Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины. - Киев, 2004.

Диссертация посвящена аналитическому исследованию проблемы функциональных особенностей художественного диалога автора и персонажа в современном тексте. Эта концептуальность по-разному проявляется в украинской постмодернистской прозе и в произведениях с активно выраженным авторским субъективным началом.

Специфика художественного диалога автора и персонажа в романах Ю.Андруховича, Ю.Издрика, В.Кожелянко, определяется игровой природой постмодернизма. Функция персонажа в этих произведениях ограничивается ролью фигуры в авторской игре с определёнными атрибутами постколониальной действительности, с устоявшимися стереотипами, идеями, известными произведениями украинской и зарубежной культуры, искусства литературы. Личность автора в романах украинских постмодернистов разрушается, исчезает.

Подробное изучение функциональности авторского “Я” в произведениях с адекватной субъективной позицией (проза Е.Пашковского, Г.Пагутяк, О.Забужко) позволяет констатировать последовательную активизацию субъективного начала на фоне разрушения личности персонажа. Усиление авторской субъективности в этих произведениях происходит в результате насыщения повествования интимными, личностными интонациями, философскими размышлениями, автобиографическими моментами.

Провідна установа - Ніжинський державний педагогічний університет ім. Миколи Гоголя, Міністерство освіти і науки України, м. Ніжин.

Захист відбудеться “14” квітня 2004 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ - 1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ - 1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “12” березня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиГ.М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українська література кінця ХХ ст., перебуваючи в ситуації історичного зламу, розвивається в річищі сміливого художнього експерименту, в посилених пошуках нового змісту і форми. У молодших письменників, що досі віддавали перевагу новелістичному жанру, помічаємо інтерес до великої прози (твори Ю.Андруховича, О.Забужко, Ю.Іздрика, В.Кожелянка, Є.Кононенко, С.Майданської, В.Медведя, Г.Пагутяк, Є.Пашковського, О.Ульяненка та ін.)

Проза 90-х років - це література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація набуває інтимного, сповідального характеру або ж наближається до есеїстики, публіцистики; посилюється інтерес до “сміхової культури”, актуалізується гра зі словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою деяких текстів стає поєднання елементів абсурду, “надприродного” (фантастики, містики). Ці динамічні зрушення в художній свідомості 90-х років спричинили появу якісно відмінних між собою літературних явищ, різних за своїми світоглядними характеристиками, оповідною манерою, жанрово-стильовими тенденціями, індивідуальним письменницьким самовираженням.

Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей, аж до відкидання колишніх набутків і пріоритетів, веде як до посилення а то й гіпертрофії суб'єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і, навпаки, до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала. Так чи інакше художні пошуки кінця 90-х безпосередньо вплинули на специфіку вираження авторського “Я”, на способи творення персонажа в сучасній літературі.

Аналіз української новітньої прози під кутом зору проблеми художнього діалогу автора й персонажа дозволяє ґрунтовно дослідити явище трансформації їхніх функцій в українській прозі 90-х років ХХ століття.

У сучасному українському літературознавстві явище трансформації функцій автора та персонажа в тексті практично не досліджене. Літературознавчі розвідки, критичні відгуки, присвячені українській новітній прозі, акцентують здебільшого загальні дискусійні питання постмодернізму, постколоніалізму, наслідування чи заперечення традиції. Є дисертаційні дослідження, присвячені сучасній українській прозі: “Жанрово-стильові модифікації української новели 80-90-х років ХХ ст.” Н.Герасименко; “Прозова творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму” Л.Калинської; “Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ ст.” І.Старовойт; “Поетика сучасної української прози: особливості “нової хвилі” Т.Шевченко та ін. Однак, у цих працях основним предметом аналізу стають, як правило, теоретичні аспекти сучасної української літератури, досліджується типологія її жанрових модифікацій, особливості композиції, проблематика тощо. Якщо ж літературознавцями й зауважується факт зміни функцій автора та персонажа в українській новітній прозі, то внутрішні механізми цього процесу ґрунтовно не проаналізовано, достатньо не аргументовано.

Мета роботи полягає в аналітичному дослідженні явища трансформації функцій автора і персонажа в українській новітній прозі 90-х років ХХ ст. під кутом зору проблеми художнього діалогу між ними в тексті. Для досягнення цієї мети висуваються такі основні завдання:

- дослідження механізмів зміни функції автора і персонажа в українській новітній прозі;

- вивчення характерного для сучасної прози явища деперсоналізації;

- аналіз специфіки співвідношення автора й персонажа в ігровій площині постмодерних романів;

– дослідження явища активізації суб'єктивної авторської позиції в сучасній українській прозі.

Предмет дослідження. У дисертації аналізуються сучасні твори переважно великого прозового жанру - романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія” Ю.Андруховича, “Воццек” Ю.Іздрика, “Конотоп”, “Котигорошко” В.Кожелянка, “Вовча зоря”, “Безодня”, “Щоденний жезл” Є.Пашковського, “Смітник Господа нашого”, “Радісна пустеля”, повість “Записки Білого Пташка” Г.Пагутяк, роман “Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко.

Теоретико-методологічною базою дисертації є праці українських і зарубіжних учених, присвячені проблемі співвідношення автора й персонажа в тексті художнього твору (В.Виноградова, Б.Кормана, М.Бахтіна та ін.); дослідження зарубіжних теоретиків постмодернізму (концепції “смерті автора” Р.Барта, М.Фуко, теорія інтертекстуальності Ю.Крістевої, роботи К.Брук-Роуз, Ж.Дерріда, Д.Фоккеми, І.Хасана та ін.); студії над проблемами постмодерної художньої літератури і теорії постмодернізму (Д.Затонського, І.Ільїна). В роботі беруться до уваги ідеї і принципи наратології, однак її прийоми і термінологічний інструментарій при аналізі літературних текстів майже не застосовуються. У дисертаційному дослідженні використано історико-літературознавчі розвідки, присвячені питанням сучасної української прози (Є.Барана, І.Бондаря-Терещенка, Н.Білоцерківець, Н.Герасименко, Т.Гундорової, Т.Денисової, М.Жулинського, Н.Зборовської, М.Ільницького, С.Квіта, М.Павлишина, Г.Сиваченко, Г.Сивоконя, М.Сулими, Р.Харчук та ін.). український проза деперсоналізація роман

Дослідження функціональної специфіки художнього діалогу автора і персонажа потребувало використання загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення тощо), порівняльно-історичного, літературної герменевтики, міфокритики, феноменології.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що на основі аналізу здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства вперше досліджено явище трансформації функцій автора й персонажа в українській прозі 90-х років ХХ ст. У результаті комплексного аналізу великого масиву сучасної прози виділено дві найхарактерніші тенденції співвідношення автора та персонажа, що відрізняються специфікою втілення у тексті авторської позиції: 1) однозначної, не полісемічної (твори Є.Пашковського, Г.Пагутяк, О.Забужко); 2) децентрованої (твори Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка).

Теоретичне і практичне значення роботи. Теоретичне значення роботи полягає у висвітленні актуальних дискусійних та малодосліджених питань сучасної української літератури (постмодерних тенденцій в українській новітній прозі, поєднання в сучасній літературі елементів традиції і новаторства тощо). Практичне значення роботи полягає у можливості використання матеріалів дисертації для подальшого систематичного дослідження української новітньої прози 90-х років ХХ ст., витворення її художньої парадигми в контексті сучасної світової літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації узгоджено з науковою проблематикою та основними напрямами досліджень, що виконуються у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Апробація дослідження. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Окремі її аспекти оприлюднені в наукових доповідях на науково-практичних конференціях молодих учених (Київ - 2001, 2002, 2003), на Всеукраїнській науковій конференції “Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури” (Київ - 2002). Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення дисертації, викладені у чотирьох публікаціях. Всі - у фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (221 позиція). Повний обсяг дисертації - 180 сторінок машинопису. Основний текст - 163 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їхню апробацію та публікації.

У першому розділі - “Проблема автора і персонажа в сучасному літературознавчому дискурсі” - з метою підсумування досвіду попередників і обрання теоретичного інструментарію для аналізу прозових текстів зроблено огляд літературознавчих джерел, у яких актуалізується проблема діалогу автора й персонажа в художньому творі.

Аналіз літературознавчих студій проблеми художнього діалогу автора та персонажа здійснюється із врахуванням наративних теорій, постмодерних концепцій кризи особистісного начала (“смерті автора”, “смерті суб'єкта” тощо), однак, основна увага в роботі приділена тим дослідженням проблеми автора і персонажа, котрі в українському літературознавстві ХХ ст. утвердилися як найавторитетніші (роботи В.Виноградова, М.Бахтіна, Б.Кормана).

Проблема художнього діалогу автора та персонажа до сьогодні аналізувалася на основі усталеного погляду про цілісність, художню єдність літературного твору. Автор уявлявся тією організуючою силою, яка впорядковує, втілює, виражає емоційно-смислову єдність твору, а персонаж розглядався як центр, навколо якого вибудовувався художній світ. Таке ціннісне ставлення до автора і персонажа відбиває характерне для ХХ ст. розуміння людини як головного об'єкту літератури.

Так М.Бахтін доводить, що здійснення естетичної події як цілісного явища можливе лише за наявності двох рівноправних учасників - автора і героя. Розглядаючи їх як “корелятивну пару”, дослідник говорить про обов'язкове збереження автором ціннісної позиції “позазнаходження” щодо свого героя. Лише за цієї умови можливе здійснення естетичної події, в якій автор та герой функціонують як рівнозначні одиниці, завершені єдності, цілісності. Коли гармонія співвідношення автора й персонажа руйнується, завершується “естетична подія і починається етична” (памфлет, маніфест, звинувачувальна промова, схвалення або подяка, сповідь молитва тощо); коли ж герой взагалі зникає, маємо “пізнавальну подію” (трактат, статтю, лекцію). У дисертації застосовується саме такий підхід до розуміння проблеми художнього діалогу автора й персонажа, оскільки в українській новітній прозі 90-х років посилення суб'єктивної авторської позиції відбувається внаслідок наближення художньої оповіді до публіцистики, есеїстики, введення у текст елементів філософського роздуму, інтонацій інтимної сповіді. У роботах В.Виноградова проблема співвідношення автора та персонажа аналізується на рівні оповіді - як мовне вираження “образу автора” через посередників (розповідачів, оповідачів, персонажів тощо). Тут зустрічаємо тлумачення “образу автора” як складної, сповненої суперечностей форми співвідношення між авторською інтенцією, між “нафантазованою особистістю письменника” та особами персонажів. Б.Корман, переосмисливши теорію “образу автора” В.Виноградова і концепцію М.Бахтіна про діалогічну взаємодію в тексті різних “смислових позицій”, пропонує погляд на проблему співвідношення автора та персонажа як на переплетення в тексті художнього твору різних “точок зору”, взаємодію різних “свідомостей”. Для Кормана автор втілюється у творі через співвідношення всіх частин тексту, що утворюють цей твір, із суб'єктами мови - тими, хто говорить (“формально-суб'єктна організація”), та суб'єктами свідомості - тими, чия свідомість виражена у тексті (“змістовно-суб'єктна організація”).

Погляд на проблему співвідношення автора і персонажа як цілісних одиниць наразі вимагає доопрацювання, адже характерною ознакою сучасної літератури стає явище деперсоналізації (авторська особистість, цілісний образ героя літературного твору стираються, нівелюються).

У дисертації аналізуються літературознавчі праці, присвячені дослідженню проблеми “персонажа”, із врахуванням, з одного боку, постмодерних теорій кризи особистісного начала, з іншого, - підходу до розуміння персонажа як “головного об'єкту літератури”, що до сьогодні побутував у науці про літературу (дослідження С.Бочарова, Л.Гінзбург, І.Страхова, Л.Чернець та ін.).

Окрема увага приділяється аналізу теоретичних студій над проблемою “характеру” як вияву індивідуальності, особистості людини в тексті твору. Підкреслюється, що характер стає основним предметом у літературі, яка на перший план висуває особистісне начало персонажа. Короткий історико-літературний огляд “знакових” характерів, що з'являлися в різні літературні епохи, дозволяє наголосити на деструктивній природі постмодерних теорій деперсоналізації.

У літературі кінця ХХ ст. цілісність образу персонажа руйнується, герой втрачає свою основну позицію, зміщується на другий план. Відповідно, для аналізу новітньої української прози доцільніше вживати нейтральний термін “персонаж”, аніж поняття “герой”, котре характеризує цілісний, завершений образ людини в літературі.

Постмодерна проза відзначається крайньою формою нівеляції особистості персонажа, аж до повного його зникнення. Такий персонаж наділений рисами, які не піддаються однозначній характеристиці, він ілюструє, демонструє своїм прикладом відносність будь-яких істин, функціонує в тексті як предмет гри, об'єкт авторських містифікацій. Постмодерна гра засвідчує відносність усього існуючого і перекреслює сам принцип, можливість існування однозначних оцінок на зразок “позитивний-негативний”, “моральний-аморальний” герой.

У роботі також здійснено огляд постмодерних теорій “смерті автора”, без розуміння яких сучасне дослідження української прози не було б ґрунтовним. За теоріями постмодернізму автор деперсоналізується, більше не осмислюється як продуцент створеного ним тексту, позбувається особистісних, індивідуально-психологічних характеристик. Власне, в постмодернізмі переосмислюється традиційне сприйняття автора як “творця”, “Бога-Отця”, непересічної, виняткової особистості, авторитету; текст, у свою чергу, постає як самодостатня частка “єдиного інтертексту”, піддається сумніву сама можливість творення “нового”. Р.Барт у “програмовій” для теорії постмодерного літературознавства статті “Смерть автора” (1968) остаточно розтаємничує “текст-письмо”. Вчений піддає сумніву самоцінність будь-якого “нового” твору, зазначаючи, що кожен текст складається з цитат, що є відлунням тисяч культурних джерел. Французький вчений-постструктураліст М.Фуко у статті “Що таке автор?” (1969) осмислює поняття “автор” як “функцію “автор” - одиницю, залежну від дискурсивних практик, що перебуває на їх перетині, зрештою, одиницю “стерту”, перетворену на функціональний принцип. Автор, за теорією М.Фуко, є ідеологічним продуктом, за допомогою якого означається, маркується спосіб поширення смислів. Ідеться також про те, що теорія автора не може бути універсальною для аналізу авторської позиції у творах усіх літературних напрямків. М.Фуко пояснює цей феномен тим, що саме поняття автора змінне, і в той чи той культурно-історичний період наповнюється різним змістом.

Однією з причин руйнування цілісного авторського образу в постмодерній прозі є настанова постмодернізму на неоднозначність. Відсутність чітких орієнтирів, визначених категорій - один з основоположних принципів постмодерної філософії. Постмодерні романи у своїй більшості - колажні, фраґментовані тексти без упорядкованої структури, композиції. Відповідно, подібні явища літератури мали б бути закритими для читацького сприйняття і розуміння. Однак, існує певний принцип, який забезпечує фраґментованій оповіді постмодерного тексту комунікативний ефект. К.Малмгрін пропонує поняття “авторської маски” на означення центру-зв'язки в розірваній постмодерній оповіді. “Авторська маска”, на думку вченого, налаштовує та організовує реакцію “імпліцитного читача”, - таким чином здійснюється й комунікативний зв'язок тексту з реальним читачем. Природу “авторської маски” дослідник визначає як ігрову. “Автор” як “дійова особа” постмодерного роману виступає в ролі “трікстера” - перевертає, висміює умовність масової і класичної літератури, стереотипи мислення читача.

У роботі поняття “авторської маски” використовується, однак, на нашу думку, проблема художнього діалогу автора й персонажа вимагає деякої конкретизації позиції автора в постмодерному тексті стосовно персонажа. Дослідження постмодерного роману під кутом зору проблеми художнього діалогу автора та персонажа дозволяє звузити, конкретизувати дію автора щодо персонажа в постмодерному тексті як дію “автора-гравця” стосовно персонажа - фігури в авторській грі. Зрештою, художній діалог автора й персонажа в постмодерному тексті визначається як такий, що підпорядкований грі, основною ознакою якої є настанова на переосмислення, перевертання, десакралізацію усталеного, звичного.

Оскільки питання співвідношення автора й персонажа набуває особливої актуальності в контексті дискусії щодо проблеми української постмодерної літератури, в роботі окрема увага приділяється оглядові літературознавчих статей, наукових праць, котрі висвітлюють питання постмодернізму в українській новітній прозі. Зокрема наголошується на поглядах М.Павлишина, Б.Рубчака та інших дослідників, що наполягають на гармонійному поєднанні постмодерністських і постколоніальних тенденцій у сучасній українській літературі.

Другий розділ, - “Автор і персонаж в українській прозі 90-х років ХХ ст.: концепт гри”. Основоположним принципом творення прозових текстів, що у великій кількості з'явилися в Україні в 90-х роках, стає гра, яка розхитує однозначне, перевертає усталене, звичне. Зокрема, у творах простежуються прояви “сміхової культури”, карнавалізму, стирання ґраней між високою літературою та кітчем, розхитування опозицій на зразок “руйнування-відродження”, “серйозне-легковажне”, “моральне-аморальне” тощо. Такі зміни сучасні літературознавці розглядають як прояв постмодерних тенденцій в українській літературі кінця ХХ ст. В цьому розділі здійснюється спроба дослідити специфіку художнього діалогу автора й персонажа в українській постмодерній прозі на матеріалі романів Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка.

У першому підрозділі - “Особливості авторської гри з персонажами в романах Ю.Андруховича” - досліджується специфіка художнього діалогу автора й персонажа в романах “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”.

Йдеться про зв'язок прозових творів Ю.Андруховича з бубабістською поетичною практикою. Огляд розвідок Т.Гундорової, Н.Зборовської, Н.Білоцерківець, В.Неборака дозволяє стверджувати, що творчість літературного угрупування “Бу-Ба-Бу” стала не лише першим проявом постмодернізму в українській літературі, а й сформувала основи власне української, оригінальної версії постмодернізму. Зазначається про зв'язок художньої естетики бубабізму з карнавальною “сміховою культурою”, підкреслюється важливий вплив “Енеїди” І.Котляревського як на творчість літературного гурту “Бу-Ба-Бу”, так і на прозову практику Ю.Андруховича. Цей твір, як один із найавторитетніших текстів в історії української літератури, тісно пов'язаний з народно-сміховою культурою, дає поштовх бубабістським карнавальним перверзіям і найбільше надається для інтертекстуальної гри в романах Ю.Андруховича. Аналіз деяких поезій (збірка “Екзотичні птахи і рослини”) доводить, що творам Ю.Андруховича бубабістського періоду властивий карнавальний світогляд, відчуття єдності, гармонії людини і світу, розуміння святкової амбівалентності як веселого перетворення життя.

У дослідженні творів Ю.Андруховича виходимо з тієї думки, що в романах автора бубабістський життєрадісний карнавал руйнується, поступаючись місцем карнавалізації. Існує принципова відмінність між карнавалом (своєрідним способом світосприйняття) і карнавалізацією. Т.Гундорова так пояснює цю різницю: “карнавалізація... пульсує карнавалами, але лише задля того, щоб їх відкинути. Вона розгортається як принцип обігрування обмеженості (іншими словами, “підвішування” меж) устійнених соціальних форм буттєвості” Гундорова Т. Бу-Ба-Бу, Карнавал, Кіч// Критика. - 2000. - Ч.7/8. - С.14..

У дисертації окремо приділяється увага дослідженню авторської гри з персонажем, спрямованої на перевертання, переосмислення стереотипів “Великого поета”, “поета-месії”. Створюючи образ поета, здатного нецензурно висловлюватись, здійснювати аморальні вчинки, і, водночас, писати талановиті твори, бути романтиком, шляхетним лицарем тощо, автор пропонує читачеві образ, що не відповідає усталеному уявленню про письменника, тобто здійснює гру із застиглими у масовій свідомості стереотипами “Великого поета”, “письменника-пророка”.

У роботі простежено, зокрема, специфіку творення персонажа, що перетворюється на фігуру в авторській грі з міфами, ідеями та ідеалами колишньої країни-колонії (“Московіада”).

Алогізм усієї радянської системи розкривається в оцінках, роздумах персонажа, котрі, однак, не є індивідуалізованими. Проводячи героя різними рівнями столиці (від сьомого поверху філологічного гуртожитку до підземних метрополітенівських коридорів), автор здійснює гру з міфом “величної столиці Москви” - “серця радянської країни”, обігрує міф “дружби п'ятнадцяти братніх народів” тощо. Персонаж роману Отто фон Ф., як і герої “Рекреацій”, не є образом-характером, не має особистісних психологічних рис. Функція героя у творі обмежується статусом “голосу”. Емоції, оцінки, висновки персонажа використовуються автором для гри з атрибутами Імперії, крізь яку проступає образ постколоніальної України. Отто фон Ф., перебуваючи у постійному стані сп'яніння, бездіяльності та пасивності, здавалося б, стертий, знівельований Імперією. Однак, присутність українського поета в Москві дозволяє авторові підкреслити осібність України, відокремити її від країни-колонізатора, зігравши на протилежностях. У пам'яті персонажа постає не співвідносна з навколишньою абсурдністю Україна, з якою герой ідентифікує себе у спогадах.

За грою, іронією в “Рекреаціях”, “Московіаді” автор не відсторонюється від серйозних проблем - почуття патріотизму характерне для всіх романів Ю.Андруховича. В цьому контексті варто пригадати слушну характеристику постмодернізму романів Ю.Андруховича як “постмодернізму з постколоніальним знаком питання” (Т.Гундорова). Справді, осуд, заперечення імперської політики не сумісні з постмодерною перверзійною грою.

- відкритість, демонстративність гри з персонажами та ін.

У творі максимально посилюється дія принципу “автора-гравця” засобом оголення техніки письма. Відчувається, що за текстом стоїть гравець, який постійно нагадує про себе своїм втручанням, відкрито демонструючи гру з персонажами, оголюючи сам процес творчості. Автор навмисно робить той чи той прийом у творі видимим, афішує його. Так, наприклад, прийом алюзії у “Перверзії” піддається розтаємниченню, перестає бути прихованим натяком; слово “коментатора”, “редактора” створює ілюзію авторської присутності, авторської волі у тексті, ілюзію, що спрямовується на гру з читачем, зраджує його сподівання.

Способи гри з персонажами у “Перверзії” дещо ускладнюються. Подібно до героїв “Рекреацій”, “Московіади”, Стах Перфецький позбавлений цілісного психологічного характеру, однак елементи творення психологічного портрету героя (опис його зовнішності, звичок тощо) в романі присутні. Детальний аналіз способів творення персонажа засвідчує, що прийоми, які традиційно спрямовувалися на поглиблення психологічної характеристики, індивідуалізацію образу, в “Перверзії” здійснюють гру з “нарцисом”. Постать митця, творчої особистості в романах Ю.Андруховича не потребує утвердження, вона є самодостатньою. З огляду на те, що “богемний герой” “Рекреацій”, “Московіади”, “Перверзії” деякою мірою співвідноситься з реальними постатями поетів-бубабістів, цю ознаку можна було б сприйняти за вияв своєрідної самозакоханості, якби не видима, демонстративна гра з “нарцисом”, авторська іронія над близьким інтелектуальним оточенням, над самим собою. Наділяючи, наприклад, Перфецького автобіографічними рисами, письменник свідомо націлює читача або дослідника на їхнє впізнавання. Окрім гри з автобіографічними ознаками, “Перверзія” пропонує гру з образом персонажа створеним у романі - образом героя-ловеласа, авантюриста, талановитого молодого зуха. Важливої ролі тут набуває портрет Перфецького, який, на відміну від портретних шкіців у попередніх творах, уперше виписується автором докладно й наділяється сталими рисами. Кілька разів наголосивши на тій чи тій портретній ознаці, автор вводить її у курйозну ситуацію, граючись створеними тут же, у творі, смислами. Перфецький як митець у творі Ю.Андруховича самодостатній, однак ігрова природа постмодерного тексту перешкоджає ідеалізації образу “богемного героя”. Постмодерна самоіронія, самопародія, гра не залишають за собою нічого, що могло б претендувати на статус нового ідеалу, взірця.

Таким чином, специфіка художнього діалогу автора й персонажа в романах Ю.Андруховича полягає в перетворенні персонажів на засіб гри з атрибутами постколоніальної дійсності, застиглими уявленнями суспільної свідомості, що потребують переоцінки. Оскільки співвідношення автора та персонажа в романах Ю.Андруховича регулюється грою, втілення в тексті за допомогою персонажів конкретної думки, ідеї, утвердження моральних цінностей, орієнтирів, окреслення світоглядної позиції письменника тощо, є неможливими. За грою, котра, балансуючи між протилежностями, врівноважує їх, за грою, що дезорієнтує читача в його ставленні до традиційного, звичного, авторська позиція не проступає. Водночас, перверзійна гра в романах Ю.Андруховича маркує ті явища, фактори, на які спрямовується, як такі, що потребують переоцінки, тобто викликають сумнів автора в доцільності, правомірності свого подальшого існування. Отже, авторська точка зору опосередковано все ж проявляється у творі. Якщо сам зміст тексту не дозволяє читачеві відтворити авторську позицію, то надтекстовий концепт авторської гри, або ж дія принципу “автора-гравця” заповнює смислові пустоти. Таким чином, гра, яка, з одного боку, розхитує орієнтири, з іншого, - забезпечує комунікативний зв'язок “текст-читач” романам Ю. Андруховича.

Дослідження специфіки художнього діалогу автора та персонажа в романах Ю.Іздрика, що здійснюється у другому підрозділі - “Ігрова природа “персонажа-автора” у романі “Воццек” Ю.Іздрика”, - ґрунтується на тій думці, що розмивання, розщеплення “Я”-автора і “Я”-персонажа у творах автора є цілком осмисленим, контрольованим засобом творення тексту-гри.

Пошуки авторського “Я”, спроби хоч якимось чином окреслити контури образу персонажа у творах Ю.Іздрика позбавляються сенсу (аналіз природи “персонажів” романів Ю.Іздрика здійснюємо через призму таких понять, як пастіш, самоіронія, котрі позбавляють смислу самй зусилля встановлення істини за допомогою письма). Значення набуває сам процес забави зі словом, його смислом. Наприклад, у розділі роману “Пошуки особи” спроби “самоідентифікації” переростають в цілком усвідомлену автором забаву як із процесом пошуку, так і з означенням особи: “Я”, “ТИ”, “ВІН”. Спочатку в тексті ставиться запитання: яким чином можна окреслити “невловиму субстанцію власного “Я”? Надалі спроба вирішення цієї проблеми переростає в розвагу зі словом, а позбавлений цілісності суб'єкт, що лише умовно сприймається нами як персонаж, перетворюється на поле авторської гри зі словом, його звучанням, ритмікою фрази, на простір, придатний для “синонімічних вправлянь”. Таким чином, пошуки “Я” губляться в “лексичних джунґлях”, насаджених “автором-гравцем”. Факт саме усвідомленої, відкритої гри постійно наголошується в тексті, оголюється побіжними уточненнями, коментарями, правками умовного скриптора, рецензента, редактора. Зокрема, прийоми цитати, алюзії, що в постмодерному творі нівелюють, стирають особистість автора і засвідчують можливість існування твору лише як продукту інтертекстуальної гри, в романі “Воццек” використовуються демонстративно. Відкрито використовується і прийом комбінування різних авторських світів (наприклад, фантомний герой “Воццека” “мислить” майже дослівними цитатами з творів В.Набокова).

Третій розділ - “Специфіка вираження авторського “Я” в сучасній українській прозі” - це передусім виявлення особливостей художнього діалогу автора та персонажа у творах з однозначною, іноді категоричною авторською позицією.

В українській прозі 90-х років поряд із текстами, в яких авторська точка зору за постмодерною перверзійною грою розмивається, з'являються твори з чітко вираженою суб'єктивною позицією. Елементи есеїстики, публіцистики, філософського роздуму, сповіді, що з'являються в сучасних літературних творах, не підпорядковуються законам збереження художньої умовності, конвенційності. Більшого значення набувають ті смисли, що безпосередньо утверджуються в тексті, зменшується роль естетичного враження, що опосередковано з'являється в читача після прочитання твору. Знання письменника про світ іноді взагалі абсолютизується (“Щоденний жезл” Є.Пашковського). В деяких випадках спостерігається явище стирання кордонів між авторською особистістю та особистістю персонажа (“Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко).

У першому підрозділі - “Авторське особистісне начало в романах Є.Пашковського” - простежується еволюція від традиційного розуміння і зображення персонажів у романах Є.Пашковського до їх метафоризації, і, зрештою, до повної нівеляції персонажа шляхом введення в текст автобіографічного “Я”.

Авторська позиція у творах Є.Пашковського висловлюється однозначно, категорично. Постмодерна гра, що розхитує ціннісні орієнтири, творам письменника не властива. Деякі явища суспільного життя відверто засуджуються, деякі - поціновуються, схвалюються, однак не обігруються. При однозначній авторській позиції можливість поліваріантності тлумачення тексту майже відсутня. Категорична точка зору письменника не передбачає альтернативи для потрактування читачем тієї чи тієї проблеми, явища.

У творах Є.Пашковського традиційний спосіб творення персонажів ускладнюється прийомом метафоризації. Під поняттям метафоризації персонажів мається на увазі перенесення, накладання біблійного образу, притчі на персонажну сферу роману. Природа метафоричного образу у творчості Пашковського має релігійну християнську основу, той непорушний, стійкий ґрунт, що в постмодерний час розхитування цінностей, руйнування ієрархій забезпечує автору можливість впевнено зберігати свою позицію.

Процес метафоризації персонажної сфери в романах Є.Пашковського можна окреслити такими формальними ознаками: 1) мова персонажа зливається із загальною мовною тканиною тексту, що свідчить про втрату персонажем ознак індивідуалізованого образу, характеру; 2) створюється ефект “двовимірності” існування героїв завдяки поєднанню оповіді-враження від міського та сільського способу життя людини, що до певної міри розпорошує цілісність персонажа; 3) активізується роль мови-сповіді - нагнітання враження, відчуттів безвиході, абсурду, роль багатоповторів тощо. У романах “Вовча зоря”, “Безодня” Є.Пашковського за допомогою персонажів втілюється біблійна метафора “блудного сина”, а в романах “Осінь для ангела”, “Щоденний жезл” - метафора “письменника-пророка”.

Метафоричне перенесення змісту біблійної притчі про блудного сина на долі персонажів дозволяє підкреслити, посилити позицію автора як оборонця ідеї збереження родинного коріння, ідеалу сім'ї, що дарує людині повноту життя, убезпечує від самотності. Потрібно зазначити, що біблійна притча про блудного сина посідає особливе місце у творчості В.Шевчука (роман “Дім на горі”). Притчевість, як визначальна ознака індивідуального стилю В.Шевчука, ймовірно, вплинула на творчість письменника молодшого покоління - Є.Пашковського. “Блудні діти” у романах Пашковського покидають рідну сільську домівку, шукають кращої долі у місті, руйнуючи свої душі та життя. Маргінальна проблема відриву сучасної людини од родинного коріння звучить у творах Є.Пашковського особливо актуально. Проблема відчуження індивіда у соціалістичному тоталітарному соціумі в романі “Безодня” Є.Пашковського доповнює тему зруйнованого сільського світу. Прикметно, що благословенне Богом село у творах цього автора є символом спокою, цілісності людської душі. Місто ж виступає руйнівною силою: згадки про нього супроводжуються атрибутами нечистої сили, пов'язуються з ознаками апокаліпсису.

Особливістю романів Є.Пашковського є також повторення однієї сюжетної схеми, накладання її на історії різних персонажів (що теж зустрічається у деяких творах В.Шевчука, наприклад у романі “Три листки за вікном”). Герой, вирваний з рідного сільського обійстя, викинутий у чужий йому світ, мріє створити сім'ю, мати власний дім. Однак доля немилосердна до нього. Ця немилість фатуму проявляється найчастіше в зраді коханої дівчини, жінки. Подібна схематизація сюжетної площини романів Пашковського дозволяє говорити про те, що письменник, описуючи життя, вчинки, передаючи думки персонажа, переслідує не так мету створення індивідуальності, особистості, а передусім прагне втілити конкретну ідею.

Зауважимо, що метафоризація персонажів у романах Є.Пашковського безпосередньо пов'язана з явищем посилення суб'єктивізації. Авторський задум втілюється найчастіше через художню метафору: змалювання особистості персонажа (його волі, думок, бажань тощо) підпорядковується ідеї, сюжету біблійної притчі. Хоча у творах Є. Пашковського спостерігаємо традиційні прийоми характеротворення, однак перенесення змісту біблійної притчі, накладання її на персонажну сферу стирає, підкоряє особистість героя художній метафорі. Християнська ідея батьківського всепрощення, метафора українського сільського світу як землі обітованої, ідея збереження родинного коріння, інші авторські світоглядні настанови втілюються шляхом перенесення метафоричного образу на персонажну сферу.

Отже, в романах Є.Пашковського спостерігаємо послідовну нівеляцію особистості персонажа на тлі посилення індивідуально-авторського начала. Зрештою, поява на сторінках роману “Щоденний Жезл” автобіографічного “Я” обумовлена активізацією авторської суб'єктивності в попередніх творах.

Поява в романі “Щоденний жезл” Є.Пашковського автобіографічного “Я” (у творі висловлюються індивідуальні думки, враження, звучить суб'єктивне слово письменника про стан сучасної української літератури, літературно-критичної думки тощо) розглядається як своєрідний опозиційний крок щодо постмодерної теорії деструкції авторської особистості в тексті.

Письменник надає авторському “Я” авторитарного статусу, виступаючи проти постмодерних тенденцій децентрації, розхитування однозначних категорій, ціннісних ієрархій, стирання особистості, комбінування різних авторських світів.

Позиція автора, висловлена у творі, відверто однозначна, категорична. Максимальна емоційність викладу, насичення тексту негативною чи позитивною лексикою дозволяють в одних випадках порівнювати слово письменника з прокляттям, в інших, - із благословенням. Авторську позицію метафорично можна порівняти з позицією письменника-пророка, адже ідея рятівного пророчого слова пронизує весь текст роману-есе “Щоденний жезл”. Жанрова специфіка цього твору передбачає максимальну леґалізацію в ньому авторського “Я”, адже для публіцистично, есеїстично спрямованої прози прикметно виводити на перший план особистість письменника, абсолютизувати його точку зору.

У другому підрозділі - “Особливості втілення авторської позиції у творах Г.Пагутяк” - досліджується специфіка активізації суб'єктивно-авторського начала в романах “Смітник Господа нашого”, “Радісна пустеля”, у повісті “Записки Білого Пташка”.

У прозі Г.Пагутяк (твори 90-х років) глибоко відбилася індивідуально-авторська філософія, життєвий і естетичний досвід письменниці. Введення у текст індивідуально-авторських образів-символів, автобіографічних епізодів, насичення оповіді сповідальними інтонаціями, філософськими роздумами свідчить про утвердження в прозі Г.Пагутяк активної суб'єктивної позиції, не властивої її раннім творам.

Характерною ознакою прози Г.Пагутяк стає включення в оповідну тканину художнього тексту філософських роздумів, індивідуалізованих монологів. Специфіка роздуму як стилю оповіді передбачає домінування єдиної свідомості, одного “Я” в тексті. Про те, що у філософських відступах (роман “Радісна пустеля”) переважає саме авторське особистісне начало, а не “Я” персонажа, свідчить підкреслене введення у текст автобіографічних моментів (розповідей про доньку письменниці, конкретних дат, що вказують на той чи той епізод життя письменниці), однозначних тверджень, літературознавчих спостережень, роздумів над творами західно-європейських письменників, філософів тощо.

На активізацію авторської суб'єктивності у творах Г.Пагутяк вказує імпліцитна природа багатьох персонажів-символів: метафоричні, символічні образи виростають з індивідуально-авторського життєвого досвіду, філософії письменниці. Так, образ Саду у творчості письменниці є символом сімейного миру і затишку. Мертвий сад - найвищий рівень руйнації мрій і надій. Індивідуально-авторським символом є і образ Птаха. У романі “Смітник Господа нашого” це - Крук-філософ, у “Радісній пустелі” - Чорний птах, що втілює ідею пізнання, у повісті “Записки Білого Пташка” символом бездоганної чистоти, сильного духу стає Білий Птах. Помічено, що символи Саду, Старого будинку, Птаха тощо наповнені у творах Г.Пагутяк сталим, постійним смислом.