Романні форми в українській експериментальній літературі 1920-30-х рр.: ґенеза, проблематика, жанрові модифікації й різновиди

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2-31 “1920/1930”(081)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Романні форми в українській експериментальній літературі 1920-30-х рр.: ґенеза, проблематика, жанрові модифікації й різновиди

10.01.01 - українська література

10.01.06 - теорія літератури

Васьків Микола Степанович

КИЇВ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор Ковалів Юрій Іванович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор, Бернадська Ніна Іванівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики

доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна. Київський славістичний університет, завідувач кафедри журналістики

доктор філологічних наук, професор Голомб Лідія Григорівна, Ужгородський національний університет, професор кафедри української літератури

Захист відбудеться 27 травня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 07 квітня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська література 20-х - початку 30-х років становить один з найяскравіших етапів письменства з притаманною йому великою кількістю творів, імен, розмаїттям стильових течій, літугруповань та маніфестів. Молоді таланти, сповнені задумів і бажань їх реалізації, вдавалися до новаторських пошуків, які, попри експериментальні перевитрати, часто виводили на конструктивні шляхи.

Романістика і формування романного мислення у прозі «Розстріляного відродження» стали об'єктом ґрунтовного дослідження у наукових працях Ю. Безхутрого, Т. Белімової, Н. Бернадської, Т. Бовсунівської, О. Боярчук, О. Буханенка, М. Гнатюк, З. Голубєвої, Г. Грегуль, А. Гуляка, В. Дмитренко, В. Дончика, М. Жулинського, О. Журенко, Н. Зборовської, Л. Кавун, О. Капленко, Ю. Коваліва, О. Ковальчука, І. Козлика, Г. Костюка, М. Ласло-Куцюк, М. Левченка, Н. Мафтин, В. Мельника, Р. Мовчан, М. Наєнка, Л. Новиченка, В. Панченка, С. Погорілого, З. Савченко, Г. Семенюка, Л. Сеника, Г. Соловій, М. Тарнавського, О. Філатової, Я. Цимбал, М. Шкандрія, Ю. Шереха, Г. Штоня та ін. Літературознавці, які досліджували специфіку українського роману 1920-30-х років, магістральним визначали рух від малих епічних форм через повісті до роману як у творчості окремих письменників, так і в розвиткові літератури 20-х років загалом.

До сьогодні залишився недослідженим продуктивний і вагомий шлях формування романного мислення в українських митців 20-30-х років - через уривки, начерки, епізоди з романів, незавершені тексти, а також через різноманітні форми «романів у віршах», які, очевидно, треба вважати не романним, а дифузним жанровим різновидом на межі роману й ліро-епічної поеми. Окремі з названих різноманітних романних форм ставали об'єктом аналізу у дослідженнях О. Ільницького, Ю. Коваліва, І. Михайлина, Л. Сеника, М. Сиротюка, М. Сподарця, О. Шугая та ін., але ніхто не розглядав їх систематизовано як шлях становлення роману й романного мислення в українській літературі 1920-30-х років (виняток становлять кілька абзаців у монографії В.Дончика). Усе це зумовлює актуальність дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина теми (номер державної реєстрації 01 БФ 04401) кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженої на дослідженні особливостей розвитку, змісту й форми української літератури ХХ - початку ХХІ ст. (спеціальність 10.01.01).

Метою дисертаційної роботи є системно-аналітичне дослідження характерних рис роману і романних форм 1920-х - початку 1930-х років.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- окреслити критерії жанрового поділу літературних творів, жанрові параметри роману, у тому числі епічних;

- обґрунтувати введення в науковий обіг поняття «романні форми», їх жанрові різновиди й модифікації;

- висвітлити особливості експериментально-новаторських змістово-формальних пошуків вітчизняної літератури доби «розстріляного відродження» крізь призму аналізу конкретних творів романних форм у контексті вітчизняної та зарубіжної літератури міжвоєнного двадцятиліття;

- розглянути специфіку шляхів становлення романного мислення й роману як жанру в українській літературі 20-х - початку 30-х років через творення романних форм, жанрових модифікацій та різновидів;

- проаналізувати неповні з різних причин тексти творів української літератури 1920-х - початку 1930-х років, які були частинами майбутніх романів, визначити їх генологічну сутність;

- визначити дифузну жанрову специфіку творів І. Дніпровського, Ес Метера, О. Мізерницького та ін. як синтез особливостей роману з іншими епічними жанрами та їх роль у становленні романного мислення й романістики;

- розглянути еволюцію від ліро-епосу до епосу в романах у віршах В. Поліщука;

- дати характеристику особливостей змісту і форми українських романів у віршах, «ритмованих романів», «віршованих романів» тощо українських літераторів 1920-х - початку 1930-х років;

- на основі аналізу цих творів узагальнити жанрову природу і закономірність романних форм.

За об'єкт дисертаційного дослідження обрано романні форми української літератури 20-30-х років: уривки з романів, незавершені романи, романи у віршах, оповідання і повісті, які авторами й видавцями маркувалися як романи та ін., а також роман як жанр.

Предметом дослідження стали іманентні риси роману як жанру, категорія «романні форми», жанрові особливості їх різновидів і модифікацій та становлення роману в українській літературі зазначеного періоду через творення текстів різноманітних романних форм.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних дослідників із проблем генології та теорії роману (Р. Барта, Н. Бернадської, М. Бахтіна, М. Бондара, Б. Грифцова, П. Декса, І. Денисюка, В. Дібеліуса, В. Днєпрова, В. Дончика, У. Еко, А. Есалнек, Д. Затонського, Ю. Коваліва, В. Кожинова, Н. Копистянської, М. Ласло-Куцюк, Є. Мелетинського, Т. Мотильової, Х. Ортеґа-і-Гасета, М. Полякова, Г. Поспєлова, І. Поспішіла, М. Римаря, А. Ткаченка, Ц. Тодорова, Б. Томашевського, А. Уотта, В. Шкловського); проблеми становлення і розвитку українського роману ХХ ст. аналізуються крізь призму досліджень Н. Бернадської, З.Голубєвої, А. Гуляка, Т. Денисової, І. Дзюби, В. Дончика, М. Ільницького, Ю. Коваліва, М. Левченка, Д. Наливайка, Л. Новиченка та ін.; праці А. Білої, О. Буханенка, І. Дзюби, Ю. Коваліва, Г. Костюка, Ю. Луцького, Р. Мовчан, Г. Семенюка, Ю. Шереха стали базовими для обґрунтування експериментально-пошукового характеру української літератури 1920-30-х років. Теоретичні напрацювання О. Бондаревої, А. Гуляка, Н. Костенко, Г. Семенюка, А. Ткаченка стали основою для аналізу версифікаційних особливостей романних форм.

Основними у дисертаційній роботі стали культурно-історичний, порівняльно-історичний, герменевтичний, феноменологічний, рецептивний, формалістський, постколоніальний, філологічний, структуралістський методи дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів. Уперше в українському літературознавстві введено в науковий обіг поняття «романні форми» як генологічна категорія, подано класифікацію і жанрову характеристику романних форм, проаналізована їх специфіка на прикладі текстів української літератури 20-30-х років ХХ ст. Узагальнено особливості роману як жанру, його ролі й місця в системі літературних жанрів на рівні синхронії (повну діахронічну характеристику цього жанру подають Н. Бернадська і Т. Бовсунівська). До дисертаційного дослідження вперше залучений значний масив творів романних форм, які залишалися поза увагою науковців. Подана власна інтерпретація змісту й форми, насамперед генологічної специфіки, значного масиву творів І. Дніпровського, В. Сосюри, М. Хвильового та ін. На основі аналізу характерних структурно-змістових рис романних форм, які належали до нових для української літератури жанрових різновидів та модифікацій, простежується еволюція становлення романного мислення й роману в українській літературі 1920-х - початку 1930-х років. У результаті дослідження генологічної сутності конкретних творів В. Поліщука, Ґ. Коляди, В. Сосюри, Л. Первомайського, С. Голованівського та ін. обґрунтовано твердження про зарахування роману у віршах не до жанрових різновидів роману, а до дифузного різновиду на межі роману й ліро-епічної поеми.

Наукове значення роботи полягає в тому, що її результати можуть стати основою для подальших досліджень романних форм, роману як жанру, української романістики, зарубіжного роману, генологічних досліджень загалом. Дисертаційне дослідження суттєво розширює жанрову парадигму епічних творів української літератури 1920-х - початку 1930-х років, залучає в науковий обіг широке коло невідомих чи мало відомих раніше текстів романних форм, що теж відкриває нові напрями вивчення вітчизняної літератури зазначеного періоду.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні теоретичних, історико-літературних, літературно-критичних наукових праць (історій літератури, монографій, підручників, навчальних посібників, статей та ін.). Вони можуть активно залучатися до розробки лекційних курсів із теорії літератури, вступу до літературознавства, історії української літератури ХХ століття, методики викладання української літератури, спецкурсів і спецсемінарів. Матеріали дисертації використовувалися під час розробки і викладання відповідних навчальних дисциплін на філологічному факультеті Запорізького державного університету та використовуються на факультеті української філології та журналістики Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Особистий внесок здобувача. Результати дисертаційного дослідження, їх наукові публікації, апробація повністю є особистим здобутком дисертанта.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, кафедри теорії літератури та журналістики Запорізького державного університету, кафедри теорії та історії журналістики й української літератури Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Вони були викладені у формі доповідей і повідомлень під час роботи Міжнародної наукової конференції «Проблеми стилю, напряму, жанру в літературознавстві» (Запоріжжя, 2003), ХІІІ Міжнародної конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2004), Міжнародної наукової конференції «Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (Кам'янець-Подільський, 2004), І та II Міжнародних наукових конференцій «Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі» (Кам'янець-Подільський, 2005, 2007), Міжнародної наукової конференції «Постать Смаль-Стоцького в національно-культурному житті Буковини к. ХІХ - поч. ХХ ст. і сучасна рецепція його доби» (Чернівці, 2009), II, III і IV Міжнародних Оломоуцьких симпозіумів україністів (Оломоуц, Чехія, 2004, 2006, 2008), Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми сучасної української філології» (Тирасполь, Молдова, 2004), Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні процеси міжкультурної взаємодії і мовна практика» (Тирасполь, Молдова, 2005), Міжнародної науково-практичної конференції «Взаємодія культур та полілінгвізм Придністров'я: становлення й розвиток» (Тирасполь, Молдова, 2007), Міжнародної наукової конференції «Варвар у літературі й мистецтві» (Вільнюс, Литва, 2007), Міжнародної наукової конференції «Інґарденівські студії. Інтерпретація літературного тексту» (Люблін, Польща, 2008), Міжнародної наукової конференції «Україністика - минуле, сучасність, майбутнє» (Брно, Чехія, 2008), Всеукраїнських наукових конференцій «Поетика літературного твору» (Запоріжжя, 2001), «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2003), «Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2004), «Питання права й моралі в літературі» (Київ, 2004), «Література та літературознавство: історія і сучасність» (Житомир, 2004), «Улас Самчук: художнє осмислення української долі в XX столітті» (Рівне-Кременець, 2005), «Актуальні проблеми філології та перекладознавства» (Хмельницький, 2005), «Творчість В. Свідзінського: доба і контекст» (Кам'янець-Подільський, 2006), «Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському літературному контексті» (Ужгород, 2007), «Треті й Четверті Липівські читання» (Одеса, 2006, 2008), «Мова і мовний потенціал особистості в поліетнічному середовищі» (Мелітополь, 2007), «Документалістика початку XXI століття: проблеми теорії та історії» (Луганськ, 2007), «Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства» (Полтава, 2008), «Література й історія» (Запоріжжя, 2008), «Творчість Леоніда Мосендза у контексті вісниківського неоромантизму: історико-літературні та поетикальні аспекти» (Вінниця, 2009) III і IV Всеукраїнських науково-теоретичних конференцій «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2004, 2007), XIII Всеукраїнських Сковородинівських читань (Переяслав-Хмельницький, 2007) та ін.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 48 наукових праць: дві монографії («Романні форми в українській літературі 1920-х - початку 1930-х років» (16 др. арк.) і «Український роман 1920-х - початку 1930-х років: ґенерика й архітектоніка» (12 др. арк.)) та 46 наукових статей, із них 35 - у фахових виданнях та 6 - у закордонних виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (424 позиції). Загальний обсяг роботи становить 407 сторінок, із них 369 сторінок - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено мету, завдання роботи та методологію дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, зазначено особистий внесок здобувача, а також подано відомості про апробацію та структуру дисертації.

У першому розділі «Жанрові параметри роману, його межі й можливості. Романні форми» визначається система змістово-формальних рис, які становлять генологічну сутність роману, вирізняють його серед інших епічних і неепічних жанрів; означені зображально-виражальні можливості роману; подані засади класифікації романних різновидів і модифікацій.

Розділ дисертації присвячено теорії роману як жанру і характеристиці поняття «романні форми», потребі розуміння романних жанрових параметрів, можливості й межі цього жанру, його еволюції. Важливими для ґенези вітчизняного роману ХХ ст. стали романні форми, їх новаторсько-експериментальні різновиди й модифікації. При цьому автор намагався при дослідженні конкретних текстів уникати зосередженості на суто класифікаторських проблемах і враховувати ідейно-художню неповторність кожного аналізованого твору, його роль не тільки у процесі становлення й еволюції роману, але й у літературному процесі 1920-30-х років загалом.

Підрозділ «1.1. Роман у системі жанрів. Його змістові особливості» присвячений висвітленню проблеми безмежності/обмеженості можливостей роману в системі жанрів, визначенню домінантних рис змісту творів цього жанру. Виступаючи загальною моделлю, структурою без конкретних змістових рис, жанр стає «формою бачення й осмислення певних сторін світу», «твердою формою для виливки художнього досвіду», тому потребує генологічного дослідження.

Однією з найскладніших проблем генології є визначення жанрової сутності роману, його особливостей і параметрів. Ця проблема зумовлена здатністю роману до всеохопного відтворення дійсності й характерів у їх динаміці й багатогранності, що інколи викликає уявлення про безмежні його можливості. Така теза спирається, зокрема, і на здатність роману до адсорбування рис і можливостей інших жанрів, від їх пародіювання до глибинного синтетичного засвоєння, що дозволяє йому кожен раз бути сучасним, актуальним і неповторним, новаторським. Наслідком такого розуміння генологічної сутності роману часто стають твердження про принципову неможливість визначення його жанрових параметрів. Помірковані дослідники (М. Ласло-Куцюк, Ц. Тодоров та ін.) наполягають на тому, що роман має значно гнучкішу й багатограннішу структуру порівняно з іншими жанрами, але його широкі зображально-виражальні можливості так само обмежені, як і можливості будь-якого іншого жанру. У цьому переконує і той факт, що й ті науковці, які твердять про неможливість дати дефініцію роману як жанру, намагаються, проте, визначити ті чи інші його жанрові параметри на рівні змісту й форми.

Дослідники ХІХ-ХХ століть (Ґ. Геґель, І. Франко, М. Бахтін, Ґ. Поспєлов, А. Есалнек, Н. Бернадська та ін.) акцентують увагу на принциповій зосередженості романів на відтворенні особистих доль, приватного досвіду осягнення зовнішнього світу та світу інших людей і пошуку адекватного співіснування з цими світами. Особливо ця риса помітна при порівнянні роману з епічними поемами, авторськими чи фольклорними. Саме до такого порівняння вдавався М.Бахтін, щоб найяскравіше увиразнити відмінність роману від інших епічних жанрів. Є.Мелетинський схильний абсолютизувати цю рису роману, вважаючи її ключовою для означення цього жанру серед інших оповідних прозових жанрів і наполягаючи на тому, що античний, лицарський, просвітницький, класичний і сучасний романи - це тільки стадії у розвитку єдиного цілісного жанру.

Відтворення окремих світів тих чи тих індивідів не суперечить твердженню, що роман є панорамним зображенням життя суспільства у всіх його проявах, бо ці окремі світи не існують розрізнено, вони взаємодіють між собою в найрізноманітніших формах доповнення один одного чи протистояння, а також у різних формах взаємодіють із загалом. Отже, проблематика роману породжена зіткненнями окремих індивідів із соціумом, що зумовлює відтворення крізь внутрішній світ індивідів навколишнє життя суспільства. Роман став жанром, що відтворює сучасність у процесі її становлення, коли життя й окремої людини, і суспільства загалом не має чіткого початку, а головне, чіткого завершення, тому лінії особистого і загального можуть зближуватися чи віддалятися, перетинатися чи розходитися, але цей процес ніколи не буває остаточно завершеним.

Зазначена проблематика роману призводить до витворення складних взаємин між персонажами, динаміки зовнішньої і внутрішньої дії, «діалектики душі», принципової нестатичності персонажів. Це вимагає від роману (особливо від роману класичного), що перебуває у постійному пошуку новизни, доброї фабульної розробки, тісного взаємозв'язку між подіями твору, ґрунтовної вмотивованості вчинків персонажів. Під новизною одні дослідники роману (М.Йогансен) розуміють пошук нових сюжетних перипетій, які насправді мають вичерпний потенціал (І.Франко), їх комбінаторика має дуже велику, але обмежену кількість варіантів. А.Уотт новизною роману і його великим здобутком порівняно з іншими попередніми жанрами вважав те, що цей жанр відмовляється від запозичення уже відомих сюжетів і подій, а розробляє власні сюжети, творить неповторні ситуації, хоча ними можуть бути найбуденніші події людського життя, адже роман - це твір про сучасність або з позиції сучасності, навіть якщо це історичний роман. Проти будь-чого надмірного і незвичного у романі виступає Х.Ортеґа-і-Гасет у примітках до своєї праці про роман. Але і він, і М.Йогансен, й А.Уотт, і М.Бахтін сходяться на тому, що роман повинен характеризуватися подієвістю і структурним умотивуванням.

Роман завжди перебуває у пошуку нових тем і проблем та способів їх відтворення, нових засобів зображення. Роман ХХ ст. цікавився не так подіями, як внутрішнім світом персонажів, кожної окремої людини і людини загалом. Романові необхідний певний мінімум дії, щоб не розпалася його внутрішня структура, цей мінімум дії є ниткою, що в'яже воєдино всю тканину твору. Необхідний він ще й тому, що, романіст не може відтворювати внутрішні стани персонажа, ідеологічні, етичні, естетичні тощо настанови прямо, публіцистичними деклараціями, а робить це опосередковано, дотично, на чому наголошували М.Йогансен, Х.Ортеґа-і-Гасет, Х. фон Додерер, Р.Барт та ін. дослідники.

У підрозділі «1.2. Структурно-наративні особливості роману» доводено, що відтворення світу й характерів за дотичною корелює з ключовою жанровою особливістю роману, яку Р.Барт називав стереографічністю, Б.Грифцов - контроверсійністю, а М.Бахтін - поліфонізмом. Поліфонізм роману ХІХ - ХХ ст. передбачає співіснування і взаємодію «ста рівноцінних правд» кожного з персонажів і автора, більше того, різні «правди» можуть взаємодіяти у межах свідомості одного персонажа, і кожна з цих «правд» має право на існування й одночасно неможлива без інших. Це породжує, у свою чергу, різне бачення ідейного змісту роману з боку кожного інтерпретатора, спонукає цього інтерпретатора до постійної динаміки сприйняття твору, коригування власної точки зору під впливом тексту твору й інших інтерпретацій.

Така творча практика зумовлює постійне прагнення до оновлення романної структури, введення нових образів, застосування нових композиційних прийомів, руйнування старих форм, творення нових естетичних канонів на зміну старим, тобто поліфонізм знаходить свій вияв майже на всіх структурних рівнях літературного твору. Поліфонічне сприйняття і відтворення світу людських особистостей породжує змінну точку зору в романі, коли почергово перебирають на себе функцію наратора кожен з персонажів і оповідач, який теж вступає у взаємодію різних форм з голосами персонажів.

Багатоголосся роману передбачає, що свій голос має не тільки кожен персонаж у діалогах, монологах чи внутрішніх монологах. Постійною мінливістю характеризується також голос розповідача (оповідача), поєднуючись із голосом того чи іншого персонажа, змінюючи темп, емоційно-експресивне навантаження, тональність тощо. Для дослідження романної стилістики, відповідно, дуже важливо розглянути лексичні пласти, особливості тропіки й поетичного синтаксису роману, будову фраз, речень, складних синтаксичних конструкцій. Однак ще важливіше простежити, як відбуваються зміни вказаних компонентів при переході від одного «голосу» до іншого, з'ясувати форми взаємодії між різними образами мови.

Багатоголосся як іманентна романна риса дає підстави ставити під сумнів твердження, що роман у віршах є одним з жанрових різновидів роману, бо авторові такого роману все одно доводиться підлаштовувати мову твору під особливості прозового роману. Слушним є судження В.Кожинова, що роман як жанр немислимий без прозової форми, хоча це пов'язано не тільки з тим, що ця форма найкраще надається для відтворення багатоголосся у тексті, але також із творенням прозаїчності (щільності письма), сутність якої полягає у тому, що романіст «обкладає» читача безліччю дрібних зауважень, уточнень, доповнень. Письменник подає розлогі описи предметів і процесів, занурюючи в нього читача настільки, що він забуває про навколишній світ і повністю живе тільки в світі уявному, романному, але тому сприймає його в момент читання як найреальніший.

Прозаїчність забезпечує романові глибинно виписаний хронотоп, уміння зосереджуватися на багатьох деталях, нагромаджувати їх у тексті й із цього нагромадження творити поліфонічний світ «за дотичною». У романі часові та просторові прикмети набувають максимально можливої конкретизації й наповненості.

Роман тісно пов'язаний - етимологічно й семантично - з поняттям романічності. Так чи так у романі суттєву сюжетно-композиційну, характеротвірну та інтерпретаційну роль відіграє мотив кохання, складні міжособистісні взаємини між персонажами, що виникають на основі цього почуття. Кохання дає змогу значно ефективніше відтворювати внутрішню сутність людей: їх глибинні потяги оприявнюються, зазнають серйозного випробування на відповідність до загальноприйнятих норм моралі й закону, що, зрештою, переходить в одну з ключових рис роману - зіткнення особистого з загальним, суспільним.

Підрозділі «1.3. Морфологія роману, його жанрові різновиди. Проблема класифікації» охарактеризовано принципи поділу роману на жанрові різновиди за різними критеріями, насамперед на основі його морфології. Система жанрових різновидів роману, так само як і система жанрів, формувалася історично. Ключовими для визначення належності твору до того або іншого жанрового різновиду чи модифікації у кожному конкретному разі стають різні чинники змісту або форми твору. У ХІХ ст. бурхливо розвивається процес стирання меж між родами, жанрами і жанровими різновидами, цей процес набуває ще більшого прискорення у ХХ ст., «чистота жанру» або його різновиду стає майже неможливою. У конкретних романах цього періоду яскравий вияв знаходять риси кількох різновидів, серед яких рідко риси одного різновиду стають повністю домінуючими. Тому при жанровому визначенні дуже часто поєднуються, синтезуються назви кількох різновидів за одним чи більше критеріями.

Вагомим здобутком у вивченні морфології роману були дослідження західних і російських формалістів, які вважали, що будь-який роман - це не що інше як поєднання в єдину рамку декількох новел зі спільними для них персонажами і переходом між ними, який здійснюється найчастіше за рахунок того, що у більшості новел відсутні сюжетні розв'язки, бо вони стають зав'язками наступних романних новел тощо; пропонували поділ на традиційні та новаторські жанрові різновиди на основі взаємин між різними структурними одиницями роману. Спроби формалістів та інших літературознавців привнести строгу наукову чіткість у поділі роману на жанрові різновиди викликають більше чи менше зацікавлення з боку науковців і читачів, однак абсолютна їх більшість надалі послуговується хай і недосконалою, але традиційною системою жанрових різновидів роману.

У підрозділі «1.4. Експериментальний характер українського роману і романних форм 20-30-х років ХХ ст.» йдеться про романні форми як один із шляхів становлення української романістики міжвоєнного двадцятиріччя в контексті експериментально-пошукового характеру літератури цієї доби.

Європейська література перших десятиліть ХХ ст. відзначалася масштабним запереченням класичної естетики попередніх епох і прагненням витворити нові літературні форми, знайти й активно використати нетрадиційні зображально-виражальні засоби. Українська література початку ХХ ст. органічно вписувалася в контекст європейської новаторськими пошуками. Експериментальність вітчизняної літератури набула всеохопного характеру після Української революції 1917-20 рр.

Одним із найпродуктивніших жанрів із середини 20-х років стає роман, який засвідчив становлення національного наративу, невичерпний творчий потенціал українських письменників. Умовно можна виділити «київську» (орієнтувалася на здобутки класичного європейського та вітчизняного роману) й «харківську» (спрямовану на поборювання попереднього романного досвіду, деструкцію, творення нових жанрових структур) школи романістики. Обидві школи були зорієнтовані на новаторський пошук, на оновлення жанрових структур у змісті й формі (оригінальна проблематика, яка відтворювала становлення нації та антиномію національних і соціальних перетворень; зосередженість на індивідуальному внутрішньому досвіді з використанням найсучасніших здобутків психології й психоаналізу; залучення ігрових засобів у нарацію; руйнування цілісної сюжетності; графічні експерименти; медитативність; дифузія різних жанрів і жанрових різновидів; залучення засобів інших видів мистецтва, насамперед кіно, та багато ін.). У романі синтезувалися риси кількох жанрових різновидів, серед яких важко виділити домінантний.

Роман після Української революції 1917-20 рр. утвердився у вітчизняній літературі не зразу. Цей процес розтягнувся майже на десятиліття. Причинами цього були зміна письменницьких поколінь, потреба осмислити й систематизувати складні перипетії суспільно-політичного й культурного життя і те, що формування національної самосвідомості набуло завершених форм тільки під кінець 1920-х років, а за словами Е.Саїда, утвердження роману стає свідченням становлення нації. Роман стає «методом, який колонізовані застосовували, обстоюючи власну ідентичність та історію».

Магістральним шляхом становлення романного мислення й роману була індивідуальна еволюція митців від малих епічних форм через повість до великих епічних полотен. Дослідники оминали увагою такий продуктивний напрям у розвитку роману як творення романних форм, тобто уривків, незавершених романів, творів невеликих за обсягом, але які маркувалися авторами й дослідниками як романи, романи у віршах, «ритмовані» романи тощо. Вони містили у своїй структурі певну частину іманентних романних рис, але не мали цілісної системи цих рис, характеризувалися дифузним характером, тобто синтезували романні особливості з особливостями інших епічних, а також ліричних і драматичних жанрів. Генологічна категорія «романні форми» вперше вводиться в широкий науковий обіг, їх особливості характеризуються у двох наступних розділах дисертації на прикладі творів української літератури 20-30-х років, які є яскравими зразками цих дифузних жанрових різновидів і модифікацій. Романні форми в зазначений період стають значно поширенішими за попередні періоди розвитку вітчизняної літератури.

Майже усі твори романних форм були новаторськими за належністю до жанрового різновиду (роман-пародія, пародія на роман, пригодницький, агітаційний роман, новели-повісті з незавершеного роману, «уривки із ненаписаного роману» як самостійний жанровий різновид на межі «малої прози» і роману тощо), дифузною природою, композицією, нараційними особливостями, зображально-виражальними засобами та ін. Романні форми були спробами митців осягнути новий для них жанр роману, були ніби підступом до нього.

Умовно романні форми в українській літературі міжвоєнного двадцятиріччя можна розділити на дві групи: до першої зараховують фрагменти неповних через різні причини прозових романів, а також написані прозою твори, які синтезують у собі риси роману з іншими епічними жанрами; до другої групи відносять дифузні ліро-епічні твори, написані віршем або віршем і прозою та які отримали авторське жанрове визначення «роман у віршах», «ритмований роман», «роман нової конструкції» тощо. Романні форми першої групи вирізняються на тлі романів насамперед значно меншим обсягом, що зрозуміло для фрагментів неповних текстів творів, невеликий обсяг характеризує також і завершені твори цієї групи. Крім того, романним формам цієї групи притаманна лише частина іманентних романних рис (поліфонізм, протистояння індивіда до загалу чи до домінантних морально-етичних суспільних засад, детальна «біографія» головних персонажів, персонажне середовище, деталізований хронотоп, розгалужений сюжет, психологізм внутрішнього світу персонажів та ін.). Інколи тексти таких романних форм нагадують конспект роману. Прозові романні форми вбирають у себе, крім романних, структурні риси і зображально-виражальні засоби різноманітних жанрів. Найяскравіше це виявляється в адсорбуванні новелістичної структури з її напруженою, сконденсованою дією, лаконізмом деталей, пуантом і раптовим завершенням дії, яка не має подальшого продовження.

Романні форми другої групи можна умовно об'єднати в жанровий різновид «романи у віршах». Роман у віршах характеризують дифузні взаємини епосу й лірики, роману й ліро-епічної поеми, і в кожному конкретному випадку пропорції між ними суттєво відрізняються. Кожен такий твір неповторний за системою жанрових різновидів (роману та інших жанрів), які він поєднує у своїй структурі. За своєю суттю роман у віршах є не епічним жанровим різновидом, а різновидом, який синтезує епічні й ліричні риси, особливості роману й ліро-епічної поеми. Наратив роману у віршах піддається ліризації та викладається віршами, але епічне начало не поступається ліричному (Ю. Ковалів).

Кожен твір романної форми відзначається неповторністю сюжетобудови, зображально-виражальних засобів, синтезом романних різновидів із рисами інших жанрів, тому вони творять нові для української літератури жанрові модифікації. Модифікації прозових романних форм настільки своєрідні, що їх неможливо об'єднати в один жанровий різновид, навіть два твори одного автора. Віршовані романні форми умовно можна звести до одного різновиду - роману у віршах.

Другий розділ дисертації «Прозові романні форми: особливості й еволюція» подає аналіз широкої парадигми експериментально-пошукових прозових романних форм 1920-30-х років як етапів на шляху становлення новітнього українського роману.

У підрозділі 2.1. «Символістсько-імпресіоністський характер «кольорових» «романів». Роман як жанр і романічність» висвітлена проблематика, зображально-виражальні особливості, жанрова сутність «Блакитного роману» Г. Михайличенка та його творчої опозиції - «Червоного роману» А. Головка. Обидва «кольорові» «романи» є завершеними творами, тексти яких дійшли до нас незмінними. «Роман» Михайличенка був опублікованим у 1921 р., хоча автор написав його ще у 1919 р. Твір А.Головка був написаний через рік після публікації «Блакитного роману». Полемічний характер «Червоного роману» до твору Г.Михайличенка очевидний, але це не є ідейне протистояння. А.Головко намагався продовжити, доповнити і конкретизувати ідеї «Блакитного роману», прибравши складну символіку й еротику Михайличенка і замінивши її акцентацією на соціальних аспектах буття своїх сучасників.

Важко однозначно ствердити, що мали на увазі письменники, коли називали ці свої твори «романами». Ймовірніше за все, йшлося про сюжети творів. Цілком можливо, що автори, насамперед Г.Михайличенко, вірили в те, що творять справжні за жанром романи. Якщо в автора «Блакитного роману» і був романний задум, то він не отримав реалізації, навіть якщо врахувати його імпресіоністсько-ліризовану стилістику. Це стосується не тільки обсягу твору, замалому для повісті, тим більше - для роману. Зразки щільного письма є тільки окремими зразками у «Блакитному романі», не витворюючи цілісної щільної романної канви. Можна здогадуватися, що кожен персонаж твору є індивідуально-неповторним, але окреслити цю індивідуальну неповторність реципієнтові дуже важко, вона сприймається швидше тільки на підсвідомому рівні, тобто персонажі так і не стають характерами. Можливо, на заваді індивідуалізації й психологізації персонажів стало декларативне символічне наповнення кожного з персонажів. Не має цілісної форми також і сюжет твору Г.Михайличенка.

Усі зазначені риси притаманні й для «Червоного роману». Якщо для твору Гната Михайличенка можна припускати, що автор його задумував як роман, то до твору Андрія Головка таке припущення майже нереальне. По-перше, письменник через кілька років створить справжній роман - «Бур'ян», тому, очевидно, він усвідомлював, що його «Хочу», «Можу», «Червоний роман» творяться як «середній» за жанром епічний твір. По-друге, якщо вказувалося на певні риси, які зближують «Блакитний роман» із романом як жанром, то твір А.Головка ними не наділений. Так, кількість персонажів у «Червоному романі» максимально скорочена - до «Я» і «Ти»; «синьоока дівчина» навіть не є складником мікросередовища і сприймається як епізодичний персонаж. Відповідно, значно менше стає і сюжетних перипетій, які об'єднуються в одну сюжетну лінію, фактично без побічних ускладнень чи відхилень. Щоправда, ця сюжетна лінія значно «прозоріша», без глибоких лакун, у порівнянні з сюжетними лініями «Блакитного роману». Подрібнення твору на невеличкі розділи, які важко назвати епізодами, не дає підстав говорити про якісь повні зразки щільного письма. Значно слабшим у «Червоному романі» порівняно з «романом» Г.Михайличенка є і поліфонічне звучання, що є, швидше за все, відгомоном доби, яка все більше вимагала чіткого поділу світу на чорний і білий, точніше - «червоний». Але «червоний» світ у творі А.Головка не стає ще повним запереченням «блакитного» світу, а корелює з ним, синтетично взаємодоповнюючись.

Об'єктом аналізу в підрозділі 2.2. «Незавершені романи 1920-х - початку 1930-х років, їх текстова і жанрова фрагментарність» стають жанрові особливості незавершених творів, які були частинами романів і містили у своїй структурі певні домінантні романні риси (пункти 2.2.1. «Горенько» П. Губенка як пародія на роман, 2.2.2. Пригодницько-агітаційний «роман» В. Еаллана-Блакитного та І. Кириленка, 2.2.3. «Мала проза» Л. Скрипника й особливості його ідіостилю, 2.2.4. «Уривки із ненаписаного роману» М. Рильського як жанровий різновид «малої прози»).

Попри те, що перші романи цього періоду з'являються з середини 20-х років, спроби написати роман чи пародію на нього здійснюються уже в роки революції 1917-1920 років. Першим за часом публікації (лютий 1920 р.) стає «історичний роман» (авторське визначення) П.Губенка «Горенько», точніше - тільки його початок. Насправді за жанром твір Губенка був памфлетом-фейлетоном, який в алегоричній формі відтворює події української історії 1917-1918 років і пародіював роман у його здатності охопити суспільно важливі події певного часового проміжку та використанні романічного (любовного) сюжету. Активно використовуються сатирично-гумористичні оказіональні засоби, новаторські для української літератури і притаманні для фейлетону. Невеликий обсяг опублікованого фрагменту залишає значно більше запитань, ніж відповідей щодо детального аналізу «Горенька».

У 1920-і роки були різні причини того, що значна частина текстів романів не була завершена. Так, «Дивовижна мандрівка дядька Петра» В.Еллана-Блакитного й І.Кириленка та «Епізоди з життя чудної людини» Л.Скрипника не були дописані через передчасну смерть їх авторів. Повні тексти «Вальдшнепів» та «Іраїди» М.Хвильового досі невідомі через цензурні вилучення і наказ М.Хвильовому з боку компартійних органів знищити їх рукописи. М.Рильський сам не планував будь-якого продовження або завершення свого «уривку з ненаписаного роману» «Веселі брати». Проте ці твори, навіть неповний їх текст, стали невід'ємними складниками літературного процесу своєї доби і є самодостатніми цікавими мистецькими явищами. жанровий літературний роман український

«Дивовижна мандрівка дядька Петра» В.Еллана-Блакитного й І.Кириленка, не маючи високохудожнього рівня, розрахована на масового читача, насамперед сільського. З метою підвищення читабельності в основу покладено авантюрно-пригодницький сюжет, використовуються різноманітні форми учуднення, комічні ситуації з використанням навіть примітивно-огрублених засобів. Усе це пояснюється тим, що «Дивовижна мандрівка…», за авторським задумом, мала виконувати агітаційно-прикладні функції утвердження переваг соціалістичного способу життя і «змички» пролетаріату міста й села. Незавершений фрагмент цього твору дає змогу більш-менш чітко говорити про ймовірний повний текст і характеризувати його як пригодницько-агітаційний роман.

«Веселі брати» М.Рильського цікаві тим, що є зразком неповторного жанрового різновиду «малої прози» в українській (а можливо, і світовій) літературі - «уривку з ненаписаного роману». Таке авторське жанрове визначення свого твору означає, що письменник не написав повний текст роману й апріорі не планував це робити, але також не хотів, щоб «Веселі брати» сприймалися як завершене оповідання чи новелу. Для письменника важливо було, щоб окремий великий епізод із буття братів Сігурдів та їх оточення сприймався як одна з багатьох ланок їх життя, яка має ланки-попередники і продовження, тобто «Веселі брати» мають відкритий сюжет, що є іманентною рисою роману. Від роману твір М.Рильського також успадковує поліфонізм і багатоголосся, велику кількість персонажів, що не є характерним для «малої прози». Але ще раз варто наголосити, що «веселі брати» є завершеним твором, незавершеність дії та характеристики персонажів у якому є принциповою настановою.

Творча спадщина Леоніда Скрипника невелика - «екранізований роман» «Інтеліґент», два «Епізоди з життя чудної людини» та «Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки». Якщо «Інтеліґент» був об'єктом постійної уваги дослідників, то на решту творів науковці майже не звертали уваги. «Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки» структурно нагадують «екранізований роман», складаючись із окремих епізодів-«кадрів», які поєднуються між собою найчастіше виключно за хронологічним принципом, без тісного причинно-наслідкового зв'язку, але в «Матеріялах…» епізоди є своєрідними тезами, конспективно лаконічним викладом порівняно з розгорнутими описами подій, міркувань і дій персонажів «Інтеліґента».

«Епізоди з життя чудної людини» - «Іван Петрович і Феліс» та «Перше кохання Івана Петровича» - є завершеними творами, хоча, за твердженням автора, мали би стати складниками великого епічного твору, тобто майбутнього роману. Важко сказати, чи справді Л.Скрипник планував написати завершений життєпис Івана Петровича. Сумніви щодо цього викликає те, що письменник виявив близьке до кінематографу (очевидно, запозичене звідти, бо письменник був відомим фахівцем у кінематографічній галузі) уміння творити уже згадувані епізоди-«кадри», саме такими великими окремими «кадрами» стали два «Епізоди…». Вони характеризуються концентрично-хронікальним сюжетом і новелістичною напруженістю й завершеністю дії, тому важко уявити їх поєднання між собою, а також інших «епізодів» у єдиний епічний твір. Це міг бути твір, сюжетно-композиційно близький до «Інтеліґента», чи ймовірний різновид роману в новелах («екранізований роман» можна вважати його предтечею). Однак від «Інтеліґента», який був зорієнтований насамперед на експериментальні пошуки, «Епізоди…» відрізнялися тим, що перебували в річищі традицій вітчизняної та світової класичної прози.

У підрозділі 2.3. «“Вальдшнепи” М. Хвильового як фрагмент завершеного роману. Проблеми інтерпретації й інтертекстуального прочитання» увага зосереджується на полемічній інтерпретації жанрової своєрідності твору в контексті його структурного наслідування й перетворення інших (чужих і власних) текстів. М.Хвильовий подавав до публікації завершений текст роману «Вальдшнепи», однак через цензурну заборону друга, завершальна, частина твору так і не побачила світу. Парадигма жанрових різновидів, які поєднані у тексті «Вальдшнепів», дуже широка, що є характерною рисою багатьох українських романів 1920-х - початку 1930-х років. Літературознавці погоджуються з авторським самовизначенням «Вальдшнепів» як «сюжетно любовного», курортного роману. Л. Сеник домінантними вважає риси політичного роману. Так само можна вважати «Вальдшнепи» інтелектуальним, філософським, ідеологічним, онтологічним, екзистенційним романом, романом-дискусією, романом ідей тощо не менше, ніж політичним. Г. Костюк суттєво розширює цю парадигму, доповнюючи жанрову сутність «Вальдшнепів» визначеннями його як і соціально-конфліктного, і психологічно-любовного, і «заанґажованого» роману, і роману соціальної тези, і роману-памфлету.

Дуже важливо врахувати також те, що це роман інтертекстуальний, на що недвозначно вказав сам автор, даючи головним персонажам імена Дмитро Карамазов і Аглая та відсилаючи читача до пошуку літературних контактів і типологічних подібностей з романами Ф.Достоєвського «Брати Карамазови» й «Ідіот». Такі перегуки є не тільки в аналогіях внутрішньої суперечливості, еволюції, духовно-етичних пошуків персонажів М.Хвильового і Ф.Достоєвського. Вони відчутні також у гіпертрофованій зосередженості Дмитра й Аглаї на пошуках істини, які межують з істерією й божевіллям. Із романів Достоєвського «Вальдшнепами» успадковано прийом двійництва, коли між парами персонажів виявляється дуже багато спільного, відмінностей зовсім мало, в одній-двох рисах, але ці відмінності стають надзвичайно важливими, ключовими для характеристики кожного з них. Можна стверджувати, що «неповний» роман «Вальдшнепи» також споріднений з творами російського письменника внутрішньо загостреною інтригою, несподіваними поворотами сюжету, глибинним поліфонізмом, але ці риси були притаманними і для попередніх творів М.Хвильового. Таке твердження не суперечить гіпотезі про засвоєння здобутків романістики Ф.Достоєвського українським письменником у творах, написаних раніше за «Вальдшнепи».

Аналіз «Вальдшнепів» із залученням інших творів М.Хвильового, особливо його полемічної публіцистики середини 1920-х років, не є випадковим, це не можна пояснити тільки існуванням спільного для всього доробку письменника комплексу проблем, типових сюжетних мотивів, персонажів, виражально-зображальних засобів. У тексті «неповного» роману є чимало прямих і прихованих автоцитат, автоалюзій із художніх і публіцистичних творів, що дало підстави Ю.Коваліву назвати «Вальдшнепи» не тільки інтертекстуальним, але й автоінтертекстуальним романом.

Підрозділ «2.4. Завершені твори романних форм з авторським маркуванням “роман”» (пункти 2.4.1. Романні задуми І. Дніпровського та їх реалізація, 2.4.2. «Подвійна» imago: Україна й українці очима німецького етнографа у творі українського письменника, 2.4.3. «Гануся» О. Мізерницького: на межі повісті й роману) характеризує дифузний жанровий характер завершених прозових творів, які синтезують романні риси з особливостями малих і середніх епічних жанрів. Твори І.Дніпровського за обсягом перебувають на межі оповідання (новели) і повісті, однак це не заважало письменникові та його видавцям інколи вважати їх романами. Для цього існувало дві причини. По-перше, письменникові дуже хотілося створити саме роман, і його творча еволюція свідчила про швидке визрівання романного мислення, уміння поєднати в цілісну текстову тканину окремі сюжетні вузли, мотиви, персонажів, наповнювати їх поліфонічним звучанням, творити наративне багатоголосся, поєднувати чітку подієву канву з психологічним умотивуванням дій і намірів тощо. По-друге, для більшості епічних творів І.Дніпровського ці романні риси, більшою чи меншою мірою, є притаманними, щоправда, розрізнено. Кожний текст письменника характеризувався наявністю одних домінантних романних рис і відсутністю інших. Еволюція Дніпровського-прозаїка якраз полягала в тому, що він від твору до твору, поступово рухався до «зведення» романних рис в один текст, до переходу від дифузних романних форм до роману.

В архівах письменника, залишилося багато рукописів, які отримали авторське маркування як романи. Довге виношування цих рукописних задумів свідчить не тільки про високу вимогливість письменника до стилістики власних творів, їх сюжетно-композиційної довершеності, а й про те, що з розрізнених великих текстових фрагментів та окремих іманентних рис роману витворити єдину цілісну романну систему І.Дніпровському ще не вдавалося. Передчасна смерть письменника залишила відкритим питання про ймовірне завершення його творів, які були би не романними формами, а романами.

Назва твору Ес Метера «Роман, що його було названо романом» є грою слів, у якій складно встановити, що саме в першому і другому випадку означає слово «роман» - назву жанру чи взаємини між закоханими. Твір подає цікавий різновид багатоплощинного зображення подій та їх оцінювання - так званої «подвійної imago», погляду німецького етнографа на Україну (СРСР) та світогляд радянської молоді 20-х років у тій формі, яку витворив автор «Роману…», тобто українськомовний автор (житель України) передав у тексті свої уявлення про те, як би німецький інтелігент-філістер і консерватор ставився до перетворень у житті й поглядах радянської молоді. Якщо письменника не дуже хвилювало ігнорування «німцем» українців як окремої нації та їх культури, то латентна юдофобія міщанського середовища викликає у нього активний протест.

За формою «Роман…» є епічним твором у листах, адресатами й адресантами яких є юнак-письменник, єврей за національністю, і дівчина слов'янського походження (точніше не вказується). Листи відображають історію зародження і розвитку кохання, а потім його «смерті» через переконання рідні дівчини, що можна зустрічатися, спілкуватися з євреєм, але за жодних умов не можна укладати з ним шлюб і утворювати сім'ю. Особливе зацікавлення викликає сюжетне обрамлення історії в листах, що становить розповідь німецького етнографа про те, як він познайомився з юнаком-письменником, як отримав листи, а також коментарі етнографа та його дружини до любовних перипетій та їх драматичного фіналу.

Якщо припускати, що у назві твору Ес Метера йдеться також про роман як жанр, то насправді його можна назвати конспектом роману, в якому надто багато лакун, котрі повинен «заповнювати» реципієнт. Листи стали також своєрідними конспектами подій, описів, роздумів персонажів, які в романах отримують значно детальніше відтворення. Непритаманними для романів можна вважати одну сюжетну лінію твору Ес Метера та невелику кількість персонажів (5-6 осіб), за якої слабко відтворене персонажне мікросередовище і повністю відсутнє середовище.

«Гануся» О.Мізерницького репрезентує широкий пласт творів 1920-х років, які займають проміжне становище між повістю й романом. Цей твір, єдиний у доробку автора, став об'єктом аналізу в монографії тому, що сучасні літературознавці про нього зовсім не згадують, а «Гануся» є оригінальним, високохудожнім твором, який відображає ключові проблеми доби й особливості епічних жанрів. Романічна сюжетна лінія тісно переплетена з лінією антиномічного протистояння в роки Української революції та в пореволюційне десятиліття сил та ідеологій, які вимагали, з одного боку, вирішення соціальних проблем, а, з іншого боку, національного відродження і творення незалежної держави та культури. Власне романічна лінія теж є невід'ємним і яскравим відображенням цього протистояння, в якому закохані Сашка Кравчук і Ганна Галка (Гануся) є представниками двох ворожих таборів. Це протистояння, поєднане з часом й із внутрішніми розломами свідомості головних персонажів, завершене крахом кохання, драматичністю долі Сашки і смертю Ганни, а також сумною невизначеністю долі їх сина Сави, в образі якого символічно уособлена доля всієї України.