Характеристика образів у романі Е.М. Ремарка "Тріумфальна арка"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні передумови виникнення роману «Тріумфальна арка»

1.1 Аналіз життя і творчого доробку Е.М. Ремарка

1.2 Жанрові особливості епохи

Розділ 2. Герменевтичний аналіз образів у романі «Тріумфальна арка»

2.1 Особливості основної ідеї роману - проблеми людяності

2.2 Образ емігранта як ключовий концепт роману

2.3 Образ любові і його стилістично-лінгвістичне оформлення у романі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. ХІХ-ХХ століття принесло людству чимало потрясінь, війн і жертв, трагедій і смутку. Саме такими мотивами понизана і література Європи цієї доби. В ній відображаються основні недоліки людини, які проявляються в екстремальних умовах війн і негараздів, складнощів і потрясінь.

Література цього періоду - традиційна класична література, пронизана сірими кольорами та песимізмом. На цьому фоні досить яскраво відображена творчість Еріха Марії Ремарка, який насмілився в таких складних умовах висвітлювати не лише складні умови життя численних біженців та емігрантів в роки війни, але й окремі позитивні нотки, такі як романтизм, любовні історії, чисто людські позитивні якості.

Героям Ремарка не відмовиш в мужності. Це мужність людини, вимушеного поодинці відстоювати свою свободу, свою порядність, свою любов - все, що становить для нього в житті сенс. Змінити саме життя він самостійно не в стані - звідси не минаюча оскома гіркоти. Одне те, що він не здатний думати лише про себе, відгородившись від тривог світу, робить йому честь.

Варто відзначити, що не зважаючи на шалену популярність Е.Ремарка, включення його до підручників практично будь-якого типу в історії зарубіжної літератури, ґрунтовні наукові праці на цю тему в вітчизняній науковій думці відсутні, що й зумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є аналіз образів у романі Е.Ремарки «Тріумфальна арка». На реалізацію поставленої мети спрямовані такі завдання дослідження:

- проаналізувати життєвий і творчий шлях Е.Ремарка;

- визначити характерні риси літератури визначеної епохи, їх вплив на формування роману «Тріумфальна арка»;

- дослідити особливості формування образів роману Е.Ремарка «Тріумфальна арка»;

- визначити особливості символістики у романі.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є роман Е.Ремарка «Тріумфальна арка», а предметом дослідження - система образів у романі.

Методи дослідження. У курсовій роботі поєднано проблемно-стильовий підхід, системний, історико-генетичний, типологічний методи наукового дослідження літературних явищ.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. У вступі розкриваються основні мета і завдання дослідження, об'єкт і предмет аналізу, а також обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження.

Перший розділ присвячений аналізу життя і творчості Е.Ремарка як яскравого представника історико-філософського жанру ХІХ-ХХ століття.

У другому розділі розкриваються основні характеристики роману Е.Ремарка «Тріумфальна арка».

Третій розділ присвячений аналізу образів у романі Е.Ремарка «Тріумфальна арка».

У висновках підбиваються основні результати дослідження та подаються рекомендації щодо подальших наукових розробок у цій сфері.

Розділ 1. Історичні передумови виникнення роману «Тріумфальна арка»

1.1 Аналіз життя і творчого доробку Е.М. Ремарка

Творчість Е.-М. Ремарка (1898-1970) стала популярною ще за його життя. Його книги було перекладено на 50 мов і видано надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже перший роман письменника "На Західному фронті без змін" (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн. примірників, що стало рекордом для усієї книжкової індустрії. Видатний письменник належав до "втраченої генерації" і представляє саме таку літературу. Головна тема творчості - показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни, "втраченою генерацією" для людства.

Еріх Марія Ремарк - яскрава, талановита, дотепна і романтична особистість. Його називали "Лицар честі і пера". На біографію митця наклала відбиток уся історія XX століття: дитинство і юність у кайзерівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадувала долю славетного Данте, який теж більшу частину життя провів за межами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: "Я народився у часи гасових ламп, - писав Ремарк, - пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10-15 років, то дочекаюся польоту на Місяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчилися одне в одного доброму?" [16, с. 56].

Еріх Марія Ремарк народився 22 червня 1898 року в провінційному містечку Оснабрюці, в Нижній Саксонії. Батько письменника Петер Франц Ремарк походив із династії ремісників середнього достатку був палітурником. Мати Анна Марі займалася вихованням дітей.

Раннє дитинство Еріха прийшло безтурботно, з іграми на лоні природи і святами на центральній площі, де мандрівні актори і музиканти розважали публіку. Хлопець був справжнім мрійником, рано захопився літературою, багато читав, однак безсистемно. Читав ті книги, які приносив додому батько, щоб зробити палітурки. Однак пізніше, згадуючи дитячі та юнацькі роки, Ремарк говорив: "Мої мрії не розуміли ні вдома, ні в школі, не знайшлося і мудрого порадника, який би зумів мене зорієнтувати у світі книг. Неможливо було уявити себе в майбутньому ніким іншим, як учителем чи аптекарем" [16 ,с. 57].

У 1915 році письменник вступив до католицької вчительської семінарії, підкорившись волі батьків, які мріяли про те, щоб їх син належав до солідного середнього прошарку і уник участі простого робітника. Однак закінчити заклад не вдалося. Наслухавшись патріотичних гасел, які звучали скрізь, по-дитячому вірячи в усе те, що говорили про німецьку культуру, її винятковість та гуманізм, у 1916 році 18-річний юнак йде захищати "німецьку цивілізацію". Аріх Марія став бійцем добровільно, бо війна вважалася священною битвою.

Молодий солдат ремонтував розбиті залізничні колії, прокладав телефонні лінії, встановлював огорожі з колючого дроту. Влітку 1917 року його було тяжко поранено, осколок снаряду потрапив у ногу, руку, зачепив шию, в результаті чого Еріх потрапив до госпіталю у місто Буйсбург, де знаходився на лікуванні до кінця жовтня 1918 року. І хоча у листах він прагнув бути веселим і безтурботним, проте жахи війни, пережите на фронті забути було просто неможливо: "Мерзенне це заняття - у такий холод повзати по окопах, стояти на посту, замерзаючи на вітрі, і взагалі не відчувати себе людиною" [16, с. 59].

Із обпаленою душею повернувся додому. З'явилася зневіра, безнадія, спустошеність і марність сподівань. Наслідком цього і стала нова генерація - "втрачене покоління", а згодом і література про нього, зачинателем якої став Ремарк. Фронтові переживання визначили характер літературної творчості митця. Ремарк у перше повоєнне десятиліття працював вчителем, бухгалтером, репортером. Повернувшись до рідного міста, Ремарк завершив навчання в гімназії і став "запасним учителем", обов'язком якого була заміна вчителя, який захворів, в одній із сільських шкіл. Молодий вчитель добирався до школи на велосипеді, робив це з великим небажанням, оскільки вже на той час його вабила література. Скоро залишив школу і став перебиватися випадковими заробітками: давав уроки гри на піаніно, був інструктором в автошколі, навіть продавав надгробні плити. Жодна професія не подобалася, до того ж пережите на війні не давало спокою. Ремарк вирішив влаштувати особисте життя.

У 1924 році на одному бенкеті письменник познайомився із танцівницею і красунею Ільзою Юттою Замбоною. У жовтні наступного року вони побралися, проте шлюб видався не досить вдалим. Через 5 років подружжя розлучилося. Спочатку кокетство дружини не викликало ніяких підозр, але згодом вона почала відкрито зраджувати і говорити, що вони мали на це право: "Еріх, я так само кохаю тебе. Але погодься, ми ж не міщани, ми культурні сучасні люди". У 1938 році Ремарк знову вступив з Ільзою у фіктивний шлюб, щоб дати їй можливість виїхати за кордон у Швейцарію, а звідти до США [10 ,с. 154].

20-ті роки стали для Ремарка переломними. Він заробляв собі на життя журналістикою і літературними працями. Усе це було лиш етапом для переходу до справжньої прози. Переломним моментом став вихід роману "На Західному фронті без змін" - життєвий біль автора.

Видавництво Фішера відмовилося ще раз нагадати читачам про Першу світову війну. Минуло три місяці, і роман "На Західному фронті без змін" було прийнято до другу. Твір вийшов у газетній версії, а через два місяці побачила світ і книга. Через одинадцять місяців потрібен був додатковий тираж - щодня продавали по 20 тисяч примірників. Через два роки права екранізації придбав Голівуд, а Ремарк став найбільш популярним письменником у світі.

На перших сторінках роману подано опис буднів Першої світової війни очима рядового солдата Пауля Боймера. Пауль пішов на війну добровольцем, захищати німецьку культуру. Герой згадував, що до війни писав поезії та розпочав драму "Саул". Він переконаний, що старше покоління міцніше зв'язане з минулим, у них був ґрунт під ногами: дружини, діти, фах та інтереси, і війна не змогла їх розірвати. А у таких як він - 20-річних - були лише батьки, та у деяких - дівчина. Це не так вже й багато. У такому юнаки стали незалежними від батьків, а дівчина ще не займала головного місця у житті: "Окрім того, ми майже нічого не знали: у нас були свої мрії, захоплення і школа, більше ще нічого не встигли пережити. І від цього нічого не залишилося. Ми ще не встигли пустити коріння - війна нас знищила" [10, с. 155].

Юнак згадував військове навчання, яке бійці пройшли приблизно за десять тижнів. За такий короткий час їх встигли перевиховати більше, ніж навчити за десять років школи. Молодь переконали, що бездоганно начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи класики: "Ми переконалися, що тут усе вирішує не розум, а щітка для взуття, не думка, а розклад, не воля, а муштра. Ми стали солдатами з доброї волі, із ентузіазму; але тут робили все, щоб знищити у нас це відчуття. Якби нас послали в окопи без такого загартування, більшість із нас, напевно б, збожеволіла. А ми виявилися підготовленими до того, що на нас чекало".

У романі наявні автобіографічні моменти. Письменник показав переживання героя через смерть своїх товаришів Кеммеріха, Вольфа. Пауль пригадав фронт, який порівняв злим водоворотом: "Ще далеко від його центру, у спокійних водах вже починаєш відчувати ту силу, з якою він вбирає в себе, повільно, майже повністю паралізуючи будь-який тиск. Зате із землі, з повітря у нас вливаються сили, потрібні для того, щоб чинити опір і захищатися, особливо із землі. Ні для кого іншого на світі вона не важить стільки, як для солдата. У ті хвилини, коли він прихиляється до неї, вона - його єдиний друг, брат, його мати. їй, мовчазній та надійній захисниці, стогоном і криком довіряє солдат свої страх і біль, вона приймає і знову відпускає його на 10 секунд, - 10 секунд життя, - і знову підхоплює його, щоб сховати назавжди" [10, с. 160].

Після виходу першого антивоєнного роману та протягом усього подальшого творчого шляху Ремарка звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності. Але насправді він був зовсім іншим: активний гуманіст, свідомий антифашист, борець.

Після приходу до влади фашистів, письменник був змушений покинути батьківщину. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, визнали "ворогом народу", заборонили і привселюдно спалили його книги на площах у великих університетських містах. Автора звинуватили у пацифізмі. Нацистські пропагандисти цькували письменника, звинувачували його у підриві воєнного духу, в дискредитації і приниженні героїки німецької солдатчини. Це сталося тоді, коли Ремарк, на щастя, покинув Німеччину, поїхавши спочатку до Франції, а звідти до Австрії. До кінця життя він залишився емігрантом. З 1932 року письменник жив і працював у гостинній Швейцарії, де придбав розкішну віллу на березі озера Ларо-Маджоре в Порто Ронко. Саме тут у 1938 році побачив світ роман "Три товариші".

У 1939 році Еріх Мерія переїхав до Америки, де до кінця 1943 року жив у Лос-Анджелесі. Як європейську знаменитість його привітно зустріли у вищому світі, познайомили із Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Марлен Дітріх.

З актрисою Марлен Дітріх у Ремарка склалися особливі стосунки. Молоді люди познайомилися у середині 30-років у ресторані на площі Сан-Марко у Венеції. Побачивши її за столиком, письменник не впізнав у ній великої Дітрії. Просто звернув увагу на те, що ця жінка дуже схожа на Вільзу - його колишню дружину. Ремарк по-військовому підійшов до столика Марлен і представився: "Мадам, дозвольте представитися. Еріх Марія Ремарк". Він відчув, що серце у нього озвалося, а очі заблищали від щастя, коли Марлен промовила лише один звук. Поряд із нею за столиком сиділа маленька дівчинка - донька Дітріх Марія. Минув час і він почав набридати. Письменник почав пити, і, щоб викликати у Марлен ревнощі, заводив короткі романи з жінками. У жовтні 1943 року чоловік написав Марлен коротеньку записку: "Завжди приходить час, коли треба зупинитися. Тому - адью". Після цього він переїхав до Нью-Йорка. У 1945 році побачив світ роман "Тріумфальна арка", який став справжнім прощанням з Марлен Дітріх. У цій книзі, частково автобіографічній, Ремарк розповів про своє нещасливе кохання до великої актриси [9, с. 57].

У серпні 1947 року німецький прозаїк одержав американське громадянство, але через рік поїхав до Європи, багато мандрував, провідав батька в Оснабрюці, а потім знову повернувся до Швейцарії, в Порто Ронко. У лютому 1958 року Ремарк нарешті знайшов особисте щастя: одружився з актрисою Поллет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна. З нею він познайомився у 1948 році. Вже тоді зрозумів, що ніколи не хоче з нею розлучатися. Листи Поллет були зворушливими: "Мій милий! По-перше, я тебе кохаю. По-друге, пишу тобі листа у перерві між зйомками. По-третє, мені роблять масаж шиї. Уявляєш, усе це одночасно!".

У середині 60-років у Ремарка виникли проблеми зі здоров'ям. Хвороба серця виявилася невиліковною. 25 вересня 1970 року письменник помер у приватній лікарні св. Агнеси міста Локарно від аневризму аорти. Поллет була поряд із ним. Вона прилетіла напередодні із Америки і виконала останню волю Ремарка: у 1971 році підготувала і посмертно опублікувала останній роман "Тіні в раю" [9, с. 67].

Провідними темами романів прозаїка стали:

- "втрачена генерація" ("Три товариші");

- опір фашизмові ("Час жити і час помирати");

- поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину ("Люби ближнього свого");

- причини виникнення фашизму і застереження людства проти цього безумства ("Чорний обеліск")

Ремарк зрозумів, що будь-яка війна - це катастрофа для людства, ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Нехтувати найбільшою цінністю на землі - життям - просто не допустимо. Війна - це трагедія і для переможених, і для переможців. За своїми переконаннями він був пацифістом. Пацифізм -антивоєнний рух, представники якого виступили проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму столи на позиціях морального засудження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами.

Роман "Повернення" (1931 р.) був написаний майже за інерцією, як продовження "На західному фронті без змін", більше того, як свого роду епілог до цього роману. Щоправда, перехід від "ми" до "я" намітився вже тут, але, здається, поки ще не усвідомлено. Завершився він у "Трьох товаришах".

Три товариші" (1938) належав до тих творів, що вплинули на душу людини, її почуття. Герої цього антивоєнного твору - люди, морально скалічені війною, "втрачене покоління" для суспільства. "Три товариші" - останній із трьох романів про "втрачену генерацію" (перші два "На Західному фронті без змін", "Повернення"), написаних протягом одного десятиліття і об'єднаних ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її анти людської суті, та жахливих наслідків. Дія у романі відбувалася після Першої світової війни, у "час, який пройшов по людях, наче по рейках". У творі автор порушив ряд проблем: війни і миру, життя і смерті, дружби і кохання, боротьби з насильством і наслідками війни. Письменник виступив на захист людини-борця [9, с. 57].

У 1940 р. вийшов роман «Возлюби ближнього свого» («Liebe deinen Nachsten») -- спочатку у США, під назвою «А хмари пливуть». Дія роману зосереджується навколо двох персонажів -- антифашиста Штайнера та юнака Людвіґа Керна, змушеного разом з батьками залишити Німеччину через брехливий донос. Штайнер, учасник Першої світової війни і типовий розчарований герой, добровільно допомагає Людвіґові та його коханій Рут, навчає їх премудрощів життя поза суспільством. І в цьому творі Ремарк залишається відданим образові «шляхетного індивідуаліста», «романтика, котрий позбувся ілюзій».

Такий герой перебуває й у центрі роману «Тріумфальна арка» («Arc de Triomphe», «Triumph-bogen», 1946). Він називає себе Равиком (лише наприкінці читач дізнається його справжнє ім'я -- Людвіґ Фрезенбург).

Дія наступного роману Ремарка «Іскра життя» («Der Funke des Lebens», 1952) відбувається в одному з гітлерівських концтаборів 1945 р. У центрі розповіді -- в'язень № 509, колишній редактор ліберальної газети. Перебуваючи серед щоденних страт і катувань, в оточенні сотень і тисяч людей, котрі повільно вмирають від голоду, герой однаково зневажає і нацистів, і комуністів як «ірраціональну, злу стихію», як абстрактне насильство над суверенною особистістю [10 ,с. 159].

У 1954 p. Ремарк створив роман «Час жити і час умирати» («Zeit zu leben und Zeit zu sterben»). Основу сюжету становить «виховання війною» молодого солдата гітлерівської армії Ернста Гребера. Наприкінці твору Ернст пориває із нацизмом, але гине від рук російського партизана, котрий нічого не відає про зміни, що відбулися у Ґреберовій душі, а бачить перед собою лише людину у ворожому мундирі.

У романі «Чорний обеліск» («Der schwarze Obelisk», 1956) автор повертається до початку 20-х pp., у пору юності своїх героїв. Головний із них -- Людвіґ Боймер -- працює у фірмі свого товариша Георґа Кроля і виготовляє надмогильні пам'ятники. Зазирнувши в минуле очима людини 50-х pp., Ремарк побачив багато спільного між ситуацією в сучасній йому Західній Європі та життям у Веймарській республіці. Це ро-ман-попередження. Герой намагається знайти відповідь на питання про сенс людського існування, і цим він яскраво вирізняється на тлі свого середовища, для якого не існує жодних «проклятих» питань.

У 1958 p. Ремарк видав роман «Позичене життя» («Gebergtes Leben»), що відтворює атмосферу гірського туберкульозного санаторію, у якому розвивається історія кохання смертельно хворої дівчини Ліліан і автогонщика Клерфе. Їхнє кохання осяяне похмурою загравою смерті. У центрі твору -- проблеми життя і смерті.

У романі «Ніч у Лісабоні» («Die Nacht von Lissabon», 1962) Ремарк повертається до теми поневірянь німецької еміграції. Ідейно і фабульно цей твір тісно пов'язаний із «Тріумфальною аркою», «Возлюби ближнього свого» та «Позиченим життям». Герой -- німець-емігрант, придбавши надійний паспорт, не може утриматися від бажання побачити свою дружину Елен, котра залишилася у нацистській Німеччині. Він повертається на батьківщину, щоби забрати Елен за кордон. Невиліковно хвора на сухоти жінка, сестра значного нацистського чиновника, Елен вирушає назустріч небезпеці, назустріч власній смерті, не бажаючи залишатися у рейху [10, с. 161].

Останній роман Ремарка «Тіні в раю» («Die Schatten im Paradies») побачив світ через рік після смерті автора. Герой твору -- Росе -- потрапляє у Нью-Йорк. Тут не було війни, тут -- «рай», але емігранти у цьому раю видаються тінями. Надто багато сил змарновано там, у Європі, на виживання та помсту.

Українською мовою ряд творів Ремарка переклали К. Гловацька, М. Дятленко, Є. Попович, Ю. Петренко та ін.

1.2 Жанрові особливості епохи

1920-ті роки - період в літературі Європи і США, який характеризується, як різностороннім осмисленням історико-культурного контексту, так і появою нової літературної генерації, остання асоціюється з образом „втрачено покоління”. Відомо, що термін цей ввійшов у широкий вжиток майже випадково, з легкої руки Хемінгуея. Людиною „втраченого покоління” власник паризького гаража назвав свого механіка, колишнього солдата, який вчасно не відремонтував машину письменниці Гертруди Стайн. Остання одразу ж надала його словам широкого значення і сказала Хемінгуеєві, який прийшов з нею в гараж: „Усі ви - втрачене покоління”. А Хемінгуей використав цей афоризм як епіграф до свого роману „Фієста” (1926), розповівши у ньому про людей, обпалених війною, навіть у певному розумінні вбитих нею [13, с.139].

Проте смислові цієї, здавалось би епохальної характеристики, суджено було перерости „гамлетизм” молодих людей і „втраченість” в широкому сенсі - це розрив із системою цінностей, які сягають коріннями пуританства, із довоєнним уявленням про те, якими повинні бути тематика і стилістика художніх творів. На відміну від Б.Шоу, Г.Уелса, „втрачене покоління” проявляли чітко виражений скептицизм. Болісне осмислення особистої одинокості, як ностальгія за органічною цілісністю творів, призвели до настирливих пошуків нової дійсності, яку вони створювали в художніх творах. Жорстокості і хаосові світу може протистояти творчий порив - такий підтекст хрестоматійних творів втраченого покоління, загальними рисами яких є трагічна тональність, інтерес до самопізнання, а також глибока ліричність. Мотиви „втраченості” по різному проявили про себе в таких романах, як „Три солдати” (1921) Дж. Дос Пассоса, „Величезна камера” (1922) Е. Е. Каммінгса, „Великий Гетсбі” (1925) Ф. С. Фіцджералда, „Солдатська нагорода” (1926) У. Фолкнера, „Прощай, зброє!” (1929) Е. Хемінгуея. Проте тоді ж вийшли в світ у Європі: „Смерть героя” Р.Олдінгтона, а лише за рік до цього „Суперечка про сержанта Гришу” А.Цвейга. Після барбюсівського „Вогню” (1916) це найвідоміші, найбільш читані книги про першу світову війну, і в тому, що вони дійшли до читача майже одночасно, навряд чи можна вбачати самий лише збіг. Щось таке відчувалося тоді в повітрі, що повертало батальній тематиці вже пригаслу було актуальність: йдеться про світову економічну кризу.

Якщо жорстокість війни на початку 20-х років трактується достатньо конкретно, то до кінця десятиліття вона стає втіленням людського існування взагалі. Подібне поєднання військового і пост військового досвіду характерно для романів 1926-1929 рр., коли події минулого відбулися як художні події і отримали назву „статус трагічного алібі”, людина весь час знаходиться в стані „воєнних” дій з ворожим світом [13, с.139].

Роман Е.М. “Ремарка На Західному фронті без змін”, який найбільшою мірою належить до визначення дефініції „втраченого покоління”, з'явився напрочуд своєчасно. Таке твердження може, мабуть, здатися трохи дивним, адже 1929 році війна, про яку тут йдеться, вже понад десять років тому скінчилася і здавалося майже десятиліття вистачить, аби притупити у свідомості спогади про цей страшний злочин [16, 73].

Е.Р. Ремарк писав не про економічну кризу, як А.Деблін у „Берлін-Александерплац” (1929) чи Г.Фаллада в „Маленька людино, що ж далі?” (1932) і не про умовно-метафоричну катастрофу, про катастрофу взагалі, як Г. Янн у „Перрудах” (1929). Він писав саме про війну. І все-таки не випадково через десятиріччя після її закінчення.

Поряд з особливостями історичними, політичними не останню роль відігравали й особливості суто воєнні. Війна 1914-1918 років була переважно позиційною. Армії не вели широких наступальних операцій, не маневрували; вони закопалися в землю, роками не залишаючи розгрузлих глинистих окопів. Захоплення гектара занедбаного кукурудзяного поля видавалося за велику перемогу; заради того, щоб відстояти п'ять-шість напівзруйнованих міст.

І правда про війну нагромаджується тут завдяки контрасту між справжнім станом речей і їх „ідеалізованим” баченням, через відчутний, майже наочний між ними розрив.

Навпаки, творах письменників „втраченого покоління” розрив цей не лежить на поверхні й не завжди добачається у сфері стилю. Адже світ там звичайно виявляє себе у формі глибоко особистого переживання героя. Певним чином так само це виступає і в Стендаля. Але в нього присутній іще посередник - автор, який переповідає нам, що і як бачить Фабріціо. Ні в Хемінгуея, ні в Ремарка про це й згадки немає. Їхні твори про війну - це сповіді, подані у формі репортажів, і репортажі, що є, власне, сповідями, своєрідні химерні сплави того й того. Оповідь у таких творах ведеться найчастіше від першої особи, від особи героя, який, проте, страшенно схожий на самого автора, переймає в нього риси характеру і багато фактів біографії. Не дивно, що життя, яке оточує цього героя-автора, виступає переважно як збудник чи каталізатор внутрішніх реакцій і вимірюється їхньою інтенсивністю. Тим самим світ якщо не вбирається індивідом, то найяскравіше відбивається в ньому [16, с.75].

Виступаючи в ролі дзеркала, протагоніст просто не може бути чимось іншим, як бувалим солдатом. Часто-густо він - Парсіфаль у всьому, крім навику стріляння, досвіду рукопашного бою, уміння ховатись від мін і снарядів. А то б йому не підняти на плечі величезного тягаря фронтових реалій. Персонаж, який з усього дивується, спроможний тримати їх на собі протягом більш-менш короткого епізоду, та аж ніяк не цілого роману. А романові ліричному потрібен герой, який знає, відчуває війну, бо інакше не взнає, не відчує її і читач.

„На Західному фронті без змін” - перший, власне, написаний не дуже вправною рукою твір Ремарка, - став його найбільшим успіхом, несподіваним, небаченим, небувалим, успіхом, якого він ніколи вже не досягав, до якого навіть ніколи вже не наближався. Протягом першого року після виходу в світ тираж роману в Німеччині сягнув понад мільйон двісті тисяч примірників, переклади в інших країнах світу довели це число до п'яти мільйонів. Тодішні видавці дійшли висновку, що „На Західному фронті без змін” є „найбільшим європейським книжковим успіхом усіх часів”.

Насамперед перша світова війна була справді першою і вдарила, на погляд мільйонів її учасників, наче грім з ясного неба. Сорок три роки пролягло між останньою великою європейською війною (франко-прусською) і цією, сорок три роки ілюзій і сподівань на мир і процвітання, на нескінченність „золотого віку”, що настав зрештою на багатогрішній і страждальній землі.

Образ літератури „втраченого покоління” в основному накладається на роман Ремарка „На Західному фронті без змін”. Протагоніст роману Пауль Боймер - бувалий солдат. І він мало не двійник автора: так само, як і той, потрапив на фронт з гімназійної лави; так само, як і той, не раз був поранений. Їх навіть звуть однаково (адже справжнє ім'я Ремарка не Еріх Маріа, а Еріх Пауль). Розповідь ведеться устами Боймера і пройнята його світовідчуттям, по вінця сповнена його конфліктами - з війною, з дійсністю, що породила її і породжена нею, з самим собою.

„Ми вже не молодь, - твердить Ремарк-Боймер. - Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у війну”. Це лейтмотив книги, її меланхолійний підсумок, риторичний, як кожне узагальнення, що тяжіє ще й до „красивих” метафор. А через це не в усьому точне. Наприклад, фразу: „Ми віримо у війну” не слід тлумачити буквально. „Вірити у війну” не означає тут - її схвалювати; „вірити” означає зважати на її реальність, реальність злу, агресивну, ладну все інше витіснити, придушити, поглинути, обернути „а привид і фантом [24, с. 45].

Ремарк не зразу кидає героїв під ураганний вогонь. У цьому є свій розрахунок: поринувши з перших же сторінок у саме пекло, читач набуде своєрідного „імунітету”, його здатність жахатися, гніватися, співпереживати притупиться.

Важко уявити собі щось не нормальніше за війну, яка стала побутом, стала повсякденністю, яка так захопила людину в свою орбіту, що заступає їй „істинне” життя: „Таким чином, тепер ми маємо те, чого треба солдатові для щастя: добрі харчі та спокій. Це зовсім не багато, коли поміркувати. Якихось два роки тому ми страшенно зневажали б себе за це. А тепер ми майже задоволені. До всього можна звикнути, навіть до траншей„ [24, с. 44].

Війну можна критикувати по-різному. Тут війна критикується переважно з огляду на те, що вона зробила з людиною, з людьми: „Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?” [24 ,с. 49]. Складається відповідна до обставин лінія поведінки, виникає згідна з ними мораль: солдат покладається на мудрість інстинкту, ловить мить, не замислюється над тим, що випадає з поля зору, зважає лише на голу, насущну необхідність. У госпіталі вмирає солдат Кеммеріх. Він іще живий, а інший солдат, колишній Кеммеріхів однокласник Мюллер, думає не про смерть товариша, а про його добрі чоботи. Та „якби ті чоботи були ще хоч трохи потрібні Кеммеріхові, Мюллер волів би краще бігати босоніж по колючому дротові, ніж думати про те, як тими чобітьми заволодіти” [24, с. 49].

Якщо деформація особистості героїв Ремарка лежить на поверхні, впадає кожному в око, то про їхню життєстійкість цього не скажеш. Через це і в 30-і роки, і пізніше „На Західному фронті без змін” часом тлумачили хибно: як твір, сповнений почуття безвиході, а то й як такий, що по-своєму прославляє війну. Але це насамперед твір гуманний, твір, який стверджує, що існує межа, за якою душа не піддається вже моральному змізерненню, не капітулює перед „реальністю” війни, перед невблаганністю її законів.

„Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче... - Ну, Франце, - я обіймаю його за плечі і тулюся обличчям до його обличчя.. Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Мені хочеться їх витерти, але мій носовичок дуже брудний„. Так описано прощання Боймера з Кеммеріхом (адже Кеммеріх і його однокласник), прощання зворушливе, більш того - сентиментальне. І річ не в тім, ніби Боймер лагідніший, добріший за Мюллера (після смерті останнього саме до Боймера перейдуть Кеммеріхові чоботи). Просто його тепер по-іншому показано читачеві [24, с. 55].

У романі чимало сентиментальних сцен. Наприклад, та, де Боймер насуває на голову зляканого новобранця каску, а новобранець, мов дитина, тулиться до Боймера. Чи любовна сцена з юною француженкою. Любов там опоганена війною, куплена за хліб та ковбасу і все-таки - хай на мить - дарує героєві чудо: „...я відчуваю губи тоненької чорнявої і жадібно тягнуся їм назустріч, заплющую очі, наче прагну згасити в пам'яті війну, її жах і мерзоту, щоб прокинутися молодим і щасливим...”

Ремарківська сентиментальність - це своєрідна форма опору, і не варто вбачати в ній лише самообман чи тим більше ознаку слабкості.

Нас не розбито, - твердить Боймер, - бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший”. Критика здебільшого відносила ці слова героя на Рахунок його наївного, навіть дещо несподіваного „націоналізму”. І, справді, від людини, що, звертаючись до вбитого нею французького солдата, каже: „Ти така ж людина, як і я”, яка вже зрозуміла: „Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос”, можна було б сподіватися й більшої послідовності. Безперечно, і Ремарк, і його герої часом непослідовні. Але тут, мабуть, річ не тільки в цьому: солдатська непереможність - лише одна з ознак непереможності людської [24, с. 102].

В цьому, до речі, теж слід шукати причину, яка зумовлює те, що ремарківський герой - завжди бувалий солдат; але вона ж і причина того, що він - солдат не справжній, переряджений, іще й досі хлопчик, який соромиться скористатися нічною посудиною на очах у сестри санітарного поїзда. Він відчуває себе створеним для добра, а його примушують чинити зло. І за це він гостро ненавидить війну, пристрасно її заперечує.

Майже кожен з критиків, що будь-коли писав про роман „На Західному фронті без змін”, відзначав, що автор не зумів піднятися над світоглядом солдата, рядового в усіх відношеннях, і його, автора, за це, природно, картали. Така вже традиція, така думка, і вона здається настільки сама собою зрозумілою, що її нелегко заперечувати.

Д. Задонський спростовує цю думку, говорячи, що Ремарк не так не зумів, як не схотів піднятись над світоглядом свого героя. Це не одне й те саме, бо той, хто не зумів, просто такий самий сліпий, а хто не схотів, не виказує себе, що він більше зрячий [16, с.80].

Ремаркові пощастило створити те, чого не створив жоден з авторів, які писали про „втрачене покоління”. Це тип солдата першої світової війни. Таких, як він, були мільйони - тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночас не втратили надії, вже прозрілих і ще незрячих, тих, що руйнували міфи й вигадували замість них нові. Вони мали вплив на долю нашого сторіччя, через них прозирає багато його втрат, шукань, звершень. Їхній образ відтворений з точністю, якій міг би позаздрити автор соціологічного дослідження. Ремарк їх добре знав, добре відчував: сам був одним із них. І все-таки бачив більше. Він не копіював прототип, не просто узагальнив його риси, а вдихнув у нього життя. Чим заслужив право на виступ від своєрідної збірної особи, право на займенник „ми”.

Розповідають, що, коли в 30-і роки створювалась перша екранізація „На Західному фронті без змін”, продюсер, занепокоєний гірким фіналом фільму, попросив його змінити. Режисер (він був відомою постаттю і міг дозволити собі таку відповідь) сказав, що, мовляв, нема нічого легшого: треба тільки так перебудувати сюжет, щоб війну виграли німці. Але у Ремарка не німці програли війну; її програла людяність, а втім, залишилася непереможеною.

Основні фактори, що повпливали на творчість Ремарка, зокрема на написання роману «Тріумфальна арка»:

- сила художньої творчості письменника - у ліричній прозі;

- його твори - твори-сповіді, подані у формі репортажу;

- оповідь велася від першої особи;

- сповідальна проза характеризувалася схожістю головного героя і автора твору рисами характеру і деякими фактами біографії, життя героя-автора вимірювалося через світогляд героя;

- герой-автор - бувалий солдат, який гостро ненавидів війну, пристрасно її заперечував;

- світ війни подано у формі глибоко особистого переживання героя; яскраво відчутне проникнення автора в психологію колишнього солдата-фронтовика, його емоційний внутрішній світ;

- герої - виразно окреслені постаті, наділені індивідуальністю;

- рушієм сюжетної лінії стала трагедія людської долі, трагедія покоління, цілого народу - трагедія людства;

- одна з наскрізних тем творчості - тема самотності;

- час втручався у саму фабулу роману;

- особлива увага надавалася страхітливому, протиприродному, гротескному фронтовому "побуту";

- Ремарк близький експресіоністській патетиці у змалюванні побуту;

- більшості його творів характерна гротескність описів та ідеалізація героїв, широке використання внутрішнього монологу;

- Нищівний реалізм часом межував зі скептицизмом, песимізмом, відбитками впливу "філософії життя", натуралізму;

- письменник возвеличив оптимізм, гуманність, людську незборимість, давню фронтову дружбу;

- чимало сентиментальних сцен, ремарківська сентиментальність - це своєрідна форма опору;

- характерними для прозаїка були контрасти між красою природи і життям людини;

- природа у письменника - тло, на якому увиразнювалися людські страждання й біль, до яких природа байдужа;

- невиписаність характерів, бо центр ваги перенесено з індивіда на ціле покоління, мільйони тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночас не втратили надії.

Розділ 2. Концепція і стилістика роману «Тріумфальна арка»

2.1 Особливості основної ідеї роману - проблеми людяності

Часто роман Ремарка «Тріумфальна арка» називають найсумнішим твором ХХ століття. З цим можна посперечатися. Мабуть, вся література безумного ХХ століття, на долю якого припали дві світові війни, -- це творчість, пронизана болем, відчаєм і самотою. Для істориків - це події, перемоги і поразки, для письменника - це доля людини, якій випало жити в нелегкий час, і іншого життя у нього не буде.

Роман Ремарка «Тріумфальна арка» дуже легко читається, прихований в нім смуток проникає в серце кожного читача. Знаменитий письменник вживає в своєму творі багато фраз, що стали крилатими. Серед них міркування про любов, від якої, на думку Ремарка, жінки розумніють, а чоловіки втрачають голову, а без неї всі лише мерці у відпустці.

Доказом же любові є не пояснення, а вчинки. Про гроші, які не повинні знаходитися в руках дружини, про дешевизну всього, що улагоджене з їх допомогою. Автор радить, до всього відноситься легко, адже мало що на світі довго залишається важливим. Також Ремарк тонко помітив, що біда і чарівливість людини у величі задумів і немічності їх здійснення.

Роман «Тріумфальна арка» вперше побачив світ в 1945 році, в США. У нім Ремарк звернувся до актуальної для Європи проблеми людяності, що виявляється або, навпаки, зникаючою в людях на тлі нацистських ідей, що розростаються, - на початку в Германії, потім в Італії, Австрії і інших країнах, що повільно, але вірно потрапляють під похмуру владу фашизму [18, с. 29].

Місце дії роману - Франція, Париж - підноситься автором як останній оплот мирного життя, в якому відносно спокійно можуть співіснувати як звичайні біженці, так і вбивані в німецьких гестапо євреї. Всі вони нелегально живуть в тих паризьких готелях, господарі яких співчувають беззахисним, ні в чому неповинним людям, мають високих заступників в урядових або поліцейських кругах і користуються цим як для здобуття стабільного заробітку, так і прояви своєї природної природної доброти.

Головний герой роману - німецький біженець, у минулому один з провідних хірургів країни, що носить вигадане прізвище Равік - є характерний приклад людини з великої букви. Його проблеми з німецькими властями починаються з укриття двох людей, розшукуваних гестапо, - не друзів, не родичів, а звичайних людей, яких він знав з хорошого боку і не розумів, за що вони повинні були йти на тортури і смерть. Непокора фашистським законам привела Равіка в застінки гестапо, де він пережив жорстокі муки, смерть улюбленої дівчини Сибіли, висилку в концентраційний табір. Втеча з останнього стала для головного героя кроком в нове життя, наповнене звичними йому операціями, що проводяться замість не дуже кваліфікованих французьких лікарок, і періодичними висилками з Франції. У такому режимі Равік живе п'ять років. «Тріумфальна арка» показує нам останній рік з мирного, паризького життя доктора, що почався із знайомства з італійською співачкою і актрисою Жоан Маду і що закінчився смертю улюбленої жінки, вторгненням німецьких військ до Польщі і оголошенням війни [17, с. 56].

Неймовірний гумор Ремарка - не стільки глузливий, скільки глибокий і мудрий, дозволив книзі розійтися на безліч приголомшливих цитат. І від його якнайглибшого розуміння механізмів, рушійних нашими душами, стає боляче крізь захоплення. «Тріумфальна арка» - книга багатогранна і населена живими людьми, всі ці приголомшливо переконливі другорядні персонажі житимуть вічно завдяки генієві письменника. А прочитання її (і перечитування, зрозуміло) робить нас ледве мудріше і ледве світліше через печаль. І заставляє задуматися про крихкість дивних речей і відчуттів, що роблять наше життя тієї, що стоїть.

Герой Ремарка - завжди самотня людина, по суті не знає ні сім'ї, ні будинку. Він квартирант, тимчасовий мешканець, як Людвіг Бодмер в "Чорному обеліску"; його тривожного, нестійкого існуванню найбільше пристала готель. "Далеко не всі люди можуть розпоряджатися власним життям, як будинком, який можна все розкішніше обставляти меблями спогадів, - пояснює своїй коханій доктор Равік. - Інший проводить життя в готелях, в багатьох готелях. Роки закриваються за ним, як двері окремих номерів". Батьки - десь далеко в минулому, в іншому житті, вони померли або загинули. Дітей немає. Як-то важко навіть уявити дитини у світі ремарківських героїв; цей письменник взагалі належить до числа авторів, у творах яких майже не зустрінеш дитячого образу. І обґрунтування те саме. "У добу, коли все руйнується знову і знову, з мурашиним завзятістю будувати солідну життя? - Думає Равік ... - Краще перечекати, а потім відкопувати живцем похованих". Він ні з ким і ні з чим не пов'язаний по-справжньому нерозривно, він вільний від багатьох залежностей і забобонів, але цієї самотньої свободі, спокусливою на перший погляд, навряд чи позаздриш. Це свобода непересічної людини, що втратив грунт під ногами, що живе в приголомшеному світі, в "часі між двома катастрофами", як висловився одного разу той же Равік в "Тріумфальній арці". Сама земля, яка мчить в неймовірно величезному просторі, здається йому недостатньо надійною, історія представляється низкою кривавих злочинів, обманів, демагогії, фанатизму [21, с. 33].

Для персонажів роману контури майбутнього неясні, але автор, який писав про двадцятих роках після нової війни, знає майбутнє і в епілозі розкриває подальший розворот їх доль, викривленої фашизмом. Для сорокарічного емігранта Равіка прихід до влади фашистів, гестапівські катівні, бої в Іспанії - страшний досвід минулого, який перекрив спогади про вбивство першої світової війни, і він не сумнівається у близькості катастрофи ще більш жахливою. "Світ охоплений апатією і безвольно котиться у прірву нової війни ... Відстрочка - ще рік відстрочки - ось єдине, за що ще вистачало сил боротися. Відстрочка і в цьому - скрізь і всюди" [7].

Ремарк найчастіше застає свого героя на цьому відчутті переходу, відстрочки, лихоліття між якимись подіями - відгримілих та прийдешніми. "Тільки відстрочка. А що не відстрочка? Хіба не все на світі - тільки відстрочка?" [7]

Герої Ремарка щедрі на них, по-своєму в них талановиті. Вони люблять і цінують гумор, як цінував його сам письменник. Відсутність почуття гумору для нього - одна з прикмет поганої людини, недотепи, вузьколобого доктринера, демагога, фанатика, фашиста. Гумор, іронія допомагають героям Ремарка справлятися з давлячим гнітом обставин. "Дешева самоіронія", - через багато років повторює Равік. Слова раз у раз звучать, як шелест дощу, занадто мало змінюючи в житті і лише посилюючи в душі стійке відчуття печалі.

Коли згадуєш книги Ремарка, здається, що там майже весь час йде дощ, переважає осінній, вечірній колорит, а замість сонця світять ліхтарі. Це оманливе відчуття: там є і сонце, і сніг, і весна, але, можливо, воно створюється самою інтонацією розповіді. "Підемо з мороку, холоду й дощу! Хоч на кілька днів", - говорить у "Тріумфальній арці" Равік до своєї коханої Жоан Маду. Мова йде про щось більше, ніж про просту короткій поїздці на Лазурний берег. Це ще одна спроба ремарківського героя прорватися до можливості якийсь інший життя, до сонця, щастя. У кожному романі він робить таку спробу, у кожному романі заново, з надією і відчаєм шукає, намацує справжню опору в своєму стійкому світі, і читач з щирим співчуттям стежить за цим драматичним пошуком [7].

Якийсь час здається, що для Равіка, наприклад, такою опорою може бути його робота - благородний, гуманний праця лікаря, здатний зайняти всі помисли, дати відчуття своєї необхідності іншим людям, зв'язку з ними. До речі, ця людина, що викликає величезну симпатію, - чи не єдиний з головних героїв Ремарка, у кого є професія по-справжньому невипадкова, нагальна, улюблена (інших автор найчастіше наділяв заняттями, які для нього самого були побічними, нікого з них не зробивши, однак, письменником).

"Те, що колись пов'язувало нас, тепер зруйновано, - говорить герой" Тріумфальної арки ". - Ми розсипалися, як скляні намиста з порваної нитки. Ніщо вже не міцно". Для Равіка фронтове товариство - не більше ніж спогад. Одному зі своїх колишніх однополчан він колись допоміг втекти від гестапо за кордон. Зустрівся він з ним в еміграції, спробував чи розшукати? Про це автор не згадує. А соратники по новим боям? Адже Равік зовсім недавно був в Іспанії, брав участь у громадянській війні на боці республіканців і душею, як і раніше співчуває їхній справі. Проте в Парижі він не тільки не підтримує з ними ніякого зв'язку, але навіть імена іспанських знайомих через такий короткий термін згадує смутно - куди більш смутно, ніж імена однополчан по першій світовій війні. Єдиний, кого Равік може назвати своїм другом - російський емігрант Борис Морозов, швейцар в паризькому ресторані, людина багато в чому привабливий, готовий допомогти в потрібну хвилину. Але він сам позбавлений міцних коренів, і опора, яку він здатний дати, - недовга, ненадійна. Все та ж розумна філософічна іронія повисає в просторі, та ефемерну підтримку дарує алкоголь [7].

Що ж у житті залишається нетлінного, безсумнівного? Для Ремарка це, мабуть, перш за все любов. Навіть якщо вона оманлива, хитке, трагічна. По суті, у Ремарка вона трагічна завжди, його герой заздалегідь передчуває це. У Равіка за плечима набагато більше важких спогадів. Ще свіжа пам'ять про кохану, яка загинула в застінках гестапо. З якогось почуття самозбереження він намагається не допустити в душу нової глибокої прихильності. Проте любов всупереч всьому владно вривається в його долю - і Равік благословляє її. "Ти повернула мені життя, - думає він про Жоан, - просту сильну життя, яка здавалася мені злочином в це лихоліття" [7].

2.2 Образ емігранта як ключовий концепт роману

"То хіба йому зрозуміти цю бездиханність, це напруга, коли ніж ось-ось зробить перший розріз, коли услід за легким натиском тягнеться вузька червона смужка, коли тіло в голках і затисках розкривається, подібно до завіси, і оголюється те, що ніколи не бачило світла, коли, подібно до мисливця в джунглях, ти йдеш по сліду і раптом -- в зруйнованих тканинах, пухлинах, вузлах і розривах лицем до лиця стикаєшся з могутнім хижаком -- смертю і вступаєш в боротьбу, озброєний лише голкою, тонким лезом і безкінечно впевненою рукою» [7]. Ці слова доктор Равік, герой роману Еріха Марії Ремарка "Тріумфальна арка", емігрант з передвоєнної фашистської Німеччини, що нелегально практикує в Парижі, в думках адресує своєму наймачеві мосьє Веберу. Звичайно ж, знаменитий твір прославленого Ремарка -- не якась медична панорама. Як і все, створене письменником, що належить до славних літературних імен XX століття, воно побудоване на любові до людини і співчутті йому.

Проте саме Равік в своєму високому професіоналізмі як би символізує цю любов, і в даному сенсі "Тріумфальну арку" хочеться назвати деонтологічною класикою.

По суті, перед нами вигадане, вже третє або четверте ім'я хірурга-віртуоза, ще недавно керівника крупної клініки в Германії. Арешт, дні і ночі мук в підвалах гестапо, потім концтабір, знову допити, і, нарешті, госпіталь, що охороняється поліцейськими чинами ліжко. Равіку удається бігти -- так, врешті-решт, він опиняється в Парижі. Більшість спроможних пацієнтів не знають, що їх оперує саме Равік [7].

Вони вважають, що операції виробляє Дюран, відома фігура в хірургії. Насправді Дюран, загалом, непоганий діагност, проте посередній хірург, і Равік для нього знахідка. Отримуючи за операції багато, він платить Равіку мало..

Зрозуміло, не завжди потрібні саме такий підміни, бо не всі пацієнти багаті, а хірургічна клініка -- часто поле невідкладності, з тих, що поступили в таких випадках беруть менше, але і тоді оперує нібито Вебер, а насправді Равік. Роман, в його медичному сюжеті, починається з сцени, коли Равіку не удається врятувати дівчину з важкими ускладненнями після невдалого кримінального аборту, що попала в його милосердні руки надто пізно.

А незабаром в клініку поступає аналогічна по хірургічній картині пацієнтка, і лише своїм мистецтвом Равік все-таки зупиняє смерть. Але його, альтруїста за природою, охоплює думка розшукати підпільну акушерку і змусити її хоч би компенсувати пацієнтці втрату здоров'я із-за її невмілого втручання. Адже збиток дівчатам нанесла сила неуцтва.

І починається своєрідна детективна новела: Равік знаходить квартиру мадам Буше, проте нічого не може добитися -- вона розпізнає в нім іноземця, а значить, його особисто не опасається. Буше, при всій подвійності її ремесла, викликає навіть деяку симпатію: вона містить щось на зразок укритої від очей суспільства, і багато дівчат просто благають її виробити аборт. Заробляє вона пристойно, проте і хабарі поліції дає великі. Буше, з'ясувавши майстерність Равіка, навіть намагається завербувати [7].

І ще випадок, також сповна життєвий. Тринадцятирічному підліткові, що попав під машину, доводиться ампутувати ногу. Хлопчик сподівається, що, оскільки він запам'ятав номер авто, послідує бажана страховка. Всі ці подробиці видатний письменник Ремарк, не будучи лікарем, описує точним пером. Завдяки якому баченню і відчуттю медицини?

В медицині -- як на війні. Як кожен досвідчений лікар, Равік опікає деяких пацієнтів, якими, на жаль, може допомогти лише словом, коли в домінуючі права вступає психотерапія, що базується на милосерді. Йдеться про злоякісні патології. Така історія Кет, близькою знайомою Равіка, онкологічне захворювання якої зайшло, як показала пробна лапаротомія, вельми далеко.

Равік, майстрово обманюючи її, підтримує вогник життя, і ці сторінки, думається мені, було б корисно прочитати молодим лікарям. Борг над усе -- ось моральний портрет Равіка. Ми роздумуємо над цією лікарською максимою, згадуючи один з відтворених Ремарком благородних вчинків Равіка. Вулична катастрофа. До приїзду "швидкої" Равік надає допомогу дівчині, що постраждала, перев'язує їй артерію, хоча він, по життєвій логіці, не повинен, через своє положення, цього робити: у нього немає паспорта, і він ризикує бути затриманим поліцією як свідок. На жаль, так і відбувається. Лікаря-нелегала знов висилають з Франції, він втрачає роботу. Проте залишитися осторонь він не зміг! [11, с. 73]