Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 82.161.2 - 31.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Метароман Галини Пагутяк: текст і контекст

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Біла Ірина Вікторівна

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:доктор філологічних наук, професор, Заверталюк Нінель Іванівна, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, професор кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор, Голобородько Ярослав Юрійович, Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів (м. Херсон), завідувач кафедри теорії та методики викладання гуманітарних дисциплін;

кандидат філологічних наук, доцент, Філоненко Софія Олегівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, докторант кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства.

Захист відбудеться 22 квітня 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1, Палац культури студентів ДНУ імені Олеся Гончара).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49010, Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано 22 березня 2011 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.П. Біляцька

пагутяк метароман проза текстовий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному літературознавстві посилюється інтерес до вивчення глобалізації художнього мислення письменника. Він зумовлений появою в художній літературі багатокомпонентних текстових структур, у зв'язку з чим вироблено низку понять, що характеризують об'єднання творів з різним ступенем кореляції структурних елементів у рамках текстового цілого. Одним із таких понять, що визначають об'єднання творів різної жанрової природи в рамках творчості окремо взятого письменника, є метароман.

Дана робота присвячена розгляду специфіки метароманної організації прозового набутку Г. Пагутяк, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка (2010 року). Увага літературознавців до її творчості засвідчена численними інтерв'ю, що з'явилися останнім часом на шпальтах друкованих та інтернет-видань, рецензіями (В. Агєєвої, І. Дзюби, О. Логвиненко, К. Ломазової, О. Мкртчян, Ю. Мушкетика, Р. Харчук та ін.), науковими працями (дисертацією А. Артюх, статтями Т. Вірченко, О. Галаєвої, Я. Голобородька, Т. Гребенюк, О. Карабльової, Н. Мельник та ін.).

Незважаючи на різні підходи до осягнення творчості письменниці, дослідники одностайно вважають, що більшість її романів, повістей та оповідань об'єднані авторським кредо, означеним В. Положієм як «пошуки справжності». Його реалізація на текстовому рівні прочитується літературознавцями як розвиток у темі пошуку людиною свого місця в житті, власної суті (Є. Нахлік), у домінуючому мотиві пошуку героями виходу, порятунку (Р. Мовчан, В. Габор, Т. Бовсунівська), в ідеї пошуку (О. Поліщук). Ю. Кушнерюк, розглядаючи специфіку образу дитини в українській жіночій прозі 90-х років на прикладі творів Н. Околітенко та Г. Пагутяк, поділяє думку Т. Гундорової про «інфантилізацію героя (героїні)», яка «загалом стає прикметною ознакою української літератури 1990-х» (Т. Гундорова). У прозі Г. Пагутяк, за Ю. Кушнерюк, ця тенденція оприявнюється через наскрізні мотиви беззахисності, прагнення притулку. Побіжно проблеми повторюваних мотивів у прозі Г. Пагутяк торкається О. Леоненко в дисертації «Жанр фентезі в українській прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття».

Одностайність дослідників простежується і у виокремленні ними ще однієї риси поетики прози Г. Пагутяк - наявності наскрізної моделі світу. Так, Я. Голобородько у статті «Ірраціо-World Галини Пагутяк» («Кур'єр Кривбасу», травень-червень 2008 року) наголошує, що твори письменниці об'єднує особлива модель світу - «Ірраціо-World», що оприявнюється як «Ірраціо-Country», «Ірраціо-Model», «Ірраціо-Frame», «Ірраціо-Space». Вони не заперечують, а доповнюють одне одного. «Ірраціо-World» у романах та повістях Галини Пагутяк, на його думку, постає як антитеза реальному світові, що асоціюється з колами пекла. Т. Бовсунівська виділяє в сюжеті роману «Писар Східних Воріт Притулку» Г. Пагутяк протиставлення двох світів - «того світу», що має «пекельні ознаки», та Притулку. Аналогічної думки дотримується і О. Логвиненко в рецензії на роман «Писар Східних Воріт Притулку».

Проте вищезгадані ознаки поетики творів Г. Пагутяк не знайшли в розвідках літературознавців належного наукового висвітлення. Питання наявності магістральної теми, провідних ідеї, мотивів чи наскрізної моделі світу в романах, повістях та оповіданнях письменниці вони торкалися лише в межах певної загальної теми. Наприклад, Ю. Кушнерюк при розгляді творів Г. Пагутяк як зразка жіночої прози («Українська жіноча проза кінця ХХ століття: світоглядні моделі й особливості жіночого стилю»), О. Леоненко в дослідженні жанру фентезі в українській літературі («Жанр фентезі в українській прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття»).

Подібна ситуація склалася і стосовно вивчення наскрізних образів у творах Г. Пагутяк. Спеціальних розвідок, присвячених розкриттю їх специфіки в прозі письменниці, у сучасному літературознавстві немає; їх теж торкаються в контексті загального розгляду творчості прозаїка. Так, О. Поліщук у статті про опозицію людина / суспільство в повісті Г. Пагутяк «Записки Білого Пташка» наголошує, що образ Острова, крім аналізованого нею тексту, наявний у романах «Радісна пустеля» та «Смітник Господа нашого». У наступних розвідках вона додає до названих повторюваних образів у прозі Г. Пагутяк образи саду, чорного та білого птахів, жінки, дитини, детально не аналізуючи особливості їх зображення та функціонування. Досліджуючи проблему самотності в текстах Г. Пагутяк, О.В. Карабльова акцентує на вагомості наскрізних образів у її розкритті, зокрема образу Перевізника. Роль повторюваних образів-персонажів у творенні герметичного простору в текстах Г. Пагутяк розглядає А. Артюх у дослідженні стильових особливостей прози мисткині.

Наявність повторюваних образів у творах Г. Пагутяк дозволила Т. Тебешевській-Качак зробити висновок про «системність» прози письменниці, що підтверджується також наявністю в них наскрізних «екзистенційно-філософських, релігійно-містичних мотивів», дублюванням сюжетів, подій. Проте й вона лише констатує їх, підкреслюючи перспективність подальшого вивчення «системності» прози Г. Пагутяк.

Такі риси поетики творів Г. Пагутяк, як наскрізні образи, мотиви, дублювання сюжетів та подій зумовлюють можливість розгляду її романів, повістей та оповідань з позицій теорії метароману, тобто як єдності текстів одного автора, утвореної за рахунок монолітності ідейно-тематичного дискурсу, наскрізних образів героїв, автоалюзій, інваріантного мотиву, що репродукується в кожному окремому творі при необхідній різноманітності сюжетних ходів та розв'язок. Актуальність теми «Метароман Галини Пагутяк: текст і контекст» визначається необхідністю цілісного системного дослідження специфіки мотивної організації прозового доробку письменниці, індивідуально-авторської моделі світу в ній, особливостей автоінтертекстуальних та інтертекстуальних зв'язків між творами, що на сьогодні ще не знайшли належного висвітлення в сучасному літературознавстві. Актуальність обраної теми зумовлена також потребою поглибленого осмислення поетики творів Г. Пагутяк як тих, що вже привертали увагу науковців, так і тих її романів, що ще не були об'єктом дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація «Метароман Галини Пагутяк: текст і контекст» виконувалася на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в рамках науково-дослідної теми «Поетика художнього тексту (текст, контекст, паратекст, метатекст) в українській літературі». Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблем «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури імені Т. Шевченка 16 жовтня 2007 року (протокол № 4).

Метою роботи є вивчення художньої структури прози Галини Пагутяк, виявлення в ній властивостей метароману. Для її досягнення необхідно розв'язати такі завдання:

· осмислити природу метароману (теоретичний аспект);

· аналізуючи романи, повісті та оповідання Г. Пагутяк в обраному аспекті, виділити модель світу в них, визначити її зміст і структуру, при цьому особливу увагу звернути на хронотопічні параметри витвореної письменницею моделі світу, опозицію світ / людина;

· розглянути домінантні мотиви в прозі Г. Пагутяк, розкрити їхню концептуальність та функціональність у зображенні світу, їх місце у структурі тексту, співвідношення їх із текстовою системою творчого набутку мисткині;

· дослідити функціонування інтертекстуальних та автоінтертекстуальних конструкцій у тексті прози Г. Пагутяк, типи міжтекстових зв'язків;

· охарактеризувати типологію повторюваних (наскрізних) образів.

Об'єктом дослідження є твори Галини Пагутяк (романи «Господар» (1986), «Компроміс» (1989), «Радісна пустеля» (1999), «Біограф Леонтовича» (2001), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Смітник Господа нашого» (2003), «Королівство» (2005), «Писар Західних Воріт Притулку» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Урізька готика» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), повісті «Діти» (1981), «Лялечка і Мацько» (1982), «Повість про Марію і Магдалину» (1982), «Соловейко» (1986), «Бесіди з Перевізником» (1990), «Гірчичне зерно» (1990), «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» (1990), «Спалене листя» (1999), «Записки Білого Пташка» (1999), «Кіт з потонулого будинку» (2002), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Книга снів та пробуджень» (2003), «Брат мій Енкіду» (2009), цикли «Трагічні оповідання» (1989), «Сім новел» (2007)), а також нові романи «Зачаровані музиканти» (2009) та «Сни Юлії і Германа» (2010).

Для порівняльного аналізу залучено твори В. Близнеця («Мовчун»), К. Вілсона («Паразити свідомості»), Г. Гессе («Паломництво в країну Сходу»), Д. Дефо («Робінзон Крузо»), В. Дрозда («Вовкулака» («Самотній вовк»)), Є. Замятіна («Ми»), Ф. Кафки («Замок»), Г. Маркеса («Сто років самотності»), В. Набокова («Машенька»), Нізамі Ґянджеві («Лейла і Меджнун»), Є. Пашковського («Свято», «Безодня»), Е. По («Чорний кіт»), І. Росоховатського («Дзеркало пам'яті», «Що таке людина?», «Книга»), Григора Тютюнника («Климко»), А. Франса («Повстання янголів»), Вал. Шевчука («Стежка у траві»), а також Біблію.

Предметом дослідження в дисертації є своєрідність структурування прози Галини Пагутяк (метароманна структура).

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретичні розвідки з проблем метароману, зокрема праці П. Во, В. Зусєвої, В. Єрофєєва, М. Липовецького, Л. Хатчин та ін. У процесі вивчення проблеми, висунутої в дисертації, вагомими були дослідження Р.Барта, М. Бахтіна, Ю. Крістевої Ю. Лотмана, М. Шаповал, В. Просалової, Н. Фатєєвої з питань інтертекстуальності, Ю. Борева, Д. Лихачова, В. Мизецької, Ф. Федорова, С. Шаталова, М. Ткачука, Н. Шляхової про концепцію людини та картини світу в художній літературі, О. Веселовського, Г. Левінтона, Б. Путілова, І. Силантьєва, О. Фрейденберг, В. Халізєва та ін. про поетику мотиву. Суттєвими для роботи є праці С. Андрусів, С. Гуріна, Ю. Лотмана, В. Фоменко, присвячені трактуванню образу міста, Є. Мелетинського, С. Неклюдова, О. Новик, В. Проппа, Д. Сегала, у яких розглядаються структура та система образів чарівної казки. Філософською, культурологічною базою дослідження є праці М. Еліаде, А. Камю, Ж.-П. Сартра, Е. Фромма, К. Юнга тощо.

Висунуті завдання зумовили методику дослідження, яка ґрунтується на системному підході до об'єкта вивчення, що передбачає органічне поєднання загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення тощо), описового й семіотичного методів, міфокритики, феміністичної критики. Ефективною в осягненні прозового доробку Г. Пагутяк є герменевтика, що передбачає його розгляд у філософському аспекті. Прийом пильного прочитання, характерний для формального методу, а також інтертекстуальний й елементи компаративістики покладені в основу аналізу міжтекстових зв'язків літературних творів. Типологічний метод застосовано при зіставленні романів, повістей та оповідань Г. Пагутяк як між собою, так і з творами зарубіжної та української літератур. Домінування підсвідомого у творчому процесі письменниці аргументує звернення до психоаналітичного методу для розкриття психології її творчості, рушійних сил творчого акту, вмотивування «логіки» її мислення.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що проза Г. Пагутяк як метароман уперше постала предметом спеціального дослідження, як і системного аналізу. Останнє дало можливість виявити концепти, які об'єднали прозові твори Г. Пагутяк у єдине ціле: наскрізні модель світу, мотиви в її романах, повістях та оповіданнях, повторювані образи, інтертекстуальні та автоінтертекстуальні форми зв'язків між творами письменниці, їхню міжтекстову функцію як структурних елементів метароману.

Особистий внесок здобувача полягає: 1) в окресленні та систематизації ознак метароману як надтекстової єдності; 2) у виявленні наскрізної моделі світу та визначенні її ролі в утворенні метароманної структури прози Г. Пагутяк; 3) у виділенні наскрізних мотивів у прозі Г. Пагутяк як одного із рівнів метароману; 4) в аналізі системи автоалюзій романів, повістей та оповідань письменниці; 5) в інтерпретації тексту романів письменниці, що ще не стали об'єктом спеціального дослідження.

Теоретичне і практичне значення роботи. Результати роботи можна використати у подальшому дослідженні історико-літературного процесу в Україні, художньо-естетичних засад творчості письменників кінця ХХ - початку ХХІ століття, у накресленні перспектив розвитку метароману в сучасній літературі. Матеріали дисертації можна застосувати в лекційних курсах з історії української літератури, спецкурсах і семінарах з проблем розвитку прози сучасних українських письменників, при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт та укладанні відповідних розділів підручників і посібників з історії української літератури ХХ - початку ХХІ століття.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації апробовані в доповідях на конференціях різних рівнів: Міжнародній науковій конференції «Література для дітей і про дітей: історія, сучасність, перспективи» (Бердянськ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Місто-як-текст: літературні проекції» (Бердянськ, 2009), Х Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2009), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2010), на щорічних звітних наукових конференціях викладачів та студентів факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (2008, 2009, 2010).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 10 фахових статтях.

Структура та обсяг роботи. Відповідно до поставленої мети й завдань дослідження дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (243 позиції). Загальний обсяг - 197 сторінок (із них 172 - основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми наукової праці, сформульовано мету й завдання дисертації, визначено теоретико-методологічну основу дослідження, наукову новизну і практичне значення виконаної роботи, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Метароман: теоретичний аспект» синтезовано інтерпретації поняття «метароман» у сучасному літературознавстві.

Специфіка сучасного літературного розвитку полягає у виникненні нових явищ, що потребують теоретичного осмислення. Серед таких - явище синкретизації художнього мислення письменників, означене відсутністю стійких жанрових канонів. Це явище має різні теоретичні тлумачення, одне з яких - дискурс метароману, уперше артикульований в американському літературознавстві. У 1970 році в есе «Philosophy and the Form of Fiction» американський новеліст, публіцист та критик В. Гасс увів поняття метапрози. Коментуючи твори американської белетристики 1960-х років, він використав цей термін на позначення жанру експериментальних текстів, що відкрито розривають зв'язки з реалістичною традицією та репрезентують літературу про літературу, прозовий твір, що містить коментар до себе. За В. Гассом, саме художній твір, а не реальність, стає об'єктом зображення в метапрозі.

Термін «метапроза» (після його впровадження В. Гассом) у значенні «твір про твір» активно використовується критиками переважно в американському літературознавстві при характеристиці романів Хосе Луїса Борхеса, Джеймса Джойса, Хуліо Кортасара, Джона Фаулза, Вільяма Фолкнера. Л. Хатчин, наприклад, визначала метапрозу як «літературний нарцисизм», наголошуючи, що це проза, яка включає в себе коментар до власної оповідної чи лінгвістичної ідентичності. У тому ж ракурсі розгортає свою думку П. Во, називаючи метапрозаїчними ті твори, у яких піддається рефлексії їх власний статус як творів мистецтва. У розмаїтті присвячених специфіці метароману праць сучасних дослідників привертають увагу розвідки Н. Антонової, Н. Григор'євої, В. Зусєвої, М. Липовецького, О. Млечка, Ю. Райнеке, О. Рогинської та ін., у яких метароман розуміється як роман про процес створення художнього тексту.

Узагальнюючи різні поетикальні риси метароману в першому розумінні, науковці виділили такі його ознаки: двопланова композиція (поєднання «роману роману» та «роману героїв»), наявність комплементарного зв'язку між частинами метароману, вторинність «роману роману» стосовно роману героїв, подвійна умовність «роману героїв», експлікованість метатекстової частини метароману, автоінтертекстуальні зв'язки між «романом героїв» та коментарем до нього. Функції «роману роману» - рефлективна, комунікативна, структуруюча.

Під метароманом у другому його значенні Є. Асмоловою, В. Єрофєєвим, М. Мелікян, Д. Моревим, О. Русановим, Г. Сиваченко розуміється надтекстова єдність, низка творів одного автора, об'єднаних наскрізними ідейно-тематичним дискурсом, героями, автоалюзіями, інваріантним мотивом, що репродукується в кожному окремому творі при необхідній різноманітності сюжетних ходів та розв'язок. Метароман не є жанром, оскільки він не історично сформований тип художнього твору. На відміну від жанру, метароман не синтезує характерні особливості змісту й форми певного виду творів, не має відносно сталої композиційної будови, що постійно розвивалася та збагачувалася. Метароман не є і жанровою модифікацією роману, оскільки може охоплювати різні за жанровою природою твори одного автора.

Отже, у сучасній науці про літературу виділяється два основні розуміння метароману: як роману про процес створення художнього твору, для якого характерна двопланова структура, та метароману як низки творів одного автора, об'єднаних ідейним дискурсом, єдиною прафабулою, повторюваними мотивами, образами. Характеристики метароману як єдності творів письменника (за наявністю прафабули, спільного ідейно-тематичного дискурсу, системи наскрізних образів та автоалюзій) виокреслюють його структуру як надтекстову єдність. Прозі Г. Пагутяк притаманні ознаки метароману в другому його значенні.

Другий розділ - «Модель світу у творах Г. Пагутяк». Модель світу в художньому творі сфокусовує в собі ціннісні орієнтації творця тексту, оприявнює його ставлення до дійсності та особливості його світогляду. Будучи узагальненням особистого досвіду письменника, актуалізуючись у всіх його творах, вона об'єднує їх у єдине ціле. Тому аналіз моделі світу в прозі Г. Пагутяк є важливим етапом пізнання її текстів як метароману.

У підрозділі 2.1. «Хронотопічні параметри світу в прозі Г. Пагутяк» досліджується хронотоп як одна із системотворчих складових моделі світу - специфіка часопросторових координат світу й людини в романах, повістях та оповіданнях письменниці, оскільки вони є концептуальними компонентами моделі світу поруч із такими як людина, соціум, природа. У більшості творів Г. Пагутяк репрезентовано трирівневу модель світу: жорстокий світ (реальність) / притулок (фантазія, сон) / проміжна зона (ліс, пустеля, околиця). У площині такої моделі світу в прозі письменниці наявні топоси міста, саду, пустелі, лісу, околиці.

Світ у творах Г. Пагутяк, як правило, локальний, не екстрапольований на Всесвіт. Таким є і світ міста, що, об'єктивуючись в основному через образи великого міста чи маленького провінційного містечка, оприявнює жорстокий світ цивілізації, що тисне на людину, нав'язуючи їй свою волю. У цьому простежується типологічна єдність образу світу в «Господарі» Г. Пагутяк і «Ми» Є. Замятіна. Опозиція природне / штучне в рамках урбаністичного простору в прозі письменниці репрезентує образ ексцентричного міста. У зв'язку з ним у романах «Писар Східних Воріт Притулку», «Сни Юлії і Германа» актуалізовано мотиви смерті, втраченого дитинства, зруйнованого домашнього вогнища чи зустрічі людини із силами зла. Антитетичним до образу ексцентричного міста постає часопростір Притулку, що є втіленням ідеї сакральності міста, виявом якої є, зокрема, образ Світової вісі з її функціональними варіантами - храму, Священної гори («Писар Східних Воріт Притулку», «Писар Західних Воріт Притулку»), а також протиставлення священного часу і мирського.

Семантичне навантаження сакральності у творах Г. Пагутяк мають образи саду та лісу. Образ лісу постає як простір усамітнення, як цілителя душі, з яким пов'язано розвиток мотиву втечі від згубного й підступного світу. У повісті «Спалене листя» топос лісу набуває ознак жіночого простору, куди вхід чоловікам заборонений або перебування там останніх є тимчасовим (так, для розповідача-чоловіка ліс постає проміжним простором, що є алюзією на образ лісу в «Божественній комедії» Данте). Крім того, в образі лісу у прозі Г. Пагутяк експліковано семантику потойбічного світу, куди можна потрапити після смерті у світі реальному. Поряд з топосом лісу концептуально значимим у семіосфері Г. Пагутяк є простір саду, образ якого асоціюється з раєм, домашнім затишком («Потрапити в сад», «Книга снів і пробуджень»). Топос саду - код реальної дійсності, але одночасно наділений оніричним змістом, який експлуатовано авторкою для вираження внутрішнього стану героїв, їх думок та переживань («Сни Юлії і Германа»). У зв'язку з образом саду актуалізована семантика світового дерева, що поєднує світ живих із світом мертвих та є знаком світової гармонії («Дім за річкою»). У деяких творах письменниці образ саду позбавлений традиційної позитивної однозначності: часом він представлений як місце розгулу сил хаосу, як портал у потойбічний світ («Смітник Господа нашого»).

У розкритті співвідношення світ / людина в аксіології Г. Пагутяк концептуалізується образ околиці як своєрідне втілення філософії свободи від обов'язків, нав'язуваних людині соціумом. Простори Смітника та Звалища, сполучаючи ознаки профанічного (місто) та сакрального (Притулок), є проміжними за своїм статусом («Писар Західних Воріт Притулку», «Писар Східних Воріт Притулку», «Смітник Господа нашого»). Семантику проміжної зони мають і топоси лісу («Діти») та пустелі («Писар Західних Воріт Притулку», «Писар Східних Воріт Притулку»).

Підрозділ 2.2. - «Опозиція світ / людина як екзистенційний концепт розкриття абсурдності світу». У ньому розглядається індивідуально-авторська модель світу у творах Г. Пагутяк, у центрі якої образ людини, яка позиціонує себе відносно конкретної спільноти як чужу та виділяється із загальної маси за індивідуальними якостями. Домінуючою в цьому контексті є проблема відчуження особистості від суспільства. Відчуженість героїв від соціуму в повістях «Діти», «Соловейко», «Записки Білого Пташка», романах «Господар», «Компроміс» та інших в основному зумовлюється їхнім сприйняттям світу як жорстокого та бездуховного, що провокує різні форми втечі від нього. Герої Г. Пагутяк перебувають у ситуаціях, що вимагають постійного вибору: або зраджувати себе і жити за законами цього світу, або, відкинувши конформізм, зберігати себе, свою індивідуальність, але ціною внутрішньої еміграції. Руйнування зв'язків між людиною і світом, її замкнутість у власному «я», пошук інших світів, альтернативних реальному, є закономірною реакцією індивіда на поневолення його свідомості. Проблема відчуження від власного «я» сюжетно розгорнута в характеристиках персонажів у «Книзі снів і пробуджень», повістях «Соловейко» та «Записки Білого Пташка». Внутрішнє переживання героями відчуження зумовлене особливим типом їхнього досвіду, коли людина стає чужою самій собі, перестаючи бути центром власного світу, господарем своїх вчинків, що асоціативно екстраполюється на концепт поневоленої свідомості в «Паразитах свідомості» К. Вілсона. Образ особистості з чітко вираженим маргінальним статусом реалізовано в романі «Смітник Господа нашого» у зв'язку з топосом Смітника та в «Писарі Західних Воріт Притулку» у зв'язку з простором Звалища. Опозиція свій / чужий актуалізована в романі «Королівство» через образи Люцини, її матері та Марка у зв'язку з розвитком мотиву пошуку втраченого раю, що розгортається в казковий сюжет повернення до Королівства, образ якого постає прообразом ідеальної держави, якою правлять мудреці і філософи. Відчуженість героїв роману «Урізька готика» вмотивовується їхньою приналежністю до іншої раси, що трактується авторкою як краща за людську. У зв'язку із відчуженістю героя в системі світ / людина актуалізується мотив пошуку, що об'єднує в єдине ціле всі твори письменниці.

Третій розділ - «Система мотивів у творах Г. Пагутяк: специфіка їх взаємозв'язку» - присвячений дослідженню наскрізних мотивів у прозі Г. Пагутяк, домінуючими серед яких є мотиви пошуку і втечі, у розвитку яких актуалізується протиставлення жорстокого світу та фантазійного притулку, що виокреслюється на рівні сюжету, системи взаємопов'язаних персонажів. При цьому індивідуально-авторське бачення реального світу як жорстокого та чужого людині реалізується через зображення життя героїв, які або тікають від нього, або шукають йому заміну - притулок чи його альтернативи - у коханні та материнстві, або прагнуть повернути втрачений рай. Відповідно в романах, повістях та оповіданнях Г. Пагутяк корелюються фабульні варіанти розвитку мотиву пошуку - пошуку притулку, пошуку втраченого раю. Окремо виділяється мотив пошуку спокою, який теж можна інтерпретувати як варіант мотиву пошуку притулку. Мотив пошуку власної суті, пізнання світу актуалізовано в основному в романах «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку», герої яких, знайшовши притулок, прагнуть зрозуміти його суть та своє місце в ньому. Крім того, мотиви кохання та материнства теж розгортаються в контексті пошуку героями притулку від жорстокого світу.

Підрозділ 3.1. «Від мотиву втечі до мотиву пошуку: зміст та художня реалізація».

Одним із наскрізних мотивів прози Г. Пагутяк, ключовим у її моделі світу є мотив утечі, що бере свій початок у дебютній повісті «Діти». Актуалізований у першому розділі повісті у зв'язку з образом Адася, він дістає додаткового аранжування, що виокреслює один із провідних у наступних розділах твору його аспектів: утечі від жорстокого світу дорослих у світ дитинства як своєрідного притулку.

У центрі роману «Господар», як і в дебютній повісті, - конфлікт підлітка (Тітуса) із жорстоким світом, побудований на контрасті виняткового та буденного, справжнього та несправжнього. Проте на відміну від першого твору в «Господарі» актуалізовано мотив пошуку втраченого раю, необхідною умовою розвитку якого є непересічний герой, винятковість якого відзначено у згадці про знання ним того світу, де справжність перемагає фальш, а духовність - бездуховність, що споріднює роман Г. Пагутяк із «Машенькою» В. Набокова. Такий світ сконцентрований для Тітуса в образ дому, де чекає його дівчина Міранда, та планети-саду, що є втіленням мрії Сави, одного із героїв роману. У такому контексті актуалізовано опозицію рай / пекло, де пекло, вірогідно, сучасна Тітусові планета з її бездуховними мешканцями, а рай - ця ж планета п'ятсот років тому до її відкриття землянами. Відтак звернення героя-підлітка до історії життя Сави є виявом прагнень зрозуміти причини такого перетворення та повернути світові втрачену справжність, повернути втрачений рай, запорукою чого може бути гармонія людини і природи.

Акцентована в романі «Господар» ідея неможливості віднайдення втраченого раю заперечується в романі «Королівство»: його герої досягають своєї мети. Як у «Господарі», так і в «Королівстві» авторка змальовує персонажів, не схожих на інших. Зав'язкою мотиву пошуку втраченого раю в останньому є епізоди руйнування родини через втрату (смерть або зникнення) одного із її членів. Подібні ситуації наявні і в романі «Господар».

Якщо в «Господарі» та «Королівстві» мотив пошуку втраченого раю розгорнуто насамперед у площині пам'яті героїв про світ, що асоціюється з раєм, та опозиційністю героя до світу, у якому він живе, то в романі «Компроміс», повістях «Гірчичне зерно», «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками», «Бесіди з Перевізником», оповіданнях «Вертеп», «Потрапити в сад», «Калинова сопілка» при збереженні опозиції людина / жорстокий світ героям не властиве знання про первісний стан світу. У цих творах домінує мотив пошуку притулку від світу, сучасного для героїв, і саме ними він сприймається як жорстокий та бездуховний. Домінантною в розгортанні мотиву пошуку притулку у вищезгаданих романі, повістях та оповіданнях є образ відчуженої від світу людини, яка не прагне подолати відчуженість, вона шукає йому альтернативу.

Ідея неможливості віднайдення притулку в реальному світі артикулюється і в повісті «Брат мій, Енкіду» Г. Пагутяк, сюжет якої є своєрідним продовженням шумерського епосу про Гільгамеша. Навівши в передньому слові тезу про суперечність між божественними законами і людськими, авторка послідовно аргументує її, протиставляючи два світи - реальний і потойбічний. Світ реальний постає через сприйняття його головною героїнею, блудницею Шамхат, як такий, у якому людина приречена на самотність та відчуженість. Самотність героїні маркована трагічною констатацією втрати нею «брата душі» Енкіду. Відчуженість фіксована Шамхат як відчуженість від власного тіла. Мандрівка героїні в «Країну без вороття» зображена як поетапне її звільнення від пут реального світу та перехід у потойбічний світ. Її перебування в ньому й отримання нового тіла розуміється як своєрідне очищення, подолання відчуження, самотності й відродження для нового життя. Ключовою в зображенні героїні в потойбіччі є акцентуація нового її стану - спокою, що позиціонує перегук образу потойбічного світу в повісті «Брат мій, Енкіду» з образом Притулку в романах «Писар Західних Воріт Притулку» та «Писар Східних Воріт Притулку», де підкреслено, що спокій герої отримують, увійшовши через Східні Ворота. Перехід героїні повісті «Брат мій, Енкіду» в потойбічний світ трактується як віднайдення притулку від світу реального.

Мотив пошуку спокою, звільнення від спокус, суєти розгорнуто в «маленькому» романі «Радісна пустеля». Оповідь від першої особи надає твору рис сповіді. Згадка Екклезіаста, уведений у неї образ праведника Іова сакралізують текст, репрезентуючи його ремінісцентний зв'язок із Біблією та філософськими поглядами на світ і людину у світі, вираженими в Екклезіасті. Мотив одвічного повтору, актуалізований у романі «Смітник Господа нашого», у «Радісній пустелі» набуває іншого змісту - ідеї суєтності, тлінності і в той же час здатності до відродження всього сущого.

Підрозділ 3.2. «Мотиви кохання та материнства як презентаторів притулку» вибудовується на дослідженні мотивів кохання та материнства у творах Г. Пагутяк, що диференціюються з розвитком мотиву пошуку притулку як порятунку від жорстокості реального світу. При цьому в більшості творів письменниці не йдеться про щастя кохання чи щастя материнства. Герої (чоловік чи жінка) в пошуках кохання, жінка - материнства сприймають їх як майбутній притулок у чужому для них світі, порятунок від самотності, форму самоутвердження своєї інакшості в соціумі. Як правило, герої нещасні у своїх пошуках, вони не знаходять або втрачають кохання, не здійснюються сподівання і на щастя материнства. Перемагає чужий їм світ. Екзистенціал смерті переважає в розвитку цих мотивів у творах Г. Пагутяк.

У «Повісті про Марію і Магдалину» реалізація мотивів кохання та материнства пов'язана з образом Марії. Вихідними позиціями в розвитку мотиву материнства є протиставлення героїні світові, її відчуженість від нього. Материнство героїня вважає основним призначенням жінки на землі та формою порятунку від самотності і притулку в жорстокому світі, натомість кохання осмислюється як таке, що приносить страждання та біль. Фінальна фраза тексту повісті («Щойно народжене дитя заберуть від неї») акцентує ілюзорність сподівань героїні на те, що народження дитини порятує від жорстокого світу.

Мотив нереалізованого материнства репрезентований в «Книзі снів та пробуджень» через образи дівчини з прологу та студентки Оксани. Якщо безіменній дівчині притаманна туга за «зачаттям, яке не відбулося», то Оксана власну нереалізованість як матері розглядає як катастрофу. Розповіді про студентку Оксану передує епізод кошмарної візії (розчавлений автобусом солдат), у якому сфокусовано її суїцидні настрої, екстрапольовані на акт самовбивства. Трагічний фінал сюжетної лінії Оксани закорінений у відчуття нею незахищеності, породжене усвідомленням власної безпритульності. Гуртожиток, що є символом тимчасового притулку, сприймається студенткою як місце, що вбиває. Намагання героїні втекти від дійсності породжує мрії про дитину як альтернативу справжнього притулку. Це художньо розгорнуто в епізодах, як і в «Повісті про Марію і Магдалину», ритуального скуповування дитячих речей. Як і героїня названої повісті, Оксана, прагнучи реалізуватися як матір, відкидає можливість бути щасливою в коханні, що спричинено наругою над нею, пережитою в дитинстві. Погляд на чоловіків як носіїв жорстокості призводить її до самотності та відчуження, що провокують болючі рефлексії, репрезентовані у формі магнітофонного запису. Осмислюючи причини своєї самотності, Оксана приходить до висновку про несумісність власної суті та соціальної маски. Усвідомлення нею неможливості повернення в минуле та досягнення щастя в теперішньому є психологічною основою конфлікту між внутрішньою суттю та соціальною маскою, що зумовлює трагічну розв'язку.

Роз'єднаність чоловіка та жінки як закономірність буття в жорстокому світі чи антисвіті («Записки Білого Пташка») артикульована в «Книзі снів та пробуджень», «Записках Білого Пташка», «Спаленому листі», «Біографі Леонтовича». У «Книзі ночі» (перша частина «Книги снів та пробуджень») ця роз'єднаність, означена просторово (як перебування на різних островах), провокує кошмарні видіння героїні як знаки її безсилля, неможливості возз'єднання з чоловіком. У «Книзі пробуджень» (друга частина «Книги снів та пробуджень») сцена зустрічі розповідача з жовніром є зав'язкою спогадів про минуле - кохання як мрію школярки, пробуджену фотокарткою хлопця в солдатській шинелі. Екстраполяція образу коханого на образ мертвого жовніра, з душею якого героїня намагається знайти притулок від жорстокого світу уві сні, виражає тотальну самотність останньої та неможливість віднайдення нею кохання.

Ідеальне кохання як духовне та фізичне єднання чоловіка та жінки, за версією авторки повісті «Записки Білого Пташка» та роману «Господар», не може існувати в реальному часі та просторі. Ця теза утверджується в зображенні долі героїв - чоловіка та жінки, Тітуса та Міранди, Сави та Вітерниці. Кохання чоловіка та жінки в повісті «Записки Білого Пташка», за інтерпретацією Г. Пагутяк, не вписується в рамки Системи, втіленням якої є образ Вежі. Розв'язка конфлікту між почуттям людини й суспільством скеровує до висновку: кохання має бути знищене. Розгортаючи тему кохання Тітуса до Міранди, авторка акцентує антитетичність почуття кохання до бездуховності суспільства споживацтва, що втілено в образах колишніх однокласників хлопця. «Аномальність» стосунків Тітуса та Міранди пробуджує в однокласників страх перед невідомим, чужим і кращим, що викликає бажання знищити та принизити його. Божевілля коханої, інтерпретоване хлопцем як її перебування на іншій (і кращій!) планеті, викликає його несвідому інтенцію на втечу з Ерідана на Селію, виявлену спочатку в захопленні постаттю Сави, а потім і в реальному польоті. Божевілля Тітуса, марковане нібито почутим голосом Міранди, є символом возз'єднання з коханою, утечі від світу, у якому любов зводиться лише до статевого потягу.

Концепція кохання як утечі від самотності та прагнення єдності, що опосередковано спричиняє смерть одного із закоханих або загибель роду, репрезентована в повісті «Біограф Леонтовича» у зображенні взаємин Михайла та Марійки. Аналогічний її зміст і в романах «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку», що оприявнюється в розвитку сюжетної лінії Ізидор / Настуня та вставній у романі «Писар Східних Воріт Притулку» «Повісті про невдячних дітей». Дорослішання героїв повісті «Біограф Леонтовича» осмислюється як вихід із раю дитинства, їх соціалізація трактується як наслідок відчуження від світу природи та від рідних. На цьому тлі розкрито підсвідому інтенцію героя на втечу від чужого, незнайомого світу у світ дитинства. Уособленням останнього для Михася у сюжеті твору виступає Марійка, а для Марійки - Михась. Усвідомлення героєм ворожості суспільства до його почуття (кохання сприймається як аномалія) інтерпретується як поштовх до пошуку притулку, символом якого у творі є образ Парижа. Трагічна смерть Марійки, двох закоханих із «Повісті про невдячних дітей», Настуні з романної дилогії про Притулок трактується неоднозначно - розплата за гріх кохання як деструктивної сили і неможливість досягнення щастя в жорстокому світі.

Четвертий розділ - «Інтертекстуальні та автоінтертекстуальні конструкції в метаромані Г. Пагутяк». У ньому розглядаються такі важливі риси метароману, як інтертекст (частково про нього йдеться і в попередніх розділах) та міжтекстові взаємозв'язки між творами одного й того ж автора. Це простежується у своєрідному оприявненні сюжету одного твору в тексті іншого при певній його трансформації або включенні без змін тексту одного твору в тканину іншого. Причому «мандрівними» в межах метароману виступають як власне авторські сюжети, так і ті, що запозичені з творів української чи зарубіжної літератур. У першому випадку, на нашу думку, наявна автоінтертекстуальність, другому - інтертекстуальність.

Н.О. Фатєєва в монографії «Інтертекст у світі текстів: контрапункт інтертекстуальності» наголошує, що з точки зору автора інтертекстуальність - це спосіб «постулювання власного поетичного „я” через складну систему опозицій, ідентифікацій та маскувань з текстами інших авторів». Автоінтертекстуальність мислиться дослідницею як явище, «коли при народженні нового тексту ця система опозицій, ідентифікацій та маскування діє вже в структурі ідіолекту певного автора» Фатеева Н.А. Интертекст в мире текстов. Контрапункт интертекстуальности / Н.А. Фатеева. - М.: КомКнига, 2006. - С. 20.. Основна відмінність між інтертекстуальністю та автоінтертекстуальністю полягає в тому, що в другому випадку вводиться не «чужий», а «свій» текст, який у наступному творі дописується та по-іншому інтерпретується автором. Досліджуючи функціональність інтертекстуальних та автоінтертекстуальних конструкцій у метаромані Г. Пагутяк, визначаємо систему координат інтертекстуальності, типи і форми міжтекстовості у прозі письменниці як маркерів метароману. Це дало можливість виявити, що інтертекстуальні включення в прозі Г. Пагутяк є засобом «повернення» автора до тем, мотивів своїх попередніх творів у наступних, але за умови надання їм нових семантичних форм.

У метаромані Г. Пагутяк превалюють такі види конструкцій «текст у тексті», як алюзії (на чужі чи власні тексти), варіації на тему претексту (чужого або свого), переказ сюжету одного твору в тексті іншого, коментуюче посилання на претекст, дописування чужого або власного тексту. Останнє явище виразно простежується в розвитку мотиву закоханих дітей, які належать до різних соціальних станів, що започаткований у романі «Біограф Леонтовича» і продовжений у «Писарі Східних Воріт Притулку» та «Писарі Західних Воріт Притулку».

Розповідь про весілля мерців із роману «Компроміс» ретранслюється в сюжеті новели «Панна з жовтим волоссям», повістей «Гірчичне зерно» та «Пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками», розгортається в романі «Зачаровані музиканти». Цей сюжет є, як зауважено письменницею в листі до П. Сороки від 26 березня 2008 року, інтерпретацією історії, розказаної її дідом. У романі «Компроміс» вона репрезентована у формі переказу змісту пісні, написаної одним із героїв Віктором, у якій головний акцент перенесено з образу Панни на образ весільних коней. У повісті «Гірчичне зерно» ця історія уведена як розповідь діда онукові про наречену-королівну. Образ Панни з червоним волоссям винесено на перший план і в романі «Зачаровані музиканти», де мотив весілля відсутній взагалі, а Панна зображується як королева «тих, що живуть під землею і літають в повітрі». Останнє є спробою Г. Пагутяк осмислити власну суть: за словами самої авторки в тому ж листі, її народження пророковано в дідовому видінні.

Метатекстуальні зв'язки (за класифікацією Н. О. Фатєєвої) поєднують «Записки Білого Пташка» і «Книгу снів та пробуджень», зокрема ті їхні частини, де оповідається про старого на повітряній кулі. У «Записках Білого Пташка» про нього йдеться у переказі сну, у «Книзі снів та пробуджень» оповідь про нього розгорнута до рівня епізоду. Сон героїні «Записок…», уведений у контекст роздумів про людську самотність, функціонально підпорядкований розкриттю ідеї сподівання на допомогу сильнішого як вияву людської самотності. У «Книзі…» сюжет про старого на повітряній кулі побудований на протиставленні Бога та юрби. Зіставлення останньої з елементарними частинами, що хаотично рухаються, актуалізує семантику безликості, примітивності. Порівняння «веселиться, ніби під дулом автомата» (про юрбу) виражає відчуття підпорядкованості людини чужому впливові. У новелі «Уже так більше не буде», де також своєрідно інтерпретовано сюжет про старого на повітряній кулі, цей акцент знімається. Образ старого-Бога замінено образом чоловіка «в темній одежі», а повітряна куля - літаком з червоними зірками. Образ літака, зокрема деталь «з червоними зірками», створюють відповідне емоційне тло, що асоціативно спрямовує на тему війни. Портретні деталі - темна одежа та безліч ґудзиків - проектує образ льотчика на образ пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками, що неодноразово згадується в прозі Г. Пагутяк, символізуючи істоту з потойбічного світу. Відповідно мотив подорожі на літаку в новелі, на відміну від його змісту в «Записках Білого Пташка» та «Книзі снів та пробуджень», зорієнтований на мотив мандрівки в потойбічний світ, що відтінено і безпосередньо - згадкою про те, що ніхто з цієї мандрівки не повернувся.

Крім метатекстуальних, у метаромані Г. Пагутяк наявні й наступні типи автоінтертекстуальних конструкцій: вставка новели, що була опублікована і як самостійний твір у текст роману («Світ варварів» у «Писарі Східних Воріт Притулку», «Кров і піт вигаданого світу» у «Радісній пустелі»), згадка назви одного твору в тексті іншого (назва повісті «Бесіди з Перевізником» повторюється в тексті «Спаленого листя»), включення частини одного твору в інший (розповідь про похорон дитини з роману «Компроміс» наводиться в новелі «Хам, син Ноя»). Також для прозового доробку письменниці характерні такі типи інтертекстуальних зв'язків, як алюзії (алюзії на Книгу Йова в романах «Радісна пустеля» та «Урізька готика», на біблійну притчу про блудного сина в оповіданні «Потрапити в сад», повісті «Гірчичне зерно», романі «Господар»), варіації на тему претексту (сюжет договору людини з Дияволом переосмислено в романах «Компроміс» та «Писар Східних Воріт Притулку»). Такі конструкції разом з метатекстуальними зміцнюють зв'язки між творами як частинами метароману, що засвідчує цілісність творчого набутку Г. Пагутяк.

Однією з форм інтертекстуальності та автоінтертекстуальності є повторення образів (наскрізні образи) у прозі Г. Пагутяк. Образи квітів, лабіринту, Бога, провідника, книжника, книги, дитини, кота тощо теж синтезують тексти письменниці у єдине ціле. Так, образ квітів, що наявний у її першій повісті «Діти», використаний і в наступних творах - «Господар», «Компроміс». При цьому йдеться не про конкретний різновид квітів, а їх узагальнений образ. У повісті «Діти» та романі «Господар» цей образ асоціативно пов'язаний з образами головних героїв, виступає символом загублених дитячих доль. У романі «Компроміс» образ квітів - символ ефемерності людського життя.

Один із найчастіше повторюваних образів у прозі Г. Пагутяк - образ лабіринту як втілення замкненого простору, що переходить з твору у твір, набуваючи нових смислових відтінків. У «Записках Білого Пташка» локус лабіринту є об'єктивацією внутрішнього світу героїні, яка шукає вихід, і метафорою потворної реальності. У той же час образ лабіринту, проектуючись на образ Вежі, символізує тоталітарну систему, що підпорядковує собі людину. Позитивна семантика образу лабіринту зафіксована в «Книзі снів і пробуджень» у зв'язку з образом лісу. Останній, протиставлений у тексті «Книги снів і пробуджень» образу міста як інфернального простору, уособлює ідею притулку, хоча й тимчасового. У «маленькій» повісті «Кіт з потонулого будинку» вихід з дому-лабіринту осмислюється як прихід до Бога.

Образ Бога теж є наскрізним у творчості Г. Пагутяк. При схильності до містики, зображення персонажів у співвіднесенні із потойбічним світом авторка не відрікається від сакральності образу Господа. У Його образі у більшості творів письменниці найчастіше уособлені ідеї добра і всепрощення. Подібне трактування образу Бога має місце в «маленькій» повісті «Кіт з потонулого будинку», проте з одним нюансом у його тлумаченні: він не здатний впливати на хід людського життя, не здатний карати. Асоціативний зв'язок Бог / батько / захищеність простежується в повісті «Спалене листя». В обох творах тема возз'єднання з Богом осмислюється як віднайдення притулку. До образу Бога Г. Пагутяк звертається в «Книзі снів і пробуджень» та «Записках Білого Пташка», де проблема профанації Бога в масовій свідомості акцентована в сюжеті про старого на повітряній кулі.

У висновках дисертації узагальнені основні результати дослідження теми. У процесі аналізу прози Г. Пагутяк були виявлені такі її поетикальні ознаки, як наскрізна модель світу, система повторюваних мотивів, інтертекстуальні та автоінтертекстуальні конструкції, що дозволяють розглядати творчий доробок письменниці як метароман.

Одним із рівнів прози Г. Пагутяк як метароману є наскрізна трирівнева модель світу, що репрезентована через протиставлення жорстокого світу та фантазійного притулку. Роль проміжної зони між ними виконують в основному топоси лісу, пустелі, околиці. Жорстокий світ об'єктивується в прозі письменниці в образі ексцентричного міста. У романах «Компроміс», «Радісна пустеля», повістях «Записки Білого Пташка», «Соловейко», «Книзі снів і пробуджень» оприявнюється семантика топосу міста як місця зустрічі з Дияволом. При цьому домінантою характеристики інфернального простору є образи жертви й натовпу як символу безликості, пов'язані з ними мотиви жертвопринесення, страху. На противагу образу міста як інфернального, ексцентричного простору у творах Г. Пагутяк актуалізовано образ Притулку як сакрального, концентричного простору. Концептуальним у змалюванні останнього є образи Світової вісі, храму, мотив очищення.

У розкритті сутності світу в метаромані Г. Пагутяк важливу роль відіграє образ людини, відчуженість якої від соціуму зумовлена її особистісними якостями, індивідуальною життєвою позицією або місцем проживання. Розгортаючи мотив відчуженості людини від світу в онтологічному аспекті, авторка наголошує на безвольності та беззахисності індивіда перед жорстоким світом, який нав'язує йому свою волю. При цьому письменниця дає своїм героям можливість втечі в інші світи, однією з форм якої є самогубство («Соловейко»). У повісті «Записки Білого Пташка» відчуження інтерпретовано як особливий тип досвіду, коли людина стає чужою самій собі. У романах «Філософський камінь», «Компроміс», повістях «Гірчичне зерно», «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками», оповіданні «Потрапити в сад» образ відчуженої людини тісно пов'язаний з темою бездомності. Порівняно з цими творами в романі «Урізька готика» вираження відчуженості героя від світу поглиблюється шляхом перенесення останнього у світ упирів.