Еволюція та функціонування літературних образів у парадигмі писемних пам’яток раннього і високого середньовіччя (ХІ– перша половина ХІІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Еволюція та функціонування літературних образів у парадигмі писемних пам'яток раннього і високого середньовіччя (ХІ- перша половина ХІІІ ст.)

10.01.01 - українська література

Сліпушко Оксана Миколаївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

ЗАДОРОЖНА Людмила Михайлівна,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

БІЛОУС Петро Васильович,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

професор кафедри українського літературознавства та компаративістики;

доктор філологічних наук

ПЕЛЕШЕНКО Юрій Володимирович,

Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, провідний науковий співробітник відділу давньої української літератури;

доктор філологічних наук, доцент

ПОПЛАВСЬКА Наталія Миколаївна,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри журналістики.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Невід'ємною складовою частиною розвитку сучасної науки історії української літератури є нове політично незаангажоване прочитання книжності Київської Русі (ХІ- перша половина ХІІІ ст.). У результаті процесів постколоніальної децентралізації давньоруська спадщина набуває модерного осмислення та інтерпретацій, адже вивчення літератури українського Середньовіччя у ХХ ст. найбільшою мірою було позначене впливами ідеологічної кон'юнктури. Необхідність проведення даного дослідження визначається відсутністю комплексної наукової праці, присвяченої аналізові текстів Раннього і Високого Середньовіччя, зокрема еволюції та функціонування образів у парадигмі писемних пам'яток ХІ- першої половини ХІІІ ст.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлюється необхідністю дати сучасну наукову інтерпретацію й авторське бачення літератури доби Раннього і Високого Середньовіччя, дослідити низку маловідомих і принципово важливих проблем для формування науково обґрунтованої концепції розвитку української літератури ХІ- першої половини ХІІІ ст. Зокрема, актуальним для сучасної української медієвістики є вивчення проблеми еволюції та функціонування літературних образів у парадигмі книжних пам'яток Раннього і Високого Середньовіччя, оскільки дає змогу говорити про особливості українського літературного Середньовіччя на ідейно-тематичному і стильовому рівнях.

Дослідження проблеми еволюції та функціонування літературних образів, їх особливостей на різних етапах розвитку середньовічного письменства, специфічних рис в окремих жанрах є актуальним, бо репрезентує художність давніх текстів, дозволяє чіткіше й ґрунтовніше визначитися зі специфікою середньовічної літератури, її жанровими та стильовими особливостями тощо. У поданій праці вперше в українській медієвістиці досліджуються літературні образи у двох аспектах: хронологічному (визначаються їх особливості на різних етапах Середньовіччя) та жанровому (характеризуються специфічні риси у різних жанрах).

В існуючих працях філологів, істориків, філософів, фольклористів проблема еволюції та функціонування системи літературних образів у писемних пам'ятках ХІ- першої половини ХІІІ ст. не є предметом спеціального дослідження, а висвітлюються окремі її аспекти, подається аналіз деяких літературних образів у контексті дослідження певного твору. Тому актуальним для розвитку сучасної літературної медієвістики є виділення у спеціальну тему проблеми еволюції та функціонування літературних образів доби Середньовіччя та дослідження їх із нових наукових позицій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження еволюції та функціонування літературних образів у парадигмі писемних пам'яток ХІ- першої половини ХІІІ ст. здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка й у межах науково-дослідних тем «Актуальні проблеми філології» (№ 02БФ044-01) та «Сучасні проблеми філологічної освіти» (№ 02БФ13-03/1).

Тема дисертації затверджена й уточнена Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 18 грудня 2006 року, протокол № 2 від 21 вересня 2009 року) та скоординована бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 22 лютого 2007 р.).

Теоретико-методологічну основу дисертації становить системний аналіз еволюції та функціонування літературних образів у парадигмі писемних пам'яток ХІ- першої половини ХІІІ ст., що базується на історико-літературному, порівняльно-історичному, біографічному, рецептивному, герменевтичному, інтертекстуальному методах. Теоретичну базу дослідження складають праці істориків української середньовічної літератури, зокрема О. Александрова, П. Білоуса, М. Грушевського, Л. Задорожної, І. Ісіченка, М. Корпанюка, В. Крекотня, Л. Махновця, О. Мишанича, В. Перетца, Ю. Пелешенка, Н. Поплавської, В. Соболь, В. Сулими, М. Сулими, І. Франка, Д. Чижевського, В. Шевчука, В. Яременка та ін.

Метою дисертаційної роботи є дослідження еволюції та функціонування літературних образів у парадигмі писемних пам'яток Раннього і Високого Середньовіччя, зокрема особливостей образів у різних жанрах та на різних етапах розвитку середньовічної книжності, визначення специфіки використання образів відповідно до мети, яку ставив перед собою середньовічний книжник, обґрунтування типів образу автора, а також інтерпретаційний і текстологічний аналіз історико-літературного поступу середньовічної епохи в історії української літератури.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

- запропонувати й обґрунтувати нову періодизацію літератури Київської Русі як середньовічної та визначити головні осередки києворуських книжників як центри її творення;

- дослідити особливості категорії «образ» у літературі Середньовіччя і дати його визначення відповідно до специфіки книжності ХІ- першої половини ХІІІ ст.;

- виявити та проаналізувати світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя (ХІ- поч. ХІІ ст.) у контексті християнського дискурсу образної системи києворуських пам'яток;

- виявити та проаналізувати систему художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя (ХІІ- перша половина ХІІІ ст.), втілену в її образах;

- дослідити специфічні особливості інтерпретації Святого Письма в образах урочистої та простої проповіді;

- проаналізувати парадигму образу святості, зокрема особливості києворуської чернечої доктрини в агіографічних творах;

- показати динаміку та еволюцію образу правителя у «Літописі Руському»;

- дослідити особливості образної системи в авторських творах;

- обґрунтувати особливості еволюції образу автора у середньовічному письменстві, синтез у ньому індивідуального і канонічного первнів.

Об'єкт дослідження - парадигма писемних пам'яток Києворуської держави (ХІ- перша половина ХІІІ ст.), особливості якої визначаються наявними у них літературними образами, їх еволюцією та функціонуванням на різних етапах доби Середньовіччя, зокрема Раннього і Високого, у різних жанрах, зокрема проповідях, агіографії, ходіннях, літописанні, авторських творах. У межах даного об'єкта виділяється предмет дослідження - система літературних образів в оригінальних пам'ятках Київської Русі, їх еволюція та функціонування, зміст, динаміка й особливості вияву у різних творах.

Методи дослідження. Нове прочитання літератури доби Середньовіччя вимагає формування новітньої методології її вивчення, специфічної для медієвістики. Порівняльно-історичний метод використовується для порівняння особливостей еволюції образів у різні періоди Середньовіччя (Раннього і Високого). Використання філологічного методу дає змогу аналізувати ідеї та зміст творів, подавати ґрунтовний текстологічний аналіз, коментувати тексти, на основі чого робити висновки про ідеали і типи, створені руською книжністю. За допомогою порівняльного методу у кожному творі розрізняємо нашарування різних культурних епох, національної специфіки та запозичених рис (візантійські, західні, східні). Біографічний метод дозволяє виявити специфічні риси творчості книжників, особливості інтерпретації ними традиційних біблійних образів. Пропонована нами методологія вивчення літературних образів у пам'ятках Раннього і Високого Середньовіччя є синтетичною за своєю сутністю, такою, що поєднує елементи різних методів. Зокрема, використовуємо розроблені І. Франком для вивчення давньої книжності методи - історичний і психологічний, метод історизму М. Возняка, філологічний метод В. Перетца. Вбачаємо ефективні елементи у соціологічному методі С. Єфремова, культурно-історичному методі О. Дорошкевича, формально-стилістичному методі неокласиків (М. Зерова, П. Филиповича, В. Петрова). Доцільним для аналізу текстів вважаємо підхід Д. Чижевського, концепція якого спирається на принципи наукового позитивізму, філологічний напрям, соціально-політичні, духовні й культурно-історичні дослідження та стилістичний аналіз.

Досліджуючи еволюцію та функціонування літературних образів доби Раннього і Високого Середньовіччя, вважаємо за необхідне застосовувати феноменологію - при аналізі образу автора, рецептивну естетику - при обґрунтуванні особливостей середньовічної духовності. Використання сучасної методології при вивченні пам'яток доби Середньовіччя є правомірним, оскільки кожен текст представляє собою певну знакову систему, незалежно від того, коли і ким він був створений.

Формування нової методології вивчення києворуської літератури потребує переосмислення традиційного наукового апарату. Зокрема, визначення категорії «стилю», запроваджене Д. Чижевським і Д. Ліхачовим, значною мірою застаріло і не відображає всієї багатогранної специфіки літератури доби Раннього і Високого Середньовіччя. Тому паралельно із ним доречним є застосування терміну «символічно-алегоричний стиль» давньої літератури, запропонованого П. Білоусом. З огляду на символізм та алегоризм середньовічної книжності, необхідним є використання герменевтичного методу її дослідження, що дає змогу виявити як особливості образів, специфіку їх еволюції, так і риси домінуючих жанрів.

Наукова новизна одержаних результатів. Подане дисертаційне дослідження є першим в українській медієвістиці, присвяченим аналізу еволюції та функціонування системи літературних образів у книжних пам'ятках Раннього і Високого Середньовіччя.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- запропоновано та обґрунтовано нову періодизацію літератури Київської Русі (література Раннього Середньовіччя (ХІ- поч. ХІІ ст.) і література Високого Середньовіччя (ХІІ- перша половина ХІІІ ст.) та визначено три головні осередки її творення, а саме: книжники Софійського гуртка (книжники кола Ярослава Мудрого), книжники Києво-Печерського монастиря та книжники Видубицького монастиря);

- досліджено особливості категорії «образ» у середньовічній книжності, подано нову його дефініцію як категорії знаково-символічної системи, особливого засобу представлення та осмислення дійсності у книжності, а також специфічної форми відображення життя, зумовлюваної особливостями жанру та суспільними позиціями книжника;

- виявлено й проаналізовано світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя (ХІ- поч. ХІІ ст.) у контексті християнського дискурсу образної системи києворуських пам'яток, зокрема визначальні ідеї держави та моралі у законах, проповідях і літописанні, становлення і розвиток концепту святості в агіографії та ходіннях;

- представлено і проаналізовано систему художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя (ХІІ- перша половина ХІІІ ст.), зокрема утвердження концепту індивідуальності в авторських творах, топосу віри в урочистій проповіді й агіографії, актуалізація лицарських та етичних ідеалів у літописанні, посилення авторського начала;

- досліджено особливості інтерпретації Святого Письма в урочистій та простій проповіді, зокрема еволюції у тлумаченні біблійних образів через синтез церковного канону й авторських інтерпретацій;

- уперше подано системний аналіз парадигми образу святості, визначено головні типи руських святих, особливості києворуської чернечої доктрини, показано їхні відмінності від візантійських; образна система руської агіографії представлена як еволюція релігійного типу, сформованого за візантійським каноном на матеріалі автентичної традиції;

- уперше досліджено особливості образної системи в авторських творах, де яскраво вираженими є індивідуальне авторське начало, авторські інтерпретації, індивідуальні підходи до характеристики явищ, домінуючим є авторське тлумачення як образів Святого Письма, так і взятих із реального києворуського контексту;

- уперше обґрунтовано особливості еволюції образу автора у києворуській книжності, специфіку його розвитку під впливом чотирьох головних чинників: вимоги канонів жанру, історичні обставини, індивідуальність книжника, теоцентризм;

- виділено та обґрунтовано чотири типи образу автора: автор-літописець, автор-проповідник, творець авторських творів, автор-агіограф.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів полягає у тому, що воно дає можливість заповнити значні лакуни в історії української літератури ХІ- першої половини ХІІІ ст. Подане дисертаційне дослідження дозволяє здійснити точнішу періодизацію української літератури, зокрема давньої, а також визначити її місце в історії загальноєвропейської літератури доби Середньовіччя. Підсумки даного дослідження сприятимуть майбутнім студіям у галузі медієвістики як міждисциплінарної науки, поглибленому вивченню порушених у дослідженні проблем літературного буття Києворуської держави.

Здобуті результати слугуватимуть матеріалом для створення нових наукових праць, навчально-методичних підручників і посібників з історії української літератури. Оприлюднені у роботі положення можуть використовуватися при читанні нормативних курсів з історії української літератури та культури, спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах. Наслідки даного дослідження можуть застосовуватися при розробці університетських курсів «Історія української літератури (давня)», «Історія української та світової культури».

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням, узагальнює наукові пошуки автора. Отримані результати, теоретичні положення і висновки випливають із поданого дослідження і сформульовані безпосередньо автором. Провідні ідеї дисертації оприлюднені у монографії та наукових статтях. Усі праці виконані самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були обговорені та схвалені на засіданні кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 2 від 15 жовтня 2009 року).

Основні результати дослідження відображено в доповідях, що виголошувалися автором на наукових міжнародних та всеукраїнських конференціях, наукових читаннях, зокрема на Міжнародній науковій конференції «Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу» (Київ, 2004), Міжнародній науковій конференції «Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації» (Київ, 2005), Міжнародній науковій конференції «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», присвяченої 200-річчю від дня народження М. О. Максимовича (Київ, 2006), Міжнародній науковій конференції «Традиція і культура» (Київ, 2006), ІV Міжнародній науковій конференції «Наукова та літературна спадщина Павла Чубинського у державотворчих процесах України» (Київ, 2006), ІІ Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 85-річчю від дня народження українського письменника В. Малика «Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності» (Київ, 2006), Всеукраїнській науковій конференції «Феномен А. Кримського у світовій науці (до 135-річчя від дня народження)» (Київ, 2006), Міжнародній науковій конференції «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність» (Київ, 2007), ІХ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2007), VІ Всеукраїнських щорічних науково-практичних читаннях «Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України», присвячених П. Чубинському (Бориспіль, 2008), Наукових читаннях, присвячених 80-річчю від дня народження М. С. Грицая (Київ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі» (Київ, 2008), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій творчості Тараса Шевченка (Київ, 2008), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри» (Київ, 2008), VІІ Міжнародній науковій конференції «Українська культура в історичному розвитку та державотворенні», присвяченій 170-річчю від дня народження Павла Чубинського (Київ, 2009), Міжвузівській науковій конференції, присвяченій 80-річчю від дня народження Юрія Мушкетика (Київ, 2009), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Етнічні мовно-культурні моделі світу в контексті українського перекладознавства: до 90-річчя Миколи Лукаша» (Київ, 2009).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 28 друкованих роботах. Із них: монографій - 1, статей у фахових наукових журналах і збірниках - 27.

Структура дисертації зумовлена методологією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел (568 позицій).

Загальний обсяг роботи - 459 сторінок, із них 405 сторінок - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано головні проблеми роботи та напрямки їх вирішення, визначено мету та завдання, об'єкт, предмет, висвітлено наукову новизну праці, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, з'ясовано теоретико-методологічні засади дослідження, означено форми апробації та впровадження його загальної концепції.

Розділ перший дисертації «Методологія вивчення еволюції та функціонування образів у книжності доби Києворуської держави» присвячений вивченню методологічних і теоретичних питань, які стосуються даної проблеми.

У підрозділі 1.1. «Проблема інтерпретації літератури Середньовіччя» проводиться аналіз суті середньовічного письменства, досліджується проблема руської середньовічної книжності. Традиція української наукової медієвістики була започаткована працями Д. Абрамовича, В. Адріанової-Перетц, М. Грушевського, С. Бугославського, С. Єфремова, К. Калайдовича, В. Ключевського, М. Костомарова, М. Максимовича, В. Перетца, М. Погодіна, І. Срезневського, М. Тихонравова, Г. Федотова, І. Франка, О. Шахматова та ін. Особливо вагому роль у розвитку української медієвістики відіграють праці філологів другої половини ХХ- початку ХХІ ст., зокрема О. Александрова, П. Білоуса, С. Висоцького, А. Генсьорського, Л. Грицик, Л. Задорожної, І. Ісіченка, М. Корпанюка, В. Крекотня, М. Лабуньки, Л. Махновця, В. Микитася, О. Мишанича, Д. Наливайка, Г. Павленко, Ю. Пелешенка, Н. Поплавської, Р. Радишевського, В. Соболь, В. Сулими, М. Сулими, В. Шевчука, В. Яременка та ін. Новітня інтерпретація середньовічних образів здійснюється з урахуванням здобутків наратології та рецептивної поетики, зокрема праць О. Астаф'єва, А. Гуляка, М. Жулинського, Г. Клочека, Ю. Коваліва, Н. Малинської, М. Наєнка, О. Опанасюка, Г. Семенюка, Г. Штоня та ін., а також напрацювань на теренах вивчення художніх засобів, сучасної фольклористики (розвідки Л. Дунаєвської, О. Івановської, Л. Копаниці, С. Росовецького та ін.). Незаперечним у проблему вивчення еволюції та функціонування літературних образів доби Середньовіччя є внесок російських учених різних часів, зокрема Г. Бараца, Н. Бережкова, Г. Вагнера, Л. Гумільова, А. Гуревича, А. Дьоміна, І. Єрьоміна, Д. Ліхачова, В. Мількова, М. Присьолкова, А. Робінсона, Б. Рибакова та ін.

Література Києворуської держави у системі культури середньовічної Європи входила до контексту греко-слов'янської культурної спільності. Це зумовило її високий європеїзм, сприяло активним міжнаціональним стосункам. На означення літератури ХІ- першої половини ХІІІ ст. вважаємо за доречне використання термінів «давньоруський», «києворуський», «руський». Загалом руське літературне Раннє і Високе Середньовіччя як окрема культурно-історична епоха збігається з часами існування Київської Русі (ХІ- перша половина ХІІІ ст.). Це письменство було літературою-реципієнтом. Руська книжність не виступала копією літератури візантійської, але прийняла багато її елементів, осмисливши та адаптувавши їх до власного ґрунту.

У підрозділі 1.2. «Методологія вивчення і проблема періодизації книжності Київської Русі» досліджуються проблеми методології вивчення і періодизації літератури Києворуської держави. У літературі Київської Русі виділяємо два періоди: Раннє Середньовіччя (ХІ- початок ХІІ ст.) і Високе Середньовіччя (ХІІ- перша половина ХІІІ ст.). Перший репрезентують Ярослав Мудрий і «Правда Руська», Іларіон, Григорій, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, літопис «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», Яків Мних, Данило Паломник. Другий - Клим Смолятич, «Слово о князьях», Данило Заточеник, Кирило Турівський, Володимир Мономах, Никифор, Мойсей і Київський літопис, «Слово о плъку ІгорєвЂ», Галицько-Волинський літопис, «Патерикъ Печерскый», «Слово о погибель Руской землЂ».

В основу запропонованої періодизації покладено наступні методологічні принципи. Перший - урахування особливостей суспільно-політичного розвитку Києворуської держави, зв'язок культурного розвитку із правлінням певних династій і князів. Цей принцип був обґрунтований І. Франком і А. Кримським. Середньовічна література творилася переважно на замовлення держави і конкретних князів. Деякі з них, як Ярослав Мудрий і Володимир Мономах, були особливо зацікавлені у розвитку культури, всіляко сприяли цьому, тому епохи їхнього правління були позначені розквітом книжності. Другий - естетичний, зокрема залежність руської книжності від візантійської літературної традиції, особливості її рецепції та витворення власної системи художніх цінностей і традицій, специфіки стильового та ідейно-тематичного спектру. Третій принцип - релігійний, адже саме християнство було головним каталізатором генезису і розвитку руського письменства. Література стала вербальним вираженням нового руського світогляду, сформованого за безпосереднього впливу християнської релігії, її канону й традицій.

Важливе значення має також метод історизму, на основі якого вписується кожен твір чи книга у конкретний період. Вибудовуючи нову методологію вивчення літератури Середньовіччя, наголошуємо, що застосування поняття «літературний процес» щодо києворуського періоду є умовним. Більшість пам'яток мають художню самодостатність, існують окремо від загальної картини. Це пояснюється двома чинниками. Перший - багато творів не дійшло, література представлена окремими явищами, а не цілісно. Другий - у середньовічній літературі кожен твір мислився як окремий світ, «світ у собі».

Цей чинник враховуємо при аналізі еволюції та функціонування літературних образів, коли кожен книжник вносить щось своє у тлумачення і розуміння біблійного канону і руської традиції.

Еволюція та функціонування літературних образів у києворуській книжності не є предметом спеціального вивчення в медієвістичних працях. Низка образів, переважно з позицій історичного, філологічного, порівняльно-історичного методів, досліджуються у працях В. Адріанової-Перетц, В. Ключевського, М. Костомарова, В. Перетца, Г. Федотова, О. Шахматова та ін. Аналіз деяких образів у контексті вивчення певного твору як такого, що характеризує епоху, репрезентують праці українських і російських істориків та істориків літератури ХХ- початку ХХІ ст., зокрема М. Брайчевського, М. Котляра, М. Присьолкова, Б. Рибакова, П. Толочка та ін. Філософська основа середньовічних образів, їх гносеологічна сутність досліджуються у роботах філософів, зокрема В. Горського, Ю. Завгороднього, О. Замалєєва, В. Зоца, С. Кримського та ін. Окремі аспекти еволюції та функціонування літературних образів вивчаються у наукових розвідках філологів-медієвістів, зокрема О. Александрова, П. Білоуса, Л. Задорожної, І. Ісіченка, Л. Махновця, Г. Павленко, В. Сулими, В. Яременка та ін. Вагомий внесок у студії над образами зробили російські медієвісти ХХ- початку ХХІ ст., зокрема Л. Гумільов, Є. Конявська, Д. Ліхачов, В. Мільков, Г. Подскальськи та ін. Але існуючі праці не вирішують проблеми еволюції та функціонування літературних образів, які до цього часу не були предметом окремого наукового дослідження.

У підрозділі 1.3. «Осередки києворуських книжників» зазначається, що література Києворуської держави творилася в осередках книжників, яких ми виділяємо три головних: книжники Софійського гуртка (книжники кола Ярослава Мудрого), книжники Києво-Печерського монастиря та книжники Видубицького монастиря. Говорячи про існування літературних осередків руських книжників, маємо на увазі своєрідні об'єднання письменників, їхні зібрання у певному центрі. Як правило, це були собори чи монастирі, а також централізуючу роль відігравала постать князя, речниками політики якого виступали творці книжності. Крім того, їх об'єднувала спільність художньо-естетичного стилю, специфіка бачення та відображення дійсності у літературі. Всі названі києворуські осередки книжників витворили власні літературні стилі, які різняться між собою принципами поетики і суспільним світоглядом. Літературний стиль кожного з давньоруських літературних осередків - система літературних засобів, що логічно і гармонійно зумовлюється обраним методом художнього переосмислення реального історичного матеріалу, тим шляхом, яким навколишнє життя й історичні факти потрапляють у художній контекст і стають естетичними цінностями.

До книжників Софійського гуртка належали Ярослав Мудрий, Іларіон,

Григорій, Данило Заточеник, Лука Жидята, Іаков Мних, Нестор, Данило Паломник та ін. Це була певною мірою світська школа, яка християнські категорії тлумачила у тісному зв'язку з тогочасним суспільно-політичним і культурним життям. До книжників Києво-Печерського монастиря належали Феодосій Печерський, Нестор (представник двох осередків), Кирило Турівський. Визначальними рисами художнього світогляду цих книжників був вплив церковної, зокрема монастирської, ідеології як основоположної, історіософське тлумачення явищ і фактів. До осередку книжників Михайлівського Видубицького монастиря входили ігумен Мойсей, Володимир Мономах, Сильвестр. Цей осередок постав у «вотчому» монастирі Мономаховичів з метою утвердження їхньої політики та ідеології.

У підрозділі 1.4. «Образ як синтез вимог жанру і світогляду книжника» подано авторське визначення категорії «образ» відповідно до контексту літератури доби Середньовіччя. Образ - це специфічна для середньовічної книжності форма відображення дійсності, що зумовлюється особливостями жанру та світоглядом книжника. Образ автора за доби Середньовіччя - представлений у книжності виразник світогляду і світовідчуття творця літературних текстів, який визначається канонами жанру та культурними, естетичними і духовними настроями часу. Образ розглядаємо як явище знаково-символічної системи, що є особливим засобом представлення та осмислення дійсності у письменстві. Визначальна риса образу - здатність відображати і представляти основи християнської віри. За своїм характером образ є полісемантичним і багатоаспектним. Образ - основа художньої системи будь-якого твору, явище, що конституює твір саме як художню систему.

Особливості середньовічних образів, специфіка їх функціонування формуються під впливом двох визначальних чинників: вимог і канонів жанру та позицій і світогляду книжника. На кожному з етапів розвитку письменства відбувається еволюція, динаміка літературних образів. Образи не є статичними, а розвиваються і змінюються відповідно до нових умов. Так, у книжності Раннього Середньовіччя спостерігаємо домінування орієнтації на канон, слабке вираження авторських оцінок і характеристик. В епоху Високого Середньовіччя відбувається поступовий відхід від канону, посилюються авторські позиції. Загалом образ у середньовічному письменстві, як і в інших образотворчих жанрах, творився за раніше складеним планом, існуючим трафаретом і каноном, відступи від яких були незначними. Однак великою заслугою митців давнини слід вважати те, що у межах строгого канону вони вибудовували щоразу нові образи. Синтез середньовічного історизму та символізму сприяє узагальненню образу й акцентує увагу на закладеній у ньому ідеї. Усе історичне сприймається як досвід, має повчальний характер. Літературно-художнє узагальнення творилося за рахунок образного символічного відтворення дійсності.

У розділі другому «Парадигма оригінальних писемних пам'яток києворуської літератури» досліджуються особливості парадигми писемних пам'яток Раннього і Високого Середньовіччя, що дозволяє виявити особливості еволюції та функціонування літературних образів у різні періоди.

У підрозділі 2.1. «Світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя (ХІ- поч. ХІІ ст.)» доводиться, що світоглядні засади книжності Раннього Середньовіччя визначаються чотирма чинниками. Перший - осмислення руськими книжниками християнської релігії, адаптація та пристосування нових естетичних і морально-етичних норм до руського культурного контексту. Другий - прагнення руських книжників не наслідувати візантійську духовність і культуру, а творити власну, орієнтуючись на зразки першої. Третій - розвиток монументального стилю, що часто поєднується з рисами орнаментального. Останній чинник - залежність літератури від державної політики та ідеології, їхній безпосередній зв'язок і взаємодія.

Ці засади представлені у творчості Іларіона, Григорія, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Якова Мниха, Данила Паломника, літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», які репрезентують парадигму оригінальних писемних пам'яток Раннього Середньовіччя. Вона характеризується двома головними рисами. Перша стосується її світоглядно-ідейного змісту, що визначається тезою про утвердження Руської держави, її сили та єдності. Друга стосується стилю, визначається домінуванням монументалізму, але з яскраво вираженими ознаками орнаменталізму, що знаходить своє відображення у символізмі творів (наприклад, слово «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона). Світоглядні та естетичні засади книжності Раннього Середньовіччя, їх особливості формують специфіку еволюції та функціонування літературних образів, представлених у пам'ятках даного періоду. У творах Раннього Середньовіччя домінуючим є монументальний стиль, який може містити у собі елементи орнаментального стилю. Найяскравішими зразками монументального стилю є проповіді Феодосія, «вставні» літописні повісті (про вбивство Бориса і Гліба, про перших печерських ченців, про князя Василька тощо), житійна література, твори Володимира Мономаха, Данила Паломника та ін.

Християнський дискурс літератури Раннього Середньовіччя визначив особливості сприйняття і тлумачення категорій «держава» і «мораль» у книжності цього періоду, що подаються у контексті та через призму християнських принципів. Ідея державності має руський характер і тлумачиться відповідно до політичних інтересів тогочасної Русі, реалізуючись у спадщині Іларіона, Григорія, Луки Жидяти, Феодосія Печерського. В агіографічних творах і ходіннях доби Раннього Середньовіччя відбувається становлення і розвиток концепту святості. Києворуські книжники, прочитавши та осмисливши перекладні житія, творять власні, присвячені постатям руських святих. Концепт святості яскраво виражений у творах Нестора, Якова Мниха і Данила Паломника. Ідея державності у даний період репрезентована літописом «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», суспільно-політична квінтесенція якого полягає в утвердженні тези про право Русі на самостійний державний, політичний і духовний розвиток. Ця ідея втілена в образах княгині Ольги, князів Олега, Ігоря, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Літопис сприяв сакралізації руського історичного простору, творив образ Києворуської держави.

У підрозділі 2.2. «Система художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя (ХІІ- перша пол. ХІІІ ст.)» доводиться, що система художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя визначається домінуванням орнаментального стилю, який може поєднуватися з рисами монументалізму. Глибокий символізм, алегоризм, прагнення пояснити й усвідомити приховану суть речей - домінуюча тенденція письменства. Парадигма пам'яток цього періоду представлена творами Володимира Мономаха, Клима Смолятича, Кирила Турівського, Данила Заточеника, анонімними «Слово о князьях», «Слово о плъку ІгорєвЂ», «Слово о погибель Руской землЂ», Київським та Галицько-Волинським літописами, збіркою «Патерикъ Печерскый». Аналіз системи художніх цінностей літератури Високого Середньовіччя проливає світло на особливості еволюції та функціонування літературних образів цього часу. Парадигма писемних пам'яток даного періоду засвідчує яскраву динаміку літературних образів цієї доби порівняно з образами Раннього Середньовіччя. В орнаментальному стилі написані проповіді Климента Смолятича, Кирила Турівського, «Слово о плъку ІгорєвЂ», оповідання з Києво-Печерського патерика, Київського і Галицько-Волинського літописів, а також численні молитви і навіть юридичні твори. Література даного періоду не лише фіксує дійсність, а й дає історичним фактам художньо-естетичні інтерпретації.

Важлива риса літератури Високого Середньовіччя - посилення авторського начала, утвердження концепту індивідуальності, що представлена у творах Володимира Мономаха, Данила Заточеника, поемі «Слово о плъку ІгорєвЂ». Утвердження топосу віри є визначальною характеристикою проповідницької й агіографічної літератури. Автори цього жанру найбільшою мірою утверджували християнську віру, сприяючи, аби вона стала частиною менталітету і світовідчуття руського народу. У спадщині Клима Смолятича, Кирила Турівського, творі «Слово о князьях» та Києво-Печерському патерику топос віри витриманий у дусі традицій візантійських богословів, але позначений особливостями києворуської реальності. У добу Високого Середньовіччя бачимо продовження і розвиток літописної традиції. Для літописання цього періоду визначальними ідеями є лицарські та етичні, що прозвучали у Київському та Галицько-Волинському літописах, будучи втіленими в образах князів, зокрема Ізяслава Мстиславича, Данила Галицького, Володимира Васильковича.

У розділі третьому «Інтеграція біблійного дискурсу в києворуський контекст: проповідницька і житійна література» досліджується проблема осмислення Святого Письма у проповідницьких творах, утвердження ідеї святості в образах руських святих.

У підрозділі 3.1. «Символіко-алегоричне тлумачення Святого Письма в урочистій проповіді» доводиться, що проповідницька література, зокрема урочиста проповідь, представляє символіко-алегоричне тлумачення Святого Письма. Ця традиція була започаткована Іларіоном, розвинена Климом Смолятичем і Кирилом Турівським, які інтегрували біблійні символи у києворуський контекст, актуалізуючи ті теми й мотиви, які відповідали потребам епохи, надаючи їм власного тлумачення. У слові «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона представлено низку ідей, утілених у конкретних образах, які творять певну концепцію. Книжник дає власну інтерпретацію образу Ісуса Христа і розвиває вчення про Київ як «третій Рим» і «новий Єрусалим». Так він визначає дві головні ідеї твору - прагнення проникнути у суть християнської релігії, що втілюється в образі Христа, та утвердження незалежності Русі від Візантії, що знайшло відображення в образі Києва.

В інтерпретації Клима Смолятича самостійність руської церкви постає як невід'ємна частина загальнодержавної політики. «Посланиє» Клима відображає еволюцію руської книжності, пошук нею власних шляхів подальшого розвитку. Книжник вдається до традиційного для християнських богословів методу екзегези, щоб подати досвід богомислення. На його думку, «слід роздумувати» над Святим Письмом і давати інтерпретацію не лише тексту, а й підтексту, того, що сховане у глибині притч і легенд. Клим Смолятич бачить два шляхи осягнення Божої Премудрості - «благодатний» (безпосереднє прилучення до вищого Божественного світу) та «притчовий» (пізнання Божественного через осмислення суті біблійних символів). Кирило Турівський працює у традиційному екзегетичному напрямку, звертаючись до методу проповідувати за допомогою притч, символічного алегоризму. Стилістика літургійності, притаманна творам Кирила, була немислима саме без такого підходу до Святого Письма. У «Кирила мниха притче о человЂчстЂй души и о телеси» бачимо три сюжетні лінії: алегоричну, символічну і полемічну. Якщо у спадщині Клима Смолятича алегоризм і символізм фактично поєднуються, то при творенні образів Кирилом Турівським ці два підходи розмежовуються.

У підрозділі 3.2. «Проста проповідь: образи релігійні та світські» наголошується, що образи простої проповіді суттєво відрізняються від образів урочистої проповіді. Насамперед ця відмінність зумовлюється відсутністю у простій проповіді символізму та глибокого підтексту. Натомість автори простої проповіді представляють образи, які легко сприймаються слухачем і читачем, не передбачають подвійного тлумачення. У творі Луки Жидяти «Поучєниє к братьи» немає песимістичного сприйняття дійсності, чернечого аскетизму, а головними є морально-етичні настанови. Світогляд книжника визначають положення Старого Заповіту, а образи твору поєднують основоположні принципи Нового і Старого Заповітів. Автор ставить проблеми не лише релігійні, а й світські. «Поучєниє к братьи» починається збірним образом отців церкви, який бачимо поруч із образом апостольської громади - виразника найвищого авторитету церкви. Визначальний для Луки Жидяти образ істинного ченця був розвинений у творчості Феодосія Печерського. Його спадщина у тогочасній літературі засвідчила виникнення нової школи як на ідейному рівні (став фундатором літературного осередку Києво-Печерського монастиря), так і на стильовому. Фактично сутність усіх повчань преподобного Феодосія полягає у простому викладі християнських істин. У цьому контексті формується образ істинного ченця, що поступово еволюціонує в образ справжнього християнина загалом. Також у Феодосія Печерського наявний образ ідеального правителя, який сформувався у контексті викладів положень християнського життя.

У підрозділі 3.3. «Парадигма образу святості в агіографічних творах» говориться, що ґенеза і розвиток системи образів руської агіографії представляють процес формування парадигми образу святості. Суть її полягає у поданні руського релігійного типу святості, що генетично пов'язаний із загальнохристиянськими началами та візантійською спадщиною, проте має низку індивідуальних рис. Систему образів руських агіографічних творів складають реальні історичні образи князів і церковних подвижників, які відзначилися вагомим внеском в утвердження християнства на Русі. У житії репрезентуються ті риси характеру, які відображають ідеал, повторюється один строго визначений агіографічний тип. І біографія, й агіографія прагнуть увічнити пам'ять певної постаті, але в останній домінує настанова закарбувати її у світі не реальному, а вищому, надприродному. Автор житія фактично не вводить до твору епізодів, які не сприяють формуванню образу християнського святого.

Особливість образів Бориса і Гліба в анонімному «Сказаніи» полягає у підкресленні жертовності їхньої смерті, вираженні авторського ставлення до

них. На відміну від «Сказанія», «Чтєніє» Нестора більше відповідає вимогам агіографічного жанру. Тут яскраво виявляється повчальний характер, багато традиційних житійних мотивів. У «Сказаніи» оповідь драматичніша і динамічніша, яскравіше показано емоційні переживання героїв, гармонійно поєднуються патетика і ліричність, риторика і лаконізм. Для твору Нестора визначальним є повчально-дидактичний характер та обґрунтування святості Бориса і Гліба. Їхні життя були морально бездоганними і богоугодними, тому після смерті доказом святості князів є чудотворення. Нестор, узагальнюючи досвід мучеництва Бориса і Гліба, виводить його уроки на сучасні йому політичні реалії, актуалізуючи ідею поваги до ієрархічності влади. Загалом в образах братів реалізується ідея непротивлення злу насильством, що є формою добровільного мучеництва, потребує таких чеснот, як витримка, мужність, бачення історичної перспективи власних учинків. Тема чуда у творах борисо- глібського циклу розроблена досить детально. Слід наголосити, що вона близька до візантійських канонів, а водночас має і руську специфіку.

У києворуській агіографії образи святих князів є відмінними від образів візантійських житій. Ця особливість насамперед полягає у тому, що грецька церква акцентувала увагу на заслугах святих цариць і царів у боротьбі з єресями, шанувався теократичний ідеал, влада як така. А руська церква не висвячувала владу. Князь був передусім виразником інтересів народу, навіть національним героєм. Тому подвижницьке життя святих - не лише особистий, а й національний подвиг. Серед святих князів виділяють кілька груп, залежно від їхнього подвигу. Перша - рівноапостольні князі Ольга і Володимир. Друга - князі-страстотерпці Борис і Гліб, Василь Костянтинович, Михайло Чернігівський. Третя - князі-іноки (Микола Святоша). Загалом образ святості - приклад для всіх, втілення високої моральності, відповідального ставлення до кожного вчинку, з яких складається життя людини. Образи Феодосія Печерського і Володимира Святого в агіографії об'єднує ідеал - ченця та князя у баченні руських книжників. Феодосій - другий святий на Русі, перший її преподобний. У «Житіи преподобнаго отца нашего Феодосіа» Нестора образ Феодосія - етична модель перебування людини в істині, воїн Христа.

Образ князя Володимира Великого в агіографічній літературі, пантеоні святих пошановується як хрестителя Русі. Це апостольський подвиг, хоча

канонізація князя відбувалася не без певного спротиву. Очевидно, причиною цього була відсутність чудотворень, які визнавалися необхідним аргументом на користь святості. Завдання агіографа - пояснити вчинки князя, погодити їх із традиційним образом святості. Головна мета твору «Память и похвала» Іакова Мниха - виправдати канонізацію Володимира і знищити сумніви щодо його святості.

Ціла система образів святих подана у пам'ятці «Патерикъ Печерскый», присвяченій опису житій святих. Визначальна ціль Києво-Печерського патерика - довести святість монастиря на прикладах його подвижників, опис подвигів яких є головним. Їхні життєві шляхи репрезентують прагнення досягти аскетичного ідеалу життя, що був вироблений грецькими та близькосхідними чернечими общинами. Вони ігнорують усе земне, ведуть змагання із плоттю, коли завжди перемагає дух. Чернецтво інтерпретується як утвердження морального імперативу, який відповідає всім ідеалам християнства, втілює подвиг монастирської святості. Образи у складі патерика - представники аскетичного подвижництва, зокрема «пісники» Євстратій і Пімен, «затворники» Афанасій, Іоанн, Лаврентій, Микита, мученики цнотливості Іоанн і Мойсей Угрин, «безкорисливий» лікар Агапіт та ін. Апологія віри, репрезентована «Патериком Печерскым», практично накладається на апологію чернецтва. Система образів святих у Києво-Печерському патерику представляє два типи духовного життя - печерний (аскетично-героїчний) і надземний (смиренно-послушний, соціально-каритативний), що походять від двоякої традиції грецького Сходу: палестинсько-студійської та єгипетсько-сирійсько-афонської. У патерику переважає друга традиція. Засновником палестинської традиції був Феодосій Печерський, а афонська була принесена ще Антонієм. Найбільшою мірою афонська традиція втілена в образі Марка Печерника, палестинська - в образі Алімпія-іконописця. «Патерикъ Печерскый» відрізняється від інших агіографічних творів тим, що розповідає не лише про святих праведників, а й святі місця, що бачаться як ідеальні. Таким місцем є Києво-Печерський монастир і його головний храм - собор Успіння Богородиці - сакральний центр, символ святості всього монастиря.

Більшість києворуських святих - особи чоловічої статі. Серед жінок було канонізовано чотири: княгині Ольга й Анна, княжни Анна (Янка) Всеволодівна і Фросина Полоцька. Двом присвячено житія - Ользі та Фросині, де утверджується жіночий тип святості. Образ рівноапостольної княгині Ольги з'являється після її канонізації, очевидно, до монголо-татарської навали, про що свідчить сербський «Пролог» ХІІІ-ХІV ст., списаний із утраченого руського оригіналу ХІІ ст. Фактично не засуджується авторами житій помста Ольги древлянам за смерть Ігоря, бо для давніх русичів помста була справою честі. Як вершину мудрості княгині описано її візит до Константинополя, підкреслюються успіхи місії руської княгині та ігноруються певні політичні невдачі, оскільки вони не мають жодного відношення до діяльності Ольги як майбутньої святої. Святість визначалася величчю справ, здійснених як доказ служіння Богові, які сприяють утвердженню християнської моралі та етики.

Якщо житіє рівноапостольної княгині Ольги представляє опис шляху до святості, пошук і віднайдення її заміжньою і мирською жінкою, то житіє преподобної Фросини Полоцької зображує шлях дівоцтва у чернецтві. Фросина (у миру - Предислава) прийняла постриг у Полоцькому монастирі, коли їй було дванадцять років. Лише вона серед канонізованих руських жон була дівою. Визначальним у житії є опис прощі Фросини до Єрусалима та Святої Землі, а також опис чуд. Проща описана так, аби викликати у читача відчуття переходу Фросини до вічного життя. Паломницький подвиг є результатом попереднього життєвого шляху. Фактично останнім житієм епохи Києворуської держави є житіє чернігівського князя Михайла. Тут бачимо новий тип святості, суть якого визначається тим, що від самого початку герой готовий іти на смерть заради захисту державних інтересів. Жертовна смерть за країну - така визначальна ідея цього образу. Це новий тип святості, оскільки Михайло жертвує власним життям задля державних інтересів. києворуський книжник проповідь християнський

Загалом народжені під упливом візантійського канону руська проповідницька література й агіографія пішли власними шляхами розвитку. Презентовані ними образи синтезували у собі як світові традиції, так і національну руську специфіку, відобразивши філософію руського буття та канонізацію через літературну парадигму.

У розділі четвертому «Руська модель образу в літописанні й авторських творах» досліджуються особливості еволюції та функціонування літературних образів у «Літописі Руському» й авторських творах.

У підрозділі 4.1. «Динаміка образу правителя у «Літописі Руському» аналізується еволюція образу князя. Образ правителя, особливості його осмислення у середньовічній літературі та динаміка є яскравим відображенням еволюції та функціонування системи образів. Персонологія, тобто спосіб оцінки персонажів, літопису синтезувала похвальні слова на честь князів, розповіді про події, учасниками яких вони були, що сприяло формуванню цілісного образу літописного героя. Особливості представлення образу того чи іншого правителя свідчать як про домінуючі на певний час суспільно-політичні та культурно-літературні тенденції, так і позиції самого літописця, адже концепція особистості у літописі є однією з визначальних. Зображення образу князя у середньовічних літописах завжди офіційне, його показано у конкретних вчинках та діяльності. Князь постає як своєрідна емблема і символ тогочасної держави. Часто застосовується засіб порівняння руських героїв із біблійними. Морально-етичний аспект у характері героя займає важливе місце, християнський кодекс є основою для формування ідеального образу володаря, з яким гармонійно поєднуються риси етнічного - руського.

У «ПовЂсти врЂмяньных лЂт» синтез позитивного і негативного начал в образі князя Олега свідчить про те, що література у поданні образу правителя еволюціонувала від суперечливого язичницького героя до позитивного християнського правителя. Образ княгині Ольги контамінований у результаті синтезу історичних, епічних, міфологічних, зокрема язичницьких і біблійних, елементів. Остаточно він був створений відповідно до вимог християнського житія, тому став утіленням морально-етичного ідеалу мудрої правительки та справжньої християнки. Це особистість, чесноти якої еволюціонують від язичницьких засад до відповідного християнського канону. Руський князь Святослав - великий воїн; це головна його риса. Він дбає не тільки про себе, а й несе відповідальність за державу, рід і народ. Для літописця при творенні образу Володимира важливою є система його морально-етичних цінностей. Пієтет до правителя зумовлений його християнською релігійністю, тому книжник показує еволюцію характеру князя, його самостійний прихід до християнських моральних цінностей. Промовистою є біблійна паралель до образу Ярослава Мудрого з Яковом, де утверджується право первородства.