Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Жанровий поліцентризм української повісті 60-80-х років ХХ ст.

10.01.01 - українська література

10.01.06 - теорія літератури

Гурбанська Антоніна Іванівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Погребенник Володимир Федорович. Інститут української філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики;

доктор філологічних наук, професор Марко Василь Петрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор кафедри української літератури;

доктор філологічних наук, доцент Просалова Віра Андріївна, Донецький національний університет, завідувач кафедри історії української літератури і фольклористики, професор.

Захист відбудеться "25” лютого 2010 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "_____" січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Українська повість 60-80-х років ХХ ст. як естетичний феномен характеризує шляхи розвитку національного письменства означеного періоду, його самобутність та інтегрованість у світову літературу. Проте спеціального синтетичного дослідження, яке б діахронно відобразило рух ідей та форм повістевої прози досі немає. Вітчизняні літературознавці (Ю. Безхутрий, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, Г. Клочек, В. Марко, В. Панченко, М. Стрельбицький, В. Фащенко та ін.) зверталися до повісті в монографіях, оглядах, рецензіях, статтях, але подекуди уникали її цілісного аналізу у площині полікритики методологічних можливостей цього жанру в художньому освоєнні світу. Сьогодні ж украй необхідно розглянути й інші аспекти повісті - методологічний та аксіологічний, оскільки під кінець ХХ ст. актуалізувалась саме ціннісно-оцінна спрямованість художнього твору. Повісті українських авторів 1960-1980-х років - відомі й маловідомі - потребують системної об'єктивної та неупередженої інтерпретації з урахуванням нових реалій сучасного категоріального апарату й нового методологічного інструментарію, що дасть змогу розглянути літературний процес як цілісність і на основі систематизованих знань про нього дійти нових історико-літературних та теоретичних узагальнень і висновків.

До малодосліджених в українському літературознавстві належать питання ґенези, еволюції, диференціації та трансформації жанрів. Незважаючи на дискусійність, у генології утвердилася думка про їхню рухомість і мобільність, яка визначила такі константи сучасних досліджень: кожному літературному напрямку відповідає своя жанрова система; динаміка взаємодії окремих жанрів усередині жанрової системи підпорядковується загальним закономірностям розвитку літератури; на різних етапах літературної еволюції виникають нові взаємозв'язки між жанрами, формуються їхні нові модифікації. Ці константи визначають жанрові концепції І. Денисюка, О. Галича, В. Поліщука, В. Фащенка та ін. Труднощі вирішення жанрових питань пояснюються відсутністю надійного критерію для порівняння різних історичних форм жанру, яким може бути теоретична модель структури твору, що особливо стосується повісті - канонічного й водночас неканонічного жанру. Наразі необхідно дослідити функціонування одного з найдієвіших чинників розвитку художнього письменства - жанрового поліцентризму, суть якого в тому, що проблеми еволюції і класифікації жанрів ґрунтуються не на одному вимірі (родовому, авторському, формальному та ін.), а на кількох одночасно.

Функціонування жанру повісті становить динамічний процес, який має свою тяглість, структуру й перебуває в системі співіснування, кореляції з іншими жанрами, у постійному діалозі різних часових, філософських, естетичних традицій і тенденцій. При дослідженні повістевої прози доцільним є використання культурологічного (традиціоналістського) підходу - своєрідного методу пізнання, "переживання" і перетворення всього, що є сферою людської діяльності; у художньому тексті цей підхід опирається на системний аналіз жанрового поліцентризму в межах об'єднаного категорійно-понятійного апарату, з одного боку, як тексту культури, а з іншого - як специфічного поліцентричного літературного жанру. Культурологічний підхід до тексту, обґрунтований у форматі філософсько-естетичного розгляду Л. Баткіним, М. Бахтіним, Ю. Лотманом та ін., скеровує аналіз не тільки і не стільки на точність наукового пізнання, скільки на поглиблення смислу повісті з широким залученням для цього різних контекстів - філософського, соціологічного, літературознавчого тощо. Міждисциплінарність, поліметодологія передбачають обов'язкове врахування власне літературознавчих аспектів дослідження, органічних у "спільному" дисциплінарному проекті, які поглиблюють культурологічний аналіз і водночас репрезентують окремішній, суто літературознавчий підхід.

Вивчення жанрового поліцентризму повістевої прози 1960-1980-х років зорієнтоване на об'єктивне з'ясування загальних особливостей її розвитку в українській літературі досліджуваного періоду та індивідуального творчого внеску митців у жанрові трансформації повісті. Потреба міждисциплінарності, сучасної методології (на шляху до вироблення метаметодології) як добору більш-менш точних варіантів аналізу та інтерпретації тексту детермінується складністю предмета і проблеми дослідження - специфіки жанрового поліцентризму української повісті 60-80-х років ХХ ст., складністю інтелектуальної території дослідження, на якій необхідно вибудувати систему висновків, адекватну до предмета і сформульованої проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова в межах наукової теми кафедри "Шляхи розвитку української літератури ХVІІ-ХХ ст.". Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 5 від 18 грудня 2003 року).

Мета дисертаційної роботи - розглянути на метатеоретичному рівні жанровий поліцентризм української повісті 60-80-х років ХХ ст. як дискурс сингулярностей, визначити його інтегральні характеристики, ідейно-естетичні, поетологічно-стильові домінанти та етичну спрямованість, з'ясувати місце і значення жанру повісті в історії української літератури означеного періоду.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

? проаналізувати жанровий поліцентризм української повісті 1960-1980-х років як феномен, який абсорбує в собі різні типи осягнення дійсності, різні форми свідомості з метою створення універсальної картини світу - і художньої, і філософської водночас - як повістевого тексту культури, що стоїть на сторожі її аксіологічних, буттєвих, філософсько-антропологічних вимірів та жанрової поліформності повісті;

? простежити специфіку сучасної повісті як тексту культури (і літератури), що працює з універсаліями, може розглядатися з погляду поліметодології (чи метаметодології);

? виробити чіткий категорійно-понятійний апарат, забезпечити тлумачення та структурно-системні зв'язки між метакатегоріями і поняттями універсально-культурного змісту;

? описати основні компоненти повістевого тексту в їхній взаємопов'язаності та взаємозалежності, дослідити зв'язок між різними проявами авторської свідомості, мотивувати деструкцію зв'язку між висловлюваннями та художньою логікою тексту;

? довести, що сфера жанрового поліцентризму української повісті 60?80-х років ХХ ст. не містить у собі нічого випадкового, забезпечена принципом презумпції текстуальності, сприймається як осмислений матеріал, характеризується прагненням до смислової з'ясованості і смислового розпрозорення, сама творить свої смисли-об'єкти і смисли-суб'єкти, пропонує амбівалентну схему художньої реальності, вона - прагматична (а не семантична) формотворча структура, націлена на діалог між автором і читачем, на діалог культур, текстів культури та культурних контекстів, зрештою, на діалог індивідуума і соціуму;

? висвітлити теоретичні проблеми повістевого жанру, його тематологічні та сюжетно-композиційні параметри, типологію конфліктів, персонажну сферу, обсервувати генетичні і типологічні зв'язки між повістями різних авторів.

Об'єктом дослідження є написані у 1960-1980-х роках повісті Н. Бічуї, М. Вінграновського, Б. Грищука, Є. Гуцала, А. Дімарова, О. Дмитренка, В. Дрозда, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника, Б. Харчука, І. Чендея, Вал. Шевчука, В. Яворівського та інших письменників. Сферою зацікавлення є також виразно позначені жанровим поліцентризмом художні тексти зарубіжних авторів: В. Ґолдінґа, А. Камю, Ф. Кафки, Т. Манна, Р. Музіля, Ж. - П. Сартра, Дж. Фаулза та інших. До аналізу залучена і публіцистична спадщина письменників, їхні інтерв'ю, спогади, епістолярні та архівні матеріали.

Предмет дослідження - загальні закономірності розвитку української повісті 60-80-х років ХХ ст., синхронний і діахронний зрізи її жанрового поліцентризму; міждисциплінарність (її константні і змінні риси) як чинник формування жанрового простору.

Теоретико-методологічна основа дисертації визначається використанням наукових здобутків українських і зарубіжних учених з історії та теорії літератури, компаративістики, естетики, філософії, психології, культурології. Дослідження здійснено на основі історико-генетичного, типологічного, історико-порівняльного методів наукового вивчення явищ художньої літератури, засад структуралізму, інтертекстуальності, герменевтики, рецептивної естетики, з урахуванням ідей новітніх теорій, зокрема семіотики культури, психоаналізу, рецептивної поетики, наратології.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першою спробою аналізу жанрового поліцентризму української повісті 60-80-х років ХХ ст. Уперше у вітчизняному літературознавстві запропоновано результати системного осмислення загальних закономірностей розвитку повістевого жанру в національній прозі означеного періоду, з'ясовано особливості його тематології, сюжетно-композиційної парадигматики, наративних домінант, типології конфліктів і персонажної сфери, які досліджено в синхронному та діахронному аспектах.

На основі репрезентованої поліметодології (міждисциплінарний підхід) розкрито модуси аналізу та інтерпретації повістевого тексту, зокрема жанрового поліцентризму української повісті: це, по-перше, гуманітарну проблематизацію та актуалізацію інтерпретованого матеріалу; по-друге, зіставлення досліджуваного повістевого тексту з "текстами культури"; по-третє, виокремлення й опис провідних текстових структур, парадигм; по-четверте, аналіз тенденцій та особливостей повісті в антропософському й аксіологічному вимірах, явлених у формі універсалій та констант. Доведено, що системний, комплексний міждисциплінарний підхід є оптимальним підходом до повістевого жанру на шляху до створення універсальної метаметодології тексту.

Теоретичне значення. Дисертаційна робота є першим системним дослідженням особливостей жанрового поліцентризму української повісті 60-80-х років ХХ ст., яке висвітлює закономірності її еволюції, місце і значення у вітчизняній прозі означеного періоду та сприяє комплексному вивченню функціонування повістевого жанру в різні епохи. Це перше міждисциплінарне системне дослідження повістевої прози 1960-1980-х років, проведене із залученням до аналізу маловідомих високохудожніх текстів. Робота покликана посприяти адекватнішому й повнішому пізнанню процесу розвитку багатофункціональної синтетичної художньої системи того часу.

Практичне значення. Результати дослідження можуть використовуватися для розробки цілісної концепції жанрового поліцентризму української повісті 1960?1980-х років, написання узагальнюючих праць із проблем повістевого жанру, для підготовки нормативних курсів історії української літератури і спецкурсів у вищій школі, для створення підручників і навчальних посібників, при укладанні методичних розробок і програм з історії української літератури другої половини ХХ ст.

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження висвітлені у виступах на ХХХІV науковій Шевченківській конференції (Черкаси, 2001), Всеукраїнській науковій конференції "Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття" (Київ, 2002), Всеукраїнській науковій конференції "Олесь Гончар: традиційне та сучасне прочитання творчості" (Київ, 2003), Всеукраїнській науковій конференції "Сучасне прочитання творчості О. Довженка" (Київ, 2004), Міжнародному науковому конґресі "Іван Франко: дух, наука, думка, воля" (Львів, 2006), Всеукраїнській науковій конференції "Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському літературному контексті" (Ужгород, 2007), VІІІ Всеукраїнській науковій конференції "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 2008) та ін.

Результати дослідження відображені у двох монографіях, трьох навчальних посібниках та статтях, що надруковані у наукових фахових виданнях ВАК України. Загальна кількість публікацій - 26.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 422 сторінки, із яких 392 - основного тексту. Список використаних джерел містить 405 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, аналізується стан наукового вивчення проблеми, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет, теоретико-методологічні засади дослідження, а також з'ясовується наукова новизна та практичне значення основних положень дисертації.

Перший розділ - "Теоретичні проблеми повістевого жанру" - складається з шести підрозділів. У підрозділі 1.1 "Повість у системі родової ієрархії літератури" проведено думку, що для літератури доступні різні способи ведення розповіді. Найпоширеніший такий тип нарації, при якому між персонажами і тим, хто оповідає, пролягає дистанція: оповідач повістує про події з незворушним спокоєм; йому все зрозуміле і притаманний дар всебачення. У літературі ХІХ-ХХ ст. особливо поширене поєднання поглядів оповідача і персонажів. Його причинами є небувала художня увага до своєрідності внутрішнього світу людей, а основне - розуміння життя як сукупності несхожих одне на одного ставлень до реальності, різних світоглядів і ціннісних орієнтацій. Найпоширенішою формою епічної нарації є розповідь (від третьої особи), при якій перед автором розкривається широка перспектива відкритого позначення своєї позиції, прямого вираження власних думок та оцінок зображуваного.

У підрозділі 1.2 "Повістевий жанр як структура і фактура" з'ясовується, що жанри не підпорядковані чіткій систематизації та класифікації (на відміну від родів літератури): насамперед тому, що їх дуже багато, що в кожній художній культурі вони специфічні (танка, газель у літературах Сходу), крім того, мають різний історичний обсяг: одні функціонують протягом всієї історії словесного мистецтва (байка), інші ж - співвіднесені з окремими епохами (наприклад, літургійна драма у складі європейського середньовіччя). Тому є потреба охарактеризувати структуру жанрів у кожен історичний момент в аспектах синхронії та діахронії.

Повістеві жанри, як і інші, тісно та різнопланово пов'язані з позахудожньою реальністю. По-перше, важливим є генетичний аспект цих звязків. Всесвітньо значущі явища культурно-історичного життя впливають на жанрову сутність творів: так, основні риси давнього героїчного епосу були зумовлені особливостями становлення етносів і держав. Домінанта романного начала в літературах Нового часу пояснюється тим, що саме в цю пору духовна самостійність людини стала одним із важливих феноменів первинної реальності. Еволюція жанрів залежить від зрушень у соціальній сфері. По-друге, літературні жанри пов'язані з позахудожньою реальністю на рецептивному рівні. Для кожного літературного жанру характерні свої особливі концепції адресата літературного твору, особливе відчуття і розуміння свого читача.

У підрозділі 1.3 "Рецепція повісті в зарубіжному літературознавстві" йдеться про особливе місце в теорії літературних родів концепції Е. Штaйгера, яка піддає ревізії ідею поділу літератури на три канонічні класи. Прикладом поліцентричної типології історичних жанрів, що входили в реально існуючу в певний період жанрову систему, є таблиця середньовічних малих наративів Ґ.-Р. Яусса, заснована на тринадцяти вимірах: адресат і адресант мови, modus dicendi, простір, час, дійові особи, модель учинків, центральне питання, на яке відповідає твір, тип світу, синхронний та діахронний зв'язок з традицією, modus recipiendi, модель поведінки, соціальна (ідеологічна) функція.

Складнощі у створенні діахронічно орієнтованої жанрової класифікації багато в чому пов'язані з тим, що до останнього часу теоретичні основи створення класифікацій, як правило, літературознавцями не рефлектувалися і більшість приймала платонівсько-аристотелівську систему диференціації класів на підставі вичерпного списку необхідних і достатніх властивостей. Не менш важливим є вибір між систематичною класифікацією та "неформальним каталогом".

З початку 1980-х років у літературознавстві активно утверджується теорія сімейної схожості як основа для класифікації жанрів. Логічні підстави для застосування "м'яких таксономічних принципів" намітив Ж. - М. Шеффер, який вказав на те, що жанровий клас екстенсіонально відкритий і не має однозначного інтенсіонального визначення. Такий погляд на речі знімає проблему "змішання жанрів", поставлену романтиками: нема необхідності виділяти "змішані жанри", оскільки один і той же твір може "екземпліфікувати" два різних жанри одночасно. Ця теза Ж. - М. Шеффера багато в чому пояснює сучасні тенденції в жанрових класифікаціях: поступовий відхід від створення всеосяжних систематичних жанрових класифікацій на користь часткових, що належать до типу "відкритий каталог", та опис історичних конкретних жанрових систем і їхніх частин.

У підрозділі 1.4 "Повість як категорія художньої морфології" розкривається підхід до повісті як до складної динамічної системи, здатної змінювати свій стан у результаті варіаційних змін її багатошарової структури.

Система видів і різновидів повісті обумовлена її матеріально-конструктивними та семіотичними параметрами, а різнохарактерність жанрових модифікацій художньої структури визначається її іншими площинами - пізнавальнoю, оцінною та моделюючою. При розгляді першої з них - гносеологічної - зауважується, що якими б великими не були пізнавальні устремління художньо-творчого акту, вони неминуче повинні локалізуватися у якійсь конкретній ділянці життєвої реальності. Такою ділянкою може бути сучасність, минуле і майбутнє. Так само зовнішній світ - світ дій і подій та внутрішній світ особистості, її душевне життя; взаємини людини з природою, з іншими людьми чи з потойбічними силами; стосунки людей у сфері побуту, праці, політичної діяльності, військової служби тощо. Відповідно локалізується зміст повісті, а це обумовлює необхідність пристосування художньої форми до особливостей змісту. Так виникає перший ряд жанрових класифікацій - наприклад, історичний жанр (роман, повість, п'єса, картина, фільм), науково-фантастичний, пригодницький і психологічний - у літературі, театрі, кіномистецтві; жанри пейзажної, любовної, громадянської лірики - у поезії; жанри трудової, весільної, обрядової пісні - у фольклорі тощо.

Кожен із цих жанрів далеко не завжди виступає у чистому виді: часто зустрічаються змішані жанрові утворення. По-перше, у повісті, як і у всіх інших сферах, існування гібридних форм не заперечує наявності форм простих, вихідних для синтетичних утворень; по-друге, різні види повісті мають далеко не однакові можливості для такого схрещення тематичних жанрів - у філософській повісті ці можливості незрівнянно ширші, ніж у соціально-побутовій; по-третє, саме прагнення до чіткого дотримання жанрових меж або ж до їхнього стирання залежить від методологічних установок того або іншого художнього напрямку.

З іншого боку, жанрова диференціація виявляється пов'язаною і з обсягом життєвого матеріалу. Звідси розмежування прози на модифікації новели, повісті, роману; вірша, віршованого циклу і поеми; сонати і симфонії. Так широта можливостей художнього пізнання народжує другий ряд жанрових розподілів.

Третя категорія жанрів випливає з конкретизації оцінної сторони художньої творчості, що, як і її пізнавальна площина, здатна локалізуватися тим чи іншим способом. Конкретизація ідейно-емоційного змісту спричиняє модифікацію художньої форми, здатну адекватно втілити запрограмований зміст. Відтак складаються нові жанрові "серії" наприклад, повість-щоденник, повість-хроніка, повість-портрет, повість-дискусія, повість у листах - у прозі; ода, елегія, епіграма - у поезії; урочистий гімн, ліричний романс - у вокальній музиці; трагедія, трагікомедія і комедія - у театрі тощо. Конкретне наповнення цього ряду жанрів також залежить від специфіки кожного виду мистецтва і від особливостей художньо-творчого методу.

Четвертий план жанрової диференціації видів мистецтва визначається аналогічною пластичністю, гнучкістю, варіаційною здатністю творчої площини художньої структури. Діапазон можливостей художнього моделювання - від "портретного" способу відтворення життя до казково-фантастичного його перетворення. У літературі він починається з нарису, де художня основа органічно злита з документальною, проходить через жанри повісті, роману, у яких образне моделювання відривається від зображення емпіричної даності буття, але зберігає життєподібну форму і завершується жанром казки, у якій образна модель є принципово і свідомо неправдоподібною.

У підрозділі 1.5 "Повість у контексті міжродових та позародових форм літератури" відзначається, що літературознавці ХХ ст. прагнуть доповнити традиційну тріаду (епос, лірика, драма) й обґрунтувати поняття четвертого (а то й пятого і т.ін.) роду літератури: в один ряд із трьома традиційними родами ставлять роман (В. Днєпров), сатиру (Я. Ельсберг, Ю. Борєв), сценарій (П. Каган). У літературі є групи творів, які мають "хімічний" статус; їх однозначно важко зарахувати до епосу, лірики і драми; вони позбавлені їхніх генетичних рис, відкриті для злиття з ними. Такі форми правомірно називати позародовими.

Взірцем позародової форми є нарис, де увага зосереджена на зовнішній реальності. У цій площині знаходиться література "потоку свідомості", у якій переважає не розповідна передача подій, а нескінченні ланцюги вражень, спогадів, душевних рухів носія мови. Тут свідомість найчастіше постає невпорядкованою, хаотичною, вона ніби присвоює і поглинає світ: дійсність заступається хаосом її споглядань, світ - уміщеним у раму свідомості. Подібні властивості мають твори А. Бєлого, Дж. Джойса, М. Пруста, представників "нового роману" у Франції (Н. Бютор, Н. Саррот), в українській літературі - романи "Добрий диявол" П. Загребельного, "Вовча зграя" Є. Пашковського та ін.

Есеїстика (ще один взірець позародової форми) певною мірою перегукується з лірикою. Думки, висловлені в есеїстичній формі, як правило, не претендують на вичерпне трактування предмета, вони допускають можливість зовсім інших суджень. Есеїстика часто-густо тяжіє до синкретизму, оскільки власне художні начала легко поєднуються з філософськими і публіцистичними. Есеїстичне начало виразно відчутне у творчості А. Камю, Т. Манна, К. Паустовського, М. Пришвіна, А. де Сент-Екзюпері та ін. В українській літературі есеїзація має місце у книгах "Націоналізм", "Дух нашої давнини" Д. Донцова, "Бій за українську літературу", "Призначення України" Ю. Липи, у "Книзі спостережень" Є. Маланюка та ін. Основу цих творів складає особлива концепція людини як носія не стільки знань, як думок.

Окреслюється гостра потреба розрізняти власне родові форми, традиційні та панівні у літературній творчості впродовж багатьох століть, і форми "позародові", нетрадиційні, які вкоренилися в "післяромантичному" мистецтві. Загалом це схоже на нинішній сумнів щодо непохитності платонівсько-аристотелівсько-ґеґелівської тріади (епос, лірика, драма). Водночас нема жодних обєктивних підстав оголошувати три роди літератури застарілими. Літературні твори всіх епох (у тому числі і сучасні) виявляють певну родову специфіку (форму епічну, драматичну, ліричну або вживані у ХХ ст. форми "потоку свідомості", есе). Родова приналежність творів (або, навпаки, причетність до однієї із "позародових форм") багато в чому визначає їхню сюжетно-композиційну організацію, формальні, структурні особливості.

У підрозділі 1.6. "Мова сучасної повісті: рецептивний аспект" з'ясовано, що мова - складна семіотична система, специфічний та універсальний спосіб обєктивації і індивідуальної свідомості, і культурної традиції - забезпечує контакт, передачу досвіду і знання між індивідами, розгортає їхні рефлексії у просторово-часових формах, складає інтерсубєктивну спільність людей і виконує різні функції:

1) експресивну,

2) сигніфікативну,

3) інформативно-трансляційну,

4) комунікативну та ін.

Коло літературознавчої проблематики мови широке. У рамках традиційної та класичної поетики це проблеми: можливості і міри присутності матеріального буття у мові, онтологічного статусу мовних значень, співвіднесеності мови і мислення, функціонування мови у соціокультурному контексті та ін. У рамках некласичної поетики це проблеми мовного формалізму і його інтерпретації, мовної структури, статусу мови в онтології людського існування тощо. У постмодерному літературознавстві це проблеми тексту й інтертекстуальності, наративної мовної референції, означення мовних ігор тощо. Відповідно до цього класичний, неокласичний і сучасний періоди у розвитку повісті можуть бути названі за своїм предметом: семантики, мовної синтактики і мовної прагматики.

Другий розділ - "Тематологічний вимір української повісті 60-80-х років ХХ ст." - висвітлює науково-теоретичні засади дисертаційної роботи, рух ідей і форм та тематично-проблемні домінанти повістевого жанру.

У підрозділі 2.1 "Від тематики до тематології" уточнюються поняття "тема", "мотив", "тематика", "тематологія", висвітлюються їхні значення, узагальнюються термінологічні, теоретико - й історико-літературні концепти українських і зарубіжних науковців (О. Білецький, В. Жирмунський, Б. Кроче, Б. Томашевський, Н. Фрай та ін.). Відзначається, що у термінологічній традиції поняття "тема" і "мотив" зближуються, але не ототожнюються, що сукупність тем становить тематику як сферу семантики. Обґрунтовується потреба зосередитися на тематиці саме в її субстанціональному аспекті, тобто на предметі художнього освоєння (пізнання): у художньому творі прямо або побічно заломлюється буття в його цілісності (тобто присутня картина світу, впорядкованого або ж дисгармонійного) і його певні грані - феномени природи, а основне, людського життя.

У підрозділі зазначено, що у вітчизняному літературознавстві категорії "художня тема" та "тематика" були скомпрометовані догматично вузькою інтерпретацією, коли теми художніх творів наполегливо зводилися до соціальної характерності та типовості. Насправді художня тематика складна й багатопланова. На теоретичному рівні вона синтезує в собі три засади: по-перше, онтологічні й антропологічні універсалії, по-друге - локальні (інколи доволі масштабні) культурно-історичні явища, по-третє - феномени індивідуального життя (насамперед життя автора) у їхній самоцінності. Проводиться думка: тематологія - одна зі сфер діяльності загального і порівняльного літературознавства, а тематика - один із методів (тематичний метод), яким можна користуватися.

Підрозділ 2.2 - "Генетичні джерела і тематично-проблемні домінанти повісті" - розкриває науково-теоретичні засади реферованого дослідження:

1) жанр сталий як поняття загальнотеоретичне; це сукупність і взаємозв'язок основних, визначених і стійких жанрових ознак, які складаються у групах творів протягом тривалого часу та дають підставу об'єднувати художні твори різних епох і народів під загальним теоретичним поняттям;

2) жанр змінний у безперервному історичному розвиткові, він має генезу (ідейно-естетичні причини виникнення), динаміку, модифікації і пов'язаний з історико-суспільною ситуацією епохи, розвитком літературних напрямів, із внутрішньолітературним процесом та еволюцією критики й теорії літератури;

3) жанр - це поняття, що синтезує національну своєрідність письменства. У кожній літературі жанр виникає й розвивається залежно від суспільно-політичних умов і культурних традицій нації, від існуючого літературного досвіду та архетипної пам'яті жанру, збагачується оригінальними національними рисами й одночасно привносить їх у загальний розвиток письменства;

4) жанр неповторно індивідуальний: у творах майстрів слова поряд із традиційними, усталеними жанровими нормами та правилами одночасно наявні і новаторські ознаки, що часто визначають новий напрямок розвитку того чи іншого жанру, сприяють трансформації поняття. Визначаються три напрямки у вивченні внутрішньожанрової типології повісті:

1) аналіз жанру з погляду його внутрішньої типології - "типології другого рівня" (під типологією першого рівня розуміються відмінності від інших макрожанрів);

2) дослідження жанру на межі зі стилем та його типологічними варіаціями;

3) потрактування жанру як особливого типу структури.

Складність, неодновимірність, різнорідність феномену повісті пояснюється її відкритістю та здатністю до трансформування, через що в науці досі немає загальноприйнятого і вичерпного визначення цього літературного жанру. Мова йде про набуття поняттям "повість" термінологічного характеру, про домінуючі жанрові ознаки повісті - обсяг "олітературеного" емпіричного матеріалу, сюжетно-композиційні структури. Еволюція повісті простежується у контексті проблеми "чистоти жанру" та ідеї "пам'яті жанрів" (М. Бахтін) від літописних, житійних, моралізаторських та інших видових форм у києворуському письменстві до різних жанрових модифікацій у творчості письменників ХІХ-ХХ ст.

жанровий поліцентризм українська повість

Як і на межі ХІХ - початку ХХ ст., прикметною ознакою української літератури другої половини ХХ ст. стала дифузія психологізму й ліризму. Основні екзистенційні модуси повістевої прози 1960-1980-х років: пошук сенсу життя Dasein-y (М. Ґайдеґґер); теорія "межових" ситуацій (К. Ясперс); концепція самотності/відчуженості людини у "світі речей" (М. Бердяєв); діалектика "Я" та "Іншого" (Ж. - П. Сартр); тлумачення абсурдності людського існування (А. Камю).

У підрозділі 2.3 "Екзистенційність української повісті" досліджується освоєння складного й суперечливого досвіду людини у Другій світовій війні (екзистенційні колізії, емоційні переживання, проблема морального вибору та ін.). Для повісті "Підполковник Шиманський" (1966) В. Земляка, суміжній із авантюрним романом, характерна дифузія жанрових рис середньої та великої епічної форми, що притаманна цілому ряду українських повістей 1960-1980-х років. Повість "Ніч без милосердя" (1973) виражає синтетичний погляд на рідну землю й етнічну спільноту як суб'єкта історичного процесу збурених війною років. Кіноповість "Останній патрон" (1963) прикметна новою стилістикою митця (називні речення, напливи "камери" на паралельні об'єкти, аксіональність викладу).

Українська проза, починаючи з 1960-х років, перейшла від зображення "правди одного бою" до тем, які до того не вважалися головними, а то й були ідеологічно "небезпечними" (життя мешканців окупованої території, гетто, концентраційного табору), відтворюючи не стільки можливий духовний потенціал людини, скільки її здатність не втратити свою особистість. У підрозділі розглядається вплив екзистенційної концепції - світоглядної основи Гр. Тютюнника на творчу модель його повістей "Облога" (1969), "Климко" (1976), "Вогник далеко в степу" (1979), що зорієнтована на художньо-філософське трактування екзистенційної проблеми "дитина і війна" (соціальним потрясінням доби відповідає специфічний герой - людина з карбом свого часу; загострене відчуття персонажами своєї присутності та відчуженості у світі, свідомий вибір ними морально-етичних пріоритетів і поведінки; архетипні концепти жалю, співчуття, милосердя, співпереживання).

Тенденція духовно-художнього історизму в українській радянській прозі чи не найвиразніше виявилася у жанрі художньо-документальної повісті - "Старий дзвоник" (1976) В. Близнеця, "З вогню воскресли" (1978) Є. Гуцала, "Вічні Кортеліси" (1980) В. Яворівського та ін. Використання повістярами композиції "ткацького човника" (В. Фащенко), документа-спогаду і документа-пам'яті сприяло реалізації проблем єдності та зв'язку поколінь, звиродніння людей на війні та при цьому - невмирущості моральних цінностей людини.

Художній світ повістей Вал. Шевчука "Набережна, 12" (1965) та "Крик півня на світанку" (1979) постає як екзистенційний простір особистості, котра намагається подолати абсурдність життя, внести в нього логіку, сенс. Шевчукова візія щастя, закорінена на баченні світу як космічного універсуму, викликана настановою письменника художньо дослідити історію душі людини як віддзеркалення макрокосму.

Проблема єдності людини і навколишнього світу визначилася увагою митців-гуманістів до духовного аспекту життя людини (шлях від екології природи до екології душі). Використовуючи традиції реалістичного психологізму класичної літератури (В. Винниченко, О. Довженко, І. Нечуй-Левицький, І. Франко та ін.), М. Вінграновський ґрунтовно дослідив внутрішню сутність людини, її ставлення до навколишнього середовища, а відтак - до самої себе у повістях "Первінка" (1971), "Сіроманець" (1977), "Кінь на вечірній зорі" (1986): об'єкт пильної уваги митця - духовна субстанція людини та українського села.

У повісті "Сьоме небо" (1984) Р. Іваничук звернувся до екзистенційної структури літературної притчі, що тяжіє до локальної замкнутості, повторюваності, перегравання різних варіантів однієї й тієї ж події, котру розробляли І. Франко, А. Камю, Ф. Кафка, Ж. - П. Сартр та ін. Особливість трактування письменником теми життєвої місії інтелігенції полягає в тому, що він поєднав конкретику життя героїв-інтелігентів - учителя Богдана Зарицького (Страуса), бухгалтера Романа Заставного, нотаріуса Мирона Костецького - із символікою морально-філософського плану. Алегорично-притчевого характеру творові надає насамперед образ Сьомого Неба, який варіюється в уявленнях кожного персонажа залежно від життєвих прагнень та виражає його духовну вартісність. Жанр "Сьомого неба" має виразні ознаки філософсько-психологічної повісті-дискусії (аксіологічно-оцінні орієнтири автора, концентрація уваги на екзистенційних фрагментах, зосередження на внутрішньому сюжеті тощо).

Актуалізація екзистенційних мотивів, пов'язана із запереченням соцреалізму, використанням інноваційних та мистецьких концепцій, взаємодією форм та взаємопроникненням родів і жанрів, визначила загальну еволюцію української повісті 1960-1980-х років у напрямку збагачення тематично-проблемної палітри та розширення системи стилістичних і тропеїчних засобів вітчизняного прозописьма.

У підрозділі 2.4 "Онтологічна тріада "істина - добро - краса" висвітлюються комплекс онтологічних тем мистецтва, значущість та широкий спектр антропологічного аспекта художньої тематики. Ідея антропоцентризму (піднесення самодостатньої цінності людської душі, неповторності особистості, утвердження доброти, благородства, совісті), в основі якої - моральний досвід людства, його високі етичні норми, є однією з домінантних ідей у повістевій прозі 1960-1980-х років. Подібно до гуманістів епохи Відродження, О. Гончар, А. Дімаров, Р. Іваничук, Л. Первомайський, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук та ін. основну роль відводили звичайній людині, образ якої став призмою, крізь яку осмислювалася доля народу. У коло їхніх творчих зацікавлень, як і попередників - П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Хвильового, В. Підмогильного, Г. Косинки, увійшли онтологічні проблеми, що виражають корінні аспекти буття людини та його основні цінності (проблеми смислу життя, самотності, життя і смерті, любові і ненависті, вірності і зради, доброти та ін.). При цьому художнє світовідчування набувало глибокого філософського змісту, суть якого визначалась роздумами про цінність окремої особистості та утвердженням її духовних сил, життєлюбства, оптимізму.

Еволюція повістевої прози пов'язана з інтенсивним розвитком онтологічної тенденції - пріоритетом загальнолюдських цінностей, визначених аксіологічною тріадою "істина ? добро ? краса", із зосередженою увагою провідних письменників до індивідуального буття особистості, детального художнього дослідження моральних можливостей людини та її потенційної потреби в духовному єднанні з іншими людьми. Особливою напругою етичних шукань, увагою до первинних у своєму значенні проблем людського буття прикметна повість Л. Первомайського "Чорний брід" (1968). З її появою в українській прозі, на противагу об'єктивістсько-соціальній орієнтації соцреалістичної парадигми, посилилося зростання особистісного первня. Зосереджена увага автора до індивідуального буття людини, детального художнього дослідження системи вічних цінностей і моральних можливостей особистості та її потенційної потреби в духовному єднанні поглиблювала в повістевій прозі ліричне начало та якість художнього психологізму. Українська повість почала набувати більшої онтологічної наповненості, помітнішими стали тенденції осмислення подій у єдиному життєвому потоці, розширення наративної структури, межі викладу та його розімкнутості у часопросторі, що пізніше оформилося у стильовий напрямок інтелектуальної прози (творчість П. Загребельного, Вал. Шевчука, Ю. Щербака та ін.).

У підрозділі 2.5 "Культурно-історична та персональна тематика" йдеться про змалювання українською повістю 1960-1980-х років (нарівні з універсаліями всесвітнього, природного і людського буття) культурно-історичних реалій у їхній багатоплановості та різноманітності, про осягнення нею просторово-часових визначеностей буття. Нарівні з темами вічними (універсальними) й національно-історичними в літературі висвітлювався і неповторно-індивідуальний, духовно-біографічний досвід самих авторів. Персональна тематика, саморозкриття автора, яке має в багатьох випадках сповідувальний характер, - істотний пласт українського письменства.

При розгляді дискурсу автобіографізму у творчому доробку Гр. Тютюнника з погляду теорії психоаналізу З. Фройда констатується вплив на його художні тексти психічних травм, пережитих автором у дитинстві: факти біографії прозаїка воєнного часу та перших мирних років відбилися в його повістях відповідними мотивами (самотність, жорстокість, доброта, загроза смерті) та ситуаціями (подорож воєнною дорогою, зустріч і стосунки з добрими й лихими людьми). Різні варіації цих мотивів та обставин сублімуються у повістях "Облога", "Климко", "Вогник далекого степу" і створюють ілюзію саги - епопейного твору про складні життєві перипетії дитини з воєнного покоління та загострене сприймання нею навколишньої дійсності.

У повісті "Облога", вдавшись до сюжетної оповіді від імені підлітка Харитона, письменник здійснив екзистенційний аналіз людського буття: відомі із власного дитинства реальні факти життя він розглянув в аспекті переживань героя (до війни помер дід, репресували батька, пішла з дому матір, померла остання рідна людина - бабуся), його намагання вижити в екстремальних умовах абсурдного світу воєнного часу. Звернувшись до екзистенційної проблематики (відчай, страх, смерть), митець глибоко сягнув у психіку Харитона (сферу свідомого і підсвідомого), змоделював реальну дійсність через призму його світобачення і світосприйняття (фронтові будні, особиста драма Мелані та ін.). Образ автора часто сублімується в образ героя (автор ніби перевтілюється в нього, живе в його епоху, а насправді просто повертається у власне минуле, "згадує") і цим самим інтегрує в собі усвідомлену (зовнішню) й неусвідомлену (внутрішню, властиву свідомості суб'єкта) діалектичність. Такий інтегративний нараційний прийом характерний і для повісті "Вогник далеко в степу", виклад тексту в якій також здійснюється від першої особи через гомодієгетичну форму нарації, що є не тільки засобом підкреслення автобіографічності (правдивості, достовірності фактів), а й реалізації письменником себе як суб'єкта. У повісті "Климко" автор є водночас і об'єктом, і суб'єктом (виклад ведеться в гетеродієгетичній формі); внутрішній стан підлітка розкривається крізь сприймання дійсності самим персонажем, що робить твір моногеройним (про це свідчить і його назва - "Климко") та сприяє створенню монументального образу дитини з воєнного покоління.

Взяті з реального життя, персонажі Гр. Тютюнника наділені цільними, цілеспрямованими характерами. Соціальний конфлікт повісті "Вогник далеко в степу" відображає активне протистояння чотирьох друзів абсурдному світу повоєнного часу. Малий за віком і фізично слабкий Павло - суб'єкт оповіді - навчається в ремісничому училищі завдяки особливій наполегливості. Невідповідність між силою його духу та фізичною недосконалістю несе в сюжеті твору особливе смислове навантаження, визначивши основний морально-етичний конфлікт: із делікатним Павлом жорстоко повівся бездушний шофер, скинувши його з вантажівки на кам'яну бруківку. Здатність хлопців під впливом почуттів обов'язку, честі і солідарності постояти за друга генерує високогуманний морально-етичний пафос ствердження необхідності людяності та не аморфної, а активної і мужньої доброти, що втілюється на основі принципів гармонії, контрасту, симетрії, монтажу.

У підрозділі 2.6 "Віртуальна тематика або семантика можливих світів" відзначено, що, подібно до Є. Гуцала, Дж. Джойса, В. Дрозда, У. Еко та ін., на аксіологічну значущість художніх світів у літературі особливу увагу звертав О. Гончар. Вважаючи, що ціннісно-оцінний аспект твору визначається цілісністю авторського ідеалу та уявленням про альтернативне майбутнє, О. Гончар переважно з цих художньо-естетичних позицій осмислив світ та людину в повісті "Далекі вогнища" (1987). Зорієнтованість на високу емоційну наснаженість та глибоку філософську думку визначила вибір митцем такого жанрово-стильового різновиду, як ліро-епічна повість. Письменник використав гомодієгетичну форму нарації, що відкриває ширші можливості для саморозкриття героя, вияву його почуттів і міркувань, зображення зв'язку часопростору із внутрішньою сутністю людини. Віртуальний простір "Далеких вогнищ" організовано семантичною парадигмою, заявленою вже на початку тексту повісті у філософському роздумі оповідача. Розроблена у дискурсі проблем "людина і час", "людина в історії", ця парадигма задала своєрідну медитативну тональність викладу, де всі події та вчинки героїв пропускаються через антиномії "добро - зло", "любов - зрада", "життя - смерть". Вона, зрештою, трансформувалась у модель "мить - вічність".

"Далекі вогнища" - один із небагатьох творів української радянської літератури, у яких відчутний підхід до раніше табуйованих тем голодомору 1920-1930-х років та сталінських політичних репресій. Сюжетно переплітаючи площини теперішнього й минулого часів, відображаючи події довоєнного часу і трагізм війни, О. Гончар в авторських відступах, роздумах героїв поєднав ліричне осмислення дійсності та людини в ній із соціальними й морально-етичними узагальненнями. Викладені у публіцистичному та філософському ключі, вони мають віртуальну спрямованість.

Аксіологічний аспект повісті через категорії-домінанти прекрасного та потворного, драматичного та трагічного заглиблений у сферу висвітлення проблем добра і зла, щастя і горя, кохання і підлості, морального вибору, життя і смерті. Гармонія у стосунках між персонажами ґрунтується на дотриманні християнських цінностей, а саме введення християнської лінії посилює гуманізм твору, що є одним із джерел його художності. Поетика катарсису закорінена О. Гончарем на високому рівні драматизації змісту повісті та на заключному трагічному епізоді (смерть Кочубея та Ольги Байцур), який детермінує фінальний катарсисний момент.

Жанровий розвиток української повісті в 60-80-х роках ХХ ст. виражає актуалізацію у вітчизняній літературі екзистенційності, повернення особистісних мотивів, відступ від нормативної поетики соцреалізму - домінанти нового творчого мислення, використання традиційних та апробацію новітніх мистецьких концепцій, дифузію психологізму і ліризму, взаємодію лірики й епіки, тяжіння до умовних форм, фольклорних алюзій та міфопоетичних художніх прийомів, проникнення новелістичних і романних структур у повістеві та жанровий синтез у цілому.

Третій розділ - "Сюжетно-композиційні параметри української повісті 60-80-х років ХХ ст." - розкриває зв'язок жанрової специфіки твору з його сюжетно-композиційною парадигмою.

У підрозділі 3.1 "Сюжет і його жанротвірні функції" з'ясовуються такі функції сюжету:

1) подієві ряди (особливо коли вони складають єдину дію) є засобом скріплення, "цементування" зображеного, надання йому естетичної цілісності та завершеності;

2) часто сюжет виступає як "провокація" вчинків персонажів і їхніх характерів; для літературних героїв, занурених у подієвий ряд, події є "полем діяння", вони дають їм змогу різнопланово й повно розкритися перед читачем в емоційних та розумових відгуках на те, що відбувається, а основне виявити вчинки і моделі поведінки;

3) сюжет інколи виступає як генератор життєвих конфліктів, збентеження, незадоволення персонажів, їхніх перемог і поразок, тобто є носієм драматизму.

Із сюжетом тісно пов'язана проблема конфлікту. В українській повісті 1960-1980-х років поширені два типи сюжетних конфліктів:

1) суперечності локальні та минущі;

2) стабільні конфліктні стани (позиції). У творах О. Гончара, наприклад, переважають сюжети локальні, вміщені в середині подієвих рядів; дії і вчинки в таких сюжетах зосереджені в часі дії і рухаються до розвязки. Адресації Вал. Шевчука до читачів канонічних і неканонічних сюжетів переслідують різну мету:

1) бажання зацікавити, розважити, заспокоїти, втішити читача, переконати його в думці, що все в житті з часом стане на своє місце (вчення про катарсис);

2) настанову не на силу враження, а на глибину читацького проникнення у складні і суперечливі життєві пласти; письменник не навіює, а звертається до духовно-інтелектуальної активності читача. Різні види сюжетобудування (концентричний, хронікальний, багатолінійний та ін.) у повістях Гр. Тютюнника ("Облога", "Климко", "День мій суботній" та ін.) співіснують і взаємопереплітаються, бо їхня спільна риса - потреба в персонажах, які б мали певний світогляд, свідомість, свої моделі поведінки.

У підрозділі 3.2 "Варіації cюжетно-композиційних вирішень" дослідження проводиться у річищі органічного зв'язку сюжетно-композиційних параметрів художнього твору з концепцією людини. Зміст та обсяг категорії концепції людини визначають такі складники: а) естетичний ідеал; б) розуміння автором біологічних, духовних і суспільних начал у людині, його ставлення до персонажів; в) вибір героїв; г) принципи їх зображення. Концепція людини розуміється як особливий спосіб художнього освоєння світу, що реалізується на трьох естетичних рівнях літературного твору:

1) структурно-стилістичному;

2) художньо-образному;

3) філософсько-універсальному. На противагу об'єктивістсько-соціальній орієнтації соцреалізму, художня концепція людини в повістевій прозі 60-80-х років ХХ ст. переважно суголосна етико-антропологічним концепціям української філософської традиції (Г. Сковорода, П. Юркевич, І. Франко, Д. Чижевський). Психологічна основа особистісних концепцій письменників співвідноситься з актуальними психологічними теоріями особистості (К. - Ґ. Юнґ, А. Маслоу, Ф. Перлз, Е. Берн, К. Роджерс, А. Адлер), зверненням до питань "екзистенційного вакууму" (В. Франкл), сенсу життя, вольового імперативу совісті, відповідальності, обов'язку.

Сюжетно-композиційні параметри повісті-портрета Б. Харчука "Панкрац і Юдка" (1981) відтворюють психодуховний світ персонажа (людини стражденної, рефлектуючої) на філософсько-екзистенційному рівні. В образі головної героїні - молодої дівчини Юдки, поставленої перед проблемою морального вибору (смерть або коханка есесівського лейтенанта Панкраца), - письменник змоделював складну внутрішню драму особи із роздвоєною свідомістю, відтворив динаміку внутрішніх змін її "я". Сюжетно-композиційну побудову твору визначив драматичний момент усвідомлення Юдкою свого становища: він спричинений кореляцією меж внутрішнього і зовнішнього світів, свідомих і підсвідомих прагнень та реальних можливостей. Б. Харчук використав різні форми нарації (внутрішній монолог, діалог, полілог, спогад та ін.), які представляють ліризацію повістевого жанру та ускладнення його сюжетно-композиційної парадигматики (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність викладу тексту). Внутрішній світ дівчини автор розкрив переважно крізь призму сприймання дійсності та інших персонажів (Панкрац, батько, матір, поліцай Войтек) нею самою. Такий художній прийом дає підстави вважати цю повість моногеройною, а психологічний рівень героїні - її структуротвірним елементом, що ґрунтується на взаємодії внутрішньої та зовнішньої фокалізації.