Поетика лірики Є. Васильєвої

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 821.161.1 - 1 (09)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ПОЕТИКА ЛІРИКИ Є. ВАСИЛЬЄВОЇ

10.01.02 - російська література

НІКІТЧЕНКО ГАННА ОЛЕКСІЇВНА

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Андрущенко Олена Анатоліївна Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри російської та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Лагунов Олександр Іванович Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри історії російської літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Остапенко Ірина Володимирівна, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, доцент кафедри зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «25» червня 2010 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (61068, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 221 - A).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (61168, м.Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В).

Автореферат розісланий «22» травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Разуменко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

васильєва містифікація поетика спадщина

Актуальність теми. Ім'я Єлизавети Васильєвої в читачів до цього часу асоціюється перш за все із Черубіною де Габріак. Літературна гра молодої поетеси зробила її надзвичайно відомою, але відчутно вплинула на всю подальшу поетичну долю Є. Васильєвої. Образ вигаданого автора - дворянки франко-іспанського походження - виявився органічним і вдалим, а відгомін творчості Черубіни відчутний в усіх наступних творах Є. Васильєвої. Ця маска, по суті, закрила від читачів інші сторони творчості поетеси: її спроби писати під власним ім'ям, співробітництво з Є. Архіпповим, поетами спілки «Птичник», організованої Є. Васильєвою та С. Маршаком у м. Єкатеринодар, а також оригінальну й маловідому містифікацію в китайському стилі, здійснену в 1927 р. у співавторстві із синологом Ю. Шуцьким. Вона приховала свою подобу під маскою китайського філософа Лі Сян Цзи, збірка віршів якого «Домик под грушевым деревом» (1927) не була видана за життя поетеси. До цього дня зберігся так званий «Синій зошит» («Синяя тетрадь»), куди за проханням бібліографа Є. Архіппова Є. Васильєва власноруч записала вірші зі збірки китайської лірики.

Розвиток тем, образів і символів в поетиці Є. Васильєвої ґрунтувався на стилізації. У цьому сенсі її літературний спадок являє собою оригінально й логічно організовану сукупність не лише основних ідейно-художніх та естетичних досягнень провідних поетичних течій початку ХХ століття, але й іспанських містиків доби Відродження (XVI-XVII ст.), а також китайської класичної літератури епохи Тан (поетів VII - Х ст. н.е. Лі Бо, Ду Фу та ін.). Сприймаючи й творчо переосмислюючи результати їх творчості, Є. Васильєва створила переконливі та цікаві зразки стилізації, а її містифікація Черубіна де Габріак належить до на найбільш оригінальних сторінок літератури Срібного століття.

Між тим особливості поетики її лірики дотепер не вивчені послідовно. Дослідники зверталися лише до окремих проблем: історії створення разом із М. Волошиним містифікації Черубіни де Габріак (В. Купченко, З. Давидов, М. Ланда), її біографії (В. Глоцер, Л. Агєєва, Г. Листопад), творчих контактів поетеси з її сучасниками (В. Бавін, І. Купріянов, В. Глоцер, Т. Нешумова), подробиць підготовки літературної містифікації в китайському стилі у співавторстві зі сходознавцем Ю. Шуцьким (Н. Грякалова, Г. Листопад). Однак до цього часу актуальним і важливим залишається дослідження феномену творчості Є.Васильєвої щодо поетики її лірики, осмислення не лише її специфіки, але й установлення механізмів створення й реалізації містифікацій, які значною мірою вплинули на своєрідність літературних ігор в російській літературі початку ХХ ст. і дають можливість уточнити уявлення про історію містифікацій у світовій літературі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження виконано в рамках реалізації комплексної теми «Проблема особистості в російській літературі XVIIІ - ХХ ст.», опрацьованої кафедрою російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради університету (протокол № 6 від 22 грудня 2006 р.). Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб дати цілісну характеристику поетики лірики Є.Васильєвої в контексті російської поезії початку ХХ ст.

Сформульована мета передбачає розв'язання таких завдань:

- виявити ступінь вивченості проблеми у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві;

- описати повний обсяг поетичної спадщини Є. Васильєвої;

- запропонувати періодизацію творчості поетеси;

- визначити характер інтертекстуальних зв'язків між літературною спадщиною Є. Васильєвої і творчістю російських письменників початку ХХ століття;

- з'ясувати особливості стилізованого нею спадку іспанських містиків доби Відродження і китайських поетів-класиків епохи Тан;

- визначити специфіку авторських масок Є. Васильєвої - Черубіни де Габріак і Лі Сян Цзи , - їх місце в історії літературних містифікацій;

- встановити місце спадщини поетеси в російській літературі початку ХХ століття.

Об'єкт дослідження: поетика лірики Є. Васильєвої 1906 - 1928 рр.

Предмет дослідження: специфіка і характер поетичних містифікацій Є.Васильєвої.

Теоретико-методологічною основою дисертації є сучасні дослідження символізму й постсимволізму (Оге А. Ханзен-Льове, А. Пайман), інтертекстуальності (М. Бахтіна, Ю. Крістєвої, І. Смирнова, Н. Фатєєвої та ін.), стилізації (Ю. Тинянова, М. Бахтіна, В. Троїцького, О. Алпатова). Використані роботи з теорії й методології цілісного аналізу (В. Жирмунського, Д. Ліхачова, Ю. Лотмана, М. Гіршмана, Б. Гаспарова), теорії літературних містифікацій (Є. Ланна, М. Ланди та ін.), а також дослідження, присвячені творчості Є. Васильєвої (В. Купченка, В. Глоцера, О.Калло, Г. Листопад та ін.).

Сформульована мета й поставлені завдання зумовили використання таких методів: цілісного, міфопоетичного, порівняльно-типологічного та інтертекстуального аналізу художніх творів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснюється спроба цілісного осмислення особливостей поетики лірики Є.Васильєвої в контексті російської поезії початку ХХ століття. Аналізується специфіка й характер літературних масок поетеси, визначається своєрідність містифікацій і місце в них стилізації та інтертексту. У науковий обіг уводяться архівні матеріали, які зберігаються в РДАЛМ (м. Москва), забуті й маловідомі матеріали.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали й висновки дисертації можуть бути використані при вивченні російської поезії першої половини ХХ століття у вищій школі, у спецкурсах і спецсемінарах, а також у подальшому дослідженні творчості Є.Васильєвої.

Апробація результатів. Дисертація в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Матеріали дисертаційної роботи відбилися в доповідях на Всеукраїнській науковій конференції «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2007, 2008, 2009, 2010), на Міжнародній науковій конференції імені проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2007, 2008), на Міжнародних читаннях молодих науковців пам'яті Л.Я. Лівшиця (Харків, 2007, 2008, 2009, 2010).

Публікації. Результати дисертаційної роботи представлені в 12 статтях, з них 8 - у спеціалізованих виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, у кожному з яких виділені підрозділи, висновків і списку використаних джерел (218 позицій). Загальний обсяг роботи - 183 сторінки, у тому числі 162 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукова новизна; визначено мету, завдання, об'єкт і предмет, методологічні основи дисертаційного дослідження; окреслено практичне значення роботи.

У першому розділі «Поезія Є.Васильєвої в науково-критичному дискурсі», що складається з двох підрозідлів, розглянуто основні результати вивчення творчої біографії Є. Васильєвої, історії її становлення й еволюції як поета. У підрозділі 1.1. «Поезія Є.Васильєвої у сприйнятті сучасників і в літературознавстві. Періодизація творчості» на основі відгуків сучасників, досліджень радянських літературознавців та істориків літератури показано, що творчість Є.Васильєвої сприймалася неоднозначно. У розділі запропонована періодизація творчості поетеси, заснована на хронологічному принципі: 1) період творчого становлення і пошуків Є. Васильєвої (1906 - літо 1909 рр.) - найменш значущий етап; 2) містифікація Черубіни де Габріак (вересень 1909 р. - листопад 1909 р.); 3) творчість Є. Васильєвої під власним ім'ям (1915 - 1928 рр.); 4) містифікація поетеси під маскою китайського філософа Лі Сян Цзи (1927р.).

Найбільш вагомим і яскравим періодом у творчості Є. Васильєвої стала містифікація під маскою Черубіни де Габріак, підготовлена у співавторстві з М. Волошиним. Завдяки саме їй Є. Васильєва стала відомою серед сучасників, особливо серед співробітників літературно-художнього журналу «Аполлон», на базі якого й була зреалізована містифікація. Більшість відгуків сучасників пов'язана з образом і творчістю її першої літературної маски (М. Волошин, Ін. Анненський, О. Толстой, С. Маковський, Вяч. Іванов та ін.). Після викриття містифікації багато хто з її прибічників стали її опонентами (В. Гюнтер, С. Маковський, М. Гумільов). Втрата маски та її ліричного героя, негативні відгуки з боку колишніх прихильників негативно відбилися на подальшій творчій біографії Є. Васильєвої. Найбільш уважним до творчості Є. Васильєвої був бібліограф Є. Архіппов. Завдяки його праці укладено біографію поетеси, збережено багато віршів, неопублікованих за життя. Усі вони, а також літературно-критичні статті самого Є. Архіппова «Корона и ветвь» і «Темный ангел Черубины», поетичні присвяти поетесі увійшли в машинописну збірку, яка зберігається в РДАЛМ (м. Москва), і вперше вводяться в науковий обіг.

За радянські часи увага до Є. Васильєвої, як і в цілому до російського модернізму, була незначною. Участь поетеси в діяльності Антропософського товариства в Росії і характер її творчості стали причиною переслідувань і заслання, дослідження про її спадщину майже не видавалися. Проте в цей період творчість Є. Васильєвої була об'єктом вивчення І. Купріянова, В. Глоцера, В. Купченка і З. Давидова, Н. Грякалової та ін. Радянські літературознавці сконцентрували свою увагу на дослідженні містифікації Є. Васильєвої під маскою Черубіни де Габріак і пов'язаних із нею подій у біографії поетеси. Новий етап у вивченні творчості Є. Васильєвої припав на початок 1990-х рр. У цей період біографія, а також її літературні ігри привернули увагу вже визнаних черубіністів (І. Купріянов, Вл. Купченко, З. Давидова, В. Глоцера), а також молодих дослідників (Г. Листопад, Є. Коротіна). Серед робіт, присвячених творчості Є. Васильєвої, виділена група досліджень, у яких аналізується сам феномен містифікації з позиції ігрової поведінки, міфотворчості (І. Попова, М. Ланда, К. Темненко). Аналіз підходів і напрямів дослідження творчого шляху Є.Васильєвої дає підстави стверджувати, що до цього дня особливості поетики її лірики опрацьовані недостатньо.

У другому підрозділі «Теоретико-методологічні основи дослідження» осмислюються роботи, присвячені містифікації, літературній масці, стилізації, інтертексту. Наголошується, що поезія Є.Васильєвої формувалася в той період, коли стилізація й інтертекст були особливо продуктивними в російській літературі. Поетеса уподібнювала свій стиль особливостям стилю окремих епох, часових, інтертекстуальних або творчих явищ. Творчість Черубіни де Габріак і Лі Сян Цзи ґрунтується на стилізації іспанської та китайської літератури. Є.Васильєва наслідувала також сукупність символів, образів і тем поезій своїх сучасників Ін. Анненського, Вяч. Іванова, М. Волошина, О. Блока та ін., комбінувала у своїй творчості не лише символіку тієї чи іншої літературної доби, але й часто запозичувала контекст і середовище, в яких вона втілювалася. Феномен її літературних містифікацій існує невіддільно від стилізованої творчості.

У підрозділі аналізуються роботи Ш. Нодьє, М. Бахтіна, Є. Ланна, Ю.Массанова, І. Смирнова, присвячені специфіці містифікацій; розглянуто класифікації, запропоновані Є. Ланном, С. Олюніним, І. Поповою та ін. Показано, що основоположною складовою містифікації, окрім стилізації, є авторська маска, яка для читачів ускладнює сприйняття реальної фігури письменника. Її найважливіші аспекти виділені О. Осьмухіною: а) ігровий аспект; б) саморефлексія автора (як наслідок, автобіографічні паралелі й відповідності); в) мотиви подвійності й дзеркальності. Проте іншого, ніж за часів Срібного віку, значення авторська маска набуває в М. Бахтіна: це одна з форм взаємовідносин як автора й читача, так і автора й героя. Авторська маска виступає з'єднувальним центром постмодерної фрагментованої оповіді й перетворює окремий матеріал постмодерного тексту на щось таке, що примушує сприймати себе як єдине ціле. Як правило, таким центром є образ автора в романі або авторська маска, що виступає камертоном-організатором реакції імпліцитного читача й забезпечує літературну комунікативну ситуацію, яка убезпечує твір від «комунікативної невдачі».

Під містифікацією в дисертації розуміємо твір або частину твору, приписану вигаданому або реальному авторові. На основі класифікацій містифікацій, розроблених дослідниками, запропонована класифікація, згідно з якою типами літературної містифікації є: 1) анонімна творчість; 2) підробка творів, приписана історичним особам або письменникам; 3) літературний прийом у рамках художнього твору; 4) літературна маска. Літературна містифікація передбачає стилізацію, тобто літературний прийом, який стає основою міфотворчості письменника, що збагачує свої твори шляхом цілеспрямованого наслідування специфічного стилю, ідейно-художньої системи іншого письменника, групи письменників або цілої епохи. В основі поетики лірики Є. Васильєвої такий некомічний тип творів, як варіація: поетеса навмисне звертається до ідейно-художньої сфери чужої творчості, розширюючи й доповнюючи її, надаючи запозиченим символам, темам і образам нового смислу, а іноді й протиставляючи їм власні. Найбільш продуктивним засобами інтертекстуальних зв'язків між лірикою Є. Васильєвої і творчістю сучасників і попередників виступають ремінісценція й алюзія.

У другому розділі «Черубіна де Габріак як літературна маска Є. Васильєвої», який складається з двох підрозділів, об'єктом дослідженння є образ, ліричний герой і поетика першої літературної маски Є. Васильєвої Черубіни де Габріак. У підрозділі 2.1. «Іспанський передтекст образу й поезії Черубіни де Габріак» ідеться про специфіку літературної гри Є.Васильєвої, реалізованої під маскою Черубіни де Габріак. Вона відзначалася особливим екзотичним колоритом, а джерелом стала культура Іспанії. Псевдонім поетеси доповнювався стилізаціями, у яких були задіяна низка образів і символів іспанських літературних пам'яток, маловідомих читачам Росії початку ХХ століття, що багато в чому забезпечило успіх цій містифікації.

Попри тривалі літературні відносини Росії та Іспанії, які почалися ще у XVI столітті, чотири століття потому російська література знала лише поодинокі приклади творів свого європейського сусіда. Дещо оживити літературні зв'язки допомогла творча діяльність російських поетів і мислителів доби модернізму. Окрім перекладів іспанських літературних пам'яток, у філософсько-естетичних пошуках модерністів фігурували образи класичної літератури Іспанії, хоча й у своєму модифікованому вигляді. Модерністи високо поцінували достоїнства роману Сервантеса «Дон Кіхот» (Д. Мережковський, Ф. Сологуб, Вяч. Іванов, М. Кузьмін, К. Бальмонт); образ Дон Жуана, створений Тирсо де Моліна і прекрасно інтерпретований у творчості Мольєра, Пушкіна, Лесі Українки. Популяризації іспанської літератури в Росії сприяли також талановиті переклади К.Бальмонта, переклади й коментарі іспаністів Л. Руане, Д. Петрова, М. Кренкель та інших.

Близькими Є. Васильєвій стали образи Дон Кіхота і коханої лицаря Дульцинеї. Як жінка, Черубіна сприймає донкіхотство у зв'язку з перестворенням світу засобами всеосяжного кохання, однак донкіхотство розчинилося у творчості Черубіни і стало складником філософської концепції поетеси нарівні з ученням Вл. Соловйова про Софію й антропософією Р. Штайнера. У літературній грі Є. Васильєвої роль лицаря відведено головному редакторові літературно-художнього журналу «Аполлон» С. Маковському. Для Черубіни де Габріак образи Дон Кіхота і Св. Ігнатія є рівнозначно значущими. У християнському компоненті релігійно-філософської сторони творчості поетеса зараховує Св. Ігнатія де Лойолу до ключових фігур цього віровчення. Католицька складова творчості поетеси виявилася також в її симпатії до іспанської католицької містики, сприйнятої через творчість Св. Тереси Авільської і меншою мірою Св. Хуана де ла Круса (Св. Иоанна Креста в російській традиції). У розділі вперше здійснено спробу встановити міру впливу й характер зв'язків віровчень і творів іспанських містиків із творчістю Черубіни.

Зацікавленість представників модернізму такими таємними доктринами і містичними віровченнями, як кабала, суфізм, ісіхазм,окультизм, містичними вченнями в межах католицизму відобразилась у філософських теоріях Вл. Соловйова (учення про Софію), О. Блаватської (теософія) і Р. Штайнера (антропософія). Містичні мотиви у творчості символістів були компіляцією західноєвропейської, тобто зовнішньої форми містичного досвіду (видіння, знаки), і внутрішньої форми - безпосереднього спілкування з Абсолютом - у православній традиції, що передбачає особливий стан, почуття без їх візуалізації, об'єктивацією яких стало так зване «старцівство». Унаслідок цього модерністи зверталися водночас і до творів Преп. Серафима Саровського, і до містичних творів Св. Тереси Авільської й Св. Хуана де ла Круса.

У розділі аналізуються роботи М. Бердяєва, Л. Карсавіна, Д.Мережковського, З. Гіппіус, присвячені досвіду й працям Св. Тереси Авільської, листи Л. Бердяєвої, вірш А. Герцик «Святая Тереза», які осмислювали сутність екстазу містика. Її досвід аналізував Л. Шестов, їй присвячена робота С. Боткіна «Св. Тереса и ее литературное творчество» (1918). Зазначається, що образ Св. Тереси Авільської, який уособлює розквіт іспанської містики, став одним із найважливіших у розвитку літературної гри Є. Васильєвої. Свою роль у виборі образу цієї іспанської черниці відіграла й низка збігів у біографіях обох поетес, сворідна «спорідненість» душ, схильність до жертовності. Місія кармелітських монахів, що об'єднувала в собі статевий початок і духовне начало, знаходить у поезії Черубіни підтримку й схвалення. Символічне для християнської церкви порівняння Христа з Нареченим для сестер Церкви, черниць, сприймається і містиками, й Черубіною де Габріак буквально. Іспанський містичний «код» поезії Черубіни абсорбує й низку конкретних мотивів і символів, які фігурують в описі екстазу містиків. Черубіна надає важливого значення ролі Херувима у власній релігійно-філософській концепції. У християнській традиції Херувим з полум'яним мечем був поставлений біля едемського саду, щоб охороняти шлях до дерева життя. Пророк Ієзекіїль, а також Іоанн Богослов зображують Херувима у вигяді шестикрилої тварини з очима, розташованими по всьому тілу. Подібну місію в міфотворчості Черубіни виконує Архангел Михаїл, атрибутами котрого також є меч і полум'я. Антропософське, надзвичайно важливе для Черубіни, тлумачення образу Архангела Михаїла має християнське коріння. Р.Штайнер підкреслював ключову роль Архангела у спасінні світу від породження зла, так званого Дракона. Продовжуючи ряд атрибутів для своєї літературної маски, Є.Васильєва розвиває особливу біполярну картину світу. Подібна тактика не лише породжує концептуальну двогранність маски поетеси в межах її містифікації, але й розщеплює її ліричне «Я» на декілька іпостасей, які відповідають двом протилежним світам Черубіни де Габріак.

У підрозділі 2.2 «Іпостасі Черубіни де Габріак» зауважується, що лірика Черубіни свідчить про еклектику не лише релігійно-філософських поглядів, а й образних формул різноманітних літературних течій. Значущими для розвитку її образної системи були інтертекстуальні зв'язки з художніми пошуками символістів і М. Волошина. Поезія Є. Васильєвої і під цією маскою обумовила зіткнення маргінальних точок реальності та літературного ігрового простору. Васильєва створила літературну маску, яка мала свого ліричного героя в поезії, створеній нею ж. У період іспанської містифікації вона пізнає навколишній світ і оцінює його крізь призму почуттів не власного ліричного героя, а героя Черубіни де Габріак. Міфотворчість Є. Васильєвої і М. Волошина потребувала «трансмутації» (термін Г. Нефедьєва) особистості поетеси, що стало можливим за умови панівної позиції двійника в парі «людина-двійник».

Усередині ж самої літературної гри сформувався біполярний образ Черубіни де Габріак, протилежні полюси якого викликають амбівалентність між усіма можливими протилежними один одному елементами. Опозиція «Я» і «не-Я» наповнює суб'єктну організацію лірики Черубіни де Габріак, що стає причиною виникнення проблеми її самоідентифікації. Обидві сторони подвійного світу Черубіни де Габріак нерозривно взаємопов'язані: у свідомості її героя вибудовується чітке уявлення про існування двійника та їх залежності один від одного. Побудова інтерсуб'єктних відносин у межах розщепленого ліричного «Я» поетеси за принципом біполяризації породжує явище його багатоликості. Іпостасі ліричного героя Черубіни знаходять місце у кожному з полюсів і розташовуються навколо двох умовних груп: коло «темних» образів із властивим їм містико-окультним пафосом і коло «світлих» образів, які врівноважують переваги етико-релігійних елементів у картині світу Черубіни де Габріак.

Перша група іпостасей ліричного «Я» поетеси концентрує в собі окультні мотиви, а також мотиви, що демонструють порушення традиційних норм соціальних відносин. На семантичному рівні концентрація іпостасей у цій площині говорить про гордуватий і пихатий характер її власниці, котра володіє містичним шармом та окультною таємницею. Черубіна де Габріак та її ліричний герой плекають мрію про об'єднання двох царств - Царства Христового і царства Люцифера. У поетиці Черубіни де Габріак відбувається контамінація антропософського світогляду класичною християнською парадигмою, точніше її католицьким відгалуженням, поетеса комбінує елементи релігійно-філософських позицій, приймаючи то одну, то іншу точку зору. Цим можна пояснити коливання в амплітуді картини світу поетеси між двома полюсами, її дисбаланс. Феномен кола приховується і в символіці «кілець», «ланок», які з'єднуються в безкінечний «ланцюг», викликаючи в ліричного суб'єкта Черубіни, подібно до героя К. Бальмонта, занепадницький настрій, властивий дияволізму (ранньому символізму).

У поезію Черубіни де Габріак проникають елементи гностико-герметичних філософських поглядів на ієрархію душі, духу й тіла. Для поетеси очевидним є рівноправ'я усіх компонентів у цій триєдності, однак у ній можливе взаємне пригнічення елементів. Трансформуючи християнські канони про тіло як про «темницю» душі, Черубіна продовжує ланцюг взаємозв'язків: у її схемі душа поневолює дух, разом із тим сама вона зазнає випробувань від болісної неможливості з'єднати Царство Христа і царство Люцифера. Подібну семантику має й образ темниці в ліриці Ф. Сологуба і К. Бальмонта. Іпостась цариці в поезії Черубіни де Габріак тісно пов'язана з темою «самотності», запозиченої «старшими» модерністами з поезії Золотого віку. Услід за ліричним героєм Ф. Сологуба, Б. Брюсова, К. Бальмонта, З. Гіппіус, іпостась ліричного героя Черубіни закута в кайдани гнітючої самотності, що виражається в ремінісценціях до поезії дияволістів. Фантом чаклунки супроводжується у віршах Черубіни де Габріак відповідною предметною символікою. Під час об'єктивації дияволічної теми відображення (дзеркальності) поезія Черубіни наповнюється символами, здатними представляти візуальний образ: дзеркало, скляна поверхня вікон, водойм.

Надприродні здібності, серед яких і дар умовляння, відрізняють Черубіну від ліричних героїв дияволістів. Їй знайомі античні міфи про Парок, Мойр та Сивіллу, оскільки одна з іпостасей її ліричного героя - образ провидиці - прямує шляхом легендарних провидиць. У російській літературі Срібного віку існує чимало прикладів інтерпретації цього міфу. Особлива роль відводиться семантиці «нитки» як символу життєвого шляху (нитка Аріадни, нитка життя Ананке). Ліричний герой Черубіни де Габріак неначе повертається в античний світ і трасформується в образ однієї з Мойр, які прядуть нитку людської долі. Зіставлення з лірикою Ін. Анненського, М.Волошина, В. Брюсова, Д. Мережковського дає можливість говорити про те, що в площині дияволічного символізму «нитка» набуває негативної інтрепретації, заплутаного клубка, який бере людину у свої смертельні обійми.

Суперечливість літературної маски Черубіни де Габріак зумовлена співіснуванням двох груп образів. Парадигма добра в поетиці лірики Черубіни об'єктивується за посередництва образу праведниці, яка розкаялася, й образу Попелюшки з романтично-казковим відтінком. Антиномія «добра» і «зла», яка була присутня в літературній масці Є. Васильєвої із самого початку, свідчить про боротьбу за дух поетеси. Іпостасі ліричного героя Черубіни де Габріак окреслюють весь спектр її релігйно-філософських ідей, поділених досить чіткою межею на два протилежних полюси: праведний і окультно-містичний. Двосвіт говорить про нестійкість свідомості її ліричного героя. Іпостасі цариці, чаклунки й провидиці, що належать до групи негативних образів, перебувають в опозиції до образів правдениці і Попелюшки, які представляють низку «світлих» утілень. Створення цих образів стає можливим завдяки особливій системі символів і тем, що є найбільш продуктивними в дияволістькій поезії: тема подвійництва, розкрита за допомогою символу дзеркальної поверхні (дзеркало, вікно), циклічні символи кола, кілець, символіка нитки, тканини та ін. Специфіка релігійно-філософських пошуків автора зреалізована в тому числі за посередництва біполярної символіки: оксюморонів (горобина-волошка, циганська хустина - чотки тощо).

Третій розділ «Своєрідність поезії Є. Васильєвої» присвячений аналізу лірики поетеси під її власним ім'ям. Разом із викриттям іспанської маски закінчується епоха Черубіни де Габріак, зникає її ліричний герой. Трагедія Є. Васильєвої як поета і як особистості полягала в тому, що власний ліричний герой був заміщений ліричним суб'єктом її маски. Вона відсуває окультизм на другий план, але зберігає при цьому містицизм, заснований на еклектиці православ'я, антропософії, софіології, учень античних філософів, уже трансформованих в російській поезії початку ХХ століття. Глибока релігійність Є. Васильєвої зумовила виникнення в її поезії низки символів, у тому числі сакральних і біблійних образів.

У підрозділі 3.1. «Сакральна символіка» аналізується специфіка образу храму, символу Святого Грааля, символіка квітів: троянди й лілії, образу духовного саду й функціонування в її ліриці триєдності духу - душі - плоті. Показано, що образ храму в ліриці Є.Васильєвої має важливе сакральне значення. Ліричний герой поетеси усвідомлює важливість возз'єднання з Богом у молитві для набуття духовної рівноваги. Однак передвісником його спасіння є Церква не рукотворна, а створена в серці. Образ храму в ліриці Є. Васильєвої з'явився у зв'язку з його високою продуктивністю у творчості сучасників (К. Бальмонт, М. Гумільов, О. Блок, А. Бєлий), вона використовує ремінісценції до образу Нерукотворного храму. Цей образ набуває знаковості і в громадянській поезії Є. Васильєвої, в якій підкреслюється безглуздість боротьби народу за цінності земні, уявні блага. Спасінням і поверненням до згуртованості народу може бути лише повернення до витоків, які перебувають в основі софіології Вол. Соловйова і в канонах православ'я. Об'єднання людей, напоумлених ідеєю софійності, а саме служінням Христу, який уособолював Божественну Премудрість, сприяє відновленню гармонії, миру й благополуччя. Іще одне значення образу - притулок талантів, якого можна заслужити відданістю мистецтву, знайти спокій у Вічному храмі творчості, творцем і покровителем якого є Абсолют. Образ храму земного трансформується в ліриці Є.Васильєвої у збірний символ чистоти й духовності Нерукотворної Церкви душі, храм Поета, храм Мистецтва. Він підкреслює прагнення ліричного героя до істинно вічного, гармонізуючи тим самим лад усіх елементів поетичної картини світу.

Система сакральних символів поезії Є. Васильєвої збагачена містичним символом Святого Грааля. У розділі аналізується його походження й численні інтерпретації у світовій літературі. Російські поети й мислителі початку ХХ століття, які тяжіли до езотерики й містики, також зверталися до легенди про Святого Грааля (О. Веселовський, В. Брюсов, Вяч. Іванов, М.Гумільов, О. Блок, М. Кузмін). Ліричний герой Є. Васильєвої приймає Святий Грааль як кінцеву мету, нагороду за багаторічні добровільні страждання й аскезу в ім'я спокутування попередніх проступків і гріхів. Пошуки Св. Грааля подібні для її ліричного героя до процесу творчих пошуків. Він шанує місію поета, підкреслює його вибірковість.

Утілення символу троянди і його авторська інтерпретація в поезії Є. Васильєвої відповідає уявленням її сучасників. Поетеса приділяє значну увагу герметико-містичній етимології цієї квітки, асоціює троянду зі Спасителем і його муками на хресті, звертається до легенди про троянду, яка вийшла з філософсько-релігійних учень таємних доктрин, зокрема середньовічної концепції розенкрейцерів. У її поезії підкреслюється холіцизована семантика Блакитної Квітки, цвітіння якої обіцяє величезне духовне багатство. Кольорова палітра троянд представлена червоними й білими тонами. Червоний колір традиційно вказує на пристрасть і містико-еротичне начало. Символом чистоти є білі квіти, метафорично пов'язані з моральною і духовною «незаплямованістю». Білизнб в контексті флоропоетики Є. Васильєвої властива й символу лілії як ознаці кришталево чистого кохання й святості. У православній традиції лілія стала атрибутом Архангела Гавриїла, Іосифа Обручника і батьків Діви Марії, Іоакіма й Анни. Флорокод лілії в поетиці Є. Васильєвої свідчить про райське явище. Символи троянди й лілії в її поезії посідають особливе місце, розширюючи насамперед сакральний рівень флорокодування, а не його емоційний пласт. Ці та інші флорообрази збираються в єдине ціле в природному й духовному садах, зображення яких у творчості поетеси напряму пов'язане з описом стану її внутрішнього світу.

У російській поезії початку ХХ століття плідною є тема духовного саду і його квінтесенція, Райського саду, а також саду душі (К. Бальмонт, Єлліс, В.Брюсов). Є. Васильєва в її втіленні наслідувала творчість не лише сучасників, а й іспанських попередників (Св. Тереса Авільська). Ліричний герой поетеси вірить, що душа є часткою божественного в людині, відповідно, сад душі людини можна порівняти із садом Божим, райським садом. Однак у ліриці символістів дуже рідко можна знайти біблійно упорядковане зображення саду душі, райського саду: він набуває рис пекла. Образ покинутого, занедбаного саду символізує духовний розлад, говорить про невідповідність в ієрархії триєдності «душі -духу - плоті».

У розділі аналізується теорія Р. Штайнера про цю тріаду і підкреслюється, що концепція Черубіни була частково продовжена й у творчості Є. Васильєвої. Вона усвідомлює тіло як фізичну, так і духовну субстанцію, що «вирівнює» значущість духу, душі й тіла, наділяючи кожен елемент триєдності рівноцінними правами. Є.Васильєва балансує на межі між містико-окультною позицією її літературної маски і християнськими канонами, які вибудовують складники в порядку дух - душа - плоть. Плоть стає стримувальним чинником для душі й духу. Християнське розуміння виявляється більш важливим для Є. Васильєвої та її ліричного героя. Її повернення у кінці життя до православ'я залишило помітний слід в її поетиці. Приймаючи ідею ортодоксії про тіло як про таємницю душі, про його створення «з праху земного», ліричний герой Є. Васильєвої стає на шлях пошуку спасіння, прагнучи звільнитися від тягаря тілесності. У громадянській ліриці Є. Васильєвої проявляється той же символізм ієрархії взаємовідношень земного й божественного, однак у більш глобальному смислі як зв'язок між духом цілого народу і його тілесним началом, його загостреними тваринними інстинктами в період громадянської війни. Обтяження духовного в людині земним і тілесним передається за допомогою теми «безкрилості», яка споріднює її поезію з творчістю М. Волошина. У ліриці Є. Васильєвої в цілому зберігаються антропософські уявлення про триєдність духу, душі й тіла, якими була наділена її літературна маска Черубіна де Габріак, проте звільнення від маски, спроби віднайти свій поетичний голос висувають на перший план все ж таки не антропософську, а православну концепцію, у центрі якої знаходиться дух.

У підрозділі 3.2. «Символіка шляху» йдеться про особливості функціонування й семантику символів шляху, дороги, сходів, мосту, порога, межі. Символ шляху в поезії Є. Васильєвої, як і у творчості Черубіни де Габріак, займає одну з провідних позицій. Символіка шляху в її поезії відповідає міфопоетичному («молодшому») символізму, його концепції дороги, пов'язаної з таємницею спасіння. Траєкторія руху прокладена по землі або ж спрямована вгору, до небесних сфер. Термін перебування людини на землі пов'язаний, на думку ліричного героя поетеси, із утратою уміння розуміти сутність речей, явищ і чути вищий голос, щоб виконати своє істинне призначення. Така семантика виражена в темі сліпоти й глухоти, яка передбачає духовну «темноту». У ліриці Є.Васильєвої зображена також сліпота душі й плоті її ліричної героїні, що можна порівняти з теорією Платона, котрий уважав, що втілення людини в плоті призводить її до духовної сліпоти, однак дарує їй фізичний зір. Ця концепція стала частиною поетики Є. Васильєвої завдяки ліриці М. Волошина.

Символ шляху підкріплений символом Небесної, Господньої книги або сувою, що є алюзією на символ сувою в поезії М. Волошина. Подолання кожного етапу шляху ліричного героя поетеси позначене в Небесній книзі. Дорога, передбачена в символічних письменах долі, стає єдино правильним вибором. Метафора дороги посилена кольоровим епітетом «блакитний», причетним до формування сакральної атмосфери як в алхімії, так і в християнстві (ознака Софії, Аніми). Відмова від земних благ і матеріального комфорту - не єдине випробування на шляху до духовного заспокоєння: лірична героїня скута веригами, що символізують, як і в православній традиції, стійкість, готовність до випробувань, готовність пройти шлях очищення, відокремитися від світу. На відміну від лірики раннього символізму (дияволізму), семантикою відчуженості є не егоїзм, а бажання відокремитися від буденної метушні для досягнення вищої мети. Нагородою і кінцевою метою шляху для її ліричного героя стає життя в небесній Палестині, пізнання таємниць Великого Сходу.

Продуктивним є також символ драбини (сходів). Її семантика, як і в поезії М. Волошина, пов'язана з духовним удосконаленням: сходами піднімається перетворений дух. Архетип сходів пов'язаний із біблійним сюжетом, який розповідає про драбину, яку побачив Іаков уві сні. Трнасцедентний перехід здійснюється також за допомогою символічного мосту, який з'єднує в літературі й фольклорі два береги, дві крайні точки. Ці архетипи символізують дорогу в кращий світ, де безсилі матеріальні закони землі, а людина йде назустріч духовному очищенню. У тісному зв'язку із символом шляху є семантика й призначення міфологічного порога (межі, границі тощо). Горіння плоті, що бентежить дух ліричного героя Є. Васильєвої, перетворює „благосну межу” на нездоланний бар'єр. Архетип дверей посилює домінанту приреченості перед закритою межею, яка відділяє руйнівний світ пристрасті, земний світ від сфери духовної чистоти. Смиволіка межі набуває позитивної семантики у випадках, коли позначені межі допустимого, коли героїня повинна зупинитися заради власного блага.

У підрозділі 3.3 «Символіка стихій» осмислюються особливості функціонування символів вогню, повітря (вітру, бурі), землі й води. У поезії Є. Васильєвої у цілому присутнє таке використання символу вогню, яке характерне для міфопоетичного символізму. У Черубіни де Габріак навпаки реалізувалася дияволічна семантика цього символу: її плоть і дух, охоплені ідеєю богошлюбу, полум'яніють унаслідок фізичного екстазу. Вогонь у системі символів поетеси означає, як і в міфопоетичному символізмі, переродження й відродження завдяки катарсису палання. Символ творчого вогню досить продуктивний в ліриці Є. Васильєвої: керувати переплавкою (термін М. Волошина) духу може лише найвища небесна сила. Енергія ліричного «Я» поетеси концентрується на молитві, яка підноситься до неба і стає сильнішою завдяки вогню вкладених у неї почуттів. Вогонь і споріднена йому форма, світло (позолота), є атрибутами, що супроводжують появу Бога, його вісників або символів, які їм належать. «Згасання» духовної енергії, повернення до окультно-містичних прагнень до богошлюбу спустошують «лампаду» віри ліричного суб'єкта, не живлячи її вогонь. Явище символічного випромінення, яке виходить від дзеркала, може бути позначеним суто кабалістичним терміном «променисте дзеркало», що знаменує дар провидіння. Символіка полум'я в ліриці Є. Васильєвої має два етимологічних джерела: вогонь, породжений палкою молитвою і вірою у Всевишнього, і полум'я земних пристрастей, які спопеляють дух і тіло героя. Кожне із семантичних джерел стихії вогню у творчості поетеси може бути поясненим у межах певного контексту, у тому числі з урахуванням кольорової палітри полум'я.

Символіка повітряної стихії - вітру, снігової бурі, буревію - в російській поезії початку ХХ століття найбільш інтенсивно розвинена у творчості К. Бальмонта, Ін. Анненського, М. Волошина, О. Блока. У поезії Є. Васильєвої продуктивними є буря й заметіль, які перебувають в опозиції одна до одної: буря символізує необхідність прозріння, заметіль - свавілля Нечистих сил, які повертають ліричну героїню у світ пристрастей і гріха. Буря стає знаком того, що лірична героїня не бачить істинного, її ідеал недосяжний тут і зараз («недостает лазури»). У ліриці Є. Васильєвої згадується про згасання свічки з очищувальним євангельським вогнем, який за православною традицією запалюють дванадцять разів під час церковної служби в Чистий Четвер.

У ліриці російських поетів начала ХХ століття, зокрема у творчості М. Волошина, О. Блока, Вяч. Іванова, сформувалися дві основоположні лінії функціонування символу землі: оспівування родючої Матеріа-Землі в дусі язичництва (античність, дохристиянська історія Київської Русі) та співчутливо-емоційне ставлення до землі (Батьківщини як втілення російського народу) в жанрі громадянської лірики. Її лейтмотивом виступає, як правило, тема революції 1917 р. і громадянська війна. У Є. Васильєвої склалася трикомпонентна модель символу землі, де полюсотвірними елементами стають поклоніння язичницькій богині, Матері-Землі, Ізиді; простистояння в парі «Земля (Батьківщина, рідна земля) - людина»; визнання споконвічного конфлікту «земне - небесне» в духовному розвиткові людини. Стихійність земного простору виражається через образ Матері-Землі, який належить до сфери матеріального світу, що надає їй ролі праматері всіх неживих предметів і живих створінь природи, до яких поетеса зараховує й свого ліричного героя. Є. Васильєва звертається до єгипетських вірувань про родючу Землю, Ізиду, можливо, під упливом праці засновниці теософії О. Блаватської «Разоблаченная Изида», де земля осмислюється як щось матеріальне, що дає відчутні плоди для світу, збагачуючи його. Однак язичницька символіка переростає в євангельський мотив «вмирання - воскресіння». Як і в поезіях інших російських письменників початку ХХ століття, у Є. Васильєвої він представлений у вигляді послідовного символічного ланцюжка «сім'я - земля - плід».

Природна стихійність землі як Батьківщини окремого народу, людини метафорично піддається випробуванню і частково руйнується під час громадянської війни, коли розпадається єдність нації, міжнаціональна терпимість. У громадянській ліриці Є. Васильєвої в парі «земля (Батьківщина) - людина» джерелом руйнації «землі», наруги над нею стає «людина». Картини її страждань, створених поетесою, свідчать про неприйняття революції початку ХХ століття і громадянської війни.

Стихія водного світу в поезії Є. Васильєвої представлена за допомогою містичних елементів. Символ води пов'язаний із похмуро-вітальними темами, викликаними безвихіддю, плутаниною. Ліричний герой Є. Васильєвої не зміг знайти себе на землі, почути свій внутрішній голос і разом з тим зберегти чистий духовний світ. Тому водна поверхня втримує лише форму, обриси душі, а не її зміст. Є. Васильєва вміло відтворює атмосферу безвиході, створюючи образ корабля душі своєї ліричної героїні у штормовому морі. Символічний корабель фактично потерпає від налетілої бурі й високих хвиль, що уособлюють випробування й перешкоди на земному шляху. Стихія солоної води поєднується із символікою сліз спокутування, розчарування. Вода в поетиці Є.Васильєвої виступає і як животворна субстанція. Протилежним полюсом стихії «глибоких вод смерті» стає любов Творця до свого чада, виражена в символі стихії води. У творчості поетеси символіка води передбачає також руйнування і створення, заспокоєння й хаос.

У підрозділі 3.4. «Специфіка китайської символіки збірки віршів Лі Сян Цзи “Домик под грушевым деревом”» аналізується поетика лірики Є. Васильєвої пізнього періоду. Зазначається, що заключним експериментом була містифікація в китайському стилі, натхненником і співавтором якої став синолог, поет і перекладач Ю. Щуцький. Є. Васильєва сховала своє обличчя під маскою китайського філософа Лі Сян Цзи. Ця містифікація втілювала у своїй структурі класичні символи й образи театральної гри китайської культури. Звернення поетеси до стилізації у китайському стилі розглядається з урахуванням особливостей проникнення та функціонування китайської культури та літератури в Росії кінця XIX - початку XX ст. Незважаючи на те, що поштовхом для її пошуків передтекста була перекладацька діяльність Ю. Щуцького, все ж таки величезна зацікавленість Китаєм у Росії не могла пройти повз її уваги, була частиною її власної ерудиції та освіти.

Збірка Лі Сян Цзи «Домик под грушевым деревом» складається з 21 стилізованого вірша. Передтекстом китайської лірики є переклади китайської класичної поезії епохи Тан, зроблені Ю. Щуцьким. Семивіршам Лі Сян Цзи передувало його переднє слово, яке розповідало про його долю і життєве кредо, що, власне, є елементами біографії самої Є. Васильєвої та основ її світогляду, стилізованих під китайську символіку. Ця містифікція не стала детально структурованим і ретельно продуманим актом життєтворчості, яким була Черубіна де Габріак. Вигаданий поет Лі Сян Цзи був обраний для нової маски, щоб повернути Є. Васильєву в минуле, до колишнього свята творчості. Він був наділений тими фактами біографії, які нагадували долю Є. Васильєвої, вигнаної з рідного Санкт-Петербурга і яка розпрощалася з близькими. Саме ці події відбилися в її стилізованих віршах у темі прощання (з другом, з рідним краєм) і темі самотності.

Китайська класична поезія була органічним джерелом для стилізації, оскільки тема розлуки й самотності через немилість імператора звучить у ній частіше, ніж у літературі будь-якої іншої нації світу. У збірці «Домик под грушевым деревом» відбулося поєднання китайської символіки з російською літературною традицією. Поетика лірики Лі Сян Цзи передає духовний стан людини, обтяженої самотністю й хворобою, лаконічно, але водночас емоційно-яскраво. Споглядання, поважність, умиротворення завдяки спілкуванню з природою, як відомо, є запорукою внутрішньої гармонії в китайській національній традиції. Усвідомлюючи себе невіддільною частиною природи, житель Сонячної Імперії звертався до символіки природи, щоб передати свої тривоги, заповітні мрії. У зв'язку з цим у стилізаціях Є. Васильєвої найбільш широко представлені символи й образи природи.

Тема самотності втілена за допомогою символа пустелі, піски якої оточують ліричного героя, відділяючи його від зовнішнього світу або ж стаючи перешкодою між закоханими серцями. Китайська класична поезія виводить мотив перебування в чужій стороні на перший план, а трагізм ситуації посилює неспокійними звуками природи. У віршах Лі Сян Цзи виникає найбільш популярний з них, який створює какофонію і викликає збентеження, - крик мавпи. Заслання в Ташкент означало для Є. Васильєвої також соціальну ізоляцію. Ю. Щуцький був одним з небагатьох, з ким вона спілкувалася, кого любила і хто поєднував її з рідним містом. Тому традиційна для китайської поезії тема прощання з другом доповнена в поезії Лі Сян Цзи романтичною лінією. Китайські знаки й символи, що вказують на прощання з близькою для серця людиною, другом, формують послідовну історію, розказану Лі Сян Цзи і яка відбулася з Є. Васильєвою насправді.

У підрозділі відновлюються передтексти лірики (відомі китайські легенди і притчі), показані особливості функціонування в ній традиційних китайських образів (жовтий журавель, Дракон, Волопас, метелик тощо). Однак тема боротьби добра і зла має в цих китайських стилізаціях слов'янські корені. У поетиці Лі Сян Цзи присутня дияволічна символіка замкненого циклу духовного умирання-відродження. Символіка золотих палаючих квітів як ознака переродження пов'язується в поетиці Лі Сян Цзи зі створінням, здатним траснформуватися, а значить, вічно існувати, хоча й в іншій особі. Запозичуючи символіку цілої епохи в історії китайського віршування, Лі Сян Цзи створює у збірці «Домик под грушевым деревом» (1927) варіації на тему творчості китайських поетів-класиків, таких як Лі Бо, Ду Фу та інших. До складу стилізованих віршів маски Є. Васильєвої увійшли основні теми, символи та образи китайської класичної поезії, серед них теми прощання з Батьківщиною, розлуки з другом тощо. Ці теми стали відображенням елементів біографії Є. Васильєвої в поезії. Китайський передтекст творчості Лі Сян Цзи дозволив Є. Васильєвій не лише творчо самовиразитися, але й передати справжні почуття поета, вигнаного з рідного міста, творчість якого була заборонена цензурою.

ВИСНОВКИ

У висновках підбиваються підсумки дослідження.

Творчість Є. Васильєвої відрізняється оригінальністю й емоційною силою. Драматизм подій її життя, поєднаний з інтенсивністю ідейно-художніх пошуків став свого роду життєтворчим експериментом, початок якому був покладений завдяки М. Волошину. Згодом поетеса сама підтримувала такий тип взаємин, про що свідчать її стосунки з бібліографом Є. Архіпповим, поетом Б. Леманом, сходознавцем Ю. Щуцьким. Творчість Є. Васильєвої формувалася у тому числі і як результат цих відносин, вони сприяли виникненню містифікацій поетеси: Є. Васильєва та М. Волошин (містифікація Черубіни де Габріак), Є. Васильєва і Ю. Щуцький (містифікація Лі Сян Цзи).

Підставою для формування поетики її лірики стали літературні течії кінця ХІХ - початку ХХ століття, проте сама поетеса не асоціювала себе з жодним з них. Поезія Є. Васильєвої створена через стилізацію, точніше, варіацію на тему іспанської містичної літератури доби Відродження і китайської класичної літератури епохи Тан. Особливого звучання її творам надають численні інтертекстуальні зв'язки з творчістю її попередників і сучасників. Основними засобами інтертексту у творах поетеси стали ремінісценція й алюзія.

Іпостасі вигаданого автора і його лірічний герой відповідають двом протилежним полюсам - добру й злу, світлу й темряві. Коло окультних, негативних для загальноприйнятої сідомості іпостасей наповнюють образи пихатої владної цариці, чаклунки та єретички. Їм відповідають теми самотності, відчуження, ув'язнення в замкненому просторі, а також символіка містико-окультного плану: дзеркала, приворотне зілля, магічні камені тощо. До групи «світлих» іпостасей Черубіни де Габріак належать образи праведниці і, як окремий випадок, Попелюшки. Поезія Є. Васильєвої у період із 1915 по 1928 рр. також створюється на основі інтертекстуальних зв'язків з поезією молодосимволістів (О. Блок), ранньою творчістю М. Гумільова. Зближення поетеси з православ'ям або з його антропософською інтерпретацією збільшує кількість сакральної символіки: символ Святого Грааля, сакральна флора (троянда, лілія), образ храму, духовного саду, проблема триєдності духу, душі й тіла. Символіка шляху, порога, а також символіка стихій використані поетесою як відображення духовного світу її ліричного героя і спрямування його духовних прагнень.

Останній експеримент Є. Васильєвої в літературі через низку причин був непомітним для читачів і не мав такого шаленого успіху, як Черубіна де Габріак. Причиною тому був локальний характер містифікації, із самого початку розрахований на творчу і психологічну підтримку самої Є. Васильєвої, яка перебувала у вигнанні і була незатребуваною як поет. Поетика збірки «Домик под грушевым деревом» має низку символів, запозичених із творчості китайських поетів доби Тан. Слов'янське коріння віршів Лі Сян Цзи вгадується завдяки християнському передтексту, наприклад, зображенню образа Св.Георгія тощо.

Є. Васильєвій як поету не вдалося посісти одну з провідних позицій у російській літературі ХХ століття. Однак її творчість має значну цінність, дає можливість говорити про плідність і особливості літературних містифікацій як у її власній спадщині, так і в історії літератури в цілому. Безперечним є й той факт, що найяскравішою сторінкою творчої біографії залишається створений нею оригінальний і до цього дня привабливий для читачів образ Черубіни де Габріак.