Актуальність дослідження. Ядром і культурним кодом російської поезії рубежів ХХ століття, попри дискретність як літературних, так і соціокультурних еволюційних процесів, виступають духовні універсалії. Напевне, у цьому виявляються глибинні струмені національної ментальності, про віддзеркаленість яких у словесній творчості написано чимало - починаючи від концептуальних узагальнень Срібного віку ("У російській літературі… релігійні теми й мотиви були сильнішими, аніж у будь-якій літературі світу" Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХІХ века и начала ХХ века // О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья. - М.: Наука, 1990. - С. 144) до сучасних літературних і ширше - соціокультурних студій ("Мова мистецтва відрізняється тим, що вона оповідає про світ інший, про який може сказати лише вона єдина. Це світ відкривається нам тільки через мистецтво, що лежить на перехресті цих двох царин" Гройс Б. Искусство утопии. - М: Художественный журнал, 2003. - С. 185). Останнє, сказане про приховану релігійність концептуалізму - однієї зі стильових течій постмодернізму, стосується і поетичного процесу кінця ХХ століття в цілому. Комплексне висвітлення "перехрестя двох світів" - духовного і поетичного - в художній свідомості, де синтезовані ці різні сфери творчої діяльності, є важливим для створення сучасної концепції літературного процесу.

У культурних ситуаціях кінця ХIХ - початку ХХ і межі ХХ-ХХI століть за умов нестабільності й перехідності, вичерпаності раніше панівних форм буття і свідомості, есхатологічних передчуттів та епістеміологічної непевності, знецінення "стилю епохи", системи "поетологічних констант" (О. Михайлов) актуалізуються пошуки доцентрових векторів, національної самоідентичності. Існує масив досліджень (О. Лосєв, Д. Лихачов, А. Панченко, М. Хрєнов, Е. Нойманн, М. Ігнатенко, Г. Мережинська, А. Нямцу), котрі доводять, що значення культурного несвідомого ("невідчужуваної топіки", "ядра культури", "стійких сутностей") як стабілізаційного фактора надзвичайно посилюється в мистецтві кризових епох, коли розпадається попередній "культурний канон" (Е. Нойманн). Так, аналізуючи структури перехідних процесів із позицій теорій синергетики й осягаючи їх в аспекті колективного несвідомого, учені доходять висновку, що в біфуркаційні моменти, коли дійсність постає хаосом, саме "стійкі сутності" формують рух, оскільки інтенції зосереджено на продукуванні нового "культурного канону", котрий структурно впорядковується відповідно до наявних архетипів Хренов Н.А. Культура в эпоху социального хаоса. - М.: Едиториал УРСС, 2002. - С. 213, 236. Дослідження сучасного поетичного процесу в ракурсі перехідності дозволяє описати його структури як новий тип художньої цілісності, "відкриту" систему, яка перебуває в становленні й потенційно включає різноманітні вектори постпостмодерністського розвитку, чим також засвідчується актуальність цієї теми.

Апеляція до культурної пам'яті як джерела креативних стратегій, позитивних цінностей, однієї з передумов подолання кризи типологічно зближує перехідні культурні епохи - модерністську і постмодерністську. Водночас типологічне сходження й повторюваність процесів виключають незмінність форм художньої реалізації в стильових течіях та індивідуальних поетичних системах. Культурні епохи перебувають у стані діалогу, відтак виникає необхідність дослідження механізмів культурної спадкоємності, конкретних форм їх художнього побутування в поетичному процесі 1980-2000-х років, що теж є свідченням актуальності цієї праці.

Наукова цінність реферованого дослідження визначається можливостями екстраполяції його теоретичних моделей (наприклад, типів релігійно-поетичної свідомості) у національні, типологічно релевантні контексти постхристиянської культури шляхом подальшого доповнення і збагачення теорії через залучення нових літературних джерел.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова комплексної наукової теми "Християнство і література: проблеми взаємодії в загальнокультурному контексті" кафедри історії світової літератури і культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету.

Мета дослідження полягає в системному аналізі поетичного процесу 1980-2000-х років як нового типу цілісності в аспекті культурної спадкоємності і типологічної подібності концептосфери релігійно-поетичної свідомості з попередньою перехідною епохою - Срібним віком. Реалізація мети передбачає розв'язання наступних завдань:

виокремити стрижневі тенденції, що фіксують цілісність поетичного простору перехідних епох кінця ХIХ - початку ХХ і межі ХХ-ХХI століть, відстежити типологічно тотожні процеси;

з`ясувати основні напрями дослідження феномену релігійно-поетичної свідомості;

обґрунтувати типологію релігійно-поетичної свідомості в російській поезії рубежів ХХ століття;

дослідити особливості художнього втілення типів релігійно-поетичної свідомості у стильових течіях рубежів ХХ століття та ідіолектах;

визначити концептосферу релігійно-поетичної свідомості, художню реалізацію культурно-духовних концептів;

окреслити механізми спадкоємності як доцентрового начала в релігійно-поетичній свідомості культурних епох початку і кінця ХХ століття.

Об'єкт дослідження - поетичний процес кінця ХХ століття в культурній спадкоємності й типологічній співвіднесеності з епохою Срібного віку, проаналізований на матеріалі поезії О. Блока, В. Маяковського, М. Волошина, Н. Гумільова, О. Мандельштама, А. Бєлого, К.Р. (К. Романова), С. Єсеніна, Й. Бродського, Ю. Кузнєцова, С. Стратановського, О. Шварц, В. Блаженного, А. Вознесенського, С. Кєкової, З. Міркіної, Т. Кібірова, Г. Русакова, І. Тюріна, ієромонаха Романа (А. Матюшина), Я. Токаревої, В. Шнейдера, О. Гречко, Н. Карташової тощо. При розгляді алюзивно-ремінісцентного репертуару релігійно-філософської поезії рубежів ХХ століття у проблемне поле включалися духовні вірші, твори Ф. Тютчева, О. Хомякова, Н. Клюєва, К. Бальмонта, Вяч. Іванова, Ф. Сологуба, Б. Пастернака, Ю. Левітанського, поезія "покоління 90-х" нашого часу.

Предмет дослідження - механізми формування спадкоємності типів релігійно-поетичної свідомості, специфіка художньої реалізації культурно-духовних концептів у російській поезії рубежів ХХ століття.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять основні положення праць з історичної поетики (О. Веселовського, Д. Лихачова, О. Панченка), історії й теорії жанрово-стильового розвитку літератури (М. Бахтіна, М. Гаспарова, М. Богомолова, М. Ліповецького, О. Еткінда, М. Епштейна), міфопоетики (В. Топорова, М. Еліаде), сучасного літературного процесу (Д. Затонського, О. Астаф`єва, Т. Денисової, Г. Сиваченко, І. Московкіної, Л. Шевченко, В. Гусєва, Т. Гундорової, І. Заярної), специфіки свідомості й художнього мислення Нового часу (М. Ігнатенка, С. Аверинцева, В. Тюпи, О. Созіної, О. Михайлова), дослідження перехідних культурных епох (К. Ісупова, В. Келдиша, Г. Мережинської, М. Хрєнова, Л. Колобаєвої, В. Силантьєвої), праці релігійних філософів Срібного віку (В. Соловйова, Н. Бердяєва, С. Булгакова, Г. Федотова, І. Ільїна), які висвітлюють проблеми взаємин культури і релігії, а також роботи сучасних культурологів та філософів.

Методи дослідження. У дисертації використано типологічний метод, доповнений порівняльно-історичним, стратегії феноменології та синергетики у вивченні типів релігійно-поетичної свідомості, складних явищ перехідності. У дослідженні динаміки літературного процесу в конкретній площині художньої реалізації релігійно-поетичної свідомості порубіжжя застосовано міфопоетичний підхід, елементи структурного аналізу, герменевтики, методики інтертекстуального аналізу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

уперше окреслено концептосферу релігійно-поетичної свідомості рубежів ХХ століття в аспекті національної ментальності, досліджено специфіку художнього втілення концептів Російського Христа; Віри; духовного прочанства; юродства / святості; Пекла / Раю;

уперше репрезентовано типологію релігійно-поетичної свідомості, властиву російській поезії рубежів ХХ століття; описано типи й структури традиційно-догматичного, парахристиянського, позаконфесійно-релігійного типів поетичної свідомості на рівні мотивного комплексу, образно-символічного втілення, жанрово-стильових модифікацій модерністської та новітньої поезії;

доповнено теоретичні уявлення про функціонування поетичного процесу кінця ХХ століття на рівні стильових систем і тенденцій, що маркують його цілісність; виявлено механізми культурної пам'яті в річищі національної духовно-поетичної традиції;

уперше запропоновано типологію основних стратегій рецепції релігійно-поетичної свідомості в літературі рубежів ХХ століття.

Практична цінність дослідження. Результати дисертаційної праці можуть бути застосовані при підготовці монографій і навчальних посібників, університетських лекційних курсів історії російської та зарубіжної літератури ХХ століття, теорії літератури, спецкурсів із проблем поезії Срібного віку та новітньої російської поезії, при вивченні специфіки поетичних процесів перехідних епох, взаємовпливів типологічно подібних стильових систем, перекодування культурних концептів.

Особистий внесок пошукувача. Дисертаційне дослідження є персональною працею, його теоретичні положення й висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії світової літератури і культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету. Основні положення роботи викладено в доповідях на таких конференціях: Міжнародній науковій конференції "ХХ століття у дзеркалі літератури і культури" (Херсон, 2001); Міжнародній науковій конференції "Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст." (Харків, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції "Російська мова і література: проблеми вивчення і викладання в Україні" (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Християнство і література: Проблеми взаємодії в загальнокультурному контексті" (Херсон, 2004); Міжнародній науковій конференції "Традиції Харківської лінгвістичної школи в світлі актуальних проблем сучасної філології" (Харків, 2004); Міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми історичної і теоретичної поетики" (Кам'янець-Подільський, 2004); Всеукраїнському науково-дослідному семінарі "Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур" (Луцьк, 2004); V Міжнародному форумі русистів України "Російське слово в мовному просторі Євразії" (Крим, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції "Російська мова і література: проблеми вивчення і викладання в Україні" (Київ, 2005).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в монографії, навчально-методичному посібнику і статтях (28), надрукованих у фахових виданнях, затверджених у переліку ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, висновків та списку використаної літератури (557 позицій). Обсяг дисертації - 477 сторінок комп'ютерного набору, з них - 432 сторінки основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми, актуальність та наукову новизну, окреслено мету і завдання дисертації, теоретичні й методологічні засади, виокремлено теоретичне і практичне значення роботи, етапи апробації результатів дослідження.

релігійна поетична свідомість російська

Перший розділ - "Типологічна спорідненість поетичного руху рубежів ХХ століття: феномен перехідності, специфіка культурної спадкоємності" - складається з двох підрозділів: 1.1 "Рефлексія модернізму в художній свідомості новітньої поезії"; 1.2 "Поетичний процес межі ХХ-ХХІ ст.: перехідність, цілісність, неомодерністські тенденції розвитку".

У підрозділі 1.1 "Рефлексія модернізму в художній свідомості новітньої поезії" акцентовано, що проблема цілісності літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ та помежів'я ХХ-ХХІ століть є дискусійною. У дослідженні художнього феномену Срібного віку на відміну від попередніх етапів, що висували на перший план опозицію реалізм-модернізм, наукова думка останніх десятиліть зосереджується на синтезуючих тенденціях взаємин символізму і постсимволістських стильових систем (В. Келдиш, Вяч. Вс. Іванов, О. Клінг, М. Богомолов, Є. Еткінд). У реферованій дисертації підкреслюється концептуальна неспроможність версії щодо принципової непримиренності стильових течій та відсутності доцентрових начал у культурі модернізму. Проаналізовано та узагальнено стрижневі тенденції художної свідомості російського модернізму, зафіксовані в низці наукових досліджень, авторецепціях сучасників Срібного віку (Н. Гумільов, О. Мандельштам, Б. Ліфшиц). У результаті сформульовано одне з концептуальних положень дослідження: поетичний процес перехідної доби Срібного віку є єдиним цілим, у просторі якого розподіл досить умовний та взаємопроникливий, попри різновекторність естетичних і релігійно-філософських пошуків та квазідискретність.

У підрозділі окреслено механізми здійснення культурної спадкоємності, що імпульсували формування некласичної художньо-естетичної парадигми через конвергенцію різнорідних художніх мов унаслідок раннього співіснування постсимволістських течій в єдиному літературному полі. Рецепція символізму - "лона всієї нової російської поезії" (О. Мандельштам) - виявляється в розширенні духовних обріїв і культурних впливів, стильовому тяжінні, демонструючи "складну цілісність" (В. Келдиш) Срібного віку. Підкреслено значущість актуалізованих символізмом пошуків фундаментальної єдності сакрального і профанного світів як центральної стратегії модерністської естетики, у подальшому зреалізованої у форматі естетичних принципів постсимволістських течій. Зазначено, що тяжіння до духовних універсалій об`єднує "начала і кінці", всі напрями модернізму і поетів, що перебували поза напрямами, у єдність, якою окреслено цілісність поетичного простору Срібного віку. Втім у сучасних літературознавчих студіях проблема рецепції художньою свідомістю модернізму культурно-релігійного досвіду як доцентрового фактору та його стрижневої тенденції не набуває системного висвітлення. У низці праць принагідно розглядаються духовні біографії, побутування біблійної тематики й топіки, християнські або богоборчі мотиви у творчості деяких авторів (переважно прозаїків). Не завжди враховується "дрейфування" типів релігійності, коли відбувається їх перетин з іншими духовними традиціями, завдяки яким створюються нові стильові синтези.

У підрозділі простежується "життя Срібного віку як традиції" (В. Келдиш), тобто конкретні вияви культурної спадкоємності безпосередньо в рецепції, типологічних сходженнях, що тією чи іншою мірою відрефлектовано в літературознавчих працях (Вяч. Вс. Іванов, Ю. Орлицький), метаописах та авторецепціях учасників поетичного процесу кінця ХХ століття (Г. Сапгір, В. Кривулін, Д. Голінко-Вольфсон). Проаналізований масив метатекстів дозволив окреслити сукупність ознак, що демонструють глибоке вкорінення традиції модернізму в художній свідомості новітньої поезії як намагання подолати маргінальність попереднього етапу літературного розвитку через набуття власної культурної ідентичності; "вписати" сучасну поезію в певну універсальну модель розвитку літератури, визначити її місце у світовому культурному діалозі; констатувати її високий авторитет як стилістичного претексту, культурного "резервуара" філософських та естетичних ідей, джерела інтертекстуальності.

Духовно-поетична традиція Срібного віку в культурній постмодерністській ситуації осмислюється в її цілісності, поза конфронтаційними інтенціями модернізму, що не виключає домінантних впливів того чи іншого типу творчості у стильових течіях та ідіостилях новітньої поезії (наприклад, неоавангардна творчість Ри Ніконової, С. Сигея, Д. Аваліані, С. Бірюкова). Звернення до спадщини "високого" модернізму не заперечує різноманітної тональності його рецепції: від ідеалізованого взірця до вишиковування в пародійний ряд топіки і ремінісценцій модернізму, іронічного модусу в осмисленні культових для Срібного віку констант. Цілісність культурної спадкоємності виявляється через переплетіння в ідіостилях естетики таких "неспоріднених поетичних корпорацій" (І. Смирнов), як, скажімо, символізму, авангарду і традиціоналізму у творчості Є. Мнацаканової, синтезу баладного ліризму з символізмом та акмеїзмом у поезії В. Шубинського, авангарду і символізму в неоавангардиста Г. Сапгіра. Ці далеко не поодинокі приклади віддзеркалюють особливість сучасного поетичного процесу: цілісність рецепції модернізму як продуктивного джерела множинності рівноправних мов культури. Характерне "багатоголосся" типологічно зближує поетичні ситуації рубежів ХХ століття.

У підрозділі 1.2 "Поетичний процес межі ХХ-ХХІст.: перехідність, цілісність, неомодерністські тенденції розвитку" зведено воєдино і систематизовано різні точки зору щодо поетичного процесу зазначеного періоду, його специфіки та перспектив. Строкатість теоретичних підходів не завадила виокремити магістральні напрями досліджень:

1) Спроби виявити певну структурність, нові домінанти та узагальнювальні тенденції (О. Уланов, В. Кулаков, І. Кукулін);

2) Осмислити сучасний поетичний процес у форматі традиційних уявлень про динаміку шкіл, угрупувань і напрямів (І. Шайтанов, В. Зайцев). Означивши такі характеристики сучасного поетичного процесу, як дискретність, роздрібненість, відсутність чітких естетичних і ціннісних орієнтирів (Ю. Мінералов, С. Тіміна, П. Басинський), дослідники також прогнозують вектори постпостмодерністського художньо-естетичного розвитку (М. Ліповецький, Н. Лейдерман, Н. Маньковська). Загалом зазначимо, що сьогодні маємо обмаль праць, де репрезентовано цілісне висвітлення проблеми. Окремі наукові положення і спостереження, котрі відбивають особливості сучасної культурної ситуації (креативні стратегії та автометаописи "випереджають" літературознавство, що опинилося a posteriori), зафіксовано переважно в критичних статтях про новітню поезію і в університетських підручниках. У новітніх монографіях про сучасну російську поезію зосереджено увагу не на її цілісності, а на окремих стильових пріоритетах.

Результати дослідження специфіки поетичного процесу кінця ХХ - початку ХХI століття як нового типу цілісності відрефлектовано в культурній спадкоємності з попередньою перехідною епохою. Акцентовано, що, попри полівекторність і множинність художніх мов, цілісність зберігається саме завдяки традиції через посередництво системи ціннісних кодів (аксіологічних, релігійних, естетичних), єдиних для культурної пам'яті, художньо втілених у традиційних чи модифікованих формах. Поетичний процес 1980-2000-х років, складаючись із двох потоків - "нової хвилі", входження якої в так звану "офіційну" літературу відбулося на схилі андеграундного періоду (московські концептуалісти, "Московський час", клуб "Поезія", "Орден куртуазних маньєристів") та покоління 90-х - "долаючих постмодернізм" - являє собою "відкриту", нестабільну систему. Цілком логічно застосовувати до неї положення синергетики про особливу життєспроможність і варіативність таких систем порівняно із упорядкованими - "закритими" і нездатними до комунікації. Потенційність і креативність "відкритих" систем продукує варіативність розвитку.

Одним із векторів постпостмодерністської еволюції можна вважати неомодернізм (не заперечуючи, втім, інших "сценаріїв"). На користь цієї версії свідчить феномен фіналу епохи як певного повернення до її початку на рівні ціннісних орієнтацій, топіки, естетичних принципів, завершення художніх тенденцій, витіснених у процесі утвердження попередньої культури тоталітарного типу, їх відродження й модифікації на новому витку. У реферованій дисертації систематизовано інтеґральні константи поетичного процесу, характерні для російського модернізму й новітньої поезії кінця ХХ століття, що відтворюють культурну спадкоємність на безпосередньо-рецептивному й опосередковано-типологічному рівнях, а саме: a) поновлення духовної вертикалі в типологічно подібних моделях релігійно-поетичної свідомості і концептах; б) винятковий статус мистецтва, що визначив "квітучу складність" (К. Леонтьєв) плинних художніх процесів; в) множинність художніх мов і стилів поза ієрархічністю їх побутування; г) діалогічність різних типів художньої творчості; д) синтез мистецтв і активне його продукування у стильових течіях модернізму й сучасних ідіолектах; е) принцип життєтворчості, у форматі якого моделюються стратегії творчої поведінки (модерністської, що модифікує архетип поета-жерця, і постмодерністської - ігрової, почасти самопародійної); ж) складність ідентифікації творчої індивідуальності з певним художнім методом (напрямом), "розмивання" кордонів стильових течій; з) рух до "нової щирості" - актуалізація прямого висловлювання, реабілітація ідеї самовираження, які характерні для російської поетичної традиції.

У ситуації очікування, емблематичній для пограничного типу художньої свідомості, що "приховує в самій своїй невизначеності серйозний творчий потенціал" Маньковская Н.Б. Что после постмодернизма// Кануны и рубежи. Типы пограничных эпох - типы пограничного сознания. В 2-х частях. Часть II. - М.: ИМЛИ РАН, 2002. - С. 417, проблема неомодернізму, поряд з іншими гіпотезами постпостмодерністського розвитку, по суті, лише заявлена, а окреслені теоретичні контури вимагають окремого ґрунтовного дослідження. Представлена "стильова модель" (О. Астаф`єв) використана в подальшому дослідженні процесів і стильових систем російської поезії кінця ХХ століття.

У другому розділі - "Духовна вертикаль поетичного простору рубежів ХХ століття в науковій рецепції" - за предмет розгляду правлять дискусійні проблеми, що типологічно зближують рубежі ХХ століття у форматі перехідності й повторюваності соціокультурних процесів, а також "спровоковані" дискретністю культурно-релігійної традиції. Другий розділ складається з двох підрозділів: 2.1 "Стратегії дослідження духовно-поетичної традиції"; 2.2 "Типологія підходів до вивчення феномену релігійно-поетичної свідомості".

У підрозділі 2.1 "Стратегії дослідження духовно-поетичної традиції" визначено і досліджено низку проблем методологічного характеру, зокрема:

1) Якою є духовно-естетична домінанта, що визначає магістральний вектор розвитку секуляризованої культури рубежів ХХ століття? 2) З яких позицій дослідник має визначати характер художньої та релігійно-філософської складових поетичного тексту? 3) Чи спроможні конфесійні критерії (І. Єсаулов) охопити всю поліморфність форм духовного й поетичного досвіду, не вдаючись до "клерикального літературознавства" (С. Кормілов)? 4) Срібний вік - чи це насправді релігійно-філософський ренесанс, пошуки Бога художньою свідомістю чи лише "гра в релігію", бісівсько-єретична мана? 5) Чи існують обмеження творчої свободи під час звернення до сакральної тематики й образності і де проходить межа між свободою творчості та блюзнірством? 6) Зрештою, чим визначається факт блюзнірства (святотатства, спокуси)? Чи варто шукати абсолютні критерії або ж вони редуковані до приватної думки?

Відзначено, що російська поезія рубежів ХХ століття прагне до підкресленого діалогу з Абсолютом в іманентних культурно-історичній ситуації формах релігійно-поетичної свідомості, але духовні пошуки не розміщені виключно в православному / християнському дискурсі. Їх представлено в різних формах культурної рецепції - від ортодоксально-догматичних до позаконфесійно-релігійних, що позначилося на тематичному та образному рівнях, жанрово-стильових домінантах поетичних систем.

У теоретичному осмисленні проблеми "література і християнство" автором визначено декілька стратегій: догматично-охоронні, що "вимірюють" літературу і - в широкому сенсі - культуру постулатами релігії Христа (М. Дунаєв, В. Захаров); напрям, що досліджує "духовні біографії" письменників (В. Непомнящий, В. Воропаєв); так звана "релігійна філологія" (за самовизначенням дослідників) (Т. Касаткіна). Особливе місце посідають наукові розробки, де літературознавчий підхід не мікшується релігійною ціннісною настановою (Н. Струве, О. Астаф`єв, Г. Мережинська, А. Нямцу, Л. Шевченко, Е. Соловей, О. Любомудров). Вивченню релігійно-філософської тенденції в російській модерністській та новітній поезії присвячено окремі аспекти монографій (І. Заярна, С. Семенова), системні ж дослідження заявленої в дисертації проблеми відсутні.

Осмислення взаємин між вірою і поетичною творчістю в метатеоріях і креативній практиці неодмінно наштовхується на низку антиномій, спричинених докорінними суперечностями між християнською догматикою і творчою свободою, самовираженням при зверненні до сакральної топіки, притаманної секулярному мистецтву. Будучи перманентною для російської поетичної традиції, проблема "релігійного виправдання" культури типологічно споріднює духовні пошуки рубежів ХХ століття. У її розв'язанні визначено й описано кілька точок зору, а саме: а) ортодоксальну; б) секулярну; в) діалогічну.

Ортодоксальна позиція розглядає поезію виключно в її церковно-прикладній функції - проповіді релігії та вчення Христа, повне підкорення художності канонам і догматиці; секулярна, обстоюючи певну автономність поезії та релігії як різних видів духовної діяльності, артикулює іншу крайність - уможливлює використання євангельських сюжетів і топіки, образу Христа, релігійної символіки як міфологем, культурних кодів, знаків для вирішення як суто естетичних завдань (саморефлексії, поетологічних концепцій), так і з епатажною метою; третю позицію вирізняють інтенції щодо подолання антропоцентристських і теоцентристських крайнощів, споконвічної напруженості між "світом" та "монастирем", тяжіння до діалогічності взаємин релігійної й творчої свідомості в структурах нового синтезу.

Автором акцентовано, що представлені тенденції втілюються в новітній російській поезії 1980-2000-х років, "переливаючись" у різні форми культурної спадкоємності: це поезія "всередині" та "поблизу церковних стін" (ієромонах Роман (А. Матюшин), прот. Л. Гриліхес, про Т.О. Логвінов, В. Афанасьєв, О. Ніколаєва); секулярна поезія, що відтворює особистісні віросповідальні засади й пошуки віри, використовуючи християнський код (образність, символіку, інтертекст) як одну з мов культури (Й. Бродський, Б. Кєнжеєв, В. Кривулін, Г. Русаков, С. Стратановський); поезія, в якій стилістика і творча поведінка авторів репрезентуюють такі форми освоєння сакрального, як апофатику, естетизоване юродство, "гру" (інколи на межі епатажного блюзнірства) з архаїчними міфологіями, езотеричними релігійними практиками, константами національної ментальності (О. Шварц, В. Блаженний, Т. Кібіров, Псой Короленко (П. Ліон), Шиш Брянський (К. Решетніков), П. Барскова, О. Костилєва, В. Строчков).

У підрозділі 2.2 йдеться про типологію підходів до вивчення релігійно-поетичної свідомості. Унаслідок теоретичного осмислення проблеми автором обґрунтовано концептосферу і типологію релігійно-поетичної свідомості літератури рубежів ХХ століття. Акцентовано, що науково об'єктивне вивчення такого витонченого процесу, як утілення в поетичному слові вірувань, ускладнено в перехідні епохи, по-перше, об'єктивними чинниками, зокрема "явищем синхронізації різних культурних рівнів і шарів. Модерні й домодерні, барокові та постмодерні літературні форми й стилі співіснують в одному ряду" Гундорова Т. Український літературний постмодерн. - К., 2005. - С. 35; по-друге, суб'єктивними - розмитістю ціннісних орієнтацій, хиткістю і плинністю внутрішнього світу особистості. На думку дисертанта, саме багатогранна структура концепта релігійно-поетичної свідомості віддзеркалює, крім духовних констант національної ментальності, дифузійні процеси, зміну культурних і літературних традицій, "переоцінку цінностей", складну взаємодію доцентрових і руйнівних тенденцій у поетичному процесі й ідіостилях.

У вивченні концепту релігійно-поетичної свідомості дисертантом виокремлено й описано декілька підходів, що співіснують і взаємодіють в культурному просторі на порубіжжях ХХ століття. Це зосереджений на світоглядному комплексі релігійно-поетичної свідомості філософський підхід (Н. Бердяєв, П. Гайденко), у форматі якого дисертантом розглянуто рецепції некласичної естетики і філософії, зокрема феноменології в художньо-естетичній (В. Тюпа, О. Созіна) та релігійній сфері (С. Хоружий), кореляція цих сфер з художньою свідомістю, типи і форми якої представлено в монографіях і статтях узагальнювального характеру (М. Ігнатенко, Є. Черноіваненко, М. Гаспаров, В. Заманська); релігійно-культурологічний, у рамках якого вияви релігійної свідомості проаналізовано в контексті культурологічних теорій і концепцій, що відбивають традиційні й некласичні інтерпретації функціонування цієї свідомості у сфері літератури. У даному підході автором виділено два напрями - догматично-охоронний (О. Ніколаєва, І. Єсаулов) та конвергентний (С. Аверинцев, М. Епштейн, Ю. Жицинський); концептуально-культурологічний підхід до проблем релігійно-поетичної свідомості, який дав змогу розглянути цей концепт як "згусток культури в свідомості людини" (Ю. Степанов) в одному семантичному ланцюжку з образом, мотивом і символом, що акцентує його гібридність: з одного боку, узагальнені й конкретно-чуттєві моменти, з іншого - понятійний шар.

Проведене дослідження дозволяє концептуалізувати релігійно-поетичну свідомість як комплекс світоспоглядальних і художніх компонентів, креативно зреалізованих в естетичних принципах стильових течій та ідіостилях окремих авторів; як особливий, відкритий через ментальність стан свідомості, у якому перетинаються кілька рівнів: утілені в художні форми культурно-релігійні уявлення, почуття й досвід містичного спілкування з Абсолютом, аксіологічні координати тієї чи іншої сакральності.

Концептосферу релігійно-поетичної свідомості рубежів ХХ століття як "певну цілісность" (Д. Лихачов) складають концепти Віри, Російського Христа, духовного прочанства, Раю / Пекла, юродства / святості в їхньому художньому втіленні у структурно-семантичній і жанровій специфіці текстів. Автором запропоновано типологію релігійно-поетичної свідомості, репрезентативну для модернізму та новітньої російської поезії. Її складають 1) традиційно-догматичний;

2) парахристиянський;

3) позаконфесійно-релігійний типи релігійно-поетичної свідомості, ускладнені тими чи іншими векторами релігійно-філософських шукань, з неодмінним коригуванням на конвенційність, оскільки для свідомості як такої властиві розмиті межі і точки перетину.

У третьому розділі - "Концепт релігійно-поетичної свідомості: типологія і форми реалізації у поезії рубежів ХХ століття" - на широкому масиві поетичних текстів продемонстровано художню реалізацію традиційно-догматичної, парахристиянської, екзистенційної моделей релігійно-поетичної свідомості. Ця частина складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Образно-символічна реалізація традиційно-догматичного типу свідомості в модернізмі й сучасній російській поезії" зазначається, що досліджуваний тип релігійно-поетичної свідомості перебуває як у модернізмі, так і в сучасній російській поезії, у семантичному полі християнського / православного світовідчуття, у ціннісних координатах якого актуалізовано поетичний діалог з Богом вкоріненого у вірі ліричного суб'єкта. Культурна спадкоємність виявляється в таких духовних векторах: традиційно-православному (К.Р. (К. Романов), А. Ахматова, С. Аверинцев, В. Афанасьєв, прот. Логвінов), юродства як "апофатичної стилістики" (К. Ісупов) і типу творчої поведінки (А. Бєлий, А. Вознесенський, В. Блаженний), загальнохристиянському (Є. Кузьміна-Караваєва, О. Сєдакова, О. Охапкін, З. Міркіна, О. Чухонцев, С. Кєкова) та художньо втілюється у відповідних мотивних структурах, зверненні до біблійної сюжетики та образності, жанровому мисленні. Серед типологічних характеристик, котрі демонструють схожість літературної традиції рубежів ХХ століття, дисертант виявляє в новітній поезії рецепцію ідей релігійно-філософського дискурсу початку ХХ століття: екуменічного християнства, мрії про ідеальну гармонію, всеєдність.

На тлі дисгармонійності й дискретності картини світу перехідних епох особливого значення набуває магістральна традиція російської поезії: молитовне стояння перед красою Божого творіння та замилування нею. Дихотомії Божественної присутності / відсутності у створеному світі протипоставлена інша метафізика - псалмоспівоче його прийняття, погляд на природу як на творіння й образ (ікону) Бога, "євхаристичне освячення" Божого світу, сповідування святої Любові до усієї тварі в дусі Св. Франциска Ассизького. У традиційно-догматичній свідомості поетів кінця ХХ ст., котрі переймаються трагізмом всезагального безбожжя, близька італійському монахові євангельська істина щодо проповіді благої вісті всьому творінню, інверсійована до визнання за природою першості в осягненні Бога, у близькості до Нього (З. Міркіна, С. Кєкова, В. Блаженний). Так, відчуття спорідненості ліричної героїні З. Міркіної з усім Божим світом "вписує" її творчість в цю досить усталену в російській літературі ХХ століття традицію - від О. Добролюбова, В. Набокова, Н. Заболоцького, оберіутів, Б. Пастернака до неоавангардистської поезії В. Кучерявкіна. Однак поетичний універсум З. Міркіної є безхмарним, сповненим світла й гармонії на відміну, скажімо, від трагіко-іронічної в оберіутів чи натурфілософської у Н. Заболоцького інтерпретації складних та драматичних взаємин у природі, між людиною і живим світом.

У системі інваріантних релігійно-філософських мотивів традиційно-догматичної свідомості досить багатогранно представлено концепт Пекла і Раю як у традиційних для російської релігійності моделях (Рай як сад, Рай як місто (Небесний Єрусалим), і, зрештою, Рай - небеса), так і в контексті метафізичної тріади Простір - Час - Бог, Котрий є Творець і Гарант часу-Вічності. Рецепція традиції доповнюється усвідомленням ідеї Раю і Пекла як онтологічної. У такому контексті Рай чи Пекло - це індивідуальний вибір між добром і злом особистості кінця ХХ століття, яка знає, що духовні та душевні страждання чи не страшніші за тілесні воздаяння чи "горішні митарства". Наприклад, в поетичній теології С. Кєкової мотив трагічних пошуків Раю як землі обітованої через Простір і Час, спокуси примарних "цінностей" та богоборчої гордині розв'язується впевненістю, що внаслідок Покаяння людство отримає шанс: "Если ты взыскуешь страданья и жизни новой, / То и самый грех твой Господь обратит во благо". Показовою в релігійно-філософській поезії С. Кєкової стає рецепція таких духовних констант ахматівської творчості, як Час, Бог і Покаяння.

Окрім тлумачення земного Раю як трансформації біблійної міфологеми, традиційно-релігійній свідомості притаманні й інші поетичні моделі: "авторський міф" здобуття Раю як ідеального світу гармонійного єднання Бога і людини, втіленням чого виступає Дім - "зменшена модель всесвіту", яка типологічно споріднена з "избяным" Раєм Н. Клюєва. Духовний Рай - це модус ідеального стану, близький до міфологеми втраченого / набутого раю, зреалізованого в тяжінні поетичного слова до "мовчання" або "тиші" ("В раю Адам був безсловесним" (І. Хассан)), оскільки гранична інтенціональність німотності виступає головною умовою повноти переживання Божественного і близькості з Абсолютом. Моделі духовного Раю центровані вірою в Христа.

Продуктивний у некласичній естетиці мотив німотності, що визначає найвищі творчі досягнення, маркує комунікативний дискурс за вертикаллю, представлений у стильових течіях модернізму і новітньої поезії в творчості О. Добролюбова, "тихих піснях" І. Анненського, поезії Вяч. Іванова, А. Ахматової, о. Романа, З. Міркіної, Ю. Кузнєцова. Мотив обезсловлення демонструє типологічну тотожність інтелектуально-духовного контексту, ставши точкою перетину, загальною тенденцією, характерною для інших типів релігійно-поетичної свідомості (мовчання Бога як відсутність комунікації в культурно-релігійній моделі).

Мотив прийняття / неприйняття Божого творіння вирізняє традиційно-догматичну свідомість з-поміж інших типів. За неприйняттям земного світу як помилки деміурга стоїть багатовікова гностична традиція. Її рецепція, представлена в модернізмі (Ф. Сологуб, В. Маяковський), продукується і в новітній поезії. Наприклад, світ для ліричного суб'єкта О. Цвєткова - це лише "сапожный отпечаток бога" (орфографія поета), тоді як традиційно-догматична свідомість сприймає світобудову відбитком Його пальця. Для покоління 90-х характерним стає втілення цієї теми в іронічному, пародійному ключі, що певною мірою сигналізує про її вичерпаність у традиційній стилістиці.

Розходження між традиційно-догматичним та іншими типами релігійно-поетичної свідомості демонструють розглянуті в дисертації концепції поезії та поетичної творчості ієромонаха Романа (в миру А. Матюшина) і Ю. Кузнєцова. Показано, що ісіхастський вектор духовних пошуків у поезії о. Романа втілюється в мотивах, прямому введенні в лексичний ряд і образність текстів тих знаків і символів, що притаманні власне цьому типу релігійності. Маються на увазі напружене прагнення поетичного слова вибороти "тишу" чи "мовчання" як "найкращу поезію"; перифрастична назва молитви: "И в священном безмолвьи, узнав / приближенье Желанного"; визначення Богоспілкування (у параметрах його панування) крізь призму естетичного: "И, смирясь до зела, приступила к Искусству искусств"; мотив аскетичного придушування пристрастей, духовної зосередженості, смиренного бажання постраждати, яким визначається ідеал християнина в національній ментальності.

Межа пролягає в різному розумінні творчої волі в інтерпретації сакральних образів і тем. Так, на відміну від традиційно-догматичної парахристиянська свідомість припускає в поетичній творчості як реміфологізацію, так і деміфологізацію, створення авторських міфів на матеріалі біблійної сюжетики й образності, залишаючись при цьому або у вимірах загальнохристиянської догматики й етики, або порушуючи непохитні з ортодоксальних позицій кордони. Показово, що в релігійній поезії української діаспори О. Астаф'євим відрефлектовано аналогічні тенденції: одна з них маніфестує превалююче звернення до традиційної християнської символіки для вираження ортодоксального світовідчуття і поетичного викладу основних категорій християнських чеснот; для представників "нового мистецтва" характерна реінтерпретація християнських мотивів і образів, у яких "індивідуально втілюється гетеродоксальний зміст, подаються образи і символи Нового Завіту як певні знаки актуальних екзистенційних, психологічних, суспільних, культурологічних проблем (друга тенденція домінує здебільшого у псевдо - і квазістилях) " Астаф'єв О.Г. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем: Автореф. на здобуття наукового ступеня доктора філол. наук. - К, 1999. - С. 19. Інакше кажучи, йдеться про загальні закономірності постхристиянської культури, коли в розробці релігійно-філософської проблематики домінує естетизація релігійних переживань, використання біблійної образності в якості культурних знаків та універсалій, моделей творчої поведінки, що не передбачають конфесійної опосередкованості індивідуума.

У дисертації відзначено, що в структурі традиційно-догматичного типу свідомості особливу нішу займає юродство як парадоксальна форма святості. Концепт юродства маркує національну ментальність і православну духовність, інколи вступаючи з останньою в досить складні взаємини, однак на відміну від єресіологів юродивий Христа заради ніколи не протиставить власне подвижництво інституціалізованій церковності. У підрозділі закцентовано, що юродство, будучи одним із наскрізних культурних кодів у російській літературно-духовній традиції, представлено різнопланово: образами-персонажами (починаючи від агіографічних героїв-юродивих давньоруської літератури, пушкінського Ніколки в літературі Нового часу і вершуючи постмодерністським Вєнічкою Вен. Єрофеєва); типом побутової й творчої поведінки; стратегією і принципом творчості; авторською маскою; поетичними парафразами житійних історій про юродивих. Показовими в цьому сенсі є поведінка і творчість М. Волошина, Н. Клюєва, А. Бєлого, В. Розанова, В. Хлєбнікова, О. Ремізова. Код юродства актуалізований у поезії оберіутів, зокрема, Д. Хармса, прозі А. Платонова, у новітній російській поезії. Автором простежено культурну рецепцію концепту юродства в традиції рубежів ХХ століття, описано константні ознаки його моделей. Однією з констант, надособистісним началом, що виправдовує девіантну модель поведінки "не от мира сего" як для модерністів, так і новітніх поетів, виступає Мистецтво (А. Вознесенський); іншою - близькість до концепту духовного прочанства як у характерному для автентичного юродства прагненні руху, блукань "меж двор" (В. Блаженний), так і в модифікаціях відходу ментального (В. Філіппов), типологічно схожих до моделей у стильових течіях поезії Срібного віку. У поколінні 90-х артикульована модель "естетизованого юродства" з акцентом на девіантній поведінці та маргінальності (Шиш Брянський (К. Решетніков), Псой Короленко (П. Ліон)).

Так, А. Вознесенський, вельми далекий від репутації юродивого на рівні позахудожньої реальності й творчої поведінки, у поезії кінця 80-х-90-х років наділяє ліричного суб`єкта парадигмальними рисами юродства. Його ліричний суб`єкт a) декларує власне божевілля з позиції "нормальних" людей, прийняття від них "поношений", "биений и пханий", трансформованих у пригноблення соціокультурного і духовно-екзистенціального змісту; б) застосовує пойменування себе "полудурком", "придурком", "уродом", що сповідує красу (лексеми, синонімічно наближені до традиційної назви юрода уродом, дурником, блаженним). Поет маркує свідомість ліричного суб'єкта стійким модусом "туги" як знакового явища, потенційної алюзії на "скорботу" Вєнічки - своєрідної емблематики юродства в сучасній художній свідомості, причиною якої є недосконалість і убозтво світу ("Я - вселенский полудурок / Бит Никиткой и тоской"; "я кому-то придурок"); наділяє його здатністю до культурного протесту супроти "горделивого и суетного мира", утіленого у метафорі "Россия - Желтый дом". У семантиці цієї метафори, окрім вкоріненого в національній ментальності значення, використано знаковий для російського модернізму колористичний епітет "жовтий" (О. Блок, І. Анненський, О. Мандельштам), який у релігійно-поетичній свідомості А. Вознесенського символізує розпад і "розутілення" сучасного буття. Окрім зазначеного, в ліричному суб'єкті поет продукує автентичні риси юродства як особливого шляху святості, що актуалізовані в концепті духовного прочанства, ціннісною вертикаллю якого є Вознесіння Духа, пошуки вищого ідеалу "в обширах християнства", ремінісцентно вказує на особливу мовну виразність (у давньоруському юродстві - це недорікуватість, глосолалія), котра в релігійно-поетичній свідомості А. Вознесенського виступає маркером національної ідентифікації та вводить його творчість у річище багатовікової духовно-поетичної традиції. Ці ж функції - національної самоідентифікації - виконують алюзивні посилання на образ Божої біженки "с ребеночком на руках", яка йде небом "над лугом погибшим Бежиным", на "канонізовані" російською культурою персоналії "квазіюродивих" - П. Чаадаєва та В. Розанова ("чаадаевской картошки понарою, волчьей ягоды нажрусь до тошноты"). У рецепції коду юродства, типологічно близького М. Волошину, сучасним поетом осмислюється національна трагедія втрати коріння та богополишеність, віддзеркалена в руйнуванні російської культури, знеціненні духу на тлі навали "тьмы литературных урок" і "культпросветвышибал" в "самоубийственной стране" - "во Христе юродивой Руси" (М. Волошин), "распятой России" (А. Вознесенський).

У парадигматиці, наближеній до народної релігійності, реконструйовано концепт юродства в поезії В. Блаженного: це перебування на кордонах культурно-освоєного світу ("Я родился изгоем и прожил по-волчьи изгоем, / Ничего мне не надо из вашей поганой руки"), мандри в пошуках істинної віри, апофатична модель стосунків з Богом. З народною вірою (традиція Н. Клюєва, С. Єсеніна, Вяч. Іванова) поета зближує сакралізація Матері-землі, благоговіння перед святим материнством Богородиці. Однією з рис концепту юродства є близькість образу "проклятого поета" в романтико-модерністській традиції ("Променяв осторожный удел человека / На высокую участь Поэта-Бродяги").

У підрозділі 3.2 "Моделі парахристиянської релігійно-поетичної свідомості, спеціфіка жанрово-стильових домінант" розглянуто культурну спадкоємність парахристиянської релігійно-поетичної свідомості, втілену в двох типах: культурно-релігійному (О. Блок, А. Бєлий, І. Бунін, В. Набоков, О. Мандельштам, Й. Бродський, С. Стратановський, І. Тюрін, В. Шнейдер) з акцентуацією першої лексеми, і національно-релігійному, в якому спресовані культурно-ментальні аспекти (Н. Клюєв, С. Єсенін, Н. Тряпкін, Ю. Кузнєцов, поети другого ряду грунтівницької орієнтації). Підкреслено, що в культурно-релігійній моделі поетичної свідомості встановлюються досить складні взаємини з Абсолютом, позаяк його носії, як правило, далекі від догматико-обрядових аспектів віросповідання та конфесійної визначеності. Втім, духовні пошуки, вельми напружені, відбуваються в парадигматиці християнства із залученням елементів корінних релігійно-містичних систем. Аксіологичні координати цього типу релігійно-поетичної свідомості розмиті, сакральна топіка підпадає перекодуванню, семантичній інверсії, образи й ідеї розглядаються в амбівалентній проекції, спостерігаються трансформації біблійного канону у формах parodia sacra, апофатики.

Духовно-культурна спадкоємність як доцентрове начало у релігійно-поетичній свідомості культурних епох початку й кінця ХХ століття (і це одне з основних положень дослідження) особливо показово виявляється в христоцентризмі. Ядром концептосфери культурно-релігійної свідомості є образ Ісуса, який приваблює авторів, попри їхню "одержимість амбівалентною христологією" (Д. Бетеа), насамперед екзистенційними рисами, живою чарівністю Христа-людини і пов'язаною з Ним красою новозавітної етики. Є всі підстави віднести цю особливість до стрижневих тенденцій поетичного розвитку рубежів ХХ століття, оскільки уподібнення Христу виявляється характерним і для інших типів свідомості, наприклад, національно-релігійної свідомості С. Єсеніна, хоча її витоки зосереджені в іншій релігійній парадигмі. У роботі показано, що найяскравіше феномен христоцентризму виявляється в моделі уподібнення поета Христу (Ф. Сологуб, В. Брюсов, К. Бальмонт, О. Блок, А. Бєлий, О. Мандельштам, Й. Бродський, А. Вознесенський, В. Блаженний), що так чи інакше впливає на культурно-релігійне самовизначення і формування авторського міфу. Поетична традиція "ототожнення" ліричного суб`єкта з образом Ісуса Христа, започаткована романтичним образом поета-мученика ХIХ століття (В. Жуковський, В. Кюхельбекер, О. Пушкін, М. Лермонтов), отримує новий імпульс у поезії рубежів ХХ століття. У культурно-релігійній свідомості модерністського й постмодерністського типу творчості дисертантом зафіксовано кілька таких моделей: контамінація креативної функції поета і Христа (Бога) (К. Бальмонт, Ф. Сологуб); уподібнення поета Христові, Його хресному шляху та спокутній жертві (О. Блок, А. Бєлий, В. Маяковський, О. Мандельштам, Й. Бродський, А. Вознесенський, В. Блаженний); зближення в есхатологічній перспективі Poeta vates і Логоса-Христа, перехрещених у Слові (Вяч. Іванов); Христос - Художник (О. Блок, Ю. Кузнєцов). Концепція розуміння дійсності як творіння Бога-Художника характерна і для стильових систем поезії української еміграціїї, що переконливо доведено О. Астаф`євим Астаф`єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових стистем. Монографія. - К.: Смолоскип, 1998. - С. 92 . Найбільш стереоскопічного втілення набуває "наслідування" поета Христу, менш продуктивна порівняно з іншими остання модель, маргінальна - Poeta vates і Логос-Христос.

Типологічна схожість реалізації цієї моделі в ідіостилях простежується у використанні як традиційної біблійної топіки й атрибутики (Голгофа, Гефсиманська ніч, хрест, стигмати, голгофські цвяхи, камінь, поховальна печера, різдвяна зірка, терновий вінець, червоні троянди, світло, Страсна (ніч), багряниця, Юда, Таємна Вечеря), так і образів-символів, характерних для стильових течій модернізму, переважно з інверсійними, богоборчими або негативними конотаціями (лже-Христос, згаслі чайні троянди, невоскреслий Христос, розіп'ята висота, зірки без очей, Новий Христос, жертва вечірня, нові рани, тринадцятий апостол, любові тисячолистне Євангеліє, новий Ной, інший Назорей).