Наративні стратегії малої прози (на матеріалі української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2-32.0919/20

НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ)

10.01.06 - теорія літератури 10.01.01 - українська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

МАЦЕВКО-БЕКЕРСЬКА ЛІДІЯ ВАСИЛІВНА

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор ПОГРЕБЕННИК Володимир Федорович, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор ГНАТЮК Мирослава Михайлівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства;

- доктор філологічних наук, професор ГРОМ'ЯК Роман Теодорович, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства;

- доктор філологічних наук, професор МАЗОХА Галина Степанівна, Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», професор кафедри літератури та методики навчання

Захист відбудеться «20» травня 2009 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «18» квітня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми

Літературознавство постмодерної доби переконливо демонструє відкритість термінологічної парадигми, синтезованість і складність концептуальних систем, взаємозв'язок методологічних принципів різних напрямів у сприйманні, розумінні та інтерпретації літературно-художніх явищ. Трансформація дослідницького канону в посттоталітарну добу спонукала до активізації пізнавального дискурсу, оприявнила істотні аспекти існування художнього світу в новітній «системі координат», спричинилася до відкодовування значень та відчитування символів цього світу. Українське літературознавство розвивається в річищі загальносвітового наукового поступу, отож численними науковими розвідками засвідчує інтерес до новітніх методик теоретичного чи практичного дослідження поетики авторського стилю або певного літературного напряму. Прикметною особливістю новітнього літературознавства є різнопланове поєднання традиційно-усталеного підходу до вивчення художнього тексту як мистецького феномену із новими досягненнями та відкриттями у царині теоретичного осмислення природи художньої творчості, формування нових, часом досить несподіваних методологічних принципів дослідницького процесу.

Основою дисертаційного дослідження є українська мала проза кінця ХІХ - початку ХХ століть, саме того періоду новітньої літератури, коли художньо-естетична практика стала важливим елементом та невід'ємним атрибутом теоретико-методологічної трансформації, спричиненої кризою світогляду попередньої епохи. На авансцену суспільного та мистецького зацікавлення виходить потреба пізнати унікальну природу індивідуума не лише в контексті суспільно значущих впливів, але й у комплексі власне характерологічних чинників, тобто активізується психологічна складова дослідницького інструментарію. Водночас літературно-художня практика в пошуках естетичного канону синтезує реалістичне відображення з різноманітними новаторськими техніками. Саме тому актуальним є розширення теоретико-методологічного дослідницького канону, що сприяє цілісному вивченню системи образотворення одного із знакових текстуальних комплексів української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., а саме її малої прози.

Художньо-образний простір української малої прози зазначеного періоду становить чи не найбільш показовий об'єкт для дослідження тематичних, стильових, жанрово-композиційних трансформацій тексту. Як зауважував І. Франко, «молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури й її задач. Література мала бути по змозі вірним зображенням життя, і то не мертвою фотографією, а образом, огрітим власним чуттям автора, надихані глибшою ідеєю» Франко І. З остатніх десятиліть ХІХ віку / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. - К.: Наук. думка, 1981. - Т. 41. - С. 496. . Невипадково твори письменників різних мистецьких поколінь одночасно демонстрували як сконцентрований духовний досвід класичного періоду, так і цілком нові форми зображення особистості. Літературний «портрет» доби (зокрема, в царині малих форм) яскраво репрезентований творчістю Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Євгенії Ярошинської, Грицька Григоренка, Гната Хоткевича, Володимира Винниченка, Михайла Яцківа, Олександра Кониського та ін.

Одним із важливих, на наш погляд, рівнів існування естетично значущої інформації у структурі художнього твору є його наративний формат. Особливості форматування викладової манери виразно співвідносяться з ключовими принципами творення фікційної дійсності й способами запрошення читача до комунікативного порозуміння. Наративний дискурс української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. дає значний простір для створення узагальненої схеми формування і функціонування в літературі найбільш завершених типів формально-змістового оформлення якісно нової естетичної комунікації. Викладова організація літературного простору кінця ХІХ - початку XX ст., зокрема його малих форм, визначається передусім зображенням людини не з позиції спостерігача чи учасника суспільно значущої проблеми, а як центру художньої системи. Не навколишній світ породжує певний особистісний тип і спрямовує фокус зору митця, а, навпаки, окремий герой, посідаючи визначене місце у наративній структурі і будучи активним учасником комунікативного процесу, визначає рецепцію та інтерпретацію світу - за суттю своєю фікційного, за суб'єктивним чинником ілюзорно об'єктивного. Функціональне призначення оповідного чи розповідного центру поступається персоніфікації «того, хто говорить» або «того, хто знає». Наратор у просторі художнього твору «розщеплюється» на кілька компетентнісних рівнів: він концентрує події і форматує структуру розповіді, він володіє контекстним тлом для розгортання фікційного світу, він настільки асимільований у життєвий простір свого персонажа, що читач сприймає його учасником зовнішньоописового малюнка і частиною характеротворчого процесу.

Наративна специфіка прозового твору малої форми конкретизується на етапі вибору матеріалу (артикулювання голосу наратора у фікційному світі вказує на ключові сюжетні повороти оповідної історії, сформатованої на основі деякої події чи ряду подій); дає можливість змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа; уможливлює розширення й уточнення поняття «масштабу події» (з одного боку, матеріал новели не вимагає часової детермінації, з другого - наративна компетентність мусить спиратися на подробиці з приватного життя персонажів, які допоможуть упізнати у нараторові джерело всезнання); фіксує параметри жанрово-композиційного оновлення прози переходової доби, яке виявляється у формальному зближенні оповідання та новели як епічних жанрів через текстове втілення єдиного чи основного мотиву твору (якщо класичне оповідання мало перспективу «розщеплення» основної сюжетної лінії без втрати цілісності викладу, то новітнє оповідання демонструє домінування центрального мотиву твору, який пронизує всі структурні елементи); дає можливість змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа. На рівні формальної організації тексту його наративна специфіка виявляється у стилі творів, зокрема у їх мовленнєвій субстанції. Фікційна дійсність постає в уяві читача або як об'єктивний виклад деякої події, або як лапідарно відтворений емоційно-психологічний стан людини, або як живий діалог оповідача з персонажем. Тому стильове оформлення тексту є чутливим до будь-яких змін викладової техніки.

Наратологічне дослідження текстів, значноно віддалених від їх теперішньої рецептивної конкретизації, дало можливість презентувати цілісний комплекс чинників культурологічного, психологічного, ментального та літературознавчого порядку. Викладова парадигма тексту, специфіка змістового оформлення ключової проблеми чи ідеї, діалогічна складова літератури, що передусім постає через сукупність конвенційних образів - ці та інші проблеми представлені в наратологічній термінології новітнього літературознавства.

У процесі дослідження враховано як концепти і висновки наявних літературознавчих праць стосовно окремих аспектів наративного втілення індивідуального авторського стилю, так і засвідчено початок формування наратологічного напряму в сучасному літературознавчому вивченні історії української літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження наративного формату української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідної роботи кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова - «Шляхи розвитку української літератури ХVІ-ХХ ст.». Тема дисертації затверджена Вченою радою НПУ ім. М. П. Драгоманова (протоколи № 4 від 30 листопада 2006 р.; № 3 від 27 листопада 2008 р.), скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 8 квітня 2008 р.).

Метою дисертаційного дослідження є аналіз української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. (до 1910-их років) з погляду реалізації наративних стратегій як у межах індивідуального стилю, так і в системі єдиної поетикальної моделі (дискурс роботи зосереджений у типологічній уніфікованості та авторській своєрідності).

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

· комплексно проаналізувати наратологічні концепції літературознавства ХХ - початку ХХІ ст.;

· узгодити термінологічну систему наратології з базовими принципами суміжних літературознавчих методик (феноменології, структуралізму, семіотики, рецептивної естетики, герменевтики тощо);

· з'ясувати філософсько-естетичні передумови та вплив різнопланових чинників на творення естетичного канону української малої прози в сукупності її жанрово-тематичних модифікацій;

· обґрунтувати концепцію наратологічного дослідження художнього тексту, розробити теоретичну модель класифікації наратора як смислоутворювального чинника;

· ввести поняття наратора у класичну тріаду «творення - читання - інтерпретації» («автор - твір - читач»), спробувати віднайти термінологічний компроміс між термінологією структуралізму та потребою цілісного (тут: традиційного) дослідження літературно-художнього тексту;

· виявити особливості формування нових наративних стратегій у контексті оновлення змісту літератури та її формальної організації;

· систематизувати індивідуальні стилі письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. за домінуючими викладовими моделями;

· визначити й охарактеризувати внутрішньотекстові аспекти оприявнення авторської свідомості за посередництва різних категорій (артикульованих та інтертекстуальних);

· спроектувати наративну площину тексту на рецептивний рівень і визначити закономірності функціонування художнього світу з позицій викладової специфіки твору;

· вивчити особливості художнього світу літературного твору в контексті зміни жанрово-тематичної, стильової конфігурації української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть, а також поглиблення психологізації зображення;

· у процесі вивчення параметрів структурування тексту синтезувати два основні напрями сучасної наратології: дослідження специфічної природи викладової інстанції як центру оповідного тексту і особливостей власне оповідного чи розповідного тексту, принципово відмінного від описового тексту кінця ХІХ століття;

· на матеріалі української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. дослідити особливості презентації гетеро- та гомодієгетичного наратора у двох видах ситуацій: екстрадієгетичній та інтрадієгетичній.

Об'єктом дослідження є заломлення основних антипозитивістських реляцій у текстовому масиві української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть, своєрідна презентація особистісної та етико-естетичної трансформації в культурі і, зокрема художній літературі переходової доби.

Предмет дослідження - наративні стратегії, представлені жанровими різновидами української малої прози зламу ХІХ - ХХ століть.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять дослідження вітчизняних і зарубіжних учених про наратив як специфічну категорію організації художнього світу, як один із важливих способів реалізації індивідуального авторського стилю та включення його у філософсько-естетичний контекст певної історичної доби. Вивчення наративних стратегій, що презентують формування новітньої української прози, зокрема, її малих форм, ґрунтується на принципах феноменології (Р. Інгарден), що дала можливість довести існування реального світу в межах «інтенційних» (мистецьких) творів; літературної герменевтики (Г.-Г. Гадамер, П. Рікер) для з'ясування специфіки втілення онтологічного феномену через посередництво мовно-мовленнєвого контексту з присутністю в ньому деякого компетентного джерела викладу; теорії рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Р. Яусс), що через акцентування уваги на особливому значенні читацької співучасті у процесі творення та існування художнього часопростору дала можливість ввести категорію наратора в активний дослідницький інструментарій; теорії діалогізму М. Бахтіна, яка через ідеї поліфонічності, двоголосся та хронотопної організації художнього викладу створила передумови введення тексту в координати калейдоскопічної складності буття літературного твору; структуралізму та семіотики (Р. Якобсон, Р. Барт, У. Еко, Ю. Лотман, Ц.Тодоров, Ж. Женетт, В. Шмід, А. Компаньйон) для концептуальної структуризації деякої системи формальних позначень (стилістичних фігур) наративної конфігурації літературно-художнього простору; постструктуралізму (М. Фуко) як засобу відшукати «фундаментальні коди культури» для максимального зближення словесно-естетичного світу із індивідуальним світом реципієнта художнього твору.

У роботі використані напрацювання українських літературознавців щодо поетикальних особливостей малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть, а також щодо специфіки організації художнього викладу в її межах (В. Агєєвої, М. Васильєвої, О. Гнідан, Р. Голода, Р. Гром'яка, Т. Гундорової, Г. Давидової-Білої, М. Дем'янюк, І. Денисюка, М. Жулинського, Н. Зборовської, М.Зубрицької, Н. Калениченко, М. Капленко, М. Кодака, О. Колінько, В.Костюка, Ю. Кузнецова, Г. Левченко, М. Легкого, В. Лесина, Д. Наливайка, А. Островської, С. Павличко, І. Папуші, Ф. Погребенника, Я. Поліщука, М.Руденко, Г. Сивоконя, В. Сірук, Г. Сохань, М. Ткаченка, М. Ткачука, О.Ткачука, І. Франка, С. Хороба, Н. Шумило).

Для здійснення дисертаційного дослідження використаний комплекс методів: біографічний - для вивчення особистісних чинників формування авторського наративу; історико-літературний і типологічний - для включення наративної специфіки певного твору чи низки творів у філософсько-світоглядний контекст епохи та вивчення її у зіставленні з явищами одного історико-хронологічного рівня; культурно-історичний - для з'ясування естетичної своєрідності авторського стилю та її вплив на формування викладової стратегії; системний - для формування концепції наративної стратегії малої прози як цілісного системного утворення з певною функціональною настановою. Методи, які визначають розвиток основних напрямів сучасного літературознавства, були застосовані для комплексного дослідження особливостей наративної конфігурації української малої прози в координатах структуризації художнього світу і його рецептивного існування.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в контексті новітніх літературознавчих проектів уперше здійснено комплексне наратологічне дослідження одного із знакових для новітньої української літератури текстових масивів - малої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Теоретичне значення дисертації. Рефероване дослідження основних концептуальних наратологічних категорій може бути використане для формування наратології як самостійного напряму в українській літературознавчій школі, а також для створення цілісного дослідницького проекту «Українська література: наратологічний вимір».

Практичне значення одержаних результатів зумовлюється можливістю використання їх у процесі вивчення закономірностей розвитку новітньої української літератури як самодостатнього естетичного явища та складової загальноєвропейського мистецького поступу, у дослідженні проблем теорії літератури на рівні історичної та теоретичної поетики, у збагаченні змісту навчальних курсів «Вступ до літературознавства», «Теорія літератури», при читанні тематичних спецкурсів для магістрантів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація представляє систему засадничих принципів наратологічного дослідження художнього тексту, конкретизує класифікаційну модель наратора, текстологічний аналіз значного масиву української малої прози презентує період, важливий для становлення новітнього літературного канону. У дисертації враховуються здобутки українського та світового літературознавства. Водночас концептуальні підходи до аналізу художнього тексту, сформульовані ідеї та принципи дослідження, аналітичні концепти, а також зроблені висновки належать автору дисертації. Використання спостережень, узагальнень та положень праць інших літературознавців задокументовані відповідними посиланнями. письменник наратологічний художній текст

Апробація результатів роботи. Окремі розділи дисертації, а також її зміст у цілому обговорені на засіданні кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (30 жовтня 2007 р. протокол № 2; 12 березня 2008 р. протокол № 6; 25 червня 2008 р. протокол № 10; 13 листопада 2008 р. протокол № 3). Основні положення роботи представлені монографією, публікаціями та виступами на наукових конференціях: щорічній Франківській конференції (Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002 р.); Міжнародній науковій конференції „Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львівський національний університет імені Івана Франка, 14-15 травня 2003 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Література в системі міждисциплінарних зв'язків» (Львівський національний університет імені Івана Франка, 16-18 травня 2007 р.); Міжнародній поетологічній конференції «Криза теорії» (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 18-20 жовтня 2007 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології» (Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 10-11 квітня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харківський національний економічний університет, 16-18 квітня 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Гуцульський діалект в українських писемних пам'ятках та художній літературі» (Прикарпатський державний університет імені Василя Стефаника, м. Коломия, 22-23 травня 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Дитина читає…» (м. Львів, 8-10 травня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Українська література: погляд із ХХІ століття» (Миколаївський державний університет імені Василя Сухомлинського, 20-21 червня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Література для дітей і про дітей: історія, сучасність, перспективи» (Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, 15-16 вересня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу» (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 13-14 листопада 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Українська філологія: школи, постаті, проблеми» до 160-річчя заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львівський національний університет імені Івана Франка, 20-21 листопада 2008 р.).

Публікації. Основні наукові результати дослідження представлені у монографії «Українська мала проза кінця ХІХ - початку ХХ століть у дзеркалі наратології» (Львів, 2008) та 28 публікаціях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (384 позиції). Загальний обсяг роботи - 406 сторінок (374 сторінки основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обумовлена актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, сформульована його концепція; визначені мета і завдання роботи, об'єкт і предмет вивчення. Обґрунтована наукова новизна дослідження, вказані перспективи теоретичного та практичного використання його результатів, з'ясовані теоретико-методологічні засади дисертації, аргументовано застосування комплексу методів у процесі роботи над проблемою. Зазначено також форми апробації результатів дисертаційного дослідження, охарактеризована його структура.

У першому розділі роботи «Контекст нарації: теоретичні аспекти літературознавчої методології» розглядається проблема формування концептуальних засад наратології як одного із продуктивних напрямів новітнього літературознавства, що засвідчує можливість значного розширення простору вивчення літературного твору. Заявивши про себе на початку ХХ ст. (принципи формалізму В. Шкловського, Б. Томашевського; ідеї В. Проппа, М.Бахтіна, В. Волошинова; дослідницькі концепти Московсько-тартуської школи: Ю. Лотман, Б. Успенський) і набувши теоретичного обґрунтування в другій його половині (праці К. Фрідеман, О. Вельзера, Ц. Тодорова, В. Шміда, Ж. Женетта та ін.), наратологія виявила одночасно гнучкість щодо засвоєння попередньої літературознавчої традиції та відкритість до введення нових констант для комунікування читача із текстом.

Злам світогляду, стереотипів світосприймання і самоусвідомлення, які стали характерною ознакою формування культурологічної парадигми кінця ХІХ - початку ХХ ст., викристалізували потребу словесно оформити пошуки точок дотику «тієї ж» людини до ціннісних пріоритетів кардинально іншого світу. Герменевтична спорідненість читача початку ХХІ ст. із художнім світом тексту початку ХХ ст. визначається принаймні подібними тенденціями особистісно-суспільної комунікації. Тематичне, проблемне, образне наповнення літературно-художнього твору з позиції читача, який перебуває на значній дистанції, відмінне від традиційного підходу до конкретних аспектів літературознавчого аналізу. Наратив є тією категорією, що дає можливість зробити цілісним системний аналіз не лише безпосередньо художнього тексту, але й широкого мистецького, індивідуально-психологічного контексту частини літературного процесу (обмеження стосується формальних ознак - дослідження має на меті зосередитися на малій прозі). Прочитання творів у системі сукупних координат герменевтики, феноменології, структуралізму, семіотики, соціолого-літературознавчих і психоаналітичних поглядів, а також з позицій етико-критичного (моралістичного) і когнітивно-креативного підходів дає підстави сподіватися на глибоке методологічне дослідження значного масиву української літератури.

Три складові естетичної комунікації - автор, твір, читач - є об'єктом спостереження та дослідження у багатьох методологічних підходах. Зміна кута зору чи введення певної смислотворчої категорії в розуміння суті їх взаємної опозиційності й взаємовпливу здатна істотно змінити конфігурацію теоретичного дискурсу. Таким чином, не втрачає актуальності питання про співвідношення цих компонентів спочатку у процесі від задуму до написання, далі у форматі існування тексту і, зрештою, на шляху від першого прочитання до інтерпретації. І саме тому на пильну увагу заслуговує теоретичне дослідження смислоутворювальної та функціональної ролі кожного з них.

Пошуки найбільш виправданої теоретико-методологічної бази літературознавчих досліджень постійно коливаються між усталеними принципами сприймання та інтерпретації художнього твору і новітніми відкриттями переважно на зближенні власне літературознавства з філософією, естетикою, соціологією тощо. Кожен випадок аналітичного синтезування має дослідницьку перспективу, оскільки намагається застановити процес студіювання твору на цілком виправданих і доречних засадах. Одним із напрямів, що потенційно засвідчує можливість значного розширення простору вивчення літературного твору, є наратологія. Поставши як самодостатній дослідницький напрям в другій половині ХХ ст., вона виявила одночасно гнучкість щодо засвоєння попередньої літературознавчої традиції та відкритість до введення нових констант для комунікування читача із текстом.

Важливими для розуміння суті та прикладної вартості наратологічних принципів у цій роботі є такі проблеми: окреслення термінологічних контурів у процесі дослідження наративної природи твору; визначення основних концепцій наратології, що формують її як самодостатню методику літературознавства; встановлення парадигми погодженого літературознавчого дискурсу, який був би спроможним синхронізувати традиційний, структуралістський та семіотичний підходи, а також категорії герменевтики та рецептивної естетики до тексту в його наративній парадигмі, вивчення проблематики та формальної модифікації малих прозових форм української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. в контурах наратологічної методики.

Одним із ключових параметрів пропонованого дослідження є питання часового сусідства літературного тексту і його реципієнта-інтерпретатора, оскільки увага акцентується на значному триванні художнього явища, що пов'язується як із константними чинниками літературного процесу, так і з фактами ідеологічної, суспільно-світоглядної, особистісно-ціннісної трансформації, які є невід'ємними атрибутами мистецької еволюції. У цьому контексті розповідна манера набуває важливості у комунікуванні попереднього досвіду, будучи осередком збереження традицій, а також виступає в ролі «естетичного диктатора», акумулюючи певні цінності та закорінюючи їх у свідомість читача. Таким чином, художній виклад стає означником естетичного сусідства у найширшому семантичному тлумаченні цього поняття. Для осмислення стратегії значеннєвих утілень за посередництва певної манери презентації художнього матеріалу введена категорія наративу.

Важливим для здійснення наратологічного дослідження літературного твору є розуміння специфіки наратора, який опиняється на перетині всіх суб'єктивованих інстанцій розповідного чи оповідного літературного твору і природа якого в сучасному літературознавстві зазнає деякої синонімії, зближуючись відповідно то з розповідачем, то з оповідачем. На матеріалі літературних творів кінця ХІХ - початку ХХ ст. запропонована методика розпізнавання розповідача й оповідача на рівні стилістичних вказівників, адже мовлення розповідача вирізняється своїм характерним забарвленням, тяжінням до позиції одного із персонажів.

Здійснена спроба осмислити духовну сутність наратора. Духовний світ автора значною мірою моделюється для текстового оформлення, до нього додаються контекстуальні чинники, він заздалегідь проектується на очікувані реакції читача (читачів) та літературного процесу загалом. Тому духовність наратора має всі ознаки «вторинної моделюючої системи»: створений за певними канонами та правилами, наратор починає функціонувати як самодостатній організм із властивими для нього важелями переконання реципієнта. Читач здебільшого ідентифікує психологічну сутність автора саме через дозволену наратором призму, під його кутом зору розгортається інтерпретаційна проекція літературного твору.

Проблема актуалізації наратологічного дискурсу в літературознавчих студіях виникає невипадково - контури методології синтетичного дослідження викладової природи прозового твору малої форми значною мірою зумовлюються можливістю множинних теоретичних модифікацій сучасного дослідницького процесу. Здобутки основних шкіл та напрямів свідчать як про потребу іншого прочитання відомих та маловідомих текстів, так і про гнучкість літературно-художнього матеріалу щодо застосування до нього розмаїтих аналітичних процедур. Чільні концепції наратологічного напряму в літературознавчій думці другої половини ХХ - початку ХХІ ст., встановлення аспектів сумісності наратологічного інструментарію з текстовим масивом української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть представлені у пропонованому дослідженні у зв'язку з актуальною потребою вироблення системної термінології, деталізації наявних класифікаційних моделей наратора.

Формат сучасних наратологічних студій переконує радше у спробах встановлення деякого методологічного компромісу, ніж у прагненні запровадити вичерпну дефінітивну парадигму фокусування наративу як центру дослідницького процесу, адже в обіг винятково структурального аналітичного процесу включаються численні поняття суміжних дисциплін. Герменевтична категорія горизонту значною мірою змодифікувала модерне сприйняття літературного твору, що знайшло своє втілення на етапі термінологічного оформлення наратології.

Пильна увага до розповідної чи оповідної інстанції у художньому тексті, здавалося б, відвернула погляд дослідників від традиційних для літературознавства проблем диференціації змісту й форми, виведення проблематики творчості конкретного письменника на рівень дослідження глобальних стильових закономірностей як у межах деякого напряму, так і на рівні онтологічних узагальнень. Однак глибинне наратологічно оформлене простування до смислу твору в підсумку дає можливість з'ясувати всі звичні питання літературного процесу з урахуванням специфіки їх розповідного формату, з виявленням рівня суб'єктивності автора та здатності до адекватного проникнення читача у простір іншого інтелектуально-емоційно-естетичного світу. Фактично наратор однаково належить усім складовим сфери розуміння. Тобто до мовлення автора та мовлення персонажів додається особлива мова інтерпретатора, для якої координуючим центром також стає наратор. Він як джерело знання про текст і його смислову мотивацію відсилає читача однаково до авторської інтенції і стає означником стилю та апелює до реального досвіду читача, який дає можливість вводити індивідуальний стиль у невідому авторові історичність.

У контексті встановлення термінологічних констант наративу як літературознавчого дискурсу осмислені передумови виникнення самої потреби ідентифікувати, а далі класифікувати характерні ознаки розповіді в структурі літературно-естетичної комунікації. Як зауважив Дж. Ділі, «першою з оповідних універсалій, які нам треба розглянути, є власне універсальна роль оповіді [narrative] як основи передавання культури - основи […] суто людського семіозису, за допомогою якого біологічна спадковість переходить у кумулятивне передавання навчання, що уможливлене єдино завдяки оповіді» Ділі Дж. Основи семіотики / Джон Ділі. - Львів: Арсенал, 2000. - С. 39..

Наративна площина тексту досліджена як ідентифікатор змісту: для передання досвіду авторові важливо дистанціювати зображений світ від себе особисто (від власної біографічності, за винятком творів специфічного жанру), натомість для читача істотним психологічним чинником є розуміння свого домінування над смислом, оскільки сприймання твору через посередництво не-автора знімає відповідальність за розуміння первинного змісту «неправильно». З другого боку, читач пізнає якщо не цілком новий фікційний світ, то пробує виявити невідомі його особливості чи закономірності, а процес шукання для самого читача є автономним завдяки формальному відчуженню автора.

Наратор у дослідницькій парадигмі дисертації постає як складноорганізований суб'єкт з багатьма способами свого оприявнення, як посередник між:

а) реальним світом, до якого належить біографічний автор, та фікційним світом художнього твору;

б) зображеним символічно значущим світом літературного твору та пізнавальною компетентністю читача;

в) інтелектуальним, світоглядним, естетичним, моральним досвідом автора та рецепційною готовністю читача до специфічного, одностороннього діалогу;

г) природними для дійсного автора мовленнєвими конструкціями, тенденційно змодельованим мовленням персонажів та відгуком читача іншої культурно історичної реальності на вербалізацію духовної сутності віддаленої епохи.

Проблема наратора в літературознавчому дискурсі не викликає принципових дискусій щодо термінології, розбіжності радше стосуються підходів до типології наративної парадигми тексту, а також узгодження у текстологічному застосуванні запропонованих методик дослідження. На дещо відмінних термінологічних позиціях щодо вивчення наративної специфіки тексту засновані, зокрема, праці І. Денисюка, Р. Гром'яка, М. Ткачука, М.Кодака, І.Папуші, М. Руденко та інших представників наратологічного напряму в сучасному українському літературознавстві.

Дослідження наративної конфігурації прозового твору малої форми у пропонованій дисертації спирається на ключову концептуально значущу домінанту - категорію часу: кінець ХІХ - початок ХХ століть. Період, який позначився в історії української літератури знаковими відкриттями у царині форми та змісту, у форматуванні нового інтелектуально-світоглядного та психологічно-настроєвого типу літературного персонажа, у важливих трансформаціях канонічних жанрів та введенні до мистецької практики цілком нових сюжетно-композиційних модифікацій осмислення світу в собі та власного життєвого та естетичного досвіду в категоріях розповіді.

На переконання Т. Гундорової, собливо активним у звільненні читача від тиску авторської інтенції є саме літературний період модернізму, що «руйнує, розбиває, диференціює картину замкненого світу, накладає кілька суб'єктивних перспектив, повертає відчуття свіжості того, що вже стилістично оброблене і створює ілюзію спонтанності того, що стилізується. У такий спосіб він активізує процеси сприйняття, конструює «інакшість» самого читача / глядача. Тобто комунікативна утопія модернізму проектує, трансцедентує читача / глядача поза замкнуті межі буденного і традиційного, відкриваючи перспективу іншого сприйняття, а отже, й іншого буття» Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Тамара Гундорова. - Львів: Літопис, 1997. - С. 290..

Тобто увага зосереджена на своєрідності того періоду, коли художньо-естетична практика стала частиною глобальної теоретико-методологічної трансформації, спричиненої кризою світогляду попередніх епох, розвитком антипозитивізму як інтелектуального руху. Дільтеєва тріада «переживання - експресія - розуміння» була оптимальною відповіддю на шляху від типологізації до індивідуалізації особистості. Проблема типовості, взаємозумовленості, об'єктивного детермінізму поступилася розумінню пізнання унікальної природи кожного індивідууму не лише в контексті суспільно значущих впливів, але й у комплексі власних характерологічних чинників. Таким чином, на передній план літературознавчого дискурсу дедалі активніше виходить психологічна складова дослідницького інструментарію. Водночас літературно-художня практика в пошуках естетичного канону синтезує реалістичне відображення з різноманітними новаторськими техніками. Саме тому важливим видається панорамний погляд на систему образотворення одного із достатньо знакових текстуальних комплексів української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. - її малої прози.

У підрозділі 1.1. «Інтенційність: автор як основа цілісності твору» проблема авторства розглядається в проекції на три ключові тези: автор як центр твору, автор як функція в дискурсі літературної комунікації; автор як складова дискурсивно-аналітичного компромісу. Однією з важливих проблем сучасного літературознавства є питання про роль автора в літературі, рівень його оприявнення в художньому світі, можливості - гіпотетичні та реальні - знайти чи бодай окреслити «авторський силует» у матриці твору. Як спосіб знайти порозуміння між прихильниками інтенційності, функціональності чи інтерсуб'єктивності автора запропонована наратологічна концепція авторської комунікації, що передбачає можливість систематизувати й гармонізувати стосунки творця з його твором та читачем. Таким чином, дискусія щодо місця авторської інтенції у творі-тексті не представлена у широкому теоретико-філософському осмисленні.

У підрозділі 1.2. «Суб'єктивність: право та обов'язок читача» досліджені аспекти оприявнення читацької співучасті в існуванні літературно-художнього явища. Адже читачеві належить досить важливе місце в естетичному полілозі. Його роль, вплив на історичне тривання тексту, а також відповідальність за збереження інтенційності досліджені в комплексі питань: перше прочитання літературного твору; рецепція літературного твору як безпосередня артикуляція естетичного діалогу; інтерпретація літературного твору з погляду інтелектуального чи естетичного змагання читача з автором; основні читацькі стратегії; аспекти рецептивно-інтерпретаційної перспективи. Комунікація втілює не лише перше і теперішнє прочитання твору та реакцію на нього, але і весь континуум здобутих і примножених цим текстом значень. Теперішній читач стає інтерпретатором великої кількості позатекстових чинників, що впливають на цілісне сприймання твору, а також його окремих частин. Часова перспектива по-новому форматує комунікацію. Ідеальне читання - така ж аморфна і невловима категорія, як і все, що стосується діалогу психологічно унікальних сутностей. Фундаментальна позиція розуміння літератури загалом та кожного контакту читача з текстом зокрема скеровує стратегію сприймання всіх складових літературної комунікації. Перебування літературного твору у процесі формування, розвитку та реалізації художньої комунікації безпосередньо корелюється з основними способами вияву читача. Пошук можливих значень та відгадування прихованих символів становить чи не найбільш істотну інтригу перспективного читання. Адже чим далі перебуває читач стосовно твору в історико-культурному поступі, тим складнішою і багатограннішою стає та призма, крізь яку заломлюється первинний смисл твору.

Підрозділ 1.3. «Інтерсуб'єктивність: наратор у матерії тексту» зосереджений на введенні наратора в художньо-естетичний простір літературного твору, що дає можливість вивчити параметри інтерсуб'єктивності тексту, його здатність до смислових та формальних модифікацій. Тому увага акцентована на окресленні термінологічних контурів у процесі дослідження наративної природи твору, на визначенні найбільш помітних концепцій наратології, що формують її як самодостатню методику літературознавства, на встановленні парадигми погодженого літературознавчого дискурсу, який був би спроможним синхронізувати традиційний, структуралістський, семіотичний, феноменологічний тощо підходи до тексту в його наративній парадигмі.

Кожна наративна стратегія проектує комунікативний дискурс, встановлює правила гри автора з читачем за посередництва художнього тексту. «Голосна» позиція наратора чи затемнення її, фізична присутність в матерії твору чи перебування поза текстовим простором, наявність чи відсутність контактів наратора з персонажами - це глобальна проекція змісту твору на рецептивні можливості читача або читачів. Функціональне розщеплення текстів та голосів автора, наратора, нарататора, персонажів дає можливість вичерпно щодо первинного задуму окреслювати контури фікційного світу, надавати йому впізнаваних ознак, робити естетичну комунікацію якомога більше мотивованою психологічно та довершеною естетично. Наратор не лише функціонально впорядковує текстову структуру твору, але й виявляється як спроба досягнути внутрішньопсихологічного порозуміння спочатку автора з його історичністю, а згодом читача - з цілісним культурним середовищем.

Ускладнення наративної структури прозового твору передусім диференціює виявлення автора та читача. Наратор встановлює поле для знаходження значення твору, запрошує читача до порозуміння. При цьому кожне відкриття в царині смислу неминуче супроводжується новими запитаннями, які персоніфікують читацьку реакцію, роблять її більш динамічною та взаємозрозумілою. Важливу роль відіграє мова наратора, яка дистанціює позицію автора, у такий спосіб зближуючись із власним голосом читача. Мовленнєва рівність чи емоційна забарвленість окремих частин тексту визначає розвиток наративу: або з позиції всезнання, або як форматування уявного діалогу автора через наратора із читачем. З'ясування того, «хто говорить» у тексті, становить предмет читацького зацікавлення і забезпечує рецепційну цілісність самого процесу трансформації фікційного світу твору у нову (іншу) свідомість.

Наративна типологія форматує досить цікавий та продуктивний для літературознавчих досліджень інструментарій. Вона дає можливість максимально синтезувати особливості реалізації у фікційному світі літературного твору глобальних світоглядних проблем, побачити особистісні проекції характерів, витлумачити складні комплекси закодованих значень, а також зробити процес читання якомога більше досконалим з позиції погодження горизонтів авторської інтенції та читацької компетентності.

Центральна проблема другого розділу дисертаційного дослідження «Художній світ літературного твору і нарація: жанрово-композиційний аспект» - особливості художнього світу літературного твору в контексті жанрово-композиційного форматування наративу.

Серед важливих проблем сучасної літературознавчої науки особливе місце належить теоретичному осмисленню специфіки наративної організації художнього тексту. Звернення до творчих біографій українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століть та способів авторської самопрезентації, до ретельного аналізу художніх текстів з позицій наратології передусім пов'язане зі зміною концептуальних настанов літературознавства, однак значно узалежнюється від трансформації засадничих позицій гуманітарного знання загалом. Відомо, що хронологічна зміна століть активізувала значні суспільно-економічні, філософсько-світоглядні, морально-естетичні катаклізми та спричинила важливі перетворення у царині індивідуальної свідомості й самоутвердження особистості. Цілком закономірним було й те, що якісне оновлення дійсності зумовило творення мистецтва нової якості, відмінної від попереднього часу естетики художньої творчості. Активізація наукового зацікавлення літературною еволюцією саме зазначеного періоду пояснюється тим, що новітнє літературознавство переживає період активного методологічного переформатування: вироблення базових підходів до осмислення та аналізу художнього тексту намагається максимально згармонізувати як артикульовані досягнення попереднього часу, так і ті принципи й теоретичні міркування, що перебувають на етапі становлення. Тому, з одного боку, спостерігаємо розмаїту в сенсі методологічної основи та методичного інструментарію палітру дослідження тексту, а з другого - зауважуємо актуальність та своєчасність перепрочитання класичної української літератури у контексті синтезу аналітичних принципів різних дисциплін, зокрема найбільш дотичних до проблем наратологічного дискурсу.

Суміжність історичних епох визначає домінанту переходовості для осмислення специфіки не лише літературно-художніх явищ, але й культурологічного контексту загалом. Зокрема, українська мала проза кінця ХІХ - початку ХХ століть засвідчує потребу і можливість встановити відповідність між гостротою суспільного моменту та способами адекватного реагування на виклики часу засобами мистецької виразності.

Основою наукової концепції, обґрунтованої та аргументованої поетикальним аналізом художнього тексту, є модель типології наратора, що спирається на диференціацію рівня особистої присутності викладового центру в межах нарації та граматичний спосіб артикуляції цієї присутності. Тому для вивчення специфіки викладової стратегії української малої прози кінця ХІХ - початку ХХ століть застосовані поняття гетеро- та гомодієгетичного наратора, які представляють екстра- чи інтрадієгетичну ситуацію (на основі класифікацій Ж.Женетта, В. Шміда). Водночас під наративною стратегією розуміємо певну інтенційну настанову щодо цілісного форматування естетично вартісного матеріалу, що рецептивно визначається комплексом індиціальних знаків, які, по-перше, забезпечують адекватність сприймання чужого досвіду, а по-друге, призначені для активізації читацької співтворчості на етапі його привласнення. Викладова стратегія є тим атрибутивним простором, у якому впорядковуються усі смислозначущі елементи розповіді чи оповіді, а тому розглядається у пропонованому дослідженні як одна із поетикальних констант художнього тексту. При цьому йдеться не лише про способи встановлення вказівників формальної схожості в межах одного твору чи ряду творів певного автора, але й про системні закономірності розгортання нарації у художньому масиві однієї з літератур (української) в межах деякого історичного періоду (кінця ХІХ - початку ХХ ст.) з метою дослідити особливості становлення новітньої культури на рівні стратегії словесного позначення естетично вартісної дійсності.

Художній текст зламу ХІХ - ХХ ст. виразно артикулює новий формат мислення та світосприймання, набуває ознак активного посередника між об'єктивними реаліями психологічної, інтелектуальної, естетичної та комунікативної самоідентифікації особистості. Тому нового прочитання потребує як добре знана літературна класика, так і літературно-художня спадщина недостатньо досліджених авторів. Оскільки звичні текстові форми набувають більш чіткого смислового окреслення, видається, що часова ретроспекція виконує надзвичайно важливу роль концентрації змісту, висвітлення ключових оповідних моделей, яскравих особистісних портретів. Отже, панорамний погляд на тенденції розвитку малої прози в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століть видається перспективним і продуктивним.

Підрозділ 2.1. «Український літературний процес кінця ХІХ - початку ХХ ст. в теоретико-методологічному осмисленні» зосереджений на теоретичних аспектах вивчення українського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст. Звернення до творчих біографій українських письменників зазначеного періоду та способів авторської самопрезентації, а також до ретельного аналізу художніх текстів з позицій наратології передусім пов'язане зі зміною концептуальних настанов сучасного літературознавства, водночас потребуючи розуміння параметрів трансформації засадничих позицій гуманітарного знання загалом. Активізація наукового зацікавлення літературною еволюцією саме зазначеного періоду пояснюється тим, що новітнє літературознавство переживає період активного методологічного переформатування: вироблення базових підходів до осмислення та аналізу художнього тексту намагається максимально згармонізувати як артикульовані досягнення попереднього часу, так і ті принципи й теоретичні міркування, що перебувають на етапі становлення. Тому, з одного боку, спостерігаємо розмаїту в сенсі методологічної основи та методичного інструментарію палітру дослідження тексту, а з другого - зауважуємо актуальність та своєчасність перепрочитання класичної української літератури у контексті синтезу аналітичних принципів різних дисциплін, зокрема найбільш дотичних до проблем наратологічного дискурсу.

Українська мала проза кінця ХІХ - початку ХХ століть переконливо демонструє, що значні зміни відбуваються у традиційному словесному мистецтві, що внутрішньостильові авторські системи перебувають у процесі істотних смислотворчих трансформацій. Зокрема, йдеться про трансформації наративних стратегій тих авторів, які визначально належали до епохи класичного реалізму - М. Коцюбинського, О. Маковея, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, В. Стефаника, А. Тесленка, С. Васильченка тощо. Описово-показова манера викладу художнього матеріалу набула довершеної конфігурації реалістичного відображення і впливу імпресіонізму та експресіонізму. Якщо для української літератури ХІХ ст. провідною викладовою формою була нарація = презентація нарації, то період кінця ХІХ - початку ХХ століть засвідчив формування нової викладової стратегії.

Ототожнення самої «історії» з розповіддю про неї (із домінуванням описовості) спричинилося до однакового віддалення біографічного автора від обох чинників тексту. Зумисне стирання відмінностей між об'єктивною подією зовнішнього стосовно тексту світу та її художнім осмисленням зумовило розвиток того способу розповіді, який дистанціює наратора від смислу твору. Тому дослідницький процес мав підстави розгортатися у двох рівноважливих площинах - як вивчення авторської інтенції у кожному акті індивідуального творчого процесу і як знаходження змістозначущих констант безпосередньо у тексті. Інтерпретація художнього твору мала підстави вважатися вичерпною при фокусуванні приватного життя автора із чинниками ситуативного впливу на творчий процес загалом та певний момент у ньому, а також при гіпотетичному моделюванні творчого задуму. Інтенційність твору вважалася вихідною позицією для рецепції і подальшого читацького привласнення смислу твору. Отож паралелізм зовнішніх щодо матерії тексту чинників та його змістової конфігурації зумовлював синхронність розгортання розповіді без розмежування фактологічної основи зображуваної події (історії) та її художнього втілення. Основні константи реалістичного художнього часопростору визначалися домінуванням категорії «загальне»: соціальне середовище зумовлювало напрям розгортання індивідуального характеру, масштабна міметична картина складалася із мозаїчних, часом химерно сплетених, зображень приватного життя особи, щоразу в контексті зовнішніх впливів.