Українська драматургія кінця XIX – початку XX століття в системі модерністського художнього мислення

Саме в такого типу експресіоністській драмі українські автори зосереджувалися не так на мотивуванні дій та вчинків персонажів, навіть не на аналізі їх почуттів та переживань, як на вираженні найтонших нюансів їхнього настрою, багатій реакції і рецепції їх душевного й духовного стану, на ледь вловимих змінах і переходах у ньому. Так, у “Дизгармонії” В.Винниченко всю увагу конденсує не лише на виявленні почуттів дійових осіб у їх зв'язках чи не з усією дійсністю, а й на передачі їх сприйняття, переживань, сумнівів, загалом хисткого й неврівноваженого стану. Художня логіка В.Винниченка тут витримується від сцени до сцени, від першої й до останньої дії. При начебто очевидній статичності характери персонажів сприймаються як надзвичайно динамічні, рухливі, сказати б, внутрішньо змінні й мобільні: тут діє психологічно-лірична виражальність і сповідальна довірливість у вияві стану індивіда, у його взаємозв'язках та співвіднесеннях з усією дійсністю. Світова чи принаймні західноєвропейська модерністська драма до таких прийомів драматургічної поетики експресіонізму прийде значно пізніше.

Загалом у творчості В.Винниченка є такі драматургічні твори, у яких майже всуціль увага сконцентрована на виявленні емоційно-психічного стану персонажів (“Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Memento”), а зовнішня дія дуже невиразна, ледь окреслена, дійові особи через вираження чи самовираження наче проектують ті чи інші суспільні явища. Розгортання сюжету - не що інше, як своєрідна психологічна підготовка до певної дії, яка відбуватиметься наприкінці драми й десь поза її межами. Саму ж канву твору становлять дискусії навколо того, варто чи ні цю дію розгортати. Цікавість читача (глядача) мусить утримуватися посиленням й поглибленням напруженості дискусій, переконливістю аргументів, що висуваються тими або іншими дійовими особами.

Такий жанровий витвір в українській експресіоністській драматургії п'єси-дискусії по-різному сприймали літературознавці того часу, дослідники творчості В.Винниченка. Та одне залишається незаперечним: цей засіб драматургічної поетики письменник використовував для удосконалення української модерністської п'єси. У багатьох психологічно витончених драмах В.Винниченка - присвячених чи то питанням родинних стосунків, сексуальних взаємин (”Брехня”, “Щаблі життя”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Мохноноге”), чи то питанням морально-етичного, духовно-національного й революційно-соціального спрямування (”Великий Молох”, “Memento”, “Базар”, “Гріх”, “Пророк”) - спостерігається така складна гра протилежно-опозиційних устремлінь та пристрастей героїв, виявляються такі сповідально-одкровенні мотиви, вирують такі руйнівні й надривні почуття персонажів, що вже самі по собі ставлять українського драматурга в один ряд із творцями західноєвропейської експресіоністської драми.

Завдяки експресіоністському типу художнього мислення саме В.Винниченко та М.Куліш не тільки розширили засоби драматургічної поетики у характеротворенні, сюжетно-композиційній структурі чи жанрових утвореннях драми, а й у такій ідейно-естетичній категорії, як конфлікт. Хоча драматурги часто використовували його традиційно класичну будову з різким, іноді й непримиренним протистоянням полюсів-опозицій (“Між двох сил”, “Дочка жандарма”, “Патетична соната”, “Маклена Граса”), все ж вони й тут помітно “розмивали” жорстку бінарну основу драматичного конфлікту. Нерідко письменники акцентують увагу на якомусь одному із полюсів, тонко простежуючи складні психологічні переходи між ними або суперечності всередині якогось із них, як це бачимо в драмах В.Винниченка “Memento” чи “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, у яких конфліктний вузол зав'язується навколо суперечностей трансцендентного характеру - між жіночим і чоловічим началом, між високістю творчості й приземленістю побуту, між вірністю сім'ї і позасімейними стосунками, між материними і батьковими взаєминами. Схожі конфліктні колізії використовує й Г.Ібсен у своїх драмах “Ляльковий будинок” та “Привиди”, у яких викривається не стільки зло у стосунках між героями, як те, що рухає, що організовує це зло між людьми.

Характерною рисою драматичного конфлікту української та західноєвропейської експресіоністської драми є те, що нерідко справжні причини, які спонукають до розвитку дії, знаходяться десь поза сферою зіткнень героїв (”Дизгармонія” В.Винниченка і “Танець смерті”, “Батько” А.Стріндберґа). Поетика такого роду конфлікту відзначається посиленою увагою до “бісівського” начала в душах і свідомості, до перевірки того, що персонажі драматургії В.Винниченка здебільшого називають “чесність із собою”. Таким виступає художник Кривенко із драми “Memento”, “вільна жриця мистецтва” Сніжинка із “Чорної Пантери та Білого Медведя”.

Українська експресіоністська драма, яку створив В.Винниченко, організовує конфлікт на горизонтальному та вертикальному рівнях. Вона не знімає з агресивних дійових осіб, що стоять на одному з бінарних полюсів конфлікту, значної частини відповідальності, а, на відміну від традиційної драми, вимірює таких персонажів тією ж міркою, що й героїв, які страждають (”Закон”, “Гріх” та ін.). Як зауважує сучасний дослідник української модерністської драматургії Г.Семенюк, ідейно-художні принципи структурування драматичного конфлікту, як і загалом експресіоністської п'єси, споріднювали творчість В.Винниченка з типологічно близькою драматургією ряду зарубіжних авторів (передусім Г.Ібсена, ґ.Гауптмана, А.Стріндберґа), а психологічною напруженістю і гостротою конфліктних колізій, їх катастрофічним фіналом - з театром Лесі Українки¹¹ Семенюк Г.Ф. Українська драматургія 20-х років. - К.: РВЦ “Проза”, 1993. - С.40.. Нова експресіоністська українська п'єса настійливо вишукувала джерела драматизму, можливо, не стільки в безпосередніх соціальних, національних або ж революційно-збройних сутичках чи суперечностях, скільки в ситуаціях, темах і проблемах психологічних, ідейно-естетичних тощо.

Подібно до західноєвропейських експресіоністів, українські носії цього типу художнього мислення часто використовували в драматургічній поетиці конфлікту колізії, пов'язані з біологічними чинниками людини - спадковістю, патологією, різними хворобливими потягами. Інтерпретація драматичних творів В.Винниченка “Mеmento”, “Закон”, “Пригвождені”, “Натусь”, “Щаблі життя”, “Базар” і близьких до них драм А.Стріндберґа “Графиня Юлія”, “Батько”, “Самум”, “Шлях до Дамаску” та ін. відкриває певну закономірність у їх конструюванні: коли конфлікти навіть і вибудовувалися на ґрунті соціально-психологічних суперечностей, у них завжди вирізняється химерний поєдинок людини з біологічною детермінованістю своєї лінії життя, з власною природою, якою б вона не була - нормальною чи патологічною, усвідомленою чи інстинктивною, вродженою чи набутою тощо.

Зіставляючи засоби поетики експресіонізму української та західноєвропейської драми, неважко виявити й деяку схожість прийомів у творенні наскрізної драматичної дії: вона набувала характеру символічного зображення хронотопу життєвої дороги з різноманітними зупинками на ній (“Народний Малахій” М.Куліша і “Людина із дзеркала” Ф.Верфеля, “Пробуження весни” Ф.Ведекінда, “Поруч себе” Г.Кайзера, “На вулиці перед дверима” В.Борхерта, “Граф фон Ратценбург” Е.Барлаха, “Шлях до Дамаску” А.Стріндберґа та ін.). Однак якщо в останнього автора дорога героя веде в нікуди, то в українського - вона набуває більш реальних обрисів “закритості”.

М.Куліш також використовував у своїх творах різноманітні фантасмагоричні картини-видіння (сну, уяви, візії), ліризував та епізував діалоги й монологи, навіть ремарки, як у “Народному Малахії”, “Патетичній сонаті”, “Маклені Грасі”. Можна сказати, що в “Дизгармонії”, “Великому Молосі”, “Щаблях життя”, “Брехні”, у “Чорній Пантері і Білому Медведеві” В.Винниченка є чимало таких ситуацій, де дійові особи зосереджені на власному “я” настільки, що ніби не чують одне одного, ведучи між собою діалог. Загалом розвиток діалогу в експресіоністських драмах В.Винниченка та М.Куліша спрямований передусім на те, щоб багаті підтексти їхніх творів якомога швидше й продуктивніше сприяли розгортанню тексту або ж ставали текстами. Так, у п'єсах “Закон”, “Гріх”, “Натусь”, “Пригвождені” чи “Патетична соната”, “Маклена Граса” вимушено-звичний ритуал словесного спілкування часто “відступає” під потужним натиском й емоційно-експресивною напругою підтексту, у якому яскраво виражена взаємна ненависть чи зневага дійових осіб (Антоніна і Кривенко з “Memento” або Зброжек і Маклена з “Маклени Граси”).

У драмах В.Винниченка та М.Куліша в ході драматичної дії нерідко замість звичного діалогу-ритуалу з'являються діалоги-сповіді і діалоги-викриття, що також характеризує поетику західноєвропейської експресіоністської драми. Дійові особи настільки відверто ворожі між собою, що їх надривні і гіркі “спогади” забарвлюються нервово-гарячковими висловлюваннями, вигуками, нещадно-злободенним сарказмом (Мирон Купченко із “Щаблів життя”, Зінько Чупруненко із “Великого Молоху”, Родіон Лобкович із “Пригвождених”, Марина Ступай-Ступаненко із “Патетичної сонати” та ін.). У такий спосіб українські драматурги-експресіоністи створюють, подібно до А.Стріндберґа (“Батько”, “Самум”, “Соната привидів”), В.Газенклевера (“Люди”), Е.Толлера (“Перетворення”), Р.Герінга (”Морська битва”) та інших творців західноєвропейської експресіоністської драматургії, ту невимушено своєрідну атмосферу драматичного дійства, що якнайповніше сприяє самовираженню індивідуалістського “я”.

Загалом творчість В.Винниченка та М.Куліша ілюструє численні асоціації із практикою західноєвропейських експресіоністів. У тій же “Патетичній сонаті” наскрізним організуючим принципом драматичного дійства виступає контрапунктність (подібне трапляється в “Газі” Г.Кайзера, в “Шляху до Дамаску” А.Стріндберґа та ін.), коли кожен епізод наче заперечує попередній, утворюючи високу напругу почуттів, а кожна наступна сцена викликає не лише певні емоції, а й химерно-парадоксальні враження. І, нарешті, використання гротеску в експресіоністському художньому мисленні українських драматургів також робить їх поетику цілковито новаторською й естетично обґрунтованою в загальній структурі драматургічних творів.

У загальних висновках дисертації підкреслюється, що розвиток української драматургії кін. XIX-поч. XX ст. переконливо засвідчує: саме цей період в її історії є, по суті, одним із найяскравіших і найрізноманітніших щодо ідейно-естетичного існування й одночасного творчого побутування традиційних і модерністських типів художнього мислення. На цей час припадає драматургічна творчість чи не найбільш “європейських” майстрів-модерністів нашої сценічної літератури, передусім Лесі Українки, В.Винниченка, Олександра Олеся, М.Куліша. Вони не лише помітно розширювали обрії своїх драм (проблемно-тематичні, образно-стильові, сюжетно-композиційні), щораз наповнюючи їх оригінальним змістом й оригінальною поетикою, але й, що найприкметніше, знаменували собою зміну художницьких поколінь, заміну мистецьких й ідейно-естетичних орієнтирів, а відтак і формування нових типів авторської свідомості, що відрізнялися від традиційно “заштампованих” моделей і форм драматургічно-образного мислення деяких представників українського письменства.

Аналіз української драматургії означеного періоду саме крізь призму н е о- р е а л і с т и ч н и х типів художнього мислення дає підстави констатувати наявність у її глибинних історико-літературних процесах розвитку та еволюції таких цілковито самодостатніх і творчо продуктивних явищ, як н е о р о м а н -т и з м, с и м в о л і з м, е к с п р е с і о н і з м (хай і не на рівні окремішніх шкіл, як це бачимо в західноєвропейських літературах). На національному ґрунті вони утверджувалися значною мірою завдяки рецепції західноєвропейського модернізму (хоча, звісна річ, сприйняття в такому процесі завжди йшло від автентичних первнів нашого письменства й театру) і функціонували на різних рівнях: авторської свідомості драматурга, поетики твору тощо. Яскравим прикладом цього слугують драми таких художників слова, як Леся Українка, В.Винниченко, Олександр Олесь, С.Черкасенко, М.Куліш, В.Пачовський, І.Кочерга, Л.Мосендз, Є.Карпенко, Я.Мамонтов, І.Дніпровський, О.Грицай, Г.Лужницький та ін.

Результати дослідження доводять, що національна драма згаданого періоду є органічною складовою загальноєвропейського літературно-сценічного модерного контексту, а українські носії нових типів художнього мислення постають як такі, що увиразнюють свою літературну самобутність на тлі творчості відомих драматургів Європи - Г.Ібсена, Ю.Словацького, М.Метерлінка, ґ.Гауптмана, С.Виспянського, А.Чехова, Г. фон Гофмансталя, А.Стріндберґа, Б.Шоу, Г.Кайзера, Ф.Верфеля та ін. При цьому типологічне зіставлення як моделей авторської свідомості, так і поетики драматургічних творів українських та зарубіжних письменників “збалансовано” у три можливі між ними стосунки: в і д с т а в а н н я від модерністської західноєвропейської драми, що, на переконання дисертанта, спричинене поважними (об'єктивними і суб'єктивними) обставинами припізнення; т в о р ч а з м а г а л ь н і с т ь між близькими драматургічно-сценічними процесами, що можна потрактовувати як контактність українсько-польських, українсько-німецьких, українсько-російських і т. п. національно-культурних зв'язків; в и п е р е д ж а л ь н і с т ь ідейно-естетичних пошуків (проблемно-тематичних, стильових, поетикальних), що дає всі підстави для висновків: українська драматургія кін. XIX-поч. XX ст. не тільки розвивалася в загальному річищі західноєвропейської драматургії, а нерідко йшла попереду неї, творчо обганяючи її. У тому, що й остання якість характеризувала особливості національної драми з модерністською системою художнього мислення, переконуємося на прикладі аналізу деяких п'єс Лесі Українки, В.Винниченка, М.Куліша. Зрештою, два останні торували шлях до європейської екзистенціалістської драми та драми абсурду, а Леся Українка повністю належить (за загальним художнім пафосом) добі XXI століття.

Осмислення української і західноєвропейської модерністської драми, трактування засобів її поетики аргументує таке положення: єдності модернізму як системи нових типів авторської свідомості насправді не існувало - існувала радше схожість у художньо-засадничих, формотворчих принципах. Відтак у типологічних зіставленнях різних типів художнього мислення часто йдеться про неоромантизм німецької драми чи неоромантизм польської драми, символізм бельгійської драми і символізм норвезької драми, експресіонізм німецької драми й експресіонізм австрійської драми і т.д. Дослідження різних моделей драматургічно-сценічної образності модернізму на українському ґрунті щораз переконливо доводить їх цілісність, міру специфічного, суто національного.

Порушувані проблеми існування поетики з модерними типами художньої свідомості дають підстави для співвіднесення авторської свідомості й поетики як д ж е р е л а та р е з у л ь т а т у драматургічно-сценічної творчості. Визначення своєрідності моделей і структур образного мислення українських драматургів (джерела) можливе тільки з урахуванням того, яка особливість поетики (результату) модерністського дискурсу. Виявлення поетики драматургічного твору сприяє заглибленню в основи авторського суб'єктивного сприйняття та відтворення довколишнього світу (ізоморфного чи інтенціонального), в основи психологічної природи його творчості. Це, по суті, спостерігається у всіх трьох вітках нереалістичного типу художнього мислення. Саме модерністські моделі авторської свідомості знаменують собою, як і їх західноєвропейські драматургічні аналоги, відхід від деяких застарілих реалістичних традицій в українській літературі й театрі й початок витворення драм, що визначали обличчя не лише національного, а й світового письменства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖення дисертації ВІДБИТІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Українська модерна драма кінця XIX - початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм): Монографічне дослідження. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - 414 с.

Українська релігійна драма кінця XIX - початку XX століття: проблематика, жанрово-стильова своєрідність: Монографічне дослідження. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 143 с.

3. Українська драматургія: крізь виміри часу (теоретичні та історико-літературні аспекти драми): Зб. наук. ст. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - 200 с.

Рец.: Бондарєва Олена. Частина національно-історичного лібрето // Перевал. - Івано-Франківськ, 2001. - №3-4. - С.454-459.

4. Слово - образ - форма: у пошуках художності: Літературознавчі статті і дослідження. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - 200 с.

Рец.: Бондарєва Олена. Міф і антиміф про українську драму // Українознавчі студії. - Івано-Франківськ, 2002. - №3. - С.230-235; Стефурак Неоніла. У пошуках художності // Тижневик “Галичини”. - Івано-Франківськ. - 2000.- 12 жовтня.

5. Драматичний конфлікт у п'єсах Володимира Винниченка // Нариси з поетики української літератури кінця XIX - початку XX століття: Монографічне дослідження (у співавт.). - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С.143-159.

Рец. Ясинська Л. Поетика та її особливості // Літ. Україна. - 2001. - 13 грудня.

6. “Мої п'єси - то мій смуток”. Театр І.Франка. “Украдене щастя”: конфлікти, характери, сценічна історія // Франкова криниця (Вивчення творчості І.Я.Франка у школі): Навчальний посібник. - К.: Рад. школа, 1991. - С.209-221.

7. Експресіонізм та символізм у новітній українській драмі (До типологічної характеристики п'єс М.Куліша, В.Винниченка, С.Черкасенка та І.Кочерги в західноєвропейському контексті) // Українське літературознавство. - Львів, 1995. - Вип.61. - С.11-29.

8. Поетика експресіонізму в драматургії М.Куліша // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - 1995. - Вип.І. - С.20-28.

9. Синтез символізму і неоромантизму в драматургії Лесі Українки // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - 1996. - Вип.2. - С.26-36.

10. До проблеми жанрів в українській релігійній літературі // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Літературознавство, мовознавство, фольклористика. - 1994. - Вип.2. - С.74-79.

11. Становлення експресіонізму в українській драмі // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - 1998. - Вип.4. - С.90-98.

12. Франкові концепції драматизму і конфлікту крізь призму європейської теорії // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25- 27 вересня 1996 р.). - Львів: Світ, 1998. - С.271-277.

13. Леся Українка і Генрік Ібсен: типологія неоромантичного мислення // Обрії. - Івано-Франківськ, 1998 - №1. - С.43-46.

14. Драматургія Лесі Українки на тлі європейської модерної драми // Обрії. - Івано-Франківськ, 1998. - №2. - С.45-49.

15. Іван Кочерга - теоретик драми // Українська філологія: постаті, проблеми: Зб. наук. праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. - (Львів, 23-25 жовтня, 1998 р.). - Львів: Світ, 1999. - С.409-415.

16. Українська модерна драма: специфіка одноактних жанрів // Українознавчі студії. - Івано-Франківськ, 1999. - Вип.1. - С.84-96.

17. Поетика драматургії Григора Лужицького // Галичина. - Івано-Франківськ, 1998. - №1. - С.114-118.

18. Традиції “Руської Трійці” у творчості письменників літературного угрупування “Лоґос”: типологія художнього мислення // Шашкевичіана: Нова серія. - Львів: Вінніпеґ, 2000. - Вип. 3-4. - С.280-288.

19. Джерела і самоусвідомлення українського неоромантизму // Українознавчі студії. - Івано-Франківськ, 2000. - Вип.ІІ. - С.65-84.

20. Експресіонізм у драмах В.Винниченка і М.Куліша // Винниченко і сучасність: Зб. наук. праць. - Сімферополь: Видавництво Таврійського національного університету імені В.Вернадського, 2000. - С.158-168.

21. П'єси Василя Пачовського та Олександра Олеся в контексті західноєвропейської символістської драми // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - 2000. - Вип.5. - С.42-49.

22. Чи модерна українська модерна драма? // Кур'єр Кривбасу. - 2000. - Червень, №127. - С.141-146.

23. Драматургія Юліуша Словацького і Лесі Українки: типологія художнього мислення // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. - Warszawa, 2000. - X. - S.96-112.

24. Неоромантизм Лесі Українки в контексті західноєвропейської модерної драми // Зарубіжна література в навчальних закладах. - Київ, 2001. - №6. - С.26-31.

25. Українська релігійна драма: ґенеза, поетика // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. - Warszawa, 2001. - 11-12. - S.222-236.

26. Драматургічні елементи в Біблії // Біблія і культура: Зб. наук. ст. - Чернівці, 2001. - Вип.3. - С.88-91.

27. Витоки й самодостатність символістської художньої свідомості // Українознавчі студії. - Івано-Франківськ, 2002. - Вип.3. - С.87-105.

28. Поетика української експресіоністської драми // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - 2001. - Вип.6. - С.52-64.

29. Українська релігійна драма і Григор Лужницький // Григор Лужницький. Посол до Бога: Українська історична релігійна драма / Упорядкування і примітки Степана Хороба. - Івано-Франківськ: Плай, 1996. - С.236-246.

Рец.: Тарнашинська Людмила. “Посол до Бога” (Про однойм. кн. укр. письм.-культуролога Г.Лужницького) // Літ. Україна. - 1997. - 22 травня.

30. Із когорти сподвижників (Ідейно-естетичні концепції творчості Григора Лужницького) // Григор Лужницький. Вибране / Упорядник Степан Хороб. - Івано-Франківськ: Плай, 1998. - С.5-10.

31. Релігійна концепція драми “Убите щастя” Василя Лімниченка // Василь Лімниченко. Убите щастя. Драма з сільського життя у п'яти діях / Літературна редакція Степана Хороба. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - С.80-87.

АНОТАЦІЯ

Хороб С. І. Українська драматургія кінця ХІХ - початку ХХ століття в системі модерністського художнього мислення. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2002.

Дисертацію присвячено модерністській системі художнього мислення в українській драматургії кінця XIX - поч. XX ст. Уперше як цілісні й самодостатні досліджуються такі типи авторської ідейно-естетичної свідомості, як неоромантизм, символізм та експресіонізм, їх ґенеза, становлення і розвиток в українській драмі означеного періоду, їх своєрідність і самоцінність у типологічних зіставленнях із західноєвропейською модерною драматургією, специфічні особливості їх поетики. Це дозволило розкрити новаторство художнього мислення українських драматургів Лесі Українки, В.Винниченка, Олександра Олеся, М.Куліша, В.Пачовського, І.Кочерги та ін. письменників, що не лише йшли в річищі загальноукраїнського літературного процесу, а й певною мірою випереджали західноєвропейську модерністську драму, вносили свіжий струмінь у поступ світової й української драми модернізму.

Ключові слова: художнє мислення, авторська свідомість, модернізм, неоромантизм, символізм, експресіонізм, типологічне зіставлення, поетика.

АННОТАЦИЯ

Хороб С.И. Украинская драматургия конца XIX - начала XX столетия в системе модернистского художественного мышления. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2002.

Диссертация посвящена изучению модернистской системы художественного мышления в украинской драматургии конца XIX - начала XX ст. Впервые как целостные и самодостаточные исследуются такие типы авторского идейно-эстетического сознания, как неоромантизм, символизм и экспрессионизм, их генезис, становление и развитие в украинской драме обозначенного периода, их своеобразие и самоценность в типологических сопоставлениях с западноевропейской модернистской драматургией, специфические особенности их поэтики. Это позволило раскрыть новаторство художественного мышления украинских драматургов Леси Украинки, В.Винниченко, Александра Олеся, Н.Кулиша, И.Кочерги и др. писателей, которые не только шли в ногу с интернациональным литературным процессом, но и опережали западноевропейскую модернисткую драму, привносили свежую струю в развитие мировой и украинской драмы модернизма.

В диссертации акцентируется внимание на том, что развитие неоромантизма, символизма и экспрессионизма в украинской драматургии конца XIX - начала XX ст. существовало вместе с развитием реалистичеcких структур авторского художественного мышления. Поэтому в реферируемом исследовании основной является концепция не противопоставления модернизма и реализма, а сопоставление их парадигм, писательского сознания, средств драматургической поэтики. Одновременно в работе неоднократно подчеркивается, что неоромантизм, символизм и экспрессионизм в украинской модернистской драме сравнительно с западноевропейской был явлением не только литературно-эстетическим, но и культурно-национальным, о чем свидетельствует драматургия Леси Украинки, В.Винниченко, Александра Олеся, В.Пачовского, Н.Кулиша, И.Кочерги и др.

Проблемы существования в украинской драматургии конца ХІХ - начала ХХ ст. модернистской системы художественного мышления исследуются, исходя из сопоставлений авторского сознания и поэтики - как источника и результата драматического произведения. Определение своеобразия типов, форм и структур национального неоромантизма, символизма и експрессионизма в пьесе украинских драматургов (источники) возможно только с учетом того, какая особенность поэтики (результата) модернистского дискурса. Таким образом, в диссертации правомочна концепция, согласно которой анализируется (а затем и определяется) поэтика того или иного автора с целью исследования основ его субъективного восприятия и воспроизведения изоморфного или интенционального мира, истоков творческо-психологической природы его художественного мышления.

Ключевые слова: художественное мышление, авторское сознание, модернизм, неоромантизм, символизм, экспрессионизм, типологическое сопоставление, поэтика.

ANNOTATION

Khorob S.I. The Ukrainian Drama of the end of the XIX-th - the XX-th beginning of the century in the system of modernistic artistic thought. - Manuscript.

Dissertation for Doctor of Philology degree. Speciality code - 10.01.01. - Ukrainian literature. - Lviv National University named alter I.Franko, Lviv, 2002.

This dissertation is devoted to the study of the modernistic system of the artistic thought in the Ukrainian drama of the end of the XIX-th- the beginning of the XX-th century. Its for the first time that such author's ideological and aesthetic view systems as neo-romanticism, symbolism and expressionism are consider as independent and integral. Their genesis, formation and development in the Ukrainian drama of the above-mentioned period, their originality and value in the typological comparison with the West European drama and specific peculiarities of their poetics are investigated. This research has revealed the innovating character of the artistic thought of Ukrainian dramatists Lesya Ukrainka, V.Vynnychenko, Alexander Oles', M.Kulish, I.Kocherga and other writers who not only kept pace with the International literary development but took the lead over the West European modernistic drama, infused a fresh spirit into the development of the world and Ukrainian modernistic drama.

Key words: artistic thought, author's view system, modernism, neo-romanticism, symbolism, expressionism, typological comparison, poetics.

Размещено на Allbest.ru