Модель сюжетно-композиційного вирішення романізованої повісті "зв'язку часів" В. Дрозда "Семирозум" (1967) (вибір героїв, конфлікту-протистояння автентичної мрії людини про щасливе життя та абсурду навколишньої дійсності, відображення характерів та ін.) детермінована часом значних соціальних катаклізмів (кінець другого десятиліття ХХ ст., Друга світова війна, постсталінська доба). Образ Матвія Семирозума, створений на основі звернення до міфології (слов'янсько-язичницької), репрезентує національний тип характеру (характерник-дивак), ідею звеличення окремої духовно цілісної особистості та морального оздоровлення суспільства, нації; цей образ виражає співвіднесеність Минуле - Сучасне - Майбутнє.

Посиленню стереоскопічності та оригінальності зображення народних характерів сприяла течія так званої химерної прози. Повість В. Дрозда "Ирій" (1971) позначена творчою спрямованістю митця на фольклорні та літературні традиції, на трансформацію в нових художніх формах притч, легенд, казок, міфів, елементів народної сміхової культури - небилиць, приказок, прислів'їв тощо. Десять розділів твору становлять цілісну сюжетно-композиційну парадигму, сюжетну єдність якої не руйнує локальна закінченість розвитку окремих характерів; завдяки сумірності всіх частин, вдалому чергуванню епізодів рельєфно окреслюються характери головних і другорядних персонажів та ідейне звучання "Ирію".

У повісті М. Вінграновського "Літо на Десні" (1983) дійсність зображується у її проблемно-тематичному "вузлі" (взаємозв'язок людини і природи) та в індивідуально-особистісному, морально-психологічному вимірі. Твір демонструє увагу до модерністських стильових течій і концентричних сюжетів. У плані сюжетно-композиційної організації художнього тексту це так звана "вільна повість", для якої прикметний послаблений сюжет та настроєве поєднання окремих епізодів.

У повістевій прозі 1960-1980-х років психологічний та ліричний аспекти зображення у поєднанні зі складною ідейною та сюжетно-композиційною парадигмою відтворюють психодуховний світ персонажів на філософсько-екзистенційному рівні; психічно-роздвоєний і лірико-філософський типи народного характеру відображають ствердження естетичного ідеалу митців - незбагненного світу людського "я".

У підрозділі 3.3 "Мімезисна модель української повісті" висвітлюються традиційні функції сюжетно-композиційних параметрів. Тяжіння повістевих творів 1960-1980-х років до точного художнього втілення "правди життя" визначали екзистенційні проблеми людського існування (самотність, відчуженість, пошук сенсу індивідуального буття). Конкретні типи фабули розглядаються на основі таких таксономічних параметрів: а) характеру інтриги - фабула розслідування, пригодницький сюжет; б) характеру подій - хронікальний та концентричний сюжети; в) послідовності викладу подій - хронологічна, монтажна, лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна і конкретно-ретроспективна фабули; г) структури сюжету - наскрізний, новелістичний, фрагментарний.

Сюжетобудова повістей Гр. Тютюнника "Облога", "Климко", "Вогник далеко в степу" виражає тенденцію української прози досліджуваного періоду до розширення сюжетних функцій твору: зовнішній сюжет, який має фрагментарно-калейдоскопічний характер, відображає етапи життя героїв, а внутрішній - відбиває динаміку їхніх переживань, душевних станів та діалектику почуттів. Автор структурував художній текст за допомогою таких елементів зовнішньої композиції, як "глава" (зовнішня композиція повісті "Облога" характеризується наявністю восьми глав), "розділ" ("Климко": шести розділів), "частина" ("Вогник далеко в степу": восьми частин), що спричинило створення структурного інваріанту повісті "з новелістичною концентрацією простору і часу" (І. Денисюк). Локальна закінченість розвитку сюжетних колізій та характерів окремої композиційної одиниці (глави, розділу, частини) не руйнує наскрізного сюжету цілісного тексту, оскільки в кожному творі вони поєднуються спільним сюжетом.

Повісті О. Дмитренка про моральні аспекти екзистенції людини - "Стежка на обриві" (1982) та "Політ без приземлення" (1983) - репрезентують нову мімезисну парадигму життєвих схем і моделей: для творів прикметна активізація екзистенційних пошуків опертя індивіда, реабілітація в часах знедуховлення усталених морально-етичних та естетичних цінностей; "лабораторний експеримент" автор здійснив завдяки композиційному прийомові зосередження героїв в одному місці; художні ідеї він провів у постмодерністському дискурсі - через спогади, легенди, анекдоти.

Повістярі 60-80-х років ХХ ст. переважно культивували ретроспективну фабулу, хронікальну й концентричну структуру сюжету. Жанротвірна ознака повісті - поєднання перипетійної та характеристичної функцій сюжету - репрезентується у їхніх творах концентричним типом сюжету з елементами хронологічного, події якого поєднані причинно-наслідковими зв'язками, а осердям є одна або кілька подій.

Підрозділ 3.4 - "Художня реляція "сюжет - хронотоп" - доповнює попередній, він розкриває зумовленість сюжетних особливостей повістей місцем, роллю, семантикою образів та хронотопом як організаційним центром сюжету. При порівняльному аналізі "воєнних" повістей Гр. Тютюнника виявляється низка схожих структурних елементів: по-перше, - це присутній в усіх творах мотив дороги; по-друге, - імплікована ідея руху, що вмотивовує динамічність оповіді; по-третє, - стислість художнього простору текстів; по-четверте, - наявність "пуанту" - випадку або несподіваного повороту сюжету, що є визначальним у смисловому звучанні твору, але в кожному з них ця сюжетна схема має свої відтінки.

Часовий простір письменник змоделював як культурно-філософський. Швидкоплинний перебіг психічних реакцій персонажів, їхні настрої, спогади, думки співвідносяться з ширшими категоріями - планетарним часом і простором, майбутнім, вічними філософськими істинами. Ґрунтуючись на спіралеподібному розгортанні та співвіднесенні індивідуального хронотопу із вселюдським або універсальним, просторово-часова організація художніх образів підпорядкована психологічному завданню повного і всебічного розкриття внутрішнього світу героїв.

Сюжетотвірна місія категорії художнього часу у повістях Гр. Тютюнника виявляється в нероздільному існуванні фабульно-сюжетного та наративного часу (оповідного - в "Облозі" й "Вогнику далеко в степу", розповідного - у "Климку"), що зумовлює однолінійність сюжету. Завдяки прийому ретроспекції здійснюється "діагностика" психіки героїв, висвітлюються їхні морально-етичні орієнтири; ретроспекція здійснює інтеграцію часових зрізів, спонукає розглядати життєві перипетії та долю людини з погляду минулого, сучасного і майбутнього. Образи персонажів визначили сюжетний рух повістей, який розвивається через психологізм, монтаж, контраст, хронотоп дороги, зустрічі, випадку, хронотоп порогу, неочікуване перетворення однієї ситуації в прямо протилежну, художню деталь.

У підрозділі 3.5 "Наративний модус повістевого жанру" висвітлюються визначальні концепти наративної стратегії і характеротворення української прози 1960-1980-х років, альтернативної щодо літератури соцреалізму, - національний та автобіографічний, співіснування у ній двох моделей - "підсумків життя" і "моделі актуалітету" (М. Кодак) з пріоритетом другої.

Повісті І. Чендея "Луна блакитного овиду" (1966), "Казка білого інею" (1973), "Кринична вода (Сестри)" (1975) розглядаються як своєрідна лірична автобіографічна трилогія, ідейно-тематичну парадигматику котрої визначили роздуми прозаїка про значення в житті кожної людини родини, про сенс людського існування. Перша і третя повісті написані в гомодієгетичному наративі, що сприяє органічному відтворенню тісного зв'язку часу і простору із внутрішньою сутністю людини. У структурі "Луни блакитного овиду" значне місце займає нарація-резюме: загальнооповідні епізоди збірно висвітлюють події, які відбувалися в минулому (резюмуючий аналепсис) сюжетному часі і в теперішньому. Повістяр активно послуговувався ретро - й інтроспективами, засобом "паралельного біографування" персонажів. Ідейно-тематичній парадигмі повісті підпорядкована не тільки образна система, а й жанрова форма (спогади), фрагментарна композиція та форма оповіді - сповідь, що наближається до внутрішнього монологу, змістовий дискурс якої визначає слово "пам'ять".

Імперативи пам'яті, совісті, доброти - основні елементи морально-естетичної концепції І. Чендея, що обумовлюють його наративну стратегію. Якщо в "Луні блакитного овиду" герой-оповідач (екстрадієгетично-гомодієгетичний наратор) розповідає про людей, серед яких він виріс, то в "Криничній воді (Сестрах)" нарація героя-оповідача (інтрадієгетично-гомодієгетичний наратор) конструюється з перспективою персонажів (діалог матері та тітки героя), що сприяє розширенню внутрішньої фокалізації. У "Луні блакитного овиду" функціонує модель триєдиного образу митця, що характеризується глибокою інтроспективністю: І. Чендей - автор-наратор-герой; у наративі повісті "Кринична вода (Сестри)" використано іншу дискурсивну модель - багатоголосся, основу якої визначає зменшення ролі наратора як ідеологічного центру, носія домінуючого погляду. Виклад тексту в повісті "Казка білого інею" подається в гетеродієгетичній формі. Наратор у ній імпліцитний, тому в розгортанні сюжету роль епічного центру виконують персонажі й насамперед головна героїня - матір, яку письменник наділив численними внутрішніми монологами.

Розкриваючи гармонійні стосунки і протидію людини й оточення у повістях "Іван" (1965) та "Іванові журавлі" (1971), І. Чендей увів персонажів у кризову ситуацію. Прозаїк використав гетеродієгетичний наратив ("Іван") із тією метою, щоб засобами внутрішньої фокалізації (монологи, діалоги) герої могли саморозкритись (спустошеність душі Івана Каламаря, його деформовані стосунки з односельцями та дружиною; відстоювання "вічних істин" буття отцем Іваном Стахом). Третьоособовий наратор у внутрішній фокалізації повісті займає позицію реального фокуса авторського та персонажного ідіолекту. Наративний дискурс твору побудований як комунікативна модель, яка в різних ракурсах висвітлює екзистенційний конфлікт героїв у їхніх дискусіях та зіткненнях стосовно онтології людського буття. Виклад тексту повісті "Іванові журавлі" також ведеться в гетеродієгетичній формі, але в аспекті її головного героя, що різко підвищує його суб'єктивність, а творові надає сповідального змісту. Основний засіб представлення переживань майстра Івана - невласне пряма мова.

Розширення ракурсів естетичного відтворення людини і світу спонукало повістярів до використання різних форм наративної (гомодієгетична, гетерогієгетична, внутрішні монологи, діалоги, спогади, сповідальні елементи та ін.) та часово-просторової (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність оповіді) організації художніх текстів, до тонкого психологічного нюансування, художньої умовності, міфопоетики й народнопоетичної образності, засобів іронії, гротексту.

Підрозділ 3.6 - "Жанровий принцип циклізації в українській повісті" - розкриває проблему циклізації прозових творів, їх концептно-інтертекстні зв'язки та оформлення у певні структури.

Цілісність та єдність збірки Є. Гуцала "Сльози Божої Матері" (1990), яку складають повісті-застереження "Голодомор", "Безголов'я", "Прокляття", ґрунтується на зовнішніх і внутрішніх "зчепленнях" між окремими її складниками-частинами. Метатекст циклу реконструює найтрагічніші періоди національної історії минулого століття - голодомор тридцятих років, німецьку окупацію та їх апокаліптичний резонанс у повоєнному житті. Життєвий матеріал подано у трьох аспектах: виявляються історичні корені тих чи інших подій, доль героїв, їхня передісторія; зображується час "тоді" і те, що в ньому відбувалося. Увага наратора зосереджена на подіях, що протікають "тепер". Звернувшись до панорамного принципу наративу, Є. Гуцало сягнув ефекту розімкнутості сюжету: у сюжетотворенні важливими є не стільки перегуки подій та наявність одних і тих же героїв, скільки концептуальне, цілісне й синтетичне осмислення життя та долі окремої людини у зв'язку із суспільними процесами, а отже, цілісність та єдність циклу як особливої художньої форми.

"Сльози Божої Матері" - це художнє дослідження трагізму людського буття в історіософському вимірі. Наскрізний сюжет циклу визначає, з одного боку, зіткнення людини з історією, а з іншого - пошуки нею високого смислу свого життя, що є виявом виявив певної автономності письменника щодо методу соцреалізму. Всі три повісті - притчі про долю українського селянства. Іманентні риси їхнього художнього світу - екстремальні життєві ситуації, "мандруючі" від твору до твору екзистенційно-філософські мотиви (екзистенціали тривоги, страху, розпачу, смерті, пошуків смислу життя), апокаліптичний настрій, увага до психопатологічних станів (божевілля, життя героїв на межі зриву), невротичність персонажів.

Онтософія Б. Грищука, автора повістевого циклу "Чотири притчі з життя гуманітаріїв" із книжки "Кинджал милосердя" (1991), ґрунтується на притчево-параболічній інтерпретаційності морально-етичних реалій. Просторотворчим чинником художнього світу першої в циклі повісті "Кварта гіркої води" (1987) є збіжність/незбіжність у тріаді "буттєвий факт - інтерпретаційна версія - маскулінно й фемінно маркована уява". Між двома першими повістями циклу ("Кварта гіркої води", "Кинджал милосердя") існує деякий тематично-композиційний зв'язок - у той час, як третій твір, радше новела "І ці ямочки на щоках…" (1987), стоїть у цілості осібно, зокрема своїм характером проектування драми "Камінний господар" Лесі Українки на життя акторського подружжя. Титульну в книжці власне повість "Кинджал милосердя" (1988) єднає з "Квартою…" філософська тема справжності народної мистецької традиції, композиційна (антиципаційна) функція віщого сну протаґоніста, значущість "діалоґу-аґону" (М. Зеров), колоритні сільські типажі. Повість "Голос нічної ластівки" (1989) позначена художнім ритмомелодійним експериментом - уведенням ритмізованого тексту із внутрішніми римами у функції вираження естетизованого страждання.

Циклічні твори повістярів - це своєрідні метажанри, внутрішніми синтезуючими чинниками яких є "мандрівні" філософсько-екзистенційні мотиви, образи-символи, "олітературення" кризових психічних станів людини, інтертекстуальність та жанрово-стильове експериментування - чинники, що засвідчують оригінальність української повістевої прози 60-80-х років ХХ ст.

Четвертий розділ - "Структурно-смислова ієрархія персонажів як антропоцентричний вимір української повісті 60-80-х років ХХ ст." - висвітлює концептуальне осмислення зв'язків людини і світу, систему конфліктів і характерів та жанрово-стильових особливостей.

У підрозділі 4.1 "Типологія конфліктів і персонажна сфера" художній конфлікт розглядається як стрижень літературного твору, який пронизує всі його структурні елементи (ідейний зміст, сюжет, композицію, характери, образно-стильову парадигму і т. ін.), при цьому використовується думка вчених (А. Бочаров, Й. Кисельов, К. Ломазова, А. Погрібний, А. Швець та ін.) про те, що існують різні ступені напруги, поляризації і вираження художнього конфлікту: конфлікт-розмежування, конфлікт-протистояння, конфлікт-зіткнення, конфлікт-боротьба, конфлікт з безпосередньою взаємодією сторін, із паралельним їх розкриттям, із зосередженням на внутрішньому світі одного персонажа.

Повісті В. Дрозда "Маслини" (1967) та "Люди на землі" (1974) репрезентують розгортання конфліктів в українському письменстві другої половини ХХ ст. переважно на матеріалі ідейно-моральної проблематики екзистенційно-філософського змісту (сенс людського буття, вибір справжніх життєвих цінностей, стосунки між людьми, взаємини батьків і дітей тощо). Увага письменника зосереджена на морально-етичних константах персонажа, його здатності/нездатності бути повноцінною особистістю. Такий творчий підхід зумовив домінуючу роль внутрішньо-психологічного типу конфліктів над зовнішньоподієвим.

Конфлікти "Маслин" ґрунтуються на глибокому знанні автором реальної дійсності, його генетичній пам'яті, глибинній інтуїції; вони художньо розв'язуються в аспекті заперечення руйнування загальнолюдських морально-етичних ідеалів та утвердження духовних зв'язків людини з "малою батьківщиною", з традиціями й уявленнями народу, його історією і сучасністю. Життєву зорієнтованість персонажів (Андрій Литвин, Микола Степовий, Василь Литвин та ін.) письменник контрастно зіштовхнув на осі протилежних аксіологічних координат, що мають позачасову антропологічну актуальність (опозиції "щирість - лицемірство", "людяність - жорстокість", "альтруїзм - егоїзм").

Центральний конфлікт романізованої повісті "Люди на землі" (конфлікт-зіткнення) має соціальний характер. Прямолінійний спосіб його загострення (різке протиставлення колективістського і приватновласницького господарювання, а відтак - колективістської і приватновласницької психіки індивіда) й певна декларативність вираження поєднується з недомовленістю та підтекстом, який відбиває осмислення митцем людських стосунків через сферу духовного життя і його увагою до автентичної сутності людини. Так, художнє розкриття образу Джулая визначає екзистенційний конфлікт особистості з тоталітарною державою та її ідеологемами, рушієм якого є драматичний стик минулого (психічна травма від розкуркулення) та сучасного (відчуття своєї упослідженості й особистісної нереалізованості у теперішньому суспільстві).

У повістях В. Дрозда художні конфлікти вирішується не стільки на протиставленні позитивних та негативних героїв, стільки на їхній відповідності/невідповідності ідеалу автора. Основним критерієм відповідності персонажа авторському ідеалу є його "стосунки" з вічністю: філософія буття закорінена митцем в опозиційні поняття "духовність - бездуховність", "минущість - вічність".

Типологія конфліктів і персонажна сфера в повістях В. Дрозда свідчать про важливу й продуктивну тенденцію - поглиблення якості художнього психологізму: відхід від "діалектики душі" як універсального методу аналізу психіки героя; натомість акцент переміщався на зображення драматичних, кризових станів людини, її психічних травм та посттравматичних синдромів; основна увага зосереджувалась не на відтворенні еволюції людини, а на її психодрамі, на пошуках способів виходу із кризової ситуації. У такий спосіб посилювався дискурс подолання повістевим епосом безконфліктності, описовості, ілюстративності, схематизму, що було характерним для вітчизняної прози в перше післявоєнне десятиліття.

У підрозділі 4.2 "Персонаж: особистість, функція, засіб знеособлення" висвітлюється художнє розкриття через персонажа внутрішнього світу людини, свідомого і підсвідомого у її психіці, діалектики індивідуального і суспільного та його знеособленість. Образ Миколи Порубая з повісті-роздуму Гр. Тютюнника "День мій суботній" (1971) репрезентує національний тип характеру, його ментальні риси (туга за ідеалом, прагнення душевної гармонії-рівноваги, закоханість у природу, злиття з нею тощо). Обидві сюжетні лінії - робота Порубая старшим референтом з охорони пам'яток культури, суботні відвідування базару і його душевні переживання - майстерно переплетені, сповнені гостроти психологічних колізій та подієвої динаміки.

Концентричний тип сюжету з елементами ретроспекції сприяє глибокому дослідженню зовнішнього (людина - обставини) і внутрішнього (становище маргінала - прагнення самореалізації та збереження своєї автентичності) конфліктів, - їхній взаємозв'язок і переплетення породжує високий рівень смислового (відстоювання людської сутності) та емоційного звучання повісті. Розвиток дії у творі йде двома планами - внутрішньопсихологічним і зовнішньоподієвим, розгортаючись у загальному сюжеті ("внутрішньому" та "зовнішньому") і ретроспективно, через оповідь-спогад. Такий прийом наративної стратегії, коли осмислюються події минулого і сучасного, сприяє підсиленню психологічної насиченості твору, відбиває асоціативність думок персонажа, висвітлює його морально-етичні пріоритети, серед яких визначальними є повага до людини та її здатність жити у злагоді із власним сумлінням.

Гр. Тютюнник тяжів до класичного типу побудови характеру, що є прикметним для конкретно-аналітичної прози 1960-1980-х років. Висвітлюючи причинно-наслідкові зв'язки в долі людини, він орієнтувався на свідому діяльність, її цілеспрямовану скерованість, життєформуючу роль. Світоглядні засади письменника та життєво актуальні конфлікти визначили концепцію характеру персонажа, який саморозвивається, тобто розкривається не відповідно до настанови автора, а завдяки своїм внутрішнім потенціям, що було новою якістю повістевої прози досліджуваного періоду ("Маслини" В. Дрозда, "Чорний брід" Л. Первомайського, "Палагна" Б. Харчука та ін.).

У підрозділі домінує думка, що в літературі ХХ ст. більшість культурологічних концепцій мають антиперсоналістське спрямування, трансформувавшись, по суті, у методологію знеособлення людини, а "відсутність" персонажа стала фундаментальною моделюючою категорією у сучасному письменстві.

У підрозділі 4.3 "Соціальні проекції характеротворення" з'ясовано, що українська проза тяжіла до точного предметного зображення характерів та обставин: посилювалось аналітичне художнє дослідження людської психіки; більш наполегливо практикувалося відтворення дійсності в її найсуттєвіших виявах та різноманітних формах, а в кращих творах постали виразні народні характери; переборювалася досить поширена тенденція розглядати людину соціологічно спрощено, одновимірно, без діалектичного осмислення складної історичної долі народу. Посилення ліричної засади творчості сприяло модернізації стратегії художнього мислення прозаїків та вдосконаленню художнього інструментарію психологічного аналізу, що виразно засвідчує повість-портрет Б. Харчука "Палагна" (1981) - твір трагедійного змісту про страждання жінок у винятково напруженій кризовій ситуації Другої світової війни.

Повість репрезентує аналітико-інтроспективний тип психологічного аналізу характерів, який ґрунтується на динамічному підході до персонажа. Характерокреаційну поетику Б. Харчук зреалізував у річищі естетичних віянь часу через семантичне відношення "подієвість-характер-психологізм". Концентрація часопростору (часові параметри твору обмежені зображенням невеликого відтинку життя персонажів, а простір зводиться до села та пакгаузу) підпорядкована показові автентичної сутності селян, серед яких автор вивищив духовно цілісні характери двох жінок - літньої Палагни та її молодої сусідки Павлинки, включивши їх у міжособистісний зв'язок-пару, що посприяло створенню рельєфного портрета кожної та визначило динамічну "аксіологічну переакцентацію героя" (О. Ковальчук).

Зображення жінок-страдниць письменник закоренив на принципі акцентуації характеру героя (К. Леонґард), в основу якого покладено відбір "сутнісних системотвірних якостей особистості" (Г. Клочек), котрі створюють ядро характеру персонажа. Об'єктом психологічного аналізу Б. Харчука є так званий ананкастичний або педантичний тип особистості (К. Леонґард) з тією різницею, що в образі Палагни репрезентується переважно розсудливо-ситуативна модель, а в образі Павлинки - імпульсивна. Парадигму форм, засобів і прийомів психологічного зображення визначають домінування ліричного наративу над епічним, поєднання засобів інтраверсної психологізації (внутрішній монолог, невласне пряме мовлення) з екстраверсної (хронотоп, портрет, зовнішня мова персонажів, інтер'єр), прийом ретроспекції, "франківський" "мікроскопізм" і "мініатюризм", принцип "проблемного вузла", асоціативний принцип.

Система характерокреаційної поетики Б. Харчука є знаковою для контексту кращої української повістевої прози досліджуваного часу, вона презентує два способи психологічного аналізу:

1) відтворення внутрішнього світу персонажа завдяки зовнішнім ознакам;

2) показ безпосереднього психічного процесу. Характеротворення Павлинки й Палагни найповніше презентується через три основні змістові типи внутрішнього монологу - монолог-спогад, монолог-роздум, монолог-мрію (В. Фащенко) та три типи внутрішнього монологу, в основу яких покладений наративний критерій - "міра участі монологізованої свідомості в розповідній тканині твору" (М. Ткачук):

1) внутрішній монолог, що виражає несвідомі, частково свідомі та свідомі процеси;

2)"потік свідомості";

3) внутрішній монолог, контрольований і спрямований свідомістю (автоаналітичний монолог).

Розкриття окремішньої правди і внутрішньої драми кожної з героїнь та народно-родового змісту їхніх образів доповнюється зорієнтованістю на художню правду письменника, що узгоджується з логікою життя та морально-етичним кодексом народу: ідейне звучання твору Б. Харчук провів в антропологічній площині (Палагна йде на смерть замість Павлинки та її народженої у пакгаузі дитини), акцентуючи на здатності людини творити автентичний національно ідентифікований спосіб життя.

У підрозділі 4.4 "Стереоскопічність зображення як жанровий маркер повісті" йдеться про розширення в українській повісті 60-80 років ХХ ст. спектру засобів екзистенційно-психологічного дослідження людини, посилення ліричного мислення, дифузію жанрових форм та їхній зв'язок з тематично-проблемними і стильовими новаціями.

За принципами модернізму (неореалізму, експресіонізму, імпресіонізму, неоромантизму) у повістевій творчості І. Чендея ("Іван", "Іванові журавлі", "Казка білого інею", "Луна блакитного овиду" та ін.) на передній план виведені повнокровні образи закарпатських селян, виразні предметні деталі, часто символічного змісту. Такі образи-концепти, як Верховина, Дім, Обійстя, Майстер, Небо, Журавлі, є універсальною субстанцією, що єднає реальний і духовний світи, сполучає матерію і свідомість, є своєрідним ідейно-духовним та композиційним центром художньо-естетичної світобудови творчості І. Чендея, у якій органічно поєднується минуле, сучасне і майбутнє закарпатських українців. Кожна з повістей митця є панорамною картиною душевної біографії персонажа, чому сприяє чітко структурована сюжетно-композиційна організація художнього матеріалу, точний відбір та вмотивованість епізодів, природність ситуацій, достовірність поведінки та внутрішніх станів героїв, виразність їхніх реплік. Новелістична композиція творів (новели-роздуми, частини) виражає часову і просторову масштабність висловлюваного.

Стереоскопічність зображення у повістях М. Вінграновського "Первінка" (1971), "Сіроманець" (1977), "Кінь на вечірній зорі" (1986), пояснюється культивуванням актуальних для естетики шістдесятництва засобів проникнення у внутрішній світ героїв (зовнішнє, внутрішнє мовлення, "потік свідомості", видима мова почуттів та ін.). Художню модель "людина і світ" письменник вибудував на основі "виловлювання" з життя найбільш вражаючих фактів. У підрозділі розглядається спосіб ліричного мислення прозаїка, його наративна (гомодієгетична, гетеродієгетична, монологічна, діалогічна та інші форми) манера, своєрідність "кінематографічного" сприйняття дійсності.

Аналіз повістей різних за творчою манерою письменників, І. Чендея та М. Вінграновського, дав змогу встановити таку закономірність: тематично-проблемні новації митців (переосмислення морально-етичних оцінок людини і дійсності), викликавши у повістевому епосі 60-80-х років ХХ ст. зміни в естетичному ідеалі, виразно позначилися на модернізації стильового розвитку та руху жанрових форм у напрямку до їх дифузії. При розкритті ідейного задуму повістярів посилилася роль елементів сюжетно-композиційної організації художнього матеріалу (портрет, внутрішній монолог, діалог, пейзаж та ін.), філософізму та публіцистичності; просторові й часові межі творів розширилися завдяки аналептичній (ретроспективній) формі викладу; у системі засобів характеротворення збільшилася вага психологічного аналізу, репрезентованого переважно аналітико-інтроспективним типом.

Підрозділ 4.5 - "Антропокреативний потенціал жанрових дифузій і трансформацій" - розкриває реляцію "людина як суб'єкт - традиції і новаторство - відкритість художньої структури жанру".

У філософсько-психологічній повісті-історії "Тридцяті." (1966), що майже чверть століття перебувала "в шухляді", створеній на засадах конкретно-аналітичної стильової тенденції, А. Дімаров осмислив трагічну історію українського села в час сталінізму і показав у зв'язку з ним людину в кращих та гірших виявах її сутності. У фокусі уваги прозаїка - образ самотньої людини, котра опинилася в ситуації абсурду. "Тридцяті." - суцільний метатекст, художня амальгама історій окремих людей, притчі, літературних і біблійних ремінісценцій, переказів, документальних матеріалів, листів. Об'єднує ці джерела романна масштабність охоплення життєвого матеріалу. При цьому повнота життя будується не тільки на зовнішніх взаєминах героїв із світом, а і на внутрішніх, "сердечних" зв'язках, що виражають переживання, дисгармонію, самостійність вибору персонажів (Григорій Гінзбург, Володька Твердохліб).

Лірико-романтична, з елементами умовності повість-роздум "Квітень у човні" (1982) Н. Бічуї, представниці урбаністичної теми, є повістевим інваріантом художнього морально-етичного трактату про єдність поколінь. Використання імпресіоністичного досвіду М. Коцюбинського (потоку світосприйняття, "потоку свідомості" та рефлекторної "сповідальності" як засобів розкриття образу) та новелістичної композиції визначило щільну конденсацію подій і роздумів головної героїні - матері і шкільного вихователя. Її домінантне почуття - душевний біль - авторка потрактувала в дусі екзистенційної філософії як пам'ять про високе призначення людини. У жанровій матриці повісті "Квітень у човні" новелістична концентрація часопростору органічно поєдналась із внутрішньою фокалізацією та гомодієгетичним наративом - основними способами організації її тексту як естетичного цілого.

Аналіз творів засвідчує факт модернізації повістевого жанру у вітчизняній літературі досліджуваного періоду та його трансформаційні можливості до модифікації. Жанрово-стильові тенденції в українській повісті матеріалізувалися під безпосереднім впливом зовнішніх (життєвий матеріал, традиції і новаторство) та внутрішніх (система образів, композиція, сюжет, форми нарації) жанротвірних факторів; домінування окремих з них визначили такі її жанрові модифікації, як повість-історія, повість-роздум, повість-портрет, повість-притча та ін. Творча практика в усіх цих модифікаціях провідних письменників (М. Вінграновський, А. Дімаров, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Б. Харчук та ін.) посилила психологізм і ліризм вітчизняної епіки, засвідчила тенденцію її руху від побутописання до пізнання загальних закономірностей буття, філософського осмислення долі людини в контексті історичного розвитку, до гуманізації світу в художньому слові, надання йому особистісного, людського виміру.

У висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати проведеного наукового дослідження.

Аналіз жанрового поліцентризму повістевого тексту, його специфіки як тексту літератури і культури та розгляд окремих аспектів онтології, тематології, аксіології, культурології, його сюжетно-композиційних параметрів, типології конфліктів і персонажної сфери в широкому просторі філософсько-естетичного та універсально-культурологічного осмислення дає підставу дійти наступних висновків.

Висхідними філософськими тенденціями для усталення основних принципів жанрового поліцентризму української повісті 60-80-х років ХХ ст. можна вважати культурологічну і психофізіологічну водночас теорію про основні типи мисленнєвої діяльності, притаманні людині, яка може у своїй творчій діяльності поєднувати художній і нехудожній дискурси. У дисертації на базі репрезентованої поліметодології (міждисциплінарний підхід) розкрито модуси аналізу та інтерпретації повістевого тексту: по-перше, гуманітарну проблематизацію та актуалізацію інтерпретованого матеріалу; по-друге, проведено зіставлення досліджуваного повістевого тексту з "текстами культури"; по-третє, виокремлено й описано провідні текстові структури, парадигми; по-четверте, здійснено аналіз тенденцій та особливостей еволюції повісті в антропософському й аксіологічному вимірі, явлених у формі художніх універсалій та констант. Жанровий поліцентризм повісті як феномен культури, звичайно ж, демонструє "опірність" будь-якому одному дисциплінарному підходу до нього, потребуючи метамови, наддисциплінарності. Міждисциплінарний системний, комплексний підхід є оптимальним підходом до повістевого жанру на шляху до творення універсальної метаметодології тексту.

Культурно-мистецький процес в Україні в 60-80-х роках ХХ ст. розвивався в умовах тоталітарної системи, яка різними засобами (цензура, замовчування, репресії) обмежувала свободу думки, творчості, проте все ж не могла стримати пожвавлення загальнокультурного, зокрема, літературного життя, що було відгомоном глобальних зрушень у політичному, соціальному, творчому бутті людства та вітчизняних демократичних віянь постсталінської доби. Така суспільно-літературна ситуація визначила жанрово-стильову еволюцію української повісті в напрямку до осмислення соціально-історичного розвитку, висвітлення аксіологічних, онтологічних та культурологічних проблем людського буття.

З появою самобутньої генерації "шістдесятників" (В. Близнець, М. Вінграновський, Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Б. Харчук, Вал. Шевчук), їхніх наступників (Н. Бічуя, Б. Грищук, О. Дмитренко, В. Яворівський) та у зв'язку із творчим самооновленням старших майстрів слова (О. Гончар, А. Дімаров, В. Земляк, Р. Іваничук, Л. Первомайський, І. Чендей) у вітчизняну прозу повернулися продуктивні тенденції межі ХІХ-ХХ ст. і 1920-1930-х років: її прикметними ознаками знову стали дифузія ліризму й психологізму, особистісні мотиви, "негероїчні" постаті, екзистенційна проблематика.

Для українських повістярів 60-80-х років ХХ ст. характерною є антропологічна обумовленість творчості: людина цікавила їх як "першоелемент", атом суспільно-історичного життя, вони вивчали й зображували її у всій конкретності зовнішнього і внутрішнього буття. Демократичні процеси "хрущовської відлиги" загострили увагу митців до особистості як суб'єкта історії; заперечуючи теорію "ґвинтика", вони зумовили прагнення майстрів слова пропускати всі суспільні явища та історичні події через призму свідомості конкретної людини. Активізацію творчих пошуків шляхів сказати правду про людське буття в умовах тотальної несвободи "брежнєвської" епохи визначали талант письменників, їхня мистецька та громадянська позиція (намагання бути підзвітним тільки літературі і своїй совісті, вболівання за долю людини й народу). Такі загальнолітературні тенденції зумовили посилення в повістевому епосі аналізованого періоду особистісного первня.

Досвід героя-оповідача став засобом правдивого свідчення про його особистісну сутність і про людське буття у повістях з гомодієгетичною формою нарації Гр. Тютюнника ("Облога", "Вогник далеко в степу", "День мій суботній"), В. Дрозда ("Семирозум", "Маслини"), М. Вінграновського ("Кінь на вечірній зорі"). Інші прозаїки культивували документальність подій та біографій персонажів, через що їхні твори сповнені життєвою конкретикою ("Тридцяті…" А. Дімарова, "З вогню воскресли" Є. Гуцала, "Вічні Кортеліси" В. Яворівського). Засобом дошукатися художньої істини стало й аналітичне начало, що найбільш рельєфно виразилося в повістях Б. Харчука ("Палагна", "Панкрац і Юдка"), І. Чендея ("Іван", "Іванові журавлі"), Л. Первомайського ("Чорний брід") та ін. Інтенції письменників поглибити антропологічний зміст жанру повісті шляхом створення в ній другого смислового плану спричинили використання фольклорних мотивів, міфологічної та фольклорної поетики ("Ирій", "Семирозум" В. Дрозда; "Сіроманець" М. Вінграновського; "Біла віла", "Квітень у човні" Н. Бічуї).

Проникнення в літературний процес наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років ліричної засади сприяло продукуванню нової парадигми художнього мислення повістярів, що активізувало психологізм як універсальну якість художньої творчості.Н. Бічуя, М. Вінграновський, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Іваничук, Л. Первомайський, Гр. Тютюнник, Б. Харчук, І. Чендей, Вал. Шевчук та ін., на противагу загальним тенденціям 1940-1950-х років, надавали перевагу не сюжетним подіям, а глибині думок та емоцій персонажів, ненав'язливості ідеї, полемічно-критичній спрямованості проти ідеологічних схем, нормативності й ілюстраторства в художньому творі, проти обмеженості, млявості естетичних пошуків і скутості думки автора. Все це сприяло піднесенню жанру повісті на вищий ідейно-художній та інтелектуально-психологічний рівень майстерності.

Повістевий жанр 60-80-х років XX ст. оперативно й адекватно реагував на реалії історичного розвитку та духовної сутності нації. Поширеним об'єднувавальним чинником для багатьох творів ("Чорний брід" Л. Первомайського, "Безголов'я" Є. Гуцала та ін.) став вектор національної ідентичності, що утверджувався в аксіологічній площині онтологічної тріади "істина-добро-краса". Гуманістична спрямованість кращих художніх текстів зумовилася не тільки зображенням людини як найбільшої цінності, а й художнім дослідженням духовних первнів її існування у жорстких умовах буття (війна, тоталітарний режим). Потужне джерело емоційної напруги (бінарні опозиції "людина - людина", "людина - час", "людина - війна" та ін., екзистенційні проблеми духовного відчуження між людьми і його подолання, сенсового наповнення людського життя тощо) та засоби психологізму (невласне пряме мовлення, внутрішній монолог, зовнішнє мовлення, художня деталь та ін.) активізували зміст творів як чинник естетичного впливу, в основі якого виявлення та ствердження людяного в людині. Такий підхід великою мірою сприяв нейтралізації загрози соцреалістичної декларативності та визначив високу художність тексту.

Поширеним явищем у повістевій прозі аналізованого періоду є наявність циклів (проза Б. Грищука, Є. Гуцала, А. Дімарова, Р. Іваничука, Гр. Тютюнника та ін.) - об'єднання творів за жанровими ознаками, близькими темами, ідейним змістом, характерами, хронологією подій, принципами розгортання концепції людини і світу, формальними критеріями, що ґрунтується на особливих зовнішніх та внутрішніх "зчепленнях" між окремими складниками-частинами циклу. Повістевий цикл 60-80-х років XX ст. засвідчує художнє збагачення й структурне ускладнення жанру повісті, становить собою своєрідний метажанр, внутрішніми синтезуючими чинниками якого є "мандрівні" філософсько-екзистенційні мотиви (екзистенціали тривоги, страху, розпачу, смерті, пошуків смислу життя, віри, надії та ін.), психопатологічний дискурс, образи-символи, жанрово-стильова експериментальність.

Сюжетно-композиційні параметри повістей прози досліджуваного періоду виражають унікальний суб'єктивний світ особистості. Співвимірність особистого з громадським, з драматичними колізіями часу, на відміну від літератури 1940-1950-х років з її плакатними позитивними героями, супроводилась перенесенням акценту із зовнішньоподієвого плану розкриття образу людини на внутрішньо-психологічний, що надало персонажам природності й особливої виразності. Розгортаючи модель "людина і світ", письменники використовували різні форми часо-просторової (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність оповіді) та наративної (внутрішнє мовлення, діалоги, спогади, сповідальні елементи) організації художніх текстів, психологічне нюансування, позафабульні елементи (пейзажі, описи, інтер'єри), художню умовність (народнопоетична образність, міфопоетика), що свідчить про ускладнення сюжетно-композиційної парадигматики повістевого епосу.

Українська повість 60-80-х років ХХ ст., зазнаючи у своїй динаміці впливу естетики модернізму, тяжіла до мімезисної моделі відтворення світу. Першоосновою повістевих сюжетів була реальна дійсність: повість як жанр "генетично" пов'язувалася з життєвим матеріалом; у центрі творчих інтенцій письменників стояло пізнання й осмислення людини та сприйняття реальної дійсності як поєднання двох сил - покірної залежності індивідуума від історичних обставин та його активний опір протиприродному існуванню. Орієнтуючись на відтворення духовної та соціальної сфер людського буття, кращі повістярі прагнули до максимально точного художнього втілення "правди життя". Відтак сюжети їхніх творів визначили екзистенційні проблеми існування людини у складному світі (самотність, відчуженість, становлення особистості, пошуки сенсу життя, свобода вибору тощо).

Наративні форми викладу художніх текстів (гомодієгетична, гетеродієгетична, внутрішній монолог, діалог та ін.) відбивають гуманізацію повістевою епікою 1960-1980-х років навколишнього світу, надання йому особистісного, людського виміру; вони репрезентують еволюцію епічного мислення митців до ліричного. Системно-цілісний аналіз повістей у поетологічному та функціональному ракурсах репрезентує аналітико-інтроспективний тип психологічного аналізу характерів, який ґрунтується на динамічному підході до характеру героя. Це зумовило використання письменниками відповідної парадигми психологічного зображення (прийом ретроспекції, принцип асоціації, засоби інтервентної та екстервентної психологізації).

Творча практика повістярів позначена дифузією психологічного реалізму, експресіонізму, імпресіонізму та інших модерністських течій, їй властиві неофольклоризм та елементи міфопоетичного осмислення буття. Міфологічні та фольклорні алюзії і ремінісценції, традиційні народнопоетичні символи й образи міфопоетичного забарвлення (небо, вогонь, сад, брід та ін.) спричинили глибше розкриття людської свідомості, надали сюжетам творів ("Сьоме небо" Р. Іваничука, "Далекі вогнища" О. Гончара, "Чорний брід" Л. Первомайського та ін.) універсальності, притчевого виміру.

Жанр повісті 60-80-х років ХХ ст. - відкрита, синтетична форма, що закумулювала в собі дію зовнішніх (життєвий матеріал, традиції і новаторство) та внутрішніх (система образів, композиція, сюжет, форми нарації) жанротвірних факторів і розвивалася залежно від суспільно-літературних обставин, духовних запитів часу й естетичних намірів митців. Ця форма репрезентована різними сюжетно-композиційними моделями та художніми конструкціями; у її жанровій матриці мають місце і типологічно повторювані, інваріантні прикмети, і неповторні новації. Оновлюючи та збагачуючи повістеву структуру, письменники для глибокого й різнобічного відтворення людини і світу надали повісті більш універсальної форми, посилили її увиразнення як своєрідної енциклопедії національного буття народу. Різноманітність жанрових модифікацій української повісті означеного часу (повість-притча, повість-історія, повість-портрет, повість-дискусія, повість-роздум та ін.) пояснюється загальними особливостями літературного процесу (жанрово-стильова орієнтованість на новітню естетику, відкритість художньої структури жанру тощо) та індивідуально-авторськими інтенціями письменників розширити трансформаційні можливості повісті, об'єднавши в одній структурі риси інших жанрових форм, що виразно проявилося на рівні проблемно-смислової, сюжетно-композиційної та стильової парадигматики художніх текстів.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографічні роботи, посібники

1. Гурбанська А.І. Жанровий дискурс української повісті 60-80-х років ХХ ст.: монографія / Антоніна Іванівна Гурбанська. - К.: Вид-во КНУКіМ, 2008. - 374 с.

Рецензії: Зимомря І. Генологічна парадигма повісті / Іван Зимомря // Наукові записки: зб. наук. пр. Серія "Літературознавство". - Тернопіль: ТНПУ, 2010. - Вип.29. - С.385-388; Руснак І. У калейдоскопі оповідних жанрів / Ірина Руснак // Двадцяте століття: від модерності до традицій: зб. наук. пр. - Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. - Вип.1. - С.236-238.

2. Гурбанська А.І. Віктор Близнець: Літературний портрет / Антоніна Іванівна Гурбанська. - К.: Код, 1998. - 130 с.

3. Гурбанська А. Людина і час: роман Г. Тютюнника "Вир": навч. посіб. / Антоніна Гурбанська. - Кіровоград: Трелакс ЛТД, 2000. - 24 с.

4. Гурбанська А. Жанр повісті у творчості українських письменників-шістдесятників: навч. посіб. / Антоніна Гурбанська. - К.: Вид-во КНУКіМ, 2006. - 84 с.

5. Гурбанська А.І. Українська повість 60-80-х років ХХ ст.: проблеми поетики: навч. посіб. / Антоніна Іванівна Гурбанська. - К.: Вид-во КНУКіМ, 2008. - 142 с.

Статті у наукових фахових виданнях

6. Гурбанська А. "Я давно задумав книгу з батькових оповідок." (повість В. Близнеця "Древляни") / Антоніна Гурбанська // Наукові записки кафедри укр. літератури: зб. наук. ст. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім.В. Винниченка, 1995. - Вип.1. - С.127-135.

7. Гурбанська А. Віктор Близнець - повістяр / Антоніна Гурбанська // Слово і Час. - 1999. - № 2. - С.52-56.

8. Гурбанська А. Воєнна художньо-документальна повість 60-80-х років XX ст. (деякі особливості жанру і стилю) / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В. Винниченка, 1998. - Вип.15. - С.29-37.

9. Гурбанська А. Реалістична традиція І. Котляревського у повістях Валерія Шевчука ("Набережна, 12", "Крик півня на світанку") / Антоніна Гурбанська // Зб. пр. всеукр. міжвуз. наук. конференції. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С.26-28.

10. Гурбанська А. Переддень прози шістдесятників / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В. Винниченка, 2000. - Вип.27. - С.105-119.

11. Гурбанська А. Людина і природа в рецепції М. Вінграновського - повістяра / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В. Винниченка, 2002. - Вип.47. - С.216-219.

12. Гурбанська А. Письменники-земляки Ю. Яновський та В. Близнець: типологічна близькість художнього мислення / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В. Винниченка, 2003. - Вип.50. - С.90-95.

13. Гурбанська А. Звук павутинки / Антоніна Гурбанська // Дивослово. - 2003. - № 4. - С.69-73.

14. Гурбанська А. Світ дитинства у творчості Ю. Яновського та письменників-шістдесятників (до проблеми типології) / Антоніна Гурбанська // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. - Вип.4. - С.92-95.

15. Гурбанська А. Повість Олеся Гончара "Далекі вогнища": домінанти художнього світу / Антоніна Гурбанська // Літературознавчі студії. - К: ВПЦ "Київський університет", 2003. - Вип.6. - С.68-73.

16. Гурбанська А. Українська мрія у повістях Т. Шевченка та письменників-шістдесятників: перегук віків / Антоніна Гурбанська // Мат-ли ХХХІV наук. Шевченківської конференції: у 2-х кн. - Черкаси: Брама, 2003. - Кн.2. - С.102-105.

17. Гурбанська А. "Кожен юнак - син і кожна дівчина - дочка" (повість Н. Бічуї "Квітень у човні") / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім.В. Винниченка, 2004. - Вип.56. - С.122-130.

18. Гурбанська А. "Не заплющуй, Господи, очі…" (повість А. Дімарова "Тридцяті…") / Антоніна Гурбанська // Слово і Час. - 2004. - № 8. - С.23-29.

19. Гурбанська А. Дискурс повістей М. Вінграновського та О. Довженка: жанрово-типологічні особливості, художня самобутність / Антоніна Гурбанська // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. - Вип.13. - С.91-97.

20. Гурбанська А. Екзистенціалізм в оповіданнях про дітей В. Винниченка та у воєнних повістях Гр. Тютюнника / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВВ КДПУ ім.В. Винниченка, 2005. - Вип.62. - С.88-93.

21. Гурбанська А. Воєнні повісті Григора Тютюнника: сюжетно-композиційний дискурс / Антоніна Гурбанська // Наукові записки. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВВ КДПУ ім.В. Винниченка, 2006. - Вип.64. - Ч.І. - С.237-244.

22. Гурбанська А. Стильова парадигма образу інтелігента в художній прозі І. Франка та Р. Іваничука / Антоніна Гурбанська // Наукові записки: зб. наук. ст. Серія "Філологічні науки (літературознавство)". - Кіровоград: РВВ КДПУ ім.В. Винниченка, 2006. - Вип.70. - С.63-71.

23. Гурбанська А. "Сльози Божої Матері" Є. Гуцала як метажанр / Антоніна Гурбанська // Слово і Час. - 2007. - № 1. - С.70-74.

24. Гурбанська А. Наративний дискурс повістей Івана Чендея / Антоніна Гурбанська // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Творчість Івана Чендея в загальноукраїнському літературному контексті. - Вип.11. - Ужгород: Вид-во УжНУ "Говерла", 2007. - С.86-90.

25. Гурбанська А. Гуманістичний концепт української повісті 60-80-х років ХХ ст. (на матеріалі "Чорного броду" Л. Первомайського) / Антоніна Гурбанська // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. - К.: Твім інтер, 2008. - Вип.31. - Ч.І. - С.170-182.

26. Гурбанська А. Повість-портрет Б. Харчука "Палагна": поетика характеротворення / Антоніна Гурбанська // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: зб. наук. пр. - К.: ДП "Інформ. - аналіт. агентство", 2009. - Вип.18. - С. 208-217.

Анотація

Гурбанська А.І. Жанровий поліцентризм української повісті 60-80-х років ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.01 - українська література, 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

У дисертації вперше в українському літературознавстві запропоновано дослідження жанрового поліцентризму української повісті 1960-1980-х років. Узагальнено результати системного осмислення загальних закономірностей розвитку повістевого жанру в національній прозі означеного періоду; з'ясовано особливості його тематології, сюжетно-композиційних параметрів, наративних домінант, типології конфліктів і персонажної сфери, які проаналізовано в синхронному та діахронному аспектах. Репрезентована поліметодологія (міждисциплінарний підхід) дала змогу розглянути жанровий поліцентризм української повісті 1960-1980-х років як дискурс сингулярностей, з'ясувати його інтегральні характеристики, культурний контекст. На матеріалі повістей Н. Бічуї, М. Вінграновського, Є. Гуцала, А. Дімарова, В. Дрозда, Р. Іваничука, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, Б. Харчука, І. Чендея, В. Яворівського та ін. доведено, що жанровий поліцентризм забезпечений принципом презумпції текстуальності, сприймається як осмислений матеріал, схильний до смислової з'ясованості та смислового тлумачення, сам творить свої смисли-об'єкти і смисли-суб'єкти (повість-притча, повість-історія, повість-портрет, повість-дискусія, повість-роздум та ін.).