Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лірична поезія в аспекті інтерпретації і тлумачення (на матеріалі російської поезії ХІХ-ХХ ст.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Методологічне розмаїття в сучасній теорії літератури, що в цілому є фактом позитивним, потребує осмислення. Як співвідносяться між собою ці різні традиції: та, що йде від теорії художнього образу ХІХ ст., від теоретичної установки основоположників формальної школи, від теоретико-літературної концепції М.М. Бахтіна, від герменевтики ХІХ-ХХ ст.? Чи існують критерії науковості, які, будучи актуальними у межах одного напряму, так само значимі для всіх інших? Чи доречно, відтак, говорити про науковість чи ненауковість того чи іншого напряму, виходячи з цих єдиних критеріїв абстрактного уявлення про науковість? Чи повинна теорія літератури цілком стати «точною», «об'єктивною», а її висновки обов'язково такими, що математично верифікуються? Чи мусять відчувати комплекс неповноцінності ті напрями, що не відповідають зазначеним критеріям? Поставлені питання залишилися нам у спадок від попереднього століття і все ще потребують прояснення.

У дисертації сутність різних напрямів сучасної академічної теорії літератури розкривається з точки зору здатності мислення, що лежить у їх основі (мислення, що уявляє, об'єктивує), тоді як в основі запропонованої автором дисертації «філологічної» теорії - апелююче мислення. Зазначене розмежування, у свою чергу, уможливило розрізнення двох способів розуміння поетичного твору - інтерпретації, що є актуальною для всіх напрямів сучасної академічної теорії літератури (сфера мислення, що уявляє), і тлумачення, що є актуальним у межах «філологічної» теорії (сфера апелюючого мислення).

Оскільки конститутивним моментом інтерпретації є мислення, що уявляє, остільки саме наочне (згідно з Геґелем, поетичне, естетичне) уявлення є тією сферою, у якій найбільш повно і глибоко розкривається її сутність. Тому в аспекті інтерпретації російська лірична поезія ХІХ-ХХ ст. розглянута з точки зору актуальних для неї принципів естетичного завершення поетичного цілого. Мова у цьому випадку постає у своїй службовій функції - як засіб поетичної образності. Натомість тлумачення виходить з онтологічного статусу мови: саме тому актуалізується творчо-породжуюче начало, що завжди присутнє у мові. В аспекті тлумачення, яке здійснюється не за допомогою мови, а в ситуації «при мові» (М. Гайдеґґер), пропонується нове прочитання лірики Ф.І. Тютчева. Це нове прочитання стало можливим завдяки зіставленню її з давньогрецькою поезією.

Актуальність теми. Проблема розмежування інтерпретації і тлумачення як двох способів розуміння ніколи не поставала спеціальним предметом осмислення ні в літературознавстві, ні у філософії. Навіть в одному з найважливіших для ХХ століття творів - «Буття і час» М. Гайдеґґера, роботи якого мають першочергову значимість для автора дисертації, - це питання не тільки не прояснене, але допускає помилкове розуміння, тому залишається відкритим.

Значимість заявленої проблеми здебільшого пояснюється тим, що її розгляд дозволяє, по-перше, поставити фундаментальне питання про дві різні здатності мислення (мислення, що уявляє, і апелююче), по-друге, по-новому осмислити закономірності розвитку російської ліричної поезії XIX-XX століть (в аспекті інтерпретації), по-третє, запропонувати нову відповідь на питання про зв'язки лірики Ф.І. Тютчева з давньогрецькою поезією (в аспекті тлумачення). Розмежування інтерпретації і тлумачення дозволяє проблематизувати питання про «філологічність» сучасної академічної теорії літератури, а також актуалізувати питання про сутність поетичної творчості.

У свою чергу, сутність поетичної творчості безпосередньо пов'язана з орудійністю мови, що так чи інакше виявляється в різні періоди історії літератури від найдавніших часів до наших днів. Інтерпретація і тлумачення, як і поезія, співвідносяться з різними проявами орудійності мови (інструментальна мова, що підпорядковує собі поетичне висловлювання або вступає у взаємодію з ним, у першому випадку і, відповідно, «казова» і священно-символічна орудійність - у другому). Той чи інший прояв орудійності мови пов'язаний з різними здатностями мислення: інструментальна і символічна мови - з мисленням, що уявляє, тоді як «казова» і священно-символічна - з апелюючим мисленням. Таким чином, розглядаючи проблему розмежування інтерпретації і тлумачення, ми виходимо на фундаментальні питання про сутність поезії, закономірності розвитку літератури, а також про перспективи і шляхи розвитку філології, оскільки кожне з цих питань у межах двох названих способів розуміння вирішується по-різному.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертації розробляється один з основних напрямків комплексної наукової теми кафедри теорії літератури та художньої культури Донецького національного університету 06-1 ВВ/60 «Художня цілісність і природа філологічного знання: різноманітність теоретико-літературних дискурсів».

Мета і завдання дослідження. Мета даної дисертаційної роботи:

- здійснити розмежування інтерпретації і тлумачення, виявивши їх різноприродний характер на основі співвіднесення їх з різними за своєю природою здатностями мислення - таким, що уявляє, і апелюючим;

- на основі розмежування інтерпретації і тлумачення запропонувати нове осмислення закономірностей розвитку літератури XIX-XX століть, здійснене на матеріалі російської ліричної поезії;

- на основі заявленого розмежування розкрити глибинний зв'язок лірики Ф.І. Тютчева з давньогрецькою поезією.

Поставленими цілями зумовлені наступні завдання дослідження:

- виявити сутність традиційної академічної теорії літератури і теорії «філологічної»;

- розглянути питання щодо орудійності мови у зв'язку з проблемою розмежування інтерпретації і тлумачення як двох способів розуміння, виявити на цій основі загальні закони розвитку літератури;

- в аспекті інтерпретації -

- прояснити взаємозв'язок мислення, що уявляє, і проблеми зображальності (поетичного уявлення);

- побудувати й обґрунтувати типологію принципів завершення поетичного цілого в російській ліричній поезії XIX-XX ст.; здійснити на цій основі конкретизацію загальних законів розвитку літератури;

- осмислити й уточнити сутність тлумачення як способу розуміння поетичного слова у його взаємозв'язку з апелюючим мисленням, тобто з такою рефлексією, що не перетворює «на предмет те, на що вона спрямована» (Г.-Ґ. Ґадамер);

- в аспекті тлумачення -

- розробити питання щодо первісної родової диференціації літератури, обумовленої взаємодією манічного й міметичного начал;

- прояснити сутність ліричного слова у його співвіднесеності з манічним началом;

- з'ясувати первісну сутність трагічного;

- осмислити і конкретизувати питання про взаємодію манічного й міметичного (трагічного) начал у поезії Ф.І. Тютчева на основі її зіставлення з давньогрецькою поезією.

Предмет і об'єкт дослідження. Предмет дослідження - інтерпретація і тлумачення як два різні способи розуміння поезії у їх співвідношенні з різними способами мислення, орудійною природою мови, різними принципами естетичного завершення поетичного цілого, первісною і сучасною родовою диференціацією поезії. Об'єктом дослідження постає лірична поезія Є.А. Боратинського, Ф.І. Тютчева, В.В. Маяковського, М.О. Заболоцького в аспекті інтерпретації; лірична поезія Ф.І. Тютчева - в аспекті тлумачення.

Теоретичні та методологічні засади дослідження. Методологічною основою дисертації в аспекті інтерпретації є вчення Ґ.В.Ф. Геґеля про поетичне уявлення, в аспекті тлумачення засадним є фундаментальне розмежування істини і методу, здійснене М. Гайдеґґером і Г.-Ґ. Ґадамером.

Наукова новизна отриманих результатів. Наукова новизна отриманих результатів полягає у наступному:

- вперше здійснене розмежування інтерпретації і тлумачення як двох способів розуміння поезії у контексті протиставлення мислення, що уявляє, і апелюючого мислення;

- запропонована нова класифікація основних напрямів сучасної академічної теорії літератури, що супроводжується характеристикою кожного з цих напрямів;

- уперше запропоноване розмежування академічної теорії літератури (у межах якої інтерпретація і тлумачення не розрізняються) і «філологічної» теорії (у межах якої тлумачення постає як інший, у порівнянні з інтерпретацією, спосіб розуміння);

- уперше інтерпретація і тлумачення осмислені у взаємозв'язку з різними проявами орудійності мови;

- уперше поставлене питання щодо прямої співвіднесеності орудійності мови і сутності поетичної творчості того чи іншого історичного періоду, а також співвіднесеності орудійності мови і загальних законів розвитку літератури;

- у межах «ейдосної» теорії літератури обґрунтовано взаємозв'язок теорії інтерпретації і сутності поетичного уявлення і на цій основі розкрито питання щодо співвіднесеності естетично значимої інтерпретації з проблемою зображальності художнього слова;

- в аспекті інтерпретації конкретизовано уявлення про зображальні можливості поетичного слова, і на цій основі запропоновано оригінальну типологію принципів завершення поетичного цілого, завдяки чому з'явилася можливість прояснити питання про закономірності розвитку російської ліричної поезії XIX-XX століть;

- в аспекті тлумачення (у межах «філологічної» теорії) запропоновано нове вирішення проблем родової диференціації літератури, сутності ліричного слова і сутності трагічного.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації зумовлене постановкою і вирішенням нових для сучасної теорії літератури проблем (розмежування інтерпретації і тлумачення, манічної і міметичної поезії, різних проявів орудійності мови у її співвіднесеності з поезією, різних принципів естетичного завершення поетичного цілого). Значення дисертації полягає також у збагаченні й оновленні поняттєвого апарату сучасної теорії літератури, в уточненні традиційних уявлень про закономірності розвитку російської літератури останніх двох століть. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у загальних курсах - вступ до літературознавства, теорія літератури, історія літературознавства, літературознавчий аналіз, а також при розробці спеціальних курсів з теорії літератури.

Апробація результатів роботи. Основні положення, висновки і рекомендації, отримані в результаті роботи, були оприлюднені на наступних міжнародних наукових конференціях: «Україна - Греція: досвід дружніх зв'язків і перспективи співробітництва» (Маріуполь, 1996); «Спадщина М.М. Бахтіна і проблеми розвитку діалогічного мислення в сучасній культурі» (Донецьк, 1996); «О.С. Пушкін: філологічні і культурологічні проблеми вивчення» (Донецьк, 1998); «Літературознавчі школи ХХ століття: До 100-річчя професора Г.М. Поспєлова» (Москва, 1999); «Проблема рубежу епох: закономірності перехідних процесів у літературі і мові» (Донецьк, 2000); «Аналіз літературного твору» (Донецьк, 2000); «Порівняльне літературознавство» (Москва, 2001); «Достоєвський у сучасному світі» (Донецьк, 2002); «Ломоносівські читання» (Москва, 2002), «Творчість Ф.І. Тютчева: філологічні і культурологічні проблеми вивчення» (Донецьк, 2003), «Порівняльне літературознавство (Теоретичні проблеми)» (Москва, 2003), «Проблема автора: онтологія, типологія, діалог» (Донецьк, 2005), «Донецька філологічна школа: підсумки й перспективи» (Донецьк, 2006), а також на всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Поетика художнього тексту» (Херсон, 1996); на щорічних міжвузівських наукових конференціях «Діонісіївські читання. Проблеми греко-слов'янської культури» (Донецьк, 1996-2006); на наукових конференціях професорсько-викладацького складу філологічного факультету Донецького національного університету в 1995, 1997, 1999, 2001, 2003, 2005, 2007 рр.

Публікації. Результати роботи відображені у 2 монографіях: «Интерпретация и толкование» (Донецьк: ДонДУ, 2000. - 162 с.), «Об интерпретации и толковании» (Донецьк: ДонНУ, 2007. - 277 с.), а також у 27 статтях, що надруковані у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України, 4 статтях в інших наукових фахових виданнях, 8 матеріалах і тезах наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій - 45,1 друк. арк.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації - 391 сторінка основного тексту, бібліографічний список містить 340 найменувань.

Основний зміст роботи

поезія тютчев література ліричний

У вступі обґрунтовується актуальність обраної дисертантом теми, формулюються мета і завдання дослідження, а також пояснюється, у чому полягає наукова новизна отриманих результатів.

Перший розділ - «Проблема розмежування інтерпретації і тлумачення» - складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі - «Про академічну теорію літератури і теорію «філологічну» - здійснюється розмежування двох зазначених теорій.

У пункті 1.1.1. «Про три напрями сучасної академічної теорії літератури» робиться висновок, що в сучасній теорії літератури можна виділити три основних напрями: «ейдосну» (від грецького ейЮдпт - вигляд, краса) теорію літератури, «літературознавчу граматику» і «персоналістську» теорію літератури. Конститутивним моментом першої є вчення Геґеля про поетичне уявлення, її основною категорією є художній образ. «Ейдосна» теорія літератури домінувала у ХІХ ст. У ХХ ст. її найвидатнішим представником був О.Ф. Лосєв. Засадничою особливістю другої є лінгвоцентризм, головним предметом вивчення для неї є словесно-мовленнєва організація твору. «Літературознавча граматика» утвердилася у вітчизняній науці як один з провідних напрямів у 20-ті роки минулого століття. Нарешті, у межах третьої справжнє розуміння завжди пов'язане з персоніфікацією: тут на перший план виходить не поетичне уявлення, не лінгвістична даність тексту, а голоси - носії смислу. Весь твір у цьому випадку постає як діалог особистостей. Засади «персоналістської» теорії літератури заклав М.М. Бахтін.

Відмінність названих напрямів сучасної теорії літератури не в останню чергу визначається різними методами, що лежать у їх основі. У межах «літературознавчої граматики» метод постає як система принципів, якими визначається предмет у його специфіці, а також зміст і завдання дослідження. Метод «ейдосної» і «персоналістської» теорій літератури - це насамперед відповідність мови дослідження і предмета, що досліджується. Мірою відповідності тут визначається науковість і глибина інтерпретації. Але оскільки предмети вивчення у даному випадку різні, то й співвіднесеність має у кожному випадку різний характер. Предмет «ейдосної» теорії літератури - естетично завершений художній світ, чуттєво даний в уявленні. Предмет «персоналістської» теорії літератури - «голоси й діалогічні співвідношення між ними», їх взаємодія і взаємоосвітлення, що відкривають безмежну смислову перспективу твору.

Три названих напрями теорії літератури, таким чином, не розрізняються за принципом «наукове - ненаукове»; для них характерна принципово відмінна науковість, адже вони спираються на різні методи.

Оскільки «ейдосна» і «персоналістська» теорії утверджуються у межах мислення, що уявляє, остільки і для них саме інтерпретація залишається переважним способом розуміння, при цьому вона набуває іншого, у порівнянні з «літературознавчою граматикою», характеру. Інтерпретація останньої рухається у межах внутрішньотекстових відношень: це галузь значень. Інтерпретація тут у найбільшій мірі просякнута духом «генералізації і формалізації» (М.М. Бахтін), вона є доестетичною і безособистісною, як будь-яка позитивістська думка. Це не недолік, а фундаментальна особливість науковості «літературознавчої граматики».

На відміну від неї, інтерпретації «ейдосної» теорії літератури і «персоналістської» спрямовані на виявлення смислу. Причому в першому випадку, оскільки предметом інтерпретації є образ, вона набуває естетичного, за визначенням М.М. Бахтіна, «філософсько-художнього» характеру, тоді як у другому, оскільки інтерпретація здійснюється у своєму наближенні до полюса персоніфікації, вона є філософсько-персоналістичною (постестетичною). При цьому чим ближче інтерпретуюча думка «до особистісної межі, тим більш невідповідними стають генералізуючі методи». Отже, виявляються три різні філософські основи теоретико-літературного пізнання і, відповідно, три різні модуси науковості, що по-різному спрямовують літературознавчу думку. Трьом охарактеризованим модусам науковості відповідають три теоретико-літературні дискурси.

Різний характер інтерпретацій у межах вищеназваних напрямів зумовлений також різними предметами дослідження. Для «літературознавчої граматики» предметом постає зовнішня форма твору, для ейдосної теорії літератури - внутрішня, тоді як для «персоналістської» - ситуація спілкування, що втілена у творі або ним породжується.

У пункті 1.1.2. «Про «філологічну» теорію» здійснюється розмежування сучасної академічної теорії літератури і запропонованої автором дисертації теорії «філологічної». «Філологічна» теорія утверджується за межами дії трьох аксіом, що визначають характер сучасної академічної теорії літератури й зумовлюють її внутрішню єдність. Актуальний для неї мисленнєвий простір починається за межами методологізму, суб'єкт-об'єктної установки, а також такого підходу до поетичного висловлювання, що перетворює його на предмет. Цей простір може бути досягнутий лише за однієї головної умови: необхідно навчитися сприймати мову не як предмет або засіб наукового пізнання, але як онтологічну основу, якою зумовлена сама можливість людського мислення, отже, й самого наукового пізнання. Йдеться, таким чином, не про онтологію, що утверджується у межах мислення, яке уявляє, але про фундаментальну онтологію. Її сутність можна зрозуміти лише у просторі апелюючого мислення, що спрямоване на мову, у нашому випадку - на поетичне мовлення, як один з «фундаментальних екзистенціалів» (М. Гайдеґґер) нашої присутності у світі.

У пункті 1.1.3. «Про витоки сучасної академічної теорії літератури і теорії «філологічної» стверджується, що їх відмінність зумовлена різним походженням. Академічна теорія літератури генетично пов'язана з елліністичною граматикою, що зародилася в III-II ст. до Р.Х. і являла собою, крім іншого, «мистецтво розуміти поетів», покликане давати «оцінку творам», що було, за твердженням Діонісія Фракійця (II-I ст. до Р.Х.), «найпрекраснішим у цьому мистецтві». Виникнення граматики зумовлене тим переворотом у розумінні сутності мови, початок якому було покладено ще у Греції «класичної» доби. У підсумку цей переворот може бути зведений до зіткнення усної (первісної) і писемної культур.

Перехід до писемної мови став вирішальною подією у процесі секуляризації мови. Цей момент уже здійсненої секуляризації відзначений Аристотелем, коли він стверджує у трактаті «Про герменейю», що «усяка мова щось позначає… через угоду». Мова, таким чином, ставала приналежністю людини; одночасно в її розпорядження надходило і поетичне слово, стаючи предметом осмислення, тобто предметом теорії літератури, що вже почала формуватися.

Натомість витоки «філологічної» теорії знаходимо у тому споконвічному шануванні мови (логосу), що цілком ще відчутне у Сократа, який не був упевнений у своїй приналежності до філософів, але без вагань визнав себе у розмові з Федром філологом (бТндсйМ цйлпльгщ; 236е). За словом цйлплпгЯб закріпився переклад «любов до слова», причому переважно до «написаного слова», оскільки сама філологія, як стверджує С.С. Аверинцев, «виникає на порівняно зрілій стадії письмових цивілізацій». Неважко помітити, що філологія в даному випадку розглядається у межах тієї античної граматики, про яку говорилося вище. Тим часом уже досвід Сократа, що виключно належав до стихії усної культури й одночасно зараховував себе до філологів, змушує з обережністю підійти до такого її розуміння.

Більш точний переклад слова цйлплпгЯб - любов до бесід, саме до таких, котрі виходять за межі повсякденних життєвих потреб. Перша частина цього слова (цйлЭщ) указує на таку любов, у якій приналежність людини до логосу не може бути поставлена під сумнів. цйль-лпгпт, отже, - це насамперед людина, що не тільки любить бесіду, але вміє її вести, оскільки причетна смислу логосу (бесіди, мови), цьому смислу належить.

Переходячи до «філологічної» теорії, ми повинні інакше помислити і слово иещсЯб. Теоретична установка всіх напрямів сучасної теорії літератури ґрунтується на заздалегідь уже здійсненому «предметному протистоянні» (М. Гайдеґґер) літератури науковому вивченню. Сутність мови в усій її повноті - як «не-обхідне» для філології - ухиляється від такого розгляду, це «не-обхідне» для нього «недоступне». Тим часом саме вона (сутність мови) є спрямовуючим началом у теорії літератури, постійно проблематизуючи усі без винятку її постулати. Те, що «не-обхідне» (мова в усій її повноті) не може стати предметом наукового розгляду, - не просто якесь непорозуміння, що його при бажанні можна легко виправити, але належить до самої суті теоретико-літературної настанови: «Становище, що панує в усій галузі науки… - це постійна покинутість недоступного не-обхідного».

На відміну від існуючих напрямів академічної теорії літератури, філологічна м стає можливою в такій ситуації, коли «гідне запитування» (Гайдеґґер; у нашому випадку - мова в усій її повноті як «не-обхідне» для філології), торкнеться нашої думки, відкриваючи тим самим і наше справжнє покликання, і природу мислення як такого. І тоді ми нічого не моделюємо і не типологізуємо, нічого не в-становлюємо, але самі повинні в-стояти, залишаючись при цьому в межах «уваги до істини, що її (істину) зберігає».

Зрозуміло, що у межах традиційної академічної теорії літератури літературознавець приречений займатися інтерпретаціями поетичних творів, постійно прагнучи удосконалити старі методики і розробити нові, у той час як у «філологічній» теорії уможливлене таке проникнення в сутність поетичного слова, коли, завдяки тлумаченню, відкривається наша спільна приналежність істині.

Із запропонованим розмежуванням пов'язана необхідність диференціювати аналіз і аналітику як два різні способи розуміння. «Аналіз» - грецьке слово. У сучасній філософії воно трактується як процедура розчленування об'єкта пізнання. Зворотною щодо аналізу процедурою є синтез. Аналіз, що розуміється у такий спосіб, здійснюється цілком у межах мислення, що уявляє, отже, у межах академічної теорії літератури. У дисертації сучасному розумінню слова «аналіз» протиставлено первісний смисл грецького слова бТнЬлхуйт. Аналюсис - це звільнення, відповідно дієслово бТ-м значить: розв'язувати, звільняти. «Розв'язувати» тут - повертатися до вихідного стану, до першооснови. І в цьому значенні аналітичний підхід, звичайно, належить до «філологічної» теорії; при цьому прояснюється, яким саме чином мова здійснює в ній (у цій теорії) свою керівну роль, спрямовуючи нашу думку і визначаючи характер нашого апелюючого мислення.

Оскільки у «філологічній» теорії, витлумачуючи, ми ставимо за мету сходження до першооснов, то на перший план виходить не прагматично-пізнавальна, а онтологічна проблематика. З огляду на роз'яснення М. Гайдеґґера, що «Dasеin-аналіз є онтичним, Dasеin-аналітика - онтологічною», ми можемо стверджувати, що аналіз у межах «філологічної» теорії (тобто у межах підходу, що витлумачує) не тільки не є обов'язковою умовою розуміння, але взагалі виявляється неможливим, тоді як аналітика (сходження, що розв'язує) не тільки є можливою, але у певному смислі стає іншим іменем для тлумачення. Зазначена принципова відмінність пояснює всі інші. Так, з тієї причини, що «філологічна» теорія орієнтована онтологічно, її проблемою, приміром, є питання про сутність трагічного, тоді як тематичне розгортання цього питання (сюжетоскладання грецької трагедії, особливості композиції і т.д.) не є її справою, оскільки «тематизація об'єктивує».

У другому підрозділі - «Орудійність мови і поезія» - йдеться про зумовленість поезії будь-якого історичного періоду актуальною для неї орудійністю мови, що розглядається як онтологічна основа поетичної творчості: поезія не створює цілісність, а створюється в цілісності, що зберігається мовою. Відтак, здійснено розмежування первісної «казової» орудійності мови, наступної - символічної (характерної для християнської культури) і новоєвропейської інструментальної, що від самого початку виявила свою антипоетичну сутність, оскільки у справжній поетичній творчості мова функцією інструменту ніколи не обмежується.

Назву для «казової» орудійності мови підказав переклад В.В. Бібіхіним доповіді М. Гайдеґґера «Шлях до мови». Словом «каз» у перекладі позначена первісна сутність мови. У межах «казової» орудійності мови істина постає як така, що належить мові (поезія Піндара). У Піндара у межах мови здійснюються і гімн, і логос, і людське існування в цілому - разом з істиною, якій воно належить. Істина виводиться у присутність словом: її присутність окреслена межами мовлення. Мова тут «каже» істину, а не вказує на її несказаність.

З цією первісною орудійністю вступає у конфлікт символічна орудійність, характер якої розкривається, наприклад, у творах Діонісія Ареопагіта. У цих творах, а також у коментарях до них Максима Сповідника, з невідомим античності драматизмом переживається і неможливість подолати «міру нашої мови», і необхідність це зробити, оскільки істина перебуває за межами цієї міри. Твори Діонісія Ареопагіта свідчать, що символічна орудійність мови від самого початку постає як священно-символічна, звернена до всецілої Божественності. Будь-яке ім'я Бога стає можливим унаслідок Його сходження у світ, є Його даром, отже, Його даром є також нова орудійність мови, що від цього часу утверджується (мова - символ Божественності, яку цілком охопити вона не може). Найглибше цю символічну орудійність мови можуть пережити ті, для кого доступною є сфера «святого мовчання» [Гл. 2, ком. 50] - не тільки надчуттєва, але й надрозумова. За межами священно-символічної мови - «методи геометрії», те, у чому вбачав орудійність мови Аристотель; людська мудрість, що, залишаючись у межах герменейї, не може пояснити те, що герменейю перевищує (бнесмзнеэфщт) [Гл. І, ком. 2].

Максим Сповідник заперечує спроможність герменейї виявити, розкрити істину, тоді як для Піндара клятвенна порука (ьскйпн), будучи словом гімну, виявляється одним з імен герменейї як такої здатності мовлення, що виводить у присутність («каже») всю повноту істини. Тлумачення, як спосіб розуміння, генетично пов'язане з цією первісною герменейєю і залишається актуальним у межах священно-символічної мови. Інтерпретація, на відміну від тлумачення, поступово все більше актуалізується разом зі зростаючою автономністю естетичного начала щодо священного (у новоєвропейській художній культурі). Сказане означає, що «ейдосна» теорія літератури, будучи спрямованою на священно-символічний смисл, може реалізовуватися як тлумачення. Такий перехід від інтерпретації до тлумачення уможливлений завдяки тому, що у сфері священно-символічного смислу мислення, яке уявляє, усвідомлює свої межі: суб'єктивованій свідомості того, хто пізнає, відкривається його онтологічна залежність від трансцендентного начала, але відкривається лише «частково»: навіть у найкращі хвилини те, що «ніколи не перестає», ми «бачимо ніби крізь тьмяне скло, вгадуючи» [1 Кор. 13: 8-10, 12]. Водночас характер тлумачення тут інший - метафізичний.

Сказане стосується також «персоналістської» теорії літератури, тоді як у «літературознавчій граматиці» перехід від інтерпретації до тлумачення принципово неможливий.

У третьому підрозділі - «Інтерпретація і тлумачення» - вихідним для осмислення першого і другого способів розуміння є грецьке слово ?есмзнеЯб. У дисертації висловлюється й аргументується точка зору, відповідно до якої церковнослов'янське слово тлъкованиэє повніше розкриває зміст грецького слова, ніж латинське interpretatio. Принципово важливим для прояснення основної проблеми дисертації є висловлене М. Гайдеґґером у книзі «Буття і час» судження про «спеціальний» характер інтерпретації і «універсальний» - тлумачення.

У різних напрямах сучасної академічної теорії літератури інтерпретація і тлумачення не розмежовуються і, поки ці напрями не торкаються священно-символічного смислу, не повинні розмежовуватися. Позиція М. Гайдеґґера, викладена у «Бутті і часі», свідчить про те, що у межах фундаментальної онтології інтерпретація і тлумачення також можуть бути осмислені як споріднені один з одним способи розуміння, але з інших причин. У першому випадку неможливість розрізнення пояснюється тим, що інтерпретація і тлумачення однаково здійснюються у межах мислення, яке уявляє. У другому - не тільки тлумачення, але також інтерпретація рухаються у межах фундаментально-онтологічної проблематики, тобто у межах апелюючого мислення. Різноприродний характер двох названих способів розуміння прояснюється лише тоді, коли актуалізується межа, що поділила два смислових простори, у яких здійснюється розуміння. Лише у цьому випадку стає зрозумілим, що інтерпретація пов'язана з мисленням, що уявляє, тоді як тлумачення - з апелюючим мисленням. Говорячи зовсім просто, «я встановлюю істину» - сфера інтерпретації, «я належу істині» - сфера тлумачення.

Згідно з М. Гайдеґґером, настроєність, розуміння і мовлення - однаково первинні екзистенціали тут-буття, присутності. Розуміння, будучи одним із фундаментальних екзистенціалів присутності, розкривається як онтологічно первинне тлумачення. Висловлювання, у свою чергу, виявляється крайнім дериватом тлумачення; воно, тобто висловлювання, «не може заперечувати свого онтологічного походження від розуміючого тлумачення». Висловлювання (поетичне висловлювання) - це те, що перетворюється на предмет спрямованою на нього рефлексією, і, будучи таким, інтерпретується. При цьому у «літературознавчій граматиці» сутність поетичного висловлювання вихолощується, воно редукується до слова і речення, тобто до «значимих одиниць мови» (М.М. Бахтін), але також і до звуків, у яких намагаються вбачати безпосередню смислопороджуючу функцію. У дисертації встановлюється, таким чином, вторинність інтерпретації, пов'язаної з мисленням, яке уявляє, щодо тлумачення, яке має фундаментально-онтологічний характер. Інтерпретація, отже, має справу з поетичним висловлюванням (у чистому вигляді або зредукованим до звука, слова і речення) як предметом поняттєвого осмислення. Тлумачення ж укорінюється у поетичному мовленні як саморозкритті тут-буття і виявляється розуміючим перебуванням у «розімкненості буття-у-світі», що у найбільшій мірі здійснюється саме поетичним мовленням.

Будь-яка інтерпретація (якщо її розуміти інструменталістськи, у новоєвропейському смислі) зумовлена певною методологією і методикою. Методологізм означає «механізовану» свідомість. Міць механізму позначається на значимості тієї чи іншої інтерпретації: найбільш значимі ті методики, що породжують «школу». Оскільки методологізм є невід'ємною приналежністю метафізичного мислення (не випадково з «Роздумів про метод…» Декарта починається історія новоєвропейської метафізики), то інтерпретація здійснюється в його межах. Відтак, «суб'єкт» і «об'єкт» («естетичний об'єкт») належать до числа її основних понять. Межі інтерпретації, отже, зумовлені об-меженістю суб'єктивованої свідомості, що є її конститутивним моментом. Інтерпретація є концептуальною, її мета - побудова змісту у вигляді певних типологій, моделей і т.д., тоді як у тлумаченні головне не догматичне завершення змісту, що відкривається, але спроба знаходження мови, залучення до неї. Це не виготовлення концепцій, не «моделювання» змісту, а готовність дати слово змісту, що передує нам.

Із «специфічним» характером інтерпретації пов'язане те, що в основі її - активність суб'єкта, який пізнає. Інтерпретація спрямована на певний предмет (предмет уявлення), що завжди є частковістю життя. Залишається проблематичним, якою мірою мислення, що уявляє (об'єктивуюче), здатне через часткове прийти до осмислення цілого, тим самим переборовши свою споконвічну частковість. Інтерпретація рухається в межах «свого»: мною освоєного, мною привласненого, вираженого за допомогою «моєї» мови. В основі будь-якої інтерпретації лежить той чи інший аспект, зумовлений позицією інтерпретуючого та обраною методикою. Таких аспектів може бути безліч, але жодний з них не претендує на вичерпну повноту і не скасовує попередні.

Якщо джерело інтерпретації - вольова активність суб'єкта, що мислить себе самодостатнім, то джерелом тлумачення є підспудно присутня пам'ять про те мислення, що передувало новоєвропейському, а на самому початку виходило з герменейї (дару істинних імен) як джерела й основи справжнього знання. Мова, що лежить в основі тлумачення, ніколи не буває предметом осмислення. Настільки ж справедливо й те, що вона ніколи у справжньому тлумаченні не постає знаряддям пізнання. У тлумаченні, коли воно дійсно трапляється, не мова стає знаряддям того, хто пізнає, а скоріше той, хто пізнає, знаряддям мови (мовлення). Тлумачення - це запитування мови, виявлення смислу, що робить необхідним наше осмислююче зусилля. Виявлення «не-обхідного» у слові - ключ до розгадки того, що значить говорити воістину: «Тільки той, хто воістину говорить, той повний вічного життя…» (Новаліс).

«Інтерпретувати» означає «вкладати смисл» (Ф. Ніцше) у те, що стало предметом осмислення, тоді як у тлумаченні розкривається, приходить до слова те, що тлумачиться. Так, з погляду інтерпретації, корпус творів Аристотеля, відомий під назвою пТсгбнйкбМ вйвлЯб, є початком логіки. Новоєвропейське мислення заднім числом привносить актуальний для нього зміст у книги Аристотеля, створюючи враження, що саме цим змістом був стурбований грецький мислитель. Тлумачення ж відкриє в цьому корпусі творів зовсім інше - найважливішу після платонівського «Кратила» спробу зрозуміти сутність мови (герменейї). Не випадково один із трактатів, що належать до цього корпусу, так і називається - «РесйМ ?есмзнеЯбт».

Найбільша небезпека, що чатує на того, хто займається інтерпретацією, - це готовність до відповіді, що випереджає не тільки розуміння питання, але й саму можливість його постановки. Для того, хто тлумачить, навпаки, набагато важливішою є готовність до питання. Не випадково таке мислення назване апелюючим. Справжнє тлумачення завжди прагне на «стихослагание» (М. Гайдеґґер) істини відгукнутися відповідним «стихослаганием». Воно, на відміну від інтерпретації, що являє собою «техніку» (фЭчнз) пояснення, усвідомлює технічність як недолік, що має бути подоланий. У тлумаченні, на відміну від інтерпретації, завжди чітко усвідомлюється і з більшим чи меншим драматизмом переживається те, що «художнє творіння» (якщо мова йде про нього) «не поступається істиною поняттю». Реалізоване у тлумаченні прагнення перейти до розуміння, що є «стихослаганием», - це не «витончена балаканина» (Р. Якобсон), а занадто чітке усвідомлення дуже скромних можливостей «граматики поезії» хоча б несамохіть зачепити слід істини в межах тієї «правильності», що нікого не гріє.

У дисертації підсумовується, що інтерпретація, якщо її розуміти в такий спосіб, не є кроком до тлумачення. У цьому випадку слід говоритити про два різних стани свідомості. Відповідно і зміст проблем, що осмислюються, виявляється різним.

Оскільки інтерпретація здійснюється в межах мислення, яке уявляє, то питання щодо зображальності поетичного слова не тільки може, а й мусить бути поставлене тим, хто інтерпретує, як одне з найважливіших питань. Адже принциповим моментом у поетичному уявленні (на відміну від абстрактного) є саме зображальність: і через те, що поет мислить «пластично» (Ф. Ніцше), і через те, що без «споглядальності та індивідуалізації» будь-який твір перетворюється на абстракцію, набуваючи тим самим «особливого відтінку порожнечі й нудьги» (А. Шопенґауер). У цьому відношенні думка В.Г. Бєлінського про те, що якщо автор «не живописець: явний знак, що він і не поет», - цілком зберігає актуальність і в наш час. Зрозуміло, однак, і те, що в тлумаченні, яке виходить із ситуації «при мові» (М. Гайдеґґер), питання про зображальність художнього слова, як воно поставлене в другому розділі дисертації, втрачає смисл.

Другий розділ - «У межах «ейдосної» теорії літератури: інтерпретація» - складається з трьох підрозділів. У ньому здійснюється побудова типології принципів естетичного завершення поетичного цілого і, з точки зору запропонованої типології, розкриваються закономірності еволюції російської ліричної поезії ХІХ-ХХ ст.

У першому підрозділі - «Проблема естетичного завершення» - обґрунтовується правомірність звернення саме до проблеми зображальності при інтерпретації поетичних творів. Правомірність такого підходу пояснюється тим, що будь-яка інтерпретація здійснюється в межах мислення, яке уявляє, а основним у поетичному уявленні є образність, художність. У пункті 2.1.1. «Живописна образність у поезії» підкреслюється, що ключовою для теорії інтерпретації є думка О.О. Потебні про те, що саме внутрішня форма твору, яка трактується вченим як образ, який відповідає уявленню, є началом, що породжує різноманітні інтерпретації. У ХХ столітті найбільш глибоке осмислення проблеми зображальності поетичного слова було запропоноване О.Ф. Лосєвим, для якого живописна образність, тобто здатність творів словесного мистецтва створювати поверхнево-площинні конструкції, що приваблюють «нашу увагу як цілком самостійна і самодостатня даність» і які завжди є «зовні почуттєвим вираженням того чи іншого внутрішньо даного духовного життя», виявляється невід'ємною властивістю художньої літератури. У зазначеній роботі О.Ф. Лосєва найважливішими є два висновки. Перший стосується самостійного й самодостатнього характеру поверхнево-площинних конструкцій, створюваних поетичними творами. Другий указує на варіативний характер поетичного живопису, зумовлений тим, що зображення у творах словесного мистецтва «завжди змінюється, завжди пливе або напливає, завжди стає».

Згідно з Ґ.В.Ф. Геґелєм, уявлення може бути або прозаїчним, або поетичним. Оскільки лірика належить до поезії, остільки все, що Геґель говорить про поетичне уявлення, стосується також її. Висновки Геґеля щодо поетичного уявлення наступні:

- сутність поетичної мови полягає «у характері і властивості уявлення» (тому те, що знаходиться за межами увлення, не є для Геґеля поетичним);

- поетичне уявлення - «образне, оскільки воно ставить перед нашим поглядом замість абстрактної сутності конкретну її реальність, замість випадкового буття - таке явище, у якому ми пізнаємо субстанціональне начало безпосередньо через саму зовнішність та її індивідуальність у нерозривному з нею зв'язку…». Поезія «не задовольняється абстрактним розумінням», але «доставляє нам поняття в його бутті, рід - у певній індивідуальності»; вона «усуває чисто абстрактне розуміння, ставлячи на його місце реальну визначеність»; саме в «характері і властивості» поетичного уявлення здебільшого полягає «краса і досконалість» поезії. Коли ми у своєму прозаїчному осмисленні твору виносимо за дужки (редукуємо) характер поетичного уявлення (форму споглядання), ми водночас руйнуємо і поетичну сутність твору, хоча, як нам здається, саме її аналізуємо;

- поетичне уявлення «стає об'єктивним… у словах», при цьому не має значення, чи в «об'єктивному» епосі воно реалізується, чи в «суб'єктивній» ліриці.

Поетичне уявлення об'єктивується у словах (в усіх родах поезії), тому воно може і мусить бути предметом теоретико-літературного осмислення. Коли ми відмовляємо ліриці у спроможності до образного (у геґелівському смислі цього слова) виявлення ідеї, ми тим самим виводимо її за межі поезії у сферу «інших способів вираження» - прозаїчних. Очевидна неприйнятність цього висновку свідчить про те, що у засновку була допущена помилка.

Лірика не просто один з родів поезії: вона являє собою концентроване вираження сутності поезії. Про лірику, а не про роман ми згадуємо у першу чергу, коли вимовляємо це слово - «поезія». Геґель же стверджує, що сутність поезії полягає у «характері і властивості уявлення». Будь-яке поетичне уявлення (і ліричне, у тому числі) постає сполученням явленого і прихованого, це, говорячи словами М. Бланшо, «явлена прихованість»: «Глибина не відкривається, якщо дивитися в неї лице в лице; вона відкривається, тільки якщо прихована у створеному». Зрозуміло, наша основна мета - осягнення глибини, але наблизитися до адекватного її розуміння (у межах мислення, що уявляє) ми можемо лише через явлене. Втім, співвідношення явленого і прихованого, при різних принципах завершення поетичного цілого, буде різним.

У пункті 2.1.2. «Конфлікт інтерпретацій» говориться про те, що двома відзначеними О.Ф. Лосєвим особливостями зображальності словесного мистецтва зумовлена своєрідність поетичної референції, що розглянута в дисертації на прикладі вірша Ф.І. Тютчева «Два демона ему служили…». Розуміння поетичного цілого виявляється можливим не в результаті опору закону, що його творить, а в результаті безумовного підпорядкування нашого сприйняття цьому закону. Тоді у вірші Тютчева відкриється, як крізь «земной пламень» проглядає «утлый челн», а над ними мерехтить те духовне (Боже) світло (у змістовному відношенні тотожне «подводному камню веры»), що є справжнім мірилом для всього земного. Ця взаємодія зображальних планів на словесно-мовленнєвому рівні постає через взаємодію значень особових займенників першої і другої особи. Адже «утлый челн» недаремно віднесений на кінець строфи: предикат першого займенника «він» («земной пламень») ніби накладається на предикат другого: перед нами характерний для поезії Ф.І. Тютчева приклад сполучення зображальних планів і просвічування одного крізь інший. Взаємодія зображальних планів, посилена унаслідок віднесення предиката другого особового займенника («утлый челн») на кінець строфи, призводить до того, що «пламень, гордо плывущий по волнам», у певний момент стає фактом сприйняття нами вірша Тютчева, випереджаючи будь-яке наше міркування про те, абсурдно це чи ні. І якщо ми справді знаходимося «усередині слова», отримуючи тим самим здатність його розуміти, а не будуємо абстрактні конструкції за його межами, то сама поява думки про абсурдність того, що уявляється, стає неможливою у силу чинності поетичного закону, якому безроздільно і беззастережно підкоряється наше внутрішнє (поетичне) споглядання.

У пункті 2.1.3. «Про естетичне завершення» запропонована проблема розглядається у межах «ейдосної» теорії літератури. Формулюється висновок, що на рівні словесно-мовленнєвому ми можемо говорити лише про закінченість твору, тоді як на рівні змістовному - про його принципову незавершеність. Зміст твору ізолюється від самого життя і, в той же час, не може бути від нього ізольований. Те, що говорить образ (внутрішня форма твору), не можна передати іншими засобами. Новизна змісту зумовлена виключно новизною образів (на рівні ж «формулювань» воно буде всього лише набором банальностей). Зміст не завершується, а розкривається в образах: щоб його зрозуміти, його потрібно пережити - він є саме життєвим, тоді як завершене здійснюється у просторі й часі і відкривається наочному уявленню. Але зміст, який ми осягаємо в подіях, що мають свій початок і кінець, не завершений, тобто невичерпний, як саме життя. Архітектонічні форми будь-якого твору визначаються актуальним для його автора творчим спогляданням. У цьому сенсі вони теж належать до композиції твору - до його «внутрішньої форми». Архітектоніка осмислюється в дисертації саме як форма естетичного споглядання, тоді як архітектонічні форми, як їх розуміє М.М. Бахтін, - насправді ніякі не форми, а саме «зміст естетичної діяльності (споглядання)». Через те поняття «естетичний об'єкт» і «архітектонічні форми» тотожні у суто естетичному, а не якомусь іншому значенні. Ці поняття відіграють визначальну роль у вирішенні питання щодо естетичного завершення.

У цьому зв'язку в дисертації уточнюються деякі положення, що стосуються потреби розмежування «ейдосної» теорії літератури і «персоналістської». Досвід М.М. Бахтіна свідчить про те, що у межах постестетичного (тобто опосередкованого поетичним уявленням) персоналізму проблема естетичного завершення не може бути вирішена. Це - проблема поетичного уявлення, а не смислу, породженого тим чи іншим уявленням. «Ейдосна» теорія літератури споглядає: споглядає не буття (його і не можна споглядати), але, за словами О.Ф. Лосєва, «виразні лики буття». «Персоналістська» теорія літератури не споглядає, а вслуховується: вслуховується в голоси - носії смислів. «Ликом» стає те, що оформлене естетично, тобто завершене. Голоси нескінченні - немає першого (тоді це монологізм, що персоналістською теорією не приймається), і жоден з них не претендує бути останнім.

Питання про естетичне завершення належить до композиції поетичного цілого. У композиції доречно розрізняти рівень тектоніки з її одиницями і рівень архітектоніки з її компонентами. фекфпнйкьт означає «будівельний», бТсчйфекфпнйкьт - «архітектурний». Тектоніка, отже, це певним чином організований «будівельний матеріал»; архітектоніка - те, що відкривається поетичному уявленню, образ цілого. Так, у вірші «Silentium!» Ф.І. Тютчева тектонічні форми - це особливості ритміки й строфіки, особливості синтаксису (риторичні запитання і вигуки) і т.д.; архітектонічні - тотожність нічної душі і нічного космосу, що відкрита поетичному уявленню. Перші вивчає «літературознавча граматика», другі - «ейдосна» теорія літератури. Про естетичну завершеність ми можемо говорити тільки у другому випадку.

У пункті 2.1.4. «Про принципи естетичного завершення» йдеться про три етапи історії європейської літератури, що визначені трьома різними за своїм характером етапами еволюції самої мови, точніше - її орудійності. Сутність давньогрецької поезії до часів Піндара визначається «казовою» орудійністю мови, коли істина мислиться як приналежна мові, що водночас є онтологічною основою людського існування. За тієї доби актуальним для поезії постає апелююче мислення. У період Середньовіччя і набагато пізніше сутність поезії визначається священно-символічною мовою, коли Істина мислиться у її надсловесній даності. Так само у надсловесній даності відкриваються уявленню «символи, що набули форми» (Діонісій Ареопагіт) і виявляють Істину. Лише за допомогою відкритих спогляданню символів Істина знаходить словесне вираження. Тому в межах священно-символічної орудійності мови священне є конститутивним моментом естетичного, і для поезії від самого початку актуальним є мислення, що уявляє. У цілому ж художня культура, починаючи від I ст. після Р.Х., переважно розвивається у межах символічної орудійності мови. У творах Діонісія Ареопагіта (він називає їх гімнами) священне тотожне красі, тому орудійність мови тут священно-символічна. Межами священного визначаються тут можливості поетичного завершення. У результаті в поетичному цілому втілюється та «чистота ідеалу», про яку писав Геґель: «…Перед нами поставлять богів, Христа, апостолів, святих у стані каяття або благочестивих у їхньому блаженному спокої, у тій самозаспокоєності, в якій їх не торкається ніщо земне, ніякі його потреби, ніякий натиск його різноманітно переплутаних подій, не торкається боротьба й антагонізм». У російській літературі такий стан речей зберігається аж до поезії Г.Р. Державіна («Бог»), В.А. Жуковського («Невыразимое») і О.С. Пушкіна («Пророк», «Отцы пустынники и жены непорочны…» та ін.).

Але в XIX ст. внаслідок секуляризації мови (і, відповідно, художньої культури в цілому) сфера краси не просто починає претендувати на самостійну онтологічну значимість, але утверджується як онтологічно автономна, через те її відносини зі сферою священного ускладнюються. У межах символічної орудійності мови XIX-XX ст. можна виділити три основні принципи естетичного завершення: символіко-антиномічний, символіко-емпіричний і символіко-синномічний. У першому випадку характер подвоєння світу визначається принципом «або-або» («замість»); головна установка другого - «зображення емпіричної дійсності» (А. Бєлий); у третьому випадку характер подвоєння світу визначається принципом «і-і» («разом»). Для першого принципу завершення поетичного цілого характерні два різновиди. Перший - суб'єктивно-антиномічний (М.Ю. Лермонтов, О.О. Блок), коли саме ліричний суб'єкт, що відпав від Цілого, виявляється осердям космічного життя. По відношенню до його борінь небесне і земне життя постають лише як тло, на якому розігрується трагедія ліричного суб'єкта - носія авторської свідомості. При цьому сутність як небесного, так і земного життя втрачається, тому саме ця поезія у найменшій мірі зберігає зв'язок із первісною для неї священно-символічною орудійністю мови. Другий різновид - об'єктивно-символічний (Є.А. Боратинський), для якого характерним є применшення не земного і небесного життя, а ліричного суб'єкта («Недоносок»).

Для символіко-емпіричного принципу естетичного завершення визначальним є зображення «емпіричної реальності» (А. Бєлий), що наповнюється смислом лише тоді, коли виявляється присутність символічного змісту, що перевищує її. У цьому символічному змісті, у свою чергу, присутня тенденція до виявлення священного («Живые мощи» І.С. Тургенєва, «Студент» А.П. Чехова). Для символіко-синномічного принципу естетичного завершення характерне сполучення небесного і земного, їх «спів-законність» (Ф.І. Тютчев, Ф.М. Достоєвський).

У пункті 2.1.5. «Орудійність мови і проблема естетичного завершення» мова йде про такий спосіб творчого споглядання й естетичного завершення, як двоцентричність, який потрібно відрізняти від феномену подвоєння світу. У першому випадку присутність обох центрів необхідна для того, щоб визнати, що розколотий світ прийняв видимі контури Цілого. У другому випадку один зі світів може бути відкинутий як неістинний, тоді як визнаний - ототожнюватися з Цілим. Двоцентричність, отже, характеризується двоїстою суперечливістю позиції автора й авторського споглядання, а також співіснуванням і сполученням у межах одного твору двох відносно самостійних і в той же час взаємозалежних зображальних планів. Із двоцентричністю можуть бути пов'язані різні принципи естетичного завершення: як символіко-антиномічний у його об'єктивно-антиномічному різновиді (якщо домінує тенденція до поляризації зображальних планів, що спостерігаємо у ліриці Є.А. Боратинського), так і символіко-синномічний (якщо домінує тенденція до їх сполучення, що бачимо у ліриці Ф.І. Тютчева). Отже, у межах символіко-антиномічного принципу завершення поетичного цілого взаємодіють два способи естетичного завершення - одноцентричність (суб'єктивно-антиномічний варіант зазначеного принципу) і двоцентричність (його об'єктивно-антиномічний варіант). Символіко-емпіричний принцип завершення поетичного цілого завжди реалізується у межах одноцентричності, тоді як символіко-синномічний - завжди у межах двоцентричності як способу естетичного завершення. Переважна увага в дисертації до двоцентричності як способу завершення поетичного цілого зумовлена тим, що його обґрунтування як самостійного предмета спеціального теоретико-літературного вивчення потребує більш розгорнутої аргументації. Таким чином, осмислення проблеми зображальності суттєво поглиблюється, оскільки вона постає у межах теоретично обґрунтованої інтерпретації як способу розуміння і трансформується у ключову для літературознавства XIX-ХХ ст. проблему естетичного завершення.