Синкретизм художньої образності української прози другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Відтак ціле, перестаючи бути єдністю, втрачає свою цілісність. Цілісність і системність є двома різними аспектами єдиної реальності. Ці фундаментальні моменти дійсності взаємодоповнюють одне одного в суттєвих суперечливостях: якщо в основі системності лежать опозиційні стосунки, то підґрунтям цілісності є домінантні риси твору; якщо система прикметна керованістю (зв'язки й стосунки між елементами підпорядковуються конкретизованим системоутворюючим правилам), то цілісність позначена саморозвитком і, відповідно, здатністю до видозмін, що системністю не передбачаються. У повісті В.Леонтовича "Стопами апостолів" скомпліковані мандрівний сюжет "роману дороги", елементи хроніки (при цьому розкриваються родинно-побутові тематичні мотиви, до яких долучені гумор і сатира антиклерикальної проблематики). Водночас - це цикл оповідок нарисового характеру, з притаманним нарисові тяжінням до циклізації.

Завважуючи, що художню форму завжди характеризує певна внутрішня єдність, цілеспрямованість, органічна цілісність структури, звернімо увагу, що поняття "прийом", похідне від феномену цілісності, начебто втрачає сенс, сприймаючись поза цілим тексту. Принцип цілісності не може бути втілений у прийомах, обраних поетом, адже саме він обумовлює власне цей вибір. Автор підсвідомо визначає завдання, мету, зміст, сприйняті не як абстрактна формула, а як конкретно-організуючий смисловий імпульс. У фрагментарній формі І.Нечуя-Левицького "Бідний думкою багатіє" (1875), побудованій на асоціативних зв'язках, що виникли в уяві ліричного героя (саме так слід визначати оповідача - alter ego письменника), імпровізаційність реалізується у вільному переході від одних видінь до інших, варіаційність виявляється через багатоманітність пейзажних картин, перепади переживань ліричного героя. Фантазія запрограмовує водночас есхатологічні й утопічні мотиви, художньої виразності письменник досягає широким використанням традиційних епітетів, що, при всій своїй загальновживаності, виявляються надзвичайно влучними, доречними (білий сніг, червоні маки, високі гори, широке море тощо).

З'ясовуючи рівні цілісності літературного твору, визначаємо його приналежність до історичного типу художньої свідомості, ідентифікуємо родову специфіку твору, його жанр як тип художньої цілісності. У прозі Д.Марковича жанротворчими є тематичні особливості, адже він опрацьовував матеріали з особистої судової практики ("З давно минулого. Спогади судового слідчого" та ін.), водночас це зумовлює специфіку стилю. Т.Бордуляк переносить акцент із зображення середовища на занурення в особистість. Композиція оповідання "Ось куди ми пійдемо, небого!" поєднує стару й нову манеру письма, їй притаманні безподієвість, умовність сюжету, фольклоризованість портрету, а водночас експресивність (безіменність героїв, емоційність ритму).

Багатоаспектності креативного процесу сприяє можливість сполучення у творах різних родових первнів, жанровий синтез, системність і умовність естетичного світу, такі елементи його структури, як емоційний аспект, пафос - носій цілісності; хронотоп, розташування компонентів сюжету в тексті; темпоритм оповіді; повтор і монтаж деталей, художня деталь як форма присутності автора. Характерологічними для формування цілісності тексту є комплекс і генеза тематичних мотивів твору, оскільки мотив виступає рефренним елементом художнього тексту. Весняний образок Т.Бордуляка "Бузьки" (1896) об'єднує ескізність, пейзажну насиченість і гостру соціальну проблематику - бузьки повертаються до спорожнілого двору, господарі якого вирушили шукати кращої долі в еміграції. Риторичні, емоційно щирі звертання до рідної країни ("Як у тебе красно, як у тебе солодко, скільки в тебе простору!") у цілісній смисловій структурі твору сприймаються з гіркотою та болем.

Мотив реплікується через слово, словосполучення, ситуацію, предмет чи ідею, перевагу мають образи, що повторюються в різних літературних творах. Одначе мотив як домінантний здатен виникнути всередині окремого тексту. Це може бути будь-яке повторення, яке сприяє цілісності твору, викликаючи в пам'яті все, що з ним пов'язане. Поряд із цим синтезуючим поняттям для цілісності, якій підпорядковуються всі мовні форми твору, є стиль, насамперед своєрідність, гармонія чи дисгармонійність ритмічної організації тексту, словесна образність, що закумульовує світобачення автора. Назва психологічного ескізу Н.Кобринської "Душа" (1898) має подвійний смисл і стосується головної проблеми ("смерть чоловіка є щось таке високотрагічне, що не можна її так легко брати!") вставного оповідання, автором якого був головний герой отець Урбанович. За жанром "Душа" все ж ближча до новели, її композиція доволі чітка, структурована відповідно до проблематики. Якби не напружена емоційність, глибина переживань головної героїні, можна було б заперечувати авторське визначення жанру твору.

Художня концептуалізація дійсності ґрунтується на естетичному ставленні автора до модельованого. Відповідно, смисли висловлювань у загальній змістово-текстовій структурі або прямо перетікають один в одного, або несподівано контамінуються на значній текстовій відстані, або безмежно спрямовуються до певного тематичного центру. У текстових масивах прози П.Куліша вочевидь заакцентовується етичний аспект, генетично вкорінений у особливостях українського світосприйняття. Тому, скажімо, жанр "Про злодія в селі Гаківниці" - між морально-повчальним оповіданням і притчею. На тлі міжстанових соціальних конфліктів у оповіданні П.Кузьменка "Не так ждалося, да так склалося" розгортається особистий: Микола та Христина виросли разом, немовби призначалися долею до спільного життя, але Христина за намовою матері обрала чоловіком негідну людину - писаря і втратила щастя.

Текст може засвідчувати неможливе, немислиме, таке, що становить предмет несвідомих бажань читача, ваблячи останнього в такий спосіб до грані дозволеного, створюючи захоплюючу двозначність, ледь відкриваючи підтекст. Протилежні смисли тексту не конфліктують, існуюючи всередині один одного, посилюючи тим самим свою загадковість, незавершеність. В уявленні читача парадоксально співвідносяться наближеність зображуваного до реальності та його вигаданість, що допускає розриви свідомих змістів, відсилаючи читача до неусвідомленої авторської семантики. У цьому плані показова образність оповідання Олени Пчілки "Соловйовий спів", коли ліричний пейзаж ("тихе, легке повітря", "чорна, ще вогка земля", "білий та ясно-рожевий цвіт надії") контрастує з мало не детективною зав'язкою конфлікту. Дедуктивні за природою психологічні деталі віднаходить сам наратор. Нагнітання напруги відбувається через спів солов'я, що слугував поштовхом до оповіді. По-новаторськи вибудувана мізансцена в Байдишів, де авторка послуговується динамічною точкою зору. Співрозмовник виносить собі вирок, називаючи собачим (власне, тваринним інстинктом переслідування) свій порив до з'ясування істини. Олена Пчілка не просто зображує події; вона опосередковує цей процес суб'єктивно-емоційним сприйняттям наратора та реципієнта.

Генеруючи питання про надзначуще, повідомляючи читачеві невимовне, текст викликає в нього тривогу й насолоду, може "поглинути" реципієнта аж до втрати відчуття дійсності. Текст, що більше приховує, ніж посвячує читача в реалії, має бути символічним навіть там, де слід показати суворі концептуальні змісти. Подібні твори почали з'являтися вже в останні десятиліття ХІХ віку ("Дурень думкою багатіє" І.Нечуя-Левицького, "Серед степів" Панаса Мирного та ін.), не кажучи вже про твори зламу століть - прозу М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника, О.Плюща, Є.Ярошинської, Дніпрової Чайки. Проблемними є тексти з запрограмованою ідейною організацією, адже вони здатні до певної міри іґнорувати адресата, бо останній не має можливості ані достворити, ані перестворити текст, тобто мати задоволення від творчості, як автор (О.Кониський, Б.Грінченко).

Компонентами, що характеризують взаємини реципієнта з літературним твором, є доступність, фабульність і мультизначність. Доступність тексту для читача встановлюється не завдяки його зрозумілості, а внаслідок естетичної, навіть катартичної привабливості, коли читачева увага притягується до змісту. Найважливішим фактором фокусування уваги в процесі сприйняття художнього образу є співтворчість реципієнта, що утримує увагу сприймаючого в творчій напрузі. Початкове уявлення про художній текст, а також процес його творення примушує віднаходити певні суперечливі нюанси, в яких навіть на неглибокому рівні аналізу можна відзначити розмежування між істотним і менш істотним рівнями твору. В індивідуальних поглядах на витвір мистецтва завжди є відмежування більш і менш значущого. Будь-який читач, що відтворює власну реакцію на прочитане, характеризує переважно події в творі та лише орієнтовно - форму, в якій змодельовані ці факти: тип оповіді, стилістичні фігури тощо. Набуває ваги й активізуюча роль митця, який скеровує реципієнта на існування різних сторін тексту. Наприклад, деякі дитячі твори Олени Пчілки мають підзаголовок "приповістка" - малий прозовий твір із чітко вираженим повчальним змістом ("Рябко", "Найгірші вороги", "Премудра приповість", "Мар'їне багатіння", "Мишача рада"). Моралізаторство потребує максимальної економії образних засобів, лаконізму, які максимально зорієнтовують читача на зміст.

Завдяки внутрішньому зв'язку, що існує між переживаннями автора і зовнішнім вираженням їх у формі твору, через композиційний процес включення асоціативності абстрактна форма вираження у свідомості реципієнта твору набуває певної конкретності. Конкретність відтворення емоційно-чуттєвих переживань досягається за рахунок активного використання внутрішньої форми твору мистецтва, для її осягнення потрібні відмінні від логіко-понятійних (тобто емпатійні) засоби пізнання. Без цього нереально сприйняти, приміром, складну композицію роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та І.Білика, соціальну проблематику "Бориславських оповідань" І.Франка, пра-зміст заакцентовано простих оповідань Ю.Федьковича тощо. Оскільки твір втілює та передає переважно емоційну інформацію, шлях до розуміння його художнього змісту пролягає через переживання, чому сприяє наявність у психіці людини архетипних елементів. Натомість художня свідомість особистості, яка сприймає текст, не уподібнюється авторові. Її сенсопороджувальна структура становить нерозривне злиття таких планів: сприйняття подій, які фактично становлять канву твору, і власне мистецького контексту, що фокусує внутрішній, іноді прихований сенс змістової структури. У прозі другої половини ХІХ століття приховані сенси переважно відтворюються через конкретні стильові прийоми (іронія, алегорія).

У підрозділі 2.3. "Екстратекстові та інтратекстові чинники СХО української прози початку ХХ ст." заакцентовано, що література добровільно несла тягар творення культури, будучи художнім втіленням національної ідеї. Митці прагнули, щоб вона не тільки чулася по-справжньому сучасною в річищі європейських літератур, але й була гідною свого народу. Проте історичні обставини швидше ускладнювали, ніж сприяли повноцінному розвитку літератури. Серед екстратекстових чинників функціонування синкретизму художньої образності в літературі початку ХХ століття активізовані політико-ідеологічний, політико-економічний, суспільно-свідомісний, національно-емотивний, філософський фактори, на відміну від другої половини ХІХ віку, коли їх взаємодія була обмежена.

На початку ХХ століття у свідомості освіченої частини населення відбувається перехід до поглибленої саморефлексії інтелігенції, її самовизначення в системі координат, обґрунтованого пошуку свого місця в суспільстві, що можна вважати ще одним екстратекстим чинником формування синкретизму - суспільно-свідомісним. Представники інтелігенції як соціального прошарку мали спільні особистісні риси психологічного портрету: з одного боку, їм були притаманні високий рівень моральних вимог, почуття справедливості, протесту проти насильства над особистістю, визнання свободи головною цінністю, опозиційність режиму, проте спостерігались і непослідовність, схильність до ірраціоналізму. Показово, що мотивація необхідності глибоко, змістовно знати історію, культуру посилюється емотивною стороною національної свідомості, раціональні мотиви обгрунтовуються почуттєвими причинами. Таким чином, до становлення літератури та синкретизму як її питомої риси долучається національно-емотивний фактор. Жанровий синкретизм спирається передусім на розмаїття проблематики творів, яка значно збагатилася у ХІХ столітті (соціальна, психологічна).

У реферованому розділі виокремлено такі моделі генези синкретизму художньої образності:

1. За походженням - змістова (підвиди: за авторською інтенцією та за читацькою рецепцією), коли в комбінаторних поєднаннях взаємодіють елементи ідейно-тематичного аспекту твору; формальна (літературний та екстралітературний підвиди), за якою структурні елементи тексту сполучаються порівяно автономно. Переважає комбіноване утворення, коли обидві моделі взаємопов'язуються між собою. У прозі В.Стефаника слід заакцентувати й суґестивні символічні візії, архітектоніка яких ґрунтується на принципові психологічного нагнітання (“Вечір”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”); художньо досконалі враженнєві й пейзажно-емоційні картини (“Вночі”, “Весна”, “У воздухах плавають ліси” та “Городчик до Бога ридає”); досконалий інтимно-тривожний шкіц (“Раненько чесала волосся”). У творчій спадщині Марка Черемшини трапляються образки у вигляді замальовок із натури (“Святий Николай у гарті”, “Дід”) або ж твори, поетика яких позначена орнаментальністю й поетичністю.

2. За спрямованістю, залежно від кількості й системи взаємодій компонентів текстової рівневої ієрархії, синкретизм може бути бінарним і полікомпонентним. У бінарному насамперед помітні взаємовпливи явищ, що формують образ (емоційний, аналізаторний, раціональний), у полікомпонентному - їх доцентровість або відцентровість, зорієнтованість на урізноманітнення образності. У повістях Шевченка переважає діалогічний наратив, що стає носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно та якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті система образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості. Персонажі виступають, окрім основних подієвих призначень у композиції творів як моральні ідеали-антиідеали автора, типи національної ментальності, літературні кліше й псевдокліше. Розвинутий тут і мотив двійництва - реалізація ситуації життєвого вибору.

Третій розділ "Типи синкретизму художньої образності (на матеріалі української прози другої половини ХІХ - початку ХХ ст.)" присвячений видам і модифікаціям синкретизму, пов'язаним із ієрархією рівнів тексту. Виокремлюємо, властиво, СХО творчих методів. У досліджуваному періоді спостерігаються: вияви романтизму, класичного й психологічного реалізму, у тому числі і в його народницькій парадигматиці, модернізму в усіх його підвидових стильових течіях, жанровий синкретизм (двох типів - внутрішньожанровий і міжжанровий), композиційний синкретизм (взаємодія компонентів архітектоніки), стильовий синкретизм (сполучення різних стилів у межах одного твору).

У підрозділі 3.1. "Синкретизм напрямів як форма реалізації полі- функціональності творчих методів ХІХ століття" простежена диференціація виявів синкретизму в межах напрямів - комплексів репрезентативних характеристик художніх текстів.

Визначення художнього напряму належить до найсуперечливіших літературознавчих проблем, оскільки впродовж тривалого часу літературна творчість примусово вкладалася в прокрустове ложе надмір заідеологізованих критеріїв. У середині позаминулого віку класичний реалізм видозмінюється: якщо в перші десятиліття його існування людина вступала в боротьбу з несприятливими умовами життя, то в другій половині століття реалізм у Європі віддзеркалює переважно ізоляцію особистості, її знецінення, втрату цілісності духу, волі, опору середовищу. Початок ХХ віку був ознаменований з'явою переважно модерністської свідомості. У літературі вона виявлялася в кількох художніх течіях, найпродуктивнішими серед яких закономірно важають неоромантизм, символізм, імпресіонізм, футуризм, неокласицизм та ін. Стильові епохи у культурному русі не стільки протиставляються одна одній, скільки переходять одна в одну, тому позбавлених ґрунту явищ у мистетцві взагалі не буває. Літературні напрями та течії не запозичуються буквально, вони паралельно розвивалися в різних літературах. Модернізм кінця ХІХ століття близький до романтизму з позицій ідейного змісту. Митці, зацікавлені таємницями надприродного світу, мріяли про справжню волю, про шлях до божества, про самотнє містичне споглядання і потойбічний світ. Історичні та світоглядні зміни призвели до заміни принципу поетизації сучасності, коли завданням мистецтва вбачалось перетворення життя в поезію, віддзеркалення підсвідомісної сфери. Подібна тенденція спостерігається у прозі Н.Кобринської, Є.Ярошинської, Дніпрової Чайки, М.Коцюбинського, А.Кримського, О.Плюща, Наталки Полтавки, Марка Черемшини.

Проза початку ХХ століття може бути сприйнята як нова синкретична єдність, відповідаючи амбівалентній психіці митця та читача. Їі художні принципи знаходяться на межі літератури, музики, живопису, про що засвідчує своєрідність художніх прийомів: асонанси, звукопис, ритміка, редукція зовнішньої дії, акцентований ліризм чи, натомість, інтелектуалізація. Такі домінанти зумовлюють структуру малої прози Є.Ярошинської, М.Чернявського, С.Яричевського, Дніпрової Чайки, М.Коцюбинського, А.Кримського, О.Плюща, В.Стефаника, Марка Черемшини.

Підрозділ 3.2. "Синкретизм жанрів і відкритість жанрової матриці" розглядає явище жанрового синкретизму, одним із каталізаторів якого є авторські жанрові визначення - компонент структури тексту, що ускладнює можливість розходжень між читачевим і авторським ставленням до жанру твору. Визнаючи, що жанр - поняття доволі широке (оскільки в художній творчості кожен автор мислить жанровими категоріями), погоджуємося: в певному сенсі жанр - межі, в які монтується життєвий досвід автора; вони визначають не лише обсяг тексту, а й спосіб його організації. При цьому жанр як категорія суто нормативна проектується на розвиток літератури. Деструкція жанру, наприклад, спостерігається у "Двох синах" Марка Вовчка, де за допомогою драматизації руйнується матриця побутового оповідання. Майже сценічні монологи нараторки чергуються з уявними та реальними діалогами з синами Андрійком і Васильком. Деформованою, тобто суттєво видозміненою, є матриця жанру твору О.Стороженка "Голка". За особливостями сюжету (сатиричні колізії, оригінальна розв'язка, що своєю несподіваністю викликає сміх) - це історичний анекдот, але система характеристик образів-персонажів зміщена в бік психологічної малої прози, передусім новели. Що стосується дифузії й інтеграції - різновидів жанрового синкретизму, - то вони певною мірою тотожні модифікації міжжанрових взаємодій у межах одного літературного роду ("Грішники" О.Кониського - повість-хроніка). Дифузія є підґрунтям модифікації жанру в новелі-баладі Ю.Федьковича "Сафат Зінич". Ритмічність мови, притаманна прозі Федьковича загалом, тут особливо акцентована через передачу індивідуалізованого мовлення наратора. Інтеграція (поєднання частин в ціле) жанрових ознак спостерігається у лаконічній приповістці О.Стороженка "Не впусти рака з рота", що сполучає два жанри фольклорного походження: прозової байки і прислів'я. У П.Куліша відсутність чіткої жанрової матриці, власне, її аморфність, розмитість, зорієнтованість на творчі експерименти знаходять вияв переважно на межі напрямів, через специфіку світогляду. Окрім реалістичних і романтичних тенденцій, фольклоризму, простежуємо й рудименти сентименталізму. У Марка Вовчка маємо справу з жанровим синкретизмом; у її безсистемності вмотивованість є художньою необхідністю. Проза письменниці - поетична, лірична проза; її пісенність - не лише від збирання фольклору, а й від особистої налаштованості на ліризм, на оновлення жанру суспільно-проблемного оповідання. Прикметною ознакою творів обох митців є баладність, що передбачає трагедійність змісту, загостреність колізій. Особливим здобутком М.Вілінської слід вважати жанр психологічної новели-казки, характерними ознаками якого є: мiнiмалізація казкової обрядовостi, відсутність надуживання вступними i кiнцевими формулами ("Жили та були" тощо). Сюжетні компоненти ґрунтуються на життєподібних колізіях, зростає психологічна функціональність позасюжетних елементів (портрету, пейзажа), змалювання психологiчного стану героя. Звертає на себе увагу й нехарактерна для казки трагiчна розв'язка.

У підрозділі 3.3. "Стильовий синкретизм у комплексі індивідуальних стилів письменників" сфокусовується особлива специфика виявів синкретизму художньої образності в літературному стилі: матеріал літератури - слово - вже має стилістичне забарвлення. Унаслідок цього категорія стилю сприймається як вираження того або іншого типу художнього мислення чи бачення. Історично й культурно закономірне чергування стилів також є синкретичною проблемою, адже динаміка або співіснування стилів передбачає їх модифікації та дифузні зміни. В оповіданні "Вуси" О.Стороженка маємо три майстерно скомпліковані мовленнєві пласти: російський канцелярит ("принесения достодолжно присяги", "учинить явку"), суржик і близька до фольклорної розмовна з численними ідіомами. Подекуди елементи стильового синкретизму виконують більш локальну функцію, концентруючись не в усій творчості митця, а в одному тексті: в оповіданні "Молодича боротьба" Ганни Барвінок рідкісно точне для художньої літератури відтворення дитячого мовлення стає підґрунтям для протиставлення двох моделей виховання. Проблема, завдяки психологічно влучній конструкції, виглядає надзвичайно актуальною. Питання в тому, чи прищеплювати дітям повагу до старших, працелюбність, чи плекати в них егоїзм і нездорову самозакоханість.

Стиль осмислюється дослідниками в основному як формальна структура, позбавлена яскраво вираженого ідейного змісту, що спричинило деяку схематизацію поняття. Проте він є об'єктивною категорією, що виражається в системі формальних ознак, ґрунтуючись на конкретних глибоких культурно-історичних підвалинах. Стильовий синкретизм, враховуючи специфіку стилю як акумуляції єдності культурного конгломерату доби, має кілька різновидів:

1. Взаємодія рис різних напрямів, оскільки, віддаючи перевагу реалістичному методу, прозаїки не відмовлялися від способів моделювання дійсності, притаманних іншим напрямам і течіям. Зокрема, у прозі Є.Ярошинської реалістичні деталі вплітаються в романтичне оповідання ("Проклятий млин") або романтичні риси поєднуються з побутовими, переважно в оповіді ("Адресатка померла"). Важливо, що, враховуючи спільні та відмінні змістоутворюючі та формотворчі елементи новели й оповідання, не так просто диференціювати їх у творчості українських прозаїків. Несподіваність сюжету, парадоксальність образності, гострота конфлікту, динамічність колізій як основні ознаки новели все ж таки переважають у малій прозі кінця ХІХ століття. Так, твори про шахтарів Б.Грінченка, незважаючи на соціальну тематику, мають елементи імпресіонізму й експресіоністичні засоби виразності ("Серед чужих людей", "Панько"). Яскраві вияви стильового синкретизму помічаємо в повістях, які вирізняються широким спектром проблематики - від літератури, зорієнтованої на пробудження національної свідомості (О.Кониський, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький) до модерного аналізу психіки Н.Кобринською, Панасом Мирним, Оленою Пчілкою. Порівняно з оповіданням, у повісті маємо інше моделювання образів: персонажі розкриваються впродовж тривалого часу, характери багатосторонні, проте сюжет однолінійний. У творі Н.Кобринської "Дух часу" функціонують засоби, притаманні символізму, зокрема прагнення осягнути сутність через певний знак, виразна образність, асоціативність роздумів. Авторка звужує соціальний план до інтимно-особистого, фокусуючи мозаїчну складність життя в переживаннях персонажів. Повість моделювала не лише суспільні зв'язки, а й внутрішні психологічні, послуговуючись своєрідним сюжетом, в якому події накладаються одна на одну, немовби нанизуючись, письменниця вдається до оповіді, яка ведеться в розміреному темпоритмі. Відповідно до закономірностей жанротворення новітньої малої прози, побудовані твори зі збірки Н.Кобринської "Казки", які, на відміну від канону, стилістично ускладнені, закодовані. Класична, як фольклорна, так і літературна казка чітко розмежовує добро зі злом, її розв'язка майже обов'язково позитивна. У казці Н.Кобринської "Брати", побудованій з епізодів-картин, символіка відверто експресіоністична, а емоційне забарвлення - трагедійне.

2. Іншим різновидом стильового синкретизму є його реалізація в індивідуальних стилях письменників, подекуди на основі літературних контактів. Якщо в першій половині ХІХ століття первісним жанроутворюючим елементом оповіді був недіалогізований переказ при обов'язковій наявності особи автора чи героя-оповідача, то пізніше глибокі зміни торкнулися як мови автора, так і мовлення персонажа. Роман І.Нечуя-Левицького "Хмари", відповідно до проблематики, демонструє розмежування навіть не на рівні стилів літератури, а стилів мовлення (публіцистичний, науковий, філософський, розмовний, конфесійний). У повісті Панаса Мирного "Лихі люди" мовлення персонажа змодельовано через розповідь, марення, а в романах "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та "Повія" риси нового письма спостерігаються в усіх елементах архітектоніки.

Підрозділ 3.4 "Еволюція композиційного синкретизму" доводить, що найбільш яскраво композиційний синкретизм виявляється в модифікації системи образів, зокрема, образів-персонажів. Скажімо, в оповіданні О.Стороженка "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" синкретизм конфліктів визначає своєрідність твору. Перший із них - морально-етичний: нечисту силу дратує позитив людського життя, другий - підступи "преєхидної баби" - побудований на побутовій темі лихої сусідки. Надзвичайно своєрідним у плані конструкції експозиції є російськомовне оповідання О.Стороженка "Стехин-Ріг". Синкретична експозиція цього твору формується із двох складових: нарисова, навіть дещо моралізаторська, з побуто-описовим акцентом, і пейзажна, забарвлена національним ракурсом сприйняття - мальовнича картина української природи. У "записі з народних вуст" "Хуртовина" С.Носа оповідки єднаються мотивом дороги, мандрівним для світової літератури, і особою наратора - селянина-візника. Синкретичність конструкції посилює те, що епізоди є різножанровими: новелістичний фрагмент з нічними пригодами, гумористичний шкіц про зустріч із зайцем, переказ про ватага вовків тощо. Кожен епізод має власну фабулу, проте завдяки майстерності досягнення єдності стилю викладу твір не втрачає цілісності.

Персонажі в художньому світі твору посідають неабияке місце, однак для дослідження виявів синкретизму в тексті важливі не стільки співвідношення понять персонаж (герой) - характер (тип, особистість), система персонажів - система характерів, як концепція особистості, вибудувана письменником, принципи і прийоми зображення персонажів. Серед таких принципів не останнє місце посідає національна самосвідомість автора. Композиційний синкретизм виникає на ґрунті іманентних властивостей тексту й спирається на вчення О.Потебні про внутрішню форму, яка в художньому творі стосується передусім питання його образної основи. Продуктивним видом синкретизму є комбінований синкретизм, де поєднуються різнопланові жанрово-стилістичні форми, зокрема, художньо-публіцистичні. О.Кониський повість "Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу" структурує доволі складно, що обумовлено тематикою: біографічний твір, спроба соціально-психологічного нарису, національно-пропагандистська література (фактично, історія українського національного руху), рефлективна проза.

Як бачимо, синкретизм в українській прозі другої половини ХІХ століття є явищем, що пронизує весь художній процес, видозмінюючись відповідно до авторської інтенції, домінантних стильових приоритетів, зв'язків з культурною традицією, жанрових уподобань, зрештою, горизонту читацьких очікувань.

У висновках підсумовуються основні результати дослідження.

Синкретизм художньої образності (СХО) є іманентною властивістю літератури, однією з її сутнісних характеристик. Він формується системою мистецьких чинників і психічними компонентами індивідуальностей автора та реципієнта. Синкретизм як специфічна єдність елементів літературного твору, неостаточне злиття різнорідних рівнів тексту, що при цьому зберігають свої якості, об'єднує всі пласти текстового масиву й водночас розмежовує їх, створюючи неповторну системність окремого твору. Духовний світ, що виражає сутність людини - центральний і фактично домінантний предмет мистецтва - іманентно конгломеративний. Побутування синкретизму ґрунтується на структурній одиниці художньої свідомості - образі. Він визначає основні складові твору, переплітаючись із його мистецькими властивостями, моделює якості, притаманні літературі як мистецтву загалом.

Пов'язані з синкретизмом і багатоаспектність тексту, і його художня насиченість, тяжіння до психологічного аналізу, філософських узагальнень, творення прекрасного, - елементів, по суті, різнорідних. Фактично образність використано для моделювання уявлення про предмети, дії, почуття, думки, ідеї, стани душі чи будь-якого сенсорного або екстрасенсорного досвіду. Образність функціонує як поняття еклектичне й водночас сфокусоване на свідомості людини. Магістральними рисами образності, на яких ґрунтується її синкретизм, є динамічність, диференційованість і сенсорна (відкрита для сприйняття органами чуття, в літературі - переважно через уяву) забезпеченість. Підсумком цілісно-динамічної структури творчості є художньо-смислове усвідомлення тексту. Художній твір - конкретна форма буття художньої літератури - має системний характер. Значною мірою онтологічно-художню системність зумовлює ейдетична структура твору, стосунки взаємозв'язку та взаємодії між різними типами образів. Із позицій моделювання реального буття та духовного життя автора художній образ є фактом ідеального, схематичним об'єктом, відокремленим від свого матеріального втілення. Потенційні можливості художнього твору стають фактором, що формує цю амбівалентність і парадоксальність переживання.

Українська література ХІХ століття є періодом, чи не найбільш характерологічним для гармонійного й водночас дисбалансованого проявлення СХО в тексті. Виразність і енергетична напруга художнього образу реалізується у прозі українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століття синкретично, оскільки література цілеспрямовано формувала національну свідомість, була покликана не лише творити прекрасне, а й сугестіювати світоглядний і діяльнісний аспекти особистості.

Поєднання раціонального і творчого первнів у тексті можна визначити як синтезований синкретизм, тобто складні виміри образності. Справді, образу притаманна й належність до змістовної сфери; слово, зосібна художнє, ближче до сфери формальної, тому їх взаємовпливи в тексті посилюють відмінності між цими категоріями. Якщо глибинна емотивна реакція гармонізує особистість, то суперечливість художньої свідомості особистості пов'язана з психологічним механізмом більш високого рівня, а саме - з інтелектуальною сферою, саморефлексією читача як представника української культури.

Художня література як система словесних образів, результат словесного моделювання дійсності постає як домінуючий вид мистецтва завдяки своїй синкретичності, набуває спроможності максимально впливати на реципієнта. Первинна ознака літератури - спрямованість на реципієнта, задоволення потреби суспільства в літературному художньо-образному спілкуванні - збагачується усвідомленим письменником надзавданням творчості. Проте не слід обмежувати сенс мистецтва слова лише національною та соціальною заангажованістю.

Гармонійна структура форми - універсальна ознака художнього образу, теж посутньо позначена синкретичністю. У такий спосіб досягається її впорядкованість, узгодження, співпідпорядкованість частин загалом і паралельно - вражаюча еклектичність. Із такого твору неможливо без применшення естетичної вартості виокремити ані сцени, ані персонажу, ані слова, і водночас кожен із цих чинників впливає на окремий аспект особистості читача. Художній образ є неоднорідною структурою максимально функціональних, чуттєвих, матеріальних, смислових, ідеальних аспектів. Він поступує від графічної знаковості, внутрішнього звукового відтворення тексту до надзмістовності філософських узагальнень і психологічних навіювань. Художній текст - результат літературно-естетичного спілкування - демонструє всю складність цілісного структурного аналізу особистості, яка взаємодіє з мистецтвом, у її ставленні до мистецтва, тобто, в органічному й суперечливому поєднанні загальних, неспецифічних її реакцій на твори. Синкретичні художні процеси виявляються не лише у вигляді опозицій чи паралельного буття, а й як константний зв'язок на різних рівнях художнього тексту. Вони об'єднані синкретизмом світоглядних, жанрових, стильових особливостей, індивідуальних рис окремого майстра слова.

Синкретизм художньої образності зароджується в художньому тексті внаслідок взаємопов'язаності екстратекстових (загальнокультурних і психологічних) та інтратекстових (внутрішні чинники літературного твору) факторів. Кардинальну функцію в цьому процесі виконує подія авторства, що відбулася, обґрунтувала пролонгований вплив даного суб'єкта на духовну динаміку соціуму. Внаслідок цього текст постає як синкретичний результат самосвідомості автора, психічного життя реципієнта, рушійних сил духовної культури та закономірностей поставання художнього тексту. Відповідно, з позиції реципієнта з його сприйняттям, ускладненим власним естетичним і соціальним досвідом, рельєфніше постає вся розмаїтість проявів синкретизму. Йдеться насамперед про засоби впливу на реципієнта, скеровування поглядів читача у відповідне річище. Події та персонажі, виписані О.Кониським, забарвлені іронією - одним із улюблених художніх засобів романтиків, а також притаманним їм антиурбанізмом і неприхованою емоційністю. Конфлікт "людина-суспільство" розв'язується в нього переважно трагічно, як-от у новелі “Хвора душа”, повісті "Юрій Горовенко" та багатьох інших творах. Для І.С.Нечуя-Левицького особливо характерним було романтичне тло відтворення дійсності в історичних творах, де героїчна минувшина України постає часом у схематизованому вигляді. Поширена в романтичній літературній традиції постать зрадника віри і народу набуває в письменника оновленого звучання. Трагічне честолюбство Єремії Вишневецького випалює його душу дощенту, перетворюючись на трагедію українського народу. Прозі Олени Пчілки притаманна своєрідна сатира, до певної міри пов'язана з сатиричною типізацією романтиків, опосередкованою через фольклорну традицію. Для творчості Дмитра Марковича, скажімо, властива романтична живописність, синтез аналітичного й зображального начал. Розмірковуючи про надбання психологізму в літературі ХІХ століття, звертаємо увагу, що доволі часто персонаж усвідомлює власну винятковість.

У ґенезі синкретизму художньої образності виокремлюємо такі моделі: за походженням - змістова (підвиди: за авторською інтенцією та читацькою рецепцією), коли в комбінаторних поєднаннях взаємодіють елементи ідейно-тематичного аспекту твору; формальна (літературний та екстралітературний підвиди), коли структурні елементи тексту сполучаються порівняно автономно. Переважає комбінована конфігурація, коли обидві моделі взаємопов'язуються між собою. За спрямованістю, залежно від кількості й системи взаємодій компонентів текстової рівневої ієрархії, синкретизм може бути бінарним і полікомпонентним. У бінарному помітні передусім взаємовпливи явищ, що формують образ (емоційний, аналізаторний, раціональний), у полікомпонентному - їх доцентровість або відцентровість, зорієнтованість на урізноманітнення образності й її рельєфність.

Помітним надбанням світової літератури ХІХ століття небезпідставно вважається мистецьке осягнення взаємообумовленості дихотомії "особистість-середовище". Сама по собі ця бінарна опозиція вже є синкретичною, оскільки становить єдність філософських, політологічних, ідеологічних, моральних, культурних критеріїв. Для української літератури проблема взаємозалежності, стосунків індивідууму та соціуму особливо акцентована, що пояснюється месіаністичним її характером. На різних етапах формування національних літератур синкретизовані категорії змінюють свою оболонку й сенс, вступаючи в нові взаємозв'язки, щоразу структуруючись в специфічні, відмінні одна від одної системи. Обґрунтовані світоглядні концепції досить часто не лише викликають до життя відповідні художні ідеї, а й дають потужний мистецький потенціал подальшому розвитку напрямів. Відповідно, в межах однієї епохи художні явища можуть перетинатися на різних рівнях, синкретизуючись і в проявах методу, і в складових напряму, і в індивідуально-творчому стильовому розмаїтті. Синкретизм на рівні напряму - це поєднання ознак різних напрямів із домінуванням одного з них у творчості його різних представників, тобто в реалізмі - вияви романтизму, імпресіонізму тощо. Найбільш поширеним синкретичним явищем в українській прозі середини ХІХ століття є взаємопроникнення романтизму та реалізму саме на рівні художніх напрямів. Поєднання реалістичних і романтичних ознак характерне для прози П.Куліша, Марка Вовчка. Специфічними є художні характеристики повістей Т.Шевченка, які, хоч і не були введені в рецептивний обіг, але за виявами індивідуального стилю є яскравим явищем мистецтва слова. Зрештою, не завжди є сенс їх диференціювати. Романтичні тенденції у творчості Т.Шевченка, П.Куліша реалізувалися й у власне стильовому плані, оскільки слово стає водночас і засобом аналізу, і прийомом моделювання дійсності. Воно значно емоційніше, насиченіше, а також полісемантичне, індивідуально вільне. Не можна заперечувати й наявності елементів романтизму у творчості Панаса Мирного, І.С.Нечуя-Левицького, О.Кониського, інших українських реалістів. На різних рівнях художньої системи їхніх текстів реалізується увесь спектр ідейно-естетичних складових.

Натомість синкретизм напрямів і течій наприкінці століття, фактично вже у 1880-х роках, стає поліфункціональним. Іншими словами, реалізм як напрям в останні десятиліття ХІХ віку зазнає таких суттєвих трансформацій, що (хоч до нього ще могли звертатися деякі старші письменники) світова література разом із розвитком людської свідомості набула принципово нових рис. Реалізуючись через художньо-естетичну єдність, передумови виокремлення властивих добі жанрових виявів переважно матеріалізуються через деформацію і трансформацію відкритої жанрової моделі, його практичне втілення в конкретних творах. Міра збереження нормативних ознак, співвідношення загальноприйнятих та індивідуальних рис у жанровій організації тексту дають можливість встановити закономірності функціонування жанрових модифікацій у певну літературну епоху. Можна стверджувати, що письменник почасти дотримується чітких канонів жанру відповідно до своєї доби. Водночас він сміливо експериментує з їхніми компонентами, досягаючи цього зокрема через авторські жанрові визначення. Окрім того, у другій половини ХІХ століття модифікації поліфункціональності образності виявляються в синкретичних видозмінах стилю та композиції. Тому сам термін синкретизму є спробою уніфікації й універсалізації різнопланових явищ художнього світу письменника. Спорідненими з синкретизмом художньої образності є інтертекстуальність, гендерний аспект творчості, синтетичність, тобто ті процеси в літературі, генеза яких пов'язана з реалізацією широкого спектру компонентів художнього тексту.

Літературний твір, осмислений із позицій синкретизму художньої образності, постає в несподіваному мистецькому ракурсі. Будь-які його компоненти, об'єднуючись, зберігають властивості смислової та художньої структури, проте текст залишається невичерпною глибинністю образів, сенсів, духовного буття особистості й суспільства.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

Монографія:

Єременко О. Літературний образ у силовому полі синкретизму / Єременко О. - К. : Видавництво "Євшан-зілля", 2008. - 320 с. (20 др.арк.).

1. Єременко О. “Чим не служити Україні - добре..” Олексій Плющ: літера-турний портрет: монографія / Єременко О. - К. : ІВЦ Держ-ком-ста-ту України, 2003. - 173 с. (12,8 др. арк.).

2. Єременко О. Символіка фатального в малій прозі Н.Коб-ринської / Єременко О. // Сучасний погляд на літературу: збірник наук. праць [відп. ред. П.П.Хропко]. - Вип. 5. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2001. - С. 67-73. (0,5 др. арк.).

3. Єременко О. Модерністична рецепція проблеми сенсу буття в повісті О.Плюща “Великий в малім і малий у великім”/ Єременко О. // Сучасний погляд на літературу: зб. наук. праць [відп. ред. П.П.Хропко]. - Вип. 6. - К. : ІВЦ Держкомстату України, 2001. - С. 131-139. (0,5 др.арк.).

4. Єременко О. Особливості психологізму образів у повісті І.Франка “Перехресні стежки” / Єременко О. // Літературознавчі студії [відп. ред. Г.Ф.Семенюк]. - Вип. 2. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2002. - С. 106-109. (0,5 др.арк.).

5. Єременко О. Імпресіонізм у малій прозі М.Коцюбин-сько-го і О.Плюща / Єременко О. // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: збірник наукових праць [відп. ред. О.Д.Гнідан]. - Вип. 3. - К. : ІВЦ Держкомстату України, 2002. - С. 94 - 103. (0,5 др. арк. ).

6. Єременко О. Національна своєрід-ність плантативних об-разів-символів у прозі І.С.Нечуй-Левицького / Єременко О. // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: збір-ник наукових праць [відп. ред. О.Д.Гнідан]. - Вип. 8. - К. : ІВЦ Держкомстату Ук-раї-ни, 2004. - С. 135-143. (0,5 др.арк.).

7. Єременко О. Модифікації поліфункціональ-ності художньої образності в повістях Тараса Шевченка / Єременко О. // Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвузівський збірник наукових статей [відп. ред. В.О.Соболь]. - Вип. 11. - Лінгвістика і літературознавство. - -Ч. ІІ.- К.-Ніжин.: ТОВ "Вид. "Аспект-Поліграф", 2006. - С. 81-91. (0,7 др. арк.).

8. Єременко О. Елементи літературної традиції у становленні українського модернізму / Єременко О. // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. [відп. ред. Г.Ф.Семенюк]. - Вип.17. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. - С. 22-25. (0,5 др. арк.).

9. Єременко О. Типологія акцентуації народно-пісенних мотивів у творчості українських реалістів другої половини ХІХ ст. / Єременко О. // Українська література в загальноосвітній школі [головн. ред. Н. Й.Волошина]. - №4. - 2007. - С. 6-10. (0,6 др.арк.).

10. Єременко О. Сигніфікативний і сигнітивний аспекти мікрообразу в українській нове-лі кінця ХІХ ст. / Єременко О. // Мова і культура (Науковий журнал) [головн. ред. Д.С.Бураго]. - К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2007. - Вип. 9. - Т. VІІІ (96). Художня література в контексті культури. Теорія і практика перекладу. - С. 55- 61. (0,5 др. арк.).

11. Єременко О. Аморфність жанрової матриці як різновид синкре-тизму малої прози П.Куліша і Марка Вовчка / Єременко О. //Актуальні проблеми слов'янської філології. Міжвузівський збірник наукових статей. Лінгвістика і літературознавство [відп. ред. В.А.Зарва]. - Вип. 12. - К.-Ніжин.: "Аспект-Поліграф", 2007. - С. 253-261. (0,7 др. арк.).

12. Єременко О. Аспекти креативного процесу і формування цілісності тексту в малій прозі І.Франка / Єременко О. // Літературознавчі студії [відп. ред. Г.Ф.Семенюк]. - Вип. 18. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. - С. 24-29. (0,4 др. арк.).

13. Єременко О. Інтеграція стильового і жанрового синкретизму в українській прозі другої половини ХІХ ст. / Єременко О. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного унівеситету: філологічні науки [відп. ред. Ю.О.Маркітантов]. - Вип.15. - Т. 2. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2007. - С. 35-40. (0,5 др. арк.).

14. Єременко О. Макросистемність етноконцепту кобзаря у творчості Т.Шевченка / Єременко О. // Слово і час: науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2007. - № 9. - С.26-34. (0,6 др. арк.).

15. Єременко О. Мультивалентність сюжетних і поза-сюжетних елементів у композиційному синкретизмі / Єременко О. //Вісник Київського славістичного університету [головн. ред. Ю.О.Алексєєв]. - КСУ, 2007. - № 36. - С.144-155. (0,5 др. арк.).

16. Єременко О. Трансформація художніх засобів інформаційної компресії в малій прозі Б.Грінченка / Єременко О. // Українська література в загальноосвітній школі [головн. ред. Н. Й.Волошина]. - 2008. - №2. - С. 17-19. (0,4 др. арк.).

17. Єременко О. Еволюція компонентів суміж-них мистецтв у жанровій матриці синкретичних утворень в українській літературі / Єременко О. // Мова і культура (науковий журнал) [головн. ред. Д.С.Бураго]. - К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2008. - Вип. 10. - Т. V (105).- С. 222-228. (0,5 др. арк.).

18. Єременко О. Поліфункціональність авторського задуму в українській прозі другої половини ХІХ ст. // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка: філологічні науки [головн. ред. С.Я.Харченко]. - Луганськ: Видавництво Луганського університету імені Тараса Шевченка "Альма-матер", 2008. - № 13 (152). - С. 84-91. (0,5 др. арк.).

19. Єременко О. Рецептивний аспект синкретичності в романі А.Свидницького "Люборацькі" / Єременко О. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія : Літературознавство; [за ред. М.Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2008. - Вип. 24. - С. 36-46. (0,6 др. арк.).

20. Єременко О. Глибини художнього образу крізь виміри синкретизму / Єременко О. // Південний архів. Філологічні науки : збірник наукових праць [головн. ред. О.В.Мішуков]. - Випуск ХХХХІ. - Херсон : Видавництво ХДУ, 2008. - С. 25-30. (0,5 др. арк.).

Анотації

Єременко О. В. Синкретизм художньої образності в українській прозі другої половини ХІХ - початку ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2008.

У дисертації представлена концепція синкретизму художньої образності (СХО), іманентної прикмети культури взагалі й художньої літератури зокрема. Українська література другої половини ХІХ - початку ХХ століть в дослідженні постає синкретичною в усіх своїх виявах, оскільки завжди в центрі художнього моделювання - багатовимірна, багатовекторна постать людини. У проявах синкретизму закріплено процес і результат літературної творчості: художній текст, образність (структура і взаємодія всіх його рівнів), автор, наратор, реципієнт і художня література, жанр твору. Синкретизм трактується як специфічна єдність елементів літературного твору, неостаточне злиття різнорідних рівнів тексту, що при цьому зберігають свої якості, об'єднує всі пласти текстового масиву й водночас розмежовує їх, створюючи неповторну системність окремого твору. Літературний твір, осмислений із позицій синкретизму художньої образності, постає в несподіваному мистецькому ракурсі, активізує рецептивні процеси.

Ключові слова: синкретизм художньої образності, художній образ, жанрові модифікації, синкретична поетика, поліфункціональність.

Еременко Е. В. Синкретизм художественной образности в украинской прозе второй половины ХІХ - начала ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

В диссертации впервые представлена концепция синкретизма художественной образности (СХО), имманентного признака культуры вообще и художественной литературы в частности. Украинская литература второй половины ХІХ - начала ХХ века в исследовании предстает синкретической во всех своих проявлениях, поскольку всегда в центре художественного моделирования оказывается многовекторная сущность человека. В реализации синкретизма закреплены процесс и результат литературного творчества: художественный текст, образность (структура и взаимодействие всех его уровней), автор, нарратор, реципиент и художественная литература, жанр произведения. Синкретизм трактуется как специфическое единство элементов литературного произведения, неокончательное слияние разнородных уровней текста, который при этом сохраняет свои качества, объединяет все пласты текстового массива и одновременно разграничивает их, создавая неповторимую системность отдельного произведения. Литературное произведение, осмысленное с позиций синкретизма художественной образности, предстает в неожиданном художественном ракурсе, активизирует рецептивные процессы. Автор утверждает, что существование синкретизма основано на структурной единице художественного сознания - образе. Образность функционирует как понятие эклектическое и одновременно сфокусированное на сознании человека. Магистральными чертами образности, на которых основан ее синкретизм, в работе представлены динамичность, дифференцированность и сенсорная обеспеченность. Художественная литература как система словесных образов, результат словесного моделирования действительности предстает доминирующим видом искусства благодаря своей синкретичности, приобретает возможность максимально влиять на реципиента. Синкретические художественные процессы реализуются не только в виде оппозиций либо параллельного бытия, а и как константная связь разных уровней художественного текста, объединенных синкретизмом жанровых, стилевых особенностей, идиостиля конкретного автора.

Синкретизм художественной образности зарождается в художественном тексте в результате взаимосвязанности экстратекстових (общественно значимых, общекультурных и психологических) и интратекстовых (внутренние факторы литературного произведения) характеристик. Вследствие этого текст предстает как синкретический результат самосознания автора, психической жизни реципиента, движущих сил духовной культуры и закономерностей становления художественного текста. В исследовании синкретизма художественной образности диссертант предлагает такие модели: по происхождению - содержательная (подвиды: по авторской интенции и читательской рецепции), когда в комбинаторных соединениях взаимодействуют элементы идейно-тематичного аспекта произведения; формальная (литературный и экстралитературный подвиды), когда структурные элементы текста соединяются сравнительно автономно. Превалирует комбинированная конфигурация, когда обе модели переплетаются между собой. По направленности, в зависимости от количества и системы взаимодействия компонентов текстовой уровневой иерархии, синкретизм может быть бинарным и поликомпонентным. В бинарном заметны прежде всего влияния явлений, формирующих образ (эмоциональные, анализаторные, рациональные), в поликомпонентном - их центростремительность или центробежность, сориентированность на разнообразие художественных средств. Виды и модификации синкретизма связаны с иерархией уровней текста. Выделяются синкретические видоизменения художественных направлений (на пересечении творческих методов). Модификациями синкретизма в текстах являются диффузия, контаминация, дифференциация и интеграция.