Класика та модернізм 1930-1940-х рр. як інтертекст романістики А. Мердок

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 821.112.2-31.09

КЛАСИКА ТА МОДЕРНІЗМ 1930 - 1940-х рр. ЯК ІНТЕРТЕКСТ РОМАНІСТИКИ А. МЕРДОК

10.01.04 - література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Левченко олексій володимирович

Дніпропетровськ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор СКУРАТОВСЬКА ЛЮДМИЛА ІВАНІВНА, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, професор кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ЛІПІНА ВІКТОРІЯ ІВАНІВНА, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, завідуюча кафедрою порівняльної філології східних та англомовних країн

кандидат філологічних наук, професор ЖЛУКТЕНКО НАТАЛІЯ ЮРІЇВНА, Дніпропетровський національний університет Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри зарубіжної літератури

Захист відбудеться «12» квітня 2010 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8)

Автореферат розісланий «11» березня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 В. П. Біляцька

АНОТАЦІЯ

Левченко О. В. Класика та модернізм 1930 - 1940-х рр. як інтертекст романістики А. Мердок. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10. 01. 04 - література зарубіжних країн. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, 2010.

У дисертації вперше у вітчизняному літературознавстві здійснений комплексний філологічний аналіз та інтерпретація романів англійської письменниці ХХ ст. А. Мердок в аспекті їхньої інтертекстуальної взаємодії з літературою попередньої та сучасної традиції. Розгляд романістики Мердок в обраному аспекті дозволяє не лише визначити семантико-поетологічні особливості окремих романів письменниці (це романи пізнього періоду її творчості, майже зовсім не досліджені вітчизняним літературознавством: «Добрий учень», «Книга і братство», «Зелений лицар», «Дилема Джексона»), але й простежити динаміку творчості письменниці, виокремити її константи. Специфіка інертекстуального аналізу вимагає залучення до розгляду творів Платона, Шекспіра, поетів-романтиків, С. Беккетта, Дж. К. Повіса, П. Валері, В. Г. Одена тощо як об'єктів дослідження та дозволяє визначити своєрідність жанру романістики Мердок: не лише роман психологічний та філософський, але й роман-фантазія, квест, травелог, сучасний лицарський роман, неоміфологічний роман, роман виховання.

Ключові слова: А. Мердок, С. Беккетт, Дж. К. Повіс, роман, інтертекстуальність, меніппея, комічний роман, роман виховання, психологізм, неоміфологізм, модернізм.

роман мердок філологічний інтертекстуальний

SUMMARY

Levchenko O. V. Classics and modernism 1930 - 1940 as intertext of I. Murdoch's novels. - Manuscript.

A thesis for Candidate of Philology degree. Speciality 10. 01. 04 - Literature of Foreign Countries. - Dnipropetrovsk National University named after Oles Honchar, Dnipropetrovsk, 2010.

The research presented is the first attempt in the Ukrainian literary criticism that focuses on the complex analysis of Iris Murdoch's novels in the course of their textual interaction (intertext). The main attention is attached not only to the elucidation of semantic and poetologic aspects of I. Murdoch's selected novels (all the more the late ones, e. g. The Good Apprentice, the Book and the Brotherhood, the Green Knight, Jackson's Dilemma, are still rather unfamiliar to Ukrainian readers and scholars), but also to trace I. Murdoch's literary growth and development. The intertextual analysis implies philological interpretation of literary works by Plato, Shakespeare, Romantic poets, Proust, Beckett, J. C. Powys, P. Valйry, W. H. Auden as interactive context of Murdoch's novels; the scrutiny arrives at specifying the genre pattern of novels by Murdoch.

Key words: I. Murdoch, S. Beckett, J. C. Powys, novel, intertextuality, Menippean tradition, comic novel, Bildungsroman, psychologism concept, neo-mythologism, modernism.

АННОТАЦИЯ

Левченко А. В. Классика и модернизм 1930 - 1940-х гг. как интертекст романистики А. Мердок. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 04 - литература зарубежных стран. - Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара. - Днепропетровск, 2010.

В диссертации впервые в отечественном литературоведении предпринимается попытка рассмотреть творчество английской писательницы ХХ в. Айрис Мердок в аспекте интертекстуального взаимодействия ее романов с литературой предыдущей и современной традиции. В работе рассматриваются не только романы Мердок, начиная с первого, изданного ею («Под сетью»), романы среднего и позднего периодов ее творчества, многие из которых исследованы недостаточно или вообще обойдены вниманием литературоведов-англистов («Хороший ученик», «Книга и братство», «Ученик философа», «Зеленый рыцарь», «Дилемма Джексона»), но и поэзия Мердок («Семинар по «Агамемнону», 1939»), пьесы («Акастос: два платонических диалога»), ее публицистика и многочисленные эссе на философские и эстетические темы.

В центре внимания, прежде всего, оказываются не только романы А. Мердок, но и сама специфика литературного диалога, каковой она представляется в процессе интертекстуального взаимодействия текстов. Рассматривается рецепция теорий семиотиков (Ю. Кристева) и структуралистов (Р. Барт), постсруктуралистов (Ж. Женетт), лингвостилистов (М. Риффатер) - создателей концептов интертекст/интертекстуальность - в современном отечественном литературоведческом дискурсе. Концепты интертекст/интертекстуальность анализируются как инструментарий литературоведческой историко-литературной интерпретации художественного произведения. Особое внимание уделяется важности процедуры филологической парафразы литературного текста как составляющей интертекстуального анализа (как это демонстрирует в своих работах М. Л. Гаспаров).

Интертекстуальный анализ романов писательницы предполагает не только сопоставительный анализ ее произведений с текстами классиков и современников, но и конкретный анализ и интерпретацию самого интертекста Мердок. А это, чаще всего, романы мало или совсем не исследованные в отечественной англистике. Прежде всего, это роман С. Беккетта «Мерфи», который стал отправной точкой для первого изданного Мердок романа. Текст Беккетта рассматривается в аспекте семантической и поэтикальной парадигмы романа позднего модернизма; выявляется специфика нового героя, открытого Беккетом («человек без внутреннего мира») и преображенного в романе Мердок.

Выявляется специфика взаимодействия романов Мердок с активным контекстом на уровне взаимодействия типов дискурсов. Доказывается, что романы Мердок входят не только в традицию психологического, интеллектуального и философского романов, но также подхватывают традицию мениппеи, философской комедии, романа-фантазии, «романа художника», романа воспитания и неомифологического эпоса в их модернистской интерпретации (Дж. К. Повис), квеста, травелога, жанра диалога.

Ключевые слова: А. Мердок, С. Беккетт, Дж. К. Повис, роман, интертекстуальность, мениппея, комический роман, роман воспитания, психологизм, неомифологизм, модернизм.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Робота задумана як дослідження у сфері взаємодії між літературою минулих епох (тією її частиною, від античності до кінця XIX - перших десятиліть XX ст., яка усвідомлюється як класика, тобто зразок і норма, або як «модернізація» цих зразків і норм). Із цього величезного обсягу ми виділяємо показовий епізод: творчість англійської письменниці А. Мердок (Iris Murdoch, 1919 - 1999), 26 романів якої вирізняються таким багатством історико-культурних зв'язків, що можуть слугувати моделлю буття літературного процесу в ХХ ст.

«Взаємодія» тут не випадкове слово: маємо на увазі й дію великих зразків минулого на сучасну літературу (вплив), і «зворотну дію» сучасності на розуміння минулого («прочитання», «актуалізація»). Вивчення цих зв'язків належить до центральних історико-літературних завдань, адже без цього цілі шари культури відімруть для широкого читача, якими б важливими вони не були для митців і мистецтва. У цьому й полягає необхідність й актуальність таких досліджень, адже їхня суть - у «наближенні» до літературного твору, у подоланні тієї історико-культурної й особистісної дистанції, з якою неминуче стикається читач, а це - першочергове завдання філологічної науки з самого її початку .

Доробок А. Мердок дослідники не раз пропонували розглядати саме в цьому аспекті. Інтерес письменниці до «божественних умів» (це її визначення для Платона, Шекспіра й Канта) усвідомлюється як константа й центр її творчості. Однак направленість літературознавчих досліджень, як виявляється, була здебільше монографічною: ішлося про «Мердок та інших», а не про «інших і Мердок», і текст, до якого входили твори письменниці, не знаходив достатньої уваги. Більшість цих праць - класика мердокознавства: А. Байєтт, Ч. Боув, Е. Діппл, П. Конраді, Л. Такер, Р. Тодд; у вітчизняній англістиці мова насамперед ішла про шекспірівські мотиви у творчості Мердок (Н. Я. Дьяконова, Н. М. Демурова, О. Я. Лівергант, О. О. Пірузян , Л. К. Байрамкулова та ін.), виявлявся вплив класики на естетичну позицію й художню практику письменниці в цілому.

Співвіднесеність романістики Мердок з літературною традицією - у дещо іншому аспекті - у центрі уваги низки аналітичних розвідок і знаних, і молодих дослідників: М. Антоначчіо, М. Бредбері, Г. Блум, Ф. Кермоуд, П. Конраді, Р. Рабіновіц, В. Слеймейкер, О. М. Алісеєнко, Н. Ю. Жлуктенко, Г. В. Клименко, А. А. Матійчак, С. Д. Павличко, О. А. Чамеєв тощо. Тут мова йде про полеміку щодо приналежності творів Мердок до певної жанрової традиції: роман філософський, психологічний, інтелектуальний, соціально-сатиричний, готичний тощо.

Разом із тим слушність і доказовість цих досліджень не знімають «внутрішнього опору» самого тексту Мердок: так, прояви пародії, сліди беккеттівської меніппеї знаходимо поруч із філософською серйозністю; об'єктивність, детальна характерологія - поруч із втіленням «непрозорості» людини, ліричною суб'єктивацією; плетиво, «сітка» з персонажів, відсутність «кристалічної структури» (вислів самої Мердок) - поруч із продуманою композицією. І тому ще складніше співвіднести цю романістику з якоюсь однією жанровою парадигмою.

Інший предмет полеміки - зв'язок творчості Мердок із магістральними художніми напрямами ХХ століття. Тут перед нами зіткнення протилежних оцінок: Мердок - яскрава постмодерністка (М. Антоначчіо, К. Беґнейл); Мердок пише так, наче не було Джойса, Фолкнера, Беккетта (Г. Блум, автор відомого «Шекспірівського канону»). Сама Мердок наголошує на цінності реалізму, при цьому її взірці - Толстой і Достоєвський.

У контексті такої полеміки логічним і своєчасним видається наступний крок, якого ще не зроблено в мердокіані: це пильний розгляд неодноразово згадуваних у зв'язку з Мердок романів С. Беккетта, тисячосторінкової «сучасної міфоепопеї» Дж. К. Повіса; їхній детальний аналіз й інтерпретація саме крізь «оптику» Мердок, тобто крізь константи її художнього світу, пропонується в дисертації вперше.

При цьому виходимо з класичної філологічної методики й процедури інтерпретації, яка, за М. Л. Гаспаровим, полягає у (1) виділенні, (2) прочитанні та (3) діалогічному співвіднесенні твору з його активним контекстом. І це необхідно не тільки заради уточнення семантичного наповнення того чи іншого словообразу, мотиву, тексту. Така методика повинна бути використаною й ширше, адже без неї неповним буде розуміння не лише окремих творів митця, а й динаміки його творчості, конкретних історико-літературних зв'язків між напрямами й творцями.

При цьому в науковій мердокіані, і зарубіжній, і вітчизняній, відчувається брак конкретних розгорнутих характеристик цих елементів «літератури в літературі», особливо коли мова йде про романи середнього та пізнього періодів (1978 - 1995), які досі розглядалися лише узагальнено-оглядово. Пильний розгляд романістики Беккетта, величезної неоміфологічної епопеї (вона ж - сучасний «роман середовища й характерів») Дж. К. Повіса «Ґластонберійський роман», поеми В. Г. Одена за мотивами Шекспірової «Бурі», античної компоненти, середньовічної компоненти інтертексту, в якому існують її твори, мали стати складовою дисертації, адже інтеракція або перехрещення творів письменниці з ними зумовлюють особливості художнього світу зрілої та пізньої Мердок. І тут новітні концепти теретиків-семіотиків «інтертекстуальність», «інтертекст» мають надзвичайну «пояснювальну спроможність», якщо звернутися до них, як до категорій «процедурних», інструментальних, як до аналітичних концептів, якими вони власне й були в практиці їхньої авторки Ю. Крістевої (і в першій її дисертації, присвяченій «Маленькому Жану де Сентре» А. де Ла Саля, і в пізніших її «семаналізах»), які знаходять відповідність у стилістико-поетологічних й історико-літературних дослідженнях у класичних працях М. Ріффатера, О. Ронена, М. Л. Гаспарова. Такими є засади цієї дисертації.

Актуальність теми дослідження. Наукова мердокіана останніх років - це спроби вирішення складного та вкрай актуального завдання - розгляду творчості романістки в динаміці (П. Конраді, А. Байєтт, Ч. Боув, М. Антоначчіо). Найгостріша полеміка в цих працях - місце й оцінка романів Мердок середнього й пізнього періодів, жанр яких, проблематика та художня семантика й навіть естетична цінність викликають найбільші суперечки. Тому спроба філологічної інтерпретації романів Мердок, особливо коли йдеться про останні її твори (їм взагалі бракує аналітичного прочитання й коментаря), в аспекті їхньої діалогічної взаємодії з літературою «великого часу» (М. М. Бахтін), вирішення теоретико- й історико-літературних питань, що при цьому постають, відносяться до фундаментальних завдань історико-літературного дослідження.

Ідеться про «входження» романів Мердок до вже існуючого «тексту» літератури та про взаємозбагачення семантики, що відбувається при цьому. У Крістевої мова йшла про такий аналіз інтеракції текстів, що уточнюватиме специфіку типів дискурсу, які взаємодіють . Інтертекстуальний аналіз романів Мердок у такому разі - спосіб актуалізації й самих теоретичних концептів «інтертекстуальність» та «інтертекст», проблема історико-літературної валідності яких - предмет теоретичної дискусії. Постановка такої проблеми вимагає аналізу не лише самих текстів Мердок, але й інтертексту, в який вони входять; необхідним є його філологічний «показ». А це твори або невідомі вітчизняному читачеві («Ґластонберійський роман» Дж. К. Повіса), або не досліджені вітчизняним літературознавством (романи С. Беккетта). Актуалізація останніх - не лише спроба наближення до Мердок як продовжувачки певної традиції; філологічне прочитання цих творів допоможе конкретизувати уявлення про сутність літературного модернізму в його історико-літературній перспективі. Інтертекстуальний аналіз у даному разі - аспект філологічної інтерпретації твору, його метаструктури. Це й спосіб прослідкувати творчу динаміку Мердок. Звідси й побудова роботи - не за хронологією загальної історії літератури (тобто від античної класики, через Шекспіра та ХІХ ст. до модернізму), а відповідно до розвитку творчості самої письменниці; тому, наприклад, модернізм Беккетта висвітлюється раніше, аніж античні посилання романістки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в межах комплексної науково-дослідної теми «Функціонування літератури в культурному контексті епохи». Тему затверджено на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 4 від 3 листопада 2009 року).

Мета дослідження полягає в семантико-поетологічному прочитанні етапних творів А. Мердок і в їхній інтерпретації в аспекті інтертекстуальної взаємодії з активним літературним контекстом, до якого вони долучаються в широкій історико-літературній перспективі.

Мета роботи зумовила постановку й розв'язання цілої низки конкретних завдань, що передусім передбачають:

- розглянути в проблемно-аналітичному аспекті теоретичні першоджерела - концепти «інтертекстуальність», «інтертекст» у Ю. Крістевої та критично осмислити їхнє подальше наповнення в працях її послідовників;

- проаналізувати й визначити історико-літературну валідність семіотичних концептів, співвіднесеність останніх з вимогами аналізу художньої цінності й семантичної повноти літературного тексту;

- здійснити філологічне прочитання романів Мердок, відібраних за репрезентативним принципом (з раннього, середнього та пізнього періодів), акцентуючи на їхній інтеракції з активним контекстом, послідовно дотримуючись виконання всіх фаз філологічної роботи з текстом: парафраз - аналіз - інтерпретація ;

- виявити специфіку жанрової взаємодії романістики Мердок з активним контекстом (уточнення взаємодії та взаємовпливу типів дискурсу) шляхом інтертекстуального аналізу;

- здійснити спробу виявлення діалектики розвитку митця та семантико-поетологічних констант її творчості.

Звідси специфіка побудови роботи, об'єктом дослідження в якій стають не лише твори А. Мердок: романи «Under the Net» («Під сіттю», 1954), «The Sea, the Sea» («Море, море», 1978), «The Good Apprentice» («Добрий учень», 1985), «The Green Knight» («Зелений лицар», 1993), «Jackson's Dilemma» («Дилема Джексона», 1995) - у центрі розгляду; інші романи, есеїстка, поезія та драми письменниці залучаються під час аналізу. Об'єктом є й ті твори, що становлять безпосередній інтертекст романів Мердок - «Murphy» С. Беккетта («Мерфі», 1938), «A Glastonbury Romance» Дж. К. Повіса («Ґластонберійський роман», 1932), «Діалоги» Платона, поезія романтиків і модерністів; у зіставленні аналізуються й твори античних поетів, і твори Р. Кено. Такого паралельного розгляду вимагає специфіка інтертекстуального аналізу.

Предметом дослідження є ті семантико-поетологічні особливості активного контексту, до якого долучається письменниця, і ті константи роману А. Мердок, що прочитуються в процесі їхньої інтертекстуальній взаємодії.

Методологічна основа роботи. Мета й завдання, визначені межі об'єкту й предмету роботи вимагають поєднання методик історико-літературної характеристики з філологічним аналізом (як власне інтертекстуальним, так і семантико-поетологічним) і синтезом - важливим інструментом наближення до розуміння внутрішніх закономірностей художнього цілого. Класичні взірці філологічної науки - праці С. С. Аверінцева, Е. Ауербаха, М. М. Бахтіна, М. Л. Гаспарова, Д. С. Лихачова, О. Ф. Лосєва, Ю. М. Лотмана, О. В. Михайлова, А. Річардса та ін. - виробили чітке переконання, що методи дослідження й способи поводження з художнім словом виробляються в самому процесі філологічного «спілкування» з текстом, як спроба та «служба розуміння», і обумовлюються самою специфікою тексту, а не репродукують заздалегідь обрану теоретичну парадигму. Інтертекстуальний аналіз у роботі спирається на «першоджерела» - роботи Ю. Крістевої, Ж. Женетта, М. Ріффатера, К. Тарановського - та на їхню подальшу історико-літературну, семантико-поетологічну специфікацію в роботах М. Л. Гаспарова, Ю. М. Лотмана, О. Ронена. Орієнтиром у царині історико-літературного дослідження, особливо ж у галузі англістики, стали праці А. Байєтт, М. Бредбері, Е. Діппл, П. Конраді, Д. Фоккеми, Н. Я. Дьяконової, Н. Ю. Жлуктенко, С. Д. Павличко, Л. І. Скуратовської. Вагомим, якщо не одним із найважливіших, елементом у виробленні методології дослідження стали літературознавчі праці самої А. Мердок, у яких втілюється бачення її власних творів і закономірностей літературного процесу взагалі.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що ця дисертація є спробою інтертекстуального прочитання романів А. Мердок, так що видається можливим виділити певні константи поетики й семантики її творчості, побачити їхнє становлення та розвиток саме як відбиття постійної взаємодії тексту Мердок з активним контекстом; пропонується філологічне прочитання творів, які досі невідомі українському читачеві («Ґластонберійський роман»Дж. К. Повіса, а це - класика модернізму) або залишаються поза увагою вітчизняного літературознавства («Мерфі» Беккетта); пропонується конкретний аналіз тих творів Мердок, що розглядали в сучасному літературознавстві оглядово й узагальнено; уточнюються й конкретизуються уявлення про особливості розвитку та певні риси напрямів у історії роману в ХХ ст.

Практичне значення дослідження. Результати роботи можуть мати вплив не лише на поглиблення інтерпретації романів А. Мердок та їхньої взаємодії з літературною традицією, але й на уточнення уявлень істориків літератури про феномен модернізму, специфіку розвитку роману ХХ ст. Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці курсів з історії зарубіжної літератури, з аналізу тексту, спецкурсів і семінарів з історії англійської літератури. Концептуальне й аналітичне прочитання цих творів у дисертації стало б у нагоді в практиці перекладу.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що здійснена в ній спроба інтертекстуально-аналітичного прочитання романів А. Мердок уточнює уявлення про специфіку «діалогу» в літературному просторі, актуалізує історико-літературний аспект й аналітичне наповнення семіотичних концептів «інтертекстуальність» та «інтертекст»; уточнюється й аналітично конкретизується розуміння специфіки літературного процесу ХХ ст.

Особистий внесок здобувача полягає в аналізі й інтерпретації романів Мердок в аспекті їхньої інтертекстуальності, в актуалізації для сучасної мердокіани творів, що становлять активний контекст її романів (Дж. К. Повіс, С. Беккетт, Г. Гейне, В. Г. Оден, П. Валері, М. Пруст, анонімна середньовічна поема «Сер Ґавейн і Зелений лицар» тощо), що виявляється аналітично. Робота виконана автором самостійно, процес розробки матеріалу відображений у відповідних публікаціях. Теоретичні положення та отримані висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи. Основні положення дослідження були оприлюднені й обговорювалися на наукових конференціях: «Філологічні читання пам'яті Н. С. Шрейдер» (Всеукраїнська конференція; Дніпропетровськ, 2007, 2009 рр.); «Мова та культура» (міжнародна конференція; Київ, 2007, 2008 рр.); «Література в контексті культури» (міжвузівська конференція; Дніпропетровськ, 2008 р.); «Подорож як літературознавча проблема» (Всеукраїнська конференція; Київ, 2009); підсумкові наукові конференції ДНУ ім. Олеся Гончара (Дніпропетровськ, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009 рр.).

Основні положення дисертації викладені у восьми статтях, опублікованих у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для оприлюднення результатів наукових досліджень.

Структура та обсяг роботи зумовлені її основною метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел. Дослідження викладено на 219 сторінках, з них 200 основного тексту. Список використаних джерел налічує 221 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і новизна обраної теми, висвітлюється ступінь її розробки в літературознавчій науці та окреслюється коло проблемних питань, об'єкт і предмет наукового пошуку, визначаються мета, завдання та методологічна база, а також практична цінність дослідження; подано інформацію про апробацію результатів і структуру дисертації.

Перший розділ - «Інтертекстуальність» та «інтертекст» як дискусійні проблеми сучасного літературознавства - присвячений розгляду зазначеної проблеми в двох аспектах: по-перше, ідеться про критичний аналіз того смислового наповнення, яке отримали концепти «інтертекстуальність»/«інтертекст» у працях семіотиків і літературознавців, котрі засвоювали й розвивали ідеї Ю. Крістевої. По-друге, здійснюється спроба визначення історико-літературної валідності цих концептів. Досліджуючи специфіку феноменів «інтертекстуальність»/«інтертекст», доходимо висновку про значне розходження в їхній семантиці та застосуванні в першоджерелах - працях Ю. Крістевої - та в розробках її послідовників: класифікаціях, викладах і роз'ясненнях теоретиків (Р. Барт, Ж. Женетт, М. Ріффатер, М. Пфістер, Б. Шульте-Мідделіх). Однак виявляється й спільне: для більшості серйозних дослідників, як і для творців теорії, поняття інтертекстуальності є спробою визначення специфіки існування тексту в його взаємодіях, «діалозі» (М. М. Бахтін). Ідеться про аналітичну процедуру, якою б методологією вона не визначалася: семіотичною, структуралістською, наратологічною, методологією лінгвостилістичного аналізу тощо. Пошук елементів інтертексту - не самоціль (хоч їхній класифікаційний перелік - майже загальне місце в сучасних розробках, що репродукують ідеї Крістевої та Женетта). Інтертекстуальність - літературна специфіка, що виникає в самому акті читання, і специфічний аспект наратологічного комунікативно-дискурсивного аналізу. І тому випадки, коли «інтертекст» перестає бути власністю виключно семіотики, а стає частиною літературознавчого дискурсу, є практикою сучасної філології. Виникає проблема: прочитання твору (історико-літературне, семантико-поетологічне, структуральне тощо) - так чи інакше передбачає філологічну літературознавчу процедуру; використання ж концептів «інтертекстуальність» та «інтертекст» у цій площині одразу ж провокує питання щодо дослідницької «правоздатності» й інтерпретаторської «довільності»; саме це формулює М. Л. Гаспаров: де завершується інтертекст і починається «збіг»? Слід зрозуміти, що така проблематизація теоретичних концептів природня, адже вони перенесені з іншого «ґрунту»: у Крістевої йдеться про семіотичну комбінаторику, тому для неї такого «розрізнення» не існує як проблеми взагалі. Проте це в жодному разі не зменшує історико-літературної, аналітичної валідності цих понять, адже сутність самого явища інтертекстуальності, за Крістевою, є, сказати б, «прикладною» по відношенню до аналізу тексту: ідеться не про віднайдення інтертексту; інтертекстуальність, для Крістевої, лише назва того складного процесу смислової та структурної взаємодії, що відбувається між текстами та, що важливіше, процесу народження нового шару семантики через «прочитання» твору в його активному контексті. А це - одне з найголовніших завдань історико-літературної інтерпретації твору, якщо під інтерпретацією розуміти якомога повне виявлення художньої семантики твору, і не лише в межах іманентного аналізу, але й дедуктивно. Цінність інтертекстуальності як інструмента літературознавчого аналізу збільшується в поєднані з філологічною парафразою (М. Л. Гаспаров). Комплекс «парафраза - аналіз - інтерпретація» не лише обмежує «довільність» інтертекстуального аналізу, але й спонукає до нього, вказуючи на «ін-тексти» й ті елементи художньої топіки, які потребують «екстра-текстуального» пояснення.

Другий розділ - «Мердок і модернізм 1930 - 1940-х рр. (від перших кроків романістки до вершин її творчості)» - зосереджує увагу відразу на декількох аспектах дослідження. Одне з ключових завдань цього розділу - розгляд романів Мердок у співвіднесенні з тими літературними джерелами, що були нею вказані безпосередньо. У підрозділі 2. 1. - «Під сіттю» та літературні джерела, вказані авторкою. Мердок і Беккетт: «Мерфі» як інтертекст романів А. Мердок» - насамперед, мова йде про роман С. Беккетта «Мерфі», включений, як і проза Р. Кено, «ін-текстуально» до «Під сіттю» (1954). Тут постає проблема: чи слід очікувати від Мердок - послідовниці Толстого та Достоєвського - роману «беккеттівського» типу, якщо такий взагалі можна виділити. Аналітичне прочитання самого тексту Беккетта й уточнення його специфіки саме як модерністського роману виявляє діалог, який відбиває глибинну сутність модерністського експерименту: зміна об'єкту зображення, розуміння реальності, підходу до особистості, а вже звідси - поетологічні новації. У Мердок, як і в Беккетта, у центрі - «внутрішня людина» в пориві до максимального «вивільнення», яке розуміється як відмова від наявного буття. Цей концепт модерністів - смерть як вихід до інших форм буття, «смерть як життя» - (а це не лише Беккетт, а й В. Вулф ) знайде продовження в мердоківському мотиві «життя після смерті» в романах «Дитя слова», «Добрий учень». Роман Беккетта в такому разі не лише інтертекст «Під сіттю»: тут можна побачити й проспекцію подальшої творчості Мердок. Як і особливе поєднання комічного й трагічного, що виходить за межі тієї семантики, котру традиційно розуміють під «трагікомічним». У Беккетта в цьому відбиваються традиції «меніппової сатури».

Саме таке прочитання роману Беккета й виявлення «перехрещень» цього типу дискурсу з текстами Мердок - у центрі підрозділу 2. 2 - «“Меніппея” Беккетта та філософська комедія Мердок». Герой «Мерфі» - це герой-ніхто меніппеї ; і водночас це «me-hero», який у різний спосіб намагається артикулювати й втілити цю свою неназвану особистість (у Беккетта цей ланцюг Мерфі - Моллой - Мелоун завершиться героєм «moi» в романі «L'innommable» ). «Комедія» Беккетта через меніппею обертається «комічною трагедією» у фіналі, трагедією «кризи» - мови, самовираження, життя - і смертю як виходом до іно-буття, до свободи, яка анти-пафосно зображується як розчинення, розпад, перетворення на бруд. У романі Беккетта на цих постійних переходах від трагедії до комедії, їхньому співіснуванні (смерть Мерфі й абсурдна, і серйозна; історія «після смерті» - сповнена різкого гумору, але завершується нотою філософського трагізму: цитатою з Еліотової «Безплідної землі») створюється герой нової літератури, наділений «комплексом Мерфі»; і Беккетт парадоксально, у внутрішніх монологах героя, вербалізує цю людську суперечливість, не вдаючись до «зображення», «пояснення», детальної характерології Мерфі. Цей кожної сцени новий, іноді до протилежностей, герой - спроба показу нового психологічного типу людини ХХ ст. - наче без внутрішнього світу, однак достатньо «внутрішньо повного», щоб не бути лише «знаком людини» - у романі відкриття беккеттівське. І це та людина, яка постане в мердоківському варіанті вже в «Під сіттю» й помилково сприйматиметься першими критиками й читачами як ще один «angry young mаn». У Беккетта «Мерфі» - вершина абсурдистського гумору: тут віднайдено те, що надалі розвиватиметься, але нарізно, й абсурд у нього буде все менш і менш смішним (і в трилогії 1950-х рр. «Моллой», «Мелоун помирає», «L'innommable», і в його театральній практиці). «Людина Беккетта» в «Мерфі» вже на півшляху між «гумором» абсурду та його, абсурду, тотальною руйнівною силою. Категорії «сміх», «комізм» проблематизуються митцем, як проблематизуються й «очевидні» смислові компоненти: чи трагічна смерть, якщо вона є цілковитою невідворотністю для всіх, і чи смішна, якщо вона зрежисована самою людиною як комедія? Це спроба зробити, а не проголосити комічне й трагічне єдністю, домогтись «осмосу», а не чергування. Мердок згадує Беккетта й коли створює структуру роману «Під сіттю» як послідовність комічних епізодів, що перериваються інтроспекцією-філософуванням (це новація, запроваджена до структури комічного роману саме в «Мерфі»); і коли надає їм характер пригоди, інтриги, що відповідають сучасним суспільним звичаям і розгортаються в пізнаваній лондонській і паризькій топографії; і коли насичує текст - і це буде в неї завжди - асоціаціями з живописом. Філософування героїв також має й у Беккетта, і в Сартра, і в Мердок спільний «нерв»: неможливість спілкування; але подолання його в Мердок - одна з головних відмінностей її героя від своїх старших побратимів. Мова - центральна тема для всіх (та інтерпретація надто відмінна): «Уся мова - це машина для створення брехні», - формулює Джейк Донаг'ю , та для нього «слова, слова, слова», як для героїв Беккетта й Сартра, усе ж не тільки фальшиві «пестощі» життя, але і її матерія. У романах Мердок мотиви й теми «Мерфі» відіб'ються не лише в «Під сіттю», у сюжеті, герої (освічена, творча людина - і «крутій», невдаха, дивак), у топосі (Лондон, Париж, лікарня - як місце, де нарешті стає можливим філософський діалог друзів, як притулок; і як «діяльність» героя). Присутність «Мерфі» буде відчутною в неї й надалі. Герої, які по-різному задумали «радикальний вихід», знову вийдуть на перший план у пізніх її романах («Добрий учень», «Книга і братство», «Зелений лицар», «Дилема Джексона»). У неї не оживе меніппея: усі тони, контрасти м'якші, поєднання комедії й трагедії - більш зрозуміле й пояснюване; переходи - більш повільні. Головне, чого навчив письменницю Беккетт, - це розуміти зсередини цей особливий тип психології (так би мовити, «комплекс Мерфі»). І в героях, і в страдниках, і в «демонах» Мердок є «речовина» Мерфі. Коли сперечаються про новаторство Мердок або про її причетність чи непричетність до відкриттів Беккетта або після-Беккетта, - головне, здається, у цьому: Мердок змогла втілити в повномасштабній психологічній картині те, що в Беккетта було постульовано, представлено «розірвано». Крутій - трагічний філософ - герой жартівливої пікарески - герой екзистенційного відчаю «порожній» зсередини: усі зміни в Мерфі за волею автора, а не за логікою характеру. А в Мердок це відкриття нової «логіки характеру» сучасника є розгорнутим, зв'язним і водночас представленим у діалектичній внутрішній суперечності.

У підрозділі 2. 3. - «Травелог ранньої Мерок як шлях до її майбутніх досягнень (від «Під сіттю» до «Зеленого лицаря»)» - простежується інтеракція на жанровому рівні між романом Мердок, починаючи з першого й до пізніх її творів, і традицією літературного травелогу. Інтертекстуальне прочитання тих її романів, де подорож присутня сюжетно або відбивається на рівні метаструктури тексту, виявляє, що долучення романів Мердок до активного контексту модерністського роману-подорожі актуалізує в них парадигму «квесту», випробування; і контекст тут не лише суто середньовічний, через «християнські» рицарські поеми, це й неоміфологізм модерністської традиції (Т. С. Еліот, Дж. К. Повіс). Саме цей активний контекст літературного травелогу й «середньовічно-модерністського» «квесту», до якого Мердок долучає свій перший роман (спочатку сприйнятий критикою як виключно соціально-критичний), у поєданні з античною класикою, «слідами» гомерівських поем, відіб'ється в «одіссеях» героїв її філософських романів середнього та пізнього періодів (від «Моря, моря», «Доброго учня» до «Зеленого лицаря» та «Дилеми Джексона»).

Проблема третього розділу - «Мердок і класика кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст.» - інтертекстуальний аналіз та інтерпретація двох філософських романів письменниці та уточнення притаманних їм типів дискурсу, через прочитання того активного контексту, до якого вони долучаються в інтертекстуальній взаємодії (від грецької античності, Шекспіра, поетів-романтиків ХІХ ст. до творчості модерністів - це Валері, Оден, Пруст).

У підрозділі 3. 1. - «“Море, море” як втілення свідомих інтертекстуальних зв'язків (від античності до модернізму): текст та інтертекст» - пропонується розгляд літературного діалогу, до якого приєднується Мердок. Аналіз роману «Море, море» в аспекті його інтертекстуальних взаємодій виявляє, як са?ме стикання з активним художнім контекстом і філологічне прочитання такої інтеракції збагачує семантику твору, ключові словообрази й мотиви якого, через контраст або аналогію, входять до «літературного ряду». Так, уже сама назва твору - це «ін-текст» «Анабасісу» Ксенофонта; однак у Мердок це не просто цитата; цим «ін-текстом» відкривається активний інтертекстуальний простір, адже «море, море» - метацитата з багатьох творів (Ксенфонт, Корнволл, Гейне, Свінберн, Кітс, Теннісон, Валері), і кожного разу відбувається «прирощення» семантики словообразу, який, «тематизуючись» (С. С. Аверінцев) у свою чергу в романі Мердок, долучається до його семантики.

Таке «прирощення» смислів обумовлює й ту специфіку роману Мердок, яку можна визначити як «багатошарову семантизацію» словесно-образних мотивів; так прочитується образ Просперо й магії в «Морі, морі» - не лише через «Бурю» Шекспіра, але й через поему-коментар В. Г. Одена «Море і дзеркало», і тоді виявляється не лише мотив «відмови від магії заради життя», але й мотив збереження себе через протистояння магії та «чарівникові» - і віднайдення справжнього чуда «повсякденної» життєвої практики, що проявляє себе в «епіфаніях» (тут своєрідність центрального словообразу прочитується як діалог з традицією Джойса та як відтворення поетичної парадигми гомерівської «Одіссеї»). Водночас простежуються й етичні константи, що послідовно розвиваються письменницею з першого її твору (первинність «життєвої практики», «життя після смерті», проблема свободи людини та міри цієї свободи), підтримані активним діалогом авторки з митцями попередньої та сучасної літературної традиції.

Такий розгляд інтертекстуальної взаємодії на дискурсивному рівні продовжується в підрозділі 3. 2. - «“Добрий учень” і модерністська трансформація “роману виховання”». Філологічне прочитання роману «Добрий учень», який, через свою складність і на рівні наратологічного структурування, і на рівні художньої характерології та мотивної структури, потребує парафрази як складової частини інтерпретації, дозволяє стверджувати, що перед нами процес інтертекстуальної взаємодії на рівні типології дискурсу: твір Мердок долучається до жанрової парадигми «роману виховання», точніше «роману становлення» (Bildungsroman). Така жанрова специфіка роману (не лише, як вважають, фантазія, травелог, філософська комедія) виявляється аналітично: через ретельну психологічну обґрунтованість характерів, з їхньою неоднорідністю, складною системою («сіткою» - цей концепт Вітґенштейна став у Мердок постійною метафорою) їхніх зв'язків, і кожний випадок, ситуація «повсякденної життєвої практики» стає унікальною «екзистенційною подією»; тут, гадаємо, є певне відштовхування від концепції модерніста Е. Канетті про персонажі-«фігури», а не «характери». У Мердок протилежне: її мета - вільне існування індивідуальностей у вільному просторі реальності - єдина можлива спроба відбиття життєвої реальності («house fit for free characters»). І це та парадигма романного жанру, яку романістка засвоює від улюбленого нею М. Пруста, до якого вона зверталася в численних інтерв'ю та власних роздумах. Пруст присутній у «Доброму учні» й побіжно ін-текстуально, і тематично: герої не лише цитують Пруста чи займаються дослідженням його творчості - через відкриті ним аспекти споглядання та відтворення реальності герой роману вчиться бачити внутрішнє, психологічне наповнення «моментів буття». До визначень роману «Добрий учень»: філософська комедія, фантазія, психологічний роман, травелог (подорож Едварда в пошуках батька, «подорож» Стюарта в пошуках «чистого життя») - вочевидь, слід додати ще одне: модерністський «роман виховання», який увібрав у себе досвід Пруста. Із Прустом зближує показ «внутрішньої людини» не як даності, а як такої, що «оформлюється» перед читачем, яка й «зображується», і «розповідається», і межа цих двох технік знімається в невласне-прямій мові; і тоді перед нами спроба «вхопити» цілісне в різноманітно-унікальному, постійне - у динамічному, діалектику розвитку індивідуальності - в історії її становлення, «виховання».

Проблема четвертого розділу - «Мердок і античність» - була вже предметом ряду студій (Дж. Стайнер, П. Конраді, Ч. Боув, О. М. Алісеєнко); ішлося переважно про засвоєння нею філософем, системи Платона та їхню імплементацію в структуру власних художніх творів. Аспект, обраний у дисертації, дещо інший: орієнтація Мердок на Платона не лише як на філософа, а як на художника, поета, творця жанру діалогу.

Цей аспект - визначальний у підрозділі 4. 1. - «Романістика Мердок і філософська традиція античного “діалогу”». Аналіз виявляє, що для Мердок важливими й значущими були не тільки ідеї та образи, а й форма та жанр творів Платона. Для Мердок «платонівський діалог» - це не лише діалог, створений Платоном, а й визначення специфічного жанру, який вона відтворює й у двох п'єсах під загальною назвою «Акастос», і навіть у розгорнутих розмовах-дискусіях героїв у «Під сіттю», «Часі ангелів», «Приємних і добрих», в «Учні філософа», «Доброму учні», «Книзі і братстві» тощо. Розуміння діалектики Платона в неї багато в чому збігається з інтерпретацією знаного філолога-класика та самобутнього філософа О. Ф. Лосєва. Діалектика як спосіб пізнання й зображення життя й людини є для Мердок єдиною можливістю максимального зближення «відбиття» та «реальності». Відмова від незрушної фіксації слова (ідея Сократа в зображенні Платона), взаємний перехід слова-терміна та слова-образу, «тематизація» теоретичного концепту в тканині художнього тексту - ось ті риси художнього філософствування, які поєднують Мердок із Платоном (з цієї традицією вона пов'язує й Монтеня, і Сартра). Це та специфіка, що часто залишається поза увагою літературознавців, коли йдеться про природу філософського роману в Мердок (це - чи не найтриваліша дискусія, що точиться навколо її творів). Особливість її філософського роману в тому, що не готові концепти чи теорії стають його вихідною інтенцією, а власне процес філософування, спроби «логосного» осягнення реальності (тут і продовження, і відмінність Мердок і від Беккетта, і від Сартра, і від Камю, і від самого Вітґенштейна, у творах яких актуалізується проблема «мовної кризи»). І це, додамо, для Мердок стає виправданням існування літератури як виду мистецтва. Са?ме це - не моделювання життя в умовах створеного нею художнього світу як прикладної ілюстрації до готової ідеї, а виведення «теорії» з життєвої практики - відрізняє її філософський роман від традиції сучасників (Т. Манн, В. Ґолдінґ). Це та константа романної поетики, що розвиватиметься у творчості Мердок аж до останніх її творів, де вона відіб'ється в складній наративній стратегії, у поєднанні «розповіді» та «зображення», що часом сприймається критиками як «небажана новація». На нашу думку, ступінь активного діалогу між Мердок і Платоном такий, що можна говорити про мистецький, літературний діалог як особистісний, коли «інтерсуб'єктність» не може бути вичерпана виключно інтертекстуальною взаємодією. Такий свідомий діалог Мердок з Платоном і водночас спроба художнього узагальнення його етичних й естетичних поглядів - у п'єсі «Акастос: два платонівських діалоги», «платонівські» як за формою, так і за проблематикою.

У центрі підрозділу 4. 2. - «Античність у поезії Мердок, антична поезія в романах Мердок» - прочитання романів і поезії Мердок у їхній інтертекстуальній взаємодії з античною класикою (Гомер, Есхіл, римські лірики); проведений аналіз дозволяє говорити про активну взаємодію проблемного поля її творів із семантичним «кодом» античної класики: це те особливе сприйняття людської свободи, героїки як відповідальності, і розуміння людяності як «пов'язаності», зумовленості буттям інших («Only connect!» Форстера). «Античний текст», до якого Мердок уводить свої твори, і не лише прозові чи драматичні, але й поезію (для аналізу залучена її поезія «Семінар з “Агамемнону”, 1939», 1977), визначає особливий вимір категорії трагічного в естетиці й етиці романістки. Героїка - не запорука гарантованої перемоги, а спосіб по-справжньому людського існування (так і в романах середнього періоду, у «Морі, морі», «Приємних і добрих», особливо ж - у пізніх її творах: «Книга і братство» та «Зелений лицар» і «Дилема Джексона», де додається й проблематика християнської етики); а це сутність проблематики давньогрецької трагедії й античного розуміння категорії трагічного: людина перед неможливою альтернативою й вибір ціною життя (Я. Голосовкер). Не віра в людину та її досконалість, а здатність бачити всю міру її недосконалості - і співчувати, розуміючи й приймаючи цю даність. Це переконання, що підсилюється й платонівським розумінням сутності естетичного, яке Мердок розвиває у своїх «платонівських діалогах» («Акастос») й у філософських трактатах (особливо у «Вогонь і сонце: чому Платон вигнав митців»), - семантична константа всієї творчості романістки. Звідси - постійне свідоме включення до семантики романів концепту «amor fati», який тематизується у творчості римських поетів «золотої доби»; так, визначальним для інтерпретації роману «The Nice and the Good» стає «семінар» з поезії Проперція й висновок: сприйняття «amor fati» як модусу осягнення людського існування - єдина запорука того, чому «ми можемо бути пробачені» . І це не абстрактне філософування. Любов до долі й уміння прощати й приймати прощення - те, що насправді вирізнятиме «the nice» від «the good» - приємних від істинно добрих, тих, які не повинні й не можуть бути досконалими. Цей розподіл, не відчужених від життєвої практики філософем, а людей та їхніх вчинків, - у самій назві твору, яку, на нашу думку, краще було б перекладати, акцентуючи на образі людини («ситуації людини» за Платоном): «Приємні і добрі». Ця квінтесенція античного - і в пізніх романах, навіть коли антична поезія, присутня ін-текстуально, і не отримує такого «діалогічного» розвитку, як у «Приємних і добрих». У «Книзі і братстві» - це епізод з «Іліади» (XVII, 443 - 447); мотив, навіяний Гомером, відбивається у відтворенні тієї гами почуттів, що їх Мердок сприймає як найвищу людяність, єдину правду життєвої практики: жалість, співчуття всього живого - усьому живому, дружба та найвища (у платонівському розумінні) любов. Концепти античної моральної філософії, філософії мистецтва знаходять відображення в константах поетики всіх її творів, визначаючи не лише проблематику, але й семантику, і сам спосіб художнього мислення. Мердок долучає свої твори до античного тексту цілком свідомо. І це звернення автора до авторів дозволяє Мердок художньо зображувати людину, якою вона є, а вміння побачити цей діалог допомагає читачеві точніше вгадувати цю її постійну спробу.

П'ятий розділ - «Пізні романи Мердок і християнська легендарно-літературна традиція» - присвячений фінальним романам письменниці 1990 -х рр., у яких нові для її творів релігійні пошуки поєднуються з традиційною для Мердок моральною філософією.

Ці романи - «Зелений лицар» і «Дилема Джексона» - предмет найбільш гострої полеміки в сучасній науковій мердокіані. Наративна, структурна «непослідовність» і «плутанина» характерів, багатошаровість семантики, що не завжди прочитується лише шляхом іманентного аналізу, а іноді взагалі видається парадоксально-незрозумілою (фінал «Зеленого лицаря») - усе це сприймається більшістю критиків як «відхід» від власної традиції, навіть як прояв хвороби, «занепад» її письменницького таланту. Представлена в дисертації інтерпретація цих романів - це спроба довести протилежне: прояв семантико-поетологічних констант усієї творчості Мердок в останньому її слові - чи не найбільш виразний. І «Зелений лицар», і «Дилема Джексона» - неначе поривання до подолання всіх тих проблем, з якими пов'язаний роман як жанр сучасної літератури. А «плутанина», «плетиво» тем, мотивів, образів, персонажів, сюжетних ліній - закономірне та єдино можливе для письменниці відбиття предмету зображення роману - життя, цілісність якого, за Мердок, може бути «схоплена» лише в його мінливості. У Мердок важливими виявляються не лише ті твори, що присутні в романі виразно, у вигляді «ін-текстів» (поема про Зеленого лицаря та сера Ґавейна), а й ті, що згадуються нібито побіжно. У випадку інтертекстуального прочитання кількісний, так би мовити, показник присутності «тексту в тексті» не є вирішальним, адже йдеться про взаємодію на рівні смислів; важливими для «Зеленого лицаря» виявляється не лише анонімна середньовічна поема «Сер Ґавейн і Зелений лицар»: близькість тут і на структурному, і на ідейно-тематичному рівні; релігійна топіка поеми відтворюється й інтерпретується в романі ХХ ст., де центральними словесно-образними мотивами стають християнські поняття «restitution» (відновлення) і «reconciliation» («примирення» як сутність таїнства «покаяння»); моральна дилема роману (прощення чи помста? справедливість чи милосердя - і хто має бути суддею?) співвідноситься з проблематикою середньовічної поеми, однак у романі Мердок ця проблематика виражається не фігурально, через алегорії, і не лише символічно, - а стає складовою всієї художньої семантики, обґрунтовується психологічно, мотивується системою характерології. Є й інші християнські «референції»: імена головних героїв - євангельські, Пітер (Мир), Лукас (Ґрафф), та з вираженим християнським семантичним ореолом - Клемент (Ґрафф); «історія» цих імен реалізується в образах персонажів, і їхнє прочитання важливе для розуміння семантики. Обравши як інтертекст цих своїх романів середньовічний духовний «текст», Мердок цього разу зробила відповідний «ін-текст» не просто тлом, а центром усієї композиції твору. У «Дилемі Джексона» до цього додається й «ангелологія» ХХ ст. (тема, що була розпочата Мердок ще в романі «Час ангелів», 1966), - і «наслідування Христа», і «христоподібні образи» (Christ-like figures) як елементи жанрової парадигми релігійної християнської літератури середньовіччя, і топіка «історії про Ґрааль», до якої долучається й «Безплідна земля» Т. С. Еліота. Висвітленню всіх вищезгаданих аспектів присвячені підрозділи 5. 1. - «“Зелений лицар” Мердок як діалог з традицією», 5. 3. - «“Дилема Джексона”: незавершена дискусія».

Міфічна історія Ґрааля - той інтертекст, до якого долучається й «Ґластонберійський роман» Дж. К. Повіса, що присутній у «Зеленому лицарі». Філологічне прочитання цієї величезної неоміфологічної епопеї (вона ж - сучасний «роман обставин і характерів») вимагає парафрази, яка б поєднувалася з інтерпретацією. Так виявляється специфіка повісівського неоміфологізму та містицизму. Це особливе поєднання часо-просторових вимірів: всеосяжний і вічний Космос, реально-історичне «тут і зараз» Ґластонбері, психологічна реальність часу й простору у внутрішньому світі персонажів - і все це в поєднанні з тайною Ґраалю - «прикровенням» (С. С. Аверінцев), що являється людям «нині, повсякчас і на віки вічні»; долучення твору до коду модернізму (епістемологічна невпевненість, епіфанічна образність, «багатоголосся»), прустівське психологічне оживлення пам'яті як відчуття-проживання минулого. «Діалогізм» тексту - і в поєднанні з класичною романною традицією (Діккенс - і не лише в зображенні вдач і характерів, гуморі й ліризмі, але й у вірі, що люди завжди здатні ставати кращими; Констебл - в екфразах), і в його співвіднесеності з традицією середньовічних романів про короля Артура (історія Сема Деккера, Неллi та Вілла Зойландів паралельна до Ланселота, Гвіневери й Артура). Тут у Повіса -концепт «життя після смерті», відмінний від «смерті як виходу в іно-буття» у Вулф і Беккетта; відмінність, яка розвивається Мердок як постійна тема. У Повіса подвійна семантизація: існування після смерті іншої людини, яка загинула, можливо, з твоєї вини: і як з цим жити далі? Чи можливе прощення та «примирення» (у Мердок це й у «Доброму учні», і «Зеленому лицарі»). У романі Повіса - це історія Оувена Еванса. Та інший вимір «життя після смерті», що реалізується «буквально»: Сем Деккер, «a Christ-like figure» роману Повіса, відчуває смерть у реальності містичного буття: він із цілковитою «фізіологічною» справжністю переживає страждання Христа, саму його смерть - і бачить Ґрааль. А далі - вихід до «Життя Нового», що, за Мердок, розчинене в «простоті» життєвої практики (у «Доброму учні», «Зеленому лицарі», «Дилемі Джексона» цей мотив стає провідним, визначальним для семантики).