Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Бароко як ідейно-естетичне явище та художня система

1.1 Світоглядні основи українського поетичного бароко

1.2 Формування жанрової системи українського бароко

РОЗДІЛ 2. Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури

2.1 Передумови розвитку творчості мандрівних дяків

2.2 Пародії і травестії

2.3 Мова творів українських мандрівних дяків

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

XVII--XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Мистецтво бароко є надзвичайно цікавим періодом літературного процесу в Україні. Цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі. Це був новий розквіт -- після довгого підупаду -- мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко.

На формування та розвиток і низових жанрів бароко вплинула своєрідна система української освіти, яка виробляється під безпосереднім керівництвом Київської академії. Не дарма П. Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих мандрівних дяках була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, ролі творчості мандрівних дяків в контексті розвитку української мови та літератури,але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних,провідних мотивів мандрівної поезії.

З огляду на це тема курсового дослідження «Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко» є актуальною і своєчасною.

В області вивчення творчості мандрівних дяків досягнуто значних результатів. Аналіз спеціальної літератури засвідчує,що в різні періоди робилося багато спроб щодо вивчення,систематизації,визначенні мотивів мандрівної поезії, ролі мандрівних дяків в становленні української літератури та утвердженні народної української мови.

Актуальні питання української барокової літератури неодноразово піднімалися в наукових розвідках І. Данькевича,Ю. Яворського, І. Франка, М. Возняка, Д. Чижевського та інших вчених.

Мета дослідження: ознайомитись з особливостями розвитку української барокової літератури, визначити роль творчості мандрівних дяків в розвитку української літератури епохи бароко

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- виділити особливості літературного бароко в Україні;

- виділити особливості творчості мандрівних дяків в українській літературі доби бароко;

- виділити жанрову своєрідність творів «низового» бароко;

- зробити відповідні висновки.

Об'єкт дослідження: Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко

Курсова робота має реферативний характер з елементами творчого пошуку,тому предметом нашого дослідження стануть наукові розвідки,в яких розроблено теорію питання,а також статті науковців у періодичних виданнях [1;5;10;14;15].

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що: узагальнено існуючі на сьогодні погляди літературознавців на роль творчості мандрівних дяків; з'ясовано передумови виникнення мандрівної поезії; виявлено різні погляди на роль мандрівних дяків в становленні української літератури та утвердженні української народної мови.

Практичне значення курсової роботи вбачаємо в тому, що результати дослідження можуть бути використані під час викладання курсу «Історія української літератури», а також під час проходження виробничої практики з української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах різних типів.

Основними методами нашого дослідження стануть критичний аналіз теоретичного матеріалу з проблеми.

Структура роботи визначається метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 28 позицій. У вступі обґрунтована тема, мета, предмет дослідження, актуальність і практична значущість роботи. У першому розділі розглядається бароко як ідейно-естетичне явище та художня система,світоглядні основи українського поетичного бароко,формування жанрової системи цього періоду. Другий розділ присвячено творчості мандрівних дяків в контексті української барокової літератури,передумовам розвитку їх творчості, жанрам мандрівної поезії (пародії і травестії),мові вищезазначених творів. У висновках подано узагальнення, до яких прийшов автор.



Розділ 1. Бароко як ідейно-естетичне явище та художня система

XVII ст. - це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, воно, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність XVII ст. попередній епосі - це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження - віри в непереможну силу людського розуму. Бароко було пов'язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов'янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.

Цей термін був введений швейцарськими вченими -- істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818--1897), мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864--1945) у кінці XIX -- на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у

Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва [4, c.177-178].

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи -- аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності [28].

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII-XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм [22, c. 235-236].

1.1 Світоглядні основи українського поетичного бароко

Певна система барочних поглядів відбилася в теоретичних курсах київських поетик та риторик та інших теоретичних працях того часу. Питання про відношення шкільної теорії до проблем бароко в українській літературі XVII--XVIII ст. по-своєму вже цікавило вчених. Так, впритул до проблеми бароко підійшов і дослідник українських поетик XVII ст. Г.М. Сивокінь. У вступі до своєї праці він поставив питання про потребу визначення стильового напряму української літератури, про те, в чому виявляється українське літературне бароко [20, c.3].

Особливо плідним він виявився у поезії; більшість українських поетів, починаючи від К. Транквіліона-Ставровецького й кінчаючи Г. Сковородою, писали в цьому ключі. Характерним жанром барочної поезії є епіграма, якій, так само, як і курйозному віршеві, ранні поетики відводили окреме місце. Це здебільшого 13-складовий вірш, де у певній системі повторюються смислово наголошені слова, твір вишуканої побудови, - з численними градаціями, незвичайними порівняннями та метафорами, словесною грою. Міфічні образи тут сусідують з біблійними, реальні речі та явища подаються в алегоричному й символічному переосмисленні. До епіграми примикали геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші тощо.

«Істотною ознакою бароко в поезії,- писав І. Єрьомін,- є змішування семантики, звернення до вторинного значення слова і розгортання цих значень, метафорний стиль, перевантаження формальними елементами, складними метафорами, гіперболами, контрастними і парадоксальними образами... Умовні формули перетворюються на вишукані метафори, символи, алегорії» [8, c.12]. Так, крім відзначених вище барочних мотивів недовговічності життя та смерті, філософської рефлексії тощо у К. Саковича можна знайти майже всі атрибути барочної поетики: композиція твору, що починається епіграфом, за котрим йде герб війська запорозького з шестирядковим написом-епіграмою, передмовою, 19-ма віршами спудеїв та епілогом, зверненим до смерті. Історична розповідь про Сагайдачного тут переривається ліричними відступами; причому своєрідний натуралізм поєднується з широким метафоризмом, імена отців церкви стоять поруч з міфологічними та античними іменами. Поет широко вживає ампліфікації, антитези, анафори, нагнітає синоніми, вдається до гри слів тощо [9, c.13].

Зразком українського поетичного барочного стилю є твори І. Величковського. О. Білецький так пише про цього поета: «Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів «бароко» - вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами» [24, с.213]. В передмові до твору «Зегар з полузегарком» Величковський відверто висловлює своє прагнення до ускладненої, витонченої, незвичної художньої форми.

Але кращі вірші поета характеризуються не лише багатством формальних прийомів, а й глибиною змісту. І справді, у першій частині тут поет вишукано обіграє ідею плинності часу, вдаючись зокрема до гри слів минута і минати. Друга частина рукопису це своєрідна віршована поетика, що демонструє складну техніку версифікації на зразках найхарактерніших барочних поезій -- таких як рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт тощо, є тут вірші з розташуванням рядків у вигляді піраміди, куща, хреста.

Формалістичний струмінь виразно помітний в масовій панегіричній шкільній поезії, де автори виявляли справді безмежну нестримність в користуванні набутою технікою: сміливими метафорами і алегоріями, незвичними уподібненнями і протиставленнями, зливою синонімів, епітетів, багатством формальних, часом чисто графічних прикрас -- записуванням віршів у вигляді фігур (зірки, серця, трикутника тощо). Ці твори часто, по суті, являють собою заримовану словесну гру, голу дидактику. Панегіризм та курйозне віршування, власне, й створили погану репутацію барочній поезії [29].

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю: вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи-ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксиморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання -- а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія -- це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки,вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами [7].

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович. І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою, для гри думки і переливів слова. Вірші-послання, панегірики-то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латино-польська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди.

Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках-на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності. За «Поетикою» М. Довгалевського, слово «Христос» може мати цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для світу», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає», той, «хто завжди був, є і буде, кому покоряються зорі» тощо [7].

Багаті поетичні асоціації викликали в учених людей того часу також імена й реалії античної міфології, бо за ними стояла специфіка їх освіти -- вивчення грецької і латинської мови та літератури. Такі міфологічні вправи формували суто поетичне осягнення реальності, а якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагалі фантазійність, містичність, міфологічність в українському варіанті, як на думку деяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зважити на суто український смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтві він "показав себе" у щедрому декоратизмі і захопленні формальною майстерністю ("краса заради краси"). Як вважають сучасні дослідники культури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої форми артистичного блиску. Звичайно, вчена поезія XVII--XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості -- інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Семенко та чех В. Гавел.

Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, «поезомалярство», започатковані елітарною бароковою поезією країни XVII ст., були надовго забуті. Поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: «Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє». Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї «розумної реальності», яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати «перед витоками» романтизму. Серед українських поетів - авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя.

Почалося віршування на Україні, безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського віршу, український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму, -- ритм віршу утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», себто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі.

Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи.

Українські поети вживають близько 150 різних строф [25, с.255].

Поруч силабічних віршів зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до віршу «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такого віршу вживав Кирило Транквіліон Старовецький; зустрічаємо його іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися розмірно рідко: їх переписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж української землі, але пробився й до польського та до російського читача. -- Удруковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 18-му сторіччі постав духовний співаник «Богогласник» -- цікава друкована збірка української уніатської духовної лірики.

Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об'єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, -- одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественних пЂсней» Сковороди.

Духовна пісня -- найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч таких молитовних та гімнічних пісень, зустрічаємо й суб'єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні «, пісні про смерть та страшний суд.

Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої оригінальності виразу або наближенням до народної пісні [25, с.258].

Ще наприкінці XVI - на початку XVII ст. з'являється книжна поезія давньоукраїнською мовою, головними вогнищами якої були братські школи й Острозька академія, заснована десь в 1576-1578 pp. За класифікацією В.М. Перетца, українська книжна поезія того часу складалася з творів трьох груп:

а) віршів полемічного, за природою своєю публіцистичного змісту, пов'язаних з полемічною літературою;

б) віршів на теми священних книг, житій святих тощо;

в) віршів світського змісту - геральдичних, емблематичних, панегіриків тощо [16, с.138].

До останньої групи входили вірші тих жанрів і жанрових форм, які належать до поширених у поезії європейського бароко.

Важливу роль у формуванні нової жанрової системи в українській та інших літературах православно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська академія та інші навчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії (колегії) 1632 р. знаменувало завершення тривалого й болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях та академіях того часу, в київській школі значне місце відводилося класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й теорії красномовства. Ці класи прилучали до тієї наднаціональної системи літературних знань і уявлень, зокрема до жанрової системи, що були розроблені в учено-гуманістичних колах ренесансної Італії і в XVI-XVII ст. поширилися по всій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичної думки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.

Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької) і політичну.

Тематика меланхолійної лірики традиційна -- це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, -- іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію. Найхарактеристичніші різні «пісні світові».

Поруч цього знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення. І розповсюджений мотив: засилання вісток через птахів, і еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи.

І тут бачимо варіації від стилю народної пісні до фразеології виразно панської («Венера», «Дама» й т.і).

Немалу увагу присвячує українська барокова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв.

Але не менше було підстав на Україні й для «ламентів», «плачів» над політичними та національними скрутами та нещастями.

Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем.

Знаходимо й інші типи світських віршів: «вчені» (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському «Євхаристеріоні» 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т.д. Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші балядичного типу, себто віршовані короткі оповідання; збірка їх, наприклад, -- видрукуваний 1705 р. «Алфавіт рифмами сложенний» Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність.

Улюблені були в часи бароко «епіграми «, коротенькі найбільше 2- або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу (прославлення святих) часто об'єднували в цикли по 12 віршів: «Вінці». Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до «Тріоді Цвітної» 1631 р.

Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський протопоп. Його епіграми дотепні та гострі. Велику збірку епіграм, ширших, по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет, ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, наприклад, «О котах»

До епіграм належать часто і «нагробки» (епітафії) тощо. Епіграми (навіть цілі «Вінці») вставлялися і в драми і в прозаїчні твори (діалоги Сковороди, улюблений повчальний твір «Діоптра», літописи Єрлича та Величка і т. д.). В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші обґєднали різноманітні словесні емблеми -- від гербових клейнодів і акровіршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це «знак» долі, перст вказуючий. Наприклад, вже згадуваний архієпископ Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають імґя Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І-хрест, X-30 срібників, Й-кліщі тощо [7].

Особливо в часи бароко були улюблені «емблематичні» вірші. Це невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем», себто зображень речей, що мають якесь символічне значення. Сковорода подав у своїх творах цілу теорію емблематики: «старі мудреці мали свою власну мову, вони змальовували свої думки образами, ніби словами. Ці образи були фігури небесних та земних створінь. Наприклад, сонце визначало правду, кільце-вічність, голуб-соромливість, бусел-побожність...».

Відміною емблематичного вірша був вірш «гербовний», надзвичайно улюблений на Україні (вже в 16 ст.), зокрема при присвяченнях книжок. У такому вірші треба було дати пояснення до того малюнку, що був в гербі особи, яку треба було прославити.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба ігнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»: перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім'я автора.

Іноді деякі літери вірша писано або друковано великим шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім'я автора; або треба було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов'янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші.

Найбільшим майстром фігурного віршу був Величковський. Своє ім'я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках.

Писалися ще вірші з «луною»-повторенням останніх складів віршу, що давало ніби відповідь. Іноді вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т. п.

В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику роль. Незрозуміло, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили [10, с. 255-256].

Велику увагу деякі поети приділяють евфонії. Майстри евфонії -Величковський та св. Дмитро. Зразком евфонічної досконалості є анонімний діалог людини з Богом про «віру та діла «, спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку.

До віршової форми поети бароко ставилися дуже уважно. Хоч нам може й не подобатися їх мова, але, перечитуючи їх твори, ми знаходимо майже завжди увагу до формальних проблем віршу. З часом навчання «поетики»в духовних школах привело до того, що українські поети добре опанували форму. Тоді «чоловічі» рими майже зникають.

Зате дуже сміливо вживають «переносів», переходу речення з одного рядка до другого (пор. вище в епіграмі Величковського про смерть. Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів часто вживають різних граматичних форм. Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого.

В середині 18 ст. Сковорода робить дальшу реформу: він заводить як рівноправні «чоловічі рими» (з наголосом на останньому складі), що давніше припускалися лише як виїмок.

Сковорода завів далі «неповні рими», де закінчення трохи відмінні одне від одного. І ця реформа відповідає духові мови: неповні рими одна з головних прикрас віршу Шевченка.

Пізніше поети вживають усе різноманітніших строфічних форм. Тут на першому місці стоять «канти» в драмах. Не задовольняючись римами на кінцях рядків, починають римувати також середини рядків

1.2 Формування жанрової системи української літератури в добу бароко

Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були головне не козаки, а ченці. Та й споживачі літератури ледве чи були головне козаки. Але українське бароко не таке універсальне з'явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо велику перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелою, і хоч і лише випадкові-світські елементи в драмі, нарешті маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі [25, с.251].

Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток і низових жанрів бароко. Не дарма П. Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду [5, с.205].

Поезія, що культивувалася і практикувалася в стінах Київської академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників академії, а також через так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М. Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [17, с.33].

Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів до літератури, зокрема знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові,саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би сполучення християнства з античністю, синкретизму.

Дійсний початок бароко - це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко -- утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи і професори Академії були головними репрезентантами бароко.

Бароко, що почалося якось непомітно, помалу, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже ввесь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики, та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко, Григорій Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум'ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна [25, с.248].

Українське бароко не знає всієї великої різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, а зокрема неможливість друкувати ці твори: так не було великого роману,- для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів і він міг би

з'явитися, якби була змога друкуватися. Отже, ми можемо говорити про такі жанри в епоху бароко:

1) лірику,

2) епос,

3) повість,

4) драму,

5) проповідь,

6) хроніку,

7) трактат

Дуже цікава проблема барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов'янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то -- лише в 18 ст. і то рідко -- до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характеристичне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Може був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.

мандрівний вагант пародія травестія



Розділ 2. Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури

Феноменальним явищем в історії давньої культури України були ваганти - українські мандрівні студенти та мандрівні дяки.

Як їх тільки не іменували: «школярі», «бурсаки», «спудеї», «нищі студенти», «бакаляри», «пани бакаляри», «миркачі», «канцеляристи», «недоуки», «вандровані пахолки», «пиворізи»», «мандрівні дяки», «горілкопивці». В дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетників, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористичних бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків, в'юнких канцеляристів. Однак це явище значно глибше і серйозніше, аніж може здатися на перший погляд. Українські ваганти і «мандрівні дяки» стали зачинателями демократичної літератури народною мовою, пропагандистами передових ідей світової культури, живими розповсюджувачами важливих політичних і громадських новин [14, с.99].

2.1 Передумови розвитку творчості мандрівних дяків

Мандрівні студенти відіграли помітну роль у розвитку багатьох літературних жанрів (зокрема різдвяно-великодніх орацій і травестій), у творенні оригінального народного театру - вертепу, в поширенні книжної освіти серед широких кіл тогочасного населення України.

Незважаючи на всі життєві труднощі і негаразди, українські школярі і студенти не втрачали життєвого оптимізму, молодечого запалу, пристрасті до земних радощів і розваг. Немає сумніву, що в цьому плані вони особливо нагадують своїх середньовічних попередників, адже західні ваганти теж мали у народі славу балагурів і бешкетників, любителів жінок і вина. Тож у віршах і тих, і других прославляються земні радощі, кохання, розваги.

М.С. Возняк якось зауважував: «Своїм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти й дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних кліриків, таких мандрівних співаків і віршарів, якими були й українські мандрівні школяри. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомість із західними школами, їх наукою і поезією не могли лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким робом можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умовин життя та впливу літературних взаємин. Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали свої пісні переважно латинською мовою (саrtіnа burana), а у віршах і піснях наших віршотворців має перевагу рідна мова» [21,с.17, 81].

Одвічний потяг до знань спонукав до організації в Україні культурно-освітньої справи. Так виникли братства, що започаткували активний культурний рух, завдяки якому з'явилися школи європейського зразка, що задовольнили освітній попит молоді у Луцьку, Києві, Переяславі, Харкові, Чернігові. Так постало українське студентство.

Шкільна програма складалася із чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох «граматичних» - інфими, граматики і синтаксими (З роки). Потім спудеї навчались риторики і поетики (2 роки), у старших класах, які відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, студіювали філософію і богослів'я (2-3 роки). У братську школу приймали тільки чоловіків за умови, що абітурієнт мав початкові знання, здобуті в домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати). У колегіумах викладали мови, арифметику, геометрію, історію, музику, співи. Особливу увагу звертали на вивчення церковнослов'янської, давньоукраїнської, грецької та латинської мов.

Студентів, як і вчителів (професорів, префектів, дидаскалів), навчальний заклад утримував на кошти від шкільних володінь та пожертвувань, частково - від внесених студентами із багатих родин грошей. Найбідніших іногородніх студентів розміщували у бурсах (лат.-торба, гаманець) - своєрідних гуртожитках при школі. Таких студентів називали бурсаками. Оскільки коштів на утримування студентів бракувало, то більшість із них становила «нищенську братію», яка була змушена вдаватися до всіх засобів «прошенія хліба». Найпоширеніший вид «прошенія» - «миркування» (жебракування). Майже щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних міщан і співали духовні пісні (канти, псалми), сподіваючись на винагороду. Студенти старших класів виходили на «миркування» увечері. Вони також співали псалми на майданах - перед торговцями та перехожими, заробляючи на прожиття. Деякі дозволяли собі «предосудительные средства к приобретению себе пропитания», тобто крали.

«Наступала голодна хвилина, - писав дослідник XIX ст. Д. Вишневський, - і вони, компанією або поодинці, вирушали по київських вулицях збирати доброхотні подаянія міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість, чи бажаючи викликати у благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь "співали" для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні. Вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до «співателів», а в інших - їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді «співателі» нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями».

Традиція «миркувати» у певної частини спудейської братії переростала у звичай мандрувати у пошуках кращого місця. По всій Україні у XVII-XVIII ст. подорожували студенти (мандрівні дяки), які не цуралися базарів, пивниць та шинків, не пропускали поминальних трапез, весіль. Не випадково мандрівних дяків прозивали пиворізами, горілкопивцями. І. Франко вважав їх носіями всіляких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, здатними на вигадки і жарти, захланними на їжу, а особливо на випивку. Проте саме їм, як зазначав він, слід завдячувати значною частиною гумористичних віршів на великі християнські свята [2, с.342-343].

Промовистою пам'яткою XVIII ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського (1695-?), який описав «житіє і страданіє своє в пам'ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству». Автор народився в родині сотника з містечка Березань, «воспитан в благом наказанії», а коли настав час, батьки віддали його на «книжне учення», де він засвоїв «граматику, часословець і псалтирі». Батько часто бував у військових походах, тому Ілля займався ще й господарством, але хотілося вчитися далі, тому він у 15-річному віці вирушив із Березані «по школам волочитися». Відтоді і розпочинаються його мандри, сповнені пригод та різноманітних подій [2,с.346].

Найрадіснішим святом для студентів було Різдво. До нього готувалися заздалегідь. На Щедрий (Святий) вечір ватаги спудеїв із картонною зіркою та вертепом ходили по хатах, співаючи колядок і щедрівок, отримуючи за це гостинці. Хоча їхнє навчання ґрунтувалося на християнській науці і моральних настановах, на свято школярі богохульствували, пародіювали Святе Письмо, псалми та церковний обряд, складали правила для п'яниць (пиворізів) на взірець церковних настанов і відправляли службу в корчмі. Вони співали і танцювали, сміливо висміювали царя, поміщика і самих себе:

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистої діви Марії воплотився?

Кажеться, він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас в школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі вві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около, як в'юни, вертяться, --

Тії-то потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край села сивухи барило!

Найбільше пародіювали мандрівні дяки євангельський сюжет про народження Христа, легенду про Адама і Єву, про те, як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився на світ, щоб його врятувати. Неодмінно це бурлескно-травестійне оповідання пов'язували з ковбасами, салом, пивом-медом, завершуючи апофеозом веселощів:

Мати-земля уся ґуля

І, взявшись у боки,

Б'є гопака

В підкови широкі.

У творах мандрівних дяків звучали ренесансні ноти прославляння радощів життя і людини [2, с.249].

Під час весняних рекреацій студенти мали змогу розвивати свою творчість. Вона була здебільшого жартівливою, бурлескно-травестійною -- відповідно до настрою школярів, їхня творчість виникала із канонічних, застиглих приписів і правил, які диктували під час серйозних шкільних занять вчителі поетики і риторики, -- так руйнувалися застарілі художні стереотипи, а твори школярів поповнювали народну сміхову культуру.

Влітку студенти з багатих родин поспішали на вакації до батьків, селянські діти -- до землі, а бідні та сироти вирушали в мандри:

Любезне село!

Коли увижу твої сладчайшії страви --

Капусту, горох, ріпу,боби в салі варені --

О вечори щасливії! О ночі блаженні!

Бурсаки легко знаходили мову з простим людом, на їх прохання писали різні супліки (скарги) і чолобитні, переписували духовні книги і любовні збірники. Вони намагалися застосовувати свої здібності, навчаючи селянських дітей азів грамоти.

Саме в такому середовищі сформувалася творчість, яка була оригінальним явищем у літературному бутті давньої України.

2.2 Пародії і травестії

Для творчості мандрівних дяків характерне легковажне ставлення до християнської традиції, що Д. Чижевський відносив до бароко, яке, засвоївши традиції західноєвропейської сміхової культури, поєдналося із новими тенденціями просвітницького критицизму. Це зумовило звернення до комічних жанрів, які за своєю природою належать до комічної літератури і є альтернативою жанрів високих, художніми формами деструктивного письма (пародії, бурлески, вірші-орації, травестії).

Пародія (грец. букв. -- пісня навиворіт, антипісня) - гумористичний або сатиричний твір, що імітує творчу манеру письменника чи окремого твору з метою його висміяння.

У шкільних поетиках (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський) пародію кваліфікували як наслідування, другорядний рід «вправи». Проте пародії давніх спудеїв не обов'язково виникали як шкільні «вправи», їх створювали поза стінами школи, під час мандрів по містах і селах. За своїм змістом це були твори, в яких автори зважувалися пародіювати священні тексти, службу Божу, церковні книги: «Правило увіщательноє пияницям, піваємоє не в церквах, но школах» (пародія на літургію), «От посланія Бахусового к пиворізам» (пародія на читання Апостола), «Синаксар на пам'ять пияницам о ізобрітенії горілки» (пародія на агіографічний збірник), пародійні акафісти і величання на честь «вареників-великомучеників», «горілки-мучениці» тощо. Комізм у пародіях найчастіше досягався невідповідністю форми (мова і стилістика «високих» церковних творів) і змісту («низькі» побутові явища) [2, с.348-349].

Творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.

Травестія (італ.- перевдягати)-різновид жартівливої бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою перероблено на твір комічного характеру.

Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі. Святі особи у їх віршах ні одягом, ні поведінкою не відрізняються

від «земних» людей: «Єва в плахті походжає», Йосип, як звичайний селянин, ходить у свитці, пророк Давид «у кобзу грає», Хам «ріже в сопілку», інші біблійні персонажі -- «ті бичка, ті козачка, ті горлиці скачуть», Христос з'являється у чоботях, Бог зображений стареньким дідком.

У бурлескно-травестійному творі легко змінюються функції біблійних персонажів: наприклад, місію зруйнування пекла автори доручають не Христу, а Мойсею, до того ж звільнення пекла подано з гумором:

Власне бугай с кошари в гай випреся голодний,

Пекло відпер і шлях простер до раю свободний.

Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів, а разом з тим погубило і їхню творчість загалом.

Віршів-травестій збереглося трохи більше десятка, все у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя. Воно користувалися значною популярністю, довго жили в народній пам'яті. Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.

Питання про генезис травестії в українській літературі досліджено дуже мало; не вивчені її зв'язки з аналогічними явищами в інших літературах.

Тематично українські вірші - травестії поділяються на 2 групи - різдвяні і великодні. Вони виникли з біблійно-євангельських та апокрифічних легенд про Адама і Єву з раю, про народження Христа, його воскресіння та ін. Але травестійний спосіб розробки релігійних тем призвів до того, що у віршах не залишилось від «святих образів» нічого, крім сюжетних схем і імен.

Наприклад, народження Христа. «Пісні рождеству Христову» є лише приводом для зображення веселої і гомінкої гулянки селян у корчмі.

Для всіх різдвяних і великодніх віршів найхарактернішою рисою є те, що в них світ богів і святих зливається із світом українського простолюду. Образи небожителів втрачають свої божественно-ірреальні риси. І пекло з раєм - реальна земля.

Всі вірші-травестії звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть в важких умовах, відображається «панібратський» гумор народу, стосовно «божих речей».

Є такі травестії: «Піснь світська», «Вірш на Великдень», «Вірша, говоренная гетьману запорожцами на світлий празник Воскресенія Христово 1791 года».

Бурлеско-травестійне віршування, як і породії на церковні відправи, були найяскравішим виявом тогочасного вільнодумства у «божих речах». І це визивало обурення клерикальних кіл.

Перечитуючи такі травестії, як «Великоднія вірша», ми бачимо такі рядки, де зображені загальні танці:

Перше навприсядки брали,

Потім били трепака,

А дівчата забивали

Підківками гоцака.

А зараз ми можемо побачити аналогічні картини в «Енеїді»:

Еней і сам тут розгулявся, як на аркані жеребець,

з Дідорою за руки взявся, пішов із нею у танець,

Тобто дуже близько до жанрових сцен віршів-травестій [12, с.79].

Зрештою і «перелицювання» Вергілівської «Енеїди» в кінці 18 ст. не було чимось винятковим в українській літературі, а скоріше сказати закономірним. Найпрозорливіші поборники феодальних клерикально-релігіозних порядків бачили невідтворність історичного руху, усвідомлювали неминучість краху своїх ідей. Процес йшов повним ходом, людство, сміючись, прощалось із своїм минулим. Серйозні речі переходили в комедію, фарс.