Поезія Богдана-Ігоря Антонича: особливості авторської свідомості, жанрово-стильові домінанти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся ГОНЧАРА

УДК: 821.161.2: 82-1

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Поезія Богдана-Ігоря Антонича: особливості авторської свідомості, жанрово-стильові домінанти

Спеціальність: 10.01.01 - українська література

Рубан Яна Григорівна

Дніпропетровськ, 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Запорізькому державному медичному університеті Міністерства охорони здоров'я України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Турган Ольга Дмитрівна, Запорізький державний медичний університет, завідувач кафедри культурології таукраїнознавства.

Офіційні опоненти:доктор філологічних наук, професор Мейзерська Тетяна Северинівна, Київський славістичний університет, завідувач кафедри журналістики;

кандидат філологічних наук Шаф Ольга Вольтівна, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться “20” січня 2011 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий “20” грудня 2010 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доц. Біляцька В.П.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Період 20-30-х років ХХ століття - один із найбільш насичених і яскравих в історії української літератури. Революційні події та ідеї, що перевернули життя тогочасного суспільства, з подвійною силою виявилися в мистецькій сфері, яка зазвичай першою реагує на дійсність, інтуїтивно вловлюючи нові віяння в самому зародку. Кардинальні зміни в суспільному житті вимагали ревізії традиційних цінностей та стереотипів, формування нової особистості. На тлі доби поетичний доробок Богдана-Ігоря Антонича сприймається як цілісне і неординарне явище, перш за все, завдяки оригінальності авторського світобачення, еволюційності його мистецьких пошуків.

Два останні десятиліття в наукових та мистецьких колах не вщухає інтерес до творчості митця. Ґрунтовні дослідження різних аспектів поетичного доробку автора знаходимо у працях Ю. Андруховича, М. Жулинського, М. Ільницького, Ю. Коваліва, В. Махна, М. Новикової, О. Пономаренко, Е. Соловей, Л. Стефановської та інших. Водночас, складність художнього світу, твореного поетом, спричиняє широкий спектр дослідницької проблематики, яка досі не є до кінця осягненою. Однією з таких проблем є феномен авторської свідомості митця, способи її реалізації в поетичному тексті.

Проблема авторської свідомості отримала теоретичне обґрунтування в працях М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Б. Кормана, М. Кодака, К. Фролової та інших. Саме авторська свідомість «організовує» художній текст, його тематичні, проблемні, жанрові, стильові рівні в єдину цілісну систему. Особливо актуальним є вивчення авторської свідомості в царині поетичної творчості, адже саме тут авторська суб'єктивність виражається якнайповніше. Аналіз особливостей авторської свідомості, що виявляються через поетику тексту, дозволяє окреслити індивідуальність митця, охарактеризувати його власні способи творення художньої реальності, їх динаміку та взаємодію.

Актуальність обраної теми зумовлена потребою ґрунтовного дослідження феномену авторської свідомості Б._І. Антонича, суб'єктних та несуб'єктних форм її вираження в поетичному тексті, що сприятиме формуванню ціліснішого уявлення про особливості авторської художньої реальності, дасть змогу окреслити нові підходи до її інтерпретації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах науково-дослідної теми «Культурна модель у художньому тексті (на матеріалі української літератури ХІХ-ХХІ ст.)», яку розробляє кафедра культурології та українознавства Запорізького державного медичного університету. Тема роботи затверджена науково-координаційною радою при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня культура» (протокол №3 від 8 червня 2006 року).

Об'єкт дослідження: тексти поетичних збірок Богдана_Ігоря Антонича «Привітання життя», «Велика Гармонія», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації», поезія поза збірками, також принагідно аналізуються літературно-критичні праці митця та біографічні джерела.

Предмет дослідження: суб'єктні (автор, оповідач, ліричний герой і т.д.) та несуб'єктні (жанрово-стильові домінанти) форми реалізації авторської свідомості у поетичному тексті Б.-І. Антонича.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є комплексне дослідження авторської свідомості Богдана_Ігоря Антонича, з'ясування механізмів формування суб'єктивної художньої реальності, вивчення системи засобів її відображення у структурі художнього твору, а також окреслення жанрово-стильових домінант поезії як вияву авторської свідомості. антонич літературознавство поетичний

Досягнення сформульованої мети передбачає виконання таких завдань:

- розглянути літературознавчу рецепцію творчості Б._І. Антонича, систематизувати підходи до аналізу поетичного світу митця;

- з'ясувати рівень теоретичного осмислення проблеми авторської свідомості в сучасному літературознавстві та форми її реалізації в поетичному творі;

- проаналізувати суб'єктні форми авторської присутності в художньому тексті Б._І. Антонича;

- розкрити специфіку авторського художнього світу, зокрема синтез світоглядних концепцій та мотивів у ліричних текстах поета;

- дослідити жанрові особливості текстів Б._І. Антонича як несуб'єктну форму вираження змісту авторської свідомості;

- охарактеризувати стилетвірні домінанти поетичних творів Б._І. Антонича.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Теоретичне підґрунтя для вивчення феномену авторської свідомості, проблеми автора та його виявлення в художньому тексті, особливостей творчого процесу становлять дослідження С. Аверінцева, Р. Арнхейма, Р. Барта, М. Бахтіна, А. Берґсона, В. Бехтерєва, О. Веселовського, Л. Виготського, В. Виноградова, П. Гальперіна, Л. Гінзбург, Т. Гундорової, Ю. Коваліва, М. Кодака, Б. Кормана, Ф. Ніцше, Е. Нойманна, П. Зінченка, П. Симонова, О. Фрейденберг, І. Франка, З. Фройда, К. Фролової, К.Г. Юнґа, К. Ясперса та ін.

Для осягнення жанрових та стильових особливостей художнього тексту, способів їх аналізу були залучені окремі ідеї наукових праць Г.Ґ. Ґадамера, М. Гіршмана, В. Жирмунського, В. Кожинова, Н. Копистянської, О. Лосєва, Ю. Лотмана, П. Рікера, О. Соколова, С. Страшнова, Ю. Тинянова, А. Ткаченка, Б. Томашевського, В. Фащенка, В. Шкловського та ін.

Для досягнення поставленої мети був застосований герменевтичний метод як основна дослідницька стратегія. Під час вивчення окремих питань були використані елементи інших методів: серед них - засоби аналізу особистості автора, запропоновані психологічною школою, структурно-семіотичний підхід до розгляду тексту, елементи міфопоетичної критики та біографічного методу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що предметом цілісного спеціального вивчення постала проблема еволюції та форм реалізації авторської свідомості у творчому доробку Б._І. Антонича. Це дало змогу узагальнити попередні дослідження та конкретизувати окремі рівні художнього тексту письменника, які досі розглядалися лише частково як дотичні до інших літературознавчих систем. Зокрема в дисертації проаналізовані суб'єктні форми реалізації авторської свідомості поета, подана характеристика особливостей жанрової організації його творів, підрахована частотність використання самовизначень жанру, з'ясовані питання версифікаційних особливостей та стилетвірних домінант поетичної творчості автора.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали й наукові результати дисертації можуть бути використані літературознавцями під час підготовки лекцій, спецкурсів та проведення спецсемінарів, практичних занять з історії української літератури першої половини ХХ ст., написання курсових, дипломних та магістерських робіт, а також у практиці загальноосвітніх шкіл, ліцеїв і гімназій з поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри культурології та українознавства Запорізького державного медичного університету. Окремі її положення покладено в основу доповідей, виголошених на Науково-практичній конференції «Антоничевські читання» (Київ, 1999), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Поетика художнього тексту» (Запоріжжя, 2000), Міжнародній науково-практичній конференції «Греція і слов'янський світ: національна своєрідність і взаєморозуміння культур» (Київ-Ніжин, 2006), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Творчість В. Свідзінського: доба і контекст» (Кам'янець-Подільський, 2006), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Поетика художнього твору» (Дніпропетровськ, 2007), ІХ, Х Міжнародних конференціях молодих вчених (Київ, 2007, 2009), Міжнародній науковій конференції «Мистецтво творять шал і розум» до 100-річчя від дня народження Б._І. Антонича» (Львів, 2009).

Основні положення дослідження розкриті в 7 статтях, серед них 6 вміщено у виданнях, внесених до реєстру ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (233 позицій) та 1 додатку (таблиця частотного використання жанрових самоназв у поетичних збірках Б._І. Антонича). Загальний обсяг роботи становить 195 сторінок, з них 172 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й завдання дисертації, визначається її теоретико-методологічна основа, об'єкт, предмет аналізу, наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, подається інформація про апробацію роботи та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі «Літературознавча рецепція творчості Б._І. Антонича» розглядається стан наукового осмислення мистецького доробку поета. У діахронічному зрізі виділено три періоди вивчення поетичної творчості Б.-І. Антонича: 30-ті рр. ХХ століття - час перших критичних реакцій на авторові поетичні збірки (І. Вільде, С. Гординський, Г. Костельник, М. Рудницький); 60-ті рр. - відкриття творчості письменника для радянського читача (Д. Павличко) та активізація досліджень діаспорних науковців (О. Зілинський, М. Неврлий, С. Гординський); кінець 80_х - 2000_ні рр. - ґрунтовне вивчення різних аспектів творчості поета (Ю. Андрухович, М. Ільницький, В. Махно, О. Пономаренко, Е. Соловей, Л. Стефановська та інші).

Серед численних критичних та наукових розвідок поетичної творчості Б._І. Антонича були виокремлені, згруповані та проаналізовані праці, суголосні окремим аспектам авторської свідомості. Насамперед були схарактеризовані біографічні дослідження та спогади про Б._І. Антонича, які надають первинну інформацію щодо особливостей та передумов формування індивідуальної авторської свідомості. Найбільш ґрунтовні міркування щодо цієї проблематики знаходимо у працях М. Ільницького, який перший узагальнив існуючі літературно-критичні дослідження та згадки про поета й створив цілісну біографію митця. У розділі зазначається, що одним із найбільш популярних аспектів вивчення творчості Б.-І. Антонича є порівняльно-типологічний аналіз його поезії. Зокрема, взаємодія авторської світоглядної системи з естетичними позиціями мистецьких напрямків та шкіл початку ХХ століття репрезентована працями Ю. Андруховича (осмислення і трансформація ідей модернізму в поетичних текстах та критичних статтях автора), Г. Білої (сюрреалістичні елементи мистецького доробку поета), Л. Стефановської (тематичні та стильові паралелі західноукраїнського письменника та представників польської літератури). Не менш цікавими з погляду вивчення авторської свідомості є дослідження М. Ільницького, І. Качуровського, Я. Ключковської, Е. Соловей, Г. Кернера, Р. Лубківського, О. Пономаренко, у яких науковці віднаходять точки перетину творчих світів Б.-І. Антонича та інших митців (А. Рембо, Г. Апполінера, Ф.Г. Лорки, В. Вітмена, С. Єсеніна, Т. Шевченка, П. Тичини, В. Свідзінського і т.д.). Наукові праці компаративного типу окреслюють мистецьке тло, сферу ідей, поглядів, концепцій, що оточували поета і трансформувалися в його творчості. Важливі для розуміння авторської свідомості ідеї та міркування щодо язичницької та християнської основ Антоничевого світосприймання містять праці П. Дунай, Ю. Коваліва, В. Назарука, Г. Токмань та інших. Специфіку креативного процесу, роль свідомого та несвідомого в ньому стосовно до творчості поета висвітлюють наукові розвідки Ю. Андруховича, М. Ільницького, В. Махна та інших.

Розгляд літературознавчих праць, присвячених творчості Б._І. Антонича, продемонстрував необхідність узагальнення різнорідних ідей, пошуку основного синтезуючого чинника, який би дав змогу цілісно проаналізувати поетичний доробок митця. На нашу думку, таким фактором об'єктивно може бути авторська свідомість. Внаслідок детального дослідження рецепції творчості поета були також виявлені проблеми, що потребують детальнішого вивчення, зокрема питання взаємодії різних суб'єктів мовлення в тексті, особливостей жанрової організації творів, версифікаційних характеристик, мовностильових домінант тощо.

У другому розділі «Авторська свідомість як літературознавча і психологічна категорія» досліджуються теоретичні підходи до розуміння понять «свідомість», «автор», «авторська свідомість», «естетична свідомість», які активно використовуються сучасним літературознавством, але не мають чіткого наукового окреслення. Термінологічна складність поняття «авторська свідомість» зумовлена неоднозначністю його компонентів, які часто потребують міждисциплінарних підходів до їх розгляду та тлумачення.

У першому підрозділі «Теоретичне осмислення феномену свідомості» на основі узагальнення філософських, психологічних та літературознавчих підходів до досліджуваного явища феномен свідомості розглядається як специфічно людський спосіб взаємодії індивіда з середовищем, у результаті якого формується внутрішня суб'єктивна реальність. Основною характеристикою свідомості є її процесуальність, адже активна взаємодія зі світом зумовлює постійне оновлення її психічного змісту. Свідомість проявляється в усіх формах людської діяльності, зокрема у процесі творчості.

Кінець ХІХ - початок ХХ століття відзначається посиленням уваги мислителів та митців до проблем внутрішньої суб'єктивної реальності людини, що відобразилося у формуванні таких вчень, як «філософія життя» Ф. Ніцше, «інтуїтивізм» А. Берґсона, психоаналіз З. Фройда, феноменологія Г.Ґ. Ґадамера тощо. Б._І. Антонич формулює своє розуміння процесу творчості у статтях «Натхнення і ремесло», «Національне мистецтво», переосмислюючи ідеї світової філософської думки та використовуючи власний творчий досвід. Художня творчість розглядається як складний процес взаємодії несвідомих глибинних імпульсів людської психіки та свідомих зусиль («Мистецтво творять шал і розум»). У цій взаємодії свідомість виконує роль своєрідного ретранслятора, який дає змогу ввести індивідуальний досвід у русло загальноприйнятого та зрозумілого для інших кодування, вербалізувати її, перетворивши в художній текст.

Одним із найбільш дискусійних питань у сучасній науці є категорії суспільної та індивідуальної свідомості, на необхідності розмежування яких наголошується в дисертації. Перша підкреслює спільне, типове, характерне для більшості представників певного середовища й функціонує в надособистісній формі, у вигляді культури, друга - презентує сукупність стереотипного та неповторно-ідивідуального в змісті та структурі психічної активності особистості. Процес творчості вимагає специфічного, новаторського підходу до зображуваного явища, тому спирається саме на індивідуальну свідомість. Такий погляд зумовлений позицією самого Б._І. Антонича, який неодноразово наголошував, що «мистецтво творять мистці (одиниці)».

У другому підрозділі «Поняття «автор», «авторська свідомість» та їх реалізація в художньому тексті» акцентується увага на сучасних концепціях автора, який розглядається у триєдності його значень: автор-біографічна особа, автор-творець художнього світу або «первинний автор» (М. Бахтін) й образ автора або «вторинний автор» (М. Бахтін). Дихотомія «автор біографічний - автор текстовий» подібна до співвідношення «реальна дійсність - художній світ». Перший існує в певному історичному часі й просторі, другий - тільки в межах художнього твору.

Аналізуючи підходи науковців до поняття «авторська свідомість» та суміжних із ним («художня свідомість», «естетична свідомість»), враховуючи власне Антоничеве розуміння особливостей процесу творчості, будемо розглядати авторську свідомість як притаманний окремій людині (авторові) індивідуальний спосіб взаємодії з реальністю, який у результаті творчого процесу проектується в художній текст і виражається через усі його компоненти.

За твердженнями дослідників, у складі художньої суб'єктивності є два важливих компоненти: по-перше, сфера «активного впливу на читача» (Д. Лихачов) або «рефлективний прошарок» (В. Халізєв): думки, почуття, свідомо закладені автором у твір; по-друге, «пасивне» (Д. Лихачов) або «не рефлективне» (В. Халізєв) начало, те, що потрапляє у витвір мистецтва поза волею творця, - установки й аксіоми культурної традиції, психологія групи, до якої належить людина, витіснені зі свідомості комплекси, архетипи колективного несвідомого тощо. Своєрідно взаємодіючи у творчому акті, свідомі й несвідомі імпульси можуть бути по-різному виявлені в конкретному тексті.

На думку М. Бахтіна, Л. Гінзбург, Б. Кормана, авторська свідомість у конкретному тексті виражається опосередковано через суб'єктні (образ автора, ліричний герой, персонаж, наратор тощо) та несуб'єктні (тематика, проблематика, пафос, жанр, стиль тощо) категорії. Найбільш відчутно автор виявляє себе в ліриці, адже саме вона відрізняється посиленою увагою до внутрішнього світу людини, її почувань, емоцій, ставлень до зовнішнього світу та самої себе. Ліричне переживання виражається всією структурою поетичного тексту, вся система художніх засобів підпорядкована розкриттю цілісного руху людської душі. Поетичний текст має складну суб'єктну організацію, автор може бути представлений у тексті через такі категорії, як «автор-оповідач», «власне автор», «ліричний герой» та «герой рольової лірики».

Як джерело творчого акту розглядає авторську свідомість М. Кодак, зазначаючи, що в структурі художнього тексту відображено значущі для суб'єкта творчості аспекти дійсності: загальний ідейно-емоційний тон (пафос), бажаний характер застосування і рецепції (жанр), психологічна розпізнаваність персонажів (психологізм), часопросторові координати світу (хронотоп) і співвіднесення суб'єктів свідомості та вислову (нарація). Як бачимо, дослідник нерозривно пов'язує авторську свідомість з елементами поетики художнього твору, говорить про її актуалізацію в них. Проте, на нашу думку, цю класифікацію доцільно розширити категорією стилю, яка демонструє набір конкретних мовленнєвих засобів вираження авторської свідомості.

Третій розділ «Особливості авторської свідомості поета» присвячений аналізові таких її елементів, як образ авторського «Я» та специфіка його художніх презентацій, співвідношення автора біографічного та текстового, трансформація суб'єктивної картини довколишнього світу в художню реальність.

У підрозділі 3.1 «Концепція героя як носія авторської свідомості» розглядаються різноманітні суб'єктні форми авторської свідомості в поетичному доробку Б._І. Антонича. Як відомо, свідомість є явищем процесуальним, тому при його аналізі важливо акцентувати увагу на поступовій еволюції нових форм авторської презентації у тексті. Щодо творчості Б._І. Антонича такий підхід видається особливо актуальним, адже кожна його збірка є своєрідною цілісністю і на змістовому, і на формальному рівнях, кожна становить певний етап у розвитку автора біографічного.

Ліричний суб'єкт першої збірки «Привітання життя» найменш цілісний і завершений, це увиразнюється тематичною та стильовою різнорідністю текстів, настановою на пошук власного голосу. Розпорошеність уваги, юнацький максималізм, брак емоційного досвіду, претензія на глибоку філософічність, відсутність цілісного світогляду та пошуки нестандартних рішень - типові ознаки формування особистості, які відобразилися на всіх рівнях поетики творів. У циклах «Зриви і крила», «Бронзові м'язи» поет дистанціюється від своєї текстової реалізації, тому поезії часто є узагальнено-особовими, особливо сонети. Відстороненість автора виражається відсутністю займенника «Я» в тексті, об'єктивацією висловлювання, емоційною стриманістю. У сонетному доробку можна говорити лише про «власне автора» (Б. Корман), який стоїть поза текстом і виражається через несуб'єктні форми - тематичні, жанрові, стильові.

Збірка «Привітання життя» композиційно організована так, що рівень суб'єктивності поезій поступово зростає, відображаючи динаміку розвитку авторської свідомості. Наприкінці збірки («До музи», «Вірш про вірш», «Зелена елегія», «Автобіографія», «Ніч» тощо) текстовий автор набуває особистісної конкретизації, стає «ліричним Я», що досягається шляхом звернення до власного досвіду (мотиви творчості, автобіографічні елементи), посилення емоційної наснаженості образів: «Я не потраплю, я не зможу, я не зможу/ для тебе/ вирізьбити, мов діаманти, вірші…». У цих поезіях уперше з'являються характерні для подальшої творчості автора образи означення самого себе - «я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені».

У збірці релігійної поезії «Велика Гармонія» основним суб'єктним виявленням автора є ліричний герой, котрий оприявнюється через суцільний монолог, адресований до Бога. Поезія збірки відрізняється наявністю в семантичному полі тексту двох суб'єктів свідомості - «Я» та «Іншого». Складність їх стосунків зумовлена тим, що «Інший» поданий опосередковано, крізь призму бачення «Я». Емоційна напруга тексту твориться шляхом використання мотиву протистояння. У межах збірки ліричний суб'єкт є цілісною особистістю, окремим аспектом свідомості біографічного автора, обраною позицією, яка дає змогу увиразнити внутрішню суперечливість самого поета, вербалізувати її.

Для збірки «Три перстені» притаманне творення нового ліричного героя як окремого цілісного образу зі своїм характером, світоглядом та біографією. Зосереджуючись на темі поетичної творчості та переживаннях, пов'язаних із її осягненням, автор використовує автобіографічні елементи для конкретизації образу ліричного героя. Динаміка його розвитку триває від цілковитого захоплення можливостями, зумовленими творчим обдаруванням, до страху перед глибинами несвідомого, які відкриває стан творчої екстази. Акт творення, народження пісні сприймається як акт смерті творця. Космос поетової душі руйнується через занурення до хаосу творчості, до стихійного підсвідомого.

Найчастіше Б._І. Антонич у цій збірці використовує монологічну форму подачі матеріалу, хоча зустрічаємо низку текстів, позначених своєрідним двоголоссям («Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень молодості»). У тексті формулюються два, хоч і нерівноправні, погляди: перший, і основний, належить ліричному герою, молодому, захопленому життям і творчістю («Палати знов і знову мерзти,/ кохати знов і знов п'яніти!/ На пальці елегійний перстень,/ на серці елегійний квітень...»), другий - авторові, більш реалістично й тверезо налаштованому («Ой хлопче, хлопче, ти в одчаю/ красі нестямній в очі глянь!», «Ти, хлопче, обережним будь,/ весна росою очі виїсть…» і т.п.). Вкраплення в дію голосу «іншого» суб'єкта мовлення виконує функцію застереження й водночас передчуття майбутнього прозріння ліричного героя, зумовлює його трансформацію («Суворий вірш»).

На момент завершення «Трьох перстенів» у творчому доробку поета викристалізувалися основні суб'єктні форми презентації авторської свідомості в художньому тексті - від автора-оповідача до ліричного героя. У подальшій творчості (збірки «Книга Лева», «Зелена Євангелія») вибір текстового варіанту авторської свідомості узалежнюється від родових характеристик текстів, зокрема від домінування епічної чи ліричної тональності, що трансформувалося в розподілі поезій на глави та ліричні інтермецо.

Епічний струмінь у текстах глав «Книги Лева» виражається через своєрідну сюжетність поезій, описовість, наявність «іншої», відокремленої від авторської, свідомості героя, який є основним діячем художнього простору й знаходиться в ньому безпосередньо (наприклад, пророки-деміурги «Книги Лева» Йона («Балада про пророка Йону»), Даниїл («Даниїл у ямі левів»), Неземний Чужоземець («Самаритянка біля криниці»), персоніфіковані образи рослинного та тваринного світу). Персонажі в текстах репрезентовані не лише як діячі, а й як суб'єкти мовлення, хоча формально авторське та персонажне мовлення не розмежовані. Автор-оповідач знаходиться поза твореним світом, вивищується над ним як міфотворець, як носій первинного синкретичного знання про світ та архаїчної магії - «Хрещу новим найменням кожен квіт найменший…». Водночас, він не відмежований від цього світу, він існує як причетна особа, хоча найчастіше виражається через несуб'єктні елементи в тексті, особливо в сюжетно-описових поезіях (друга, третя глави «Книги Лева», тексти «Ротацій»). Автор виступає як ціннісна позиція, яка є основою для відображення зовнішнього світу. В описових поезіях «Книги Лева» («Монументальний краєвид», «Площа янголів», «Апокаліпсис», «Зорелев, або сузір'я Лева», «Слово про золотий полк», «Колискова» та інші) відсутність емоційної акцентованості сприяє об'єктивізації оповіді. Автор сприймається в ролі відстороненого фіксатора явищ і подій довколишнього світу, хоча такий кут зору є лише позірним, а творений світ тільки суб'єктивною моделлю реального.

Поетичні тексти глав «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії», в яких переважає ліричний струмінь, відзначаються обов'язковою наявністю авторського «Я» і як джерела ціннісної позиції, і як суб'єкта дії в тексті: «Молюсь землі в червоному окропі крові/ і небо кличу тугою, що вічно ранить…» або «Я жив тут. В неоліті…може ще давніше…». Чітке окреслення суб'єкта мовлення через використання особового займенника «я» та дієслів у першій особі однини, проектування образу текстового автора в первісний міфологізований простір поезії - відмінні риси ліро-епічних текстів «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії». Ілюзія розчинення автора в навколишньому світі, розмивання меж власної особистості виражається через називання себе на прізвище, введення в один значеннєвий і синтаксичний ряд з іншими живими істотами. Звертання до себе в третій особі («Антонич теж звіря, сумне і кучеряве…») озвучує процес «вписування» автора у світ як невід'ємної частини космічного буття, відображення своєї єдності з ним. Відтак, автор створює своєрідну художню імітацію сприйняття довкілля первісною синкретичною свідомістю, коли ще не було сформоване «Я» як особистісний центр. Ліризація поетичного світу («Пісня про дочасне світло», «Пісня про чорні лаври», «Чаргород, або як народжуються міти», «Затерті сліди») відбувається за рахунок організації мовлення як монологу, зверненого до іншої абстрактної особи, своєрідного гіпотетичного співрозмовника.

У ліричних інтермецо «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії» автор найчастіше користується двома способами побудови авторського мовлення, які можна означити як «внутрішній монолог» та «внутрішній діалог». У поезіях першого типу («Весіння ніч», «Троянди», «Гвоздики», «Диво» тощо) помітна установка на відображення зовнішнього світу, заломленого крізь авторську індивідуальність: ліричний суб'єкт існує в поетичному творі або як кут зору, як емоційне забарвлення оповіді («Віщий дуб», «Забута земля»), або як текстове «Я», джерело почування та дії («Шлюб», «Тюльпани», «Чому?» та інші). Сам же текст оформлюється як цілісне висловлювання, яке може ускладнюватися спрямованістю до адресата, найчастіше вираженого неозначено-особовим займенником «Вона». «Діалогічний» тип поезій («Пісенька до сну», «Три строфи з записника», «Ars poetica» і т.п.) твориться шляхом використання того ж звертання, адресації тексту, протиставлення «Я» і «Ти», але тут вони виступають не як дві окремі особи, а як іпостасі однієї цілісної особистості. Якщо у «Трьох перстенях» подібні звертання були нечисленними й могли бути розцінені як вкраплення авторського голосу, зверненого до ліричного героя, то в «Книзі Лева» саме ліричне «Я» розщеплюється на окремі іпостасі, одна з яких презентує минуле та є адресатом тексту, інша - теперішнє. Внутрішній діалог виникає на тлі спостереження за власними почуваннями, думками, пристрастями.

У підрозділі 3.2 «Синтез світоглядних концепцій і мотивів у художньому світі поезій Б._І. Антонича» основна увага зосереджена на аналізі взаємодії язичницьких та християнських мотивів у доробку поета, на впливі двох різнотипних світоглядних концепцій на авторське світосприймання і світотворення.

Мозаїчність художнього світу першої збірки Б._І. Антонича «Привітання життя» зумовлена тематичною різноплановістю поезій та окремих поетичних циклів. Більшість її текстів відтворюють ідеальний світ людських уявлень про предмети та явища дійсності й відображають становлення поета, пошуки способів адекватного вираження авторської суб'єктивності.

Подальша творчість Б._І. Антонича засвідчила виокремлення в його свідомості двох різнорідних позицій, реалізованих двома групами мотивів, що найзагальніше можна позначити як язичницькі та християнські. Відомо, їх поєднання є традиційним для української культури та сприймається як певна даність. Натомість рефлексуюча свідомість поета породжує низку протилежних відчуттів і думок, які виливаються у своєрідний внутрішній морально-етичний конфлікт. Збірки «Три перстені» та «Велика Гармонія» окреслили формування двох, протиставлених один одному художніх світів. В основу цього протиставлення покладене авторське усвідомлення власної позиції в кожному з них: в автобіографічному та міфологізованому просторі «Трьох перстенів» ліричний герой - «Весни розспіваної князь…», «захоплений поганин завжди, / поет весняного похмілля…», у християнських вимірах «Великої Євангелії» він - «мізерний, шепелявий, лихий поет…».

Основним мотивом «Трьох перстенів» є усвідомлення сутності художньої творчості та ролі митця в креативному акті. Художній простір збірки має конкретне часопросторове визначення через використання автобіографічних рис: Лемківщина, батьківщина поета, постає у просторовій визначеності, образи села, лісу, людей, які там живуть, позначені казково-етнографічною конкретністю. Cвітосприймання Б._І. Антонича, виражене у збірці «Три перстені», дослідники найчастіше розцінюють як міфологічне чи міфологізоване. Збірка тяжіє до ретроспективного відтворення дійсності, вона презентує пошуки коріння, базису тогочасного психологічного стану поета. Б._І. Антонич намагається зрозуміти самого себе, але в процесі самозаглиблення наштовхується на внутрішні протиріччя, які болісно переживає. Поезії «Трьох перстенів» постають як наслідок і художнє відображення конфліктних ситуацій, створених дисгармонійністю між авторським творчим і емоційним досвідом та загальноприйнятими в суспільстві уявленнями, зумовленими культурною традицією.

Найбільш «християнською» серед збірок Б._І. Антонича називають так і не видану автором «Велику Гармонію». У ній Б._І. Антонич трансформує символи та схеми світосприймання традиційної християнської свідомості, пропускаючи їх крізь призму власних емоцій та досвіду. Втомлена від щоденних проблем, а особливо від внутрішніх творчих колізій, душа поета шукає спокою, «великої гармонії» в традиційних цінностях, уособленням яких виступає Бог, намагається в слові й почутті висловити його «невловиму» сутність, примирити антагоністичні настанови у своєму внутрішньому світі. Основними для цієї добірки поезій є мотиви богошукання, хоча щось заважає остаточному віднайденню Бога. Гармонія кожну хвилину прагне перелитися в хаос сумнівів. Досягнення мети є черговим міражем, черговою ілюзією: Бог залишається невловимим, розсипаючись на мільйон значень і проявів. Всепредставленість Бога підкреслюється в поезіях не лише на змістовому рівні. На стилістичному рівні основним виявом цієї ідеї є численне, повторюване вживання особових і вказівних займенників - Він, Той, Ти, що створює ефект таємничості, неназваності («На найвищій недеї гір - є Він,/ на найглибшому моря дні - є Він,/ на небі, гамазеї гір - є Він,/ в кожній ночі, в кожнім дні - є Він»). Джерелом дисгармонії в текстах збірки є усвідомлення Б._І. Антоничем того, що поетична творчість - це Божий дар, але дар не простий: поет виокремлений серед інших, обраний, але разом з даром він отримав і зобов'язання, яких боїться не виконати. У «Великій Гармонії» виражено автором відчуття, що межі традиційного християнського світогляду дещо вузькі для нього і він не може більше в них залишатися: «…раптом розум зашепоче, мов змія: «Твоя любов була поганська». У цій збірці відображений процес приймання рішення, яке вже визріло в глибинах авторської свідомості. Поет максимально загострив, довів до крайньої межі опозицію «язичник - християнин». У «Великій Гармонії» Б._І. Антонич відтворює процес пошуку свого шляху до Бога через заглиблення в міфологічний прасвіт. Це не означає відмову від християнського Бога, неосяжної, невід'ємної частини авторського художнього світу. Лишається тільки сумнів, чи прийме Бог такий шлях, чи не буде любов поета дійсно «поганською», розціненою як гріх у християнських етичних вимірах.

У наступній «Книзі Лева» відображення протистояння язичницького та християнського світосприймань повністю зникає. Ця збірка насичена взаємопереплетеними космогонічними мотивами та біблійними алюзіями, які є наслідком синтезуючих процесів у авторській свідомості. Б._І. Антонич розв'язує окремі внутрішні конфлікти (протистояння поганських та християнських настанов, мотив творчості як гріха, страх перед активізацією несвідомої сфери тощо) і відтворює зовнішній, суб'єктивно сприйнятий й структурований світ, пошуки його першооснов, саме тому художній світ «Книги Лева» відрізняється часопросторовою різноплановістю. Автор то занурюється в сакральний час першотворення світу («Балада про пророка Йону», «Дочасне світло», «Піски», «Апокаліпсис» тощо), то переосмислює сучасні для нього явища й намагається з'ясувати співвідношення міфологічного та історичного розуміння часу («Слово про Альказар», «Колискова», «Слово до розстріляних»). Поет створює багатошарові просторові образи-символи, залучаючи біблійні алюзії та міфологічні архетипи.

У «Зеленій Євангелії» акценти перенесені із зображення зовнішньої для суб'єкта мовлення дійсності на вираження внутрішніх реакцій авторської свідомості, позиція спостерігача і фіксатора замінюється відчуттям власної «включеності» у світ. Просторові реалії переплітаються, нагромаджуються, створюючи враження надреальності, часові означення перетворюються на поетичний образ. Збірка презентує чуттєву сферу поета, для якої досяжне сприймання Всесвіту як цілісності, без кордонів, без меж, без ієрархій, характерне для язичницького світосприймання («Концерт», «Сад», «Дует» тощо). Усе навкруги піддане єдиному закону «незнищенності матерії», а значить, не має часу, перероджується й живе у вічності («Закони «біосу» однакові для всіх:/ народження, страждання, смерть./ Що лишиться по мені: попіл слів моїх,/ що лишиться по нас: з кісток трав зросте»).

Художній простір «Ротацій», навпаки, відзначається певною звуженістю, адже основним образом збірки є Місто, деталізоване відтворення якого позначене відчуттям чужорідності та дисгармонійності. Поетичний простір наближається до дійсності, натуралізується, а відштовхування від реальності призводить до формування глибоко суб'єктивної авторської позиції («І стеляться до ніг дими - покірні птахи, / а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку…» , «людська доля в дзьобику кривім папуги/ колишеться шматком дешевого паперу…» і т.п.).

Як бачимо, ставлення автора до твореної ним художньої реальності неоднозначне. Казково-етнографічний світ «Трьох перстенів» лише певний час задовольняє Б._І. Антонича. Цей ідеальний, на перший погляд, світ не позбавлений внутрішніх суперечностей, які спонукають поета шукати вирішення власних психологічних конфліктів. Його душа прагне глибинного осягнення сутності світу, що й породжує міфологічні шукання у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії», показ надприродної реальності міста, сповненої сюрреалістичними візіями та екзистенційним відчуженням, у «Ротаціях». Прагнення постійного пошуку глибинного розуміння, гармонізації змістів сприяло витворенню специфічно авторської реальності, яка лише частково суголосна об'єктивній дійсності.

Динамічність антоничівського художнього світу відображає особливості свідомості поета, який постійно шукає ідей і способів для самореалізації. Цілісність авторської свідомості забезпечується синтезом протилежних мотивів, а їх антиномічність, суперечність стає джерелом екзистенційного пошуку сенсу буття і джерелом творчості.

Розділ 4 «Жанрово-стильові домінанти поезії Б._І. Антонича» присвячений характеристиці несуб'єктних форм вираження авторської свідомості Б._І. Антонича.

У підрозділі 4.1 «Ліричні та ліро-епічні жанри як формально-змістові чинники авторської свідомості» виокремлюються домінантні риси жанрової організації авторського тексту, а також версифікаційні особливості Антоничевого поетичного мовлення.

Насамперед для автора характерним є тяжіння до самовизначення жанру, що оприявнюється в назвах творів: у збірках «Привітання життя» та «Три перстені» воно складає 12%, у «Книзі Лева» - 18%, у «Зеленій Євангелії» - 8,5%, у «Ротаціях» - 15%, у поезіях поза збірками - 26,5%. Поет використовує два способи жанрового означення: перший, і більш поширений, - у назві поезії («Пісня про незнищеність матерії», «Балада провулку», «Елегія про перстень молодості» тощо), другий - у підзаголовку («Яворова повість (мала балада)», «Сад (біологічний вірш у двох відмінах)» і т.п.). Авторське визначення здебільшого не відповідає реальному жанру тексту: за допомогою таких означень поет підкреслює не формальні характеристики жанру, а його змістові та емоційні координати («Гімн життю», «Пісня змагунів», «Поема про вітрини» тощо), створюючи додаткові контекстуальні зв'язки, ефекти алюзійності. Наприклад, у «Думі про плакати» авторське визначення жанру в заголовку відсилає сприймання читача до фольклорного жанру й, одночасно, до традиційних у літературі ХІХ століття «думок», хоча наступний текст не має жанрових ознак жодного з них, відрізняється авангардною стилістикою та посиленою сугестивністю («Рядами, рядами, рядами,/ Довгими смугами, над кам'яними бруками/ Висимо,/ Лежимо,/ Сидимо/ Ми на мурах розіп'яті,/ Ми плакати, плакати, плакати»).

Незважаючи на означення класичних жанрів (сонет, елегія, балада), Б._І. Антонич на практиці майже ніколи не дотримується канону. У збірці «Привітання життя» жанр твору дозволяє поетові трансформувати емоції й несвідомі образи, народжені натхненням, надати їм прийнятного для свідомості вигляду. Поезії другої половини збірки «Привітання життя» й наступні збірки «Велика Гармонія», «Три перстені» ознаменували відмову автора від суворо регламентованих жанрів, перехід до жанрових форм, у яких наголошується лише змістова чи емоційна складова (елегія, балада, пісня). У той же час у творчому доробку Б._І. Антонича все помітнішою стає міжжанрова дифузія, його лірика втрачає будь-які жанрові ознаки. Своєрідний перехід відбувся й у способах відображення дійсності: в поезії раннього періоду творчості автор тяжіє до медитативності, апелює до усвідомленого, розумового сприймання, а тексти «Зеленої Євангелії», «Ротацій», частково «Книги Лева» є переважно сугестивними.

Б._І. Антонич завжди свідомо працював над текстами своїх творів. Найяскравіше ця риса виявилася в підході до структурування поетичних циклів та збірок, у підборі текстів до кожної з них. У цьому процесі одними з основних для поета були формально-змістові показники, зокрема жанрові (у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії» глави об'єднують складну філософську поезію, а інтермецо - ліричні мініатюри).

Еволюція авторської свідомості, виражена в уніфікації формальних ознак та розширенні змістового навантаження тексту, знайшла своє відображення й у специфіці ритмічної організації останнього. У збірці «Привітання життя» поет активно використовує різні поетичні розміри (як двоскладові, так і трискладові) і, хоча не завжди послідовно і вправно, але намагається дотримуватися силабо-тонічної системи віршування. «Велика Гармонія» демонструє намагання митця опанувати тонічну систему віршування. У наступних збірках автор використовує послідовно лише ямб (від 4 до 10 стоп). Довгі рядки «Книги Лева» чи «Ротацій» мають цілком своєрідне звучання, наближене до прозового тексту, і, на перший погляд, сприймаються як тонічні, але при ближчому розгляді виявляються багатостопним ямбом із численними вкрапленнями пірихію та цезурами.

У підрозділі 4.2 «Стилетвірні домінанти поезії Б._І. Антонича» акцентується увага на стильових особливостях ліричного доробку поезії Б._І. Антонича. У поетичних текстах та теоретичних міркуваннях поет неодноразово висловлював думку про те, що в процесі творчості основне завдання письменника - «перелиття уявлень в слова». На його переконання, стиль постає шляхом компонування слів, творення їх будови, відповідної уявленням. Враховуючи міркування автора та наукові розвідки провідних учених (М. Бахтіна, М. Гіршмана, В. Жирмунського, О. Соколова, А. Ткаченка, Б. Томашевського, В. Фащенка та ін.), поняття «стиль» розглядається як індивідуально-авторське використання мовних елементів, їх компонування для передачі особливостей світовідчуття в процесі побудови специфічної художньої реальності поета. Цілісність стилю найбільш яскраво виявляється в системі стильових домінант - якісних характеристик стилю, які виражають своєрідність тексту та його будови.

На стильовому рівні творчість Б._І. Антонича відзначається високим ступенем розмаїтості елементів, їх багатовекторністю, тяжінням до поєднання непоєднуваного, до синтезу різнорідних рис, тому до сьогодні об'єктивно дослідники однозначно не віднесли творчість поета до жодного літературного напрямку.

Стиль Б._І. Антонича формувався в тісній взаємодії двох багатовікових традицій: фольклорна стихія, вкорінена в побут українського села, переплелася з найновішими філософськими та мистецькими ідеями початку ХХ століття, породивши цілком своєрідну образність. Найбільше наближення до фольклору спостерігаємо в циклі «Вітражі й пейзажі» зі збірки «Привітання життя», що виявляється у використанні традиційних народнопісенних засобів - риторичних повторів та рефренів, паралелізму внутрішнього стану природи та людини, постійних епітетів та повних порівнянь («Коломийка про провесну», «Копання картопель», «Товариство», «Під дахом лісу» тощо). Стилізація під фольклор у цих поезіях є лише одним із способів вираження художнього змісту, поет трансформує народнопісенні елементи, створюючи свої власні метафоричні образи, алюзії («Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті…», «Дозрівають довгі дні, як ярі яблука…»). У подальшій творчості (переважно в ліричних інтермецо «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії») поет використовує лише окремі фольклорні мотиви чи образи, вводячи їх у цілком новий контекст.

Ще одна стильова антитеза, яка простежується в поезіях Б._І. Антонича, реалізується у специфіці побудови поетичного тексту. Поезія раннього періоду («Привітання життя», «Велика Гармонія») будується як своєрідний відцентровий опис складного процесу чи явища, як правило, багатогранного і багатозначного, на який нанизуються авторські асоціації, шляхом використання однотипних конструкцій, тавтології, поширених синонімічних рядів тощо («Небо - над землею синій дах,/ небо - вічний знак питання,/ небо - синє, як невинність у очах,/ небо - туги ціль остання…»). Тенденція до нагромадження синонімічних синтаксичних конструкцій зберігається й у «Трьох перстенях», зрідка навіть у «Книзі Лева» («Молитва до зір»), хоча в них воно виконує вже іншу функцію, адже кожен образ набуває символічного значення, стає багатозначним кодом. Поглиблення образності, характерне для пізнішої творчості автора («Книга Лева», «Зелена Євангелія»), розпочинається ще у «Трьох перстенях» шляхом переходу до суцільної метафоризації тексту. Синтезування метафор, використання асоціацій та алюзій сприяли розширенню та взаємодії семантичних полів окремих образів, що призвело до максимального ущільнення тексту та розширення підтекстового компоненту, завдяки чому поетична тканина набула динаміки, інтерпретаційної багатогранності, поліцентричності («Скотилась ніч, мов плащ з плечей Христових,/ з проколотого боку неба ллється світло./ Горою ятряться ще рани з зір тернових...»).

Синтетизм як «основна художня установка» (Г. Біла), сформований усією мистецькою ситуацією початку ХХ століття та відображений авторською свідомістю Б._І. Антонича як прогресивний, трансформувався у своєрідну сецесійність його поетичного стилю. Як відомо, зображальні засоби кожного окремого виду мистецтва зумовлюють домінуючий вплив на ті чи інші органи відчуття, викликаючи в них своєрідну реакцію, й трансформуються в естетично забарвлене уявлення. Синтетичність авторського стилю виражається й у творенні складних чуттєвих образів, які поєднують у собі зорові, слухові, тактильні компоненти («Болить натхнення крові», «Йде дощ малин»), у намаганні відтворити всю складність процесу світовідчуття, його усвідомлення та семантизації. Загалом найчастіше в поезії Б._І. Антонича зустрічаємо візуальні образи, завдяки яким авторові вдається створювати то деталізовані, зримі полотна, сповнені колористичних подробиць («Три перстені»), то легкі ескізи, накреслені кількома яскравими штрихами (ліричні мініатюри «Книги Лева», «Зеленої Євангелії»). Візуальна картинка найчастіше доповнена образами звукового плану, зокрема музичними, що реалізується як через слова зі значенням звучання, так і через формальні засоби, зокрема звукопис, ритмомелодику (поезії «Великої Гармонії», «Зеленої Євангелії). Зрідка використовуються кінематографічні, скульптурні («Монументальний краєвид», «Площа янголів») та танцювальні елементи («Хоровод»).

У процесі аналізу мовної палітри Антоничевого доробку в дисертації окреслюються стилетвірні домінанти, зреалізовані через антиномічні пари: фольклорні чи книжні образи, відцентровість чи поліцентричність тексту, описовість чи динаміка, відтворення чуттєвих чи абстрактних процесів пізнання дійсності тощо. Дослідження стильового рівня текстів поета демонструє настанову авторської свідомості на синтезування різнорідних проявів дійсності, тяжіння до постійного оновлення, активних пошуків способів вербалізації.

Висновки

Узагальнено результати дослідження. Авторська свідомість, формуючи специфічну художню реальність, втілюється в усій цілісності поетичного тексту, в усіх його компонентах. У результаті аналізу суб'єктних (автор-оповідач, ліричний герой, ліричне «Я») та несуб'єктних (тематичних, жанрових, стильових) елементів художнього тексту виявлені домінантні риси авторської свідомості Б._І. Антонича: антиномічність й синтетичність художнього мислення та світовідчування, поєднання конкретночуттєвого відтворення світу з філософськими узагальненнями, необхідність постійного розвитку, схильність до рефлексії.

Авторська свідомість у художніх текстах Б._І. Антонича виражена в різних типах текстових суб'єктів: автор-оповідач (найбільш притаманний для філософських текстів глав «Книги Лева», «Ротацій»), авторське ліричне «Я» (ліро-епічні тексти «Книги Лева» та «Зеленої Євангелії»), ліричний герой («Три перстені», інтермецо «Зеленої Євангелії»). Суб'єктна форма авторської презентації в тексті зумовлюється його тематичними та жанровими особливостями. У філософських текстах домінує епічне начало, автор постає в ролі оповідача, наратора, який знаходиться в позатекстовому вимірі, але опосередковано присутній як голос деміурга, який часто позбавлений рис індивідуалізації. Ліричні та ліро-епічні тексти оприявнюють ліричного суб'єкта, акцентують відображення його чуттєвих та емоційних реакцій, внутрішньоособистісних конфліктів (збірки «Три перстені», «Велика Гармонія»). Одним із основних засобів динамізації текстового матеріалу є поєднання монологу ліричного героя з внутрішньою діалогічністю його звернення, що виражається у наявності в поетичному тексті двох голосів, двох суб'єктів мовлення, що є виразниками різних поглядів, і разом з тим - іпостасями одного суб'єкта свідомості. Особистісні конфлікти, які розкриваються автором у поетичному тексті, часто спричинені антономічністю вихідних світоглядних систем. Через протиставлення язичницьких та християнських мотивів у художніх творах «Трьох перстенів» та «Великої Гармонії» Б._І. Антонич формулює ситуацію вибору основних координат взаємодії зі світом, яка вирішується шляхом синтезування протилежних поглядів у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії», що знаменує народження цілісної особистості, готової розуміти та приймати всі суперечності творчого пізнання дійсності.