Парадигматика художньої модальності поезії та її рецептивні аспекти (на прикладі лірики Р. Рільке)

У дев'ятій елегії утверджується ідея “тут-буття” (“...Hiersein viel ist”), яка вже звучала в сьомій елегії: “Hiersein ist herrlich”. Рільке розуміє, що людина мусить покинути цей світ, але не так, як інші живі істоти, позаяк вона усвідомлює, чим закінчиться її життя. У дев'ятій елегії Рільке чітко окреслює простір, у якому відбувається дія. Часопростір дев'ятої елегії визначається протиставленням -“unsдgliche und sдgliche Zeit”. Прикметник “sдglich” походить від дієслова “sagen”, тобто “сказати”. Поет вдається до новотвору “sдglich”, якого немає в жодному словнику, і пов'язує його значення зі стражданнями та болем: “Also die Schmerzen. Also vor allen das Schwersein, / also der Liebe lange Erfahrung, - also / lauter Unsдgliches”. “Unsдgliches” можна перекласти як “невимовне” - те, що властиве зіркам (“die sind besser unsдglich”).

Хронотоп десятої елегії - це потойбіччя. Ліричний герой, що помер у молодому віці, самотньо мандрує дорогами потойбічного світу, де помирання виступає лише завісою в цілості світу, а смерть - полярною формою життя. Поступово окреслюється цілий макрокосмос елегії, сповнений постійних скарг, горя, перлів страждання і шлейфів терпіння, праболю й самотнього крику, над яким височать далекі зорі.

У “Дуїнських елегіях” розкривається своєрідність рільківського художнього простору та художнього часу; поет чітко розмежовує два часопростори, у яких існує людина та всі інші живі істоти. “Відкритий простір” (das Offene) - це світ усіх живих істот, окрім людини, яка усвідомлює простір свого буття та розмежовує час на минуле, сьогодення і майбутнє. Це час життя, яке починається з народженням та закінчується смертю.

Поет щиро прагнув досягти абсолютної самотності й неосяжності, які проявилися в його нестримному потягу до художнього о-своєння простору. Феномен універсальності художнього часу і простору “Дуїнських елегій” безпосередно структурує й увиразнює поставлену в нашій дисертації проблему - одну із граней поетичної модальності Р. М. Рільке.

У підрозділі 2.3. “Поетика хронотопних характеристик “Сонетів до Орфея” наголошується, що в цих сонетах плин часу є невидимим (unsichtbar), але у Рільке й вірш (творчість) невидимий, тобто створений неусвідомлено, з чиєїсь волі. Він створений у просторі і часі, одначе має своє невидиме існування, свою форму і сенс. Орфей існує в ідеальному просторі - безвимірному й не обмеженому в часі. В окремих сонетах окреслюються певні мотиви та образи, які й структурують хронотоп “Сонетів до Орфея”. Зокрема, у другому сонеті це досить незвичний художній простір - простір сну. Тут поет розкриває надзвичайно великі потенційні можливості підсвідомості людини. З іншого боку, поет демонструє онтологічний зв'язок людини зі Всесвітом, одухотворення цього величного світу. Другий сонет містить у собі декілька мотивів, які стануть провідними в сюжетах наступних сонетів: це всеохопність простору, сон і ява, смерть і життя. У радість буття і сну вплітається мотив смерті. Мотив смерті набуває в Рільке філософського звучання: це продовження постійних роздумів про те, чи існує смерть? Чи вона ототожнюється зі сном? З часом мотив смерті втрачає у Рільке своє трагічне наповнення і розглядається поетом як складова частина буття. П'ятий сонет присвячений вічній славі Орфея, вічній пам'яті про його чудесний спів. Якщо до цього часу ім'я Орфея безпосередньо не звучало, його ми тільки вгадували, а також чули його спів та гру, то в цьому тексті Рільке відслонює завісу таємничості й говорить про метаморфози Орфея, утверджуючи вічне існування співця. Цей сонет відкриває нову тему - тему пам'яті, а відтак і тему непотрібності, зайвості зведення пам'ятників тим, хто вічно живе в людській пам'яті: “Errichtet keinen Denkmal”. У восьмому сонеті першої частини Рільке чітко окреслює простір, у якому перебуває Орфей, простір славлення (“Nur im Raum der Rьhmung” - тільки у просторі (обширі) славлення). Цей простір абстрактний, це простір, у якому час не існує, це простір вічності. Дев'ятий сонет циклу - розлога ремінісценція античних мотивів про відвідини Орфеєм підземного царства, де він серед тіней мертвих підняв свою ліру. В останньому терцеті йдеться про характерне для рільківського часопростору поняття “Doppelbereich”. У дванадцятому сонеті ліричний герой поділяє час на земний (лінійний) та час буття, зазначаючи: “Und mit kleinen Schritten gehn die Uhren / neben unserm eigentlichen Tag” (і маленькими кроками йдуть годинники поруч з нашим реальним днем). У хронотопному вимірі Орфея час зникає, є лише вічність. Поет запитує, чи взагалі існує час-у-бутті? Незважаючи на швидкий плин часу в людському бутті, для світу Орфея характерна безчасовість. Зовнішній світ змінюється швидко і невпинно, але в орфічному світі все вічне. Чотирнадцятий сонет відбиває одну з важливих граней світогляду Рільке - його твердження про один спільний час, який об'єднує живих і мертвих, постійне акцентування думки про “Doppelbereich” буття. Думка про вічність природи підкреслює вислів: вони (ідеться про квіти, листя, плоди) говорять не тільки мовою року, вони - вічні і розмовляють мовою вічності. Вісімнадцятий сонет присвячений приходу нового часу - (епохи машин та автоматизації), який протистоїть світу Орфея. У двадцятому сонеті для Рільке важливим є відображення миттєвості у вічності, роль спогаду на безмежних просторах пам'яті, стихія руху, наближення до орфічного світу. Двадцять другий сонет присвячений роздумам поета / ліричного героя над вічним і миттєвим. Сонет побудовано на опозиції: плин прискореного часу - непроминальність, сталість.

Час - розмитий, фантастичний, вічний, художній, конкретний, мінливий, невідчутний, умовний, філософський - пульсує в другій частині “Сонетів до Орфея”. У першому сонеті другої частини “Сонетів” Рільке звертається до осмислення таких філософських категорій, як “das eigene Sein” (власне буття), “rein eingetauschter Weltraum” (змінений світовий простір), “Raumgewinn” (завоювання простору). Подих (людини чи всесвіту?) стає одним з концептуальних образів сонета. Привертає увагу символіка та метафорика третього сонета, у якому поет прагне наблизитися до таємничої природи дзеркал, яку ще ніхто з людей не зміг осягнути. Рільке порівнює дзеркала із ситом, через дірки якого просочується час і можна проникнути в “Zwischenrдume der Zeit”, тобто потрапити у “міжпростори часу”, які для людини недосяжні. “Міжпростори часу” доступні лише ангелам. Через дзеркала зникає (“verschwendet”) і простір зали, точніше її порожнеча (“die Leere des Saals”), але із сутінками щезає і вона, і зала наповнюється таємничістю і загадковістю. У п'ятому сонеті розкривається єдність і цілісність буття, безконечність простору, що простягнувся над лугом анемон. У поезії Рільке гармонійно поєднується стоголосий спів гармоній сфер та мовчазний луг розквітлих анемон. Створюється ілюзія, що намір та сила маленької анемони спрямовані на розкриття світового простору, але заключні слова першого терцета (“du, EntschluЯ und Kraft von wieviel Welten!”) свідчать не тільки про це, але й про безконечність простору, про могутність та неосяжність далеких світів. Рільке скептично ставиться до думки про “безмежну відкритість” людини та її здатність сприймати безконечність світів. У сьомому сонеті поет змальовує своєрідний часопростір “des begonnenen Todes”, який В. Стус передає як хронотоп “розпочатої смерті”. У сонеті не відчувається страху перед загибеллю, смертю, навпаки, цей світ сповнений життєвого тепла, розквіту та надій. Дванадцятий сонет - це гімн постійним перетворенням, без яких гине матерія. Матерія підкорена духу, який сприяє лише перетворенням. Поза перетвореннями все стає камінням, стверділою матерією, молот часу розіб'є і їх. Зазвичай Рільке пише про простір, де славлять Орфея, а в цьому творі йдеться про простір розставання. Двадцятий сонет - це своєрідне поетичне сузір'я, зіткане з різних тем, що завжди хвилювали Рільке, вони охоплюють не лише земне, але й те, що “вище за зорі”. Погляд ліричного “я” лине до зірок і далі - у незнані світи, які залишаються недосяжними для людей. У двадцять шостому сонеті Рільке створює абстрактний простір, у якому немає часу, є лише одна вічність. Сонет сповнений характерних для рільківського художнього світу образів: “Zwischenrдume” (міжсвіти), “Weltraum” (світовий простір), “heil” (святий), “Trдume” (мрії). Відбувається немовби поділ на світовий простір, у якому божественно лунають крики птахів (“in welchen der heile Vogelschrei eingeht”), та землю, де крики дітей, наче клини, вбиваються в тишу Всесвіту. У двадцять сьомому сонеті митець звертає увагу на час як руйнівний первень. Ліричний герой запитує, чи час насправді все знищує? Чи це не упередженість поета щодо часу, який усе перетворює на руїни та породжує страх перед смертю? Тому не випадково Рільке запитує про те, чи “Sind wir wirklich so дngstlich Zerbrechliche” (чи ми насправді такі налякано слабкі, що можемо забути навіть наше дитинство)? Рільке висловлює сумнів: а чи є час реальним? Він звертається до символів минулого - “привидів минучості” (Gespenster des Vergдnglichen), якi зникають, наче “дим” (Rauch). В останній строфі Рільке знову повертається до твердження - “wir sind die Treibenden”, яке прозвучало на початку двадцять другого сонета першої частини. Ми - гнані, але водночас ми вважаємося “gцttlicher Brauch”. В останньому - двадцять дев'ятому сонеті другої частини - чимало мотивів та ремінісценцій, які звучать і в інших сонетах. Це і самодостатність особистості, її вічність і розчиненість у всьому, що творить світ. Сонет завершується філософським сприйняттям вічності, буття людини. Це - своєрідний реквієм, прощання з життям та всіма тими, хто залишається на землі. Якщо “Дуїнські елегії” сповнені ностальгії за тим, що відходить, девізом “Сонетів до Орфея” стає прагнення перетворень. Це - заповіт того, хто відходить, прощаючись із земним життям. Останній сонет немовби завершує головну думку циклу загалом, поет стверджує істину про безсмертя та вічне перевтілення всього сущого.

Отож, проблема часу, вельми актуальна в “Елегіях”, у “Сонетах до Орфея” набуває особливого звучання, зокрема у дванадцятому (“Und mit kleinen Schritten gehn die Uhren / neben unserm eigentlichen Tag”) та у двадцять другому (“als Kleinigkeit im immer Bleibenden”) сонетах першої частини, в яких Рільке говорить про філософське усвідомлення часу. Таку рецепцію часу можна пояснити тим, що у світі Орфея панує тільки сьогодні - теперішнє, час не ділиться на минуле та майбутнє. Час нічого не може змінити у світі Орфея, який існує в універсальному метафізичному просторі, але він вирішальний для людини. Усе це вказує на особливості поетичної модальності хронотопних характеристик у поезії Р. М. Рільке: часопросторова предметність у рільківській поезії набуває особливого художнього розширення за межі реального часу та простору, своєрідним чином руйнує буттєво-реальну цілісність і творить нову художню реальність їх існування.

Розглянуті в цьому підрозділі особливості художнього часу (усталеність, мінливість та протяжність) й простору в ліриці австрійського митця та спроба осмислити його філософсько-концептуальне значення, вплив часу на ліричного героя дають можливість зробити певні узагальнення: час сприймається поетом неоднозначно, як філософська категорія, тому в нього можна спостерігати час вічний, надепохальний, всеузагальнювальний - у всіх проявах земного та космічного. Поет - майстер конструювання складних часових образів. Основні різновиди часових сенсів у його поетиці: час як об'єктивна сутність, буття якої не залежить від буття людини, а лише співвідноситься з ним; час як суто екзистенційне явище, як одна з характеристик буття людини. У ліриці Рільке час взаємопов'язаний з простором: він пише не тільки про “Raum”: простір часто асоціюється з “Weite” (далечінню). Водночас рільківський художній простір - це універсальна екзистенція, яка передбачає таку просторову модель світу, рамки якої сягають рівня макрокосмосу. Це - ідеальний простір, витворений творчою уявою поета. Саме поєднання романтизованого, невизначеного та парадоксально суперечливого художнього часу з реальним зображенням простору відіграє провідну роль у творенні парадигматики поетики Р. М. Рільке. Досліджене в цьому розділі філософське осмислення феномену часу та простору (на прикладі лірики Рільке), його філософсько-концептуальне спрямування, поліфункціональність та полісемантичність є визначальним для осмислення й представлення поетики художньої модальності.

У площині прагматики структурується третій розділ нашого дослідження “Прагматика перекладу та компаративний аналіз: рецепція та інтерпретація художньої модальності поезії Р. М. Рільке в українській літературі”, де проаналізовано рецепцію ідіопоетики Р. М. Рільке як певної цілісності (яка, власне, творить прояви парадигматики художньої модальності поезії) та її інверсії в українських перекладах ХХ століття. Як наголошує Боґуслав Жилко, щоб “переклад був творчий і генерував нові сенси, мови та досвіди сторін комунікації повинні тільки частково покриватися між собою. Якщо вони не мають жодного “спільного простору”, переклад є неможливий, якщо ж цілком покриваються між собою - стає цілком непотрібним. Найцікавіше там, де відбувається передавання інформації між елементами, які є абсолютно відмінними й не мають нічого спільного […]. У цьому випадку з'являється те, що Ю. Лотман називає “нетривіальним зміщенням значень”. “Нетривіальність” такого перекладу полягає в тому, що перекладач, не знаходячи у своїй мові “готових” відповідників, змушений до створення певних еквівалентів”. Тому українські переклади текстів Р. М. Рільке, спроби художнього перепрочитання та відтворення особливостей поетики рільківського естетичного об'єкта, намагання передати особливості його поетики, поетичну ідіомодальність австрійського митця українською мовою - надзвичайно цікавий та привабливий предмет дослідження. Чужомовне прочитання Рільке вимагає, отже, подвійної стратегії в рецептивних устремліннях та прагненнях: з одного боку, не перетворити ці переклади на механічні “раціональні абстрактності”, з іншого - не загубити особливостей поетики художньої модальності, сказати б, “живої суб'єкт-об'єктної” синтези цієї поетики. Важливо при цьому пам'ятати, що ще одним напруженням, яке викликає різні інтерпретації при художньому перекладі, є те, що з погляду синтактики художній текст - це вже кінцевий етап авторської творчості, а з погляду прагматики - тільки вихідний пункт.

У підрозділі 3.1.1. “Микола Бажан - інтерпретатор поезій Рільке” йдється про те, що в перекладах М. Бажана відчутні високий перекладацький професіоналізм, “вибірковість” цільових текстів, уміння проникнути й передати філософське тло оригіналу, намагання бути якнайближче до оригіналу і на рівні сенсу, і на рівні ритмомелодики (ритм перекладу максимально наближений до ритму оригіналу). М. Бажан належить до одних з перших українських поетів, які звернулися до перекладів та популяризації поетичних творів Рільке в Україні. В.Стус, який дуже високо цінував поезії Р. М. Рільке, називав М. Бажана єдиним українським партнером Рільке.

Зіставляючи поезії Р. М. Рільке та версії М. Бажана, можна говорити про подібність концептуалізації світу та, відповідно, поетичної модальності австрійського й українського поетів. Саме така суголосність у світовідчутті й світовідображенні формує адекватність перекладу українського автора віршів митця австрійського.

У підрозділі 3.1.2. “Парадигматика перекладів Святослава Гординського” наголошується, що, намагаючись якомога точніше зберегти мовносемантичну фактуру оригіналу (хоча це йому не завжди вдається), C. Гординський інколи втрачає специфічну рільківську образність. Те, що органічно й природно звучить німецькою мовою з притаманним їй особливим порядком слів, виглядає дещо штучно в перекладі українською. С. Гординський зберігає рільківську графіку: усі строфи оригіналу не є синтаксично завершеними; те саме бачимо в перекладі - повтори окремих лексем, уведення в дужки, але головне полягає в тому, щоб переклад хвилював так само, як і оригінал. Читати переклад Гординського подекуди важко через відсутність адекватних лексем. І все ж аналіз здійснених Гординським перекладів дає змогу дійти висновку про те, що його цільові тексти вирізняються щирим прагненням до адекватності. Перекладач, зокрема, зберігає діалогічність текстів Рільке; їхнє філософське та світоглядне тло, тонку містичну забарвленість, деяку ірраціональність й утаємниченість. У С. Гординського відтворено також багатогранність характеру ліричного героя, нюанси психологічного стану, особливо в тих моментах, коли ліричний герой максимально наближається до постаті самого автора.

Можна також твердити, що своїми перекладами С. Гординський, переносячи поезію Р. М. Рільке на український поетичний ґрунт, не руйнує основних параметрів рільківської поетики, загалом зберігаючи її автентичну цілісність та особливості художньої модальності.

Підрозділ 3.1.3. “Рецепція рільківського художнього світу в перекладній поезії Богдана Кравціва” - це студії над прагматичними та інверсійними особливостями перекладів поезій Р. М. Рільке, здійснених Б. Кравцівим. Важливим є й зіставлення перекладів Б. Кравціва з перекладами інших поетів, передовсім у розумінні концептуальної основи текстів оригіналу. При розгляді та дослідженні перекладних текстів, було враховано такі чинники, як відповідність загальній цілісності, ритмомелодика оригіналу, характерні розбіжності в лексиці, роль стрижневих слів, загальна тональність, тобто сукупність інтонацій, роль підтексту і його сенс, характер ліричного героя, діалогічність поезій і ступінь її відтворення в перекладах.

Прагнучи до точності в цільовому тексті, Б. Кравців подекуди забуває про читача, тобто про те, як він сприйматиме його працю, а через неї - і майстерність Р. М. Рільке. Подекуди переклади з Рільке звучать важко, у них губиться німецьке підґрунтя, а українська лексика є доволі рідкісною й архаїчною (звичайно, з погляду сьогоднішнього читача). З іншого боку, перекладаючи поезії Р. М. Рільке, Б. Кравців досяг досить високого рівня у відтворенні філософських думок, у розумінні суцільної контрадикторності текстів оригіналу (численні бінарні опозиції, протиставлення, антитези, допустові речення із сильним елементом антиципації тощо). Переклади Б. Кравціва - це також велика копітка праця: він переклав з Рільке найбільше з усіх інших українських поетів. Відзначаючи своєрідність перекладацької манери Б. Кравціва, все ж варто зауважити, що в процесі роботи він припустився низки неточностей і помилок, зокрема звернувся і використав застарілі й тому незрозумілі для широкого читацького загалу лексеми підкреслено українського характеру, а бажано було б якось акцентувати на чужомовній лінґвальній фактурі текстів Р. М. Рільке.

У підрозділі 3.2. “Трансформація поетичних форм Рільке в перекладах Михайла Ореста” наголошується, що за рівнем перекладацької майстерності Михайло Орест, поряд з М. Бажаном та В. Стусом, залишається одним з найталановитіших перекладачів Р. М. Рільке. Український поет тонко відчув і передав глибокий філософський сенс і художню самобутність рільківської поезії, її унікальну тональність і зворушливу мелодійність, специфічність домінантних образів і своєрідний характер ліричного героя. Добре володіючи німецькою мовою, Михайло Орест мав можливість краще заглибитися в підтекст, повніше відчути глибину авторської думки, ритмомелодику творів, своєрідність тропіки і художньої лексики. Він не намагався “українізувати” текст, хоча подекуди вживав слова, які наближували переклад до української ментальності. Михайло Орест належить до тих перекладачів, які не дозволяють собі доповнювати переклади власними тлумаченнями або модифікувати сенс окремих образів. Він вловив романтичність поезії Рільке, чудово зрозумів символічність образів і створюваний ними підтекст та адекватно відтворив наскрізні метафорику і тропіку Рільке, не змінюючи характерної для нього діалогічної функції поезій, тобто зберіг основні параметри художньої модальності поетики австрійського митця.

У підрозділі 3.3. “Рількеана Василя Стуса: особливості рецепції та інтерпретації” проаналізовано прагматику Стусових перекладів з Рільке. У праці цього митця над перекладами простежуються дві тенденції у виборі об'єкта. Перша з них - це прагнення якомога повніше охопити творчість обранця, друга - намагання творити добірки перекладів різних поетів, які чимось йому, а також між собою, близькі духовно й споріднені естетично. В. Стус подарував українським читачам переклади найскладніших філософських текстів Р. М. Рільке - “Сонетів до Орфея”, “Дуїнських елегій”, а також найкращих його вибраних поезій, які увійшли до різних поетичних збірок. В. Стус як перекладач не зігнорував концептосфери Р. М. Рільке, не зробив цього, бо добре знав німецьку мову та з пієтетом ставився до оригіналу (відомо якщо перекладач не звертає уваги на домінантні для певного тексту лексеми та образи або ігнорує їх, хоча вони є ключовими, то він руйнує єдність поетичного світу оригіналу, рівно ж й руйнує адекватне сприйняття його читачем-реципієнтом). Часто у своїх перекладах В. Стус, продовжуючи думку оригіналу, немовби відслонює завісу перед реципієнтом, додає нюанси своїх почуттів.

Щоб переклад став витвором мистецтва, перекладач повинен увійти (вчутися) в дух оригіналу і спробувати повторити весь процес його творення. Це добре вдалося В. Стусові, хоча в його перекладах подекуди більше власне стусівського, аніж рільківського (характер ліричного героя, метрика, гіперболізація, змінена концептосфера мови оригіналу). У перекладах В. Стуса певною мірою відбилася його індивідуальність, його драматична доля та риси борця. Звідси - відмінний від рільківського ліричний герой, зміна художніх деталей і мелодики оригіналів, а також пристрасне прагнення досконалості перекладу поезії Рільке.

З погляду семіотики (виходячи з віршів Рільке як певного висловлювання, послання, яке несе в собі цілий комплекс семіотико-семантичних, стилістичних, естетичних парадигм) переклад поезій Рільке В. Стусом дає підстави говорити про певні питомі особливості - можливості досліджень поезії з погляду прагматики, як особливого мистецького висловлювання суб'єкта в поетичній формі, його розмаїтих “я” (реалізованих у різновидах “я” ліричного), установлення певних суб'єкт-суб'єктних взаємин адресанта (поета) та адресата (перекладача) і корелювання контекстів їхньої екзистенції та звернення до буття-у-світі. Найважливішим при такому прагматичному підході стає виявлення рівня мистецького проникнення при здійсненні перекладу в концептосферу поетичного світу оригіналу, здатність у мистецькій формі передати основні параметри художньої модальності поетики оригіналу, світовідчуття та світовідображення митця.

Вибір трьох напрямів семіотичних стратегій дав можливість проаналізувати різні аспекти художньої модальності, створити її стереоскопічну, багатовимірну картину (на прикладі парадигматичних особливостей художньої модальності поетики Рільке), виокремити ті особливості поетологічних категорій, які, власне, і творять її художню ідіолектичну парадигматику.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційної праці. Художня модальність є категорією, що виражає і творчість митця загалом, і засоби творення ним особливого художнього світу, у якому ідіостильові параметри його поетики переплітаються з канонічними елементами поетикальних засобів. Парадигматика поетики художньої модальності - це індивідуальний спосіб представлення митцем художніми засобами виявів буття-у-світі, реалізація суб'єктної архітектоніки в міжсуб'єктних взаєминах “автор-інший”, “автор-ліричний герой” і їхнє перетворення в багатосуб'єктність, реалізація індивідуальної художньої модальності та творення особливого художнього світу.

Творчість Р. М. Рільке лежить на межі класичного та некласичного періодів поетики художньої модальності, яка, своєю чергою, ґрунтується на індивідуально-творчому типові свідомості. Ця межа майже збігається з переходом від епохи реалізму до епохи Модернізму. Водночас творчість австрійського митця свідчить про остаточне завершення ейдетичної поетики, яка базувалася на традиціоналістському типі свідомості. Поезію Рільке важко віднести до певної школи чи літературного напряму: вона занадто неповторна й індивідуальна. Однак різноаспектно осмислена в дисертації художня модальність дозволяє твердити про її близькість до символізму та неоромантизму.

На прикладах поетики Р.М. Рільке продемонстровано, що він - свідомий творець індивідуальної концептуальної значущості своєї образної системи, архітектоніки творів, суб'єктної сфери, поетичної модальності. Рільківська парадигматика поетики художньої модальності проступає і в текстуальній тональності, у фатичній, конотативній, референційній функціях, у діалогічних та монологічних ситуаціях, загальній комунікативності. На площині функціонування ліричного героя художня модальність безпосередньо пов'язана з національномовною основою поезії митця. Хоча в аспекті світобачення Рільке можна говорити про особливий мистецький космополітизм, однак він не цурався рідномовної німецької стихії, намагаючись при цьому писати й іншими мовами. Саме основний німецькомовний субстрат його поетичного світу не завжди вдається відтворити в перекладах. Акцентуємо на тому, що не можна судити про рільківську поетику художньої модальності, виходячи лише з перекладів його творів.

Парадигматика поетики художньої модальності митця як явище ідейно-естетичного характеру проявляє себе на різних площинах. Зокрема ліричний герой Рільке декларує себе як ініціатор діалогу; при цьому цей герой може розщеплюватися на окремі “я”, утворюючи різнобічні внутрішньосуб'єктні взаємини в суб'єкт-суб'єктній сфері. Тут також можливі найрізноманітніші взаємини між різними виявами розщепленого “я” ліричного героя (отже, кожне з цих “я” може бачити себе збоку, наче іншу особу, водночас по-іншому сприймати світ, демонструвати свої відчуття щодо “іншого” та навколишнього світу), а також установлення різного рівня опозиційних пар у реляціях я-я 1-я 2-…-я-n / ти-ти 1-ти 2-…-ти-n. Взаємини кожної з таких окремих пар в поезії Рільке є засобом моделювання власної картини світу, ширше - поетичної модальності.

Художній твір за своєю внутрішньою суттю є полісемантичним, а образна система цього твору амбівалентна та контрастна. Ця амбівалентність і контрастність проявляються на різних рівнях художнього тексту: у лексиці, тропіці, поетичному синтаксисі, ритмомелодиці. Амбівалентність образу безпосередньо пов'язана з психологією творчості. Важливою складовою поетики художньої модальності Р. М. Рільке є протиставлення у внутрішній формі образу. Таке протиставлення призводить до напруги й внутрішньої динаміки цього образу (особливо це характерно для певних традиційних образів, які почасти використовує поет), імплікує нові конотації та перетворення. У художньому світі Р. М. Рільке поетика контрасту має конструктивну природу. Саме існування образної системи поета в антиномічній ситуації стає важливою й невід'ємною складовою модальності його поетичного світу.

Поетика художньої модальності залежить від найсуттєвішого елемента словесного мистецтва - образності слова, а також від прагматики, характеру коґнітивістики та рецепції художнього тексту. Категорії часу і простору є не тільки важливими моделюючими засобами художнього твору, а й стають важливими виявами поетичної модальності.

Складна система хронотопних характеристик поетичного світу Рільке, яка виникає з розмаїття багатосуб'єктних та суб'єкт-об'єктних реляцій, призводить до розширення, розпросторення обширів реального світу під впливом “модальної свідомості” і творить, таким чином, рільківську ідіопоетичну модальність. Одиним з найважливіших елементів творення цієї поетичної модальності є філософська парадигматика часових та просторових характеристик рільківської поезії.

Характерними для поезії Рільке є предметний та філософський прояви часопростору. Предметний хронотоп має тут свою сферу різнобічних представлень (у сюжетній ліриці, у ретроспективних картинах, на обширах таких тем, як життя і смерть, дитинство, природа, мистецтво, кохання). У хронотопних структурах поета можна віднайти і “час дитинства”, “час любові”, “час весни” тощо. Топосні межі визначаються такими поняттями, як “буття” - “всесвіт”, а час - як “мить” - “вічність”. Змістовим центром, який впливає на формування хронотопу, зазвичай є чітко визначена ситуація, яку також можна мислити в межах часопросторового комплексу. Ситуативно визначений хронотопний комплекс у поетиці Рільке посилюється додатковими реаліями: це - імена, одяг, речі побуту. Уточнення місця дії та часу відбувається метафорично - з урахуванням імпліцитних можливостей образу хронотопного спрямування. Водночас вказівка на місце відразу ж розмивається фантасмагоричною сполукою реально-ірреального характеру. Це осциляційне містичне коливання в часі, парадоксально поєднуючись з профанним, приземлено-буденним простором, стає характерною рисою світовідчування та локалізації ліричного героя у просторі. Поєднання в рільківському хронотопі реального та невизначеного, примхливого або метафоризованого аж ніяк не закріплене за певним чинником. Значно частіше позірно реальними бувають простори, місця дій, а часові одиниці тексту пізнаються через прихований підтекст, до якого реципієнт поступово звикає. Такі особливості структурування часопростору творять неповторно-індивідуальну рільківську поетичну модальність. Час у віршах митця сприймається ним самим неоднозначно. Головним вектором мовленнєвої свідомості поета можна вважати напрям, незалежний від конкретики місця та часу. З позицій вічності, незмінності екзистенційних проявів поет не задає жодного маркера часу та простору, лише згустки певних ідей з філософським субстратом. Символами, які лучать хронотопні характеристики поезії Р. М. Рільке, можна вважати стрижневі образи, що є носіями характеристик не лише часопростору, а й інших художніх чинників. Передусім це ті, що несуть на собі відблиск духовності героя, його зацікавленість sacrum'ом і спробами художнього осмислення його раціональних та ірраціональних виявів.

Просторово-часові конструкції в поета характеризуються великим розмаїттям на різних рівнях: композиційному, сюжетному, онтологічному, екзистенційному, філософсько-світоглядному, поетикальному, версифікаційному, фонічному. Час у цих конструкціях зазвичай домінує. Інколи, якщо парадигма часу не є широко розгорнутою, то сакральність місця може впливати на рецепцію часу у формі вічності, тобто безкінечності динаміки часу і руху. Символічність реалістичної просторово-часової панорами у творчості поета - це доба, епоха, це його час, який він сприймає суб'єктивно.

Австрійський митець найчастіше прагне охопити в єдиному образі цілісність проявів дійсності (ідеться про виникнення так званого хронотопного слова). Загалом достатньо складна система виявів та функціонувань усіх елементів часопросторового комплексу відіграє важливу роль у творенні поетики Р. М. Рільке загалом. У художньому світі Рільке можна спостерігати певний потяг до зображення часу в просторі, у ситуації застиглості, позірної нерухомості. Хронотопія тут моделює такі ситуації, як психологічна, етична, культурологічна, урбаністична, характерологічна. Кожна з них виступає у своєрідному метафоричному забарвленні.

Особливістю поетичної модальності хронотопних характеристик у поезії Р. М. Рільке є те, що часопросторова предметність поезії набуває особливого художнього розширення за межі реального часу та простору, своєрідним чином з допомогою художніх засобів руйнує їхню буттєво-реальну цілісність і творить нову художню реальність їхнього існування.

У рільківській творчій манері майже немає чіткої прив'язаності хронотопного чинника до певного соціуму або історично чи географічно визначеної точки перетину часу та простору з їх розгалуженням сенсів. Поєднання реального, автологічного зображення простору з символізованим, невизначеним і парадоксально суперечливим часом, як одна з характерних рис функціонування хронотопних чинників у ліриці Рільке, відіграє провідну роль у творенні художньої модальності його лірики загалом. У загальному плині творчості поета згадане явище носить конструктивний характер, це чинник авторської манери загалом, що яскраво демонструє потяг до цілісної романтизації у сприйнятті навколишнього світу. Примхлива невизначеність місця, простору або часу формує поетичний статус вічного життя, незмінності естетичних координат. Ця риса надає поезії австрійського митця анагогічного сенсу, вічної причетності до феномену мистецтва як такого.

Зазначено, що поезія Р. М. Рільке має велику традицію українського перекладу, є певні здобутки в її літературознавчих працях, хоча комплексного дослідження цієї проблеми не було.

Парадигматика поетики художньої модальності, поетична модальність не може бути цілісно збереженою при перекладах. У ситуації міжкультурного діалогу перекладач, як носій іншої, відмінної культури, може допускати міжмовні та міжкультурні лакуни. Їхня поява призводить до певних художніх втрат проявів парадигматики ідіопоетики, які моделюють та структурують духовний світ героя в конкретно історичній або позачасовій ситуації. Чим більше “темних місць”, чи так званих культурних лакун, виникає у перекладі або при безпосередній рецепції (читанні), тим більше в концептуальному сенсі віддаляється від реципієнта задум і художній світ творчості автора оригіналу. Кожна культура має свої шляхи для передачі художньої модальності автора, свої власні способи збереження та втілення концепцій у поетичні форми (наприклад, через систему ідіом). В іншокультурному тексті такий спосіб може бути відсутнім повністю або частково; або ж перекладені ідіоми, паремії не мають адекватних відповідників у культурній сфері перекладача - носія іншої національної культури. Таких лакун чимало у перекладах майже всіх, хто брався перестворювати Рільке українською мовою. Подибуємо тут і свідомі лакуни, ущільнення текстів, редукції, зміни метрів, зміни графічних малюнків оригіналу.

Серед українських перекладів з Р. М. Рільке переклади М. Бажана належать до найкращих. У цих перекладах відчутні високий перекладацький професіоналізм, “вибірковість” цільових текстів, уміння проникнути у філософське тло оригіналу та передати його, намагання бути якнайближче до оригіналу і на рівні сенсу, і на рівні ритмомелодики. При зіставленні поезій Р. М. Рільке та перекладів М. Бажана можна говорити про подібність концептуалізації світу, ідіопоетики австрійського та українського поетів.

Переклади рільківських поезій Святослава Гординського вирізнюються прагненням до адекватності. Він зумів передати діалогічність текстів Рільке, їхнє філософське та світоглядне тло, містичну забарвленість оригіналів, певну ірраціональність та утаємниченість; у його перекладах відтворено також багатогранність характеру ліричного героя, нюанси його психологічного стану, хоча Гординський-перекладач не уникнув певної українізації лексичного багатства оригіналів, їхньої мелодійності і співучості.

Кравців-перекладач поезії Рільке багато досяг у відтворенні філософських думок, у розумінні суцільної контрадикторності текстів оригіналу. Водночас у процесі перекладу він припустився низки неточностей і помилок, зокрема використав застарілі лексеми підкреслено українського характеру, а це стало причиною деформації лінгвальної фактури рільківських текстів.

Переклади з Рільке Михайла Ореста дають змогу ствердити, що за кількістю текстів і рівнем якості мистецтва перекладу він, поряд з М. Бажаном та В. Стусом, залишається одним з найталановитіших перекладачів Рільке. Орест тонко зрозумів і передав глибокий філософський сенс і художню самобутність рільківської поезії, її унікальну тональність і мелодійність, специфіку домінантних образів, своєрідність характеру ліричного героя. Він також не намагався “українізувати” текст, хоча подекуди вживав лексеми, які наближують переклад до українського етноментального простору.

Переклади Стуса поезій Рільке в українському письменстві можна вважати вершинними. Стус-перекладач якнайповніше зберіг мистецькі параметри рільківської концептосфери та ідіопоетики. Поетика його перекладу максимально наближена до духу поетики Рільке й передає основні параметри її художньої модальності. Виходячи з семіотичної ідеї, що поезія Р. М. Рільке є певним висловлюванням, посланням, яке несе в собі цілий комплекс семіотико-семантичних, стилістичних, естетичних парадигм, переклад рільківських віршів В. Стусом дає підстави говорити про певні особливості. Такий прагматичний підхід виявляє високий мистецький рівень проникнення в концептосферу художнього світу Рільке, рідкісне Стусове вміння у мистецькій формі передати основні параметри парадигматики рільківської поетики.

Представлене наукове дослідження демонструє, як структура потрійного методологічного підходу - з боку синтактики, семантики та прагматики - до головних параметрів парадигматики художньої модальності поезії допомагає збагнути її як певну цілісність, що ґрунтується на філософських, естетичних, мистецьких ідеях поета, на його світовідчуванні та світовідображенні, дає можливість осягнути його філософську парадигму та поетичну модальність, що твориться у його часопросторовій архітектоніці, дозволяє простудіювати рецепцію рільківської поетики та її інверсії в українських перекладах ХХ століття.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Кравченко Л. Василь Стус - інтерпретатор поезії Р.М. Рільке / Леся Кравченко. - Дрогобич : Коло, 2008. - 338 с. (17 друк. арк.).

2. Кравченко Л. Художня модальність поетичного універсуму Р.М. Рільке / Леся Кравченко. - Дрогобич : Коло, 2010. - 362 с. (18 друк. арк.).

3. Рецензія:

4. Наєнко Михайло. Концепт модальності й поетика Рільке // Слово і час. - 2011.- № 2. - С. 103 - 104.

5. Кравченко Л. Перша “Дуїнська елегія” Р.М. Рільке в перекладі М. Бажана / Леся Кравченко // Вісник (Літературознавчі студії) Київського міжнародного університету. - К., 2003. - Вип. 5. - С. 144 - 153 (0,4 друк. арк.).

6. Кравченко Л. Структуротворчі функції колоративів у поезії Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Філологічні студії. Науковий часопис (Волинський державний університет імені Лесі Українки). - Луцьк, 2003. - № 2 (22). - С. 12 - 20 (0,3 друк. арк.).

7. Кравченко Л. Святослав Гординський. Три переклади з Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Studia methodologica. Серія : Філологія, філософія (Тернопільський педуніверситет імені В. Гнатюка). - Тернопіль, 2003. - № 13. - С. 111 - 115 (0,4 друк. арк.).

8. Кравченко Л. Три українські переклади поезії Р.М. Рільке “Орфей. Еврідіка. Гермес” / Леся Кравченко // Проблеми гуманітарних наук : Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка / Ред. кол. Т. Біленко (голова ред.), М. Кашуба, В. Москалець, Н. Кушина та ін. - Дрогобич : НВЦ “Каменяр”, 2003. - С. 231 - 241 (0,5 друк. арк.).

9. Кравченко Л. Система контрадикторних зіткнень в поетиці Рільке / Леся Кравченко // Філологічні семінари (Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка). - К., 2003. - № 6. - С. 101 - 121(1 друк. арк.).

10. Кравченко Л. Р.М. Рільке та В. Стус : особливості поетики / Леся Кравченко // Слово і час. - К., 2003. - № 9. - С. 35 - 43 (1,0 друк. арк.).

11. Кравченко Л. Специфіка перекладацької манери Б. Кравціва (Б. Кравців - перекладач Рільке) / Леся Кравченко // Вісник Черкаського університету. Серія : Філологічні науки. - Черкаси, 2003. - № 49. - С. 161 - 168 (0,5 друк. арк.).

12. Кравченко Л. Духовний світ лірики Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах : Зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту національного авіаційного університету. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2003. - Вип. 7. - С. 205 - 220 (0,6 друк. арк.).

13. Кравченко Л. Ліричний герой Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Слово і час. - К., 2004. - № 5. - С. 38 - 42 (1,0 друк. арк.).

14. Кравченко Л. Вершини майстерності М. Бажана як перекладача Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Філологічні студії. Науковий часопис (Волинський державний університет імені Лесі Українки). - Луцьк, 2004. - № 3 (27). - С. 272 - 281 (0,5 друк. арк.).

15. Кравченко Л. Філософське підґрунтя “Дуїнських елегій” Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Випуск 9. Пам'яті академіка Петра Хропка // Редкол.: П.П. Хропко (відп. ред.), С.С. Кіраль (відп. секр.), В.Ф. Погребенник, І.В. Савченко та ін.- К.: ІВЦ Держкомстату України. - 2004. - С. 263 - 282 (0,8 друк. арк.).

16. Кравченко Л. Хронотоп і хронотопний комплекс як основа формування концептуальності поетичних форм Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах Зб. наук. праць факультету лінґвістики Гуманітарного інституту національного авіаційного університету. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2004. - Вип. 8. - С. 203 - 225 (1,0 друк. арк.).

17. Кравченко Л. Концептуальність поетичних форм лірики Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Філологічні студії. Науковий часопис (Волинський державний університет імені Лесі Українки). - Луцьк, 2004. - № 4 (28). - С. 310 - 326 (0,7 друк. арк.).

18. Кравченко Л. Рання лірика Рільке в перекладах В. Стуса. / Леся Кравченко // Студії з україністики. До 190- річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Збірник наукових праць. - Вип. 5. - К., 2004. - С. 190 - 209 (1,5 друк. арк.).

19. Кравченко Л. Феномен художнього часу в ліриці Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Філологічні семінари (Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка).- К., 2004. - Вип. 7. - С. 197 - 204 (0,4 друк. арк.).

20. Кравченко Л. Художньо-естетична рецепція “Сонетів до Орфея” Р.М. Рільке його перекладачем В.Стусом / Леся Кравченко // Вісник Львівського університету. Серія : Іноземні мови. - 2004. - № 12. - С. 273 - 288 (0,8 друк. арк.).

21. Кравченко Л. Художня рецепція поезій Р.М. Рільке в перекладах Ю. Андруховича / Леся Кравченко // Проблеми славістики. - Луцьк, 2004. - Ч. 1 - 2. - С. 119 - 129 (0,5 друк. арк.).

22. Кравченко Л. Метафора як джерело пізнання духовного світу Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах Зб. наук. праць факультету лінґвістики Гуманітарного інституту національного авіаційного університету. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2005. - Вип. 10. - С. 186 - 200 (0,5 друк. арк.).

23. Кравченко Л. Сюжетотворчі функції метафори “Traum” у ліриці Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах Зб. наук. праць факультету лінґвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. - К. : ІВЦ Держкомстату України. - 2005. - № 11. - С. 252 - 260 (0,6 друк. арк.).

24. Кравченко Л. Художньо-естетична сутність перекладів М. Ореста з Р.М. Рільке /Леся Кравченко // Рідний край. Науковий публіцистичний художньо- літературний альманах. - Полтава, 2005. - № 1 (12). - С. 107 - 116 (0,75 друк. арк.).

25. Кравченко Л. Феномен майстерності Стуса-перекладача. На матеріалі поезій Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Дивослово. - 2008. - № 1.- С. 53 - 58 (0,5 друк. арк.).

26. Додаткові публікації:

27. Кравченко (Малаковська) Л. С. Австрійський літературний феномен (До питання рецепції австрійської національної літератури / Леся Кравченко // Методологічні проблеми гуманітарних наук. Наукові записки. - Вип. І. - Дрогобич, 1998. - С. 212 - 217 (0,4 друк. арк.).

28. Кравченко (Малаковська) Л.С. До питання розвитку українсько-австрійських літературних взаємин у ХІХ - першій половині ХХ століття / Леся Кравченко // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки. - Дрогобич, 1998. - С. 185 - 195 (0,5 друк. арк.).

29. Кравченко Л. Визначальна роль України у формуванні поетичного світу Райнера Марії Рільке / Леся Кравченко // Райнер Марія Рільке й Україна. Наукові студії про Райнера Марію Рільке. Переклади його творів. - Дрогобич : Вимір, 2002. - С. 75 - 83 (0,4 друк. арк.).

30. Кравченко Л. Переклади “Казок про любого Бога”/ Леся Кравченко // Райнер Марія Рільке й Україна. Наукові студії про Райнера Марію Рільке. Переклади його творів. - Дрогобич : Вимір, 2002. - С. 241 - 327 (3,6 друк. арк.).

31. Кравченко Л. Концептульно-філософське тло перекладів Ю.Клена з Р.М.Рільке / Леся Кравченко // Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму. - Дрогобич: “Відродження”, 2004. - С. 278 - 290 (0,6 друк. арк.).

32. Кравченко Л. Михайло Орест - перекладач Р.М. Рільке / Леся Кравченко // Райнер Марія Рільке й Україна”. Наукові студії та переклади з Р.М. Рільке. - Т. 2. - Дрогобич : Коло, 2005. - С. 161 - 188 (1,2 друк. aрк.).

33. Кравченко Л. Художньо-естетична концепція перекладів “Orpheus. Eurydike. Hermes” (“Орфея. Евридіки. Гермеса”) Райнера Марії Рільке українськими поетами / Леся Кравченко // Ukraiсskie zbliїenia literaturoznawcze / Pod red. Ihora Nabytowycza. - Lublin : Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowskiej, 2006. - S. 55 - 64 (0,6 друк. арк.).

34. Кравченко Л. С. Rainer Maria Rilke im Kontext des Jahrhundertendes / Леся Кравченко // Од слова путь верстаючи й до слова...: Збірник на пошану Р. П. Зорівчак, доктора філологічних наук, професора, заслуженого працівника освіти України / Редкол.: О. Чередниченко (голова) та ін. - Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. - С. 434 - 444 (0,5 друк. арк.).

35. Кравченко Л. Основні складові поетики художньої модальності (на прикладі поезії Р.М. Рільке). Особистість на тлі епохи. Науковий збірник на пошану проф. Любомира Сеника. - Дрогобич : Посвіт, 2010. - С. 81 - 90 (0,5 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Кравченко Л.-Р. С. Парадигматика художньої модальності поезії та її рецептивні аспекти (на прикладі лірики Р. М. Рільке). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 - теорія літератури та 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України. - Київ, 2011.

У дисертації вперше в українському літературознавстві художня модальність поезії постає самостійним об'єктом дослідження як всеохопний художній феномен вираження індивідуально-творчої художньої свідомості. Осмислено категорію художньої модальності як теоретичну проблему, що має інтердисциплінарний характер і лежить на перехресті історико-літературних досліджень, теорії літератури, компаративістики та перекладознавства.

Досліджено характер ліричного “я” в аспекті художньої модальності психології вираження свідомості окремого автора, суб'єктивної сфери його взаємин зі світом та іншими протагоністами - суб'єктами свідомості. Проаналізовано, як художня свідомість, впливаючи на формування світоглядних та творчих практик митця, зумовлює вибір жанрів, тематики, архітектоніки творів. Розглянуто трансформацію категорій поетики в контексті художньої свідомості в різноманітних параметричних формах, що дає змогу побачити, як особливості поетичних форм та образів реалізуються в художніх текстах.

Також проаналізовано, як поетична модальність, визначаючи особливість взаємодії художнього слова з реальною дійсністю, занурюється в цей світ і творить нову поетичну реальність, розширюючи тим самим його межі та руйнуючи його цілісність.

Дискурсивні практики досліджень його творчості, поглиблюють розуміння природи ідіопоетики, окреслюють нові перспективи бачення феномену художньої модальності та її ролі в художній літературі зламу ХІХ - ХХ століть.

На прикладі творчості Р. М. Рільке показано, як зміна типів художньої свідомості впливає на трансформацію поетологічних категорій, що кореспондують із цими типами художньої свідомості, та як розгляд поетологічних категорій, цілісної системи поетики певної школи чи напряму або й окремого автора стає важливим доповненням до створення цілісної картини поетики того чи іншого періоду, епохи.

У дослідженні також продемонстровано також, що парадигматика поетики художньої модальності, поетична модальність не може бути цілісно збережена при перекладах.

З'ясовано, як структура потрійного (синтактика, семантика та прагматика) методологічного підходу до головних параметрів парадигматики художньої модальності поезії допомагає збагнути специфіку її цілісності, що ґрунтується на філософських та художніх ідеях митця, на його світовідчуванні та світобаченні, дає можливість осягнути його мистецьку парадигму та поетичну модальність, що твориться в його часопросторовій архітектоніці. Це дає змогу простудіювати рецепцію рільківської поетики як цілісності та її інверсії в українських перекладах ХХ століття (на прикладі перекладів М. Бажана, С. Гординського, Б. Кравціва, Михайла Ореста та В. Стуса).

Ключові слова: художня модальність, поетична модальність, ідіопоетика, часопростір, стиль, поезія, Р. М. Рільке, переклад.

SUMMURY

Kravchenko L.-R. S. The paradigmatics of artistic modality of poetry and its receptive aspects (on the material of lyrics by R.M. Rilke). - Manuscript.

Thesis for the doctor degree's in philology: speciality 10.01.06 - Theory of literature and 10.01.04 - Literature of foreign countries. Taras Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2011.

For the first time in Ukrainian literary criticism the submitted thesis reveals the artistic modality of poetry as the autonomous object of investigations and a universal artistic phenomenon of a peculiar-creative artistic consciousness.

It is analyzed that artistic consciousness influences the forming of artist`s world outlook and creative work and determines his choice of genre, subjects, architectonics. The transformation of poetic categories in the context of artistic consciousness both in extensive and particular parametric forms is considered. It gives an opportunity to perceive how special features of poetic forms and images are realized in the texts.

The thesis investigates that the poetic modality determines the peculiarity of interaction between the artistic word and the reality and being immersed into this world, it creates a new poetic reality, expands its bounds and subverts its completeness.

On the material of creative works of R. M. Rilke it is revealed that the change of the type of artistic consciousness influence the transformation of poetic categories which correspond these types of artistic consciousness. It is also considered that the investigation of poetic categories, complete poetic system of certain school or trend or even individual author is an important supplement to make a complete picture of poetics of certain period.