інформаційна компресія, яка сприяє формуванню ідейного забарвлення оповідань через емоційно-образну структуру тексту. Маємо на оці переважно конструкції змістового та синтаксичного характеру, а лексичний і синтаксичний різновиди компресії безпосередньо пов'язані з комунікативним дискурсом, оскільки реалізуються в діалогах, монологах або невласне прямій мові. Тонке відчуття прозаїком психологічних і мовленнєвих нюансів виформовує неповторну художню атмосферу текстових масивів малої прози Б.Грінченка, активізуючи увагу українства до наболілих громадських проблем. Застосування інформаційної компресії засвідчує генезу синкретизму на мікрорівні текстових масивів оповідань Б.Грінченка ("Байда", "Непокірний", "Без хліба").

При повторних рецепціях художній текст невичерпний, спроможний викликати нові смисли та свіжі переживання. Істинне письменство динамічне, адже література - система, зорієнтована на красу. Її багатоманітні компоненти (моральний план, смислова, логічна оцінка, формальний аспект тощо) дозволяють суб'єкту сприйняття більш повно й індивідуально засвоїти повідомлене йому художником. Зокрема, жанрова матриця повісті надає широкі можливості для реалізації як творчої позиції автора, так і його філософських поглядів, передусім світоглядних переконань. У такому розумінні повість О.Плюща "Великий у малім і малий у великім" можна вважати ідеологічно тенденційним твором, побудованим на композиційному прийомі протиставлення життєвих позицій головних героїв Євгена Верхівського і Семена Тверденка. Красномовні імені та прізвища персонажів відбивають їхній світогляд, своєрідно "програмують" долі: в номінуванні Євген Верхівський закладено шляхетність в імені та прагнення до високих ідеалів у прізвищі, а Семен Тверденко - теж промовисте прізвище - знаходить у собі сили зберегти душевну стійкість у скрутних обставинах.

Враховуючи, що художня література посідає унікальне місце в комплексі мистецтв, становлячи систему словесних художніх образів, тобто виступає результатом художнього моделювання дійсності словом, її призначення (соціальну функцію) розглянуто як забезпечення процесу передачі уявлень, переживань, автопсихоаналізу творця; іноді навіть більше - як формування у суспільстві стабільної системи словесних художніх образів, як знаковий обмін словесною художньою інформацією. В українській прозі очевидний антропоцентризм подібного обміну як спільну концептуальну настанову на межі ХІХ - ХХ століть повнокровно зреалізовано прозаїками різного рівня і несхожої ідіостилістики (Дніпрової Чайки, І.Франка, М.Коцюбинського, О.Плюща, В.Стефаника, Марка Черемшини, О.Кобилянської).

Художня література є ускладненою семіотичною системою, нетривіальним способом комунікації, який відбиває певні аспекти прекрасного через слово, тобто зазвичай виступає поєднанням непоєднуваного. Цей сутнісний бік її настільки неосяжний, що характеризується за допомогою цілого комплексу властивостей (пластичність вигаданих характерів, удавана реальність змодельованих штучно обставин, типологічність поведінки і вчинків героїв, знаковість транзитивних структур). Тим часом жодна з них при цьому не є вичерпною. З огляду на необхідність теоретичного поглиблення категоріального апарату літературознавчого аналізу конкретних текстів кінця ХІХ - початку ХХ ст. ми пропонуємо ввести в науковий обіг поняття синкретизму художньої образності (СХО).

Наша наукова концепція ґрунтується на відповідних властивостях образу як структурної одиниці, в якій потенційно закладено можливість радіальних системних зв'язків: тоді можна говорити про більш загальну категорію - образність. Цей поширений термін передбачає використання мови для моделювання уявлень про предмети, дії, почуття, думки, ідеї, стани душі чи будь-якого сенсорного (екстрасенсорного) досвіду. Магістральні прикмети образності, на яких ґрунтується її синкретизм, - це динамічність, цілісність, диференційованість і сенсорна (тобто відкрита для сприйняття органами чуття, переважно через уяву) забезпеченість. Підсумком цілісно-динамічної структури творчості є художньо-смислове усвідомлення тексту, коли реципієнт не стільки сприймає подієву основу твору ("Лихі люди" Панаса Мирного - пореформене село, "Для загального добра" М.Коцюбинського - боротьба з шкідником винограду), скільки (через сугестивний ракурс образності) виформовує ставлення до неї, заґрунтоване на авторській художній концепції. Значною мірою онтологічно-естетичну системність зумовлюють ейдетична структура твору, взаємозв'язок і взаємодія між різними типами образів.

Вивчення явищ синкретизму надзвичайно важливе для з'ясування питань похождення й історичного розвитку літератури. Власне, поняття синкретизму було запропоноване в науці на противагу абстрактно-теоретичним розв'язанням проблеми походження поетичних родів (лірики, епосу і драми) в їхньому нібито послідовному виникненні. Можна стверджувати, що - попри високу функціональну частотність - зміст терміну не є чітко з'ясованим, що не заважає його загальновживаності, коли не сказати, популярності. Сучасне бачення синкретизму - поєднання чи злиття несумісних, неспівставлюваних образів і поглядів, що позначає їх узгодженість, - проектується на будь-яке явище мистецтва слова, одначе його еволюція в українській літературі другої половини ХІХ - початку ХХ століть є комплексом характерологічних художніх явищ (жанрові модифікації прози Марка Вовчка, композиційні особливості романів Панаса Мирного, стиль М.Коцюбинського, система образів у малій прозі О.Плюща).

За терміном "синкретизм художньої образності" слід закріпити і такий семантичний ореол, коли йдеться про специфічну єдність компонентів літературного твору, неостаточне злиття різнорідних елементів тексту, які при цьому зберігають свої якості. Тоді продуктивним підходом може стати дослідження тих складових художньої образності тексту й психології творчості, що зумовлюють реалізацію СХО як питому рису мистецтва слова. У подібному розумінні синкретизм, по суті, накладається на сучасний системний підхід до аналізу твору і його поетики.

У художній літературі можна виокремити такі типи СХО: синкретизм напрямів (романтизм, класичний, психологічний реалізм, модернізм і підвидові стилістичні течії тощо), жанровий синкретизм, композиційний та стильовий синкретизм.

Синкретизм напрямів на тлі досліджуваного періоду пояснюється насамперед тим, що реалізм, який домінує у творчості українських прозаїків другої половини ХІХ століття, є напрямом відкритим. Синкретизм у зображенні явищ психіки зумовлений різноспрямованим рухом людських переживань, душевних порухів і їх видозмін. Як самостійний об'єкт художнього дослідження психічні процеси задіяні постійно, проте це переважно психологічний елемент оповіді, описовий метод зображення внутрішнього світу. І раніше одне з чільних місць у літературі посідали психологічні образи, одначе вони виступали в цілісному суб'єктивному бутті, де відсутній психологічний аналіз. Йдеться радше про “синтетичний ліризм”, змодельовану словесно еклектику почуттів, думок, вольових прагнень, де динаміка психіки відтворюється так само епічно, як жест, вчинки, речі, події. Коли говорити про жанровий синкретизм, то він стає характерологічною ознакою розвитку епічних жанрів уже з середини ХІХ ст. Його вияви знаходимо в романтичних структурах ("Чорна рада" П.Куліша), вони позначені виникненням чи й домінуванням реалістичних ознак у романтичних творах, посиленням реалізму надбаннями романтизму. У доробкові одних і тих самих письменників зустрічаємо реалістичні або ж суто романтичні твори (П.Куліш, Марко Вовчок, О.Стороженко). Відтак можна говорити про перетин синкретизму напрямів і течій та жанрового синкретизму на етапі переходу від етнографічно-побутового реалізму до реалізму класичного. Еволюції таких форм оповідних творів сприяють такі фактори, як ліризація, драматизація, поліметрія або прозіметричні конструкції, симультанність композиції.

Явище композиційного синкретизму часом неправомірно співвідносять із відсутністю архітектонічної чіткості загалом. Проте синкретизм композиції може виявлятися в будь-якому з аспектів, тому виокремлюємо наступні його різновиди: 1) тематична пов'язаність фрагментів (сукупність сегментів тексту, що мають недостатню кількість формальних тотожностей, але, об'єднані спільністю теми, утворюють єдине ціле); 2) формально пов'язані фрагменти, наділені формальною одноманітністю, проте різним змістом; 3) жанрово пов'язані фрагменти, об'єднані спільною приналежністю до певного жанру, що не має ані тематичної, ані формальної структур.

Стильовий синкретизм пов'язаний як із індивідуальними стилями авторів, так і з загальним оповідним спектром твору (монологічна манера переходить в об'єктивно-повістеву, подекуди спостерігається тенденція до новелістичного лаконізму). Слід сказати також про синкретизм художньої мови. Маємо на увазі вживлення в текст міфологем і поетичних метафор, успадкованих від міфології не лише як образного ресурсу. В окремих проявах, скажімо, синкретичні епітети ґрунтуються на синестетичній злитості сприйняття і поетизації реалій (від Шевченкового живописання словом до імпресіоністичної об'ємності образів М.Коцюбинського).

На ґрунті функціонування різних видів СХО розвиваються такі його модифікації: 1) поліфонічність - одночасна семантична різноспрямованість образних і структурних характеристик; 2) асоціативність - здатність тексту викликати асоціації як побудови різних рівнів образних уявлень, завдяки чому одне, з'явившись у свідомості реципієнта, викликає інше (за подібністю, суміжністю або протиставленням); 3) дифузія - взаємопроникнення родів, видів і жанрів, яке виникає внаслідок того, що митець не може існувати в художньому вакуумі, не стикаючись із теоріями і творами представників інших напрямів, не використовуючи (свідомо чи підсвідомо) у власній творчості певні елементи чужих, навіть ворожих за духом чи стилем творів: відтак, відбувається взаємодія різних течій, жанрів, стилів (так, досвід літературного розвитку ХІХ століття свідчить про взаємопроникнення принципів та елементів романтизму і реалізму, а складна дифузія реалізму й модернізму є однією з цікавих ознак історії всесвітньої літератури початку ХХ ст.); 4) контамінація реалізується в текстових масивах як свідоме або несвідоме транспонування чи реплантація окремих епізодів, мотивів, художніх засобів і прийомів з одного твору в інший, аглютинація в творах загальновідомих частин інших творів не як цитат, а як структурних змістових елементів цих творів; 5) диференціація - розмежування жанрів у самостійні жанрові модифікації; 6) інтеграція - наслідок процесуального контакту з іншими жанровими системами (фольклор, суміжні мистецтва тощо).

У структурі твору існують складові, що визначають домінанти образності як системи. Отже, можна виокремити і ключові компоненти функціонування СХО в тексті. Метафоричний компонент СХО полягає в конструюванні механізму метафоричного бачення дійсності, тобто, у своєрідному переносі, що виникає в результаті транспонування слова з предметного плану в образний за допомогою експліцитного чи імпліцитного порівняння. Смислова структура метафоричного компонента СХО формується через двоплановість переносного значення (значень) лексем. Переносне значення утворює прихований, внутрішній, інакомовний план художньої свідомості, пряме є його звичайним смислом. При об'єднанні, навіть злитті цих двох планів відбувається самозародження художньої мікромоделі індивідуально-авторського бачення світу. Емпатійний компонент СХО - процес співпереживання в його нерозчленованій пов'язаності з протилежним процесом споглядання художньої форми в її гармонії, досконалості, завершеності. Емотивно-аксіологічний компонент СХО - втіленість у мистецтві цінностей (суспільних, особистісних) через сенсуалістичну складову конкретного явища, оцінка якого повинна набувати емоційності. Еволюційний компонент СХО - набуття особистістю нових рис через поєднання раціонального та інтуїтивного підходів при рецепції художнього образу, нерідко - через катартичне переживання естетичного цілого. Адже літературний артефакт не втрачає емоційної виразності та не перешкоджає розвитку емоційної сфери людини, спроможної здійснити аналіз образу. Інформативний компонент СХО утворюється через свідому організацію художньої структури тексту, що доповнює й поглиблює змодельоване письменником на інтуїтивному рівні, реалізуючись як надлишкова художня інформація, роблячи художній текст більш інформативним, ніж нехудожній. Лексико-семантичний компонент СХО виформуваний на неоднозначності слова, в якому приховані численні додаткові змісти. У художньому тексті слова означають не те, чим вони є в словниковому аспекті, а набувають у тексті асоціативно-емоційного навантаження. Сенси народжуються не в словах, а ніби поміж ними, не в тексті, а в свідомості, що сприймає цілісний текст.

Лексико-семантичний компонент СХО, функціонуючи в повістях Шевченка, позначений надзвичайною цілісністю, зумовленою водночас властивою для письменника злитністю, взаємообумовленістю змістових і формальних компонентів. Цей чинник у повістях загалом гомогенний, але в кожній із них переважає власний художньо-емоційний відтінок, уведений за рахунок україномовного елементу. Повість “Наймичка” насичена цитатами з народних пісень або алюзіями на них, натомість “Варнак”, “Капитанша” і “Княгиня” відтворюють індивідуальні особливості мовлення нараторів (відповідно, відрізняється лексика офіцера - дрібного українського поміщика та бабусі-няньки). Семантичний шар “Музыканта” і “Прогулки с удовольствием и не без морали” формується особистістю наратора - двійника автора, який сугестіює читачеві власні настроєві нюанси за допомогою певного добору словоформ, як правило, побутового та фонового походження. Повісті “Несчастный”, “Близнецы”, “Художник” переважно поліфонічні за лексикою, що, в свою чергу, сприяє синкретизмові стилю. У них превалюють вічні цінності, тому й емпатійний компонент СХО (співпереживання) активізований у річищі християнського гуманізму: “Наймичка” - наскрізний для письменника тематичний мотив занапащеної дівчини ошляхетнюється її материнською самопожертвою, “Варнак” - християнська покута, “Княгиня” - розтоптана молодість і материнство, “Музыкант” - жертви кріпацької сваволі, “Несчастный” - беззахисне сирітство тощо. Еволюційний компонент СХО в повістях Шевченка якнайближче пов'язаний з історією їх написання та публікації, адже твори не дійшли до читача вчасно, як, зрештою, й переважна більшість написаного митцем на засланні. Взагалі можна говорити про нерівномірність і різноспрямованість взаємин письменника та реципієнта. Автор не просто шукає розуміння. Він упевнений, що читач - його однодумець, тобто йдеться про еквіконцептуальність цього компоненту СХО. Відтак, прозовим творам Шевченка притаманна сугестивність на концептуальному рівні, що досягається раціонально й емоційно вмотиваним співвідношенням компонентів СХО. У його повістях превалює прихована концептуальність, оприявнена через художність, що обумовлюється рівномірно активізованими компонентами СХО.

Натомість у повістях О.Кониського лише інформативний компонент СХО задіяний повноцінно; його прозова творчість насичена історичними реаліями зображуваного періоду. Усі найпомітніші події соціального й духовного буття України 1840-60-х років тут вказані, згадані або й докладно описані. Насамперед це стосується повісті "Юрій Горовенко", герой якої - молодий інтелігент - переживає драму духовного пробудження, намагається вивіряти свої вчинки, почуття справедливістю й служінням Батьківщині, проте буття виявляється надто жорстоким. Тож широке суспільне тло необхідне в цьому творі для всебічного відображення міжособистісних і суспільних конфліктів. Емпатійний компонент СХО не стільки, як це може видатися, вилучено з повістей О.Кониського внаслідок їх загостреного суспільного звучання, скільки приглушено суворою авторською позицією, його установкою на потребу служити народу. Еволюційний компонент СХО акцентовано громадськими проблемами, адже письменник прагне розвинути в читачеві національну свідомість, спрямовуючи всі змістовно-формальні засоби саме на це.

Співвідношення дійсності, створеної автором у тексті, і реального світу є питанням неоднозначним, суперечливим, синкретичним за своєю сутністю, бо поєднує непоєднуване. Характер художньої умовності у створенні світу в тексті може зреалізовуватися подвійно: як зображення життєподібного світу і як моделювання власного світу. Прямо та безпосередньо вони пов'язані зі змістом твору, але й форма для них має неабияке значення. Відомо, що зміст твору - не лише наявні в ньому характери, ситуації, але й їх авторське осмислення. Реципієнт, опановуючи змістоутворюючі аспекти тексту (тему, проблему, авторську позицію), мимоволі надає їм особистого відтінку - відповідно до методу, жанру, художніх особливостей твору, а найбільше - до власної сутності. Цьому сприяє авторський суб'єктивізм, наприклад, авторське жанрове визначення, тобто сам письменник визначає матрицю жанру як своєрідний код трансформації реального життя в штучне, умовне. Наприкінці ХІХ століття до подібних жанрових визначень вдавалися Д.Маркович, Дніпрова Чайка, О.Плющ, А.Чайковський, О.Кобилянська та ін.

Тоді виявляється, що будь-який художній прийом є підґрунтям для поширення синкретичності, своєрідність художніх прийомів у творчості письменника (арсенал зображально-виражальних засобів мовлення, а саме використання епітетів, порівнянь, метафор, алегорій, інакомовлення, стилістичних, композиційних прийомів, підтексту, антитез, гротеску, засобів психологічного аналізу тощо) не лише характеризує індивідуальний стиль письменника, а й демонструє багатовекторність образності, способів її формування та сприйняття.

Одним із проявів синкретизму в тексті є акцентуація смислових полів, тобто з'ясування взаємодій різних видів образності. Проте акцентувати в слові моменти, пов'язані зі сприйняттям його предметної сутності, можна лише через аналіз спрямованості особистості творця художнього тексту. Таким чином, поряд зі СХО у творі реалізується і психологічний синкретизм. Коли ж абстрагуватися від чуттєвості суто фізичної і звернутися до чутливості естетико-морального порядку, отримаємо своєрідну картину світу - не об'єктивну реальність, а ілюзію життя, відтворену в тексті митцем через його ставлення до спостережуваного. Різне бачення й неоднакове ставлення породжують стильові відмінності. Змодельований образ світу втілюється у своєрідному образі стилю, у мотивації, художній фантазії, використанні компонентів суміжних мистецтв. Образок, ескіз, етюд, фантазія, шкіц активізувалися в літературі в кінці ХІХ століття, коли відбувалась інтенсифікація контактів музики, літератури та живопису (Н.Кобринська, Наталка Полтавка, О.Кониський, Є.Ярошинська та ін.).

Художній образ не втрачає своєї емоційної виразності та інтенсифікує розвиток емоційної сфери людини, спроможної проаналізувати цей образ. Навпаки, застосування раціонального й інтуїтивного підходів при сприйнятті художнього образу сприяє розумінню основних етапів творчого процесу: аналіз і синтез життєвого матеріалу, рух від задуму до втілення за умови значних змін, які зазнає часом задум.

Образ, маючи всі основні властивості художньої свідомості, може розглядатися як її структурна одиниця. Цілісність художнього образу, його своєрідність і відмінність від усіх інших форм духовної дійсності полягає в тому, що в ньому сфокусовано комплексний, чуттєво багатий світ, пов'язаний зі специфікою психології творчості. Українські письменники, творчості яких властива максимально продуктивна емотивність образної сфери, належать до різних напрямів і течій (П.Куліш, О.Стороженко, Ю.Федькович, І.С.Нечуя-Левицький, М.Коцюбинський, О.Плющ та інші). Для справжнього митця має значення не стільки сутність модельованого об'єкта, скільки його неповторне, конкретне художнє буття, матеріальне втілення у слові. Саме цим обумовлений цілісний емотивний вплив художнього твору на людину, притаманний українській літературі другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Виразність і енергетична напруга художнього образу реалізується в забарвленні сприйняття твору мистецтва. Якщо глибинна емотивна реакція гармонізує людину, то суперечливість художньої свідомості особистості пов'язана з психологічним механізмом більш високого рівня, а саме - з інтелектуальною сферою, рефлексією. Поєднання раціонального і творчого первнів у тексті можна визначити як синтезований синкретизм, тобто багатоступеневий вимір образності. Про синтезований синкретизм можна говорити, характеризуючи прозу Олени Пчілки, Б.Грінченка, Панаса Мирного І.С.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Коцюбинського, Марка Черемшини, проте в їхній творчості різниться структура співвіднесеності раціонального та емоційного, сугестивного та інформаційного. Для думки характерна приналежність до змістовної сфери; слово, в тому числі художнє, ближче до формальної. Тому їхні взаємовпливи в тексті посилюють відмінності між цими явищами в текстах названих письменників.

І.Франко виокремив кілька домінуючих способів творення образів, наголошуючи, що одним із найпотужніших способів поетичного малювання є контраст (наприклад, протиставлення братів у повісті Панаса Мирного "П'яниця"). Не менш значущим вважалася поетична градація (епізод падіння Христі як проходження крізь кола пекла в романі Панаса Мирного "Повія", вибудовування кар'єри колишніми семінаристами в романі І.Нечуя-Левицького "Хмари"). До цього додаються синтез і аналіз ідей як образотворчі засоби (асоціація ідей від частини до цілості та аналітичний спосіб асоціації ідей (цілість розбирається на частини). Такими є асоціативні прийоми, використані для моделювання системи образів-персонажів у повісті Олени Пчілки "Товаришки" .

Художній образ формується в результаті взаємодії перцепції, аксіологічного аспекту і таких характеристик, як динамічність, цілісність, диференційованість. Образ переводить зображуваний ним предмет чи подію з зовнішного світу у внутрішній, дає можливість внутрішньому життю втілитися в форму, охопити й пережити його зсередини - як частину наших психічних процесів. Таким чином, у привабленні-відштовхуванні людини по відношенню до природного конкретного світу закладено специфічний код - ментальний і особистісний.

У другому розділі "Генеза синкретизму художньої образності в українській прозі другої половини ХІХ - початку ХХ ст." досліджуються екстратекстові й інтратекстові фактори походження синкретизму. Останні, зокрема, відповідають елементам структури твору. Натомість екстратекстові охоплюють, з одного боку, громадські та загальнокультурні (переважно мистецькі) тенденції, з іншого - психологію автора і реципієнта як складних рецептивно-емотивних структур. Психологічні рушійні риси за спрямованістю складаються з моновекторних чинників (емоційний, аналізаторний, раціональний) і полівекторних (їх поєднання). Фіксація чуттєвих вражень через художню образність відбувається на всіх рівнях текстового масиву. Тому особливу увагу варто приділити синкретичному моделюванню у структурі тексту, враховуючи його домінантні риси, зв'язки із загальнокультурним тлом, особливості поетики, що зумовлюють психологію творчості.

У підрозділі 2.1. "Специфіка літератури та синкретична поетика тексту" простежуються гомогенні й гетерогенні характеристики, які виокремлюють письменство з-поміж інших мистецтв. Мистецтво, зокрема література, не є апріорі втіленням прекрасного, це уможливлюється лише в ідеалі, акумулюючи прагнення до краси. Такий естетичний месідж реалізується в українській літературі ХІХ століття лише частково. На перший погляд, його притлумлюють інтелектуальний та ідеологічний аспекти. Зокрема, в оповіданнях І.Франка ("Оловець", "Малий Мирон", "Моя стріча з Олексою" та ін.) цими аспектами зумовлена не лише тематика, вона насамперед виступає проекцією пробелеми гуманістичного становлення особистості, її духовної біографії. Ствердження дієвої людяності, боротьба за гуманістичні ідеали є домінантою у творчості І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, О.Кониського, Олени Пчілки. Спираючись на уявлення про квінтесенцію людини, проектуючись на змодельований світ, мистецтво робить реципієнта причетним до душі творця як людини та водночас олюднює, антропоморфізує зовнішній світ. Такою вбачається насамперед психологічно прониклива творчість митців останніх десятиліть ХІХ століття, які синкретизували глибокі проблеми та проникнення в душу персонажа (М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Чернявський, О.Плющ). Водночас мистецтво втаємничує людину до світу космічності. Будь-який твір мистецтва народжується з зустрічі миті поточного життя землі з вічністю.

Не лише художньо-рецептивна, а й суспільна активність письменника та читача в українській літературі ХІХ століття не раз ставала об'єктом наукових досліджень, присвячених як літературному процесу загалом, так і творчості окремих митців. У ґрунтовних працях провідних вітчизняних науковців розглянуто життя й творчість Тараса Шевченка, Анатолія Свидницького, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка тощо. Тим часом це переважно ідейно-тематичний аналіз чи з'ясування особливостей стилістики, мови художнього твору. Високий рівень художньої досконалості української класичної прози другої половини ХІХ століття пов'язаний із таким естетичним феноменом як синкретизм презентацій художнього образу, в основі якого - не лише суто літературні художні прийоми, а й засоби інших мистецтв, зокрема, музики та живопису. Функціонування мистецьких явищ у контексті образної системи слід розглядати з позицій психології творчості та психології сприйняття художнього твору. Якщо звернути увагу на художні засоби музичного мистецтва у прозі другої половини ХІХ століття, то виявиться, що звук (висота, мелодика, звукові ритми, співзвучність), як і інші музичні категорії, результативно резонує у художньому тексті. Українська романістика другої половини позаминулого віку розвивалася поряд із вітчизняною та європейською музикою (творами М.Лисенка, П.Ніщинського, М.Вербицького, І.Воробкевича, Д.Верді, Р.Вагнера, Ф.Ліста, Е.Гріга, П.Чайковського, Ф.Шопена), беручи від музичного дискурсу несподівану свіжість емоційних асоціацій.

При дослідженні еволюції художнього образу в українській класичній літературі ХІХ століття можна простежити його становлення від романтичної традиції, де переважали емоційно насичені характеристики, до філософського реалізму, що почав формуватися наприкінці віку й сприяв більшій змістовності при дещо обмеженій мистецькій насиченості образу. Тодішній письменник прагне насамперед відтворити емоції, думку, волевиявлення, позасвідомісні процеси, тобто переважно психологічні явища. Засоби мистецтва стають для цього надзвичайно вдячним матеріалом. Справді, формування категорії художнього образу в історії й теорії мистецтв, музикознавстві, естетиці, психології, комплексний підхід при дослідженні явищ синкретизму переконує, що мистецтво слова відрізняється від інших (живопис, скульптура, музика) тим, що його матеріалом є пов'язане зі словом внутрішнє уявлення, поетичний образ, художньо відтворений письменником і сприйнятий читачем; це - максимально автентичний матеріал мистецтва. Так, досягнення О.Плюща-письменника ("Плач шаленого") полягає в поєднанні таких компонентів, як композиторська творчість головного героя, мелодії й образи, що вона викликає в уяві, опис їх звучання, який сугестіює певний настрій. Музика може стати носієм вищих емоцій (любов до Батьківщини, віра в Бога), оскільки багата образна інформація, що розкривається через звукову гармонію, дає змогу заторкнути найскладніші, найінтимніші психічні процеси. У новелі-медитації М.Коцюбинського "На крилах пісні" почуттєвий акорд передає глибоку тугу за Вітчизною у формі риторичних питань: "…чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний згук ладен буваєш заплатити роками життя?.. ". Синкретичність інтегрує всі елементи художньої зображальності, у межах якої вони набувають тієї естетичної якості, яку в повсякденному суб'єктивному сприйнятті та переживанні мають лише випадково. Мистецтво, таким чином, є процесом і результатом, що провокує людину на сприйняття реалій і себе в естетичному ракурсі. Але, з іншого боку, естетичне в мистецтві не є єдиним компонентом, а лише функцією, засобом інтенсифікації ціннісної та моральної свідомості людей, процесів смислотворення в духовно-практичному житті особистості.

Підрозділ 2.2. Психологічні виміри синкретичної бінарної системи "автор- реципієнт" присвячений проблемам естетичного сприйняття в системі свідомості та почуттів людини, співвідносного з етичним аспектом тексту, оскільки певні етичні переконання мовби втручаються в естетичне уявлення, визначаючи специфіку рецепції твору. Цим зумовлено психологічну процесуальність творчості, її діяльнісно активний характер. Досліджувана в цьому аспекті українська література ХІХ століття поєднує запити до тексту та його автора щодо екстраполювання ментальних цінностей із репродукуванням поліфонії смислів тексту, а не лише буквального смислу, вимагає вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.

Ідентифікація та відокремлення художньої свідомості й реальності відбувається на різних етапах творчого процесу. Внаслідок першої динамічної тенденції митець осягає не лише суто художні аспекти тексту, але й заглиблюється в сферу загального, універсального, а внаслідок іншої автор відсторонюється від свого повсякденного egо; його особистість узагальнюється, стає споглядальною, "теоретичною". Так, у прозі межі століть естетичні ідеали поступилися етичним як у реалістів (Б.Грінченко, Олена Пчілка), так і в модерністів (О.Плющ, М.Чернявський) пропагується необхідність "малих справ", а позитивними героями стають люди, які вміють "діло робити". На початку ХХ століття кардинальними є питання про зображення народу, співвідношення маси та особистості, натовпу та героя, юрби та вождя (І.Франко, Леся Українка). Поряд з цим автори звертаються до тяглої теми пропащої сили, оскільки багато талановитих героїв нової прози не змогли самоствердитися, не маючи можливості протистояти гнітючій буденщині (М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, В.Винниченко).

Письменник фактично вдає, що відмовляється аналізувати дійсність, яку створив, надаючи їй певної спонтаності розвитку й відчуваючи її опір авторській волі, розчиняє себе в тексті (через постаті наратора або персонажів). Основний прихований динамічний ракурс свідомості художника полягає в опосередкуванні цих двох антиномічних тенденцій, що розвиваються у протилежних напрямах, тяжіючи до завершальної точки, де виникає ефект художньої творчості або власне творчий акт художньої свідомості. Історичні романи І.Нечуя-Левицького, незважаючи на підкреслену об'єктивацію сюжетного матеріалу, підпорядковані як авторському інтенційному волюнтаризму, так і внутрішній логіці образного світу тексту (звідси, зокрема, екзальтованість переживань Єремії Вишневецького). Емотивні процеси у свідомості письменника майже збігаються з душевними переживаннями будь-якої особистості, не лише художника у співпереживанні, співчутті людям, у його виході за межі свого "я" та зануренні у світ іншої людини, розчиненні себе у персонажах, об'єктивації власного бачення через якості уявної особистості. О.Плющ в оповіданні "Записки недужої людини" та новелі "Плач шаленого" досягає психологічної вірогідності через суб'єктивацію автопсихоаналізу головних героїв.

Ознаки художнього тексту, в якому змістовне наповнення гармонійно співвідноситься з характеристиками витвору мистецтва (зрощеність із культурою, цінність авторства, конструктивність впливу на адресата, рефлексивність, творча надлишковість, значущість іншого для автора, вимогливість до форми), вказують на те, що текст зорієнтовано не на означування, а насамперед на смислотворення. Доцентрова (спрямована на особистість автора) багатовекторність смислів синкретично формується в таких текстових масивах: "Прогулка с удовольствием и не без морали" Т.Шевченка, “Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу” О.Кониського, "Серед степів" Панаса Мирного, тобто, у творах різних жанрових модифікацій. Літературний твір постає насамперед у смисловій динаміці; смисли оновлюють неосяжні асоціативні поля, породжені психічним життям автора.

Неабияке місце в силовому полі української літератури другої половини ХІХ століття посідає суб'єктивність автора. Звідси - виокремлення мотивацій обумовлення єдності тексту, поляризація бінарності комунікативної структури текстуальних опозицій, універсалізація здатності митця до естетичного судження й естетичного моделювання через авторську інтенцію. Є.Ярошинська визначає твір новелістичного характеру "Женячка на виплат" (1892) як образок з життя. Трагікомічна історія одруження збіднілого студента зі старою панною не претендує на глибоке соціальне чи психологічне узагальнення. Проте воно звернене до найголовнішого в літературі - глибин людського серця. Авторка прагне до реалістичності, максимальної об'єктивності, тому навіть переживання героїв відтворюються в допустовій формі (панна Рузя думає, що Іван її любить, але соромиться; Іван гадає, що заради мети може пожертвувати свободою тощо). Літературний твір як форма контакту поміж письменником і читачем, результат індивідуальної творчості, обумовлений суспільно й збагачений відповідною здатністю до впливів, підлягає оцінці в залежності від естетичної функції, ідеологічної інтерпретації, зіткнення мистецького коду з позалітературною дійсністю. Основні аспекти креативного процесу пов'язані з характеристикою тексту як цілісного літературного твору, динамічної комунікативної одиниці вищого рівня. Розуміння тексту як "тексту в дії" призводить до актуалізації його функціонального аспекту, а орієнтація тексту на комунікативний процес (стосунки "автор-реципієнт"), до того ж заакцентовує прагматику тексту. Функціональність передбачає врахування попередньої обумовленості тих чи інших засобів вираження смислової структури тексту, його видового і жанрового цілеспрямування. Оповідання Ганни Барвінок "Перемогла" побудоване на традиційному в українській літературі сюжеті - перипетіях кохання бідної працьовитої дівчини й її односельця, забраного в москалі. Своєрідність архітектоніки твору пов'язана насамперед з її змістовними складовими. Мовлення наратора яскраво індивідуалізоване - головна героїня Харитина розповідає про власне життя. Художній текст як функціонально-семантико-структурна єдність має певні правила побудови, виявляючи закономірності смислового та формального з'єднання складових одиниць. Автобіографічна повість "Молодий вік Максима Одинця" О.Кониського наділена елементами подорожнього нарису, який характеризується документальністю та публіцистичністю.