Лірична поезія в аспекті інтерпретації і тлумачення (на матеріалі російської поезії ХІХ-ХХ ст.)

У пункті 2.1.6. «Передісторія запропонованої типології у російській естетиці словесної творчості ХІХ - початку ХХ ст.» йдеться про зв'язки розробленої у дисертації типології принципів естетичного завершення з «ейдосною» теорією літератури попереднього періоду, зокрема, з інтерпретаціями поезії, що належать І.В. Киреєвському, К.С. Аксакову, А. Бєлому та ін.

У другому підрозділі другого розділу дисертації - «Двоцентричність як спосіб естетичного завершення в російській ліриці XIX століття» - запропонована типологія обґрунтовується і конкретизується на матеріалі лірики Є.А. Боратинського і Ф.І. Тютчева. У пункті 2.2.1. «Боратинський» запропонована інтерпретація одного з перших прикладів двоцентричності як способу естетичного завершення в російській літературі XIX століття. У ліриці Є.А. Боратинського двоцентричність постає об'єктивно-антиномічним варіантом символіко-антиномічного принципу естетичного завершення. Його своєрідність зумовлена граничною поляризацією двох сфер - земної і небесної. Предметом зображення, таким чином, постають ті крайні життєві сфери, від яких відверталися в пошуках гармонії представники класики (Ґете, Пушкін). Класичне «преддверие» в результаті редукується до ступеня межі, що розділила дві названі сфери. І якщо суб'єкт пушкінської лірики знаходив у ньому повноту буття і гармонійну цілісність, то для суб'єкта лірики Боратинського жага знаходження цілісності обертається максимальним виявленням у ньому протилежності емпіричної і надемпіричної його сутності і однаковою недовтіленістю в межах двох названих сфер. У пункті 2.2.2. «Тютчев» предметом інтерпретації постає протилежний за своїм характером приклад двоцентричності у російській літературі того ж періоду. Визначальною особливістю двоцентричності у тютчевській ліриці є граничне сполучення двох названих сфер, тобто синномія (спів-законність) земного і небесного: літній день перетворюється у «вечный день», коли часу не буде; «край родной» - у святу землю, осяяну благодаттю. У відзначеній синномії земного і небесного в найбільшій мірі (порівняно з іншими принципами естетичного завершення, характерними для поезії XIX-XX ст.) виявляється священно-символічна природа слова, відкрита у Євангелії: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язано на небі; і що дозволите на землі, те буде дозволено на небі» [Мф. 18:18].

У третьому підрозділі другого розділу дисертації - «Двоцентричність як спосіб естетичного завершення в російській ліриці ХХ століття» - запропонована типологія обґрунтовується і конкретизується на матеріалі лірики В.В. Маяковського і М.О. Заболоцького. У пункті 2.3.1. «Маяковський» запропонована інтерпретація одного з характерних для початку ХХ століття прикладів двоцентричності як способу завершення поетичного цілого. У ліриці В.В. Маяковського присутні приклади як антиноміки («Нате!»), так і синномії («Несколько слов о моей маме»), але домінуючим залишається об'єктивно-антиномічне світосприймання. Водночас секуляризація російської художньої культури даного періоду призводить до того, що сама синномія в ліриці В.В. Маяковського може набувати не священного, а інфернального характеру («Ночь»). У пункті 3.3.2. «Заболоцький» розглянута еволюція двоцентричності як способу естетичного завершення в ліриці одного з найвидатніших російських поетів середини ХХ століття. У поезії М.О. Заболоцького також присутні дві взаємовиключні тенденції, пов'язані з антиномікою і синномією, при очевидній перевазі першої у ранній творчості і другої - у пізній. Синномія як принцип завершення поетичного цілого стає можливою лише тоді, коли М.О. Заболоцький звертається до зображення природи («Уступи мне, скворец, уголок», «Летний вечер», «Сентябрь», «Вечер на Оке» та ін.). Але в цих віршах виявляється і глибинний зв'язок зі священно-символічним началом («В этой роще березовой»).

Третій розділ - «У межах «філологічної» теорії: тлумачення» - складається з чотирьох підрозділів. У ньому постає спроба осмислення сутності ліричної поезії Ф.І. Тютчева у межах такої «філологічної» теорії, яка «не виконує функцію, що об'єктивує», тобто яка «не перетворює на предмет те, на що вона спрямована» (Г.-Ґ. Ґадамер). Основна проблема розділу - виявлення зв'язків лірики Ф.І. Тютчева з давньогрецькою манічною й міметичною поезією.

У першому підрозділі - «Про сутність мови і природу ліричного слова» - конкретизуються окремі положення, що були висловлені в першому розділі дисертації. У пункті 3.1.1. «До питання про «казову» орудійність мови і витоки герменевтики» ставиться питання про дійсні (тобто античні, грецькі) витоки герменевтики, всупереч уявленню, що утвердилося у XIX-XX ст., про біблійну (головним чином протестантську) екзегетику як її джерело. Вирішенню цього питання мусить передувати велика попередня робота, спрямована на з'ясування глибокої відмінності новоєвропейського мислення від грецького. Отже, питання про справжні витоки герменевтики - це одночасно питання про обмеженість мислення, що уявляє (об'єктивує), характерного для суб'єктивованої свідомості новоєвропейської людини. Згадана обмеженість виявляється, зокрема, у тому, що за допомогою звичних для нього понять це мислення не може схопити сутність того явища, що за новоєвропейської доби суттєво змінилося й отримало назву герменевтики. Будучи нездатним вийти за свої власні межі, мислення, що об'єктивує, витоки герменевтики вбачає також у межах доступної для нього сфери. Для того, щоб вийти з цього скрутного становища, мислення повинне інакше визначитися по відношенню до мови, переборовши розуміння її як підручного засобу для різноманітних розумових операцій. Однак, переборовши таке ставлення до мови, мислення, що об'єктивує, перестане бути самим собою, тобто втратить свою сутність (одночасно, на думку М. Гайдеґґера, зробивши перший крок до набуття здатності дійсно мислити). Таким чином, питання щодо грецьких джерел герменевтики - це питання щодо мови (грецькою правильніше було б сказати: щодо здатності мовлення), яка озвучується нами і якій ми належимо. Отже, питання щодо мови стає не одним з цілого ряду інших по-своєму не менш цікавих питань, але таким, що стосується первісної сутності людського існування. Мислячи мову так, як її колись розуміли греки, ми повинні мислити її як те найближче, у чому вкорінюється наша сутність і чим визначається наше людське існування.

У дисертації генезис герменевтики співвіднесений із грецьким словом ?есмзнеЯб, зміст якого українською може бути переданий приблизно так: спроможність мовлення, у якій істина виявляється цілком як присутність. Для того, щоб спромогтися зрозуміти істину як герменейю, необхідно відволіктися від властивого нам традиційного метафізичного її розуміння. Судячи з того, як швидко після смерті Піндара втратила живу значимість його поезія, це важко було зробити вже грекам «класичної» пори, не говорячи про сучасних європейців. Однак пам'ять про мову-герменейю продовжує жити в поезії протягом тисячоліть, час від часу виявляючись у віршах поетів, найбільшою мірою причетних до первісної сутності мови (Ф. Гельдерлін, Ф.І. Тютчев).

У пункті 3.1.2. «Про «чисту» лірику і сутність мови» розглядається питання про природу ліричного слова. Вирішення цього питання неможливе без попередньої постановки питання про мову, оскільки мова ліричної поезії не є якоюсь окремою мовою, але в ній, очевидно, виявляються певні закономірності, що присутні неявним чином у звичайній («нехудожній») мові. Будучи виявленими, ці закономірності розкривають первісну поетичну сутність самої мови. Те ж саме, очевидно, справедливо і щодо поезії епічної і драматичної. При цьому не слід думати, що в повсякденному спілкуванні ми маємо справу з нормальним станом мови, а в поетичних творах - з більшим чи меншим відхиленням від норми. Скоріше навпаки: саме в поезії (і в першу чергу - у ліричній) сутність мови розкривається в більшій мірі, ніж у її повсякденному вживанні, тому саме у випадку поезії ми маємо справу з більш «нормальним» її станом.

У дисертації мова йде про первісну тотожність ліричного і священного слова. Відзначена тотожність по-різному виявляється у межах «казової» орудійності мови й у межах священно-символічної. У цьому зв'язку сформульовано висновок, що катарсис від самого початку був властивий саме ліричним творам і лише пізніше, у результаті секуляризації грецької художньої культури, співвіднесений із трагедією.

У пункті 3.1.3. «Вірш Ф.І. Тютчева «Silentium!» поставлено під сумнів традиційне розуміння тютчевського шедевра як проповіді романтичного суб'єктивізму. Ключ до розуміння вірша - наявне у ньому протиріччя між «пением дум» і «мыслью изреченной». «Пение дум» - це первісна мова, що постає як озвучена віршем істина; «мысль изреченная», що, навпаки, «есть ложь», - це те, що вийшло з мови, відокремившись від неї. Двом станам мови відповідають дві різні здатності мислення, причому справжньою є лише та, котра співвіднесена з «пением дум» і здійснюється не за допомогою мови, а в мові. Таке мислення називається апелюючим. Воно було первинним по відношенню до мислення, що уявляє, і саме з цим первісним мисленням тютчевський вірш пов'язаний своїм глибинним змістом.

У другому підрозділі - «Про поетичні роди: Платон і Аристотель» - розглянута проблема генезису літературних родів, як вона розкрита у творах двох визначних грецьких мислителів. У пункті 3.2.1. «Мімесис. Загадка Аристотеля» доводиться, що загальноприйнята в даний час родова диференціація у жодному разі не є простим розвитком його теорії. Про це свідчить уже той факт, що Аристотель поділяє поезію за способом наслідування не на три, а на два роди: поет може або повідомляти (бТр-бггЭллщ), або виводити діючих і діяльних осіб. З цього положення з необхідністю виходить, що однаково такими, що повідомляють, хоча й повідомляють по-різному, виявляються і Гомер, і Піндар. Відмінність Аристотеля від Платона полягає в тому, що він усю поезію розглядає винятково у межах мімесису. У пункті 3.2.2. «Манічна поезія і міметичне мистецтво» розглянуте платонівське розуміння сутності поетичних родів. Платон також поділяє поезію на два роди, але для нього межа поміж ними співпадає з межею поміж манічною і міметичною поезією. Манічний рід пов'язаний з «казовою» орудійністю мови і з апелюючим мисленням, міметичний - із символічною орудійністю мови (вона в часи Платона вже зароджується, але ще не перетворена спокутною Жертвою), і з мисленням, що уявляє. У манічній поезії священне розкривається як присутність (Dasein), тоді як у міметичній поезії можливий священний зміст ще тільки повинний бути виявленим у безпосередньо явленому естетичному. У теорії Платона ми, таким чином, знаходимо актуальні для розуміння витоків тютчевської поезії думки.

У третьому підрозділі - «Про сутність трагічного» - йдеться про первісний прояв трагічного у давньогрецькій трагедії. У пункті 3.3.1. «Трагедія: на межі інтерпретації і тлумачення» стисло розглянуті найважливіші концепції даного жанру, розроблені наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. Гумбольдт, Шеллінґ і Геґель основним для розуміння сутності трагедії вважають втілювану нею єдність (синтез) ліричного й епічного начал, що осмислюється ними як єдність (синтез) суб'єктивного та об'єктивного (волі і необхідності, внутрішнього і зовнішнього). Для Шопенґауера, навпаки, сутність трагедії цілком вкорінена у сфері об'єктивного, і в цьому відношенні саме драматична поезія, а не епос, виявляється повною протилежністю лірики, тоді як епос постає синтезом двох протилежних родів. Концепції визначних німецьких мислителів у більшій чи меншій мірі розкривають природу новоєвропейської трагедії, але до грецької безпосереднього відношення не мають, за винятком окремих зауважень.

До числа таких можна віднести слова В. фон Гумбольдта про те, що трагедія «вчить нас не стільки любити» життя, «скільки з ним мужньо розлучатися». Цілком ймовірно, що це міркування містить ключ до такого розуміння аристотелівських співчуття ( Тмп) і жаху (уп), що дозволяє наблизитися до дійсного смислу відомого висловлювання давньогрецького філософа. Трагедія, здійснюючи очищення душі глядача від співчуття до нещастя інших і від жаху перед смертю, не робить тим самим його байдужим, але повертає мужність жити і вмирати - так можна продовжити думку Гумбольдта. До виключень належать також Шеллінґова характеристика трагічного героя як «невинно-винного» і висновок Геґеля про цілковите панування субстанціального начала в характерах грецької трагедії. При цьому, однак, необхідно утриматися від висування на перший план морального в субстанціальному. У силі залишається для грецької поезії також висновок Шопенґауера про протилежний характер лірики і трагедії, але ця протилежність повинна осмислюватися не в поняттях «суб'єктивний» і «об'єктивний» елементи. У цілому ж слід зазначити, що жодна з розглянутих концепцій за межі інтерпретації не виходить. Більш глибоко сутність грецької трагедії була розкрита Ф. Ніцше. Його розуміння сутності трагедії як протиріччя між музичним діонісійським началом і аполлонівською ілюзією споглядань відкриває нову сторінку в її осмисленні, і водночас, являє собою вирішальне відхилення від платонівського її розуміння. Ф. Ніцше, таким чином, завершує попередню традицію, але сам лише готує ґрунт для майбутніх тлумачень сутності давньогрецької трагедії.

У пункті 3.3.2. «Мислення, кероване інстинктами, і трагедія» йдеться про те, які інші можливості для розуміння грецької трагедії відкривають пізніші судження Ф. Ніцше. У дусі цього більш пізнього вчення головний конфлікт «Царя Едіпа» і «Едіпа в Колоні» ми можемо зрозуміти як протиборство свідомого мислення й інстинкту. Конфлікт вирішується на користь людини «трагічної епохи», що цілком довіряє інстинктам - у них же виявляється і його благочестя. Так, Антигона в силу того, що інстинкт не керує нею, після смерті батька відмовляється шукати його «священну могилу» не тому, що осягає смисл заборони, а тому що просто підкоряється забороні Тесея. На відміну від неї, Тесей, не позбавлений опіки богів, спонукуваний інстинктом, розуміє усе, що відкриває йому у прощальній настанові Едіп, а точніше, що відкриває йому божественна мова, озвучена вустами Едіпа. З такого розуміння грецької трагедії починається перехід до її тлумачення в дусі тієї філології, що, за словами Ф. Ніцше, «ще не починалася».

У пункті 3.3.3. «Герменейя і сутність трагічного» здійснюється спроба саме такого проникнення, що витлумачує, в суть грецької трагедії. Перехід від інтерпретації до тлумачення - це одночасно перехід від аналізу до аналітики поетичного висловлювання. Такий перехід дозволяє зрозуміти, що герменейя як первісна здатність мовлення є «прапоезія» (М. Гайдеґґер), у якій уперше промовляється поетична сутність мислення. Історія забуття цього первісного мислення є історією відходу від герменейї. Трагедія розквітла на коротку мить, коли причетність до герменейї стає проблематичною, але ще не переривається. Забуття герменейї - це і була єдина по-справжньому трагічна подія в історії Греції, що зумовила й характер трагічної епохи як такої. Забуття герменейї свідчило про оніміння людини, тому єдиним вчинком, гідним цієї величної події, було б не лицедійство (яким, без сумніву, представлялася Платонові трагедія), а мовчання. Але якщо вже починалося говоріння, воно мусило здійснюватися у перспективі від цієї епохальної події і щоразу мало поставати спробою осмислити його.

У четвертому підрозділі - «Про манічне і трагічне у ліриці Ф.І. Тютчева» - з'ясовується питання про витоки творчості визначного російського поета. У пункті 3.4.1. «До проблеми тлумачення поезії Ф.І. Тютчева» здійснюється аналітика тютчевського вірша «О чем ты воешь, ветр ночной?.» з метою виявлення тих первісних смислів, якими він породжений. У результаті у вірші виявляється співприсутність манічного й трагічного начал. Манічна поезія - це не що інше, як форма присутності істинної мови в людському мовленні. У стані священного безуму - у «неистовых звуках» - відкривається істина. Залучившись до неї, людина неминуче опиняється у стані одержимості, у межовій ситуації, в якій людські слова набувають іншого смислу, причому цей смисл виявляється не вторинним стосовно звичайної людської мови, а, навпаки, первинним. Вищесказаним зумовлене співвіднесення в дисертації лірики Ф.І. Тютчева із хоровою лірикою Піндара, яка є найбільш яскравим прикладом первісної манічної поезії. У той же час звертається увага на відзначену О.О. Блоком присутність трагічного начала у віршах Ф.І. Тютчева. У цьому відношенні позиція Тютчева аналогічна позиції Тіресія у трагедіях Софокла. У вірші «О чем ты воешь, ветр ночной?.» мова йде про розуміння серцем, у I Піфійській пісні Піндара - про «прихований розум», далекий від істини. Справжнє розуміння, таким чином, це здатність «неприхованого розуму», коли він опиняється під притягальним впливом істини, відчувати потяг до неї і перебувати в ній. Таке розуміння, оскільки воно є первинно-цільним, виявляється трансцендентним стосовно будь-якого іншого, здійснюваного у межах мислення, яке уявляє. Те, що людина розуміє серцем, не можна висловити «іншою» мовою. У ліриці Ф.І. Тютчева, як і в піснях Піндара, безумовно, присутнє це споконвічно-цільне розуміння слова, але в ній також присутнє й те, що наближає її до давньогрецької трагедії. У його поезії конфлікт між безсумнівною особистісною причетністю до цільного знання і загальною неспроможністю залучитися до такого розуміння досягає граничної напруженості, якої немає і не може бути у Піндара. Такий Тютчев, зрозуміло, ближчий до Тіресія трагедій Софокла, а не I Німейської пісні Піндара.

Ім'я, що належить герменейї, в імпліцитному вигляді вже містить істину в собі, тому будь-який справжній вірш виявляється нічим іншим, як написом на імені, епіграмою у первісному смислі цього слова. Поезія, що керується іменами, називається манічною. Вірші Ф.І. Тютчева «Silentium!» та «О чем ты воешь, ветр ночной?.» - приклади такої поезії: перше - напис на імені «молчание», друге - на імені «ночной ветер». Кожний з цих віршів від початку до кінця - запитування імені та його розгортання у поетичному мовленні. Це розгортання здійснюється у стані одержимості іменем: у першому випадку - мовчанням як «пением дум», у другому - «безумием» нічного вітру та «неистовством» його «страшных песен». «Безумие» та «неистовство» - це і є мбнЯб. Таємниця онтологічних першовитоків відкривається пісні, оскільки поет - у стані одержимості - виявляється причетним мові вітру, ця мова стає йому зрозумілою. Стаючи несамовитим («неистовым»), поет одночасно стає пророком.

У пункті 3.4.2. «Витоки поезії і лірика Ф.І. Тютчева» підбиваються підсумки розгляду поезії Ф.І. Тютчева у контексті «ейдосної» теорії літератури і «філологічної» теорії. На думку автора дисертації, сутність поезії Ф.І. Тютчева полягає у сполученні у ній рпЯзуйт і рпйзфйкз фЭчнз. Щоб зрозуміти Тютчева, треба пам'ятати про ці два витоки його поезії: з одного боку, «слух до голосу, якому невідома неправда» (Піндар), з іншого - міметичне, пов'язане з античним екфрасісом і античною трагедією слово. Цією ж співвіднесеністю визначаються особливості завершення поетичного цілого у Ф.І. Тютчева. Твердження, що згадані особливості зумовлені «художньою формою фрагмента», потребує перегляду. Якщо перехід від рпЯзуйт до рпйзфйкз фЭчнз або навпаки у вірші здійснюється, то перед нами ціле як ціле, а не ціле як фрагмент. У другому розділі дисертації йшлося про взаємодію двох форм споглядання у ліриці Ф.І. Тютчева. Отже, і в межах «ейдосної» теорії літератури, і в межах «філологічної» теорії актуальним залишається момент переходу як визначальний для поетичного цілого, але такий, що по-різному осмислюється у тому та іншому випадках.

Ціле у Ф.І. Тютчева будується приблизно за такими ж законами, за якими будувалися поеми Гомера, у яких здійснюється постійний перехід від прямого манічного слова до міметичного і навпаки. Згідно з Платоном, це одночасно перехід від слова істини до слова неправдивого («вся трагічна неправда» у «Кратилі»). У Тютчева ми бачимо дещо інше. Для нього «мысль изреченная есть ложь», але слово зображуюче (міметичне) зовсім не є неправдою. Воно може вміщувати ту саму повноту істини, що й манічне слово, але таку, що відкривається наочному уявленню в образі. Повнота видимого здійснення істини, доступна спогляданню людини, може наблизити її до небожителів («Цицерон») у тій самій мірі, у якій манічне слово поєднує божественне і людське.

Сказане, однак, зовсім не означає, що манічне і міметичне у Тютчева цілком урівноважені. Ієрархія первісного і того, що породжене первісним, зберігається у нього і проявляється у доленосні моменти історії:

Теперь тебе не до стихов,

О слово русское родное!

Созрела жатва, жнец готов,

Настало время неземное…

Коли рпйзфйкз фЭчнз стає непотрібною («теперь тебе не до стихов»), залишається рпЯзуйт як первісне діяння і діло, як слово істини («лучших, будущих времен // Глагол»), що повинно здійснитися, - не мистецтво віршування, а поетична першооснова життя.

У висновках формулюються основні результати дослідження.

Відмінність «філологічної» теорії від традиційної академічної теорії літератури, головним чином, полягає в тому, що в основі першої - апелююче мислення, здійснюване в ситуації «при мові», а в основі другої - мислення, що уявляє, для якого мова - лише засіб для вираження думок. У межах академічної теорії літератури розуміння, як правило, досягається в результаті аналізу і заснованої на ньому інтерпретації літературного твору. У межах «філологічної» теорії шляхом до розуміння постає тлумачення, тобто аналітика поетичного мовлення. Аналіз є гносеологічним, аналітика - онтологічною: це не розчленовування вихідного цілого, але сходження до первинних смислів.

Сутність поетичної творчості безпосередньо визначається актуальною для того чи іншого періоду орудійністю мови - «казовою» від самого початку (поезія Піндара), символічною - у художній культурі християнської доби. При «казовій» орудійності істина цілком належить мові і розкривається як присутність; при символічній - мова вказує на надсловесну природу Істини. У книгах Нового Завіту символічна орудійність мови формується як священно-символічна: її сутність виявляється, зокрема, у творах Діонісія Ареопагіта. Дух новоєвропейської науки зумовлений інструментальною орудійністю мови з її ідеалом однозначності всіх основних положень. Інтерпретація, оскільки вона реалізується в межах традиційної теорії літератури, визначається суб'єкт-об'єктними відношеннями як її конститутивним моментом. Невід'ємною особливістю інтерпретації є методологізм. У тлумаченні, здійснюваному в межах «філологічної» теорії, поетичне мовлення ніколи не перетворюється на предмет, але, навпаки, здійснює своє керівництво, спрямовуючи мислення того, хто тлумачить, і визначаючи характер його тлумачення. Поетичне мовлення, таким чином, постає онтологічною основою самої можливості розуміння. Первісна сутність мови найбільш повно і глибоко розкривається у ліричному творі, тому саме лірика є найбільш співприродною розумінню, що витлумачує.

Проблема естетичного завершення поетичного цілого може бути вирішена лише у межах «ейдосної» теорії літератури. Сутність «ейдосної» теорії літератури глибоко розкрита Ґ.В.Ф. Геґелем у його вченні про поетичне уявлення. Основним предметом її вивчення є художній образ.

У межах символічної орудійності мови XIX-XX ст. формуються три основні принципи естетичного завершення: символіко-антиномічний, символіко-емпіричний і символіко-синномічний. У першому випадку характер подвоєння світу визначається принципом «або-або» («замість»); основна настанова другого - «зображення емпіричної дійсності» (А. Бєлий); у третьому випадку характер подвоєння світу визначений принципом «і-і» («разом»). У символіко-синномічному творчому спогляданні найбільшою мірою зберігається зв'язок зі священно-символічним началом. Для символіко-антиномічного принципу завершення поетичного цілого характерні два різновиди. Перший - суб'єктивно-антиномічний (М.Ю. Лермонтов, О.О. Блок), коли саме ліричний суб'єкт, що відпав від Цілого, виявляється осердям космічного життя. Другий різновид - об'єктивно-символічний (Є.А. Боратинський), для якого характерне применшення не земного і небесного життя, але, навпаки, ліричного суб'єкта («Недоносок»).

Двоцентричність як спосіб естетичного завершення необхідно відрізняти від подвоєння світу. У першому випадку присутність обох центрів (яким би не було їх співвідношення) необхідна для того, щоб визнати, що розколотий світ набув видимих контурів Цілого. У другому випадку один зі світів цілком може бути відкинутий як неістинний, тоді як визнаний - ототожнюватися з Цілим. Таким чином, двоцентричність характеризується двоїстою суперечливістю позиції автора й авторського споглядання, а також співіснуванням і сполученням у межах одного твору двох певною мірою самостійних і в той же час взаємозалежних зображальних планів.

З двоцентричністю можуть бути пов'язані різні принципи естетичного завершення: як символіко-антиномічний, а саме його об'єктивно-антиномічний різновид (Є.А. Боратинський), так і символіко-синномічний (Ф.І. Тютчев, Ф.М. Достоєвський). Еволюція російської поезії ХХ століття (В.В. Маяковський, М.О. Заболоцький) у значній мірі зумовлена взаємодією символіко-антиномічного і символіко-синномічного принципів естетичного завершення.

Апелююче мислення, що уможливлює тлумачення, здійснюється не за допомогою мови, а в мові. Таке мислення - визначальна особливість «філологічної» теорії. Герменейя, з якою генетично пов'язане апелююче мислення, це така здатність мовлення, яка зумовлює первісні закони поетичної (манічної) творчості. У межах «філологічної» теорії відкривається присутність манічного і міметичного (трагічного) начал у ліриці Ф.І. Тютчева; у тих же самих межах виявляється її зв'язок із давньогрецькою поезією. У «Поетиці» Аристотеля уже втрачене розуміння різноприродної сутності манічного і міметичного слова. Для Платона манічна (Піндар) і міметична поезія (трагедія) - це два різних поетичних роди, що оцінюються протилежним чином: наскільки позитивно перший, настільки ж негативно другий.

Усі найбільш значні спроби осмислення сутності грецької трагедії, здійснені наприкінці XVIII - у першій половині ХIХ століть (Гумбольдт, Шеллінґ, Геґель, Шопенґауер), не виходять за межі інтерпретації, оскільки залишаються в межах мислення, що уявляє. У ХІХ ст. найбільшою мірою наблизився до проникнення у сутність трагічного Ф. Ніцше. Для розкриття первісної сутності трагічного необхідно поставити питання щодо відмінності манічного слова від міметичного. Манічна творчість цілком здійснюється в межах герменейї (істинної мови), тому кожне ім'я герменейї, приміром, у піснях Піндара є таким повною мірою і не знаходить у самому собі своєї протилежності. Короткий розквіт грецької трагедії припадає на той період, коли причетність до герменейї стає проблематичною. Сутність трагічної епохи визначається невідворотним наближенням втрати онтологічного зв'язку з істинною мовою.

У ліриці Ф.І. Тютчева («Silentium!», «О чем ты воешь, ветр ночной?.») присутнє характерне для манічної поезії первісно-цільне розуміння слова. Але в ній же виявляється конфлікт між безсумнівною присутністю цілокупного знання і загальною неспроможністю залучитися до нього. У цьому відношенні лірика Ф.І. Тютчева є близькою до грецької трагедії.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Домащенко А.В. Интерпретация и толкование: монография / А.В. Домащенко. - Донецк: ДонГУ, 2000. - 162 с. (10,25 др. арк.).

2. Домащенко А.В. Об интерпретации и толковании: монография / А.В. Домащенко. - Донецк: ДонНУ, 2007. - 277 с. (17,25 др. арк.).

3. Домащенко А.В. К проблеме изобразительности поздней лирики Е.А. Баратынского / А.В. Домащенко // Филологические науки. - 1990. - №4. - С. 25-31. (0,5 др. арк.).

4. Домащенко А.В. К проблеме изобразительности художественного слова (эстетический субъект и эстетический объект в поэзии Пушкина) / А.В. Домащенко // Эстетический дискурс: Семиоэстетические исследования в области литературы: межвуз. сб. научн. тр. - Новосибирск, 1991. - С. 78-85. (0,6 др. арк.).

5. Домащенко А.В. О «параллельных образных рядах» в лирике Ф.И. Тютчева / А.В. Домащенко // Русская филология. Украинский вестник: республиканский научно-методический журнал. - Харьков, 1996. - №1-2. - С. 27-31. (0,4 др. арк.).

6. Домащенко А.В. Речь и изреченное / А.В. Домащенко // Дискурс: Коммуникация. Образование. Культура. - Новосибирск, 1997. - №3-4. - С. 27-31. (0,4 др. арк.).

7. Домащенко А.В. Об осколочном сознании и способности вопрошать / А.В. Домащенко // Литературное произведение: Слово и бытие: сб. научн. тр. - Донецк, 1997. - С. 204-210. (0,4 др. арк.).

8. Домащенко А.В. Об интерпретации и толковании / А.В. Домащенко // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 1998. - №1. - С. 89-96. (0,7 др. арк.).

9. Домащенко А.В. К проблеме интерпретации ранней лирики В.В. Маяковского / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 1999. - Вып. 1. - С. 109-117. (0,4 др. арк.).

10. Домащенко А.В. «Расщепленная референция» / А.В. Домащенко // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 1999. - №1. - С. 143-146. (0,3 др. арк.).

11. Домащенко А.В. О трагедии и сущности трагического: от Гумбольдта до Шопенгауэра / А.В. Домащенко // Филологические исследования: сб. научн. тр. - Донецк, 2000. - Вып.1. - С. 45-56. (0,6 др. арк.).

12. Домащенко А.В. О трагедии и сущности трагического: Ф. Ницше / А.В. Домащенко // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2000. - №1. - С. 7-13. (0,6 др. арк.).

13. Домащенко А.В.Ф. Ницше о трагедии после «Рождения трагедии…» / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2000. - Вып. 2. - С. 14-20. (0,4 др. арк.).

14. Домащенко А.В. Мимесис. Загадка Аристотеля / А.В. Домащенко // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецьк, 2000. - №2. - С. 20-24. (0,4 др. арк.).

15. Домащенко А.В. Об истоке герменевтики, литературоведческой грамматике и филологической теории / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2000. - Вып. 4. - С. 18-31. (0,8 др. арк.).

16. Домащенко А.В. О сущности языка и поэзии / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2001. - Вып.5-6. - С. 23-31. (0,7 др. арк.).

17. Домащенко А.В. Маническая поэзия и миметическое искусство. Платон и Бахтин / А.В. Домащенко // Филологические исследования: сб. научн. тр. - Донецк, 2001. - Вып.3. - С. 35-42. (0,4 др. арк.).

18. Домащенко А.В. О маническом и трагическом в поэзии Ф.И. Тютчева / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2001. - Вып. 7-8. - С. 32-46. (0,9 др. арк.).

19. Домащенко А.В. «Братья Карамазовы» Ф.М. Достоевского: проблема антиномики / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2002. - Вып. 9. - С. 55-65. (0,5 др. арк.).

20. Домащенко А.В. К проблеме изобразительности лирического и эпического слова / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2002. - Вып. 10. - С. 154-162. (0,4 др. арк.).

21. Домащенко А.В. Об эстетическом завершении и «цветущей сложности» современной теории литературы / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2002. - Вып. 12. - С. 6-22. (0,9 др. арк.).

22. Домащенко А.В. О принципах завершения поэтического целого / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2003. - Вып. 13. - С. 6-21. (0,8 др. арк.).

23. Домащенко А.В. Гёте, Пушкин, Чехов и эстетическое завершение / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2003. - Вып. 14. - С. 16-24. (0,4 др. арк.).

24. Домащенко А.В. Исток поэзии и лирика Ф.И. Тютчева / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2003. - Вып. 15-16. - С. 31-44. (0,8 др. арк.).

25. Домащенко А.В. О трех направлениях современной академической теории литературы / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2004. - Вып. 17-18. - С. 6-24. (1 др. арк.).

26. Домащенко А.В. О «филологической» теории / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2004. - Вып.19. - С. 15-31. (0,9 др. арк.).

27. Домащенко А.В. Об интерпретации и толковании: продолжение разговора / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2004. - Вып. 20. - С. 6-15. (0,5 др. арк.).

28. Домащенко А.В. О субъективно-антиномическом завершении поэтического целого / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2005. - Вып. 21-22. - С. 25-35. (0,5 др. арк.).

29. Домащенко А.В. Порождающее лоно поэзии / А.В. Домащенко // Литературоведческий сборник. - Донецк, 2006. - Вып.25. - С. 32-48. (0,8 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru