Міфологема східноєвропейської культури у творчості Ґреґора Фон Реццорі

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 821.112.2Реццорі1/7.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

МІФОЛОГЕМА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

У ТВОРЧОСТІ ҐРЕҐОРА ФОН РЕЦЦОРІ

10.01.04 - література зарубіжних країн

Басняк Тетяна Анатоліївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук РИХЛО Петро Васильович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор МЕГЕЛА Іван Петрович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри зарубіжної літератури;

- кандидат філологічних наук, доцент ЦИБЕНКО Лариса Богданівна, Львівський національний університет імені Івана Франка, докторант кафедри зарубіжної літератури.

Захист відбудеться “18” жовтня 2010 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка HAH України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “16” вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Загальна характеристика роботи

Ім'я Ґреґора фон Реццорі органічно збагачує цілісну палітру австро-угорського літературного локусу, представлену творчістю широковідомих А. Шніцлера, Г. фон Гофмансталя, Й. Рота, Ф. Верфеля, Ш. Цвейга, Р. Музіля та ін. Проте він залишається одним з тих рідкісних німецькомовних письменників, чия творчість, всупереч своїй реальній вазі, досі не отримала адекватної наукової оцінки. Відсутність уваги з боку українського літературознавства до спадщини письменника позбавляє науку цікавих ракурсів, можливих на ґрунті його оригінальної авторської поетики.

Ґреґор фон Реццорі (повне ім'я - Gregor Arnulph Herbert Hilarius von Rezori d'Arezzo) (1914-1998) був, за висловом його першовідкривача К. Маґріса, одним з «останніх вражаючих митців» східної частини габсбурзької монархії. Зодчий власного міфу, він утворив на його основі унікальний гіпертекст, ядро якого складають розглянуті в представленому дослідженні різножанрові літературно-художні зразки, об'єднані специфічним і несподіваним для його доби відтворенням дійсності, яке сьогодні вкладається у постмодерністський стандарт. У цілому особливість творчого досвіду Ґ. фон Реццорі полягає у різнобічності його таланту як митця, що проявилося у збагаченні ним і літературної традиції, й історії європейської книжкової графіки, і журналістики, і радіомовлення, і, нарешті, французького та німецького кінематографу. Причому в останньому випадку він виступив не тільки як сценарист, але і як актор. Таланти Реццорі, найяскравішого опозиціонера європейського андеґраунду, перепліталися та доповнювали один одного.

Більшість його творів ще за життя письменника було перекладено багатьма мовами. Їхня беззаперечна художня цінність сприяла популярності автора в США, Франції, Італії, тоді як тривалий час письменник не отримував гідної оцінки у німецькомовному світі, що пояснюється, насамперед, розбіжністю його світоглядної позиції з німецькою повоєнною тематикою, а також своєрідністю авторського (буковинського) менталітету.

В останні два десятиріччя ХХ ст. у Європі дедалі частіше почали з'являтися розвідки про спадщину цього письменника (Г. Бергель, М. Кланська, Ю. Петерс, Г. Постма, Т. Віндус). Тоді ж постать Реццорі була вперше відкрита для українського читача П. В. Рихлом (у його перекладі та з післямовою ще за життя письменника, у 1997 р., вийшли «Маґрібінські історії» - поки що єдиний українськомовний текст автора). З початком ХХІ ст. у світовому літературознавстві спостерігається буквально вибух уваги до творчості Ґ. фон Реццорі, відбувається справжнє її відкриття (праці В. Глайар, А. Корбя-Гойші, Ш. Кус, Г. Кьопфа, Г. Ноймана, З. П. Шайхля, Г. Шумахера, К. Яшталь). Тексти письменника дочекалися свого часу, або, інакше кажучи, час їх нарешті наздогнав. Проте, за відсутності окремого монографічного дослідження, ще завчасно говорити про наявність реццорієзнавства.

Актуальність теми дослідження аргументується сучасною науковою ситуацією в Україні, де зростає кількість досліджень, пов'язаних, з одного боку, з феноменом художнього міфотворення, з постмодерністським письмом, з іншого - нових для наукового дискурсу імен, і, нарешті, з нагальною потребою усвідомлення на прикладі буковинського субстрату латентних форм і справжнього компонентного складу культури ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в першому на теренах сучасного літературознавства досвіді ідентифікації письменницької постаті Ґ. фон Реццорі як значущого попередника постмодерністської культури. Розміщення творчого спадку Реццорі у постмодерністському контексті є цілковито новим ракурсом його бачення. До того ж необхідно підкреслити, що з приводу цієї неординарної особистості ще взагалі не створено жодного монографічного дослідження, за винятком розділу дисертації польської дослідниці К. Яшталь «Erzдhlte Zeitrдume» («Розказані часи»), присвяченої «спогадам про дитинство вихідців з провінцій Габсбурзької монархії М. Шпербера, Е. Канетті та Ґ. фон Реццорі», де розглядається лише один твір письменника («Квіти у снігу»). На відміну від названої дослідниці, яка у згаданій роботі окремо розглядає лише міфологему дитинства, ми поклали собі за мету виокремити й дослідити усі провідні міфологеми письменника, що дозволяє у скомпонованому вигляді уявити загальний авторський міф, реконструкція якого склала концепт нашої дисертації. Принагідно зауважимо, що окремі параграфи роботи є розвідками про тексти, які досі не перекладено українською мовою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича в контексті комплексної науково-дослідної теми «Комунікативний потенціал літературного тексту в аспекті нових літературознавчих технологій» (номер державної реєстрації 0106U003632). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича (протокол № 1 від 24 лютого 2005) та на засіданні Кoординаційної ради НАН України (протокол № 5 від 10 грудня 2009).

Основна мета дослідження полягає у відстеженні мистецьких властивостей особистого авторського міфу Ґ. фон Реццорі, що полягає у міфологізації східноєвропейського культурного топосу в контексті переходу від модерністського до постмодерністського модусу сприйняття. Відповідно до цього ставляться такі завдання:

- показати актуальність та літературну цінність текстів Ґ. фон Реццорі, довести легітимність їхнього аналізу в контексті авторитетних репрезентантів словесного мистецтва ХХ ст.;

- на основі аналізу найбільш значущих творів Ґ. фон Реццорі виявити преференційні жанрові, тематичні та наративні риси текстів автора;

- визначити функцію автобіографічного чинника як провідного елементу сюжетотворення у письменницькій практиці автора-вигнанця;

- простежити закономірності міфологемної природи фіктивного («штучного») топосу;

- систематизувати етапи розвитку авторського міфу, зокрема міфологеми східноєвропейської культури, у «буковинських» текстах Ґ. фон Реццорі;

- спираючись на особливості світоглядної позиції письменника та основні засоби її вираження, довести доцільність розгляду його творчого доробку в руслі постмодерністського дискурсу.

Об'єктом дослідження обрано твори Ґ. фон Реццорі «Maghrеbinische Geschichten (Магрібінські історії)» (1953), «Ein Hermelin in Tschernopol (Горностай з Чернополя)» (1958), «Blumen im Schnee (Квіти у снігу)» (1989), у яких у вигляді різних топонімічних фікцій змальовується столиця Буковини Чернівці як cубститут східноєвропейської дійсності часів Австро-Угорщини; як узагальнююча міфологема західноєвропейського повоєнного топосу й, водночас, зразок передчуття автором постмодерністського стилю, розглядається роман «Oedipus siegt bei Stalingrad (Едіп перемагає під Сталінградом)» (1954). Вибір даних об'єктів дозволяє зробити висновки про методи авторського міфотворення, особливості тематичної, жанрової та наративної стратегії письма, а також аргументовано визначити місце письменника у контексті європейської літератури ХХ ст.

Предметом літературознавчого аналізу є вплив, спричинений на письменника досвідом австро-угорського дитинства, крах родинних, моральних та політичних цінностей, розчарування у провідних ідеологічних доктринах ХХ ст., що наклало свій відбиток на художню стилістику митця. Виявлення причин, які лежать в основі особливого тематичного кола реццорівських творів у контексті літературної ситуації повоєнної Німеччини, дозволяє зрозуміти мотиви упередженого ставлення до автора тогочасної німецької критики, осмислити виміри його справедливої оцінки.

Методологічна основа дослідження. В основі накреслених векторів роботи лежать методологічні та методичні праці з історичної поетики та компаративістики (О.М. Веселовський, В.М. Жирмунський, О.І. Білецький, У. Еко, Д.В. Затонський, Д.С. Наливайко, П.В. Рихло, Б.Б. Шалагінов), критичного переосмислення ідей психоаналітичної теорії З. Фройда (К. Юнг, Н. Фрай, С. Авєринцев), дослідження з теорії постмодернізму (Ж. Деррида, Х. Ортега-і-Гассет, Ж. Бодріяр, Ф. Джеймісон, Ю. Крістєва, Д. Фоккема, Х. Ортгайл, І.П. Ільїн, М. Н. Ліповецький, Д.В. Затонський, С.Д. Павличко, Т.І. Гундорова, А.Ю. Мережинська).

Методика даного дослідження сформувалася на ґрунті комплексного інструментарію сучасної практики аналізу художнього тексту: структурно-семантичного (Ю. М. Лотман, Р. Барт, У. Еко, М. М. Гіршман, Т. Гаврилів) та герменевтико-рецептивного (Г. Яусс, В. Ізер, Ґ. -Ґ. Ґадамер, І.П. Ільїн, М.О. Зубрицька, О.В. Червінська) напрямів сучасного літературознавства; теорії інтертекстуальності та інтермедіальності як форми художнього діалогу (П.В. Рихло, Н.В. Тішуніна); поетики часопростору та жанрових форм (М.М. Бахтін, В. Топоров, О.М. Фрейденберг, Н.Х. Копистянська, В.Б. Байкель, Т. В. Бовсунівська); класичних та сучасних інтерпретацій категорії міфу (К. Юнг, Н. Фрай, Я. Є. Голосовкерер, О. Ф. Лосєв, Ф. Х. Кессиди, В. Топоров).

Спираючись осібно на праці таких зарубіжних дослідників, як К. Яшталь, К.Магріс, Ґ. Кьопф, Г. Бергель, М. Кланська та ін., які займалися реццорівською творчістю у контексті східноєвропейської німецькомовної, зокрема, буковинської літератури, дослідження відтворює той буковинський культурологічний субстрат, що дозволяє тлумачити тексти цього автора з необхідною повнотою та об'єктивністю.

Теоретичне значення дисертації полягає у сприйнятті цілісної художньої спадщини Ґ. фон Реццорі крізь призму його особистого авторського міфу як комплексу окремих міфологем включно з узагальнюючою міфологемою європейського топосу, виявленні показових ознак зародження постмодернізму у вимірах стилістичних новацій культури попередньої доби, уточненні жанрових параметрів сучасних версій меніппеї, пастишу, роману виховання та «гіпотетичної автобіографії». Отримані висновки та теоретичні положення сформульовані безпосередньо автором.

Практичне значення дослідження полягає у залученні до українського наукового дискурсу знакової постаті європейського літературного процесу минулого століття Ґ. фон Реццорі, що привносить із собою цілий комплекс специфічних дослідницьких зрізів, окреслюючи можливі напрямки подальших наукових розвідок. Відповідно до цього матеріали та висновки дослідження можуть доповнювати тематику лекційних курсів з історії зарубіжної літератури ХХ ст., включатися в розробки спецкурсів з сучасної німецькомовної літератури, літератури австрійського культурного регіону, зайняти ключову позицію у культурологічних спецкурсах, присвячених європейським мультикультурним локусам (зокрема, буковинському).

Апробація результатів дослідження здійснювалася на аспірантських семінарах та засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Основні положення та результати дослідження були представлені у доповідях на наступних наукових заходах: Всеукраїнській науковій конференції «Література і влада» (Чернівці, 2003), Міжнародному науковому симпозіумі «Візуалізація образу дитини у літературі» (Львів, 2007), Міжнародній науковій конференції «Криза теорії» (Чернівці, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Современная экранная культура: тенденции развития и оптимизация управления» (Мінськ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Мультикультурні аспекти сучасного літературного дискурсу» (Чернівці, 2008), шостих міжнародних Чичерінських читаннях «Світова класика в літературно критичному дискурсі ХХІ століття» (Львів, 2009), Міжнародній науково-практичній конференції «Роль мистецтва та гуманітарних наук у розвитку міжнародного співробітництва та євроінтеграції» (Харків, 2009), Міжнародній науковій конференції «Проблеми літературознавчої антропології» (Чернівці, 2009).

Основний зміст дисертації викладено у семи одноосібних публікаціях, з них шість надруковано у спеціалізованих виданнях, що затверджені ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (242 позиції). Загальний обсяг роботи становить 218 сторінок, з них 192 сторінки основного тексту.

авторський міф реццорі топос

Основний зміст дисертаційного дослідження

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету, завдання, предмет та об'єкт роботи, аргументуються методологічні та методичні принципи дослідження, окреслюється науково-теоретичне значення та практична цінність дисертації.

Розділ І - «Версія фіктивного топосу східноєвропейської дійсності у «Маґрібінських історіях»» досліджує реццорівську Маґрібінію як художній топос, виявляє специфіку першої з міфологем Реццорі.

У підрозділі 1.1 «Творча постать Ґреґора фон Реццорі у вимірах постмодерністського дискурсу» розглядається сутність його письменницької своєрідності. Розкривається теза про те, що маргінальність митця у повоєнному німецькомовному літературному дискурсі, брак адекватної оцінки його спадщини полягає у ментальній чужості авторського світобачення німецькомовному культурному контекстові, оскільки він ігнорує вимоги часу, діє всупереч прийнятим літературним канонам, вважаючи їх продуцентами кітчу, відверто не поділяє інтересів і смаків тодішнього німецькомовного літературного світу. Як продукт модерністського виховання письменник водночас наближається до імпліцитного передчуття постмодерністської естетики, що було підкреслено окремими науковцями (напр., А. Корбя-Гойші, Ґ. Кьопф). Автохарактеристика письменника як «перетягувача епох» відповідає постмодерністському канону. Самоіронія, авторський ключовий стилістичний прийом у переосмисленні минулого, переборює ностальгію у відповідності до постмодерністських зразків (у дефініціях У. Еко, Ю. Крістевої, Д. Фоккеми).

Підрозділ 1.2 «Мотивація фіктивного топосу Реццорі та магрібінський простір в аспекті постмодерністської іронії» розкриває ключові стимули творчості автора: імпліцитний зв'язок письменника з габсбурзьким минулим «малої батьківщини», відтворення світу, що зник, через його пародіювання. Буковинський топос як «акумулятор» творчості письменника вперше втілився у творі «Маґрібінські історії», де він перетворився на карикатурний образ завдяки гротескним властивостям буковинського гумору. Неповторний мультикультурний колорит становить той субстрат, з якого, зокрема, з'явилися у світ «Маґрібінські історії», «Горностай з Чернополя», «Квіти у снігу». Тут реальність рідного міста, містифікованого дитячою пам'яттю, ще активніше деформується зрілою свідомістю. Розкривається незвичність фіктивного світу Реццорі, що не підпадає під класифікацію утопічного чи антиутопічного. Культивація фрагментарності та хаосу вказує на постмодерністську специфіку реццорівського варіанту фіктивного топосу. Як фіктивний топос постмодерністського ґатунку, «Магрібінські історії» сконденсували більшість конструктивних чинників відповідної стилістики: інтертекстуальність, цитатність, еклектичність, абсурд, рефлексивну іронію, намагання знищити кордони між високою та низькою культурою, карнавальну безтурботність та вседозволеність. Подібна суміш стилістично інтегрується у форму кітчу, який у даному разі в парадоксальний спосіб експлуатує кітч для боротьби з кітчем.

Особистий міф минулого простежується у підрозділі 1.3 «Постмодерністські виміри «Маґрібінських історій»». Він стає літературним портретом Буковини. Мультикультурність буковинського світу виявляє себе як потужна інтертекстуальність. Історичні бувалиці Маґрібінії, подібні до анекдотів, переповідають найяскравіші моменти справжньої історії Буковини, але авторська іронія перетворює її на комічну, сповнену гротеску казку. Популяризація східноєвропейської традиції, водночас кепкування зі зростаючої вульгаризації світу повною мірою пояснюють сутність авторської задачі та стратегії авторського письма. В основі твору переплітаються декілька традиційних міфологем (Схід, Острови блаженних, «золота доба», Шамбала), які тут реміфологізуються, тобто їхні «руїни» набувають оновленої міфологічної інтенсивності. Завдяки схильній до парадоксу реццорівській іронії Схід перетворюється на Захід. Переплетіння їхніх культур в одному топосі утворює неповторний колорит, який відрізняє книгу Реццорі від аналогічних за темою творів інших європейських письменників. Окремим пунктом 1.4 ««Карнавальність» Маґрібінії» цей топос тут розглянуто з точки зору казкового карнавалу. Ця стильова форма виявилася здатною втілити подвійну авторську інтенцію: розвінчати міфологему про Схід і створити нову міфологему Сходу - Маґрібінію. Саме карнавалізація стає тут конструктивним принципом сюжетики. Іронічне експериментування «Магрібінських історій» з жанровими формами класичної спадщини дозволяє говорити про їхню наближеність до традиції меніппеї, у зв'язку з чим цей твір на початку оцінювався як сатирична антилітературна акція (Р. Херманн, В. Біссе).

У підрозділі 1.5 «Специфіка формотворчих чинників «магрібінської вдачі» (культурний та мовний колорит)» на окремих фрагментах тексту досліджується головний прийом протиборства Реццорі з реалістичністю - гумор в амплітуді від доброзичливих пустощів до найнещаднішої сатири. Ця риса донині забезпечує творові читацьку увагу. Гумористична палітра твору відгукується гумором раблезіанського ґатунку, часом збігається з кумедними ляпсусами бравого Швейка, типологічно наближається до гострих чоловічих жартів Д. Хармса, нагадує стилістичні парадокси В. Набокова. Однак головним інструментарієм реццорівського гумору слід визнати багатство його власної художньої мови. Цікаві ономастичні експерименти Реццорі (приміром, імена «самців у ланцюгах маґрібінського родоводу»: Пунгашій, Мітокан, Кантакукуруц й т.п., або символічність імені літописця Маґрібінії Сіфонія Апполінариса), афористичні каламбури, численні макаронічні сполучення, мовна гра тощо ґрунтуються на глибокій ерудиції автора, властивому буковинцеві вмінні імпліцитуватися у світ чужої мови.

У підрозділі 1.6 «Ґреґор фон Реццорі - попередник буковинського постмодернізму» окремо підкреслюється потужний інтертекстуальний ресурс тексту, що вимагає відповідного інтелектуального сприйняття. Ставлення письменника до прихильників однозначних логічних висновків вкрай іронічне. Бунтівник Реццорі руйнує рецептивні стереотипи сучасників. Своїми «Магрібінськими історіями» він чи не найпершим у німецькомовній літературі перетнув межу між сприйнятливим тоді модернізмом та наступною художньою практикою. Він інтуїтивно йшов слідами постмодерністської логіки, розтрощуючи на калейдоскопічні друзки цілісність модерністського «вітражу». Автор об'єднав розрізнені за змістом та походженням оповідання, навіть не намагаючись зводити їх до спільного кореня, демонструючи хаотичну строкатість «буковинського контексту», в якому, за авторською метафорою, «іронія, здається, ширяє у повітрі». Цим у текст закладалася програма інтерактивної позиції реципієнта. Надзвичайне розмаїття буковинського культурного клімату, у якому органічно змішалися різні національні традиції та мови, зокрема, безліч міфів та міфологем чернівецького урочища, нагородило Г. фон Реццорі, як і багатьох його талановитих земляків, неоціненним лексичним скарбом та щедрим життєвим досвідом. Оскільки Реццорі завжди позиціонував себе лише буковинцем, його постмодерністську манеру слід також ідентифікувати як її буковинський зразок.

Розділ ІІ - «Романи «Едіп перемагає під Сталінградом» та «Горностай з Чернополя» в аспекті транзитивних парадигм» простежує функціонування преференційної для текстів Реццорі жанрової моделі.

Ця модель аналізується у підрозділі 2.1 «Пастиш: преференційна жанрова матриця літературної техніки Ґ. фон Реццорі», де авторські експерименти пов'язуються із дещо видозміненим постмодерністськими корективами старовинним жанром літературної містифікації. Звертаючись до подібної форми у творах «Едіп перемагає під Сталінградом» та «Горностай з Чернополя» (премія Т. Фонтане, 1959), Реццорі активно трансформує її відповідно сучасної естетики. Обидва тексти можна назвати своєрідними жанровими «гібридами»: вони відзначаються фрагментарністю, інтертекстуальністю, контамінацією літературних жанрів, а також різних видів мистецтва та мультимедійних засобів (інтермедіальністю). На інтертекстуальному рівні вони не лише поєднуються з творіннями багатьох інших митців (це підкреслюється, зокрема, поетикою заголовків: ними є цитати з творів світової літератури), але й тісно переплітаються між собою. У сформованому таким чином спільному значеннєвому лабіринті міститься полеміка із психоаналітичною доктриною З. Фройда, ідеями Ф. Ніцше, спроби міжчасового діалогу автора з текстами Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Ф. Стендаля, Ф. М. Достоєвського, М. Сервантеса та багатьох інших.

У підрозділі 2.2 «Креативність полеміки Реццорі із психоаналітичною доктриною З. Фройда» підкреслюється принципова світоглядна розбіжність авторської позиції з психоаналітичним концептом З. Фройда. Текст «Едіпа» демонструє тотальне неприйняття модної на той час теорії. Уславлений психоаналітик імпліцитується у текст як тінь від самого себе, перетворюючись на містичний літературний персонаж, він також виступає й першим адресатом реццорівського своєрідного послання. Аналіз наративної структури роману разом із виокремленням фрагментарних центонів, що натякають на наукову специфіку вчення З. Фройда (Freud), підтверджується заключним омонімічним каламбуром і доводить, що саме цей вчений є тим умовним «другом» (Freund), до якого повністю адресований текст. У жанрологічному плані це конструктивно надає текстові діалогізованого вигляду. Письменник рішуче перебрав на себе функцію фройдівського опонента, ставлячись із іронічним скепсисом, що формував у даному разі й усю сюжетику, до відомих психоаналітичних ідей - едіпового комплексу, тлумачення сновидінь як чинника підсвідомого, сублімації «лібідо» тощо. Запропонована автором назва твору також дозволяє відповідно прочитати ідейну розв'язку: поразка гітлерівської армії є віддзеркаленням логічної поразки фройдистських концепцій. Звідси стає прозорою тотожність цих понять для Реццорі: Едіп є хибною фройдистською міфологемою так само, як Сталінград - наочним крахом нацистської ідеології.

У підрозділі 2.3 «Висвітлення постмодерністського світосприйняття автора у романі «Едіп перемагає під Сталінградом»» визначаються ключові пункти оригінального авторського світобачення: зокрема обережне ставлення до культурного досвіду попередників, які «відчували те ж саме, задовго до нас», іронічне смакування «пишними теплими обіймами» солодкого кітчу, неприйняття «джентльменської хвороби століття» - нігілізму. Письменник культивує автономність власної світоглядної позиції у загальному культурно-мистецькому процесі, уникаючи будь-яких оцінок, вважаючи їх «вираженням упередженості, причетності до загальної маси, ототожненням себе із загалом», внаслідок цього - фатальної втрати своєї індивідуальності, а відтак творчого занепаду. Єдиним ефективним захистом «від згубного впливу колективу» Реццорі бачить іронію, крізь призму якої й відбувається його спілкування зі світом.

У підрозділі 2.4 «Тексти Реццорі у векторі транзитивності. Специфічність автобіографічного прочитання образу Дон Кіхота» простежується специфічність біографічного досвіду письменника. Вона пов'язана насамперед зі втратою батьківщини, що відчутно відбилося на його світогляді, чим пояснюється зацікавленість автора темою людської реакції на будь-яку історичну катастрофу. Саме апокаліптичне передчуття близького кінця, розбалансованість суспільства напередодні катастрофи об'єднує роман «Едіп перемагає під Сталінградом» з «Горностаєм з Чернополя» у векторі транзитивності, висловленої осібно через міфологеми Сталінграда та топосу дорадянської Буковини. Автор вдається до спроб примирення особистості з усіма своїми внутрішніми незадоволеннями, намагаючись вписатися у новий час. Він закликає висміювати усе й перед усім власну жагу усе висміювати, а головне «вчитися любити руйнування».

Одним із ключових елементів, що поєднує романи «Едіп» та «Горностай», та акцентує водночас їхню знаковість у рефлексивних розвідках автора, постає алегоричний образ Дон Кіхота. Традиційна вже алегорія (втілюючись у головних героях: «Едіпі» - бароні фон Яссільковському та «Горностаї» - майорі Тілді) стає ще одним транзитивним чинником реццорівських текстів, що дозволяє вважати її ключем до розуміння письменника. Авторський дискурс підтримує іманентну приреченість донкіхотського менталітету, констатує природну суперечність між світоглядною програмою шляхетності та тими умовами, у яких вона змушена існувати. Самоіронія Реццорі спрацьовує тут на рівні метафорики. Вона виявляє себе, зокрема, в його прагненні захистити честь своєї «малої батьківщини», яка звикла переходити від одного державного устрою до іншого, досить легко пристосовуючись до нових порядків, також роблячи дещо комічними, власне донкіхотськими, промови самого оповідача на її захист.

Аналізові міфологізованого образу східноєвропейського топосу присвячено підрозділ 2.5 «Роман «Горностай з Чернополя» у контексті світоглядної позиції Реццорі». Він ферментується переплетенням двох сюжетних ліній (представлених фрагментами біографій маленького хлопчика-оповідача та безкомпромісного лицаря-гусара). Текст прочитується саме в конструкті конфліктної опозиції: учорашній світ - новий суспільний устрій, центр - периферія, Захід - Схід, зрілість - юність. Дитячі забави протиставляються проблемам дорослих, часом поєднуючись у доволі несподіваних варіантах: приміром, рецептивна увага концентрується на реалізації знакової стилістичної ваги буденних метафор («втрачене обличчя», «шляхетна чистота горностая» тощо), що у цьому випадку набувають несподіваної філософської глибини. Важливу роль у романі відіграє здатність персонажів адекватно сприймати іронічний пафос інших: почуття гумору позиціонується як головна чеснота, запорука будь-якого успішного «ґешефту». Натомість, для впертого протагоніста відсутність цієї якості стає фатальною вадою.

У підрозділі 2.6 «Місто як ключовий елемент текстової структури» міський топос розглядається з точки зору багатозначності його статусу (концепт В. Топорова): тут - як яскраве тло, як колоритний колективний герой (М. Кланська) та, навіть, як автономний, чи не найважливіший, образ. Складається враження, що не події відбуваються на тлі міста, а саме місто знаходиться у центрі подій (Г. Нойман). Розкривається феноменологія цього образу, виділяються основні ментальні атрибути Чернополя як виховного урочища (сутнісна амбівалентність, самоіронічність, бароковість).

У підрозділі 2.7 «Гіпотетична автобіографія» та ознаки жанрової форми пастишу у романі «Горностай з Чернополя»» простежується значення квазіавтобіографічного чинника для рецепції вказаного тексту. Переконливість імітованої автором міфологеми східноєвропейської дійсності передбачає множинність варіантів її сприйняття: це підтверджується хвилею незадоволень з боку нащадків його колишніх співвітчизників (приміром, схожість одного деморалізованого персонажа з реальною людиною вилилася у позов до суду) та помітною суперечливістю його оцінки критикою, безсилою відрізнити дійсність від вигадки (зізнання Г. Постми). Реццорівські тексти, всупереч авторській інтенції, переважно сприймалися як реальні спогади, хоча письменник неодноразово наголошував на неприпустимості цього. Насправді Реццорі ховався від допитливої публіки за численними масками, дратуючись «байдужістю сучасного споживача мистецтва до будь-якої творчості», його зацікавленістю винятково особою митця.

Підміна справжньої автобіографії вигаданою, «гра з читачем» санкціонують імпліцитне існування автора у текстовому просторі. Авторська позиція одночасно втілюється у двох романних персонажах (Тілді та Таранґоліан), котрі дублюють невизначеність позиції самого митця у контексті його доби. Ці дві символічні постаті водночас унаочнюють світоглядну ситуацію середини ХХ століття, трактуються як знак збігу вже дещо застарілих модерністських поглядів (Тілді) з модним постмодерністським світосприйняттям (промови Таранґоліана). Дихотомічність сполучення цих персонажів наповнюється самостійною семантикою, аргументованою поєднанням двох полюсів (минулого та майбутнього) на самому зламі часу як умова продовження історичного руху. Підкреслюється імпліцитне передчуття письменником постмодерністського стилю й, водночас, його скептичне ставлення до культурних змін.

Розділ ІІІ - ««Квіти у снігу»: втілення жанрологічної традиції автобіографічного роману виховання в контексті особистих міфологем» присвячено аналізові вказаного роману в аспекті жанрових ознак його форми, що знаходиться на межі роману виховання та автобіографії. Досліджується образ Буковини як своєрідного міфологічного топосу, скрізь який авторський талант висвітлює вражаючі своєю виразністю образи «менторів».

У підрозділі 3.1 «Відкритість проблеми жанрового визначення книги «Квіти у снігу»», що аналітично прокоментована як модифікований зразок автобіографічного жанру, ми посилалися на авторську інтерпретацію жанрової моделі роману виховання («спроба створити роман виховання, який ніколи раніше не був написаний подібним чином»). Увага до цієї форми спостерігається з боку таких науковців, як М. Бахтін, Д. Затонський, Д. Наливайко, І. Влодавська, М. Мудесіті, Ю. Попов, а також таких німецьких дослідників, як Ф. Мартіні, Л. Кен, Ґ. Маєр, Х. Есселборн-Крумбіґель, Р. Зельбман тощо. Проблема ідентичності автобіографічного тексту сьогодні зокрема пов'язується з проблемою ідентичності автора й протагоніста, що дозволяє сучасним дослідникам відносити подібне утворення до «межового» жанру літератури (Т. Гаврилів). У випадку з Реццорі інтертекстуальний зв'язок його роману зі спадщиною такого містифікатора власної біографії, як Ф. Війон (на це вказує епіграф), дозволяє розглядати його у термінологічних параметрах так званої «его-романістики» («autofiction» - термін Лежена). За своєю формою він є зразком «екстравертивної автобіографії» (термін Ю. Коваліва), у якій біографія автора розкривається через його оточення - у творі це біографії п'яти осіб, котрі становили його дитячий світ та спрямували його зріле життя (послідовно за текстом: няня Касандра, мати, батько, сестра Ільзе, гувернантка Штраус). За висновкову тезу може служити твердження про те, що «Квіти у снігу» демонструють органічний синтез автобіографічного й біографічного роману із романом виховання та антивиховання.

У підрозділі 3.2 «Формування особистості дитини на порозі історичного зламу» йдеться про специфіку реццорівського малюнку дитячої теми, проблему його фрагментарності. Труднощі автобіографічного опису дитинства, на думку таких дослідників, як Р. Паскаль, Ф. Лежен, Ю. Леман, М. Раймер, Т. Гаврилів, пов'язані зі складністю самоідентифікації, оскільки автор себе теперішнього не здатний ототожнювати з тією дитиною, якою він був колись. Усвідомлюючи цей закон, Реццорі не прагне його скасувати, він свідомо утворює новий, умовний світ художнього часопростору, що не заперечує так званої «правди життя». Тематичні збіги, які у компаративістичному ключі відстежуються на прикладі автобіографічних текстів В. Набокова, М. Шпербера, Е. Канетті, показали типологічну спільність між авторами, породжену досвідом людини кризового історичного часу. Це пояснює логічну кратність основних традиційних мотивів дитинства, а також тематичну наближеність «Квітів у снігу» Реццорі до названих письменників в їхній апеляції до родинних парадигм. Образ дитинства розкривається у тематиці, притаманній кожному з людей у цей визначальний життєвий період: питання народження та смерті, дитяче відкриття світу через спостереження за порами року, стосунки з батьками, виокремлення родинної мови від мови чужих тощо. Зокрема у Реццорі знаковий етап прощання з мовою та казковими оповіданнями няні Касандри збігається з першим втручанням у його свідомість теми смерті.

У підрозділі 3.3 «Фактор потрійної аргументації у дослідженні автобіографічної теми Реццорі» мотивовано необхідність та конструктивність сполучення різних ракурсів у цьому аспекті, а саме таких, як втеча з рідного краю (1), що збіглася із завершенням дитинства (2) і зникненням габсбурзької монархії з європейської карти (3). Усе це разом заклало основу активного творчого життя Реццорі, стимулюючи звертання його до літературної праці. Виписуючи своє дитинство у романі «Квіти у снігу», Реццорі пояснює своє справжнє «Я» наслідком впливу на нього навколишнього дитячого середовища. Це стосується також більшості митців його покоління. Як правило, їхні спогади про дитинство переплітаються зі спогадами про останні дні перебування на батьківщині, а водночас і про останні дні існування цієї батьківщини. Реццорі сумує не стільки за «простим життям» буковинського дитинства, скільки переймається ностальгією зрілої людини за «тією країною багатьох мов, багатьох народів та багатьох культур, яка уможливлює кратні зустрічі з іншими для постійного нового відкриття себе самого». Перехід від дитинства до зрілості у таких авторів, як В. Набоков, Е. Канетті та Ґ. фон Реццорі - типовий. Він збігається зі зміною статусу: супроводжується переходом від свого до чужого, від заможності до скрути, змінюється як з історичних (крах держави), так і з особистих (еміграція) причин. У даному разі йдеться не про так зване «втрачене покоління», що, повернувшись додому, деградує і втрачає себе (приміром, як у Ремарка та Хемінгуея), а про людей, котрим саме втрата батьківщини дозволила знайти себе. Відома бахтінська концепція роману виховання: «становлення людини подається у нерозривному зв'язку з історичним становленням <…>, у реальному історичному часі з його необхідністю, повнотою, майбутнім, з його глибокою хронотопічністю» дозволяє віднести Реццорі разом зі згаданими авторами до творців надзвичайно актуальної для ХХ ст. версії роману виховання.

Підрозділ 3.4 «Няня Касандра - алегорична постать буковинського топосу» аналізує проголошену думку (К. Яшталь) про те, що колоритна фігура няні-годувальниці Касандри у цій пенталогії виступає символом улюбленої «матінки Буковини» та доповнює її висновком про функціональну позицію цього образу у персоносфері тексту. Імпліцитуючись у насичений численними персонажами текст, читач відчуває їхню послідовну першорядність у житті маленького Ґриші. Зокрема, функціональна значущість майстерно прописаного образу Касандри наближається радше до алегоричного, аніж символічного ґатунку. Першорядність ролі неосвіченої, проте по духу рідної оповідачеві няні пояснюється тим, що саме вона зробила Реццорі справжнім буковинцем. У своїй природній простодушності, з її місцевим, гротесково-раблезіанським почуттям гумору та «перештопаною» мовою, Касандра більш органічно, ніж решта образів реццорівської галереї, висвітлює мультинаціональний ландшафт східноєвропейського топосу. Сторінки тексту, що малюють образ прозахідно орієнтованих батьків, підкреслюють марність їхніх намагань викорінити з дитячої душі відчуття спорідненості із Буковиною (це, можливо, визначило й життєву долю старшої сестрі Ґреґора Ільзе, яку спіткала рання смерть ще на рідній землі). Образ Касандри є чинником дихотомного символу «виховательки», другим складником якого у тексті виступає гувернантка пані Штраус (найнята з метою належним чином підготувати дітей до світського життя за межами Буковини), яка вочевидь являє собою образ старого, доброго, вишуканого Відня. Читач «Квітів у снігу» простежує процес поступового відчуження людини від культурного топосу дитинства. Міфологема дитинства, як сумарний образ цього ланцюга знакових портретів, набуває як для читача, так і для героя свого остаточного значення з останнім відвідуванням міста, що обірвало його зв'язок із самобутнім духом австрійської Буковини, скасувавши значну частину його дитячих міфів про світ рідного краю.

У доволі розгорнутому підрозділі 3.5 «Формування світоглядних переконань Ґ. фон Реццорі у контексті специфічної родинної ситуації» розглянуто антропологічний вимір авторської позиції, який ґрунтується на власному зізнанні письменника в одному з інтерв'ю: «…дійсність складається не з фактів, а з особистостей». Пункт 3.5.1 у порівнянні з образом няні Касандри розглядає образ манірно витонченої, ідеологічно перейнятої європейськістю матері, яка через свою демонстративну делікатність (слабкість) постає прямим запереченням «архетипу матері» (образ матері Реццорі як заперечення архетипу найкраще розкривається у компаративістичному співставленні з традиційними материнськими образами вищезгаданих романів В. Набокова та Е. Канетті). Головна причина антагонізму стосунків жіночих персонажів твору Реццорі, згідно з авторськими переконаннями, полягає у традиційній жіночій конкуренції за прихильність чоловіка. Стосунки з матір'ю позначено амбівалентністю, вони більше нагадують любовний зв'язок, ніж пряму родинність, зрештою - зовсім розпадаються. Жінка, на думку Реццорі, випромінює руйнівну силу, яка спрямована винятково на протилежну стать. Така позиція типологічно наближає письменника до одного з його улюблених авторів Р. Музіля (див. зб. новел «Drei Frauen (Три жінки)». Брутальна залежність від жінки може бути нейтралізована лише високою духовністю, отож рятівною справою для героя-оповідача стає мистецтво, зокрема література. Так само як Касандра вплинула на становлення оригінального стилю, сатиричного пафосу та фантазії Реццорі, так стосунки з матір'ю та старшою сестрою стають поштовхом до розкриття його літературного таланту. І це досить виразно прописує текст. Таким чином, сам Реццорі та головні герої його творів звільняються від міфічної влади жінок, не заперечуючи жінки як такої. Автор переносить дух старої епохи у простір, у якому вона може бути життєздатною, - у фікцію.

У пункті 3.5.2 «Авторська інтерпретація класичної парадигми «брат і сестра»» подано аналіз однієї з провідних жіночих фігур дитинства оповідача - старшої сестри Ільзе. Зв'язок з нею займає значну частину сюжетики твору: з огляду на жанр роману виховання вона виступає ще однією версією виховательки. Поруч із сестрою хлопець, певний час визначаючи себе тільки через неї, почувався «недорозвинутим, переможеним; вона - завжди тою, яка випереджає у світі вишуканого досвіду, знань та умінь…». У той час, як Ільзе вважала себе причетною до морально-естетичного порядку габсбурзької культури, братові таку причетність вона не дозволяла. Втім, Ґреґора та Ільзе об'єднував брак батьківської ласки, усвідомлення штучності створеного матір'ю світу, «відчуття комічності абсурдного», висновок про те, що «аби зберегти щось цінне, треба вчасно від нього відмовитись», здатність сміятися над тим, що найбільше бентежить. Цей момент знову відсилає нас до музільської тематики (роман «Людина без властивостей»). Трактуючи інцест його персонажів Ульріха та Агати як метафору, можна припустити, що духовне злиття Реццорі з сестрою, яка саме після своєї смерті стала вічною супутницею його життя, становить собою своєрідну ремінісценцію музілівського варіанту братерсько-сестринської любові.

У пункті 3.5.3 «Втілення символу старої Австрії в образі батька» розглянуто вплив загадкової постаті батька на свідомість дитини. Його часті відрядження наклали визначальний відбиток на формування стереотипу «недосяжного батька». Звідси літературний образ батька у більшості з його творів асоціюється із частими від'їздами, його присутність, на перший погляд, є ніби фоновою, малозначущою. Батько, як нащадок італійського дворянства, персона широкого формату, подається людиною багатьох чеснот - шляхетною, правдивою, патріотично налаштованою, великодушною і водночас жорстко безкомпромісною. Він не викликає у сина яскравих емоцій та вражень. Отож через це очевидне художнє перебільшення, навіть «декоративність», образ батька втрачає реалістичні риси, перетворюючись на ще один міф.

Пункт 3.5.4 «Руйнування родини як симптом світоглядного зламу» узагальнює прочитання «Квітів у снігу» в аспекті формування майбутнього митця у контексті сімейних зв'язків, що поляризуються тут на два домашніх табори. Одні персонажі (мати, яка ховається від дійсності за огорожею свого маєтку та саду, а також сестра) прагнуть подолати девальвацію традиційних цінностей, відновити для себе дух старого світу, зникнення якого трактується автором як першопричина трагічної руйнації родини. Інші (батько, який втікає від рутини сімейного життя й реального часу в мисливство, а також Касандра), кожний у свій спосіб, намагаються прилаштуватися до нових умов. Розпад родини на тлі загибелі звичного устрою, відчай, що охопив більшість мешканців колишньої габсбурзької імперії під час та одразу після її занепаду, стали для Реццорі провідною літературною темою. Трагічність історії краху могутньої держави слід визнати імпліцитною, важливою для рецепції константою його сюжетики.

У підрозділі 3.6 «Повернення у Чернівці - прощання з міфом дитинства» конституюється важливий момент процесу деміфологізації світу дитинства і перетворення його на міфологему східноєвропейського топосу. Цей аспект розкривається через завершальний епізод: гостювання оповідача у місті дитинства. Водночас це й додатковий штрих до портрету міського урочища як такого. Цей портрет колись живого для автора світу виглядає найсумнішим. Ретроспективний погляд на минуле, сумний занепад неповторного чернівецького колориту показали авторові прірву між дійсністю та дитячим міфом. Всі персонажі його дитинства давно пішли з життя; міста, спогади про яке живили пам'ять про його дитячий світ, він не знайшов. Аналітичний стиль письма, гостра, «руйнівна» іронія мови, забарвлена саркастичними, іноді навіть цинічними зауваженнями, відрізняють портрет рідного міста, створений автором, від того ідеального образу топосу, який традиційно відтворюється письменниками-вигнанцями.

У висновках узагальнено представлені основні результати дисертаційного дослідження про творчість Г. фон Реццорі в аспекті східноєвропейської культурної міфологеми та причетності письменника до постмодерністської стилістики.

Аналіз розглянутих у роботі текстів доводить динамічне перетворення модерністського світогляду автора в постмодерністський. Мистецька позиція Реццорі не відповідає деяким ключовим пунктам модерністського творчого стимулу: зокрема, він акцентує на химерності сподівань на нові шляхи розв'язання одвічних екзистенціальних проблем.

Нестримна іронія письменника з характерним для неї парадоксальним поєднанням нещадності та доброзичливості спрямована на боротьбу зі зростаючою вульгаризацією світу та її закономірним породженням - кітчем. Відтак, обираючи нетрадиційні наративи, підриваючи ніби з середини «авторитет» цього зразка мас-культури, пародіюючи кітч, він гротескно змішує у власних текстах наївне та вульгарне, святе та порочне, стимулюючи читацький скепсис.

Майстерна експлуатація пародійних можливостей карнавальної меніппеї в «Маґрібінських історіях», залучення жанрової моделі пастишу в романах «Едіп перемагає під Сталінградом» та «Горностай з Чернополя», нова інтерпретація автобіографії та роману виховання в «Квітах у снігу» свідчать радше про повагу до класичної спадщини, творче відновлення класичних парадигм, ніж про їхнє заперечення.

Притаманна Реццорі структурна та стилістична еклектичність, що функціонально налаштовує на мінливість калейдоскопічно-фрагментарних образних сполучень, гротескове поєднання елементів високої та низької культури, авторська самоіронія генерують і пояснюють відповідні принципи їхньої рецепції. Інтертекстуальна та інтермедіальна насиченість авторського стилю, глибоко інтелектуальний підтекст також допускають множинність рецептивних реакцій на реццорівський текст. Підносячи у статусі читача та практично відрікаючись від прямого впливу на рецептивну інтерпретацію тексту, письменник безсумнівно наближається до стилістичної стратегії постмодерністського зразка.

Вражений безповоротними змінами, які перетворили батьківщину на чужину, письменник виводить власний топос у світ літератури, яку він визнає єдиною непохитною реальністю, найкомфортнішою схованкою для свого «я». Реццорі зміщує акценти з іронічної просякнутості навколишнім на самоіронію, тобто в дискурс власного «я». Літературний експеримент Реццорі полягає у створенні особистого міфу шляхом пародіювання минулої дійсності, що ґрунтується на заломленому дитячим світобаченням образі австро-угорської, а пізніше румунської Буковини, перевтіленні втраченого світу дитинства у топос внутрішнього буття.

Він складається з цілої низки окремих міфологем: Маґрібінії (міфологема узагальненого східноєвропейського світу), Чернополя (міфологема буковинського міста), ідилічного буття (міфологема чернівецького дитинства); нарешті, трохи осторонь від названих, стоїть жахливий для німецької пам'яті Сталінград (знакова міфологема національної катастрофи). У взаємному сполученні ці топоси-міфологеми виглядають як певний динамічний ланцюг, що утворює велетенський цілісний гіпертекст. Саме ланцюгове сполучення цих міфологемних «локусів» утворює динамічний, потужний міф реццорівського художнього світу, до якого входить і життя самого автора. Таким чином комплекс міфологем починає діяти як авторський міф. Маґрібінія своєрідно вписується в яскравий контекст подібних фіктивних топосів світової літератури, створених у ХХ ст. У. Фолкнером, А. Платоновим, Г. Гессе, Г. Г. Маркесом, М. Інгліном, Ф. фон Герцмановскі-Орландо, Г. Шпетом та ін.

Більшість своїх творів Реццорі відносив до «гіпотетичних автобіографій», які затягують реципієнта у складний ігровий лабіринт тісно переплетеного реального та фіктивного. Обережне ставлення Г. фон Реццорі до свого персонального міфу, складність буття поза ним, водночас бажання оприлюднити мультикультурне багатство буковинського світу й спричиняють створення цікавого фіктивного топосу, що виглядає своєрідною, ризоматично розгорнутою пародією на улюблений край дитинства. Його текст перетравлює у собі та зрівнює у правах елементи реальності та фантазії, передбачає, навіть провокує множинність рецептивних реакцій, демонструючи цим ключові особливості постмодерністського письма.

Значення і внесок письменника до культурної скарбниці Європи не викликають сумніву. У цілому творчість Реццорі можна тлумачити як прагнення «перекласти» Буковину мовою європейського читача, пояснити її менталітет, первинність та самобутність. Отож толерантна культура східноєвропейського регіону, поліетнічність якого збагатила світову літературу яскравою багатонаціональною спадщиною, позначеною іменами Ю. Федьковича, К. Е. Францоза, М. Емінеску, О. Кобилянської, П. Целана, Р. Ауслендер, зобов'язана також вписати у цей контекст феномен Ґ. фон Реццорі.

Основні публікації

1. Басняк Т. А. Роль гумористичного пафосу в становленні літературного стилю Грегора фон Реццорі / Тетяна Басняк // Питання літературознавства. - Чернівці : «Рута», 2004. - Випуск 11 (68). - С. 85-89 (0,35 друк. арк.).

2. Басняк Т. А. Дискурс дитячої свідомості як об'єкт авторської рефлексії (Реццорі - Набоков) / Тетяна Басняк // Питання літературознавства. - Чернівці : «Рута», 2007. - Випуск 74. - С. 163-169 (0,52 друк. арк.).

3. Басняк Т. А. «Найвідоміший з невідомих»: Міф про Ґреґора фон Реццорі у німецькомовному культурному просторі / Тетяна Басняк // Вікно у світ. Зарубіжна література : наукові досягнення, історія, методика викладання. - Київ, 2008. - № 2 (23). - С. 39-47 (0,57 друк. арк.).

4. Басняк Т. А. Реццорівська Маґрібінія: креативність історичного зламу у площині створення фіктивного літературного топосу / Тетяна Басняк // Буковинський журнал : громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній часопис. - Чернівці, 2008. - № 4. - С. 194-201 (0,65 друк. арк.).

5. Басняк Т. А. Изгнанничество как транзитивный мотив культуры исторического перелома (В. Набоков - Г. фон Реццори) / Татьяна Басняк // Русская литература. Исследования: Сборник научных трудов. - Киев, 2009. - Выпуск ХІІІ. - С. 340-348 (0,46 друк. арк.).

6. Басняк Т. А. Грегор фон Реццорі: зразок передчуття постмодерністського стилю / Тетяна Басняк // Питання літературознавства. - Чернівці : «Рута», 2009. - Випуск 77. - С. 63-69 (0,45 друк. арк.).